Романы‎ > ‎ЗАКОЛОТ‎ > ‎

03 частина

Частина третя

 

Сина Леонтія Григоровича Гордейчика я вирахував відразу, про що натякнув шефу, не даючи йому можливості дознатися про це першим.

—Інакше й не могло бути, — всміхнувся він, — я знав що справжній письменник не може писати поки не розкриє усіх таємниць. А знайти мого сина, що може бути простіше. Ім’я й прізвище моє знаєте, а син мій відома в краї людина.

—По дорозі до вас мене знову зупинив розвідник Олексій Попов. Щось булькотів англійською мовою, потім німецькою, я дивився на нього витаращаними очима, не розуміючи чого йому від мене треба. Дуже велику підозру викликаєте ви Леонтій Григорович у нашого розвідника. Може скласти для нього якусь байку, хай ходить, розповідає пошепки про відомого на весь світ шпигуна Гордейчика.

—Яка там байка, коли я й справді шпигуном був, не знаю тільки на яку розвідку працював, получаючи вказівки від нашого радянського комітету безпеки. Іноді мені здавалося, що очолю-ють нашу безпеку не просто зрадники, а люди з вивихнутим мозком. Треба сказати, що за радянською владою пересічність завжди одержувала гору над обдарованістю. Не дивно, коли вже в школі, а ще більше у вузах викладачки багатьох дисциплін намагалися обмакогонити талановитого учня, себто зробити те, що сьогодні на всіх рівнях виховання робить держава за допомогою православної церкви. Я згоден, церква — стовп на якому держаться трони, але кожний стовп має свій підмурок, з камерами випитування на муках, де майже завжди пересічність катує обдарованість. — Леонтій Григорович рвучко зігнув коліна, згорбився, якось скулився весь, наче й справді в свій час пройшов усіма колами пекла.

З моральної тої пустелі його вивів веселий свист пташини за розчиненим вікном. «Так—так—так, саме так, — заспівав він на мотив відомої пісні, угаваючи при цьому саме пташиний спів. Відчуваючи приплив високих почуттів від палаючої за вікном черемхи, Леонтій Григорович запропонував відмітити зустріч, випити по чарці червоного кримського вина. Виймаючи з серванту склянку вина з чарками, він щось півголосом бубонив, гупав чобітьми долівку, знову звертався до своєї пісеньки «Так—так—так, саме так!». Тоді я не вже не стерпів та запитав:

—Що саме так?

Він відірвався нарешті від казематів, плечем закрив дверцята серванту, й вп’ялившись в мене своїми немигаючими очима, декілька хвилин стояв, хилитався, мугикаючи при цьому своє прилипливе «Саме так!

—На втіху та розраду докладаю, що каземати НКВД пройшов ще на кінець двадцятих. Тоді хлопці в коробці тільки починали вивчати майстерність катів середньовіччя. Майстрами ще не були, але кров людську смоктали краще за будь яких казкових вампірів. Мене арештували за те, що я зупинив потяг перед лежачою на рейках людиною. Порушив графік прямування пасажирського потягу до червоної столиці. Чорносотенний з іржавими вусами, дуже я вам скажу вродливий парубок, почав стріляти повз мене прямо на вулиці. Він їхав з Києва до Москви, на побачення з коханою жінкою, а та його не дочекалася. Ото й лютував. Даремне начальник вокзалу кричав, що у нього не вистачає машиністів. Для чорносотенного я був симулянтом, провокатором, терористом, ворогом молодої радянської влади. В комісаріаті голений хлопчина лупцював мене, чим би ви думали… валянцем. І чомусь по спині, наче масаж робив. При цьому говорив мені: «Ви кричить, будь ласка, наче вам дуже болісно!» Побачивши сумні очі хлопця я починав кричати, ні, не від болю, — від страху за наше майбутнє. На ніч мене вштовхнули в якусь підвалину, там троє молодців—героїв відробляли на мені своє спортивне майбутнє. Але й моєму терпцю прийшов кінець, я вибухнув такою несамовитістю, якої за собою ніколи раніше не спостерігав. Хіба що в дитинстві, коли одного разу, тринадцять чи що мені було, на посяг батька гепати мене пасом, дав йому такого штурхана, що потім два тижні він з синцем під очима ходив. Отаке сталося зі мною в отому казематі. Ранком моїх катів супроводили до лікарні, а мене доставили до голови катувальної контори. Опинившись в кабінеті я почув шепіт за дверима. У кабінеті окрім стола не було ніяких меблів, але були двері в другу кімнату, звідки долітав отой палкий жіночий шепіт. «Олег Карпович, ви тільки не довго, добре? Там вже до вас прийшли». Через декілька хвилин, застьобуючи гудзики на штанях, в кабінет ввійшов Олег Карпович: невисокого росточку, не дуже вродливий, але з очима збіглого з пекла чортяки. Він підійшов до мене впритул, глядячи очі в очі, сказав: «Там за дверима чекає на тебе красуня—жінка. Я її не втішив, таке буває. Доведи, будь ласка, добре діло до свого апогею. А потім погуторимо». Він кигикнув, підштовхнув мене до дверей своєї опочивальні, а сам легко випурхнув з кабінету. Що мені зоставалося робити? Думаєте, не було сумніву що це підстава? Все було. Але була ще впертість, була гордість, що я один подолав трійку катів самого лячного з усіх комісаріатів радянської влади. Зайшов я в невеличку кімнатку, таж без меблів, зокрема вузької тахти, на який сиділа, можна з певністю сказати, дуже дивна кароока тілесна дівчина. Зовсім навіть гола. Я неприбраний, немитий після нічної бійки, але дівчина наче вона сліпа, схопила мене в обійми, затягла на ліжко й почала таке витворювати, що мені в самому палкому сні не снилося. Я був певен що вдоволив красуню на всі сто відсотків. Я ще сидів на тахті коли мене покликав до кабінету Олег Карпович. Я чув як даленіють в коридорі жіночі кроки, і, входячи до кабінету, держав в уяві легку ходу повнотілої жіночки. «Що сподобалася красуня? — запитав Олег Карпович. — Пропоную тобі й далі втішатися її коханням, але з умовою, що ти почнеш працювати під моїм керівництвом. Мені потрібна сміла, сильна людина, та ще й з потенціалом справжнього Казанови. Кажи да, і посувай до лікарні де тебе обсмокчуть по першому класу. Супроводить тебе по райським колам нашого комісаріату мій папірець, оце він, візьми. Помешкання я тобі знайшов тутечки недалечко, п’ять хвилин руху». Я не міг не запитати: «А як же Харків, моя вагітна дружина». Бісенята з очей Олега Карповича щезли, наче їх і не було. «Забудь, Харків, дружину, все забудь! Про дружину ми подбаємо, ще більше про дитину, особливо якщо народиться хлопчик. Запам’ятай, Леонтій Григорович, одне, про свою посаду нікому, про наші справи, навіть товаришу Єжову, ні—ні, а товариш Сталін питати не буде. Бо я його людина, а ти — моя. Ми на передньому краї, відступати нам нікуди. І поспішай, там в коридорі на тебе чекає твоя красуня». Мені здалося що я попав в нестерпно гидку і разом з тим дуже цікаву, романтичну змову мовчання. Але за мовчанням можуть відбуватися події світового значення. В уяві я вже простував по вулицям Америки, ситий, вдоволений, поруч з красунею, яка, огрядно одягнена, чекала на мене на кінці коридору. В місцевій лікарні мене підтинькував мовчазний службовець по господарській частині. Не встиг він зробити з мене справжнього американського ковбоя під чорним капелюхом, як його негайно покликали. Мені чогось стало не по собі, наче голок під серце напхали. Десь через годину прийшов незнайомий хлопець і наказав негайно повертатися до Харкова. Я з полегшенням вийшов на вулицю, де вже накрапувало. Провулками дістався вокзалу, не купуючи квитка, домовився зі знайомим машиністом, що поїду другим помічником. До неньчиної хати прийшов занехаяний, невмиваний, але мати впізнала…

Леонтій Григорович струснув головою наче дурну думку відігнав. Прочовгав капцями до вікна, довго мовчав, милуючись сповзаючим за обрій сонцем.

—Не знаю скільки мені ще волочити ноги по білому світі, але поки маю сили, буду бігати, лупати очима на жінок, інакше що за сенс в тому що животію. Але скільки б я не бігав, не забуду той день, коли мене майже виштовхнули з департаменту, яким керував Олег Карпович. Воно навіть спокійніше було працювати машиністом потягу, але ж працювати під боком у самого… розумієте. Марнославство моє виявилося міцнішим за бажання помсти, за дитячу ненависть до комуністів. Мене уражала поведінка Олега Карповича, бо я вже палав нестямним бажанням працювати під його керівництвом. Пісні, які складав хлопчиком здавалися мені пустою забавкою. Мабуть вдалося таки дядькові переконати мене, що життєвій шлях можна збудувати тільки з корисних міркувань, а від почуття помсти добра не жди.

Як не прикро, а довелося Леонтію Григоровичу повертатися до батькової хати не в ореолі слави, а блудним сином свого часу. Він навіть не передбачав, що його вже зарахували штатним співробітником одного з відділів ГПУ, і кожен його крок тепер контролюють люди Олега Карповича.

Леонтій Григорович зробить все можливе й неможливе, але сина свого, Віктора, відразу після політехнічного, улаштує до Московської вищої партійної школи. Він сподівався що з такою освітою Віктор сам скерує свою долю. Був і сумнів: чи не звіру в пащу синову голову всує? З Олегом Карповичем поспілкуватися посоромився. Розмова з матір’ю скінчилася на тому, що Марія почала нацьковувати Леонтія якимось чином спровадити сестру Катерину та онука, Віктора, за кордон, у Австралію, або ще куди далі.

—Невже ти не розумієш, сину, що з пащі Кремля збігти можна хіба що на цвинтар. За Катериною вже приходили. Каже, про тебе питали. Якась думка місцевим гаврикам потилиці довбе, хто тебе за чуба до Москви витяг? Чия кошлата лапа підтримує? Катерина дома не зорює, певна, що не сьогодні—завтра прийдуть…

А Олег Карпович наче й забув про нього. А може й сам з години-на-годину чекав що… прийдуть. Коли вже в Харкові Леонтій Григорович одержав від матері листа про арешт сестри Катерини, не стерпів, поїхав до Москви. Олега Карповича в Москві не було, немолода вже секретарка передала йому пакета й переказала щоб не гаючись посував до Хабаровська. В пакеті лежало посвідчення урядовця ГПУ та квиток потягом до Владивостока. І жодного напутнього побажання. Прощаючись з секретаркою, Леонтій Григорович посміхався, він був певен що Олег Карпович принишк в своєму кабінеті. Не зрозумілим було одне, що його так налякало? Але пощо, коли магаданська щерба сниться вже найближчим споборникам Сталіна. Генсек наче очманів. Гітлер вздовж кордонів карбучить крок, вдаряє по Європі кованими бацасами, а Сталін кращих вояків на тартак гонить. Дефіцит дошок, бачте, а майстри поховання змагаються хто дешевшу труну зробить. Пропонують ховати не по одинці, а пакувати контейнери, окремо — генералів, полковників, можна, навіть, з жінками. Мерцям не тільки не соромно буде, але й приємно. В таборах так ховають, швиргають мерців до ями валетами, по п'ятнадцять, а то й сімнадцять осіб до одної ями. Леонтію Григоровичу доводилося таке бачити в Комсомольську-на-Амурі. Не встиг він з Амурлагу визволити відомого на ту добу стрілка, снайпера Миколу Молибогу. Віддав Молибога душу богові не звивши псиною перед злодієм в законі. Кажуть, сам своє серце зупинив…

За яким бісом їхав в Хабаровськ з квитком до Владивостоку Леонтій Григорович втямив тільки після зустрічі з місцевим моїм співробітником, Василем Степановичем Кригою. Увечері за столом Кригу аж пересмикувало, коли він розповідав як «відвойовував» у місцевих чекістів Катерину.

—Нема потреби нагадувати, але вояки Дзержинського наче дозу перебрали. Не знаходили ключа від камери, а коли нарешті відчинили, сиділа Катерина разом з двома мерцями. Жахливо, правда. Може тобі слід освідомити про таке Олега Карповича.

—Де Катерина зараз? — спитав Леонтій Григорович.

—Вона в небезпеці, на залізничній станції Литовко з моєю ненькою микається.

—Чому микається?

—Хіба зараз хто живе… усі микаються. Сталін щось нове вигадує, наче усі ми, чекісти, вороги, знищили золоту варту нашої партії. Наш Олег Карпович поміж двох вогнів. З одного боку рятівник неповинних, а з другого — радянський уряд не помиляється…

Василь Крига натякнув про якихось студентів—українців які на екзамені відповідали української мовою. Зовсім ще хлопчики—горобчики, місцевий голова НКВД, теж українець, не знає що з ними дали робити. Я запропонував виховувати з хлопців добрих вояків, бо незабаром війна. Майже усі це розуміють. Але в справі з хлопцями потрібні твої повноваження. Ти ж у нас необмежений…

—Необмежений поки не обмежили Олега Карповича.

—Це так, але ж…

—Якщо можна дзвони, треба негайно визволяти дітей.

На другому дні вечірнім потягом Леонтій Григорович супроводжував студентів до Владивостока. Їх було шестеро, сьомого Василь Крига влаштував у місцевій лікарні. Він був хлопцем міцнішим за інших, гонористим, провітрювання мозку стерпів, і навіть на Гордейчика, свого рятівника дивився, як на клятого ворога.

—Ти придивись за ним, — повчав товариша Леонтій Григорович. — Цей герой нам ще знадобиться.

Крига пообіцяв якнайшвидше відправити студента до своєї матері на станцію Литовко.

 

Comments