02

2

Мене наче окропом обдало, коли я побачив пана Ґудзика в новенькому мундирі з хрестами замість обвиклих на ньому зірок.

— Пане, що з вами сталося? — вигукнув я, не вірячи своїм очам. — Чи давно ви наполягали, що хотіли б загинути за комуністичну ідею. І ось тобі на! Христос воскрес! А якщо завтра посяде владу фашист, невже свастику чіплятимете?

Я думав, пан Ґудзик стане ображатися, дивитися на мене, як на божевільного. Але — ні. Іронічна посмішка майнула на його лиці, і стільки в погляді було зневаги до мого цивільного одягу, що я на хвильку сторопів. „Може, — прийшла думка, — я не в Росії живу, а в затурканій богом Італії?”

Я схопив пана Ґудзика за комірець, щоб роздивитися, що ото за хрести сяють на його мундирі. Але він вихопив револьвера, й приставив його дулом до мого лоба.

— Згинь, чортів комуняка, доки я не розтрощив твій курячій мозок. Ми не дамо порушити нову владу. Така наша нова настанова: зі Хрестом в серці втерти пику Америці...

Після такої тиради пана Ґудзика, мені треба було розреготатися, але важкий сум торкнув мого серця.

— Пробачте, — пролепотів я йому. — Я завжди бачив вас, пане, як непохитного ленінця, а тутечки оці хрести. Зосталася тільки мрія втерти носа Америці. Чи не христовий напад затіваєте?

Сіпнувши себе за вуха правою рукою, лівою пан Ґудзик поблажливо похлопав моє плече, і, з почуттям переваги, порадив покоритися обставинам, а якщо мене дратують хрести, поголитися під братків з криміналу.

— Ще трохи й оті самі братки посядуть владу. Вже сьогодні вони докладають президентові, які гроші той матиме до нових виборів. Президент з ними ручкається, бо кожен з них росіянин. А я, якщо буде нагода, замовлю за тебе словечко президентові. Людина він химерна, бо не має освіти, якою володіє англійська королева. Але новій Росії другого й не треба.

Не знаю, з якого біса я так розчулився, що дякуючи, міцно потиск пану Ґудзику долоню, та й пішов собі, підстрибуючи від задоволення. Бо теперечки я вже знав, що мені робити далі. На ум прийшов вірш місцевого поета Євгена Летюка:

Одні пішли, а ті поснули,

І я зоставсь на цілий дім

Вночі самотнім вартовим,

Що з вахти знять його забули.

„“Я на безумнім кораблі!” Була в отому вірші й така строчка, ото ж я й відчув себе героєм—одинцем на безумному кораблі новітньої історії Росії.

„Отакі ми усі лицеміри, — думав я, важко ступаючи повз парадні двері губернаторських споруджень. — Коли я вперше побачив пана Кренделя, він робив на судноверфі зварником, ходив у бридких штанцях та курточці з парусини. Тоді це була безсловесна й безтілесна людина, навантажена думками про партійні доручення, та родинний бюджет, котрий завжди сяяв немалими проріхами — звичайнісіньке явище, якщо ти обрав собі дружиною красуню з родини номенклатурних нуворишів.

Я сподівався поділитися часткою своїх планів, розгортуючи папірці з записами на трибуні, але Петро Ґудзик, на правах голови зборів місцевої інтелігенції, забрав моє слово.

Присутні, пороззявлявши роти, дивилися на нас, ждучи суперечки і намагаючись збагнути, про що ми будемо говорити. Гнівливе запитання обпікає мені губи: якого дідька ти дав мені слово, і так раптово лишаєш його? Що це, насмішка, чи тактика початкуючого славу політика?

Ґудзик всміхається. Якусь мить мені здається, що він знову повернеться до мене і віддасть слово мені. З передчуттям каменю під лівою груддю я сходжу зі сцени. А до зали вже гудить голос Петра Олександровича Ґудзика:

— Якби я знав, що впрягаюся в надсильні справи, не здійняв би хвоста вище потилиці. Думав, так буде краще посідати місто секретаря містечкової компартії. В партію я прийшов, коли її відцурався номенклатурний робітник Єльцин. Бо душе образився, коли почали обслинювати моїх друзів, які завжди раділи за щастя знівеченої життям людини. Старі партійці віднеслись до мене з недовірою: „“Не кандидат він, а троянський кінь, лізе в партію, щоб конати її на останньому подиху”. Я не присягав на вірність партії кров’ю. Не врізав бритвою мізинця на лівій руці. А сказав я тоді вірним ленінцям так:

— Цурайтеся мене, зневажайте, чи виштовхніть коліном під зад, образи на вас я не матиму. Бо завжди був заступником ідеї, на яку ганьбує влада. Не все гаразд було у нас при соціалізмі, але оте, що роблять з державою нові руські, я розцінюю, як зрадництво. А зрада, це панове, зрада!

Деякі партійці розчулилися. Пан Ґудзик, сяючі зірками на державному мундирі окропив свої долоні сльозовою гордості за новітню радянську молодь.

Як же ото сталося, що за два тижні пан Ґудзик конав свого зоряного мундира, зрадивши не тільки своїх друзів, але й сльозу, якою, розчулившись, опалив моє серце.

Край будинку під поголеним осокором, я побачив скулену постать, але не одразу дійшло до тяму, що пан Ґудзик очікує саме на мене. В синюватому присмерку лице сусіда нагадує маску мерця, надіту на втомлену життям людину. Здалося, що на плечі Ґудзика скинуто непосильний йому вантаж. Якби не його роздратований погляд на мале цуценя, яке засунуло голову поміж крицевого дроту, й не знало як випростатися.

— Яка невдячність, замість прогулянки всувати носа в пастку, — зітхаючи після кожного слівця, змерзлими вустами шемрів Ґудзик. — Оцій сучці й не снилося, що я з нею зроблю, як визволимо. Якого біса їй лізти куди не слід, мої пальці заклякли, по тілу йде дрож, а покинути в біді тварину не можу.

Ґудзик зиркнув на мене, наче мав щось запропонувати. Він навіть прошепотів щось. Але що, я не розчув, бо саме тоді порив вітру скреготнув одвірком залізної брами, яка оточувала родинне гніздечко відомого в краї генерала КДБ Загорулька.

Я вже зовсім хотів було запитати: звідки у пана Ґудзика, такий гарний песик, але Петро Олександрович попередив мене.

— Мені б ваші нерви, пане Олександре, — без тіні посмішки на лиці, промовив він. — Я тутечки стою, й не можу повірити, що генерал за останнім часом перетворився в солом’яне чуперадло на городі. Ходить з рушницею, на капелюсі зірка, наче двоголовий орел йому дорогу перебіг. З ранку гримав до мене: „йди-но сюди, Ґудзику. Я йому відмовити не можу, як подумаю, що він чекіст, що обидва ми із Обухівки, острах мене бере. У ката сьогодні одне в голові: син Димитра Кучеренка хоче помститися за батька. Багато чого дурного Загорулько селянам зробив.

На декілька хвилин запала тиша, в якій було чути як скиглить цуценя, та легенький вітрець копається в кучі сміття за будинком.

— В мене були шанси йому сподобатися, — раптом вигукнув Ґудзик — Торік я знайшов генералові жінку, яку він зґвалтував будучи ще капітаном. Але жінка занепала моїм коханням. Генералові не вистачає часу сходити до вітру, а жити в одній кімнаті з красунею, й на протязі тижня не залізти до неї в ліжко — хіба ото генерал!

Мене вразило те, що наречена генерала, жінка з профілем Нєфертіті, спокусилася паном Ґудзиком. Мій батько ставився до сусіда, як до божевільного: то він з бісом бешкетував, то спромігся затягти в своє ліжко саму пресвяту діву Марію. Нахвалявся, навіть, що мав розмову з Андроновим, коли той приїздив до Києва.

„Все він, твій Ґудзик, бреше, — всміхався батько. — Скільки я знаю того пана, він завжди мандрує, то з кітеля в сорочку, то з джинсів в лахміття бомжа, але смокінга не дала йому навіть сама пресвята Марія”.

— Генералові не станеться. Думаєте, оце цуценя в його житті має якийсь ознак? Як би не так. Йому потрібні раби, без рабів кат може занепасти, бо не матиме надії перед смертю вбити кому б ото не було кулю в лоба.

Я не міг примусити себе зосередитись на думці, що вдома на мене чекає дочка пана Ґудзика, Орина, яка щойно прилетіла з Америки. Я уп’явся поглядом в лице Ґудзика, з надією, що він неодмінно скаже мені дещо нове про доньку, пояснить, якого біса привезла вона з собою свого пристарілого чоловіка, комерсанта Цвяха зі вже знайомої читачам Обухівки.