Влада, яка вбиває

                 Влада, яка вбиває

 

Справжній поет повинен завжди находитися поряд зі владою, але хоч би що там було, не може стати її відбитком. Розкид випадкових величин обмежити може тільки життя, Але Вадим Кухоль наполягав, що кожний випадок відлунює енергетикою сподівань окремої людини. Щоб вивчити якесь явище не обов’язково мати аналізи безліч іспитів. Якщо учень склав вірша, на котрий захоплено відгукнувся вчитель, він буде віршувати слова доки не знайде в собі особистий талан співця, або актора-гумориста. За веселі байки гуморист заробить добрі гроші, тоді як поет матиме лише дулю на куліш. Якого ж тоді біса Вадим Кухоль залишив сцену запитаєте ви? Невже від бажання визначитися в рідному суспільстві талановитим письменником. Він, щоправда, написав декілька романів, один з них, надрукований на сторінках часопису „Рух молоді”, приніс Вадимові недобру славу. Письменника звинуватили в тому, що він навчився добре плагіювати, що його роман „Вершники духу”, лише відколок поеми Гоголя „Мертві душі”, талановито перекладений на сучасну реальність. Роман з упередженням прочитав тоді місцевий критик Ігор Яровенко, він же надрукував свій великий допис в журналі „”Далекий Схід”, а все, що було надруковано в означеному виданні ніхто не мав права брати під сумнів, бо  фундатором його був сам місцевий губернатор. Знущальний тон критики не тільки не збентежив Вадима, але, що було навіть дивно, одарував його натхненням на сатиричну повість, головним героєм якої став саме Ігор Яровенко. Редактор „”Руху молоді”, прочитавши повість, почав друкувати сатиру величезними шматками на дві сторінки що номера. Не скільки сама повість, як сміливість редактора, накликала фурору з-проміж творчої інтелігенції містечка. „Сміливий наскок — половина порятунку”, — сказав, прочитавши повість губернатор. Запрошений на приватну бесіду, редактор Василь Смілянський, направив до губернатора саме автора повісті Вадима Семеновича. Вирішивши йти пробоєм, той повів себе трохи зухвало, коли першим зважився простягти руку господареві розкішних апартаментів, за що, можливо й було його запрошено на склянку кави.

— Ви вартий працівник, пане редакторе. Дійшла до мене чутка, що наклад „Руху молоді” виріс тричі. Якби усі наші газети мали таких редакторів, мені не треба було б відсмикувати від загального бюджету кошти на гласність.

— Редакторів чи письменників? — з чималою дещицею сарказму запитав Вадим, й зі смутою  в душі помітив білі плями на щоках губернатора.

— А ви що, автор? — погрозливо запитав губернатор, — я покликав на приватну бесіду редактора, а не творця отого ганебного опусу.

— Я, Вадим Кухоль, щоб знали, — зухвало засміявся письменник. — Мене покликали я й прийшов. Та, як бачу, й справді непроханий гість гірший за татарина. Пробачте, але каву я доп’ю, не лишати ж себе такої насолоди.

— А ви, пане, чималий нахаба. Жалкую, що не прочитав повість.

— Не читали, а вихваляєте?

— Читачів наслухався...

Не встиг Вадим допити каву, як зайшла секретарка, докладаючи, що прийшов редактор „Руху молоді”.

Лице губернатора осяяла задоволена усмішка.

— Я й забув, що покликав обох, автора та редактора.  Стільки клопіт, що скоро склеротиком станеш. А ти, Галино, зроби редактору склянку кави, а можна й письменникові. Вадим Семенович, як бачу, любить пригощатися. Творчість вимагає підтримувати мозок допінгом, чи не так, пане сатирику?

— Кожна людина має свій допінг, — озвався, заходячи до кабінету, Смілянський. — За які гріхи покликали на зборню, Степане Карповичу? Невже за „Вершників” Вадима Кухлі? Так ви не слухайте даремне звинувачення повісті Ігорем Яровенко. Спитайте краще, чи читав він  „Вершників духу”? Я стверджую: не читав! В його нарисі переплутані навіть прізвища героїв повісті. Замість Олекси Орлика з’являється невідомий нам Олексій Орлач, а Орлач — прізвище місцевого козака, котрий загрожує газеті судилищем. Бучності наробила не повість Вадима Семеновича, а некомпетентна стаття горе-критика.

Друга склянка кави не показалася Вадимові смачнішою за першу. Тишком-нишком він її досмоктав, щоб звільнити склянку, коли губернатор достав зі сейфу добру пляшку коньяку. Йому мабуть сподобалася розмова з „лицарями пера”, — таким синонімом Степан Карпович окреслив своїх норовливих гостей. Хильнувши по стопочці, співрозмовники, як би ото достовірніше сказати, розповзлися по своїм коморам: губернатор зробив сурове лице, Вадим Кухоль відчув в грудях пекучий біль нудьги по свободі, а редактор почав джеркотіти на всі лади про талановиту молодь, яка приносить до редакції чималий прибуток.

І щоб ви знали, Степане Карповичу, здебільше йдуть діти та онуки переселенців з України: Мірчук, Пономарчук, Калина, Батіг, є майже ваш, Степане Карповичу, однофамільник Петро Голуб.

— Петрусь це мій небіж, сестрин син, і як ви його знаходите, пане редактор?

— А з якого біса, ви думаєте, я запізнився, очікував на газету з добіркою віршів Петра Голуба.

— Принесли, чи як?

— Приніс, Степане Карповичу. Відверто скажу, спроможній хлопець. Особливо сподобався мені вірш про правду.

***

Батько скажуть: кажи — ні,

Так, — відповідаю.

Якщо батько скаженіє,

Я його питаю:

Справжня правда промовчить,

Коли кривда засичить,

На то вона й правда,

Що кривді завада.

— Завада кривді! Де ти її, таку правду, знайдеш, особливо в нашому суспільстві. Але хлопець мав рацію. Ми дійшли глухого кута, де добро відлунює злом, а зло — навпаки, — добром.

Здавалося, що губернатор чогось не договорює. А може таким чином він вирішив познайомитися з місцевими порушниками громадського спокою, бо чутка, що на газету скаржиться який не який, а підприємець, не залишила його байдужім.

Коли подзвонили з Москви, губернатор розвів руки, й мовчки спровадив братців-кроликів до голови прес-центру, доброзичливому, як про нього казали, адміністратору Євгену Петровичу Переяславському.

— Клопіт з вами, невгомонними,  — всміхнувся, зустрічаючі гостей, переяславський. — Дався вам отой Орлач. По ньому тюрма плаче, а він пишається, що тягне до суду почесних людей. Чи можете ви ствердити, що герой вашої повісті Олексій Орлик, це не звісний усім козак Орлач? Тільки не впевняйте мені,  ваш герой дід Пихто? З Орлачем від вашої писанини ледь крововилив в мозок на зробився. Його син, Сашко, два тижні до школи не ходив. За ваш моральний злочин козак Орлач вимагає сплати моральної компенсації в двадцять тисяч карбованців.

— Пробачте, ваша честь, — піднявся зі стільця Вадим, — герой моєї повісті не Орлач, а Орлик.

— Ви сядьте, товаришу. Думаєте, вас суддя слухати буде, — копирсаючись в якихось папірцях, всміхнувся голова  Прес-центру. — У Орлика не тільки гроші, але й добрі стосунки з чималого льоту урядовцями...

Вадим Кухоль з дитинства був людиною соромливою, такого попередження від Євгена Петровича він не чекав. 

—Сядьте, так сядьте, — сказав він зовні байдуже, але колотнеча в його тілі була така, що навіть секретарка Переяславського почула дрібний стукіт його зубів.

Якесь уявлення про добрі манери Вадим мав. Сідаючі поруч з редактором на своє місце, він козирнув  голові Прес-центру, на що той зухвало зауважив:

— До пустої голови, як ви знаєте, долоню не прикладають.

 На що редактор жартома відповів:

— Голова письменника споважніла від турбот. Негайно піду шукати Орлика. Чути про лихого козака в нашому місті мені не доводилося. Отож я й думаю, чи не підстава яка!

    Ви можете помовчати! — майже гримнула Переяславський.

—Ні, ваша честь, я мушу звинуватити вас в негідній поведінці. Не зчитавши повісті, ви

не даєте мені можливості  сказати, що такого героя, як Орлач, в моному творі не існує. Помилився критик, який, як я думаю, теж не читав повісті. Я певен, що козак, Орлик,  не держав в руці часопис „Рух молоді”?

Повістку з’явитися до судді О.П.Іванової Вадиму Семеновичу приніс поштар.

— Оце вам, господарю, кулькова ручка, розпишіться, будь ласка.

Поштар не ставився до Кухоля, як до злочинця, але від склянки каві, до якої був завжди дуже охочій, на сей раз відмовився.

— Не хочу щоб вас звинуватили в зговорі, пане письменник. Мені ваша повість дуже сподобалась, ось тільки не знаю, чи буде закінчення?

— Редактор завірив, що буде. Мер не настільки дурний, щоб взяти на себе обов’язки цензури в демократичному нашому суспільстві.

— Він буде потихеньку висмоктувати вашу громадянську кров, — зітхнув поштар. — Стане грати на нервах, а ви людина нервова.

 

З подальшої розмови в коридорі з’ясувалося, що поштар був свідком судилища над своїм сусідом митцем Петром Петріченком, якого місцевий урядовець довів до суїциду.

На Петріченка був навіть некролог в газеті: загинув від пияцтва. Кухоль не мав сумніву, що так воно все й сталося, але зауваження поштаря викликало чималий сумнів.

— Пробачте, пане, не знаю. Як вас по батькові.

— Сергій Андрійович Семенів мене кличуть, — всміхнувся поштар, — якщо матимете час я забіжу на каву, тільки-но завтра. Прихоплю з собою пляшку горілки від Савви Водочникова. Кажуть, найкраща в нашому місті...

Поштар дивився Кухолю в очі так щиросердно, що у письменника виникла підозра, чи не спільник він козака розбійника Орлача.

Але це могло бути грою збудженого нервозність мозку. Письменник знав, якщо не втішити свої химери, вони можуть завести дуже далеко.

Сергій Семенів явився не запилився.

— Щось ви зблідли за ніч, пане письменник, — сказав він, міцно стискаючі руку господареві. — Я теж. дурний, якщо щось занепаде в мозок, ні їсти тобі, ні спати. Навіть горілка не допомагає.

— Турбуватися за мене нема чого, — всміхнувся Кухоль, нервово смикаючи пальцями комір сорочки. — Дихати нічим в оцьому коридорі. Може зайдете, хильнемо по чарці?

— А що, є така нагода?

— Була б горілка, а нагода, принаймні у поштарів та поетів не проблема. Так зайдеш, яи як?

— Це блюзнірство відмовитися від пропозиції випити з письменником. Щоб ви знали, я колись теж вірші складав.

— Отож і вірші послухаємо, — Кухля ледь не силком заштовхав поштаря в своє приміщення.

Поштар зайшов, сів до столу, дістав з торби пляшку з горілкою.

— Перший тост за дурня, котрий означився бути покупцем перед місцевою радою.

І що ж ото за дурень такий?

Я дивлюся поштарю в очі й всміхаюся, нічого не розуміючі.

— Чи ви й досі не взяли до тями якого біса до вас отой козак причепився. Як ганчірка

до спідниці заклопотаної баби?

— Знадобилися гроші, ото й причепився.

— Добре як би отак все й було. Ви забули, що скоро вибори  в місцеву раду. Хтось вирішив ваші таланти купити.

— Купити мене? І ви, Сергій Андрійович, вірите в таку можливість?

— Хтось хоче купити вас оптом, а продати в роздріб. Й заробити на цьому добрі гроші.

 

Вадиму бракувало здорового сенсу. Він посміявся зі застережень Сергія Андрійовича, й проводивши його за двері, подзвонив своїй коханці Ларисі, щоб зайшла скрасити його самітність. Жінка виникла за дверима не встиг він поголитися й стати під холодний душ.

— Скажу чесно, думала молоду собі знайшов. З такою славою покликати на Ларису?

— Коли хтось щось скаже не вір. Все плітки, Ларисо. Я людина стара, хвора, якщо й думаю про молоду коханку, думаю нишком, наче молитви читаю.

— Так ти що, віруючим став?

— Бісові молитви читаю. Ларисо.

— Бажаючі осатанитися?

— Мабуть так. Як подивлюся на божих овечок, впадаю в таку нудьгу, хоч зашморг на шию.

Я б побіг до волі в поле,

Але в полі полини.

Вже не ратай в полі оре, —

Ходить вітер з далини.

Баби падають навколішки,

Просять зливи у богів,

Бог кричить: давайте кошти,

Бо вже тиждень як не їв.

Раптом Вадимові впало в око як постаріла Лариса за останні роки, і хоча зморшки не псували її лиця, в нього майнула думка, чи не скористатися славою, знайти коханку молоду та гарну. Він навіть не помітив, коли Лариса роздяглася й лягла в ліжко під ковдру.

— Покликав, так не стій, — розбуркав Вадима її усмішливий голос.

 

Лариса була тепла, затишна, як ставок з теплою водою. Він нирнув з головою в її обійми, і хоча на ногах не було ластів, поплив у прозору безодню з примхливими рослинами та рибками. За вікнами сутеніло, а він все плав та плив, відчуваючи на тілі приємні дотики риб, плавці котрих сяяли в промінцях сідаючого за сопки сонця. Отак в обіймах вони й поснули, а коли прокинулися було вже далеко за північ.

— Мамо, дай кетьку, — скиглив хлопчисько, розкачуючи ногою колиску з малятком.

Колиска музично скрипіла, а хлопчик тягнув свою пісеньку, не заради того, щоб одержати від матері цукерку, а намагаючись не заснути за уроками. Хлопчик лупав великими сумними очима, тряс кучматою головою, не помічаючи що братик вже давно спить, деколи вві сні посмоктуючи свій пальчик.

 Мати вийшла на хвилинку до сусідки за сірниками, та щось довго не поверталася. Старша сестричка Нюра гайсала під вікнами в класики. Дівчатка сперечалися, й хлопчик боявся, що вони налякають братка.

— Мамо, кетьку дай, — скиглення складалося в мелодію, й Кухля цілком прийшов в себе, відчувши на вустах щось тверде й солодке.

— Теж мені, малятко знайшовся, дайте йому кетьку. Краще цицьку візьми, — сміялася

Лариса, всовуючи йому в губи озброєні темним шерхким соском груди.

Кухолю було трохи соромно, що упродовж всієї ночі, замість того щоб кохати жінку, він з насолодою занурювався в своє дитинство, та ще й балакав вві сні чого раніш з ним ніколи не траплялося. А може й був такий гріх, та нікому було слухати його дитячі бредні. А дитинство снилося йому часто-густо, іноді чаклун з’являвся зі своєю цукеркою.

— На тобі твою кетьку, — сміявся він добрими очима загиблого на війні батька.

— Він прокидався з цукеркою в руці й довго не міг отямитися: невже й справді мати забігала провідати своїх діточок?

 

Суддя, молода жінка, на Вадима навіть не глянула. Її бентежила саркастична усмішка редактора „”Руху молоді”.

— Обвинувач, чи не знаходите ви своє обвинувачення помилковим? — звернулася вона до Орлика. — Мені здається, що ніхто з нас отої повісті не читав.

Козак, що й досі мовчав, тяжко піднявся, й, дивлячись в підлогу, тихо промимрив.

— Повісті не читав, а статтю Яроненка маю при собі.

— Отож і судить Яровенка, — озвався редактор. — А ми маємо при собі часопис. Якщо знайдете там прізвище Орлика, судить далі, а коли такого прізвища в повісті не існує, про що може йти річ?

Помітно було, що суддя розгубилася, її гарний носик почервонів, в очах блиснули злі іскорки.

— Ви, пане Орлику, впевнені, що в повісті існує ваше прізвище?

Редактор піднявся й сунувши в руку потерплого козака скручені в рулон газети, пожартував:

— Якщо знайдете, можете відтяти нам голови.

— Ваша честь, у мене є свідок, котрий досконало прочитав мою повість, і може  поклястися, що жодного разу прізвище Орлика, навіть помилково, в ній не знайдено.

— Кличте свого свідка, — зітхнувши ніби спросоння, звалася суддя.

Вадим встав і вийшов, щільно причинивши за собою двері. Декілька хвилин він навіть долонею її утискував, сподівався, що козак вийде, просити у нього пробачення. На другому поверсі Прибойченка в не було, і Вадим побіг шукати його надворі, де той смоктав чергову сигарету.

— Все, що говорить Орлик бридня собача, — сказав Вадимові замісник мера по козачим справам Олег Прибойченко. Орлик це не прізвище, а зроблений спішно псевдонім. Козак шаленіє коли про нього щось дурне скажуть. Ото ж і замислив він тебе провчити. Але ти не бійся. Відповідати грішми буде редактор газети.

— Як ото... редактор! — трохи навіть перелякався Вадим. — Я написав, а звинувачувати будуть редактора?

Вадим схопив за рукав Олега і майже галопом понісся до кабінету судді.

— Наші нововинайдені козаки люблять мастити сковорідку, коли мерові приспічить когось засмажити, — сказав Прибойченко, заходячи в кабінет судді. — Усім нам, братове, треба пильно стежити за здоров’ям, не піддаватися на провокації. Де мені розписатися, що я буду говорити правду, і тільки правду.

— Не за себе, за газету турботи, — полегшено зітхнув Вадим, але суддя зиркнула так. Що він повинен був замовкнути.

 

Ми сподіваємося та доля гайнує. Кричи, бризкай слиною, підбурювачі людей на добре діло, з тебе станеться. Не ми приймаємо закони, а суперечити тому, хто спроваджує ті закони у світ — пуста справа.

Орлач стовбичить перед очима, а до вуха долинає скиглення хлопчика: „”Мамо, дай кетьку!” За довге своє життя де тільки Вадим не працював. Заробляв, — дай бог кожному. А останнім часом злидні оперізували його, не давлючі продихнути. А податок — очі повилазили б у того, хто радив їх пометикувати.

Потьмарилося в очах, не можу збагнути, що ото за русява цукерка сидить край столу? Таку цукерку до ліжка затягти, щоб ґудзики вистрибували . А вона сидить, наче й не жінка, що правда з головою цариці. Ота саме голова, до якої в поемі Тарас Шевченко звертався, та Микола Гоголь писав. Цариця вже ж... Якщо й справді сподобався Катерині Орлач, засудить письменника, ще й всміхнеться задоволено: „”Будете знати, як на владу цькувати!” Ну, справжня поетеса загального профілю!

  Це сторінка вашого рукопису? — питає.

А Вадим встати не може, палка пустеля ноги попелить.

— Мабуть, моя, — каже письменник, — а що там таке?

Так в рукопису саме Орлач прізвище вашого героя.

— В рукопису він не тільки Орлач, але й Вогник, — це чернетка. Герой в ній має декілька прізвищ, бо намагався я знайти саме відповідне стилю.

— Що ви, ваша честь, копирсаєтесь в папірцях, — встряв до допиту Прибойченко. — Коли письменник щось пише, йому не слід знати, як звуть його героїв. До ладу він їх спроваджує, коли готую рукопис до друку. Ви дивіться в газету, а не в рукопис.

Вийшов Вадим з кабінету судді оголошений, вкрай знесилений, зі колючим їжаком в грудях й гіркотою на язиці. Дуже хотілося пити. Жінка, яка всміхнулася йому на другому поверсі „Будинку суддів”, підійшовши, сказала:

— Не переживайте, пане, судді тільки й вміють гавкати.

Вона витягла з торбинки й подала йому невеличку пляшку пива.

— Ковток пива допоможе уникнути нервового струсу.

Кухоль похитав головою, міркуючи: „Ні, мені б зараз твої солодкі вуста випити, груди твої повні посмоктати...

Яким дивом вона впізнала його думки, — Кухоль навіть розгубився. — А може вивчає, що діється з людиною, коли її ні за що, ні про що, звинуватять в усіх смертних гріхах? Якщо взяти за взірець, Вадима, йому зараз була потрібна саме жінка, білява красуня з волого виблискуючими губами.

Вона запитала:

— Ти на що сподіваєшся. Здоров’ячко твоє, як я бачу, нікудишнє. Випий, тобі зараз не помішає. Подивися, блідий який!

В руці жінки зблиснуло люстерце, але Кухоль і без нього знав, що блідий, що серце його ні до бісу, але в поведінці жінки було щось надзвичайне. Можливо, таким чином вона заробляла собі на прожиток. Приваблювала пивом та вродою пригноблених судом дурнів, а коли вже вони опинялися у неї під простирадлом, нагороду за пиво та збудливі ліки вибивають з хворого накачані м’язами охоронці.  

— Перебідую сам, — відповів, зітхнувши, Кухоль.

Якого дідька зітхнув, сам не знав. Може з—за болю, що вкрався в тіло невідомо звідки. Таке з ним траплялось і раніш. Вадиму не було страшно болю, бо виникав він не в грудях, де серце, а в шлунку. Отож Вадим був певен, що болем шлунок одізвався на думку про вечерю у вродливої жінки. Вона запрошувала його до ватри, де буде куліш з ковбасами, і обов’язково пиво. А якщо по дорозі купити доброго вина, можна буде пирувати до самого ранку. Біль у шлунку зробився нестерпним, начебто лезом хтось полосував його живіт. За якийсь мить Вадим навіть зойкнув, але зустрівши стурбований погляд Орлача, зробив з лиця дещо схоже на усмішку.

Сховати біль від недоброго ока, витягти її горлом і відшпурнути геть. Вадим знав як ото робиться, він сконцентрував на шлунок всю енергетику свого Духа, перетворив в списи віру в безсмертя своєї волі, і якийсь мить болю не стало. Зоставалася тільки якась ганебна нудота у ділянці серця. Але сталося таке з ним не вперше. Вадим грався з болем, наче кіт з мишкою. Але не вбивав мишку ліками, а дозволяв їй на якийсь час збігти в свою таємничу схованку.

Зараз Вадим нагадував хлопчика, котрий з дитинства не знав, що таке цукерка, а слово „кетька” було його солодкою молитвою. Він не знав, хто зрадив його дитинство: батько, мати, чи Батьківщина? На такі філософічні теми Вадим не нацьковував своє орлине перо. Він мав думку сказати людству щось своє, потаємне, про що ніхто ніколи не говорив, але як його виразити словом досі не втямив.

Втрачені надії написати щось неординарне, усвідомили Вадима своєї помилки в наявності письменницького хисту. Він не знайшов форми, не знайшов мелодії, щоб втиснути в оті два тиглі  зміст своєї бійки з долею. Ні, не з життям, а саме з долею, бо не так вже й важко було Вадиму збудувати собі родинне гніздечко, одружитися з красунею жінкою, заробити необхідні на прожиття кошти. Тільки жити собі на втіху, коли поряд ходять голодні діти, Вадим не міг.

— Краще зашморг на шию, — сказав він якось Ларисі, і саме тоді вона поставила на ньому хрест.

— Доки не навчимося дивитися на сучасне суспільство крізь рожеві окуляри, прибутку в домі не буде, — сказала вона Вадимові. — Твоя доля кепсько конати. З тобою не все гаразд, хлопче, може сходимо до психіатру?

Вадим нічого не сказав Ларисі, тільки гірко всміхнувся.

Він мав наміру зупинити своє життя на папері таким яке воно є. Хіба можна придумати правду? Не убачивши її в лице, намалювати красуню з добрими неньчиними очима.  Та й що вона таке, ота правда? Дитину женуть на вбивство в Чечню, втискуючи їй в мозок правду, що вбивати вчорашніх братів — святе діло. Що ото вона й є сучасна правда — кінчати своє життя в двадцять років з—за чужого головотяпства.

 

Як письменник, Вадим більше спостерігав, ніж досліджував. Трохи згодом він пожалкує, що не пішов за жінкою. Вона майнула перед очима глузливою посмішкою, та й пішла шукати другого дурня. А Вадим вийшов на вулицю, й ледве пересуваючи ноги, попрямував на зупинку тролейбусу.

„Завдала ти мені мороки, красуне”, — не йшла з голови думка, збуджуючі його до дій. Раптом він відчув нестерпне бажання побігти назад, а там що станеться то станеться. Але невідома внутрішня сила штовхала його вперед. Він не помічав, що від самого будинку правосуддя бліда з косою йшла поруч, всміхаючись пекельною усмішкою, й приміряючись з якого боку нанести йому удар своїм надійним інструментом. Легенький вітрець холодив Вадиму скроні. Сонце сідало за монумент, саме за голови загиблих в двадцяті роки партизанів.

Його здогнав Орлик.

— Не сушіть собі мозок, пане письменник. Я написав судді, що з грішми все гаразд. Не ви мені, а я вам присуджую сімнадцять тисяч карбованців. В такі кошти оцінував я заподіяний вам моральний ущерб. Вже рік як я намагаюся з вами познайомитися, та все не було зачіпки. А тутечки така можливість... Скажу вам, нам є про що побалакати. Байки, що ходять про мене, треба добре фільтрувати. Під моїм прізвищем у нашому містечку орудує чимало злочинців всілякого рангу. Навіть повії від кожного партнера відчисляють козаку Орлику по двісті карбованців. А чи я оті карбованці коли бачив!

У Вадима до Орлика було чимало заперечень. Гроші, які він всував йому до кишені опалювали груди. Коли перебуваєш серед різноманітної публіки, можна вірити в справедливість. Але з огляду на обставини, що склалися поміж Орликом та письменником, все, що пропонував козак, могло стати черговою підставою. Щасливою буває лише та людина, яка не прикута за своїм фахом до бебехів суспільства. „Не треба було мені братися за перо, — страждав, йдучи поряд з Орликом, письменник. Але яка радість писати так, як може написати кожна талановита людина.

Вадим витяг з кишені гроші, з наміром швиргнути їх на асфальт, але зробити цей жест не піднялася рука.

— Заберіть ваші цидулки, пане Орлику.

— Й не подумаю, пане письменник.

Перед очима Вадима майнуло лице жінки, чомусь заплакане. З’явилася думка, що за допомогою грошей Орлика він має шанс провести з жінкою останні години цього гіркотного дня. Він кинувся було назад, але ледь не зіткнувся з жінкою, яка йшла йому назустріч з довгим цибатим парубком. Вони воркували наче голубки, долоня кавалера лежала на енергійно жвавих сідницях красуні.

Ота долоня на сідницях була останнім візерунком життя, котрий не встиг відкластися в пам’яті немолодого вже, але перспективного письменника Вадима Семеновича Кухоля.

 

Comments