10

10

Появлення місцевого художника Андрія Хмари водій дрезини, Віктор Каширин, сприйняв не зовсім щиросердо. Скривившись наче від зубної болі, промимрив незадоволено.

– Входь вже коли прийшов! – а потім, наче отямившись, назвав гостя. – Це, пане журналіст, наш містечковий геній, художник Андрій Хмара.

Руки художник мені не подав, не подивився навіть, пройшов і мовчки сів на канапі.

Віктору Каширину така поведінка Хмари не сподобалася. Зашарившись він примусив зашаритися й мене.

– Тобі що, Андрію, повилазило. Не бачиш хто перед тобою сидить? Якщо маєш бажання страмитися по усіх теренах краю, будь ласка…

Андрій ошкірився й, якось по-свинячому хрюкнувши, відповів.

– Мені ваш страм до фені. На собак брехати і я вмію, а коли вже луни підуть, невідомо ще на кого отой сором впаде.

Художник явно недолюблював мої газетні гуморески.

В лиці Андрія зокрема волосся були тільки очі: маленькі, жовті, пронизливі, прямо таки вовчі, а в піняві бороди, бакенбардів та вусів плавала червона бурулька – добре оздоблений оковитою ніс.

Каширина дратувала очевидна пихатість гостя.

– Не напучуй себе, Андрію. Теж мені лицар без страху й догани. Лицарство твоє не в грудині, а в торбині. Здаля чути як булькотить. Тільки не лицарською кров’ю, а горілкою від пана Глечика. Хто йому оту горілку постачає навіть дільничний не може втямити. Ілька Митрохін згорів, Галину Скорик параліч розбив, обаполом в ліжку лежить, а тобі море в коліно! Чи надовго? Учора ще талановитий маляр, який одержував платню за гасла для Палацу культури, сьогодні ти безробітний фахівець потойбічного побуту…

– Бач, – похопився Андрій, – бач як тебе скрючило моє мистецтво. Ніхто в світі до мене так не малював. Попри дурну сучасність та зовнішні прикмети людства, я малюю справжнє єство викинутої на смітник часу людини. Я бачу світ таким, яким я його бачу. Оковита надає йому кольорів. Це справді так… Але ж є кольори, котрі око тверезої людини не сприймає зовсім. Приклад тому мій малюнок «Жаб’яче свято». Це суміш червоного з чорним. Пекло очима диявола. Кат вимушений робити те, що йому давно осточортіло, обридло – і чортиці з віялами по руках, і чорти незадоволені пихтінням живиці в чанах. Бо грішники, скільки б їх не смажили, почувають себе в гараздах. За тисячоліття вони так звикли до розпеченої живиці, що пізнають справжнє раювання. Богу цього не порозуміти. А диявол сам звик митися у вогненній купелі, він все бачить, все розуміє… Це насолода сучасних урядовців, які звикли раювати в моральному багні сучасної світової історії. Приречені до божого пекла, вони гуртуються в пекельних засобах сучасності. Звикають таким чином до пекельного побуту – купатися в ароматній живиці по золотих чанах…

Виголошуючи своє бачення мистецтва, Андрій Хмара витяг з торби декілька невеличких за обсягом малюнків і розставив їх по віконницях. Я мовчки дивився на кольорові витвори Хмари. Нічого жахливого. Хіба що кольорове різноманіття та сповна впізнані лиця політиків, олігархів, президентів… Раювання в пеклі, невмираючий загал лицемірства й розпусти. І все це на тлі жаб’ячого свята в чорно-червоних тонах. Суміш багна і крові.

Хоча й виказував Андрій Хмара неповажання до мене, як газетника, але ж прибіг саме з картинами, щоб побачив, а може й написав чогось про талановитого, виняткового митця, який прозябає у глухій провінції. Треба признати, що малюнки Андрія нагадували мої газетні гуморески, зроблені в червоно-чорних тонах. Суміш червоного вчора з чорним сьогодні. Цього не міг не розуміти й сам Хмара. Цікаво хто першим прийшов такого висновку. Хмару я бачив вперше, мої гуморески друкуються вже три роки. Так що засновником цього напрямку маю бути я. Але чи є сенс натякати на це Андрієві. Сиве, аж біле волосся на лиці, червона цятка носа і маленькі жовті в зіницях очі. Наче гудзики на кофтини моєї тіточки.

Раніше шановних гостів зустрічали хлібом-сіллю, а зараз зустрічають і випроводжають чаркою горілки.

Хто п’є той допиває, хто не п’є – пісень співає. – так проводжають гостей господарі.

Я напився, я наївся, ледь з-за столу я підвівся, – відповідає гість, що відмовився випити на стремено.

– Чому не п’єш, ти мене не поважаєш!

Щоб сп’яніти Хмарі багато не треба, бо він вже алкоголік. Хто його зробив таким, на таке питання відповісти не можу. П’яним, коли з мозку геть щезають нанесені йому кривди, Андрій вчуває себе геніальним. Самоодурення допомагає йому жити. Біда тільки в тому, що так, як малював раніше, він вже не вміє. Не те око й рука не та. Останнім часом він не бере на увагу навіть очевидного. Особливо коли нап’ється. А тверезого його навіть дружина вже давно не бачила, бо й сама почала пити. За фахом вона теж мистець, останнім часом малює невеличкі іконки Богородиці. Майже в кожній хаті селища є така іконка, і в кожній Богородиця має лице господарки. Я навіть Василину бачив з божественним німбом на чолі. І тіточку, і Клару… Так що святих у селищі вистачало. Василина тільки плечима знизувала: «Кожен виживає, як вміє. За гроші вони й біса у божому вбранні намалюють».

Я терпіти не можу коли до мене починають прискіпатися, особливо у плані випивки. А на Хмару недопита горілка в моїй чарці впливала як найгірший подразник. При цьому не тільки ніс, червоніли навіть зіниці.

– Ти зневажаєш нас, а сам хто… графоман-газетник, наклепами на людей славу собі здобув… Роздратування загалу до добра не доводить. Треба жити й писати інакше...

І так далі і таке інше.

Була гадка що таким чином він намагається примусити мене випити, потім ще раз випити, а нарешті почуті від мене його улюблене: «Може ще… хоча б по краплі…»

Я сприймав його теревені з глибоким душевним жалем. Але випити більше ніж бажаю мене не примусять навіть приставивши до горла ніж. Не приймало моє єство більше аніж я того бажав. На краплю більше і мені знудить. Отож і сидів я, слухав, що про мене думають сучасні геніальні мистці. Віктор Каширин декілька разів поривався виставити Хмару за двері, але я заспокоював його.

– Можливо людина правду говорить. Останнім часом ми здебільше зазираємо в свої гаманці та ощадні книжки, а такі люди як Хмара примушують нас зазирнути в свою душу. Яким скарбом за останній час ми збагатили її. Яку мудру книжку прочитали? Ви, Віктор, яку? Ніякої! Я теж. Бо не вистачає часу зайти до книжкового магазину…

Каширин встав, відчинив білизняний шкап, показуючи мені декілька стосів читаних-перечитаних книжок.

– Куплені за часів радянської влади, – з подихом жалю промовив він. – Останнім часом не вистачає грошей купити добру книжку, а те що продається, для мене, як для вас горілка…

Я підійшов до шкапи, присів навколішки перед стосами книжок. Всі знайомі, всі прочитані… У бібліотеці брав, у друзів. Марсель Пруст, Альбер Камю, Кобо Абе, «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі українською мовою, Фолкнер, Вульф, Апдайк, Лагерквіст… Жодної російських або українських письменників.

– Книжки як на підбір, – здивовано вигукнув я, – Ви, Віктор, завжди на залізниці працювали.

– Після таборів саме так… завжди.

– Ви з України?

– З Чернігова.

– Тоді все зрозумів... Далі не треба.

– А мені треба, – наче зі сну вигукнув Хмара. – Це все ви… ви своїми язиками накликали руїну на нашу могутню державу. Вас не по таборам треба було, в шереги та під автоматні кулі. Тоді б і у нас гаразди були…

Він схопив пляшку з горілкою і, задерши голову, зробив декілька ковтків. І ледь не захлинувся кашлем.

– Трикляті дерьмократі, оперіщити вас обох пляшкою по голові, щоб відали що читали.

Хмара бухнув кулаком по столу і впавши на кулак лобом, заспокоївся, начебто заснув.

– Все чує, бісова дитина, – з добрим почуттям у голосі, промовив Каширин. – Останнім часом Андрія з книжкою не бачив, але про художників він читав і знає багато. Поміж  іншим теж від закордонних авторів. Але останнім часом переконався в помилковості свого бачення світу. Намагався поповнити шереги комуністів, але йому відмовили. П’яним бачте прийшов, почав метикувати сам не розуміючи про що… Повернувся в сльозах. Я ходив до секретаря, просив щоб прийняли хоча б заради людини. Можливо пити перестане, порозуміє щось… Але вперся: нехай спочатку проспиться! А Хмару ви знаєте. Дружина напучує повернутися лицем до Бога, той і п’яницю прийме…

 

– Куди ото дівчата такі розчепурені пішли, за грибами, чи що?

– Зади свої корейським лісорубам підставляти, – недобре посміхнувшись, сплюнув Каширин. – Кажуть, за кожну злучку десять доларів дають. Стають мужики в чергу, штрикнув, десять доларів віддав, якщо є чим штрикнув другій… А жінки так і стоять з голими задами, полягаючи грудьми на купу повалених дерев.

– Жартуєте, пане Віктор?

– Так жити ж на щось треба. Діточок кормити, чоловіків…

Я сприйняв це за жарт. Такі молоді. Такі гарні дівчата… і за десять доларів. У мене голова обертом пішла, як уявив собі роздягнених дівчат і шаленіючих від їхньої вроди корейців.

– Якщо маєш гроші, залишайся на тиждень зі всіма переспиш, – підбурював мене Каширин.

– Брешеш же, зізнайся?

Віктор не гаючись покликав до дівчат. Їх було четверо.

– Настю, чуєш… Може до нас підете?

Дівчата обернулися до нас лицем, про щось зацікавлено перемовились.

– По п’ятдесят доларів кожній, – відповіла жіночка, яку Каширин назвав Настею.

Я кивнув головою що згоден. І не тому що так кортіло жіночого тіла, бажав дізнатися, що це за бізнес такий? Невже в селищі не знайдеться роботи для таких молодих та енергійних дівчат.

Жінок було четверо. Настя, кароока брюнетка з торсом богині Венери, Олександра – синьоока блондиночка, з веселими допитливим зором і загадковою усмішкою; Галина – висока, трохи незграбна, але зі збуджуюче окресленими сідницями, і Маргарита, королева Марго, так собі жіночка з лиця, але струнка, з взірцево витонченим тілом.

– Гроші покажіть, – збуджуюче хилитаючи сідницями, запропонувала Галина.

– Можна карбованцями по курсу? – паленіючи від сорому, запропонував я. – Доларів душа не сприймає.

– Ніякої різниці, – про щось собі мізкуючи, відповіла Настя. –Здається мені, що я вас десь бачила.

– Можливо, але сумнівно щоб…

– Далебі, це не велика важниця, тільки отак як з корейцями ми з вами не зможемо…

– Чого це так? – з явним відтінком глузування запитав Каширин.

Настя зиркнула на жінок, наче чекаючи підтримки.

– Корейці для нас буцімто інопланетяни які, надувні ляльки чи що… а ви ж чоловіки свої вщерть.

– Виходить своїм заборонено відчути зворушення справжнього сексу? – наполягав Каширин.

– Ми вам поодинці справжній зробимо… Це краще ніж чинбарити на вашого Скалозубова.

Таку обіцянку подарувала нам королева Марго.

Я знаходився у гарячковім збудженні. А це значило, що коли діло дійсно дійде до сексу, я виявлю себе нінащо не спроможнім користувачем. Саме так… користувачем, бо про кохання не могло бути й мови. Буцімто обіцянка Марго примусила мене замислитися. Яку обробку шкір вона мала на увазі? Звідки у Скалозубова фахівці-чинбарі? А втім це могло бути іносказання. Наприклад, Скалозубов, за пере ганяння вантажу залізницею, отримує чималі хабарі від підприємців? Хіба такого не може бути? На очах у всіх він порядна людина, але ж яка можливість заробляти! З такими роздумами ми посувалися брудними вуличками містечка.  

Добре ще що ми недалечко відійшли від хати Каширина, і що нашого пияку-митця дружина умикнула додому. Я запропонував забігти до магазину, купити дещо з алкоголю та їжі.

– Йди за ним. – сказала Настя Маргариті, – здається мені наш допитливий коханець має наміру збігти.

У мене й справді була така думка, але Маргарита вчепилася мені в руку так, наче я був її останнім рятувальником.

– Що купувати? – запитав я, коли ми ввійшли до магазину.

–Вина. Ковбаси та хліба, – вона рвучко потягла мене до прилавку.

Продавець, гладка доброзичлива жіночка, аж запалала від задоволення.

– Це ви гуморист з незалежної газети, Олег Коцюба! Я відразу впізнала вас.

Вона ще щось щебетала про мій взірцевий талан, про мою незламну мужність, а я палав від сорому, бо що ж ото за талант такій, якого міцно тримає під лікоть місцева повія.

Щоправда й королева Марго теж ошелешено дивилася на мене, але за лікоть тримала міцно. Мабуть була підлеглою Насті, безсумнівно старшої в колі місцевих повій-заробітчанок.

– Ви до нас надовго? – допитувалася продавець, натякаючи на те що в неї є дуже цікаві життєві спостереження.

– Не знаю поки що… як станеться… я зупинився у залізничника Віктора Каширина…

Навіщо я про це говорив, втямити не можу. Коли з пакетом вина та їжі мі вийшли з магазину, Марго, важко повисаючи на моїй руці, запитала.

– Це ви насправді? Як цікаво! – вона підплигнула, поцілувавши мене в щоку. – Можна… я з вами перша… В мене є щось таке від чого мужики шаленіють…

Я подивився жінці в очі, вони сяяли невдаваним щастям…

– Я нічого такого не хотів… Шкода було віддавати таких красунь на потребу якихось лісорубів… Тим паче корейців. Мені цікаво з вами поспілкуватися, дізнатися що примушує таких гарних жінок…

А потім ще прапорцем на вітру тріпотіло на язиці питанні про місцевих чинбарів. Якщо вони справді існують, чому про них нічого не чути?

Вона так розхвилювалася що на очах виступили сльози.

–Я все вам розповім… все як на духу… Можете навіть написати про мене… Чоловік мій пиячить, жене з хати, коли я не приношу йому пляшку пива. Нінащо він вже не спроможній. А все з-за того, що його полишили посади. Вовком реве від ненависті до собачої кремлівської зграї. Бачу… здихає… не сьогодні-завтра… А що поробиш...

Ми вже підійшли до хати Каширина. Жінки поралися на кухні, готовлячи смажену картоплю, різали огірки, томати, та інші пряні рослини з городу залізничника.

–Я впізнала вас, – забираючи з рук моїх пакети, проговорила Настя. – Ви журналіст-гуморист.

– Ще б не впізнати, в кожному числі газети портрет. – відгукнулася Галина. – Мій чоловік спеціальну теку держить… кожну газету зберігає… Ото радий буде, як почує…

– Почує що його дружина лестила відомого журналіста, – іронізував Каширин, виставляючи на столі порцелянові бокали зі своєї бездонної шкапи.

Ми вже посідали за стіл, коли в хату ввалився Хмара. Короткий гачкуватий ніс блищав, наче червоний наперсток, який надівають на носа блазнюки. Тримаючись за одвірок, він вдивлявся в присутніх, нічого не розуміючи, змахував кучмою-головою.

– Звиняйте, – промимрив, повертаючи на вихід, – мабуть схибив дверима.

Ми його не втримували.

За вікном вечоріло. Калюжки світла від люстерка нагадували жовте мерехтливе павутиння, яке я бачив по вікнах біля млина, де розмелюють у попіл прошарки місцевого торфу. Мливо використовують не тільки як здобрення ґрунтів, але й добавляють до кормів тваринам.

Каширин кліпав важкими повіками, його напружене обличчя мені не сподобалось. Здавалося ще хвилина і він не витримає, прогонить усіх нас геть зі своєї хати. Але він втримався. Вийшов в коридор і зачинив двері не тільки на ключа але й на важкий залізний засув.

– Щастить мені на сусідів… По таборах запеклі злодії втлумачували як треба почесно жити, а саме так, як живуть вони, підтримуючи у суспільстві необхідність владних прошарків. На засланні теж капали на мозок щоб розмовляв тільки російською мовою, якою володів Ленин. Що до Хмари, він окрема особистість. Він певен що шанувати треба тільки його… А жити треба, як там у Камю – бунт розуму проти усіх і проти усього.

–А взагалі проти життя, супроти Бога-творця, – збагатила думку Каширина королева Марго, бажаючи показати що вона теж дещо прочитала в своєму житті.

– Природа незламна, її не переробиш, – розливаючи вино по бокалам, добавила Настя.

– Але ж вона й мстива… – це вже висновок Галини.

– Як і всі ми, – досить таки сумно намовила підсумок синьоока блондинка Олександра.

Ми навіть не все вино випили. До горілки навіть не торкнулися. Про що балакали, відомо. Про життя, яке майже усім нам здавалося страшніше повоєнного. Розійшлися далеко за північ. Галина наполягала щоб пішов разом з нею, бо дуже хотіла познайомити зі своїм чоловіком. Марго вчепилася пальцями в мене наче приросла.

– Ми що ж… отак і розійдемося!?.

Я поцілував пропахле не зовсім доброю ковбасою волосся.

– Мені треба їхати в Хабаровськ… негайні справи…

Марго плакала, напрошувалася поїхати зі мною.

Довелося пообіцяти що ми ще обов’язково зустрінемося. Я впхнув жінці в руку все що у мене було при собі.

– Будь ласка, не ходи до лісу…

- Хіба чинбарити на місцеву мафію краще? Легені вовною забивати! Як жити, що далі робити… може тобі секретарка необхідна, га?

Королева плакала… як же вона плакала… Пішов від неї з легким смутком на душі, але ненадовго. Бо прекрасно розумів, що в селищі більша половина мешканців живе надто гірше за неї, але бажання поплакатися виникає не в кожної. А якщо й виникає, то за обставинами зовсім не трагічними. Яка жінка не бажає поплакати на грудях коханця, особливо, коли він залишає її одну і можливо назавжди? А Марго вже тримала мене за свого коханця. Вона так багатозначно притискувала мій лікоть до себе, так довірливо зиркала в очі, що в мене виникало нестямне бажання послати Каширина під три чорти. Але не послав. Не треба було поспішати. На мій смак, передчуття свята, його смакування набагато краще самого свята, яке обов’язково має відбутися.

 

– Ти дивна людина, – сказав Каширин, коли супроводив жінок по хатах, ми посунули тихенько вздовж залізничної колії до його житла. По той бік рейок темніли двоповерхові будинки красної цегли, – фазенди першої хвилі місцевих і не тільки місцевих нуворишів. Каширин називав їх урвителями.

– Не кожний спроможеться добудувати собі фазенду, легкі гроші як приходять так і уходять. А свари проміж ними й тут йдуть, бо один з них раніше по таборах загибався, а другий був офіцером КДБ. Іноді зустрічаються носа в носа, і, що дивно, в сварках частіше перемагають професійні злочинці. Такого, бувало, наслухаєшся про стосунки обох за часи радянської влади, що голова обертом йде… Обидва начебто до віри прийшли, до Ісуса. Табірник за свої страждання по таборах возвеличує себе до нового месії, і примушує гебіста молитися йому, посланцю Бога. Офіцер КДБ регоче, а що йому зостається робити. Напучує табірника, що Богу треба молитися не тому, що він існує, а тому, що існує намісник Бога на землі, цар, вождь, або президент. І кожен з них має над людиною необмежену владу. Їм дозволено все – рубити голови, розв’язувати криваві війни, закріпощати покорені народи… Іншого бога зокрема влади в природі не існує. Це бидлу потрібен Бог, щоб не чинив опір владі. А суспільство на дев’яносто відсотків складається саме з невігласів. Неусипне око влади стежить за нами постійно и повсюдно. Бо очолюють владу боягузи, вони не розуміють, що вільна людина ніколи не буде прагнути заколоту, якщо до неї ставляться по-людські. Бо воля – це її крила. Тільки не заважай людині літати, хоча б у своїх мріях…

Що я міг відповісти Каширину на такий монолог. Що я повністю підтримую його точку зору на суспільство. Що скільки себе пам’ятаю завжди відчував що за мною хтось стежить. Особливо після повернення із Чечні. Я так і сказав Каширину.

– Мені завжди здається, що по п’ятам за мною хтось ходить.

– Знати б хто?

– Наше недбальство заважає нам попередити можливу поразку…

– Така доля усіх мрійників.

Ми навіть не помітили як з-за сопок припливла хмара, і почав накрапувати неспішний прохолодний дощик. Дві розмиті дощем постаті на безлюдній вулиці селища. Невже їм більше нічим займатися, як товкти воду в ступі? Біль ставав ще пекучішім від думки що колись влада віддала мене на поталу військовим, як радянським так і чеченським, які зненавиділи її більше ніж я сам. Ті й другі зненавиділи й мене за те що не відмовився взяти в руки зброю, пішов воювати проти своїх братів. Мені треба було виявити співчуття чеченському народові, який озброївся проти його поневолення. Треба було відмовитися від цієї війни! Краще отримати термін за зраду Батьківщині, аніж жити з почуттям зневаги до себе. Мене врятувала від загибелі моя мати, дружина якогось чеченця. Але тепер, коли мати мертва, вони візьмуть мене за карк, примушуючи виконувати їхні вказівки. Кого б я зараз не хотів бачити, так це вояка-чеченця. Але мене не полишало почуття що така зустріч має відбутися. Що не Апостол чекає мене у Хабаровську, а мій чеченський рятівник.

– Я не боягуз, але я боюсь.

Це промовив Каширин. Чи саме не на мене натякав він таким чином. А він додав ще.

– За будь-яких обставин я бажаю тільки одного – свободи для інших. Так казав Сарт, а я за своє життя не здобув навіть крихти свободи для себе.

– Хіба ти зараз не вільна у своєму виборі людина?

– Моє життя й сьогодні планують начальник станції Скалозубов, та майор міліції, бо я ще не відбув вирок свого п’ятирічного заслання.

– Скалозубов?!.

– Що тебе так здивувало? Фазенду для нього залізничники будують у самому центрі цього осиного кублища. Двадцять відсотків із вкраденої деревини – це його доля. А що цеглу та черепицю для нього крадуть, це вже дрібнота. Так що не втрачай пильності, якщо полізе в душу не забувай хто є хто…

– Так може й дівчата оці… Особливо королева Марго?

– Про дівчат нічого дурного не скажу, животіють як вміють. А Марго? Ця жіночка собі на умі… Але щоб подвійне дно! Безперечно – ні! Не треба сьогодні жорстко визискувати з людини…

– Деякі не при глузді?

– Я завжди вважав що ви добра людина, Олег Коцюба. Дурень таких казок не придумає. Й не відважиться надрукувати. Але про Скалозубова краще не пишіть… Я можу помилятися, але здається мені, він не стільки керує, як грабує… 

Мені робиться трохи незручно коли про мене так говорять. Незручно за себе й за Каширина. Я не ставлю визначеної мети коли пишу. Пише моя підсвідомість. Вона першою реагує на дійсність. Можливо абстрактно. Якийсь час я погорджував Єльциним, а сьогодні ненавиджу. І не тільки за бойню у Чечні. Він не думає, що робить, бо замість голови має кулак. А розстріляний парламент. Хіба не можна було домовитися як жити далі, в якому напрямку посувати? Вчепився за владу, аж слина з очей полізла. Мабуть дуже вона солодка, та цукерка, – влада. Коли людина для тебе – ніщо! Порошинка на вітру.

Каширин невміло швиргає в урну недопалену сигарету. Недокурок падає на асфальт, і він негайно піднімає його. Виховання інтелігентної людини. Але ж шість років таборів і п’ять поразки в правах!

Він крехтить, озирається, наче шкодує що не докурив сигарету?

– Мені неприємно бачити, як Марго чіпляється до тебе. Тому, мабуть, що добре знаю її чоловіка.

– Де він зараз?

– Учора до Дуків від’їхав. Літнє посування горбуші до нересту, іноді на цьому заробляють.

– Виходить не такий вже він і п’яниця?

– Виходить що так…

Але бажання залізти до Марго в ліжко від інформації Каширина не зникає. Напроти, кортить зробити це якомога швидше, поки не повернувся з Дуків її рибалка-чоловік.

 

Знову дзвонила Лілія: «Олексій не дає мені життя, спокушує з ним спати, та я не можу. Останнім часом мені огидно бачити його. П’яний він мерзенний, тверезий – огидний. Після тієї нашої ночі терпіти його не можу.» Я заспокоював жіночку, як міг. Посилався на зайнятість, але насправді не мав бажання знову зустрічатися з сусідкою. Виникало передчуття, що ми з її чоловіком Олексієм, обов’язково зійдемося у дурному герці. А така сварка до добра не доведе. У гніві Олексій людина непередбачена. Про себе я вже мовчу. Тихий, добрий, покладливий, поки мене не чіпляють. А коли вибухну, втрачаю розум. Краще перечекати час, аніж отримати термін за бійку, а то ще й за вбивство. Було у мене таке передчуття, про що я у черговий дзвоник і натякнув Лелії. Зробивши, звичайно, найбільшу в своєму житті дурість. Добре що у тій трагедії я залишився начебто осторонь. Ніякої підозри на мою причетність до загибелі подружжя у слідчих не виникло. Та й не могло виникнути, бо про наші інтимні стосунки з Лілією не знала жодна жива душа. Щоб там не сталося, але почувши цю новину, я пережив почуття облегшення. Цілком непотрібна мені, і в чомусь навіть огидна сторінка мого життя була дбайливо перекреслена. Перекреслена смертю зовсім ще молодих людей.

 

Колись батько розповідав, що в дитинстві я дуже любив комизитися, робити все не так, як того вимагали обставини. Обставинами, звичайно, були мати з батьком. Книжок вони мені не читали, бо не вистачало часу. На іграшки: будуть гроші – купимо! Дитячі книжки з малюнками мене дратували: я вже дорослий, що ви мені підсовуєте! На уроках в третьому класі читав роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Нічого, звичайно, не розуміючи читав, але вперто водив пальцем по рядкам, бо бігло читати ще не вмів. Вчителька, Лариса Вікторівна, пропонувала почитати книжку товаришам наголос. І я читав, перебріхуючи слова, пропускаючи рядки, але третьокласники теж нічого не розуміли. Доброзичливо посміхалася тільки вчителька. Вона мала слушність переконувати мене в чомусь, виправляти помилки, коли я читав, але не заважала, бо надовго мене не вистачало. Звичайно, за її вказівками я читав «Рідне слово – то невичерпне животворне і невмируще джерело», або «Не бійтесь заглядати у словник…» Мати казали що Лариса Вікторівна не тямить що робить, що в моєму віці треба читати: «Мати мила раму». Батько сміявся: «Сліпий казав – побачимо». Треба віддати вчительці належне: майже всі діти в нашому класі розмовляли українською мовою. Але директор школи, хай йому чорт, забрав в голову, що таким чином вчителька виховує в нас зневагу до російської мови, яка, на його думку, має бути головною в нашому лексиконі. Мабуть за його вказівкою Ларису Вікторівну звільнили з посади викладачки української мови у початкових класах, доручивши шості та сьомі, там учні сприймали українську мову як іноземну. З новою вчителькою, Белою Афанасіївною, в мене щодня виникали зачіпки. Перше, що вона зробила, відібрала в мене Панаса Мирного, заявивши що її дратує моя одур показувати себе розумнішим, ніж я є. Такого знущання я не стерпів. Вихопивши із пальців вчительки книжку, я втік зі школи, ї хоча на вулиці було вже надто морозно, сталося це саме в грудні, я роздягнений добіг додому. Батько почав вимовляти мені, що я невіглас, дурень, що по мені тюрма плаче. Мати тільки всміхалася: «Сліпий казав – побачимо!» Я захворів майже на два тижні. Чи простудився, чи від сварки зі вчителькою, батьки так і не порозуміли. Усі оці два тижні я наголос читав Панаса Мирного. Мати, коли бувала вдома, виправляла помилки в моєму читанні, так що деякі сторінки й вивчив напам’ять. Повернувся до школи знов таки з Панасом Мирним, де мене негайно, разом з Белою Афанасіївною, покликали до директора школи. Бо в школі вже побував мій батько, директор цегляного заводу.

– Тобі дуже подобається ходити з цією книжкою, – запитав директор. – Здалася вона тобі, що ти в ній розумієш. Тобі треба вивчати Рідну мову, щоб нарешті мати змогу прочитати цей важкий навіть для дорослого роман. Бела Афанасіївна дивилася на директора, згідно похитуючи головою. Це була висока, огрядно вдягнена жінка, з чорними блискучими очима і такими ж чорними над губою вусиками. Не жінка, а мужик у спідниці. Я відчував до неї тиху ворожість за те, що погодилася посісти місце викладачки Лариси Вікторівни. Коли директор поцікавився, чи згоден я з його порадою, я ледь не знепритомнів від хвилювання. Але, перемігши слабкість, почав спочатку читати по книжці, а потім вже й напам’ять сторінки роману. Бела Афанасіївна заважала мені читати, захлинаючись кашлем, але я читав, читав зі слізьми в очах, і не від того що було написано в романі, бо я не все ще міг порозуміти, а від своєї впертості, від своєї перемоги над нелюбою вчителькою.

Директор підійшов до мене, поклав долоню на голову, потім присівши навпочіпки, зазирнув в очі. Через хвильку спитав:

– Можна мені подивитися?

У директора було дуже добре лице, така людина не могла відібрати книжку і я довірливо віддав її йому. Сидячи навпочіпки він довго гортав сторінки, зупинявся на чомусь очима, всміхався, або здивовано підіймав брови.

–А я, дурень, так і не прочитав цього роману, – зітхнув, він підіймаючись на ноги. – Дякую, хлопчику, у тебе як з іншими дисциплінами, наприклад з арифметикою, з історією, географією, нарешті з малюванням?

Не знаю вже про що вони так довго розмовляли з Белою Афанасіївною, але добру половину уроку клас просидів без вчительки… Далі все пішло не зовсім приємно для мене. З учителькою ми існували немов у різних вимірах, не пасували один до одного. Можливо, вона не могла мені вибачити своєї поразки в кабінеті директора, не знаю. Правда, ніколи не прискіпувалася, бо на той час, мабуть частіше ніж вона, я бував у кабінети директора Олексія Марковича. Він приносив мені почитати досить цікаві книжки, а я йому подарував свою улюблену, роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Особливо дружні відносини запанували у нас з директором, коли я вчився вже в четвертому класі. На той час російська мова вже витискувала з мого мозку українську, бо здебільш цікавих книжок видавали таки російською. Якось Олексій Маркович казав:

–З росіянами балакай російською, не виказуй своєї впертості, сьогодні це не зовсім розумно.

Тоді ще я не зовсім його розумів, але розмовляв вже невідомо якою мовою, суміш російської з українською. Така мова подобалася усім, бо майже усі так і розмовляли. Навіть мої батьки.

– Ти сёдні, синок, купаться на ставок не ходи, посля Купали вода зацветаєт. Можна захлинуться і патануть.

 

В її заразливому сміхові було щось награне, театральне.

– Перепрошую, Олежко, і завбачаюся. Читати наголос зі сцени Панаса Мирного краще не треба. Нас не порозуміють. Вивчив би ти коротеньку усмішку Остапа Вишні. Яка більше сподобається.

Я тоді вивчив усмішку за назвою «За дітей». Особливо мені сподобалася промова дівчинки, яка начиталася торішніх газет: «Підтягують одне одного, а потім розкачують. А як, дядю, це роблять? За шию? На оривку? А потім за ноги та й гойдають? А воно ж болить… І вас, дядю, розкачують?»

Вивчив я усмішку Вишні, прочитав на репетиції в школі. Бела Афанасіївна за голову схопилася.

– Ви що робите? Кого це вішають? Кого розкачують? Та нас усіх по таборах… за вашого Остапа. Хто напоумив Олега вчити оцю гидотну?

– Сам урозумив, – здивовано вигукнув я. – А хіба не смішно… Підтягують учнів до рівня відмінників, робочих до почесних ливарників, а потім ще й розкачують, щоб не забували підтягуватися…

Бела Афанасіївна довго гортала сторінки вибраних гуморесок Остапа Вишні, хитала головою, іноді навіть посміхалася. Потім вигукнула:

– Ось що треба читати… про те як Муссоліні замусолився. «Зібрав шатію, вдягнув у чорні сорочки й почав по всій державі вікна бити, у ліхтарі на вулицях цеглою швиргати, на парадних згидити і в театрах з гальорки в партер на лисини плювати…»

– Так це коли було! – вигукнула керівник самодіяльності Ніна Петренко. – Людям цікаво почути про щось своє, сучасне…

Я зібрався й пішов.

Як потім не благала Петренко прочитати усмішку Вишні «За дітей», я й слухати не хотів. На тому мої театральні спроби й закінчилися. Навіть наявність у колективі талановитих вродливих дівчат не запалили мене на повернення. Не помітив навіть Світлани Жаронкіної, яка танцювала, співала, грала Тетяну в міні спектаклі «Євгеній Онєгін».

 

Comments