12. Соняшника лишають невинності

Зайшла якось Соняшник до Бели Харитонівни. Сіль в крамничці закінчилася, бо річками на нерест йшла горбуша, а йому саме декілька хвостів приятелі привезли. Харитонівна сиділа за пляшкою горілки з Петром Митухіним.

— Не чіплявся б ти до мене, Петре. Одне слово — нахаба. Дуже дякую за те, що хряснув мені межі очі. А то б спотайна наробив дурниць. Аби ще втелепати, що саме тоді сталося. Послухаєш — жити не хочеться.

— То ж і не живи, коли так. Сьогодні он скільки нових кладовищ поза містом відкрито. За горожею, під божими очима. А за Матвієвкою… ген-ген оком не охопиш. За десять років перебудови могил більше ніж за сімдесят за радянською владою.

—І що ж… про це мовчати. Мені кляпа в рота сують з нашою хваленою демократією, а я мовчатиму. Ото ж і не стерпів… Мруть люди як восени мушня. Куди б не йшло — люди похилого віку, але ж молодь гине. Подивися на кам’яні скельки: мерці від десяти до сорока років. Цілими родинами вимирають. Друзяка мій, п’ятдесят три роки, йшов вартувати гаражі, зупинився, хапонувся долонею за груди і сів, як підкошений... Тільки й успів здивовано зиркнути до неба: за що, боже, я ж іще й жити не починав?

Соняшник ще б довго стояв на призьбі, слухаючи про сучасні життєві страхіття, але Харитонівні обридли байки Митухіна про мерців, затулила долонею рота красномовцю.

—У тебе тільки й розмов про мерців. Про життя треба говорити, про кохання, мені вже під п’ятдесят, але… До мене, бачу, сусід прийшов… сідай Семене до столу, чи не скучив ти по молодиці Белі бува?

Соняшник скрушно похитав головою.

— Не молодися, Бело, місяця не минуло як за п’ятдесят вісім випивали.

— Так то ж коли було… тоді п’ятдесят вісім, а як побачила тебе, зараз же помолодшаю.

Харитонівна легенько торкнулася долонею сідниць Митухіна, і той аж підскочив від збудження.

—Я, мабуть, піду?..

—Йди вже… чого там, а ти, Семене, мабуть за сіллю?

—Горбуші хлопці привезли, ходімо до мене, вибереш, яка в око впаде.

—Сіль візьми, і ти, Митухін, візьми, хіба не за сіллю приходив?

Харитонівна відчинила невеличку скриньку, в котрій було щільно складено декілька десятків пакунків з сіллю. Митухін взяв три пакунка, Соняшник сказав що йому вистачить одного, але Харитонівна прихопила ще два.

— Не бігати ж тобі по крамницям…

Митухін вийшов, сів у свою «Ладу» и неспішно покотився вулицею.

— Ти й справді сьогодні добре показуєш себе, Харитонівна, — промимрив Соняшник.  

— Жінці стільки років настільки вона себе почуває. Тобі, бачу не більше сімнадцяти, паленієш від раптового дотику.

— Скільки не пам’ятаю, але років вже під тридцять швендаю світом. Після аграрного поголили в армію, а як повернувся від освіти залишився хіба що диплом. Скажи, Бело, чи правда бовтають, що Марія від Митухіна завагітніла, а куди діла дитину ніхто не знає. Недоладне щось у нас діється. Казала, що ненавидить Митухіна, але ж лягла з ним. Як таке порозуміти, га?  

— Нічого не поробиш, жінки цінують нахабство. Знаєш, Семене, мені, наприклад, з таким соромливим хлопчиком, як ти, кохатися не довелось. А Митухін, він, якби це сказати… він за фахом запліднювач… коханець на хвильку. Як ото кажуть: краще зробити не зміг — всунув, витяг і побіг… Тебе, Семене, я б навчила як це робиться. Бо, не вміючи, яку б дружину не взяв, вона тебе швидко буцкатися навчить.

При цьому Харитонівна зухвало посміхнулася.

—Марія сахається мене, як божевільного. Попреш ніж вчити, треба одружитися, а якщо вона дізнається що я був твоїм коханцем… вона що… вибачить оці наші посиденьки? Ну, Харитонівна… ну?

— Не нукай, не запріг ще. Про тих, хто зі мною грав, кожна комашина на садовій ділянці знає. Про що, думаєш, дзижчать бджоли? Вони знають з якої тичинки я нектар збирала? Бачили і чули як мужики стогнуть, ялозять ногами по траві. На їхній стогін іноді прибігала Марія. Вперше, наче коник скакнула в кущі, але не втекла… ні… сиділа дивилася як ми з Бойком куховарили. Тепер вона ночами не спить, бо двадцять п’ять років жінці. Приніс Митухін пляшку горілки, і… спеклася пташка. Повір мені, Семене, вона жіночка ще та. Розбурхають її, не вгамуєш… Я добре знаю її батьків. Знаєш хто був моїм першим коханцем, хто мою незайманість забрав? Не повіриш, Семен, саме її батько, Василь Касянович. Ми з ним однолітки, в одному класі вчилися. А ти… спав коли з жінкою? Ні! Отак і залишишся бурлакою на все життя. Доведеться мені облишити тебе, Семене, незайманості. Зараз горбушу посолимо і щоб мені без викрутасів… Надіюсь не побіжиш скаржитися що тебе бабуся Бела зґвалтувала…

 

                                    Аграрії під Макогоном

 

Щоправда, життя ставало з кожним днем складніше, вірніше сказати, тривожніше. Приїжджали на строкатих машинах якісь дивно одягнені, ніби з іншої планети випали, люди: у чорних плащах довгополих, насунутих на чоло кашкетах. потім з їх оточення випливав сам Макогон, низькорослий, лисуватий, з блідим обличчям, на якому пелюстками маків пахтіли маслянисто-вологі губи, замість очей — величезні темні окуляри. Назустріч прибульцеві на напівзігнутих, з підлесливою посмішкою випливав Петро Митухін, сам собі висуванець по переговорах з кримінальними угрупованнями. Він же і виступав перед колективом від імені Макогона, за одними даними — наркомана, по інших — хворого сифілісом.

Від імені Макогона Петро обіцяв аграріям золоті гори, для отримання котрих необхідно буде перетворити галузь інституту в акціонерне товариство, з роздачею акцій між працівниками, залежно від стажу роботи, наукових досягнень та займаної посади.

Петро Митухін був особливо красномовний у своєму новому амплуа. Обіцяв побудувати на землях інституту котеджі для працівників, розвести сади, теплиці з теплолюбними рослинами. І чим частіше Макогон, в оточенні своєї свити, з'являвся на землях інституту, чим переконливіше говорив Петро Митухін, тим більш сум'яття увіходило в душі людей.

Кожному із працівників, навіть підсобному робітнику, було відомо чим вимощена дорога до пекла. Бела Харитонівна тільки сміялася у відповідь. Вона переконувала товаришок що це черговий фокус криміналу, котрий має намір прибрати їхні землі разом з будинком інституту до своїх брудних рук. Від людей вона чула, що на місці селекційної станції Макогон планує побудувати станцію по ремонту автомобілів, з готелем, рестораном та іншим, зручним для кочових автолюбителів, причандаллям.

Спочатку один тільки Петро Митухін підтримував пропозицію Макогона, але поступово до нього приєдналися інші оратори і нарешті питання про створення акціонерного товариства було вирішене на користь кримінального авторитета.

Кримінал рвався до влади. Всі порядні люди, які починали свій бізнес з нуля, були знищені або руйнуванні рекетирами. Кому трохи пощастило купували дорогі машини, але таємничим чином зникали разом з машинами. Семен Соняшник плакав ночами від самоти — ні з ким було розділити тривогу за майбутнє. Зовні Марія до подій ставилася стримано, навіть сміялася над страхами Семена.

— Чому бути, того не минути, — говорила вона. — На руїнах держави почне кільчитися нове життя, це закономірно...

—Але нам-то, нам як жити? — У відчаї лементував Семен.

— Жити? — Посміхалася Марія. — Ми хіба жили колись... як виживали так і будемо виживати. А ці... нові росіяни, вони що, живуть? Думаєш їм гроші потрібні, війна їм потрібна, відчуття адреналіну в крові.

Бела Харитонівна відмовилася брати участь у знищенні того, що було створено її руками. Звільнилася без змісту Марія, попередньо пересадивши на своє подвір'я сіянці виведених сортів жимолості, порічки та аґрусу. Іноді, заради цікавості, а може й за покликом серця, проїжджала повз інституту, жахаючись того, що там діялося. 

Ніби каміння з неба посипалися на доглянуті землі небачені раніше машини, в приміщення інституту вселилися люди, які ні слова не розуміли по-російськи. Загриміли землерийні машини, змішуючи із землею ділянки сіянців і навіть готових на продаж саджанців.

Землі інституту обгородили височезним парканом, поставили залізні брами, так що в один прекрасний день охорона перестала впускати на територію інституту його колишніх працівників. Всі вони були звільнені у зв'язку з ліквідацією закладу.

— Ви вірили, а я знала, що ми маємо справу з пройдисвітами, — баяла при зустрічі зі співробітниками Бела Харитонівна. — Фундамент будь-якої віри — помилка. Сьогодні на нас з усіх щілин полізли сектанти, злодії, вбивці всіх мастей, у кожного на думці одне — отримання прибутку. Бог, як і ринкова економіка, став розхожою монетою. Хіба раніше я вам про це не говорила.

Спроба знайти підтримку від уряду не увінчалася успіхом. Помітингували на сходинах Білого дому, але у приміщення нікого не впустили. Один тільки Петро Митухін ходив із загадковою міною на обличчі, мабуть добре попрацював на погромників, хоча робив вигляд, що розділяє трагедію загалу. Але зупинити потік його красномовства було вже неможливо.

— Ну що ви, що ви єрепенитесь. Подумаєш, тимчасово лишилися роботи! Кому вони потрібні були наші потуги. Що приніс нам і краю селекційний центр: по склянці ягоди з дачної ділянки. Подивіться скільки сонячних фруктів з'явилося на ринку, їх легше купити, ніж випестити. Займатися селекцією ви можете, взявши в оренду по вісім соток землі... Дачних шматків воно скільки... люди мруть, а ділянки заростають бур'янами. Хто нам заважає їх упорядкувати...

Петро поки ще зараховував себе до колективу, говорив «нам», замість «хто вам заважає». Але хоча по місту ходив пішки, всі знали, що він купив, стару, правда, японську машину, а незабаром і чорний до п'ят плащ, під яким носив модерний на той час малиновий піджак.

Завжди спокійний, урівноважений Семен Соняшник якось не витримав, плюнув в обличчя Митухіну, і добре, що поряд знаходилася Бела Харитонівна. Вона зупинила Митухіна, коли той кинувся на Семена з кулаками. Ще й попередила:

— Торкнеш Семена, сліпим по світу підеш, ти мене знаєш...

Довелося Марії перетворювати свої городні сім соток землі в селекційний центр ягідних культур. Особливим попитом у дачників користувалися саджанці жимолості й аґрусу. Коли розгорнулася вакханалія знищення селекційного центру, Марії вдалося врятувати від потрави кілька десятків сіянців цих культур. Вирощувати саджанці порічки запропонувала Соняшнику, і він охоче пішов назустріч. Кукурудза безжально висмоктувала живі соки ґрунтів, тому від кукурудзи довелося відмовитися. У дачному суспільстві вони взяли дві кинутих ділянки по вісім соток. Голова пішов назустріч, знайшов ділянки з невеликими будівлями-сарайчиками, але цього було досить, щоб уникнути вимог — щось побудувати, довести до розуму, висадити встановлену кількість садових дерев і ягідників. Радянська влада дозволяла дачникам будувати халупки розміром не більше чотирьох квадратних метрів, і голова, колишній партійний працівник, суворо дотримувався цих правил. Він був упевнений, що вакханалія перебудови не сьогодні-завтра закінчиться, життя ввійде в колишнє добре русло, так що сарайчики на ділянках Марії та Семена цілком його влаштовували.

 Дерев уздовж садових ділянок вони вже посадили самі.

Пізніше Марія шкодувала, що відмовила Соняшнику об'єднати їхні долі. Вона все ще сподівалася налагодити добрі відносини з батьками, а мати, про що вона добре  знала, недолюблювала Семена за його тихий норов, майже хворобливу пристрасть до кукурудзи, яку сама вона терпіти не могла.

У селищі Соняшника тримали за людину віруючу, хоча насправді він був атеїстом, але про це не розповідав ні за часів радянської влади, ні тепер, коли бути атеїстом стало вельми проблематично. Світська держава наїжачилася язичницькими куполами церков, поміняла зірки на хрести, попереджаючи громадян, щоб змирилися зі своєю долею, інакше, як колись повсталі проти римської імперії спартаківці, їх буде розіп'ято на цих перевірених часом символах рабства.

Марія забігала до хати Семена, коли він лікував рани вовка, але майже ніколи не бачила його з книжкою, тому вважала людиною вельми примітивною. Підозрювала, навіть, що він тихий наркоман або п'яниця. Не знала вона що одна з кімнат у будинку сусіда вздовж стін заставлена стелажами з книгами. Не знала що він запійний книжник, вільно володіє англійською, китайською і кількома слов'янськими мовами. Що аграрний інститут закінчував за велінням матері, але паралельно з аграрним, заочно навчався в ДВГУ на факультеті журналістики, і частенько публікував свої статті під прізвищем матері — Семен Сахно.

Коли в обідню перерву працівниці читали вголос вподобану статтю, дивуючись, сміливості автора, який викриває злочини державних чиновників, нікому і в голову не приходило, що автор пробуває поруч. Та й кому могло спасти на думку, що, червоніючий при матірному слові, мовчун здатний на такі випади проти влади? Коли його запитували, як він ставиться до творчості Семена Сахно, Соняшник у відповідь знизував плечима:

— Кожен сходить з розуму на свій розсуд, — відповідав, як би не погоджуючись з позицією автора.

— Ви б краще у нашого вола запитали, — іронізував Митухін, — той якщо і мукає, так зі змістом.

Навіть такі випади на свою адресу Семен пропускав повз вуха. Тільки одного разу він зізнався Марії що повністю поділяє погляди автора і готовий підписатися під кожним його висловленням. Марія тоді тільки посміхнулась у відповідь.

Коли ж в крайовій газеті вийшла стаття про розвал селекційного центру аграрного інституту, в якій просто таки огидними були показані авторитет Макогон і особливо, плазуючий перед ним Петро Митухін, всі раптом зрозуміли, що автором статті є хтось зі своїх. Адже в статті були розкриті подробиці, про які навіть в інституті не всі знали. Кого тільки не підозрювали в авторстві, навіть жваву на мову Белу Харитонівну, але тільки не Соняшника. Мабуть тільки він та запліднювач корів Андрій Барабаш залишалися поза підозрою.

Макогон підняв на ноги всю редакцію газети, але американський бренд газеті за вільнодумство, у той час дечого коштував. Суд з газетою Макогон програв, але навіть за великі гроші не зміг дізнатися прізвища автора. Та й у самій газеті про це знали тільки дві людини, головний редактор і відповідальний секретар. Сам же Соняшник у редакції ніколи не з'являвся, свої статті в запечатаних конвертах передавав безпосередньо головному редактору, бо свого часу вони разом заочно вчилися на факультеті журналістики при Далекосхідному гуманітарному університеті.

 

                       Макогон оголошує вовкам війну

 

Проблеми у Макогона виникли відразу після того, як його цепні пси виштовхали із селекційної станції небажаних йому людей, знищили добрих дві третини сіянців ягідних та фруктових культур. Чималу роль у цьому зіграв Петро Митухін, який переконав Макогона, що нічого виразно нового для садівництва інститут не зробить, що місцеві селекціонери ніякі не вчені, а нероби, що присмокталися до держбюджету. Одними з перших за брамами опинилися самі норовливі, потім потроху викидалися ті, хто відмовлявся прислуговувати місцевому авторитету.

Марія Горинь і Семен Соняшник прийняли рішення продовжити свою справу на землях Володимира Головіна. Спеціалісту з абрикосів на той час виповнилося п'ятдесят років, противитися нальотам торговців краденим він вже не міг, тому охоче підтримав ініціативу Марії та Семена виділити кілька грядок під сіянці, котрі користуються великим попитом дачників, особливо — жимолості, та нових сортів аґрусу і порічки, — сортименту кандидата сільськогосподарських наук Андрія Васильовича Барабаша.

Макогон не чіпав хіба що господарство Олексія Бойко, який працював над вдосконаленням породи корів та овець. Крім стоянки та цеху з ремонту машин, Макогон будував придорожній готель і ресторан, так що Бойко з його господарством вирішував проблему поставок м'яса.

Перший удар по бізнесу кримінального авторитету завдали вовки, вирізавши в одну з ночей всіх овець, а наступної доби на пасовищі завалили декількох телят. Довелося наймати бригаду мисливців для відстрілу вовків по навколишніх лісах, і озброїти своїх людей для охорони території, на огорожу якої у нього не вистачало коштів. Поки мисливці блукали по лісах у пошуку вовків, ті серед білого дня нападали на охоронців, завдаючи їм незначних поранень, але головне – вони роззброювали і казна-куди зносили карабіни та мисливські рушниці. Тоді проти вовків була оголошена справжня війна, із залученням досвідчених мисливців, загону міліції і офіцерів, звільнених у запас після повернення з Афганістану.

Кожного вбитого вовка Макогон купував у мисливця за двадцять тисяч рублів, так що бажаючих побігати по лісах виявилося більше ніж варто було б. Мисливці, замість вовків, стали вбивати одне одного. Все це списувалося на нещасний випадок, але ненависть до сірих хижаків і спрага наживи призвела до того, що мисливці стали відстрілювати схожих на вовків собак і привозити їх Макогону. Собак привозили із навколишніх селищ і містечок, поки хтось з мисливців не визнав у вбитому вовку свого дворового охоронця. 
Саме тоді і почалися неабиякі сварки поміж мисливцями.

Семен Соняшник працював у себе на ділянці, коли мисливці вигнали з лісу вовка з вовчицею. Двері селекційної майстерні була відкрита і звірі швидко прошмигнули в приміщення. Соняшник відразу ж закрив двері на замок, і коли два дужих хлопця, безжально ламаючи ногами сіянці підбігли з питанням: чи не бачив він вовків, Семен махнув рукою в бік лісу. Людина з відром води і підгортальником, зачинені на замок двері, не викликали у мисливців підозри, вони рушили далі, але ввечері, коли вовки подалися до лісу, а Семен з Марією і Головіним, сидячи в сторожці, насолоджувалися ароматним чаєм, розлючені невдачею, мисливці повернулися. Літній мужик, вказуючи прикладом рушниці на вовчий слід, чітко видрукуваний на зволоженій після поливу сіянців землі, запитав.

— Вовчі сліди обриваються на ваших грядках, як це пояснити?

— Чому ви вирішили що сліди саме вовчі, це сліди наших собак, які охороняють наше господарство ночами. Вдень, поки ми тут, вони охороняють наші двори. Так що, шановні добродії, не списуйте свої невдачі на інших...

Коли мисливці пішли, Марія скрушно похитала головою.

— Влетимо  ми коли-небудь з нашими вовками. Це що, твій опаловий забігав?

Соняшник похитав головою.

— Ні, це були зовсім інші вовки, самець і самка...

— Треба було залишити їх, нехай би охороняли господарство. 

— Ув'язнити вовка на ланцюг?!.

—Але ж переб'ють.

— Виникне необхідність, прийдуть самі.

 

                      Макогон відвідує Марію

 

 Смуток в душу Марії вніс саме авторитет Макогон. Одного разу кортеж авторитета зупинився напроти її будинку. Побачивши що Макогон прямує до дверей її хатини, вона кинулася було зачинитися, але не встигла. Він з’явився в  отворі дверей так несподівано, що Марію на хвильку охопив жах. Макогон був до білизни голений, гостроносий, майже безбровий, і дивився на неї прозорими, як дощові бурульки, очима. Але дихнуло на неї від тих очей таким холодом, що Марія ледь втрималася від бажання зштовхнути пришельця з крильця і негайно закрити двері на гачок.

— Гостей треба вітати, — прорік Макогон з усмішкою, — якщо, звичайно, до часу моя поява? Але я вас не затримаю…

Марія здригнулася, неспокійно пересмикуючи плечима. Зненацька якось потужно вдарив по нервах потужний гул вантажних машин.

— Заходьте, якщо ненадовго, — соромлячись свого раптово осиплого голосу, прошепотіла Марія.

Їй здалося що тепер вона знає, чому кримінальне угруповання обрало ватажком саме Макогона. Він справляв на людей подвійне враження, зацікавлення і містичного жаху.

Коли Макогон взяв її долоню в свою Марія заспокоїлась. Приємне тепло розлилося поза шкірою, губи розкрилися в усмішці.

—Я вас надовго не затримаю, — супроводячи і усаджуючи Марію в крісло, а сам сідаючи на стілець напроти, сказав несподіваний гість. — Мене цікавить ваш сусід Семен Соняшник. Ви його добре знаєте?

Усього чекала Марія, тільки не такого питання. Макогон, голова кримінального згуртування, зацікавився її сусідом? Цією дивакуватою  дитиною? Вона не втримала усмішки на лиці.

— Чи знаю я Семена? Краще б ви спитали хто його не знає. Це доросла людина, яка по-дитячому грається в життя…

— І ви в цьому певні?

— Цілком і повністю…

—І що ви про нього знаєте?

—Геть-чисто все? Колись його мати наказувала мені приглядіти за хлопчиком, хоча той хлопчик був на п’ять років старшим за мене.

— Тоді поставимо питання трохи інакше. Я дізнався, що Семен давно і безнадійно кохає вас, але ви не відповідаєте йому взаємністю. Я вас пречудово розумію, кебетна жінка, незабаром кандидат наук, і наївний химерний фантазер. Як з таким жити? Але, на мою думку, ви помиляєтесь. У мене є підозра, що вашому сусідові більше підходить його псевдонім — Семен Сахно. Так-так, не смійтеся, я на сто відсотків певен, що це так і є. Бешкетник-журналіст і покірне ягнятко в одному лиці…

Марія не дала Макогонові договорити. Вона реготала так, як раніше ніколи в житті. Соняшник — Семен Сахно!

— Ви помиляєтесь пане! Як вам у голову прийшло таке химерне припущення. У творах Сахно відлунює чимала освіта. Він і політик, і юрист, і письменник класний. А Соняшник хто — кукурудзовод!

І знову її рука опинилася в м’яких теплих долонях Макогона. Саме в долонях. Його вивчаюча усмішка трохи бентежила Марію, але прийняти його припущення для неї значило розписатися в своєму цілковитому чуттєвому неуцтві. Траплялося, що вони з Семеном просиджували теплі вечори на лавочці під тином, розмовляючи на всілякі теми, але нічого розумного вона від сусіда не чула.

—Я на сто відсотків певна що ви, пане, помиляєтесь. Хтось з вами пожартував, не інакше.

—Так-таки пожартував? Нічого розумного. А я щойно дізнався що журналіст Семен Сахно ваш сусід. Неділею зайшов до церкви поспілкуватися зі священиком Миколаєм, приватниця попросила трохи посидіти, почекати поки батюшка зладиться по своїх справах з місцевим садоводом. Сиджу, а голоси за дверима мені добре чути. І розмова там точиться вельми не про сад, а про накладки релігії у вихованні сучасної людини. Отець Миколай наполягає, що людину втримує від дурних вчинків тільки жах перед можливими наслідками. А його співрозмовник, як я потім упевнився, саме Семен Соняшник, запевняє батюшку, що богобоязлива людина тільки й чекає нагоди розвіяти свій сумнів, зробивши богові якесь паскудство. Поміж сліпо віруючих людей злочинців набагато більше, ніж поміж розумників. Людина яка не ловить знання кожним атомом свого єства, як ловить повітря утопаюча людина, така людина не може урозуміти таїнств Господніх… Я слухав вашого сусіда, наче читав газетні публікації Семена Сахно. Ловити знання кожним атомом свого єства. Ви розумієте, Марія, що це значить? Наступного дня, один з майстрів непомітно проникати в чуже житло, побував у хаті Соняшника. Ось подивіться, що він там фотографував.

Макогон випустив долоню Марії, дістав з кишені стосу фотокарток і, взявши їх, розглядаючи їх, вона не вірила своїм очам. Полиці від долівки до стелі заповнені книжками, на столі, на долівці товсті теки, стосі паперу поруч з комп’ютером. Не житло, а книгозбірня. Вона б не повірила, що фотокартки зроблено саме в хаті Соняшника, якби не фотокартка молодого ще подружжя Соняшників у фрамузі над письмовим столом.

В голові Марії все завертілося-поїхало. Не втримай її Макогон, вона б гепнулася на долівку перед ним.

— Що таке, що з вами? — заметушився гість у пошуках води.

Але Марія вже очунялася. Бліда, як крейдяні стіни кімнати, сиділа вона, дивлячись знизу вверх на стоячого перед нею Макогона.

— Що вас так налякало? — питався він, протягуючи склянку з водою.

— Все добре, пане Макогоне, це від несподіванки. У мене таке буває. Авжеж мені лячно за сусіда. Якщо він справді Семен Сахно, ви що, маєте наміру йому помститися? За його сатиричні твори?

Макогон сів, схопив долонями її долоню, і знову на Марію війнуло чимось теплим, хвилюючим.

— Не тримайте мене за дурня, Маріє. Талановита людина лишилася засобів існування. Мені потрібна прес-служба, але Сахно, я певен, працювати на наш загал не погодиться. Поміж усім-тим до мене збігається багатіша інформація щодо злодійських вчинків не тільки кримінальних, але й державних структур. Урядовці, міліція, прокуратура, медицина, навіть учбові заклади, всюди необмежено квітне кримінал. Газета це так, а якщо написати по живим слідам книжку? І ми допоможемо її видати.

Марія висмикнула долоню з рук Макогона.

—Але хто я, хіба що затишний припічок до вашої печі?

— Заради вас Семен згодіться на все…

— Заради мене? Це жарт?

— Мені зараз не до жартів. Сьогодні, як ніколи раніше, нашому суспільству потрібні такі люди, як Семен. Можливо його шляхетність відблискує божевіллям, особливо на тлі нашої кримінальної сучасності. Але ж недарма божевілля якимось чином пов’язане з Богом. Можливо ми не можемо втямити хто є хто?..

Марію починала пригнічувати марудна розмова з авторитетом, якого вона все ще трохи побоювалася. До того ж вона була трохи ошелешена повідомленням Макогона, бо все ще сумнівалася, що завжди мовчазний, соромливий Семен Соняшник насправді являється талановитим публіцистом, по котрому, як кажуть демократи, давно плаче зашморг, Семеном Сахно. Вона знайшла в собі сили піднятися, підійти до вікна і декілька хвилин стояти спиною до Макогона. Її вже не лякала ця, не до кінця зрозуміла людина. Вона навіть не здригнулася коли гість підійшов і поклав долоню їй на плече.

—Я спробую, — сказала вона. — Сьогодні ж побалакаю з Соняшником. Якщо він справді Сахно, певна, що на ваше запрошення озветься порозумінням. Ви полишили нас можливості працювати за фахом, ця рана ще кровоточить, але існувати, тримаючись обіч шляху… Надіюсь ви мене розумієте? Я б на місці Семена склала з вами умову — послати куди подалі Петра Митухіна. Гидотна людина.

—Але ж ви були його коханкою?

— Він зґвалтував мене, ось на цьому ліжкові. Прийшов начебто з’ясувати декотрі питання по роботі, а що я могла проти нього?

Вона не бачила як Макогон вийшов, тільки почула як хлопнули двері. Коли машини від’їхали, вийшла на вулицю і довго дивилася як клубочиться над вулицею розбурхана колесами курява. Потім неспішно рушила до хвіртки Семена. Він зустрів її питанням.

— Яким вітром їх до тебе занесло?

— Твоїм вітром, Семене… Виявилося, що ти зовсім не та людина, якою я тебе знала. Не Соняшник ти, а Семен Сахно. Відомий гуморист, публіцист, гроза сучасних державних тарганів. А мені, сусідці, ні словечка! Чи може бреше Макогон, га?

Семен мовчки присів на сходинку порогу. Вона опустилася поряд, і таким чином вони довго сиділи, мовчазливо вп'явшись очима в розмаїття квітника напроти. Сонце вже хилилося на захід, зі своїх прохолодних схованок вилітала мошкара, і вони то і діло лискали себе долонями по оголених руках та щоках. Першою порушила мовчанку Марія.

— Може запросиш до хати? Сто років живемо поряд, а твоєї бібліотеки й досі не бачила.

Він всміхнувся якось гірко й безнадійно.

— Хіба я тебе не запрошував, Машо… Але ти мене ніколи не чула, або не хотіла чути.

— Невже?

— Добре, проїхали… Заходь, у мене ще залишилося трохи кави…

Марія навіть не припускала що в житлі людини може бути таке безладдя. Завжди закрита кімната, де раніше мешкала мати, була перетворена в книгосховище. Стелажі з книжками не тільки по стінах, але й замість перебірок. На столі поряд з комп’ютером стоси папірців, безліч олівців, кулькових ручок, та ще якихось, незнайомих Марії за ужитком дрібниць. Семен стояв безпорадно опустивши руки, наче провинний учень перед вчителькою.

— Ти, Семене, дурень, — сказала вона. — Дурень, якого досі світ не бачив. Соняшник закоханий в кукурудзу, чи книжковий хробак, хто ти справжній?

— Тільки не хробак, домовилися! Я людина, занедбана пошуком сенсу в житті. Мені було дуже сумно жити за часів розвиненого соціалізму, але ще сумніше зараз. Телебачення, краще б його не бачити. Та й немає його в мене. Не тримаємо. Вистачає інформації з Інтернету. Правда, там негативу, аж захлинаюся. Вивчаю настрій, як тепер кажуть, «просунутої» молоді. Не кожну молоду людину задовольняє життя заради вдоволення шлунка. Машина, хіба що — шлях до самогубства. Головне ж в тому, що в суспільстві росте незадоволення владою. Російські недорізані злодії ошкірилися на батька Лукашенка. Платять журналістам, щоб ті роздмухували політичну істерію. Бо інакше Лукашенка не з’їсти, не запхати в свої ненажерливі шлунки його державу, яка поки що підтримує бажання народу жити на рівні людини, а не плазуючого за недоїдками дрантя…

Семен говорив, говорив, і Марія, яка постійно читала нариси Семена Сахно, вже не мала сумніву, що перед нею стоїть людина, перед якою вона потай схиляла голову. І чим довше вона слухала монологи Соняшника, чим більше вчитувалася в назви розташованих по полицям книжок,тім гостріше відчувала ненависть до Петра Митухіна. В уяві вона вже вбивала його, відверто сокирою по голові, або ножем у груди. Сльози опалювали очі, губи тремтіли від образи на себе. За якусь хвилину не витримала, схопила долонями лице Семена, поцілувала в губи, і, по-щенячі скиглячи, шугнулася геть із хати. 

 

                          Марія Горинь - мільйонерка

 

Якось ранком Марія подзвонила мені, запропонувала негайно зустрітися, бо на неї несподівано звалилися досить великі гроші, і вона в розгублені, не знає як собі далі поводитися. Особливого бажання зустрічатися з Марією в мене не було, на той час я вже з тиждень не сідав за продовження роману, а принцип мій — писати хоча б по сторінці щодня. Інакше забувається про що писав, а інколи навіть імена другорядних героїв. Але по голосу я здогадався, що Марія хтозна-як стурбована тим що сталося. Великі гроші без причини на голову бідним людям не падають. Я знав, що батьки заповіли доньці свою трикімнатну квартиру в Хироманську, і що ця квартира особливо спокушає Петра Митухіна. Останнім часом він настирливо запрошує Марію стати його дружиною. Поки думав, що його співробітниця жодної приватної власності, крім хатини в селі, не має, Петро не звертав на неї уваги. А як пішла чутка, що батьки Марії залишили за нею поряд з квартирою чимало коштовних речей, негайно припинив усякі стосунки з місцевими вродливицями.

Тепер він поступово добивався руки і серця Марії. Діло доходило до відвертого нахабства, коли Петро посеред ночі намагався силоміць вломитися в хатину дівчини, так що звечора вона мусила зачиняти не тільки двері, але й усі віконниці в домі. Почав нахабно питати куди ділася його дитина, загрожувати прокуратурою, таким чином доводячи жінку до розпачу.

Харитонівна, з якою Марія поділилася своїми страхами, дала їй раду звернутися до місцевого дільничного, але зневага до викажчиків була сильнішою за усілякі побоювання. Залишалося надіятися на свої можливості.

Зустрілися ми з Марією на зупинці автобусу, котрий прибуває з Чорної Річки в пообіддя о чотирнадцятій годині. Вона показала мені ощадну книжку, на рахунок котрої щойно було внесено два мільйони рублів.

—Я пішла отримати останні двісті рублів, бо навіть хліба в домі не було, а мене приголомшили питанням: чого вже двісті, з такими грішми можна й пошикувати! Очевидячки це від батька, але чому — гроші, а не повідомлення, де він і що з ним? Я питала: може помилка? Мене запевнили, що у них помилок не буває.

Марія дивилася на мене якось допитливо-нестямно. Але що я мій їй сказати. Якщо батько присилає гроші, треба тріумфувати. Значить він живий. А там, дивись, і від матері ластівка прилетить. Про гроші краще помовчати, нехай собі лежать, набувають відсотків.           

Я не став перепиняти Марію питанням, що сама вона добачає  за зиском, який так несподівано випав на її долю. Я міг би зичити жінці ще більшого успіху  в поповнені банкового рахунку, якби не скрегіт сумління в душі. Марія завжди була для мене взірцем жіночої шляхетності. Улюблена її поговірка «З дурними грішми здуріє й розумна людина», була моїм життєвим переконанням, і я постійно досадував, що живу з Настею, жінкою прямо протилежного ґатунку. Моя дружина тільки про гроші й думала, бо вони давали можливість щороку обклеювати новими шпалерами стіні, замінювати зовсім ще нові двері новітніми, котрі побачила у якоїсь своєї приятельки. Звичайно, що виконувати її капризи доводилося мені, а для мене це було даремним гаянням часу. Придбати порушений душевний спокій справа нелегка, особливо коли марно було втрачене творче натхнення, яке спадає на душу, як дощ на пересохлу від спраги землю.

Треба сказати, що отримані Марією два мільйони, на деякий час і мене облишили спокоєм. Виникла думка розлучитися з обридлою Настею і пов'язати долю з Марією. Якось вона обмовилася, що коли розбагатіє, дасть мені грошей на видання романів, рукописи котрих читала й перечитувала не раз. Я був певен, що Марія залюбки погодиться стати моєю дружиною, що мені вона не відмовить.

 

Лукава усмішка грала на лиці Марії, в очах зблискували вогняні цяточки: ніколи ще я не бачив її такою вродливою.

— Грошів у мене більше ніж я здатна витратити, — пирснула вона в руку, — останнім часом цього сміття мені наче вітром заносить. Особливо перед дощем, коли в гаманці копійок на хліб не залишається. Знати б який вітер і звідки так завчасно дмухає.

— Не зважаючи на кризу?

— Криза поняття умовне…

— Що ти маєш на увазі?

— Не водою гроші возять до узвозу… Тутечки кому як збагнеться: на підйомі чи на спуску, хто возить той і пан.

— Ти все жартуєш, дівонько…

— Криза — гра заможних вилупків, а у тебе, бачу, проблеми?

— Кредит загрожує вибухівкою…

— Розумні люди кредитів не беруть.

— Знати б де вони є, оті розумні.

Як не намагалася Марія зігнати усмішку з лиця, вона майоріла все рясніше.

— Позичити не можу, бо замість грошей отримаю кулю в лоба. Зараз звичай — так розплачуватися з боргами. Немає людини — немає боргів. Боржники розраховуються тільки так, бо їх заохочує влада. І скільки ж у тебе боргів?

— Два мільйони.

— Тютілька в тютільку два? Яка дивна збіжність… Ти роздягаєш мене до трусів, але я дарую тобі, не позичаю, а саме дарую два мільйони, з умовою щоб без повернення…

Я на хвильку засоромився, відчуваючи як легка рожевість розповзлася по моєму обличчю.

—Я не звик вживатися манівцями, дівонько. Це, звичайно, жарт з мого боку. Здалися мені твої мільйони. Боргів я не маю. А батьківські гроші —  святе!

— Батьківські гроші?!. Звідки у тебе таке посвідчення?

Марія була надто шокована, щоб сприйняти мій жарт спокійно. Вона не була переконана, що про мільйони на її рахунку ніхто зі знайомих не знає. Легкий дотик образи несподівано для неї самої  переріс у рішучу незгоду.

— В борг — нікому і нізащо. Я не самовбивця. Про гроші кажу тобі, до тебе хіба що Белі Харитонівні… І ще…

—Що ще?..

—Дзвонив твій друзяка Пономаренко.

—Пономаренко! За яким бісом?

—Просив позичити два мільйони. За тим тебе і покликала, звідки він про них знає? Казав, що згоден на всілякі умови, аби зберегти свій бізнес. Бо інакше — зашморг на шию…

—А ти певна, що дзвонив саме Пономаренко? Який у нього бізнес, він газетник!

Очі Марії зблиснули сльозовою.

—Нічого я не знаю, мені б тільки довідатися звідки вони взялися оті гроші. Ти вже, будь ласка, попитай Сергія, хто його освідомив? Я б віддала йому ті мільйони, але раніше… розумієш, дзвонив Гойда, Василь Тарасович… бізнесмен, котрий з міцелію вирощує і поставляє по магазинах та ресторанах гриби. Він колись працював у нас, картоплею займався…

—Дзвонив і що далі?

—Я пообіцяла йому дати мільйон без відсотків… 

Вочевидь Марії обридло вже товкти воду в ступі. Зробивши вигляд що поспішає, вона побіжно зиркнула на годинника.

— Вибачай, Тарасе, мені треба бігти. Завтра зранку я пообіцяла Гойді бути у нотаріальній конторі.

Не дочекавшись моїх коментарів, вона рвучко відвернулася і побігла до прибуваючого на зупинку автобусу.

 

Ранком о дев’ятій Марія була в нотаріальній конторі. Чекала майже три години, дзвонила безліч разів, але Гойда на зв'язок так і не вийшов. Де він мешкає вона не знала, але тієї ж доби, о сьомій вечора в новинах  телебачення було оповіщення. «На розі вулиць Сєришева та Істоміна загинув відомий аграрій-бізнесмен Василь Тарасович Гойда. Існує дві версії, перша — самогубство, якою була друга, Марія не почула, від хвилювання на якийсь час вона втратила не тільки можливість щось чути, але й бачити. Бо відразу ж пов’язала цю смерть з боргами Василя перед банком. Виникала думка що таким чином її підставили, і вона з почуттям жаху в грудях чекала з хвилини на хвилину, що за нею прийдуть. Але не прийшли. Прокуратура затрималася на першій версії — самогубство… Правда, виникало багато питань: якщо це самогубство, чому поруч не знайдено зброї з якої він стріляв? Марію ж більш за все пригнічувало повідомлення, що Василь Гойда загинув на розі вулиць Серишева та Істоміна, саме на тому місці, де була досягнута згода поміж ним і Марією. Не у Василевому характері відступати від задуманого. Стрілятися від сорому, що погодився прийняти від Марії коштовний подарунок, або, що вона запідозрила в ньому потенційного вбивця. Звичайно, розживатися такими думками не у Василевому характері. Його психологічний кшталт — добиватися свого будь-якими засобами.

Подібних зупинок на дорозі нової віри того часу виникало чимало. Звідки тільки люди зброї понабирали. Стріляли навіть з автоматів Калашникова, залишаючи зброю на місці злочину. Це ж які гроші та зв’язки треба мати, щоб, наче недокурок, кинути коштовну зброю  і придбати нову?

Невеличкий скоцюрблений чоловічок з довгими козацькими вусами на лиці, злодій у законі, несподівано перетворюється у власника заводу, котрий ще вчора мав статус державного. Він звільняє з роботи людей, продає завод окремими цехами, і несподівано гине від пущеної в серце кулі. Тільки нікого вже це не хвилює: не треба було лізти поперед батька в пекло, ігнорувати волю підтриманого криміналом авторитета.

Поховали Василя Гойду та й забули про нього. Наче й не було людини. Навіть Марії полегшено дихалося. І гроші, що впали з неба, на місці, і можна жити, не очікуючи на кулю в спину.

 

Comments