Стихи‎ > ‎

Зоряні крила

Зоряні крила

 

 

***

А чи була ота жінка

У мене, я й сам не знав.

Хтось у віконце зиркав,

Хтось мене звав.

 

Ранковий серпанок, вогким

Дотиком до чола,

Наче питає — доки

У тебе вона була?

 

Сльози з її обличчя

Втерти хотів, та вже —

Півні кричати тричі.

Хто ж її дожене?

 

***

Кожного вечора — дзвоник.

Вікно відчиняю — нікого.

Дзвоники опівночі,

Дзвоник о шостій ранку,

Вікно відчиню — нікого,

А на підлозі смуги

Від місяця, який з дитинства

Гойдає мене в колисці

Хатини, де я народився.

 

***

На ранок у вікнах Хрещатика

Палатимуть нові шибки.

Та я тобі не обіцятиму

Серця свого і руки.

 

Київ, тебе я ніколи

Не бачив навіть вві сні.

Твої кам’яні частоколи

Це не мої пісні.

 

За звичкою — до природи

Їхати, я лечу

В юність свою, то ж годі

Хлопати мене по плечу.

 

Бо юність моя — Охотське

Море та океан,

Де скаржився Войцехівський

Радист на братів-киян.

 

Отож, коли у вікнах Хрещатика

Заблимають нові шибки,

В Охотську за пляшкою плакати,

Будуть твої парубки.

 

Радист наш Войцехівський,

Боцман наш Горобець,

Щось про Київську осінь

Співатимуть, хай їм грець.

 

Мене душитиме розпач,

Хоч  я чоловік міцний,

Бо пісня про Київські ночі

До фені землі оцій.

 

 

***

Мерехтливими хвилями грає

На вітру твоє дивне волосся.

Мерехтливе волосся кохаю,

Наче в хвилю, в волосся пірнаю.

Як оце удалося, не знаю?

Як мені удалося!

 

***

Суцільний морок, мертва порожнеча.

Тирлує телебачення людей.

Страхіття дійства, та брутальність речі,

І ніяких тобі ідей,

Про вічність,

         що лягла мені на плечі.

 

 

ВОНИ

 

Коли заговорять степи,

Вони піднімуться в гори.

Коли заговорять гори,

Чвалатимуть в нутрощах моря.

 

Звідтіль, сміючись зухвало,

Розбавлять самотність неба

Своєю дурною кров’ю,

Бо є в них така потреба.

 

Так де ж мені жити, мамо,

З палкою моєю любов’ю

До віршів, які вони пишуть?

 

 

***

Сон, який уже снився,

Життя, в якому смеркає.

Уклад мій – бути одинцем,

З серцем, яке палає.

Відчуваючи, як стугонить,

Крізь сонячні промінці,

Кров твоєї долоні,

Забутої в моїй руці.

 

***

Хутенько дріботить на дзвоник

- Ви хто? – питає

За дверима,

Мов вогник блимає очима.

Сміється з неї він, чи що?

В дитинстві налякала мати –

Не відчиняти тім, хто дзвонить.

А вогник блимає дверима,

А вогник спати не дає.

Ото вже й все, що в неї є.

 

 

***

Коли випадає нагода,

Виходить на вулицю жінка, -

Спідниця задерта на стегнах,

Аж серце від жаги шкварчить.

 

Палаючими очима

Дивлюсь, як метляє волосся,

Ота демонстрація ніжок

Вугіллям палає в шлунку.

 

Тоді я іду до лікарні,

Пожалуватися на жінку.

На жінку, в задертій спідниці,

На лагідну жінку, яка

 

Моєю коханкою бути

Не хоче, бо сиве волосся

Не може палати, як сонце,

Над чорним від спеки чолом.

 

 

***

Сонце сідає, пітьма натікає

В тихий садочок.

Чи не до мене та зірка гукає?

Мало їй дочок.

Мало їй місяця. Жовтим волоссям

Він в небі метляє.

Зірці свої подарунки підносить.

- Як ти? – питає.

Зірка зітхає. Зітхає так тяжко,

Що капає стогін,

Краплинами сонця на  спогади наші,

На наше безсоння.

І плаче сусідка-вдова у темряві,

Від гіркої слави,

Від рути-отрути,

                   від мертвого ліжка,

Де зірка принишкла.

 

***

Сина повчала мати:

Дмухати -  мухи з хатини гнати,

А дмхати – дитину кохати.

Отак мене вчила мати.

А коли мати навчила дмхати,

Не можу я, навіть здаля,

Дмухати на немовля.

 

 

***

Роздягаю,

знімаю останню лушпину.

Милий мій, боже!

Наче сонце в очі –

Тіло твоє заворожене

Б’є мене та б’є без упину,

То в серце вдарить,

То в шлунок, то в печінку.

І все за останню лушпинку.

 

 

***

Оце срібло, що на долоні,

Дарую доні.

Синам, щоб в світі не блукати –

Шляхи до хати.

А хату – богові,

Він баче

Де мати плаче.

 

 

***

Невроз тривоги?

Ні! Неспокій мій

Огидою тхне з палких моїх надій,

Бо на чолі Вітчизни, на лиці

Мої синці.

 

 

***

Зупинка на дорозі віри.

На схилі всесвіту, здаля,

Шляхи життя, як в морі хвилі,

Гуде під хвилями земля.

 

Як все життя — одна хвилина,

Бо далі ніяких зірок,

І ніяких тобі зупинок...

Лиш — очі в очі — Я і Бог.

 

 

***

Загрозою близької бурі

Наповнені наші судини.

Доходить кінця оця спека,

Що пил підіймає впівнеба.

 

— Не треба, — благаю,

— Не треба

Ломитися в тіло людини,

Бо струмені крові гнівливі,

Як струмені зливи.

 

 

***

Мій предок був богом,

Прадід був бісом,

Дід став людиною,

А батько — склепом

Над моєю надією —

Одружитися з небом.

 

 

***

Розмова доходить кінця.

Малесенька крихта життя

Жвавішою бути не може, —

Таке у жінок переможне

Натхнення лиця.

 

***

Мріє під крилами вітру  спати

Надія, захована в грати.

Мовчання моє, що мандрує по світу,

Не знає, де діти

Свій хист до освіти —

Занадто воно соромливе,

Як злива без вітру,

Як вітер без зливи.

 

 

***

По очерету лопотять дощі,

Яке гіркотне та вогке те море.

Воно гіркотне — море неозоре,

Так є, так буде завжди і завжди...

Не одяг гріє, не мета питає,

А мрія, що з дитинства прилітає.

 

 

***

Не піду до батькової хати,

Бо зітханням долі не придбати,

А минуле жалю завдає:

Чи моє воно, чи не моє?

Україна — мати, чи не мати?

Чи не ліпше мачуху придбати,

Якщо мати з батькової хати

Синові руки не подає.

 

 

***

Забрали землю,

З землею — жито.

Забрали ліжко,

А з ліжком — жінку

Й дочок забрали.

— А ти йди нишком, —

Йому сказали.

— Тебе не звали...

 

 

***

Ця жадоба до слів, їх певна перевага

Над хитросплетенням подій,

До людства неприхована зневага,

Та до надій.

Зі віршем, де немає насолоди,

Де хтось живий не плаче, не зітхає,

Не згоден я, бо в серці не стихає

Палючій біль, і ніч моя довга,

Як та рука, що знищує народи —

Безжалісна рука.

 

 

***

Тремтливе світло на сволоках стелі,

Від сонця, що долинуло ночви.

Як в мареві з’являється з пустелі

Мале дівча —

Брудним натхненням страти

На чорному жіночому лиці, —

Це рідна мати

В моїм минулім ловить промінці.

 

 

***

Чудовиська примхливі та безглузді —

Взірці самітного ума.

Куди поділись друзі —

Їх нема!

Є тільки вірші,

І мені не сором

Освіту поміняти на химеру

Відзначеної жаги до паперу.

 

 

***

Забути і більше ніколи

Не гримати на сусіда,

За те, що приніс горілку,

Щоб вогнище запалити,

 В якому згорає доля

Отих діточок, що плачуть

Сльозою серпневого ранку.

 

 

***

Чи ще прилетить отой вітер,

Що здійняв на тобі спідницю,

Що ротом дмухав прохолоду

На білі дівочі стегна,

Та слухав палкий твій стогін?

 

***

У зблисках сонця твоє обличчя.

Червона цятка на білім тілі

Зросла в химеру. —

В червоне коло навколо сонця

В отруті віри.

 

***

Докучливі жінки, блукання марні, втіхи,

Які знайшов на самоті з собою.

Безплідні роздуми про пошуки великі,

Про гідність Духа, що скликав до бою.

 

Знікчемнілі думки, безглузді вчинки, вперті

Жінки, коли їх вабить наркота.

Опівночі здаля холодні очі смерті,

Та поцілунки всесвіту шляхетні

В огидно зціплені вуста.

 

***

Бридкий серпневий ранок. Миготить

Над містом зірка. Нічого робить

В неділю в сивій пазусі темряви,

Де скелі — велетні, та хмар крицеві лави,

Аж серце зупиняється на мить.

 

 

***

На камені зображення Христа,

Цвяхи та пил, та помста страти,

Та гнівом зціплені вуста

У оголошених вмирати.

 

Бажання

 

Бажаю щоб дружина молодою,

Дотепною, ласкавою зі мною

Була, щоб ота річка, що тече

До океану, не була бридкою,

І голі молодиці головою

Схилялися на дідове плече.

 

 

***

Ось і все, а ти хотіла,

Щоб я полював на твоє тіло,

На його палкий невтомний пил...

Ось і все, та де ж вони, ті крила,

Що здіймали, доки не змарніла

Ти і я з тобою не змарнів?

 

 

***

А врешті-решт ти жінкою була —

Від чоловіка ліворуч — коханець,

А праворуч — заброда пройдисвіт.

Трикутник віри, страждання зірок,

Бо ти єдина, а вони утрьох.

 

 

***

Скуйовдить дрібушки на скронях,

Гіллям погримавши в вікно,

У лісі темному утоне...

— Ти де? — питаю.

Він мовчить.

Лиш дрік дзижчить біля джерела,

Де спить небіжчик — батько мій,

Програвши з долею двобій.

 

 

***

Тату, рідний мій тату,

Чи сумуєш, чи ждеш на мене?

Чи сьорбаєш горілку трикляту,

Відьми зілля шалене?

Тату рідний, не треба:

Сяє сонце, райдуга квітне.

Тату, висьорбай небо,

Якщо серце таке ненаситне!

 

 

***

Вже двадцять три минуло роки,

Як я поїхав до епохи,

Пішов від друзів та батьків.

Забув листа їм надіслати.

Пісні українські співати —

Співав, та що то був за спів!

Не так співати вчила мати,

Не так співати в рідній хаті

Хотіли ми з тобою, брате,

Та соловейко не навчив.

 

 

***

Червона квітка червневої ночі

В руці у жінки, яка не хоче

Піти зі мною —

Як чорна хмара над головою

Перед грозою.

 

 

***

Сумую, коли не бачу.

Плачу, коли дивлюсь

На губи твої тремтячі,

На дії твої собачі,

Зоряна Русь!

 

 

***

У білому полі чорні квіти.

Діти мої, діти!

Чорна цятка сонця

              в білій зливі неба

Сліпить мені очі,

Треба

Ждати ночі.

 

Місяць опівночі в полі зарегоче:

Де ж мені вас діти,

Рідні мої діти?

Я більше не хочу

Гідному радіти,

В білий зливі неба

Брати чорні квіти.

 

***

Надлишки енергій не спади,

Коли починаються спазми —

Коханець жалкує, що ви

На зблиску енергій

Не бачите кола

Довкола

Його голови.

 

***

Все життя ворогували

Мати з батьком.

Ворогами повмирали.

Батька поховали в полі,

Неньку — в лісі.

Сипить клен в мою недолю

Жовте листя.

 

***

Не треба питати за що, ледащо,

Віддав свої зоряні крила.

Я їх загубив в дорозі,

Бо не було з ким летіти

Зірвати зоряні квіти.

 

 

***

Не треба боротьби, ганьби не треба,

Ми — діти мрії, мрія нам дає

Високі крила і високе небо,

Натхнення та сполучення своє.

 

***

Твоя збудлива гра —

Посипати пилом чоло,

Каючись у тому,

Чого не було.

 

***

Зійшов я з неба, в небо йду!

Йди з неба геть, великий боже!

До ангелів твоїх вельможних

Навколішки я не впаду.

Ти чуєш! Я до неба йду!

 

***

Ми набуваймо чинності, зухвалий

Цвіркун від влади жалю завдає,

Бо він не знає, що у мене є

І фах, і гідність... та благати влади

Мала краплина — совість не дає.

 

 

***

В очах твоїх осуга суму,

Дві плями сонця на лиці —

Мій сміх й гіркотна твоя дума

Крізь пальці на твоїй руці.

 

 

***

Крильця метелика на лиці.

Жовтий пилок степової квітки,

І промінці, промінці, промінці

На квітках скривавленої свитки.

 

***

Над степом сяє квітень

В веселих промінцях,

Пісні, сльозою вмиті,

Народжує в серцях.

 

Лунає далеченько,

То твій, людино, спів,

Чи може соловейко

В тобі гніздечко звив?

 

Молитва

 

Віддай мені, боже,

Що тобі негоже, —

Зроблю білу квітку.

Зустріну сусідку,

Начеплю їй квітку

Та й на чорну свитку.

 

А якщо ти й справді

Щирий та великий,

Зверни без поради —

Жінці чоловіка,

А дитину — ненці,

Що закатували

В Грозному чеченці,

Без води на спеці.

А я тобі, боже,

Віддам свої крила,

Що здіймали в небо...

 

Що мені негоже,

Що здавна обридло,

Воно тобі треба?

Ти за мої крила

Віддай ненці сина,

Жінці — чоловіка,

Якщо ти великий,

Якщо тебе, боже,

Зірка не вкусила

За діла ворожі.

 

Нічна злива

 

В ринвах ревіли зливи,

Збивали гасла з ніг.

Вони не розуміли

Куди я мерщій біг.

 

Вони гасали поруч

І натовпом вони

В пітьмі розчали гору

На чорні струмени.

 

Ні блискавки, ні грому,

Ні просвіту в пітьмі,

Ні жалю, що нікому

Додому не дійти.

 

 

***

Не вірші, а витребеньки —

Брутальні витрати життя.

Благала мати не писати,

Бо справжні вірші, як гармати,

Лупцюють звідси в майбуття.

 

 

***

Куди оця мряка веде нас з тобою?

До бою!

Чи ще не обридло тобі воювати?

Як знати,

Коли оця мряка кайданами брякає,

А вогники люті здіймають до бою

Отих, що зі мною  в кайдани закуті

Йдуть вниз головою!

 

***

Хто тебе буде читати?

Глумливо питає пихатий

Хабаровський інтелігент.

Якщо ти й насправді поет,

Що за нахаба така —

Ламати руського язика?

Що міг я йому сказати?

Що язика ламала моя мати,

Що сестри плакали, коли читали

Про думи Тарасові та печалі?

Та й що це за звичка у нього така, —

Ламати українського язика.

 

 

***

Орел абияк не літає,

Добуток горілкою не запиває.

Бо орел — це Бог висоти,

А ти?..

 

 

***

Хто кров’ю пише того не читають.

Читають того, хто пише про кров,

У котрій людство втопило любов.

 

 

***

Плачу,

Дивлячись з неба на землю,

Біс дзвінко регоче,

А Бог сумно чеше своє підборіддя.

 

 

***

Дивитися в небо? У неба

Є тільки холодне каміння,

У тому камінні є крихти

Життя, та побачити можна

 

Ті крихти, коли подивитись

З холодного неба на землю,

Де зійде, вмуроване в камінь,

Натхнення моєї надії.

 

***

Як здобути віри,

Не дійти огиди,

Коли стратить доля

Всі твої надії?

Коли вітер долі

Твій курінь зруйнує,

У чужому полі

Хто тебе почує.

 

 

Циганка

 

Вона перетасувала

Карти моєї недолі.

Крила вона зв’язала

Вітру, що скиглить в полі.

 

На зеленому оксамиті

Пагорбів, близ озерка,

Тиша така, що квітка

Метелика не чека.

 

В очах моїх ледь усміхнене,

Обличчя її сумне:

— Куди б ти ото не поїхав,

Буде тобі одне —

 

Квітка, яка не пахне,

Вітер, який не дме,

Хата, де рідна мати

Віри тобі не йме.

 

 

***

Шукати лячними очима

Якісь страхіття за дверима,

Коли зачинені вони.

Це відгук давньої війни,

Чи є яка друга причина?

Стоять страхіття за дверима,

Й очами блимають вони.

 

 

***

А що коли мужність знайти,

Сказати: я більше не маю

Потреби до урвища йти,

Бо краще я піду до гаю.

Які там жінки гомінкі,

А діти які!..

Та звертаю

Увагу на ватажка,

І давить скорбота важка,

Бо добре вже бачу тортура яка

Веде нас до самого краю.

 

 

***

Чи іграшки в чужій руці,

Чи мотилі в широкім полі,

Ми летимо на манівці

Не завжди лагідної долі.

Змагаємося — хто кого,

Ждемо від влади нагороди,

А влада нас за носа водить,

Коли ми лавою йдемо.

Якщо вже дуже пощастить,

Попи, святими кісточками,

Почнуть знущатися над нами,

Людей облудою дурить.

 

 

***

Життя було, чи не було,

Не можу втямити, бо роки

В одне зібралися кубло,

Йому котитиметься доки, —

Ніхто не знає, якщо степ

З нахилом, чом не докотитись

До склепу, й гідно подивитись

Чого коштує отой склеп.

 

 

***

Не стверджую, що збіг до раю.

Я присмак пекла не забув,

Ще й досі манівці збираю,

Які, угледів, та роздув

В любов таку несамовиту,

Що ношу пекло у грудях,

Воно палає поза світом,

Синам висвічуючи шлях.

 

 

***

Коли конає ніч, чи збудемося снів.

Вві сні ми живемо, й вмираємо вві сні.

Співаємо, коли натхнення є на спів,

Що правда, не свої співаємо пісні

 

На різні голоси. Ні навесні,

Ні восени. Чи можна не співати,

Коли перед очима рідна мати,

А ти не знаєш — увіч, чи вві сні?

 

 

***

Яка тобі потреба неба?

Немає неба на землі.

Світи шляхетні і ганебні —

Ми всі клубочимось в імлі.

 

З ціпком шукати насолоди

В їді, в коханні, чи в борні, —

Страшні й вродливі — ми заброди,

Навіть коли ми на коні.

 

***

Чи невіра долає, чи віра неволить,

Як колотиться серце, коли воно болить.

Що чекає на мене, страхіття які,

Щоб вписатися міг в поетичні рядки?

Що чекає мене, світ такий загадковий,

Що за ранок приходить у степ пелюшковій,

Сяє так, що не можу розплющити очі.

В сяйві сонця, не можу позбавитись ночі.

В мертвім серці жіночий відлунює спів,

Як сподобавсь його, як до серця впустив,

Хто вона, ця співачка, що вмила сльозою,

Моє серце, що болить ранковою грою.

 

 

***

Не лічу — скільки, було б що нести,

Шляхи ослизлі, а нехрист не хрестить.

Я по зіркам просліджував шляхи:

Отут шли в’язні, а ось тут — волхви.

 

Хрести, зірки, поличчя кам’яні,

І знов — хрести... які шляхи сумні.

Куди йдемо — не знаймо. У пітьмі

На списах мрії — плями золоті.

 

 

***

Упасти в відчай, занепасти

Од безнадії. Дотягти

До хати, щоб в труну лягти,

До раю мрійливо припасти,

Бо остогиділи чорти.

 

А хто в раю — пани та пихи.

У відчай знов занепадеш,

Та вже до пекла (що за лихо)

Із раю стежки не знайдеш.

 

 

***

Жінки мене зманюють квітами,

Чорти цукерки дарують,

А клени вітають віттям,

Коли я повз них керую.

Квіти виросли в полі,

Жінки зробили цукерки,

А клени по божій волі

Дарують мені від спеки.

 

 

***

Нове сторіччя кине навзнак

Людину добру, простосерду,

Бо простуватиме полегкість

В думках, в роботі і в коханні,

І буде зовні непогана

Поганому сторіччю назва —

Моя Омана.

 

 

***

Вже брості по гіллям тополі,

Як із гніздечка пташенята,

Такі малі, голодні, сірі, кволі,

Насіння сонця почали клювати.

Прийшла весна,

Весна не винувата,

Що плаче мати

Над листами втрати.

 

 

***

Водночас побачити на скелі

Чорну хмару і веселий промінь

Сонця, що жбурляє камінці

В хлопчика з метеликом в руці?

 

 

***

Годі тримати в руці каганця.

Нас не лякатиме мряка оця,

Коли отой вогник ущухне,

Триватиме чорна задуха,

Не буде ні місяця, ні зірок,

Бо в серці багаттям палатиме бог.

 

 

***

Дерево твоєї вроди,

Одягнене в білі квіти,

Де жовтим по білому

                             осінь

Малює страхіття долі,

В якій ти забула — хто ти —

Людина, чи квітка в полі?

 

Comments