Чотири бісеняти по темних закутках

Чотири бісеняти по темних закутках

 

Занепавши в скруту після чергової свари з дружиною, послав я сусідку якнайскоріше купити мені пляшку горілки, а на останні сімдесят карбованців — ковбаси та окраєць хліба. Сусідка, Настя Присяжна, була років отак з десять молодшою за мене, мужня, мала сина та дочку. Дочка робила, син вчився, чоловік, якщо здибає де сотню-другу — несе додому, це взимку, а літом доброго фахівця-теслю хапали будівельники з ногами та руками. Особливо будівельники вірменської діаспори, у котрих цінний працівник той хто працює мовчки, навіть коли йому замість грошей дулю покажуть. А Микола Присяжний був саме такою людиною, слухняною, соромливою, працював зранку до заходу сонця, не пиячив, не смоктав цигарок, окрім праці, все це за нього робила дружина. Вона була негодна навіть дурну роботу зробити, ходила по сусідах, позичала гроші, немовби на хліб, а насправді на пиво. Спроможні сусіди позичали їй навіть на горілку з салом, бо кодексу честі вона трималася справно, борги повертала навіть взимку, коли чоловік сидів без зарплати.

 

Віддав я сусідці, Олені, на горілку та ковбасу двісті карбованців. Вона так зраділа, що чмокнула мене в щоку, й стрибки побігла по східцях вниз. Сам я такими справами обертався за півгодини, але минуло дві-три години, а Олени не було. По куткам кімнати вже повзла вечірні тиша, сонце сідало в палаючу червоним полум’ям хмарину (кажуть, зранку буде дощ), дружина, яка після свари поїхала до матері, не поверталася. Я знав, що повернеться через два-три дні. Одинцем без горілки коротати ніч кому сподобається. В вухах й досі дзвеніли прокляття дружини: „”Щоб тебе, гаспиде, підняло та гепнуло!” З отим прокляттям в мозку пішов я до крамниці, яку було розташовано вкінці вулички, в двоповерховому будинку з червоної цегли. А майоріла крамниця — жовтим по чорному — рекламою „Втіха шлунку”. Літери були жовтими, а полотно чи фанера чорні. З першого дня, як повісили рекламу, магазин інакше й не називали, як „У Махно”. „Сьогодні до Махно теляче м’ясо з Переяславки завезли! „Не купуйте у Махно горілку, бо палена, а кошти як за справжню беруть!

По дорозі в крамницю я міркував, чи вистачить мені терпцю жити з дружиною далі. На який грець терпіти її скарги. Все в неї не так, як у людей. Чоловік, себто — я, заробляє мало, її перевесниці по закордонам жаб’ячі лапки їдять, вина заморські п’ють, начебто вона п’є не заморські. Правда, засмаглими ми з дружиною поверталися не з італійських пляжів, а з місцевого ставу. За кордон я не їздив. Дружина разів з п’ять мандрувала до Китаю, двічі, правда, — цеглиною. Їздити за кордон цеглиною можна за невеличкі кошти, посібником човника: собі маєш везти тільки фрукти, та речі, в котрі одягнешся. Наприклад, з десяток трусів собі й стільки ж чоловіку, п’яток спідниць, під кофтою можна підперезатися двійкою штанців, а треті, теж під кофтою, надіти на шию. Жінка в такому вбранні справді походить на цеглину, бо ледь в турнікет просовується.

Продавцем “У Махно” в той день робила Тетяна Мельникова, той самий човник, з котрим моя дружина цеглиною двічі до Китаю їздила. Я спитав: чи не заходила сусідка Настя, ні, не заходила відповіла вона. А з дружиною, як я бачу, ви знову в розводі? Заглядала вона, злюча, як примара, питала, чи скоро в Китай поїдемо? Ти ось що, — вона поманила мене пальцем підійти ближче, — може ти, як мужик нездібний, ото вона й лютує?

Очі у Тетяни так і блищать, так і блищать, що їй відповідати?

— Заходь, перевіримо, що я за мужчина. Чоловічу роботу я справляв би справно, та у дружини замість муркотіння киці пазурі тигриці. Саме вона нездібна вдоволити чоловіка, — як і Тетяна, пошепки відповів я. — Кожну ніч п’яти обморожую, спроможність моя вгору пне, як рослина до сонця. А де воно сонце, коли за вікном ніч...

Тетяна засміялась:

— Ти ж не ображай її, тигри у нас під особою, державною охороною. А ти щось купувати прийшов?

— Пляшку горілки мені, трохи ковбаси, та ряжанку на сніданок. Треба з сонечком на дачу їхати, роботи там край непочатий.

Тетяна мовчки сповнила мій наказ, щось ще хотіла запитати, але в магазин зайшли покупці, і вона зніяковіло всміхнулась.

— Йди-но, тільки на змія не налягай, одинцям горілка душу не веселить.

Я трохи простовбичив посеред крамниці, вагаючись чи не купити мені пляшку пива, бо від дружини чув, що Тетяна в Китаї випиває стільки пива, що не знаєш куди воно лізе. Але не купив, махнувши подумки рукою, повільно попрямував до свого будинку.

Додому повернувся вже в сутінках. В кожному темному кутку сиділо по бісеняті, вони дивилися на мене блискучими очима Тетяни. Ще й всміхалися, ніби чекали, що я їх позву до столу пиячити. А навіщо вони мені здалися, бісові діти? Через брудні шиби до такої ж брудної підлоги сочилося місячне сяйво, жовтими чобітьми ставши посеред кімнати.

Я довго сидів мовчки, давлячись на пляшку з горілкою. Думки, як ластівки, метлялись в пустому просторіні  моєї голови. Чи не прийшов час наблизити те, що може стати неминучим?  Наблизити, щоб заподіяти рятунок. Інакше не встигнеш угледіти — де, яким чином і хто спровадить тебе з життєвого банкету? Розрядитися в годину туги краще за все потрапити в коло добрих друзів, або жінок. Але де вони, друзі? Пиячити з алкоголіками я не люблю, бо вони всі геніальні, що не по їх — хапають ножа. Жінок позвати можна, але це теж наближення неминучості. Не сьогодні-завтра дружина про все дізнається. Ото вже буде сварка так сварка. Почне винюхати чи не тетяниними духами пахнуть мої чересла. Вона, стерво, знає, що Тетяна ставить-ся до мене небайдуже. А нюхалка у моєї дружини ще та! В кімнаті вже зовсім темно, блищать тільки  по закутках очі бісенят. Чекають поки я наллю та хильну першу чарку. Тоді вже вони вийдуть зі своїх закутків, сядуть до столу зі своїми пекельними горнятками, бо знають, що гостям наливати я люблю більше ніж собі. Так воно й станеться. Бісенята добрі співрозмовники, але сьогодні моя душа чекає на щось надзвичайне. Дуже мені хочеться, щоб прийшла Тетяна. Жалюгідний вираз мого лиця примушує бісенят шукати причину.

— Скупердяй наш господар, — чується з правого кута. 

— Так з-за дружини ж все... думаєте, до матері побігла. На ніч до матері? Вона саме зараз нашому господарю роги лагодить, бачиш як він лоба чухає, — чується з другого.

— А чом би нам не об’єднатися? — блимає Тетянине око з кутка за шкапою.

Мотляючи ріжками, біс четвертого кутка рупором притис долоню до вуха.

— Ніяк хтось східцями йде. Чи не господарка отямилася?

Першокутній, котрий сидів поблизу дверей, зблиснув очима.

— У господарки хода стрімка, а  ця жінка йде повільно, наче сумнівається: чи є сенс турбувати бідолаху?

Дзвоник продзенькав так раптово, що я підскочив. Майнула думка: Тетяна!

До дверей йшов з острахом і нестямним бажанням роздягти й розкинути Тетяну на ліжку.

Тремтячими руками відчиняю двері і бачу... стоїть за дверима теща. Зроду я її такою не бачив: нафарбовані губи, підкреслені синім олівцем повії, біляве з легкою сивиною волосся відблискує золотом.

— Ти один? — питає.

— А з ким же ще мені бути? — відповідаю питанням на питання, роблячи при цьому реверанс, ледь не торкаючи коліном долівки. — Будь ласка, Степанидо Йванова, проходьте. Ви стерегти мене прийшли?

Теща грайливо підняла руку, скуйовдивши волосся на моїй голові, й палким динним „орбітом дихнула в ніс.

— Сварка у нас з дочкою вийшла. Що за мода бігати від чоловіка... Отож я й прийшла до тебе... хай потопчеться з онуками, діточками братця, може отямиться.

Побачивши на столі непочату пляшку горілки, тяжко зітхнула:

— Насамперед хотіла б сказати, що я дещо принесла. Добре винце, фрукти... Я ніколи не ставилася до тебе, як до сина, або зятя. Ти добра людина, заслуговуєш більшої пошани. Скільки раз я наказувала доньці — навіть найкраща людина може змінитися, якщо дружина почне утворювати нічні походеньки та зради... навіть з ненькою.

Останні слова теща добавила щоб заспокоїти мене. Вона дістала з кошика пляшку білого італійського вина, цілий арсенал фруктів од яблук до фініків. Спитала:

— Признайся чесно, подумки ти на когось чекав?

— Саме так, — відповів я, — з пообіддя був у такій скруті, що попросив сусідку, Настю, збігати в крамницю за горілкою. Але вона щезла разом з грішми. Вже шість годин десь блукає.

— А чоловік її хіба не вдома?

— А де ж йому бути, звісно вдома...

— Настя ще та пияка. Нап’ється, знов прибіжить циганити грошей.

Не встигли ми з тещею покуштувати білого італійського, як в двері подзвонили. Прийшла Тетяна.

— Я вас, Іванівна, у вікно побачила, коли обіч крамниці йшли, вирішила на хвильку забігти, — не розгубився човник. — Думаю собі, зайду, погуторимо, коли в черговий раз в Китай їхати.

Іноді життя робить дуже круті звороти. Ще годину назад я не знав куди дітися від нудьги, а теперечки йде обертом голова, що ж воно буде далі. Три жінки — це жодної жінки, три тому, що в коридорі на східцях вже лунав п’яний голос сусідки Насті.

„”Як запобігти обставин, коли жінка відцуралася чоловіка, виказуючи намір сісти йому на карк?”

Я не можу збагнути, хто це сказав, теща чи Тетяна. Я боявся що сусідка Настя зараз всантачить мені щось неймовірне. Поки ж ще вона цвірінькала своїм пташиним голосочком сороміцькі пісні:

Милий, куме, дайся,

Мене не цурайся.

Розчини штани під пасом,

Полапати дайся.

Щоб мені не дати

Чоловіку спати,

Впрягай, куме, свої воли,

Будемо орати.

Нам залишалося тільки хором приректи?

— Настена, посоромися діточок...

Але у п’яної сусідки що в голові то й на язиці. Я обереж-но поточився од дверей, сподіваючись, що сусідка піде додому спати, але теща подала знак, щоб я заспокоївся.

— Які кошти ти їй давав?

— Двісті карбованців.

Від потаєного сміху, очі у тещі стали прозорими. Вона була на п’ятнадцять років старша за доньку, але, якби не регіт біса в кутку за шкапою, я б визначився, що Степанида Іванівна від своєї жіночої вроди небагато відкреслила доньці. Я підійшов до неї на відстань випростаної руки.

— Не треба її чіпляти, Степа..., — Іванівна я проковтнув, бо з очей тещі на мене сяйнуло такою палкою усмішкою, що я оторопів. Раптом я зрозумів, що оця ніч не закінчиться п’яними теревенями  жінок, кожну з котрих я подумки вже затаскував до ліжка.

Ствердно кивнув головою у відповідь, теща все ж відчинила двері і, схопивши сусідку за комір  кофтини, майже затягла до кімнати.

— Тобі зі пам’яті не викинуло, що ти, Насте, мала повернутися з пляшкою горілки...

Настя вилупила на тещу свої зіпсовані п’яним серпанком блакитні очі.

— Так я ж ото й повернулася... з горілкою. — прошкандибавши пару кроків до мене відповіла жінка.

Мене вразило, що очі у Насті були такі ж великі й блискучі, як у тещі й Тетяни. Якщо бісенята зі своїх кутків зиркали на мене жіночими очима, а в кімнаті чотири кутка, то згодом, окрім оцієї тройці, що гостює у мене, з’явиться ще одна, четверта  жінка. Це вже було не смішно. В очах Насті було стільки п’яного сподівання, що я ледь стримав щиру посмішку подяки.

— Саме так, я принесла горілку, — виважено глядячи тещі в очі, сказала Настя. — Плошку я випила з надією, що кум висмокче скільки йому треба з вуст, або ще з якої частини мого тіла. Ви з Тетяною милувати мене не спроможні, в такому колі не спроможне і ваш зять, так що бути мені в боргах... З ранку я вже не буду жінкою—вулканом, а до майбутньої ночі занепаду зовсім...

Душа моя затерпла, бісенята в кутках грали з нею, як коти з мишенятком. З кожного кута, з темряви, висовувалися чималі дулі — діти пекла знали, що маючи на увазі трьох жінок я не матиму жодної. Бо з хвилини на хвилину задзвенить дверний дзвоник і до кімнаті влетить бойовим півнем моя невгамовна дружина.

Ми посідали до столу, я відкрив пляшку з білим італійським вином, наповнив блискучі порцелянові бокали.

— Перший тост за тобою, любий ти наш, — сказала теща, пронизуючі мене наскрізь своїми палаючими очами.

— Перший мій тост за те, щоб оця наша кумедна ніч не переросла в трагедію. Щоб душу Насті не отягчали борги, я вип’ю з її вуст принесену мені горілку. Щоб зручніше було пити, чи не спроможешся ти, Настю, сісти мені на коліна?

Тетяна посміхнулася, лице тещі ледь-ледь зачервоніло, а Настя розгублено дивилася то на Тетяну, то на тещу, тільки не на мене. Бісенята в кутках реготали, довбли ріжками білі крейдяні стіни, особливо ж розцвірінькалися, коли впритул до мене сіла сусідка Настя. Духмянець від часникової страви або ще якої гидотні йшов такий, що я ледь здержався, щоб не закашлятися. Де тільки вона начіпляла на себе отих запахів, чи не по смітникам валандалася. Ще трохи й почне байдикувати, поповнить армію злиднів. Теща дивилася на мене, наче вперше бачила. Думала, мабуть, що скривлю носа, наче мене виховували в якійсь оранжереї. А я в житті всякого нанюхався. Чорти втікали, а я терпів, щоб згодом звикнути. Але випити з вуст сусідки Насті горілку? Плечі Тетяни сіпалися від подавленого сміху. Очі тещі пронизували мене до кісточок: чи здержу іспит? Що було робити, цілуватися зі смітником, чи вдоволити тещу з Тетяною. Вони впевнені, що мене стоншить, виверне тельбухи... А тут ще Настя всантачила нам таке, що в мене вуха зів’яли, почервоніли, наче листя кленів. Вона заспівала:

За столом сиділа,

Кріпко набз..ла:

Оце тобі, мій миленький!

З-за стола йдучи,

Пер..ула двічі:

Це тобі тітоньку!

А вийшла надвір,

Нас..ла, як віл:

Оце тобі суперниця!

Співала вона, весело розмахуючи руками, посміхаючись регочучим в кутках бісенятам.

— Так ти вип’єш свою горілку, — вигукнула Настя, розстьобуючи блузку і підставляючи мені свою губи.

Я схопив її, посадив собі на коліна і вп’явся губами в її зламаного усмішкою рота. Настя почала нишпорити рукою, намацуючи гудзики на штанях, теща заплескала долонями, а Тетяна відпустила мені три щиглика в потилицю.

— Досить, одному смоктати, зверни увагу на гостей.

Я ледь відірвався від досить таки збудливого поцілунку сусідки.

— Все, я свої сто грамів випив, можеш йти спати, — важко дихаючі сказав я. — Йди, Настя, там тебе Микола жде...

Але сусідка здивовано дивилася на мої губи, наче не чуючи моїх слів.

Я не відразу розумів про що гуторить теща. Вогнем опікали серце її слова про божу освіту: невже й вона бачить бісенят, бачить як довбуть вони покарлюченими ріжками крейдяні стіни нашої хижі, де-не-де додовбли вже до цегли, маючи намір рушити житло й далі, аж поки не впадуть на наші голови сволоки стелі, на котрих моя дружина поначіпляла різних спортивних споруджень. Якщо хижа рухне, нікуди буде повертатися моїй дружині, Таїсії.

Тетяна знову взяла пляшку з італійським червоним вином. Воно тільки називалося червоним. Італійська кров була майже чорною, ллючись зі пляшки, вона про щось бубоніла, сварилася, допере ніж попасти в порцелянові бокали, котрі вже років з десять, як подарувала мені теща. На якусь хвилину за столом запанувала мовчазна ідилія, навіть Настя перестала шмигати носом й витирати пальцями сповзаючу з очей сльозову. Черга говорити тост випала тещі, вона навіть підвелася з дзиґлика, випнувши взірцеві на її літа груди. Я залюблено дивився на її ледь усміхнені вуста, на грайливий зблиск очей. Смачно обціловуючи губами кожне слово, теща сказала:

— Я маю певний досвід хто провокує суперечки в родині моєї дочки. Звісно — вона сама. Але чи закінчиться коли терпець у тебе, любий ти наш, чоловіче? Ми, всі три жінки, згодні стати твоїми коханками. Звісно, це має бути одна з нас? Так давайте вип’ємо за те, щоб твій вибір був щасливим. Бо взнавши про твоє щастя, дружина твоя стане покірною ясочкою... За твій вибір, Андрію!

Ми випили мовчки. Так же мовчки встала й попрямувала до дверей сусідка Настя. Мабуть її налякала можливість бути моєю обранкою. Теща проводила її за двері, повернулася й знову наповнила бокали.

— Тепер твоя черга говорити тост, — сказала вона Тетяні.

— Дякую. На мою гадку, — уважено глянула вона мені в очі, — на мою гадку, Андрій свій вибір зробив. Доки човник з цеглиною будуть мандрувати за речами до Китаю, ви зазнаєте щастя, бо як бачу, ви, Степанидо Іванівна, закохані в свого зятя. Ви ж з ним майже однолітки...

Бісенята в темних кутках наче збожеволіли. Вони ходили не на копитцях, не на руках, ходили на своїх покарлючених ріжках, розмахуючи одразу всіма п’ятьома, окрім ніг та рук, не дуже довгими, але ладно підстриженими в перукарні хвостиками. Їм сподобалася звістка, що теща стане моєю коханкою.

В ту ніч моя дружина, Таїсія, так і не прийшла. Ніяких пригод не було в нас і з тещею, бо Тетяна заночувала з нами. А куди підеш в таку темну безмісячну ніч? Ранком, поки я спав, жінки пішли по своїм справам. Прокинувся я від удушливої нудоти в грудях. Подивився на сволоки стелі, на котрих висіли спортивні спорудження моєї дружини Таїсії. Підійшов. Повіситися на шкентелі, чи що? Підстрибнув, схопив руками кільця. Підтягнувся трохи, задрав до стелі ноги, дивлюся, під столом стоїть пляшка купленої вчора у Тетяни горілки. Сплигнув з кілець, дістав пляшку, поставив на стіл, сам сів на дзиглика напроти. З острахом зиркнув на стрілки годинника: двадцять хвилин на восьму. В цей час чоловік сусідки Насті, Микола Присяжний, йде працювати. Чи не прибіжить вона, зняти похмілля? Бо дуже учора набралася. А губи в неї солодкі. Хоча й воняють смітником, а солодкі... Так просидів я майже дві години: ждав Настю. Двічі чи тричі брав в руки пляшку з наміром відкрити, але пиячити одному не хотілося. Дуже жалів, що днем бісенята повертаються до пекла, виконувати свої пекельні справи. А сутінки в кутки прийдуть ще не скоро. О десятій хтось подзвонив у двері. Дзвоник був довгий, заливчастий, так завжди дзвонила моя дружина Таїсія. „”Не можна повернути того, чого не було, — майнула думка, — краще оці кільця на шию. Чергової чвари я не витримаю. Починати все спочатку? Ні, тільки не з нею...”

Чергова довга порція дзвоника підняла мене на ноги, я відчинив двері, за котрими столи чотири бісеняти, чотири палаючі ока: два — тещі, а два — її молодшої сестри, Марини Іванівни.

— Зайшли похмелитися, — всміхнулася теща, — сьогодні в південь моя сестричка човником їде до Китаю, погодився б ти поїхати з нею цеглиною. Кошти не потрібні, допоможеш привезти деякі речі, сам одягнешся. Отож поміркуйте удвох, а мені треба йти, у сина, Володимира, чергова свара з дружиною. Надумав розводитися, та куди... три малюка в домі...

Теща пішла, а Марина Іванівна почала поволі роздягатися... “„Оце тобі й четверте бісенятко”, — промимрив я, падаючі перед нею на коліна.

 

Comments