06 стежинка

Стежина шоста

 

Я й досі пам’ятаю чукикалки неньки над колискою молодшої сестрички Валі. То були голодні роки буремного сорок п’ятого. Прибігає до матері сусідка: подивіться, каже, купила на базарі січеника, а у м’ясі мелений чоловічій ніготь. Невже небіжчика на м'ясо зважилися пустити. І що тепер робити, січеник чималих грошей коштує? «Дітки не знають, з’їдять, — відповідає мати, — можливо ніготь випадково у м'ясо потрапив. Поралася якась швендя зі своїми руками». «І то правда», — радіє сусідка й поспішає додому годувати своїх голодних діточок. У наший родині канібалів не було, бо на м'ясо не вистачало грошів. Над пічкою була протягнута мотузка, до неї на ниточці мати прив’язувала шматочок сала, який на декілька хвилин опускався в окріп, щоб по воді попливли жирові плями. Потім сало знову підіймалося подалі від плити, і чекало, поки хтось з нас принесе з-за залізничних рейок торбинку лободи. За отими рейками знаходився смітник, обіч котрого лобода була особливо висока, соковита і смачна. Таку лободу можна було їсти не варячи, але мати попереджувала, що біля смітника декілька місяців було розташовано військовий шпиталь, так що й досі на смітнику знаходять солдатські ноги, руки, а іноді і чоловічі тельбухи. 

Я намагався не ходити стежкою вздовж смітника, але голод гнав не тільки за лободою, але й за пасльонами, чорними, червоними і навіть білими. Кажуть, що пасльони ядовиті, не вірте, я їх в дитинстві стільки з’їв, що можна цеберками міряти. І нічого, навіть на живіт не хворів.

Повертався з таких прогулянок обважнілий від жаху, а вночі їдуча темрява провокувала повторення прогулянки, оті, відтяті від чоловічого тулуба, ноги починали оживати, до ніг приростали руки, хапалися за рушницю і починали стріляти в мене, не бачачи, не тільки де я, але й не знаючи хто я такий, ворог, чи мале шестирічне хлоп’ятко. Я утікав, уносячи своє розбите болем серце, а коли ноги настигали мене, починав хапатися за гвинтівку руками, поки оте безголове єство палило в білий світ вогняними, наче зірки, кулями. Спав я під старою батьковою куфайкою на веранді. Вона пахла прогірклим вугіллям, тютюном і чимось смаженим, схожим на опалені на смітнику ноги загиблого вояки. Прибігала мати, хапала мене на руки, але й на руках я продовжував мовчки відбиватися від  страхітливого переслідувача.

Коли повернувся з війни одноногий сусід Петро Максимович Скрипник, в мене раптово затерпла ліва нога. Я не міг на неї стати, жалівся на біль, особливо вночі, коли всі в домі лягали спати. Лікар дивився на мене поверх окулярів, хитав головою, потім викликав чергового хворого, у котрого була відтята кість руки. І коли я побачив оте жахливе диво, в мене отерпла права рука. Навіть пальцями поворухнути не міг, а коли лікар почав м’яти долоню я стогнав від нестерпного болю.

—У нього все від уяві, — сказав матері лікар. — До вас часом не заходила безнога людина?

— Сусід з війни повернувся.

Додому я повертався плигаючи через калюжі, але пальці правої руки не рухалися і страшенно боліли. Так через все життя несу я оту хворобу в собі: як побачу кульгаву людину негайно починаю кульгати сам. Щоб не осоромитися, бо кульгавий може подумати що я його кривлю, я зупиняюся і подумки починаю читати вірші улюблених поетів. Таким чином я збавляюся від своєї хвороби.

 Пробігавши босоніж зиму, хіба що тільки до школи — у ватяних, підшитих брезентом бурках, весну ми зустрічали при повній зброї, загартовані морозами, картопляними драниками з мерзлої, взимку добутої на колгоспних ланах бульби, та шматками макухи, якою до болі в шелепах відточували зуби, щоб було чим огризатися від життєвих  чвар  майбутнього. Мати з батьком працювали на шахті, батько на териконі, а на якій посаді мати сказати не можу, але працювала, як всі, вісім годин в день. Поки батьки працювали ми зі старшою сестричкою Раєю, забавляли маляток, Ніну, котрій на той час сповнилося три роки, та дев’ятимісячну Валю. Чукикаючи маля, Рая читала напам’ять вірші Лесі Українки, я — про зелений явір який шелестів в долині під горою. Ми навіть не намагалися виспівувати вірші, а мати заколихувала донечку справжніми чукикалками, котрі дісталися їй від батьків, а батькам від  їхніх дідів та прадідів.

 

Чуки-чуки, чукалочки,

Грають біси в стукалочки,

Бісенята в скакалочки,

Янголята в гойдалочці

Скачуть святі малявочки

По зелених камінцях,

По сонячних промінцях

Боженька гойдає

Знай пісень співає,

Ой люленьки, ой люлі,

Виспівує на горі,

Над зеленим полем,

Над блакитним морем.

 

Мати співає, батько десь швендає після роботи, мабуть самогоном тельбухи прогріває, а сестричка читає мені оповідання Ольги Кобилянської. Батько народився у Білорусії, української мови майже не знає, але іноді на нього находить «стих», і він починає римувати впереміш українсько-білорусько-російські слова.

Дядько зазіхає на майно сусіда, заповзає в серце хлопчика огида, шкіриш зуби дядько на чуже майно, на чужу картоплю, на чуже вино.

Починає батько складати не зовсім веселі балабайки. Теми різні, наприклад про сороку та горобенят. «Сидить пташина в своєму гніздечку, маленьке пташеня-горобеня, аж дивиться — сорока летить, погрозливо оком свердлить, дзьоба стрічним вітром гострить. Куди горобчику діватися, випав з гніздечка, почав ховатися в хатині під стріхою, ледь бідняга дихає. А сорока сіла гніздечко схопила, гілочки недбало обіч розкидала, та й кричить зухвало: «Навіщо вам малятка, з гілочок хатка? На такій висоті хробака не знайти, копирсайтесь в землі поки дуже малі…»

А то ще не знаймо про що: «Поки спить лихо сидіть діточки тихо, бо як прокинеться поряд опиниться. Хто, — спитає, — бубонів, віршем вуха боронив? Диким гнівом сполохне, в лиця смородом дихне. Якщо спати тихо не спіткає лихо…» Щось там ще далі було. Але не все пам’ятається, бо жодного разу батько не повторювався, чукикалки були завжди нові, і наспівував він їх кожного разу по-новому.

Наша сусідка, Катерина Півень, робить з морелю та вишні золоту наливку. Батько підлизується до неї, щоб почастувала, наповнила кухля: «Кажуть ти солодша за свої напої, кажуть що немає другої такої, жіночки такої та на Україні, щоб була суперницею нашій Катерині». Чоловік Катерини, Василь Півень, не повернувся з війни. Одержала вона оповіщення, що загинув в січні сорок п’ятого під Прагою. В сорок дев’ятому, просовуючи пустого кухля в щілину поміж дошками паркану, батько наспівував: «Не журися, Катю, треба потерпіти, вчиться твій Олекса, як дитя, ходити, стане він на ноги, прибіжить додому, тільки ти серденька не віддай другому». Таким чином напророкував батько повернення Олекси Півня, не задарма співав, солодкі напої у сусідки Катерини випрошував.

Прадід Олекси, Павло Півень, мав кревну причетність до чумаків, котрі ходили возами від Криму до Москви, боронили свій край від ногайців, кримських татар та інших, блукаючих Диким полем злочинців. Був він, як кажуть спадкоємці, завзятий духом, неймовірної сили й витримки, але загинув нездаро в міжусобній сварці поміж чумаків. Катерина так багато та цікаво розповідала про нашу минущість, що іноді я не витримував.

— Ваше слово про тамтешні звичаї нагадує мені казку «Тисячі одної ночі», красуні-амазонки з шаблюками блукають Диким Полем, наче сирени Одіссею, співають чумакам дивних пісень, потім вагітніють від них, щоб випестувати собі добру зміну, а якщо народиться хлопчик, віддають його на виховання чумакам.

Але Катерина наполягала на своїй версії минущості.

— Мій дід, Панас Приходько, розповідав, що сам зустрічав у степу озброєних жінок, а відбувалося таке на початок дев’ятнадцятого сторіччя. Були ті жінки мовчазні, але невгамовні в коханні, кохалися тільки в місячному сяйві, в срібних ковилах, на тиждень утримуючи в полоні прибігшого на їх спів молодика. Були поміж жінок й немолоді вже красуні, одна з котрих погодилася піти за Опанасом до його родини. У матері з батьком ледь очі не повилазили, коли вони побачили з якою жінкою обрався їх син. На неї дивитися неможливо, казала мати, а батько той наче здурів, падав перед дівчиною навколішки, бо земля, каже, таких не родить. Звали амазонку Надією, вона народила Опанасу двох синів, і зникла, начебто її й не було на землі. Даремно блукав Опанас Диким Полем, шукаючи табір амазонок, але не знайшов. Повернувся додому блідий, наче не свій, а як побачив синів, Остапа та Йвана, наче воскрес до нового життя. Я правнучка Йвана, — погордо закінчувала свою розповідь Катерина.

Гордилися предками Олекса з Катериною, але занепав духом онук славетного Павла Півня, почав поступово спиватися, засипати в посадках або у людей під парканами. Катерина була красунею: чорноброва, кароока, з засмаглою шкірою, дуже огрядна, усмішлива, хоча й не молода вже віком. Така жінка скаламутить душу молодому парубку. Вона писала вірші, одного вірша, про свого чоловіка-пияку, надиктувала мені в блокнот.

 

Додолу вітер гне березу.

Береза каже: — Нетверезий

Тверезим будеш соромитися,

Що надалося так напитися.

Яке терпіння треба мати

Щоб так себе не шанувати.

Березу долу вітер гне,

Я ж заторочила одне:

— Тверезим будеш соромитися,

Що надалося так напитися!

 

— Виходить, прадід Олекси теж був завзятий пияка?

Вона граючись давала мені щиглика в лоба.

— Не прадід, а дідусь, як ти слухаєш? Він, як хильне зайвого, так і теревенить про минуле своїх праотців. Про що й сам іноді не втямить, але слухали його не тільки зацікавлено, але й з острахом в серці. Нас він звиняв у тому, що ми з жиру казимося, а після війни нам не до жиру було. Отож я й думаю, нелегко жилося степовим амазонкам на терені Дикого Полю.

А через хвильку, наче й не говорила про діда.  

— Ми не в змозі прозріти розумом виникнення не тільки життя на планеті, але й саме планет, і які б здогадки не писалися вченими, все це тільки уявлення окремої людини про створення Всесвіту. Про Бога мені й говорити соромно, ця байка шкодує розвитку не тільки окремої людини, але й усьому загалу. Ми й самі начебто існуємо поза нашою свідомістю, то творимо дурні молитви казковим героям, лякаємося намальованих невігласами ікон. Подивіться тільки хто та як їх малює… А малюють їх здебільш пияки, щоб одержати від церкви на пляшку горілки, а в церквах начебто святять оті дурні малюнки, а потім починають складати байки про ікони які плачуть ледь вже не кривавими сльозами.

Слухаючи Катерину, дивився в її темні, зблискуючи промінцями очі, і радів, що ще не перевелися на землі розумні жінки. А говорила вона, наче сирена співала, заколисувала мене своїм дивним співом.  Ой, як грає кров, як грає! Мені б про любов писати, вірші коханій жінці складати, та щоб оті вірші музиками гули, як вітер в кумполах сосон. А я сиджу на камені посеред степу, всміхаюся небу, волошкам, жалію втрачаючи пір’ячко кульбабу, а думки… Ні, думки не про степ… думки про владу, ходить вона по жалу леза, не порозуміти — грає, чи грається? Але в кожному винятку, про кого б з політиків не мізкував — грає кров, ой, як грає, бо Україна не Росія, де проти Путіна не попреш. В Україні навіть міністр внутрішніх справ проти президента голосує. Малюки на вулицях, плескаючи долонями, співають агітаційних пісень.

 

Янукович, Янукович,

Клич нас до перебудови,

За тобою підемо,

В рай наземний в’їдемо.

 

А на протилежному боці бруку такі ж малята, тільки з другими гаслами на вустах.

 

Юлія, Юлія,

Ми ж ото, він та я,

Любим тебе Юлія.

 

А вже на самому майдані, де збігаються докупи декілька вуличок, стоять мовчазні суворі дядьки. Вони тримають в руках палиці з гаслами «Ющенко — наш Президент!». «Ми в Європі!», «Слава Україні!» Аж вдих перетинає від таких гасел. А що там далі? Червоні знамена? Звідки? Якийсь там Симоненко кличе шахтарів до обіймів з Росією. «Ющенка — геть, Тимошенку — геть, бо я ваш гетьман. Гетьманська булава має бути моєю. Симоненко закликає людей усією галузою йти під добре крильце старшого брата. Не біда, що орел у старшого брата має дві голови, і кожній дуже кортить поласуватися українською незламною волею. Таке вже було, було при Першому Петрі, при Катерині було, було на протязі усіх трьох сотень з гаком років. Попанував старший брат на українській землі, добре попанував. Може досить панства, товаришу Симоненко! Краще послухай що про тебе спивають діти.

 

Симоненко, Симоненко,

Відцуравсь своєї неньки,

Зве в обійми росіян,

Недорізаний тиран.

 

Не дуже добрий, я б, навіть, сказав злий приспів, але ж — діти, що з них візьмеш.

Сиджу й думаю: чи піде Україна за волею свого народу, чи як Росія, почне коритися чванькуватим політикам, котрі захопили в приватну власність не тільки нерухоме майно разом з його мешканцями та працівниками,  але й лани, ліси, навіть земні надра, з їх корисними копалинами. І так вчепилися в народне майно, що відібрати допоможе хіба що нова революція. А новий вождь з’явиться, не забариться, бо набридне людям недоїдки з царського столу збирати…

Отакі почуття беруть за серце, отакі думки розламують череп серед кущів а квітів донецького степу.

А дід, Василь Омелько, покалічений ще за часи радянської влади у вугільній копальні, і певний, що ніщо на землі не відбувається без Божого розпорядження підлеглим йому бісам, посуваючись в степ на обв’язаних подушками куксах ніг, виспівував свої молитви Сонцю.

 

Спалило б ти Бога, моє Сонечко.

Вдарило б йому промінцем та в потилицю,

Щоб не відповідав я за гріхи мого батька,

Щоб не навчав Бог царів та вождів, як людства цуратися,

Як морити голодом, як вбивати холодом,

Як парубку вдалому відрубати ніженьки.

Покарай же Сонечко усіх попів ряджених,

Усіх попів ряджених, салом напомаджених…

 

Не знаю, коли він починав свої жалі Сонцю, коли закінчував. Іноді нам здавалося, що  співає не людина, а коник в траві. Коли я був ще зовсім малим, я дивився Сонцю в очі, чекаючи коли воно допоможе дідові, поверне йому відтяті Богом ноги. Але, мабуть, Сонце теж прислуговувало Богові, бо від особливо пронизливих пісень діла, ховалося за хмари, а виповзало, коли образа Василя Омелько перекидалася з Бога на саме Сонце, на його незворушливо-кам’яне серце.

 

Іноді дід зоставався в степу на ніч, а його онук, Семен, працював у копальні, повертався, якщо повертався, додому далеко за північ, та й остогиділо йому кожен раз бігати в степ, шукати діда. Що він їв, що пив, сказати не можу, бо ми, не такі вже й малі на той час, жахалися дідових очей. Іноді мені здавалося, що в черговий раз він звинуватить у своїй біді ні бога, ні сонце, ні владу, а саме мене, бо очі діда сяяли якимось страхітним полум’ям, вони здавалися жовтими в сонячному сяйві, жовто-блакитними в ясну безсонячну погоду, а в грози палахкотіли блискавицями.

Так він і загинув в степу. Була чутка, що його вбили, і навіть звинувачували у вбивстві онука, Семена, але то все були поклепи, бо товариш мій, Вовка Бажулін, на власні очі бачив, і розповідав усім що діда було вбито блискавицею. Та блискавиця впала на землю з нічного зоряного неба, начебто, навіть, місяць витягнувся, перетворився в списа, і, таким чином, в одне око влетівши,  в друге вилетів. Дорослі не дуже вірили в таку байку, але, як казав місцевий лікар, очі у діда й справді вигоріли. 

 

На бога сподіватися та свій розум мати, вчила нас мати. Вітровії донецького степу мають сірниковій присмак. Довгі роки він марився мені навіть у відкритому усім вітрам простору Тихого океану. Запах Донеччини, землі, яка плекала мене в своїх сонячних долонях, гойдала на срібних хвилях ставків, омивала зливами, поїла холодною смачною водою степового джерельця, причащала плодами глодів, морелю, терну, а коли одужали після руйнівної війни садки, їх смачними плодами. Хіба ото яблука, котрі я купую на місцевому Хабаровському базарі. То не яблука, а пародія на яблука. Не вишня, а пародія на вишню. Навіть дивні українські дулі втрачають свій смак, свої духмяність і смак, коли потрапляють на нерідну землю.

Мені було дев’ятнадцять, коли помер Олекса Півень. Взимку замерз по дорозі додому. Кажуть багато болячок назбирав за своє недовге життя. Але я звинуватив в його смерті Катерину: «Не треба було солодкі напої робити, спочатку кварта в обід, потім на вечерю, а закінчилося тим, що пив Олекса не тільки напої дружини, а все, що містило в собі чималий відсоток спирту. Від самогону до одеколонів.

 

Нестерпне бажання зустрітися з Олесею Мовчан, з котрою вчився в потятому класі, з котрою сиділи за однією партою, привело мене на поселок Леваневського, де в п’ятдесяті роки мешкала родина Мовчанів. Жовтий двоповерховий будинок на два під’їзди показався мені зовсім маленьким, зовсім не таким, яким він був в роки мого дитинства. Жовтім, щоправда, він і зостався, але раніш високі кам’яні підмурки, сьогодні поосідали так, що в розчинені вікна можна було заходити наче в двері. Чи земля росте, чи нетрі землі усмоктують кам’яні споруди, відповісти на таке питання можуть хіба що  фахівці-землезнавці. Я підійшов, сів на вузеньке підвіконня, до котрого колись ледь дотягувався рукою. Гладив долонею стару порепану деревину віконної коробки, тримаючи в уяві, яка вона була раніш гладенька, як сяяла свіжим офарбленням, а тепер навіть відчинена кватирка звиснула, не тримаючись у пазах, які безнадійно порозсихалися, тримаючись далебі на честі давно померлого теслі…

З кімнати, схожої на підмурок,дивилася на мене занадто таки гладка бабуся, я б сказав хворобливо гладка, з сивим, коротко постриженим волоссям. Дивилася зі слізьми в очах, а я не міг втямити, що вона саме і є Олеся Мовчан, краща фігуристка нашої школи, акробатка, яка вчила учнів досягати ступнями потилиці.

— Чого не заходиш, Сашко? Будь ласка до кімнати. Чи не впізнав свою першу любов? В мене й досі збереглися твої вірші на клаптиках паперу…

Я зайшов в розчинені господаркою двері, нахилився, цілуючи Олесю в скроню. Не знаю, від жалю чи від почуття легкої огиди в мене перехопило вдих. Роки, роки, що вони зробили з красунею акробаткою! Олеся ледве посувалася по долівці, спираючись на ціпок. Статура жінки була важкою, безформною, тіло пухким. Мені було соромно, що я й досі стрункий, спритний, що лице моє не поцятковане хробаками зморшок.

Я вже знав з яким питанням звернеться Олеся до мене, знав, бо з дитинства не поважав уроків фізкультури, ніколи не займався спортом, хіба що в тридцять років, коли в редакції газети починалася веремія, закладався, що буду цілу годину стояти на голові, і стояв, але то була гра при добрій нагоді. Мене досі не цікавлять спортивні змагання, футбол, бокс та інші… Але поважаю ходити пішки, поратися в городі... Але без тяму бігати полем за м’ячем вважаю ділом невартим. В школі казали: підеш в армію, зазнаєш лиха. Але в школі фахівців флоту, я був митцем, писав та малював навчальні приладдя, а коли посеред ночі нас підіймали по тривозі, щоб ми в повному озброєнні пробігли десять кілометрів, я завжди прибігав першим. Бо прибігати другим було соромно. Я й сьогодні в свої сімдесят років бігаю від друкарні до друкарні, від бібліотеки до школи, від дружини до коханки, не знаючи втоми. Отак, як бігав в свої сімнадцять років. Бо моя мета не отримати слави, а підтримати починаючого поета, надрукувати його вірші чи оповідання. А у Олесі була мета стати відомою фігуристкою. Отак майже все життя з ціпком і пробігала…

Вона показала мені підручник математики з папірцями на котрих я записував присвячені до неї вірші.

 

Щоб торкнути потилицю ногою,

Зробити треба ту ногу довгою.

Хоч ніжка твоя, Лесю, й не довга,

Бажаю щоб до зірки досягла.

 

Пам’ятаю, як вона ображалася, читаючи мої вірші, як презирливо дивилася, коли я звертався до неї. Я удавав, що не знаходжу собі місця, читав біля дошки вірші зовсім не ті, котрі належало читати по завданню вчительки. Учні сміялися, особливо пацани, а дівчатка питали чи не можуть якийсь час потримати книжку мого улюбленого поета у себе. Будь ласка, — відповідав я, — вибрані твори Лермонтова є у нашій бібліотеці. «Цього вірша написав Лермонтов!» — дивувалися дівчатка, а я знизував плечима, обіцяючи відкрити їм справжнього Маяковського.

 

Гартуй не тіло, а мозок та дух,

Бо тільки дух дістане перемоги.

 

А ноги що… на те вони і ноги,

Щоб взагалі підтримувати рух.

 

І далі:

 

Не можу спати, так тебе кохаю,

Але мене кохати не прохаю,

Бо ти в своє закохана мито,

Талановита дівчина… а то!

 

Я почав читати цидулки наголос, але майнула думка що це не до вподоби, і черговий вірш пробіг очима. Але Олеся наполягала щоб читав виразно й не поспішаючи, як читав колись у школі.

—Я завжди думала, що ти невіглас, аматор, не розумієш, що спорт — це здоров’я нації, що мозок людини може гідно працювати тільки в натренованому тілі. Казали ж:  у здоровому тілі — здоровий дух!

 

Ні, статура у мене не така

Щоб, стрибнувши, достати літака.

І не спортивний я, і не палкий.

Навіщо здався я тобі такий.

 

Мені обридло читати ці не зовсім ліричні признання в коханні, тоді цей обов’язав взяла на себе Олеся.

 

Приснилося учора, ми з гори

Побігли, здійняли угору крила,

Червоні крила, наче прапори.

Я долетів, а ти не долетіла.

Занадто ми чужинцями були.

 

***

Ми граємо, кому се треба.

В стрибку нам не досягти неба.

Коли ж в змаганні біжимо,

Ми утікаємо від себе,

На тому, Леся, й стоїмо.

 

***

Ти напомпувала м’язи,

Я мозок напомпував.

Я не знаю, хто з нас блазень.

Але й знав би — не сказав.

 

В свої дванадцять років я був непримиримим борцем проти обов’язкової умови бігати за м’ячем на уроці фізкультури. Або стояти на воротях. Не любив повертатися до класу захеканим, спітнілим, а іноді й зовсім знесиленим. Це не було примхою капризулі, в мене були свої підстави не займатися ледарюванням, а на фізкультуру я дивився саме як на безчинність. Вчителю було байдуже що не минуло й п’яти років як я вмирав від голоду. Що кожного ранку в мене йшла обертом голова, що непритомнів в трамваї, або поруч з каруселлю. 

—Я зненавиділа тебе, — говорила Олеся, зненавиділа за те, що ти мав відвагу сперечатися з вчителем, а коли за образу вдарив вчительку головою в живіт — стала боятися сидіти з тобою за одною партою. Далебі я й досі не можу втямити звідки в тебе взялася ота впертість, оте невгамовне почуття правдивості. Треба віддати належне вчительці української літератури, вона підтримувала твою наполегливість в питанні, що кожна людина краще вчительки знає, що та як їй треба жити. Не важливо, доросла людина, чи мала. Що надмірність фізичних навантажень руйнівно впливає на мозок і особливо на пам'ять. Ти й сьогодні тримаєш своїх дитячих висновків. Вчителю байдуже в якому настрої ти прийшов до школи, що з’їв за сніданком, скибку хліба, чи горщечок вареної лободи.

Як писав Іван Костиря «… милий нашому серцю зроду-віку  отчий край!» На великих відкриттях лежить слід випадковості. Навіть на відкриттях взірців втраченого дитинства, бо, сліпі китенята, що ми знали про землю, по котрій бігали босоніж, яка дарувала нам смачні і не зовсім смачні рослини, допомагала вижити, а що ми їй натомість подарували? Чи напучували своїх діток її добрими казками та легендами? Розтеклися урозсип по білому світу, хто сам поїхав, кого зірвали з живого родинного дерева, щоб засіяти добрим насінням вкрадене у сусіда поле.

Затурканий життям, неспішно йду степовою стежиною, не втямивши навіть, моя вона чи ні… Йду, а назустріч жодної людини, хіба що холоднуватий вітер з полиновим степовим духом. Ліворуч — чагарники, старі, калічені життям морелі, що дарували смачні цукерки в добу нашого дитинства, бо були тоді вони ще зовсім молодими деревцями, без жодної сухої гілочки…

Доцільніше було б поговорити про наші хиби, з’ясувати помилковість родинного чи шкільного виховання, психічного захворювання славою в підлітковому віці, що залишає відбиток самотності, невдоволення собою на все життя.

— Чи була ти коли щасливою? — питаю Олесю, сам соромлячись свого питання.

Вона здивовано зиркнула на мене, потім, начебто втямивши, що саме мене цікавить, відповіла з легкою іронією в голосі.

— Я була сама собі взірцем несвободи, і начебто осторонь вивчала свою поведінку в не зовсім удатному стані. А коли вже людина займається чимось важливим, а в деяких випадках навіть цікавим, вона не може існувати осторонь суспільства. Моє щастя в тому, що я народилася невдатницею у вельми благополучних батьків. Жити на самоті, поховавши в серці останню надію, нестерпно тільки спочатку. А потім вже це стає звичкою. Бунт розуму можна приборкати змореністю того ж розуму, себто утомою духу, утомою усього єства, коли людина примушена зробити вибір — викреслити себе з життя чи зійти на черговий східець духовного розвитку. Кажуть, що все обіч розвинена людина завжди нещаслива. В такому разі виникає питання, в якому сяйві ви, як митець, зобразите людину щасливу? Те, що ти вбивав мені в голову й досі в ній не вміщається.

Мене трохи втомив довгий монолог Олесі, в ньому вона так і не розставила крапки над літерою і, але змовчати я не міг.

— Я намагався тобі зарадить, щоб вчила математику, до неї ти мала неабияку прихильність.

— А я була певна — всяк сам за себе. Батько, читаючи твої вірші, сміявся, називав тебе невігласом, бо спав і бачив мене чемпіонкою світу.

— А коли з тобою оте відбулося, як він почувався?

— Сказав, що нічим більше допомогти не може, що все зі мною сталося з-за твоїх дурних віршів. Требу ж було когось звинуватити.

— Батьки давно повмирали?

— Двадцять років як. Останні роки батько вже не тямив, хто і що він таке…

Голос у Лесі був наче надламаний, глухувато—тихий. З таким голосом викладати математику в школі теж було неможливо. Але при нагоді вона мала стати вченим. В мене виникло бажання, ціпок, котрий вона тримала в руці, запроторити куди подалі. Здалося, що вона грає в якомусь спектаклі, досить зірвати грим, як переді мною з’явиться красуня з полум’яними очима і гнучким, як очеретина, тілом.

—Жити безжурно, не турбуючись про своє майбутнє, в успадкованій від батьків квартирі — що ще треба невдасі. Врода моя щезла так несподівано, що я не встигла одружитися. Навіть коханець був невдахою, не понесла я від нього дитини. В пам’яті моїй навіки закарбувалося твоє ім’я, можливо з-за віршів, в котрих були пророцтва моєї не зовсім доброї долі. Ти наче знав, що я пішла не своєю стежиною, що мені треба було стати вчителькою, викладати математику, до якої я була здібна. Мені ж кортіло бути не такою, як ви усі… А там ще й батьки… ти, доню, краще, талановитіше, розумніше, пластичніше, ніж інші. Ти граційна, тобі треба тренуватися, лізти зі шкіри, але сяйнути зіркою над суспільством. Отак я і сяйнула… не далі порога. Як ти й пророкував. Подивися, там є пожовклий в плямах від кави папірець. Але, добре, не треба, я й так пам’ятаю.

 

Засяєш не далі порога,

Бо дуже завзятим, давно

Неслава дарується Богом,

Бо слава — гіркотне вино.

 

—І оце я написав?

Я дивився на клаптик паперу, як на щось бридке. «Неслава», «слава», невже в дванадцять років я обмізковував такі питання?

Якось вибачливо, зі слізьми в горлі дивився я на покалічену жінку, яскравий, скривджений життям, взірець мого далекого дитинства.

— Ти й справді, Олесю, була найяскравішою зіркою в нашій школі, але… занадто себелюбною, іноді до почуття огиди. Через два місяці перебування в нашому класі закоханим в тебе зостався хіба що Василь Кирієнко. Бо сам він був пихою та невігласом, що насправді — одне і теж…

— Завдяки тобі мені прояснило в голові, — Леся притисла пальці до вуст, наче злякалася промовити щось не зовсім добре, що раптово спало на думку.

— Не мовчи, кажи вже.

— Чула ти написав багато книжок?

— Краще б одну, про наше дитинство…

— Дитинство?!. — Леся була чимало здивована, — кого воно зацікавить, наше дитинство?  Невже тобі по душі вказувати на чужі вади. Що дано одним не дано іншим. Ми носимо в собі згустки добрих почуттів, котрих набули в дитинстві. Задля інтересу можу тобі сказати, я потрохи беру з того джерельця, здобуваю в ньому певність, що живу не марно, комусь та знадобиться мій життєвий досвід. Особливо якщо ти успадкуєш мій досвід для свого чергового твору.

— Якби була можливість почати жити знову?..

Леся енергійно захитала головою.

— Ні, ні… тільки не математику! Перш-на-перш, я б погодилася стати твоєю коханкою. Тільки не дружиною. Дружиною — ні! Кожна твоя зрада була б мені — ніж в серце.

—Я б зраджував тобі непомітно, Лесю.

— На моєму підвіконні ти сидів не більш п’яти хвилин, а скільки жінок роздяг очима! Особливо мою сусідку Каширину. Я думала вчепишся зубами в її пухкі стегна.

В мене навіть вдих перехопило.

— Ота красуня… твоя сусідка?

Олеся аж закахикала, такий пройняв її сміх.

— Якщо збігаєш за пляшкою, покличемо…

—Я прийшов з пляшкою, навіть дещо з їжі прихопив.

— Йшов до мене, мріяв — зустріне красуня, затягне в ліжко. Скажеш, не так?

Олеся, грюкаючи ціпком по долівці, підійшла до шкапи, де стояв телефон. Зі змовницькою усмішкою зиркнула на мене, зняла з важелів трубку. Тикала пальцем в клавіші, кричала: «Алло, алло!», але Каширина не відповідала.

— Годі тобі, Леся, здалися ми їй, твоїй сусідці…

Але Леся була невгамовною. Поклавши трубку, пошкандибала до дверей і за декілька хвилин з’явилася зі своєю сусідкою.

— Ці телефони, тільки й того, що існує…

— Здраствуйте, — привітала мене красуня з тулубом грецької богині родючості. — Пробачте, що не впізнала, такий ви сумний сиділи у Лесі на підвіконні.

— Таку красуню зустріти й не засумувати, що вона не моя, це вже занадто, — пожартував я. — Я з дитинства не байдужий до жіночого надлишку. Гладка жінка довгі роки після війни була взірцем вроди.

— Ви жартуєте…

 — Яке там… аж вдих перетинає.

Каширина й справді була зразковою жінкою, тілесний надлишок анітрохи не псував на її вроду. Довге золотаве волосся, глибокі, великі карі очі, вуста наче застигли в іронічній усмішці. Ніс, скроні, підборіддя, все було гармонійно злите в лице, від погляду на котре, моє серце провалювалося в шлунок.

В мене тремтіли руки, коли я викладав на стіл все, що приніс у своїй чималій торбині. Особливо зацікавила Каширину пляшка з червоним італійським вином. А коли я витяг пляшку з горілкою, вона з захоплено поцілувала мене в обидві щоки.

— Святкуємо приїзд твого пророка, Олесю! Даремне в свій час ти не стала його коханкою, а тепер не гнівайся… від мене такий красень не втече…

Я трохи навіть зніяковів, слухаючи її  сороміцьку річ. Ми познайомилися після першої чарки.

— Мене Марисею звуть, — відрекомендувалася Каширина. — Моя мати розповідала, що ви з нею вчилися в одному класі. Разом поверталися додому з школи, бо наші доми стояли напроти через вулицю.

— Так ти донька Надії Кашириної. Не подумав би. Така красуня…

Марися зачервонілася, наче дівчинка, але змовчала, продовжуючи нарізати шинку з сиром та розкладуючи все по тарілкам.

Весь час, поки ми розмовляли з Марисею, з лиця Олесі не сходила саркастична усмішка. Начебто вона глумилася над нашою балаканиною, не дозволяючи собі в неї встряти. Бо балакати на теми побуту було нижче її достойності. Важкий життєвий досвід Олесю нічому не навчив. Навіть з ціпком в руці вона зоставалася дівчинкою власної гідності. Це добре розуміла й Марися, але не звертала уваги на настрій сусідки: «Що з хворої взяти!» Мені вже котрий раз спадало на думку, що не виховання робить з нас світлу особистість, а досвід батьків, котрий передається нам по генам, що оті гени незламні, все добре і зле в нас від батьків, ми нащадки нашого родинного древа. Духовні якості передаються нам, як передаються врода або виродливість, завзятість чи байдужість…

— Чула ти з молодою Ткаченчихою фіглі-міглі крутив, перед дружиною Дубова Миколи хверцювався, тільки що вони за жінки — ні шкіри, ні віри.

— Як побачив тебе, Марисю, забув що оті жінки й існують, — пожартував я, — з-за тебе, красуне, не тільки жінок, сонця не побачиш.

Осуд в очах Олесі починав мене дратувати, сидить наче цариця зі скіпетром, і робимо ми щось не так, і говоримо. Особливого розуму в Олесі я поки що не помітив, а пихатість, як казав мій батько не вада, але велике свинство. Я ледь стримувався, щоб не наговорити Олесі нахабства.

Коли, нарешті, Марися влаштувала нам добре застілля, не заплямувавши при цьому своєї білої святкової кофтини, лице Олесі відразу втратило єхидну іронічність. Може вона й залишилася при попередній думці, але делікатеси, котрі я приніс,  хвилювали її дужче аніж наші розмови. Я жахнувся, пересвідчившись, що нетерпець у Олесі викликала не їжа, а саме пляшка з горілкою, що Олесею володіє нестерпне бажання скоріше випити. Від вина вона відмовилася, покликавшись на нестерпність червоного, а чарку горілки хильнула не дочекавшись поки Марися оголосить тост. Так що «за нас з тобою» ми випили удвох з Марисею. Я непомітно спостерігав за Олесею. Після доброї чарки вона навіть помолодшала трохи, зморшки розгладилися, туман в очах розвіявся, лице стало добрішим.

— Наливай ще, — запропонувала вона Марисі. — Вип’ємо за нашу юність, бо тільки в ній и було наше справжнє життя…

Марися наповнила чарки.

— Що ж, можна і за юність, — погодилася вона якось не зовсім радісно.

Я тільки пригубив свою чарку, Марися випила до половини, а Олеся проковтнула, не зморщившись. Після третьої «за доброго гостя з нашого дитинства» Олеся забула про ціпок, прошмигнувши до полиці з книжками, дістала вибране Олега Ольжича. Читала зовсім не так, як колись у школі, я не відразу впіймав сенс чотиривірша.

 

Ні, не білені стіни оці і затишне подвір’я.

Уночі висихають уста від розкритого неба.

Тіло рівно горить. І страшна, ще не збагнена правда

Розриває на ложі важкі і задихані груди.

 

Далі вона не читала. Сльози бризнули з очей, вона швиргонула книжку на ліжко і, підійшовши до столу, наповнила свою чарку до вінців.

В мене похололо в грудях, в голові стояли дзвони:

«І страшна, ще не збагнена правда…»

Подумав:

«Збагнена доведе Олесю до самогубства».

Хильнувши, Олеся дістала з полиці зошит, перегорнула декілька сторінок.

— Тепер я прочитаю вам свої вірші. Можете їсти, пити, але послухайте.

 

Не можу збігти самоти.

Куди не піду, всюди ти.

У школі ти і вдома.

Мені обридло віз тягти,

Бо в тому возі знову ти,

Аж зводить вдих судома.

 

— Тобі не спадало на думку, Олеся, що ти затята власниця, — шкідливо запитала Марися. —  Ти кроку не зробиш, щоб не надокучити комусь своєю лірикою.

— Не тобі мене вчити, сусідко, — аж спалахнула, обурившись, Олеся. Ви порозумієте мене, коли схопить вас за карк безнадія, і почне метляти, як кішка мишеня.

Олеся знову читала.

 

Були нестримані в бажаннях,

Не зовсім чемними в словах.

Топтали все, що під ногами,

Не важно камінь, або птах.

Тепер блукаємо в пустелі,

Де ні рослини, ні води,

А тільки скелі, скелі, скелі,

Сліди минулої біди.

 

Олеся поклала зошит на полицю, сівши до столу, наповнила чарки.

—А тепер я скажу тост, він буде довгим, але ви послухайте, бо його за день до смерті розповіла мені наша вчителька рідної мови. Пам’ятаєте Нону Мартинівну? Отож слухайте: «У малесенького хлопчика було густе і зовсім біле волосся. Голова його на тонісінькому тілі здавалася, наче пересадженою з дорослого чоловіка. Вона ледве трималася на тонісінькій шиї. Іноді мені здавалося, що хлопчик сивий. Сивий в свої шість років. Він приходив до школи, ставав в чергу за шматочком хліба і пучкою цукру. Коли я вперше побачила його, я ледве не подавилася сльозовою. Коли підійшла його черга, запропонувала трохи почекати. Він стояв мовчки, дивлячись в долівку. Коли черга пройшла, я віддала йому скибку хліба, згорнула з папірця кульку, висипала в неї крихти хліба зі столу і простягла хлопчику. Якби ви бачили, як він плакав. Мені було соромно, хтось міг подумати, що я образила маля. Заспокоювала, як вміла. А потім був урок рідної мови. І він читав мені напам’ять… щоб ви думали він читав? Читав Тараса Григоровича, уривок з вірша «Муза».

 

І я живу, і наді мною

З своєю божою красою

Гориш ти, зіронько моя,

Моя порадонько свята!

Моя ти доле молода!

Не покидай мене. Вночі,

І в день, і ввечері, і ранком

Витай зо мною, та навчи,

Навчи неможними вустами

Сказати правду…

 

Вірша було прочитано зовсім не так, як написано у «Кобзарі» Тараса Шевченка. Я перепитала, чи давно вивчив? Він відповів, що запам’ятав, як читала старша сестра. Хлопчик дуже шанував мене, відповідав завдання тільки на відмінно, а одного разу я відправила його додому постригтися. Він пішов, але не постригся, й не прийшов більше на мої уроки. Ходив до директора, просив, щоб його перевели вчитися до другої вчительки. Закінчилося тим, що завуч за вухо намагалася вивести його зі школи. Отой восьмирічний хлопчик вдарив її головою в живіт, а потім майже на три тижні попав до лікарні. Так і ходив він до школи нестрижений, поки не постригся сам…» Я пропоную випити не за хлопчика, а за те, щоб усі хлопчики на землі були такими ж погордо впертими. Тоді не буде на землі ні богів, ні царів-тиранів, ні війн.

На цей раз Олеся піднесла до кожного з нас свою чарку, і перед тим як випити, встала. Потім швиденько підійшла до ліжка, зняла з нього запинало, розгладила рукою зморшки на подушках.

— Ось тут ви будете кохатися, а я посиджу на кухні… і ніяких сперечань, я не хочу щоб хтось з сусідів здогадався про ваші стосунки…

Через кожні два слова Олеся затиналася, двічі а то й тричі повторюючи літеру «е». Від хвилювання вона декілька разів клацнула зубами, і можливо прикусила язика, бо скривилася так, наче з’їла щось занадто гірке. Вона стояла спиною до дверей, тримаючи в руці ціпок.

— Те, на що ти натякаєш, неможливо, — бачачи що з жінкою робиться щось надзвичайно незвичне, як можна лагідніше промовив я. — Ми ж з Марисею не скоти які, щоб отак… відразу і в ліжко. Я запрошую вас обох до кав’ярні, бачив тут недалечко. Там навіть горілку подають…

Була думка відіграти на безумовній слабкості Олесі, її пристрасті до горілки, але як усвідомився далі, була у жінки ще інша, міцніша за пияцтво слабкість. В очах Олесі миготіли погрозливі вогники.

— Ти не підеш до неї, ти мій гість!

На слові «мій» Олеся зробила погрозливий наголос. Вона наполягала, щоб ми, не гаючи часу, роздягалися та лягали в ліжко.

Марися почала роздягатися. Вона напружила свої повні груди так, що гудзики на кофтині розстьобувалися, наче по них пробігла чиясь невидима рука. Теж саме сталося з ліфчиком. Груди у жінки були по-молодому міцними, ледь біліше засмаглого тіла. Майнула думка: якщо вона зніме спідницю, я не витримаю зваби, спокушуся не тільки тілом Марисі, але й зацікавленістю, як буде поводитися в такому випадку Олеся. А з нею творилося щось надзвичайне. Що колотнеча тіпала — нехай би, але як змінилося її лице! Це була інша жінка, в лиці її з’явилося щось знайоме, щось від Олесі, якою я пам’ятав її за роки юнацтва. Коли Марися почала розстьобувати гудзики на моїй сорочці, а потім на штанях, Олеся схопила ціпок зубами, і я почув приглушені стогони жінки, яка лежить в палких обіймах коханця.

— Вона обіцяла, що буде чекати на кухні, — натякнув я Марисі, почуваючи, що без вороття програв змагання змовництву двох жінок. А що змовництво існувало, сумніву в мене не було.

Марися не відповіла. Вона й сама вже не стримувала себе, розстібнувши паса, ногою стягла з мене штанці, зірвала з пліч сорочку, і наїжджаючи на мене своїм палким міцним тілом, укладала в ліжко, несамовито обціловуючи мої груди й живіт.

Що робилося далі пам’ятаю невиразно. Іноді мені здається, що поряд з Марисею в ліжку знаходилася й Олеся, але як та що вони зі мною робили визначити не можу. Бо знаходився у якійсь солодкій нестямі, а точніше сказати — на сьомому небі. Коли отямився, Олеся сиділа за столом, а Марися прасувала на столі мою зім’яту сорочку. Першою заговорила Олеся.

— Ти був запеклою дитиною, тепер запеклий коханець, добре, що навчився слухати та промовчувати коли щось не так… Але певно одне, ти людина, яка не залишить після себе заощадження ні дружині ні діткам. Ти блудний син натхнення. І ось що, ти нам до вподоби, можеш зоставатися на ніч, можеш приходити кожної години як припече. Але зради ми не потерпимо…

Прасуючи сорочку, Марися зиркала на мене, посилаючи поцілунки губами. При цьому похитувала головою: не слухай, мовляв, її, ти можеш приходити до мене, або покликати до себе, я згідна на все.

А Олесю наче підміняли, вона помолоділа, пожвавішала, але головне — подобрішала, бо сама зібралася збігати до магазину за горілкою. На моє «може досить?» вона не звернула уваги, причепурилася перед дзеркальцем, і підморгнувши Марисі, пішла собі, опираючись на ціпок. Марися висмикнула праску з розетки і не встиг я мигнути оком, опинилася біля мене в ліжку. Скажу вам чесно, вона була на сто відсотків жінкою: ніжною й легкою при своєму занадто пухкому тілі. Я плакав від її ласощів, я нагороджував її кращими в рідній мові епітетами, навіть вірша склав. Сам не тямлю як, але склав. І, вставши з ліжка, прочитав сонет Марисі.

 

Христос у рабстві виріс, рабська кров

Христа мені змиритися волає,

А я встаю відважно за любов,

За щиру правду тих, хто гідність має.

 

Ота музика, що по церквах грає,

Що зве мене до рабських молитов,

Не чуючи як кров моя палає,

Як в лютості стугонить моя кров.

 

Я спокусився жінкою чужою,

Обхоплені ми  жагою такою,

Що всі святі ідіть під сто чортів,

Я чую неба солов’їний спів,

Я чую серця спів несамовитий.

Інакше я не згоден в світі жити!

 

— Не читай тільки Олесі, — сказала вона, — сусідка моя людина набожна, в церкву ходить.

Я озирнув стіні кімнати і, не побачивши жодної ікони, здивовано подивився на жінку.

— В цій кімнаті вона грішить, а в маленькій, дверцями в котру служить оця книжкова шкапа, збавляється гріха. Як вже вона оте робить я не знаю, бо стороннім в храм заходити заборонено. Навіть мені.

— А як же гріхи?

— Я вся в гріхах, як в реп’яхах, але Олесі це в користь. Щоб помолитися, треба спочатку згрішити чи то шуткує, чи цілком серйозно говорить вона. Як ото кажуть, нічого земного вона не цурається, аби було чим осолодитися. А що до Бога, він у Олесі щось на зразок іграшки: запали в церкві свічку, перехрестися тричі, і жодного на тобі гріха не зостанеться. А  ти, Олександре? Які у тебе відносини з Богом?

— Якщо навіть зустріну очі в очі — не поклонюся, тим паче не впаду на коліна, бо це буде не тільки зрадництво по відношенню до світлої особистості, а Бог — особистість, коли вже  умудрився зробити мене за своїм образом і подобою. Чемна, розумна особистість не потерпить, щоб її шанували свічками ти молитвами по церквах. Тільки з-за своїх молитов людство живе в гріхах та паскудстві. Я поважав і любив свою неньку, яка народила мене, але робив тільки те, що визнавав розумним. Коли ненька наполягала на своєму, я намагався багато чого висловити, але в горлі колючкою застрявав крик. Я не бажав виправдання, осуду, не хотів розради. Одного разу з батьком я повівся занадто грубо. Ми тоді торкнулися національного питання, батько сказав, що Білорусії і України, як окремих держав не існує, бо Москва позакривала майже всі українські школи, а те що викладається на уроках української мови, тільки відбиває  бажання вчитися. Тоді, мабуть вперше в свої чотирнадцять років, я відчув раптовий прилив крові до голови. Навіть не крові, а образи, ні, не образи, а гніву…

— Нічого ти не розумієш! — крикнув я батькові, — хіба ти не плакав, коли я читав вірші Янка Купали білоруською мовою?. А що до української, вона краща за російську!

З удаваною веселістю батько поторсав мене долонею по розпеченій сонцем голові. Цього я страшенно не любив, але ж батько таки! Ледь втримуючи роздратування, я вислухав його проповідь про активне, або пасивне зникнення мови. Активне, коли місцева влада,  випереджаючи бажання Москви, знищує україномовні школи; пасивне, коли кожному з нас байдуже на якій мові спілкуватися. Ніби очікуючи поки я щось відповім, батько, запалюючі цигарку, зиркав на мене лукавим темним оком. Він уявив вже, що моя затятість заважає мені погодитися з ним, що біс погорді сіпає недоростка за вуха. Щоб не вхопити тютюнового смороду, я відійшов і став трохи осторонь від батька. А той, запаливши цигарку, незабаром пішов. Сказав, що на роботу. А я не міг с триматися, таке почуття огиди до себе охопило, така жаль до батька, що я негайно здогнав його, схопив, і поцілувавши руку, втік в розмаїття кущів вздовж посадки.

Все життя я борюся з роздвоєнням між погордою і пошаною до батьків, друзів, улюблених жінок. Завжди кидаюся від погорді до каяття, щоб потім всю ніч страждати безсонням. Гірке каяття, відчуття поразки, досада на себе, які тільки почуття не охоплюють мене, я заздалегідь готуюся виправити свої помилки, але зробити це не завжди випадає спромога.

Кінець кінцем, щоб не погіршувати становища, я сказав, що обіцяв сестрі о восьмій бути вдома, а якщо виникне бажання зустрітися, Марися може прийти на вулицю Гагаріна, де поряд з хатою батьків, є пуста хатина. Марися обіцяла подумати.

Повертаючись до сестри, я помітив біля брами під шовковицею машину Оксани Ткаченко. На якусь хвилину я затримався біля хвіртки, мені здалося, що Оксана відразу помітить сліди поцілунків на моєму лиці. Соромно було з’явитися на очі двом жінкам, сестричці та жіночки, до котрої так наполегливо залицявся. Але стояти під брамами не краще становище. Ввійшовши, голосно повітався з собакою, яка забігала круг мене, радісно махаючи хвостом. І відразу ж в розчинених дверях з’явилося усміхнене лице Оксани.

— Ми вже думали ти в свій Хабаровськ втік, злякався подорожі в Суми…

—Я бігав тебе шукав, — відверто збрехавши, я торкнувся вустами підставленої для поцілунку щоки.

Думав, відчує жіночі аромати, але ні, — схопивши за руку, потягла до кімнати, де моя рідна сестричка закінчувала готувати вечерю, розташовувала на столі чарки під коньяк та склян-ки під вино. Такого шикарного застілля у нас з сестричкою раніше не було. Одне, запам’яталося. Святкували мій приїзд у відпуску під грушами в садку. Людей було не дуже щоб дуже, але був півень, чоловік моєї племінниці, десантник з Пензи. Ми вже трохи випили, коли сестричка Рая попрохала мене почитати вірші Тараса Григоровича. А мені — тільки натяк зробіть. Читати вірші та ще українською мовою! Почав я читати, а півник цей як вскочить:

— Замовкніть, обридло слухати вашу тарабарську мову!

Півнику було двадцять три роки, мені під п’ятдесят. Я сказав сестрам:

— Якщо ви не сховаєте цього дурня на час моєї відпустки, кожен день я буду ставити йому синця під око. Або більше ноги моєї не буде на цьому подворі. Якщо йому не до вподоби моя рідна мова, хай влаштовує  десанту до своєї Пензи.

Півник трохи покукурікав, але на віддалі від мене, а потім зник. Так до кінця відпустки я його більше й не бачив. Не бачив і потім, бо з того часу у нього з моєю племінницею почалися свари, і нарешті вони дійшли до розлучення.

Такою гарною, веселою, такою зворушливо-цікавою Оксану я раніше не бачив. Таке на неї найшло, що я диву давався.

— Чи  бізнес угору пішов, чи з чоловіком помирилися?  — освідомився я.

— Грець з ними, з бізнесом та чоловіком. Чоловік відроблений матеріал, а бізнес, сьогодні є, завтра — до вітру пішов… і весь вийшов.

Говорила Оксана скоромовкою, трошки, я б сказав, зухвало ставлячись до людей, з якими нам довелося зустрітися в Сумах. Коли я запитав, чи вдалося їй поговорити зі своїм відставним чоловіком, вичавила голосом простудженого репродуктора.

— Яка може бути розмова, коли йому клепки в голові бракує.

Промовила вона це настільки артистично, що сестра моя, Ніна, не втерпіла сміху.

—Я тебе не впізнаю, Оксано!

—Я й сама себе не впізнаю, але здається мені, що серце Олександра прохололо до мене, отож намагаюся роздмухати з іскри полум’я.

Я промовчав. Мені було соромно за свої донжуанські походження. За звичкою, як завжди у таких обставинах я починав просторікувати, аби не мовчати. Звісно, жартома, але на той час, відразу якось спаленів, що відразу ж помітила Оксана.

— Подивіться на нього, Ніна Олександрівна, не встигла я оком блиснути, як ваш братець опинився в полоні другої жінки. Чи не так, Олександре?

На карколомні питання відповідати, як ви самі розумієте, краще з гумором. Отож я й вирішив, що треба негайно сідати на свого вірного коника.

— Що й казати, дівчата, зустрілася мені щойно в дорозі жіночка з помірною повнотою, що, як ви розумієте, не псує загального враження, жіночки з добрими блакитними очима, усмішкою Джоконди. Ах, каже, який сивий красень, чи не  запропонувати вам побігати зі мною в нашому лісочку? Не міг же я відмовити, звісно, пішли ми до лісу. Там у вологій темряві заклопотаних жагою відновлення дерев, жіночка почала роздягатися. На мить я навіть знепритомнів, а коли очунявся, дивлюся, вона вже з мене штанці знімає. А сама, дівоньки, красуня така, що навіть ліс причаївся, дивлячись, що ж воно буде далі. А далі було те саме, чого не було у нас з тобою, Оксано. Потім вона одяглася й зникла, а я й досі втямити не можу, чи й справді була така пригода, чи примарилося мені…

Від  брезклих зморшок під очима лице сестри здавалося втомленим, але сміх помітно омолоджував його. Сміялася й Оксана, розуміючи, що я жартую, бо якщо така жінка й знайдеться, в окрузі не знайдеться лісу, в якому можна було б роздягтися отак, як я розповідав. Взагалі я вийшов зі свого не зовсім легкого становища переможцем. Усупереч тому, що говорять про мене в рідному селищі, в очах Оксани я показував себе гарним гумористом. Мене починав хвилювати звабливо—гіркий хміль можливої змови з молодою вродливою жіночкою. Це вам не Олеся Мовчан зі своєю сусідкою Марисею, котрі смолоскипом щастя, тримають кохання утрьох. Хай їм грець, коли нічого кращого в житті не доводиться бачити, але, окрім усього, зосталося в мене почуття смітника. Поготів чистою й недосяжною здавалася мені Оксана Ткаченко. Але, як я помітив, почуття підозри у Оксани зосталося. Іноді в її очах палахкотів докор забарвлений грайливою іронією.

— Ненадійна ти людина, Олександре, звик надіятися на талай-балай, аби тільки вдоволити своє невгамовне поетичне єство. Життя тебе так і не навчило піклуватися, скажемо, за сестричку, або…

— На вівтар кохання життя кинути не пожалію, але останнім часом я впевнився, що цього не варто робити хоча би тому, що сьогодні жіноче кохання міцно пов’язане зі грішми. Я згоден, в дурному розпалі можна наговорити чого завгодно, але вклад в банку сучасних жінок вабить сильніше аніж вклад в мозок. 

Оксана знову відпустила мені в лоба щиглика.

— Якщо повсякчас озиратися назад  далеко не дійдеш. За часів соціалізму про гроші можна було не дбати, щасливому, як казали, рай в курені. А сьогодні суспільство існує вовчими законами, у кого ікла гостріші той і цар.

Мені здалося що сестричка не підтримала висновку Оксани. Вовчими законами живуть хіба що  злодії, та деякі сучасні бізнесмени. Вони об’єднуються в зграї, вбивають кмітливих, удачливих фахівців, щоб тільки заволодіти тим, що вони встигли зробити. А влада дивиться на такі злочини крізь пальці, начебто це справи суспільства, відокремленого від неї… Влада стежить, щоб з кожного живого чи мертвого податки в її кишені йшли. А податків тих стільки, що й не перелічити. Так буває завжди, коли працівників в державі залишається менш, аніж фахівців при владі.

 

Вибачай мені, шановний читачу, за те, що я знову поліз в чагарники сучасної політики. Не думаю, що тобі буде цікаво читати чим ми пригощалися з Оксаною у моєї сестрички Ніни. Звісно, було вино, картопля, навіть шинка була. Але розмови про страви за столом не було. Не було й про побут, розмова трималася політики, сестра симпатизувала Януковичу, Оксана — Юлії Тимошенко, а я, щоб не прихилитися до сестри або Оксани, видавав себе за наполегливого прибічника Віктора Ющенка. Хоча іноді, залежно від обставин життя, симпатизував по черзі усім — Юлії, Януковичу або Ющенкові. За кожним бачився грішок, кожному кортіло слави, кожен йшов навмання, намацуючи дорогу, бо лячно було відкрити очі й побачити що ж воно таке  робиться в рідній державі.      

 

Ми люди вільного, непоборного духу, нащадки козачої вольності, не втратили за триста п’ятдесят років поневолення своєї людської погорди за рідну землю, за свій народ. Чи існує на планеті ще така земля, на котру наче сарана з усіх боків лізли озброєні, сквапні, ласі на чуже майно, на вродливих чужих жінок озброєні банди ненажерливих епіскопів, князів, царів. Всі вони йшли під своїм особистим богом, під своїми хоругвами, знаменами, начебто робили оте злодійство за божою вказівкою… А ми й сьогодні шануємо отих звірюг, Петра Першого, Леніна, Сталіна. Вони, бачте, собі ім’я робили, трупом людським шляхи до слави викладали. Й виклали таки, їх прізвища відомі усім, а спитайте у російського студента хто такий Тарас Григорович Шевченко? Хіба що зі сотні один знайдеться усвідомлений. А для людства земного Тарас зробив більше аніж перелічені вище кати. Він і сьогодні скликає народи до боротьби за визволення з покори релігійним, державним та грошовим магнатам. Бо не може бути щасливим на землі і в небі раб божий, президентський, чи грошовий. Раб він завжди раб, скиглить від жаху, падаючи навколішки перед катами.

 

 Того ж вечора, після вечері у сестри Ніни, Оксана запропонувала мені поїхати до Петра Семеновича Зірки, котрий, як вона сказала, знає мене з дитинства і має велике бажання зустрітися, перекинутися двійкою слів.

— Тільки не супереч старому, — наказувала мені сестра. — Зірка людина, яку не вражають ні вади ні якості людські. Він невтомний читач, в бібліотеці не знайдеш книжки, якої б він не прочитав.

Я, звісно, не повірив, бо сам прочитав чимало книжок, але щоб цілу бібліотеку!

— Петро Семенович справді ходяча енциклопедія, — підтримала сестру Оксана. — В свої вісімдесят років занадто жвавий та дотепний старичок.

Я не дуже бажав зустрічі з невгамовним книжником, але відмовитися не міг, коли Оксана ні сіло, ні пало запропонувала таку подорож.

Жив Зірка в селищі Лісовому, що через залізницю від нашого Ново-Бутівського. Так що приїхали швидко, тим паче що не зустріли на дорозі жодної машини. Про те, що ми вже їдемо, Оксана доповіла Зірці по стільниковому телефону. Петро Семенович зустрів нас широко розчиненими брамами.

— На вулиці машину не залишайте, — повчав він Оксану, — шкідливі хлопчиська поналітають, як бджоли на мед, розмалюють фарбами, наждаковим папером не відшкребеш.

Темне донецьке небо зарясніло зірками, коли Зірка, щільно закривши брами, повів нас до свого будинку.

— Обережніше на східцях, — попередив, підіймаючись на ганок.

В закритій виноградною лозою альтанці підсліпуватим оком блимала, гойдаючись на вітру, електрична лампочка.  Східців було п’ять і кожен незадоволено гаркав, коли на нього ставала нога людини. Але то було не зовсім природне скрипіння, наче не східці скрипіли, а наші кісточки, або ж чобітки на рипах. Помітивши, що я зупинився й тупцюю на одному зі східців, бажаючи означити причину скрипіння, Оксана пошепки попередила мене, щоб не чіплявся до Петра Семеновича з розпитами.

В очах дідугана палало якесь внутрішнє освітлення. Зустрівши на вулиці я б ніколи не сказав, що йому вісімдесят років. Невеличкий на зріст, худорлявий, з трохи банькуватими карими очима, в капцях на босу ногу, років зо два тому перенісши серцевий напад, Петро Семенович не втратив молодецької жвавості, почуття гумору і, навіть, звабливого відношення до жінок. Але й справді, іноді на недоладності людей слід затуляти очі. Не теревенити ж усьому світові, що Зірка з—за книжок землі під ногами не бачить. А що до його книжок, впало в око, що у кожній з двох кімнат будинку, навіть в сінцях і на кухні усі полиці від долівки до стелі були щільно заставлені книжками. Книжки лежали на підвіконнях, на столі, навіть, на ліжку, яке теж притулилося до книжок, яскравих, наче затягнуті плівкою килими. Я ледь втримався не спитати, чи не на книжках будемо сидіти, але вистачило глузду промовчати.

На місці й камінь обростає, казала мати. Я за своє життя купував чимало книжок, все, що я бачив на полицях в домі Зірки, пройшло через мої руки, але переїжджаючи з одного міста в друге, я залишав книжки, за винятком хіба що особливо дорогих серцю. На вантажних машинах від’їжджали мої книжки до містечкових бібліотек. Віддавав, якщо був певен, що перечитувати немає сенсу, або не вистачить часу. Нехай другі читають, насолоджуються філософією, інтелектом або ж пригодами літературних героїв.

Не все я прочитав, скажемо, з тридцяти томів Діккенса, або двадцяти — Вальтера Скотта. Щось залишилося непрочитаним у Лева Толстого та Максима Горького, бо на черзі стояли латиноамериканські письменники, японські, хапався за кожне нове прізвище… В свій час переболів Достоєвським, Хемінгуеєм, Фолкнером, Вульфом, Камю, Прусом, а що до поезій, читав усе, що лягало до рук.

Коли ввійшли в будинок Петра Семеновича, мене відразу вразив іконостас: замість іконі, під рушником усміхнене поличчя американського поета Фроста, п’ять свічок поставлені по п’яти кутках крицевої зіркі, під зіркою Борис Єльцин загрожує не бачмо кому жахливим своїм кулаком. А головне, що оце чудернацтво розташовано не в світлиці, а на кухні, поряд з цегляної пічкою. Побачивши яке враження справив на мене його іконостас, Петро Семенович  лукаво підморгнув Оксані.

— Письменник не може втямити, з якого біса я молюся не єврейському Христу, а своєму батькові. А відповідь має бути просто., батько мені дорожчий за усіх богів, які існують у людства. Мені подобається, як про Бога сказав наш український правозахисник Микола Руденко. А сказав він так: «Природа прищепила Бога на свиню, як тільки Бог на корінні зів’яне, одразу пробивається в людині свиня». В десятку попав, чи не так? А ви, Олександре, як до Бога ставитеся? Шануєте, мабуть, як усі сучасні діячі мистецтва.

—Я антихрист, Петро Семеновичу.

Дід скинув на кухні капці, натякаючи, що в кімнатах можна ходити тільки босоніж. Ми х Оксаною звільнилися від чобіт, прямуючи за господарем в його свята-святих бібліотеку. Не встиг я отямитися, як господар вже тримав в руці мою книжку.

— Прочитав я твій твір, Олександре. Зацікавлено прочитав. Першою думкою було, як би з нашого земляка велике цабе не вийшло. Дуже ти завзято проти влади балабониш. Дуже, я б сказав, зневажливо. Проти влади і проти Бога. Від погорди все. Є Бог, чи немає Бога, справа інша, але поважати когось людина зобов’язана.

—Я краще вам, Петро Семеновичу, буду молитися, щоб жилося й моглося на землі, а що до неба, нехай там планети живуть. Бо душі їм тільки заважатимуть. А вас. Петре Семеновичу, я буду поважати за ваше добре серце, за великий терпець, за те, що шануєте людей. А Бог що робить… Якщо все на землі від Бога, якщо без волі Бога волосина з голови не падає — війна теж його робота?  А бандюги, що прийшли до влади? Трупом людським прийшли, вони що, теж Божі улюбленці? Ні, Петро Семенович, великий нечестивець наш церковних бог. Він — прокляття Землі. Такому Богу я не то що серця, руки не подам.

Мрійно дивився Петро Семенович на обкладинку моєї книжки. На лиці добра усмішка. Але мовчав, чесав пальцем потилицю. Нарешті сказав:

— Все так, але лячно мені, а що як воно існує, оте пекло? Краще на землі молитися, аніж в розпеченій смолі пекла живцем сидіти.

— Що безтілесній душі розпечена пекельна смола, коли вона на землі катується сумісно з тілом! Коли вмирають діти, парубки конають у війнах, голодні бабуся біля церков сидять, щоб одержати на обід скибку хліба. А Божі чиновники на землі в золоті та шовках палицями махають. Роздягни епіскопа, побачиш, яке черево висить під його святим сяйвом. Все, що робить церква, велика мерзотна брехня.

— Все так, все так, — погоджується Петро Семенович, — але не може людина без Бога. Бог для неї, як чарка горілки… Світобачення молодої освіченої людини завжди залежало од питання: де, з ким та при яких обставинах? Особливо — з ким? Бог це ідеологія. Комуністам не вдалося виховати свого, бо що Ленін, що Сталін нелюдами були, хворими на мозок.

Сказати чесно, мені осточортіла оця розмова про богів. Зиркаючи оком на Оксану, думав, що вона скаже, як дізнається, про мої стосунки з Марисею. Що скаже Марися я догадувався: «Молоду вподобав!». Олеся скаже уїдливо: «Заможної закортіло, коньяку з сальцем!» Насправді, я й сам ще не дотепів: чи спіймаю зайця, побігши відразу за двома? Негоже ласим оком дивитися на дружину сусіда. Красномовний натяк сусідці, що двері моєї квартири для неї завжди відчинені, збуджує фантазії навіть самої вірної дружини. Вона обов’язково забіжить. Звісно, коли моєї дружини не буде дома…

Відчувши, що його натхненна релігійна промова не сподобалася гостям, Петро Семенович полинув у вспомини про своє життя. Ранком він вставав, вигейкував з сусіднього двору Івана Олеговича Щербаня. Сідали в альтанці за вологий від ранкової прохолоди стіл, лупали очима на пляшку з вином, на гранчасті склянки, але пити не поспішали.

— Зранку попеліє душа, чи не сполохне, як вип’ю? — питав сусіда Петро Семенович.

Щербань в капцях на босу ногу, Зірка — босоніж. Передумова у пенсіонерів така: перш ніж хильнути, треба означити сенс дійства. В ту ніч сенсом дійства став саме я, коли почув від Івана Олеговича, що ми з ним вчилися в одній школі з першого по сьомий клас. То була школа за номером 81. Сьогодні на місці школи руїна. Тиждень тому, посуваючись до сестрі Раї, я довго вдивлявся в посивіле від пилюки каміння, з якого задовго до Вітчизняної війни було збудовано двоповерхову школу. Нова школа, збудована полоненими німцями, завжди здавалася мені чужою. А ота руїна, в оточенні кленів, осокорів, та кущів жовтої акації, здавалася мені цвинтарем, на якому поховано моє дитинство, хлоп’яцтво, моє відкриття світу, відкриття улюблених письменників, а, головне, в цій школі вчилася дівчина, котра стала моєю радістю і образою на все життя. Я напишу про кого завгодно, але написати про неї в мене не вистачить ні слів, ні відваги. Можливо вона стане тринадцятою стежинкою, а можливо й ні, бо стежинка, якою ми з нею йшли,  не заростає травою. Ні кущика споришу на ній, ні пилюки за півстоліття не прибавилося, тільки сліди від босих ніг, та пелюшки ромени, на котрих вона намагалася збудувати наше щастя. Але, мабуть, ні словечка про тринадцяту стежинку я вже не напишу. Бо лежить вона поза часом і простором, поза межами мого сумління й мого презирства до свого життя.

 

В сорочці, підперезаній мотузкою, давно не праних штанях, в плямах від жовтої фарби, котрою я, ще до зустрічі з дівчиною, пофарбував хвіртку в нашім дворі, з кучмою кучерів, посував я поряд з нею зеленим липневим степом. Я читав вірші класиків, місцевих поетів, іноді читав свої, не натякаючи навіть на своє авторство. Т.Б. слухає мовчки, іноді, правда, нахиляючись,  зриває будь яку квітку, щоб розчавити її в своїх довгих  пальцях.  П’ятдесят років минуло, а стебельця зіпсованих квітів досі  стоять перед очима. Я бачу як нюхає Т.Б. забруднені зеленкою розчавлених квітів пальці, довгі, засмаглі, з рожевими нігтями, як морщить вона лице, жмурить невдоволено очі. А стежка плутає поміж кущів та степового різнотрав’я, а я йду поряд дівчиною, опаляючи руки шпильками шипшини та терну, і не вистачає мені відваги ввійти в свої сліди, порушити велику таємницю її виникнення.

 

— Не життя, а длубання у смітнику, — здалека долітає до мене голос Петра Семеновича Зірки. — Моїх шедеврів ніхто не друкує, кажуть — позування, а я не можу не читати творів сучасних авторів без гніву, отож і пишу відгуки на їх твори, а точніше — потвори. А мене держать за дурня, кажуть новому часу потрібне нове мислення. А коли оте мислення — суцільні російські матюки, або натяки на них, хіба це не поклеп на сучасну Україну. Демократія, кажуть. Може я чогось не розумію, але як бути з сумлінням? Навіщо ж ми самі себе матюкаємо?

Дівчинка, з котрою ми уторували степову стежку, давно вже стала жінкою. Вона породжує в мені такі принизливі відворотні спомини, що з жахом подумалося: щоб писати про неї, треба забути все краще, що подарувало мені життя.

І знову долинає до мене голос Петра Семеновича:

— Не забудьмо що в нашій політичній грі на кін поставлена держава. Не моя парафія — історично-духовні наслідки родини, мене більше цікавить сучасність, особливо питання — яким чином сьогодні формується характер молодої людини. Бога ніхто, окрема невігласів, не шанує, уряд — це так, сміховисько одне, а батьки… в мене два сина, вже років зо два листів не писали. У кожного своє життя, що їм до батька, та ото вже й я звик грати в мовчанку.

Ми з Оксаною теж граємо в мовчанку. Степова стежинка ще майорить перед очима, але подумки я вже повернувся до школи. З першого по восьмий ми вчилися в одному класі? З Іваном Щербань? Хоч вбийте, не пам’ятаю хлопчика з таким прізвищем. Чи може в ті роки воно у нього було іншим? В ті роки його мабуть звали Ванюшкою? Іван Щербань? Що ж це таке? Я добре пам’ятаю вірші, які вчили в першому, в другому, в третьому класах. Пам’ятаю уривки з оповідань, пам’ятаю вчительку німецької мови Генрієту Кауфман, яку неможна було нервувати, бо впадала в істерику, рвала на собі волосся. Я вчив німецьку мову тільки заради того, щоб вчителька була задоволена. Але мову майже забув, забув отак, як забув Івана Олеговича Щербаня.

А Петро Семенович Зірка продовжував філософувати.

— Якщо, навіть, Бог є, йому байдуже молився я йому, чи ні. Він запитає, з яким скарбом земним я прийшов до нього, чим навантажений, чи цікаво йому буде зі мною спілкуватися? Особистість я чи чаклун, що тріпотить від жаху перед творцем своїм?  Тут вже є над чим поміркувати. Віруючи тримають Бога за ката, а я бачу його добре освіченою особистістю, трохи погордою, але, як кожна освічена людина, з почуттям  гумору, серцевою добротою. Як батько ставиться він до діток своїх, з погордою та любов’ю, не дивлячись, розумні вони, чи так собі. Так рабів він виховує, наш Бог, чи героїв? Перш ніж поважати Бога, навчись поважати себе, бо стояти навколішки принизливо не тільки Богові, але й тобі. А то ще придумали попи таємницю сповіді. Це вже в жодні ворота не лізе. Іноді прийдеш до сусідів, почуєш про що гуторять, і не знаєш як зголоситися, дати знати про себе, бо великий сором підслухувати під дверима, про що гуторять господарі. А попи що, їм не соромно, бо то не люди, урядовці сатани, їм треба знати, на якого хробака тебе спіймати, щоб  получити кошти якісь. На тому й стоїть сьогодні православна церква.

Оксана зашарілася, дивилася на Петра Семеновича начебто з острахом. Невже, подумав, в неї теж була ота, кримінальна  по суті таємниця сповіді? Про що ж там вона розповідала, в чому було її каяття? Невже це правда? — я навіть жахнувся. Моя перша любов, з якою ми торили степову стежку, вже років десять як ходить до секти п’ятидесятників, молиться своєму Богу, а якою комсомолкою була!

А Зірка знай гуторить своє.

—З давніх-давен все на землі здається нам хистким, буремним. Йшла жінка вулицею, назустріч з хвіртки вибіг собака, вчепився іклами жінці в горлянку.  Навіть крикнути не встигла. А жінка з церкві йшла, зі свічечкою в руці.  З тією свічечкою її і поховали. Правда, коли закривали труну то вже була не свічечка, а недогарок. Але усе одно — витівка попів: начебто шанує Бог людей, які запалюють під малюнком Бога або його оточення оту саму воскову свічечку. Подумати тверезо — граються люди. Гра в Бога не гірша ніж гра в бокс.  Несхожість тільки в тому, що в боксі супротивники трощать собі носи, а церква трощить душі, наполягаючи щоб людина підкорилася обставинам, церкві, а особливо — владі, якою б жорстокою та влада не була. А саме з-за свічечки загинула жінка, бо не любив собака солодкуватого воскового духу, бо дурень господар не тільки шинкою повчав свого укоханця сидіти, склавши лапи, під іконами, й молити Бога, щоб той подарував йому довічне блаженство. І таку лютість до отих свічок виховав господар у свого собаки, що одного разу розтрощив він усе, що знаходилося у тому святому кутку, ледь не спаливши хату з господарями докупи. Не привчайте звіра до своїх химерних справ, бо звір — дитя природи, птах вільний, йому відомо те, чого не бачить осліплена релігійними казками людина.

 

— Втомився я, сестро, що не крок то роздоріжжя, куди носа не суну — прірва. А повертати назад соромно, отож і тупцяюсь над прірвою, бо — страхопуд. А прірва чекає, натякаючи мені, якщо зроблю я свій останній крок, вона відкриє мені великий сенс посування вперед… Але ж прірва!?. Подивлюся вниз — клубочить хмарами, а крізь проріхи в хмарах наче полискує щось. Зірки, чи багаття людей, котрі вже зробили свій вибір… А може замружити очі й пірнути ластівкою. Як дитиною пірнав у річку. Вода аж дзвеніла, викидаючи на поверхню вихоплене з рота повітря. А почуття прохолоди, а опірність води, а бажання від берега до берега перепливти під водою річку. Там, у воді, на глибині була справжня воля. Може саме вона чекає мене за останнім кроком. Обридло слухати брехню президента, дивитися на роздягнених безголосих співачок, самозакоханих безталанних співаків та гумористів. Ще крок і я на волі...

Чого ж тоді я так боюся стати на тринадцяту стежинку. Може наступаючи на кинуті долу стеблини розчавлених квітів пізнаю я присмак насолоди, котрою насолоджувалася дівчина, ім’я та прізвище котрої я з осторогою записую двома літерами Т.Б.

Останній крок, останній, тільки зробити його я не можу… Бо страхопуд. Бо то останній крок межі мною і волею.

 

Сестра грається ліхтариком, освітить на хвильку золотою плямою підлогу та й знову затьмарить, наче нагадує мені, що світло з темрявою йдуть поруч. Що може й не існує отієї прірви, яка мене лякає. Може то тільки моє уявлення. Коли вже рушив, який сенс зупинятися. Рухайся доки тебе не зупинять, а зупинять неодмінно…

Кожній рослині на землі придбала весна свій одяг. Не біда, що влітку змарніє, а восени обернеться золотим, а потім вже і брудним шматтям. Ми теж марніємо, зморшки на лиці та сивина не красять людину. Жінки вже не зиркають на мене зацікавленими очима, як раніш. Хіба що яка впізнає, спитає: де твої кучері? та й піде по своїм справам, роздумуючи, чи спроможний я ще вчинити подвиг на любовному фронті?

 

Скільки б я не спав, не висплюся, бо не дає спати думка, що таким чином можна проспати щось найголовніше в житті, проґавити щось найцікавіше за усе, що бачив досі. Ото й ходжу вулицями містечка, наче п’яний,  хитаючись від втоми. Знайомі питають: чи не захворів? Запитає мужик, відповім: ні, це реакція на дощ. Запитає жінка, відповім з гумором: по тобі сохну, красуне! Перший засміється, друга дасть щиглика в лоба, а буває й таке, що запрошують на вечерю. Ходив не завжди, а коли вже приходив, гав не ловив, питання ставив руба — або жени, або до ліжка тягни. Після недовгих вагань жінка починала соромливо роздягатися… А то якось підійшла жіночка з надміру повним обличчям, хвилястим тілом і такими добрими васильковими очима, що серце моє до шлунка упало. Через життя навпомацки йду, — каже мені, — третій рік пішов, як чоловік до другої втік. А сьогодні ранком вирішила, перетрусити своє життя до цурки, і не тільки життя — душу. Визволитися з лабети минулого, інакше…

— Що інакше? — питаю, хоча здогадуюся: інакше хоч в зашморг головою…

— Покликані слухати, мене не почують, — відповідає жіночка. — Жодного мого слова не почують. Та й навіщо вони мені, покликані? Та й хто їх покликав?.. Багато питань, а відповідь має бути одна. Одні кличуть до Бога, другі до Диявола, треті до Революції, або до Війни. Мене кличуть, але я не чую, бо від кожного поклику луни йдуть. Особливо від поклику свого життєвого досвіду. Вони що, оті покликані, розумніші за мене? Чи навчилися читати моїх думок, рахувати удари мого серця?

Не дуже огрядна, не красуня, скажу відверто, але чимось привабила мене. Пішов я на її поклик, скоса позиркуючи на граючи під спідницею сідниці. Діло в Макіївці було, на вулиці Леніна, будиночок, до котрого прийшли, стояв саме напроти вождя народів. Піднялися на третій поверх, відчинила ключем двері, пропустила вперед. Стою, чекаю, поки блимне під стелею світло. Ото вже ключ в замку дзенькнув, а світла немає. Притулилася грудьми до моєї спини, почала пальцями розстьобувати гудзики у мене на сорочці. А потім і паса на штанях. Перехопило в мене вдих від хвилювання, стою не живий не мертвий. А вона мені вуха губами покусує, шию та плечі цілує. Відчуваю, вона вже без кофти. Шепоче: будь ласка, розстібни ліфчик1 Рвучко повертаюся, і бачу наче два вогника, величезні жіночі очі. Вп’ялася вустами в мої губи, а що вже далі було не мені вам говорити. Два роки жінка без чоловіка, це ж порозуміти треба. Подушки й білизна ліжка були мокрі від її сліз. Від сліз щастя, що, нарешті, нехай навпомацки, але знайшла вона своє покликання бути жінкою…

 

Дивна річ, на столі у Петра Семеновича Зірки вже й карафа з горілкою стоїть, і огірки на тарілці, і ковбаса, і ще якість страви, я а блукаю стежками минулого, не чуючи про що гуторить мій співрозмовник. Мені давно остогиділо слухати філософію  добра та зла, якби не в доброму гуморі був, покинув би і Зірку, і Оксану, почвалав би до сестри пішки. Але Оксана лише посміхається з балаканини Петра Семеновича, бо не хвойда вона, не прошарком поміж мудрими та невігласами, вона була онучкою бібліотекаря Григорія Івановича Ткаченка. Бібліотекаря за божим покликанням. А що сиділа за кермом, займалася не зовсім мені зрозумілим бізнесом, в тому вже були мої недоліки. Я зірок з неба не хапав, не намагався й сам стати зіркою. Аби тихо, — казав колись наш вчитель математики. Він був таким тихим, що з острахом до нього ставилися не тільки дорослі, але й діти. Була чутка, не одну добру душу загубив отой «Аби тихо», строчив поклепи не тільки на викладачів, але й на учнів. Що загинув, як собака, про те можна було й не споминати, але саме Зірка зробив отой натяк.

— Чи пам’ятаєте Тараса Борисовича. Загинув він зовсім не випадково, Не своєю смертю помер небіжчик. Була чутка дітки катованих за батьків помстилися. Так удатно помстилися, що навіть слідство зайшло у безвихідь… За його прокламацією десь на Колимі загинув мій батько, Семен Тарасович Зірка. Неньку мою арештували в тридцять сьомому, а виховувала мене бабуся… Думаю над всіма злочинцями є суд якийсь. Може сумління душу випікає, а може… Візьмемо мого сусіда Щербаня. Проти мене він молодик ще, з тобою, Олександре, в одному класі вчився. Він тільки й вмів, що наклепи писати. Особливо на мене. Але я до слабкості людини ставлюся іронічно. Скільки б не писав, все було брехнею. Його батька після війни заарештували, так він звинуватив мене. Бо, бачте, я на той час в органах працював. Мати Івана, після арешту чоловіка, прізвище змінила на своє дівоче. На якийсь час став він Іваном Стешко…

І раптом наче блискавка осяяла мозок. Іван Стешко, завжди сумний, нервовий, два, чи три роки ми сиділи з ним за однією партою, разом бігали в бібліотеку до Григорія Ткаченка. Сперечалися хто з поетів більша велич, Маяковський чи Єсенін? Я зачитувався «Хмарою в штанях» Маяковського, Стешко — «Чорною людиною» Єсеніна. Ткаченко в наші суперечки не втручався, коли читачів в бібліотеці не було, читав нам раннього Тичину.

 

Зразу ж за селом —

Всіх їх розстріляли,

Всіх пороздягали,

З мертвих насміхали,

Били їм чолом.

 

Випала зима! —

Що тепер всім воля,

Врізали вам поля,

В головах тополя,

А голів нема.

 

Іванко стискував пальці в кулачки, якось занадто не по дитячому, палахкотів очима, і втікав геть з бібліотеки.

— Месник виросте, —  без натяку на іронію, зітхав Григорій Іванович.

Я тоді не розумів про що йшла річ, не питав у Іванка, що його так схвилювало у вірші Павла Тичини. Але на той час це були справді жорстокі вірші.

 

В голові тополя,

А голів нема.

 

Чи не Іван Олегович Щербань помстився вчителю математики за свого батька?

Питання спало на думку несподівано, в мене аж вдих перехопило від хвилювання. Але про такі справи не питають. Отож коли Петро Семенович наповнив горілкою чарки і запро-понував, щоб я, як гість, сказав тост, я сказав перше, що прийшло на думку.

— Нас завжди вчили, що святість — це покора, але я пропоную випити за месників. Бо саме вони святі люди, були, є, і будуть завжди.

На якусь хвильку я побачив очі Петра Семеновича, і цього було вдосталь, щоб впевнитися, що така людина може стати месником. Мене охопила така погорда за співрозмовника, що я заплакав. Заплакав ревне, як, мабуть, не плакав ні разу за все своє довге життя. Так що горілка, яку я випив, була чимало розбавлена на моїх сльозах.

— Ти небезпечна людина, — поставивши випиту чарку на стіл, сказав Петро Семенович. Вперше за п’ятдесят п’ять років я почув те, чого завжди жахався, і чим пишався потай. Яким чином ти прочитав мої думки?

— Не треба було так зблискувати очима!

І раптом вибухнув тільки-но складеним віршем.

 

Бабуся, одягнена в скляні пляшки,

Чого так завзято у смітнику нишпорить.

Людина, — дивуються, навіть, пташки, —

У торбу збирає смердячи сумішки.

 

Оксана очікувально дивилася на мене, отож я і завагався, не знаючи як відповісти на незадане питання. Деякий час ми сиділи мовчазні, зосереджені, кожен на своїй думці. Нарешті тишу порушив Петро Семенович.

— Ти кличеш помститися за бабусю, чи так?

— Мені соромно за наше суспільство. Коли Горбачов починав перебудову, я жив на сьомому небі. Думав: ото буде держава! Люди освічені, виховані в середовищі порозуміння, взаємовиручки, дружби… А що побачив. Збіговище павуків, клубок пожираючих одне-одного скорпіонів… Щоб не загубитися на безвік у ненажерливому людстві, я віддав все, навіть машину покинув на ніч незамкнутою у гаражі, а коли її вкрали, не пішов з заявою до міліції. Таким чином я звільнився від того, що брали штурмом люди освічені, виховані радянською владою в середовищі порозуміння, взаємовиручки, дружби…

—І що ж ти пропонуєш, — озвалася Оксана, — сидіти, склавши руки, очікуючи поки тебе накормлять?

—Я працював там, де за мою працю майже нічого не платили. Але я робив те, що було необхідне на той час не тільки незаможним вчителям, але й злодіям в законі. Мене шанували і ті і другі, правда заможні не могли втямити, чому це я не беру від них платні за свій труд.

—А також писав та друкував вірші з ностальгією по радянській владі?

— Було й таке, бо тоді була віра в доброту людську. Не по затишку сумував, по людям, котрі водночас щезли з землі.

—А що для тебе вірші? — запитала Оксана. — Я розумію, коли пишуть в сімнадцять в тридцять років, а, скажемо, про що можна писати в сімдесят?

— Що для мене вірші, на це питання я відповім віршем. Думаю, врозумієте.

 

Вірш — це лоша, котре

Степом несе Мазепу,

Прикутого ланцюгами

До своєї сумної долі.

 

Вірш — це Ющенко,

Прикутий до незалежності

Сумлінням своєї надії,

Яка вирує в моєму серці.

 

Вірш — це серце моє,

Охоплене полум’ям мрії,

Що правда сполохне степом,

Котрим Мазепа мчить.

 

— Мазепа та Ющенко, мені й на думку не спадало поставити їх поряд, але ланцюги… — Петро Семенович понурив голову. — Я давно помітив, що у вірші головне натяк…

Зірка вдруге наповнив чарки, сказав,звертаючись до Оксани.

— Що дівонько, вип’ємо за нашого поета?

Я запропонував свій тост.

— Краще — за діда Оксани, бо саме він подарував нам можливість стати людьми.

 

Десь воно спіткнеться, моє життя, десь розчавить носа надія, сполохнувши болем, вибухне серце. Але в пам’яті, не змовкаючи, дзюрчить струмочок пошани до людей, з котрими довелося зустрітися на довгих життєвих шляхах.  Особлива пошана жінкам, котрі зігрівали мене в своїх обіймах, дарували надію на вічну молодість, кохали навіть сивого, змарнілого від не завжди доброї долі.

І які ж вони темні, жовтневі  ночі на Донбасі! Ні зірок, ні місяця, все небо затяте нерухомими хмаринами, також нерухомо бік-о-бік стоять на подворах та вуличках дерева. На подворах — яблуні, груші, горіхи, на вуличках — каштани, морелі, тополі, клени, а іноді можна зустріти груші або яблуні. Блимни ліхтариком, і те, що на базарі в Хабаровську коштує чимало грошів,  лежить на вологій траві, рясно ряхтить в короні грушевого дерева. Виникне бажання почастуватися, тільки руку простягни — солодкий духмяний плід сам падає тобі в долоню. І мити не треба, витер об штанці і насолоджуйся райською смакотою. Яблука в Україні зовсім не такі, які продають в Хабаровську на базарі. Базарним яблуком Єви не спокусити, а нашим новобугівським можна й самого Бога.

 

Петро Семенович збирається частувати нас чаєм, відкриває баночку з медом, ставить порцелянову вазу з магазинним печивом. Питає до мене:

— Ти, як я розумію, проти об’єднання з Росією?

— Категорично проти!

— Обстоюєш вступ в НАТО?

—Я за об’єднання з Європою, а НАТО  перш за все Америка. Все зле на білому світі від Америки, було, є й буде…

Дійти висновку нам перешкодили, хтось кісточками пальців стрімко погрюкав у віконне скло. Я зрадів несподіваному гостю, бо наша розмова з Петром Семеновичем здавалася мені вибуховою. Зірка, як я помітив, більше аніж Росію, шанував Америку. За склом, освічене з кімнати, нам усміхалося рожеве лице незнайомого мені добродія.

— Сусіда чорти принесли, знову у нього духовна безвихідь, безсоння, домовик зітхає на запічку… Зараз, зараз, — закричав Петро Семенович, неспішно посуваючись з кухні в сінці і далі на ганок.

Оксана стисло знайомила мене з новим гостем.

— До перебудови сусід Петра Семеновича в органах працював, хатню робітницю навіть держав. При ньому краще дурня з себе клеїти, особливо коли почне базікати про політику. Думаю, потай в ньому живе колишній сталініст… Зараз він усім пропонує не ридати, а здобувати. Але якими заходами? Виривати у сусіда з рота останній шматок хліба. Вперто битися за почесне хлібне місце у корита влади? Таким чином ми тільки наблизимо час людських незгод і докорів. А що робити далі?  Терор? Народне військо проти свого ж народу?

Оксана відкривалася мені з досі незнайомої сторони. Потискуючи мені руку, гість назвався:

—Щербань, Іван Олегович.

Чарку він наповнив собі сам, не запитавши, навіть, чи будемо ми пити, випив, потім другу, третю…

— Горобчиком пішла, — промовив, погладжуючи себе долонею по животу.

Поведінкою, рухами, мімікою лиця Щербань когось мені нагадував, але кого. Мені здавалося, що я з ним вже зустрічався. Чим далі вдивлявся я в його лице, тім більшим було враження.  Але потім вирішив, що це тільки мої догадки. Схожих людей в світі скільки завгодно.

Щербань, не вагаючись, сів на стілець господаря, закусив хлібом та огірком з його тарілки. Але сам господар не звернув на це уваги, мабуть траплялося таке не вперше.

—А ми вже чай залагодилися пити, — між іншим помітила Оксана.

— Залагодилися так пийте, а мені горілка більше до смаку.

— Ви, будь ласка, частуйтесь, Іване Олеговичу, на нас не дивіться. Ми про літературу базікаємо. Я кажу: немає її, сучасної, а Олександр оптиміст, десь щось читав. Знати б тільки що…

Я здивовано дивився на Оксану. Про яку літературу ведеться розмова? Наскільки я пам’ятаю, ми говорили на політичні теми: Мазепа, Ющенко, Європа, Америка. Але Зірка наче з глузду з’їхав. Він вже не ходив, а бігав по кімнаті, розмахуючи руками, шльопаючи капцями по долівці. Оксана іронічно всміхалася.  Щербань слухав Петра Семеновича, допитливо вдивляючись в моє лице. Він почував себе не лише власником часу, але й господарем у чужому домі. Таке відношення до присутніх мене починало дратувати. Зірка, Оксана і я цікавили Івана Олеговича лише як потенційні взірці для вивчення — хто є хто? Не подумайте тільки, що я жахався його пронизливо-вразливого зору. Перш за все я не люблю нахабних людей. А Щербань, проковтнувши ще одну чарку, підняв палець, попереджаючи Зірку, що прийшла його черга сказати щось мудре.

— Сьогодні мені телефонувала одна з моїх позаштатних інформаторів, докладала, що розмовляла з письменником, котрий не дуже лояльно ставиться до партії регіонів. Я запропонував упорядити зустріч нібито з прогресивним видавцем, треба ж якось дійти висновку що ото за півень такий толочить наше рілля.

Сказавши таке, Іван Олегович ледь не вибухнув сміхом, але втримався і тільки в долоню пирснув. В очах його, в усмішці було стільки іронії, що в мене народилася підозра, а чи справді, Щербань, та людина за котру себе видає?

Я відразу дотепів кого має на увазі нічний гість Петра Семеновича, і хто така його позаштатна інформаторка. Правда, кого завербував Щербань, Марисю чи Олесю, певно сказати не міг. Хотілося думати, що Олесю, з її надломленою психікою. По виразу лиця Оксани я розумів, що вона здогадалася про якого письменника йде річ, але промовчала. А потім похопилася, присипляючи пильність Щербаня, почала розливати по келихам чай. При цьому вона підтримувала розмову.

— Чи не дуже ви гарячкуєте, шановний пане Щербань. Ну, подзвонила вам не зовсім здорова жіночка, а далі що. Чимало у нас мешкає людей, котрі до партії регіонів ставляться як до партії не зовсім лояльної сучасній владі. Виходить ви проти влади, проти демократії, вас приваблюють драконівські комуністичні ідеї?

Щербань ошкірився, мабуть не чекав від Оксани Ткаченко такого нападу.

—Пробачте, але я не вмію лестити ні владі ні її супротивникам, ні, навіть, богові. Я пропускаю повз вуха слова, в котрих мед сперечається з оцтом.

Щербань помовчав, міряючи поглядом жінку, котрої слід остерігатися. Невже він неспроможний збагнути, що сьогодні не двадцяте сторіччя, що сучасна молодь має інші цінності. Але щось насторожувало мене, бо дуже, я б сказав, відверто, навіть зухвало Іван Олегович підкреслював вагу своєї особи в житті сучасної України.

— Заскочити зненацька коханців, це не мої справи, я фахівець в політиці. Обурення проти влади, чи проти партії може спровокувати акт тероризму. Хіба не так, Петре Семеновичу? Хіба не саме такими справами ви займалися в свої золоті роки?

Я помітив як на хвильку сполотніло лице Петра Семеновича.

— Певен що не так. Розумній людині в голову не прийде сперечатися зі владою за допомогою вибухівки. Розумній розмовляє з владою на рівних: підказуйте, виправляйте, якщо щось не так, а далі я вже буду робити свої висновки.

— Авжеж свої, бо підтримати співрозмовника не дозволяє вам наша запеклість, впертість, навіть в тому разі, коли ми бачимо, що правда на його боці…

Правду сказати, я не розумів про що вони гуторять. Це була інтелігентна сварка двох бойових півнів, один з котрих нападав, другий, як міг, захищався. Але хто з них був хто, зрозуміти було нелегко.

Я відмовчувався, не до розмови мені було. Одна думка сиділа в голові: чого це я так легковажно повівся з жінками, про котрих нічогісінько не знав. Марися? Ні, Марися не може прислуговувати якомусь відставному катові. Від Олесі можна чекати чого завгодно, вона, мабуть, і зараз десь, комусь розповідає, як повівся з Марисею письменник, з котрим вона вчилася в школі. Відпало, навіть, бажання випити келих чаю. Оксана це помітила.

—І не набридло вам тлумачити про політику, панове. Ми прийшли до Петра Семеновича з надією, що він розповість нам про свій останній влучний постріл на полюванні. Хотіли відзначити проблему поменшання, або зникнення звіра в наших степах та лісочках.

По виразу лиця Петра Семеновича я помітив, що не тільки мене здивувала спритність Оксани. Після цього я не наважився продовжити суперечку з Іваном Олеговичем. Тільки запропонував:

— Може зранку підемо в степ, без рушниці, звісно. Там і побалакаємо?

Зірка приголомшено зиркав то на мене то на Оксану.

— Тоді може в мене й заночуєте?

—А знайдеться де? — запитала Оксана, — ми з Олександром не одружені, та й не коханці ще…

— В моїй хатині кожному з гостів знайдеться по закуточку, — всміхнувся Петро Семенович.

Очевидно Щербаню щось не сподобалося в нашій розмові, сидів, опустивши очі долу, смикаючи торочки святкової скатертини на столі. Мене така поведінка Івана Олеговича трохи здивувала, якось не вірилося, що така людина може почувати себе зніяковіло в  нашому оточенні. «Чи не грає Щербань в чекіста?» — виникла думка. — Хіба я сам іноді не жалію, що в свій час не став комуністом, що не дуже подобався мені комуністичний уряд. Може звідти й ностальгія по Радянському Союзу, що наш гурт виношував думку про перебудову суспільства. Тоді мені не подобалася радянська влада, зараз не подобається олігархічна, а якщо запитати, в якому б суспільстві я хотів жити, я б не знайшовся що відповісти. Головна риса мого характеру — незадоволення владою, якою б вона не була. Раптом я удав себе на місці Щербаня, і мені зробилося якось моторошно, відверто сказати — не по собі. Наклепи на людей, ніби то від інформаторів, здалися сумною грою не зовсім щасливою людини. Бо кому вони сьогодні потрібні, свідчення хворих на голову людей? Та й сам, Щербань, хто сьогодні про нього пам’ятає? Хіба що Петро Семенович! Я встав і запропонував тост:

— Панове, вип’ємо за шановного Івана Олеговича. Життя його було нелегким, я особисто бажаю вам, шановний друже, не підтакувати не існуючим провідникам суспільства, а написати мемуари про своє життя. Тільки щоб були на сто відсотків чесними. Якщо закатували коли безвинну людину, пишіть, як отам все було. Правда, тільки вона, правда, принесе вам не тільки щастя, але й почесну славу.

Я випив не дочекавшись, поки Петро Семенович та Оксана зміркують за що їм запропоновано випити. Як я й думав, першою оприбуткувала свою чарку Оксана, за нею, з іронічною усмішкою на лиці, хильнув свою чарку Зірка. Щербань же, випивши, поліз до мене обійматися. І раптом я подумав, що він нагадує мені мого батька. Такий же балакун, пияка, скромняга з пихою впереміш. Може від батькових братів, загинувши в голодоморі, хтось залишився живим, але Олександром був тільки мій батько, а Щербань, саме Олеговичем. Так і відкинув я свої підозри геть з голови.   

В мене не було навіть сумніву, що я зробив так, як треба. Наші сподівання не справджуються, ні юнацькі, ні сподівання мужньої людини. Не справджуються тому, що виховують нас з дитинства на омані батьків наших. Це ошуканство задурювати голови діточкам казками про доброго боженьку, або геніального президента. Дитину треба виховувати на суворій нашій дійсності — вірити тільки тому, що бачиш, та й то — спочатку треба розібратися, чи то не вготовані владою міражі?  Тоді не будеш стрімголов бігти, виконувати нерозумні накази, не будеш присягатися на вірність негідникам-урядовцям, які кличуть тебе, озброєного, посуватися на сусідню державу, користуючись загарбницькими намірами. Людина вправі присягати тільки на вірність розумним діям, та й то тільки у випадку, якщо вона вже визначила для себе, чи спроможна відрізнити зле від доброго.

Я хотів проводити Івана Олеговича до його хатини, але Зірка утримав, наче злякався чогось.

—Ні-ні, він сам дорогу до себе знайде. Ви мій гість…

Знову вибух сміху з вуст Івана Олеговича на східцях з ганку.

— Що ж тебе так лякає, шановний пане Зірка, — ледь втримуючи сміх, гуторив тим часом Щербань. — Ти ж у нас свята людина, персональний пенсіонер, кавалер державних орденів… Кого тебе лякатися? Письменника, який пропонує мені, чуєш, мені, а не тобі, визнати твої злодійства…

І знову вибух сміху, тепер вже на вулиці за хвірткою.

Оксана дивилася на мене, нічого не розуміючі.

—Отак нап’ється й базікає не вість що, — полегшено зітхнув Петро Семенович Зірка.

 

***

Віра Ткаченко стояла навколішки біля стовпа, вкопаного батьком відразу після повернення з війни. То був стовп метрів зо два довжини, а точніше стовбур тополі, яку на початок двадцятого сторіччя посадив Григорій Іванович. Тополю спиляли німці на дрова, але спалити не встигли. На стовпі рукою діда були вирізані його ініціали та рік народження: «Г.А.Т.1892». Тепер дочка Григорія Івановича, сиділа біля стовпа, мазала його крейдяним молочком, оцінюючі,  як це в неї виходить. При цьому вона приговорювала.:

— Навіщо, скажіть мені, тату, навіщо я існую у цьому світі? Навіщо жила, що мене втримувало на землі? Що втримувало вас?..

Я сидів навпочіпки під хвірткою, мені було трохи соромно підслуховувати. Навіщо мені знати які питання викладає Віра своїм праотцям? Говір Віри був схожим на молитву. Вона звинувачувала Бога, Батьків, Себе в безтямності свого існування. Це було квиління дитини, яка заблукала в незнайомому лісі, і ось-ось засне. Це були чукикалки моєї неньки, вони навівали стурбовані сни. Отож і я, сидячи навпочіпки під хвірткою, впадав в солодкий дрімотний сон. Будучи ще дитиною, я випадково розбив дзеркало. Воно висіло на стіні, на цвяху. Я лише торкнувся скла рукою, навіть не рукою — вказівним пальцем, як дзеркало з брязкотом  розкололося на п’ять майже рівних частин. Я склав їх, з наміром наклеїти на жорсткий папір, і раптом побачив в кожному з люстерці своє лице, розірване на частини п’ятикутною зіркою. Лице в п’яти частинах і в кожній частині окремо спотворені страхом риси лиця. А налякала мене саме зірка, п’ятикутна зірка, схожа на зірку, яка сяяла на копрі нашої копальні.  Це була погана призвістка, дуже погана. Мене хапала судома, здавалося, що я видихаю полум’я, такий жах обпікав вуста.

Я зібрав частини дзеркала, відніс  у глибоку балку за селищем, розбив каменюкою вщент, і глибоко закопав під кущем терну. Потім я довго глузував з себе за отой свій переляк. Але дрізки дзеркала поверталися до мене в нічних страхіттях . Мені снилося моє розірване на п’ятикутник лице, і усмішка, начебто моя, але така жахлива, наче усмішка вовка, або лева, котрі заміряються мене з’їсти…

Я прокинувся і здивовано побачив сидячого поряд зо мною, прямо на траві, Петра Семеновича Зірку. Він начебто продовжував давно вже почату розповідь про своє життя:

— Ви, уходячи учора, не подали мені руки. Наша суперечка з Щербанем, розкрила вам очі на мою персону. Сам не знаю, яким чином я опинився в школі міліції, звідти мене спрямували в комісаріат внутрішніх справ, де повчали, що кожна людина це п’ятикутник, що кожній кут живе окремим життям. Сьогодні ви патріот, завтра — кар’єрист, потім — пиха, ласолюбець і нарешті — зрадник. Непогано було б, натякав мені викладач, арештовувати людей відразу, як пиха почне перетворюватися в ласолюбця. П’ять років таборів навчать поганця тверезо дивитися на відношення до суспільства. Поки людина в здоровому глузді є надія врятуватися. А коли вже…

— Цікаво скільки таким чином вами було закатовано п’ятикутників? — з неприхованою усмішкою на лиці, запитав я.

— Не гарячкуйте, друже, це сьогодні ви називаєте особистий відділ катівнею, а за тим часом ви усі підтримували нас: Молодці! Зрадників на мило!

Зірка зміряв мене допитливим поглядом.

—У вас пронизливі очі, — спитав, — чи не слідчий ви за фахом?

— Ото вже з якого боку подивитись. Майже все життя я вклав у журналістику. Але не завжди був здатний висловити свою думку, як хотілося. Учора, як і сьогодні! Думаю — боявся словом порушити космічні споруди, зв'язок вічного з сучасним. Навіть прозорові душі не безгрішні. Немає за що карати людину, коли вже такою її зробила природа. Усі ми не без гріха. Я такий же, як ви, пане Зірка. Не треба нам було прислуговувати владі...

— Це так, журналісти робили теж саме…

— Те ж саме робили журналісти, котрі йшли прикуті до вашого ланцюга, Петро Семеновичу. Хіба не соромно дорослій людині зирити в замкову свердловину? Більшої підлоти в світі я не знаю.

Тільки тепер я помітив, що біля відчиненої хвіртки нерухомо стоїть Віра Григорівна, слухаючи про що гуторимо.

— Що ж… кожному своє…, — помітила вона, лагідно усміхаючись.

Думав Зірка образиться, але ні. Тільки головою похитав.

— Ні, не слідчий ви, не почули як підійшла Віра. Але розмова про інше. Я поважаю й завжди поважав відвертих людей. За все своє життя я не зганьбив жодної чесної людини. Якось комсомолець Степан Ярема на допиті вдарив мені кулаком межі очі. Вдарив і каже: «Тепер хоч в табори, хоч під кулю, бо з мерзотником розмовляти не буду!» Я зробив все, щоб визволити Ярему. І знаєте, він декілька разів приходив до мене, коли у шістдесят п’ятому мене арештували ніби то за зв'язок з дисидентами. Тоді я вперше зрозумів, що таке в’язень у пазурах дурного слідчого. А що до моїх  сучасних інформаторів, так це все гра. Таким чином я підтримую знедолених стариків. Навіть грамотами їх нагороджую за вірність Вітчизні. А про що вони докладають мене не цікавить.

На початок розмови я наче в їжакові колючки вбрався: невже, думав, я помилився, коли проголошував тост за Івана Олеговича. Але чим далі слухав нахабні речі Петра Семеновича, дивився на його замріяне, якесь наче відсутнє лице, тим більше він не сподобався мені, оцей чекіст. Було дивно, яким чином він знайшов мене саме під хвірткою у Ткаченків? Нарешті я дійшов висновку, що гумор сильніша з характерних рис чекіста Зірки. А тим часом він продовжував свій монолог.

— Кожна людина на землі лише блискавка в темряві. Та й та випадкова, як випадкове насіння квітки, котре почало кільчитися на твоєму городі. Квітка на городі — бур’ян, ми її вискубаємо й кидаємо геть за тин, щоб не заважала рости овочевим рослинам. Думаєте не знаю причини розбрату поміж українцями та росіянами. Вона закладена тисячоріччя тому, коли від навалів Золотої орди, київські князі та бояри повтікали на північ, покинувши на потіху звірам свій народ. Була у них надія повернутися, коли кияни погамують загарбників. Але причаїлися до лісів, законсервувалися в своєму боягузтві. Так і сиділи, поки їх нащадок, трус, як усі тирани, не поневолив хитрощами та катівнями шляхетний український народ…  Нащадки бояр та князів тільки й вміли катувати неозброєних людей, жінок та діточок, роблячи це з чималою насолодою. Лихо нас спіткало саме тоді, коли посланцям Володимира у Візантії сподобалася служба їхньому богові. Як кажуть, вічна боротьба поміж ангелом та демоном. Ангел завжди рядиться в одяг демона, а той навпаки, а хто з них хто, на це питання не міг відповісти навіть Мазепа, тому й програв битву з Петром. Бо Петро до Бога ставився як до химери, його Богом було саме життя, своє життя. На все що довкола він дивився, як на смітник… Петро не цінував навіть людей, котрі поділяли його наміри. Зокрема скажу, і Гітлер і Сталін мали саме Петра за взірець справжнього вождя та вояки.

Біля нас зупинялися люди. Спочатку хлопчик в бумазейній сорочці, з великими здивованими очима на вкритому ластовинням лиці, потім зупинилася жінка, мабуть мати хлопчика, послухала, й, затуливши синові вуха, повела його геть від незрозумілого їй філософа. Потім зупинилися два молодика, у кожного в руці пляшка Чернігівського пива. Вони саме й підтримали характеристику пана Зірки на царя Петра.

 

Коли по стільниковому подзвонила сестричка, я відійшов, ставши трохи осторонь. Ніна повідомила, що до неї прибігала Марися, попереджувала, що мені загрожує небезпека. Хтось комусь докладав, що я зухвало ставлюся до сучасної влади...

— Вона що, пішла вже від тебе? — запитав я, відчуваючи, як солодка втома розтикається по тілу.

— Ні, ми каву п’ємо. Будь ласка, приходь, Марися бажає тебе бачити.

— Добре,  добре, зараз буду... доконче буду, ви почекайте трошки.

А потім дзвонив Щербань, настирливо пропонував поспішати до нього, бо він дещо написав і бажає послухати, чи можна в такому дусі продовжувати далі. Я пообіцяв прийти, почитати але я дав обіцянку сестрі обов’язково бути в пообіддя. Я навіть не натякнув, що тільки-но спілкувався з його сусідом. Якби не Віра, яка запросила Зірку до себе, мені б нелегко було відірватися від докучливого співрозмовника.

 

Наступного дня Щербань приніс мені декілька сторінок своїх мемуарів. Починалися вони так: «Батько мій, Олег Щербань, загинув, засуджений на заслання. Мені було сім років  Про батька, мого діда, мені розповідала мати, начебто він загинув у серпні двадцять дев’ятого року. Батька свого пам’ятала невиразно, на час, коли він пішов з дому, а відбулося це в двадцять першому, матері ледь сповнилося п’ять років. Дід, Лозик Олександр Харитонович, був коханцем бабусі, на двадцять років молодшим за неї, але в почуттях своїх та в сназі до життя, був не людиною, а утеклим з пекла бісом…»

Нарешті, я порозумів, кого мені нагадував цей невгамовний Щербань, він був онуком мого батька, моїм племінником. І що особливо дивно, майже на вісім років старішим за мене. Помилки не могло бути, бо Лозиковим мій батько, Лозик Олександр Харитонович, став саме в кавалерійських загонах Буденного. Ніхто тоді не помітив отих двох літер, котрі знайомий митець дописав йому в освідчення про народження. Розповідала мати, що одружився батько чотирнадцятирічним хлопцем у тисяча дев’ятсот чотирнадцятому році на заможній удові, а втік від неї, бо великою нахабою була, не дозволяла з молодими дівчатками цяцькатися. Батько довго не вагався, не зволікав, тільки дійшла чутка про революцію, відразу став під червоні знамена. Щоб боротися проти заможної дружини».

Біс смикав мене за язика визначитися, хто я такий, але я зволікав, чекав слушного часу, щоб справити  враження не тільки на Щербаня, а, скажемо, на Оксану, чи на своїх сестри-чок. Нервово покахикуючи від нетерплячки, я читав далі. Написав Іван Олегович не дуже багато, так що мені вистачило двадцяти хвилин щоб упевнити Щербаня, що він добряче таки володіє українською мовою і, що особливо важно, пише з почуттям гумору. Нахвалюючи родича, я мав на увазі його рядки про своє дитинство в землянці, з валькованою долівкою, яка влітку була притрушена духмяними степовими травам, а взимку не менш духмяним сіном, яке мати купувала у місцевого коногона Василя Смілянського. «Я згортав сіно до купи і, копирсаючись в ньому с песиком Ліхтариком, вчився гавкати по собачому, і навчився таки, мене розуміли навіть дворові вівчарки, коли мені треба було пройти на чуже подвір’я. Таким чином я ледь не зробився злочинцем. Що до городів сусід, я вповзав в них зміюкою, давався взнаки досвід отриманий в землянці притрушеній сіном. Таким чином я здобував обіди не тільки собі, але й матері. Коли вона питала, звідки овочі, я брехав, що заробив на базарі, допомагав вантажникам стерегти підводи, поки вони переносили овочі до магазинів. Перевіряти матері ніколи було, бо працювала на шахті в чоловічій лазні. Іноді я заходив до неї, захоплено дивився на голих мужиків, а потім плакав ночами, порівнюючи свій «тютюн» з тютюнами гірників. Одного разу поскаржився на матір, що народила мене з таким маленьким, з котрим мені подовгу приходиться ходити до вітру. Мати дала мені щиглика в ніс, і запевнила, що тютюн мій буде зростати разом зі мною, і якщо я вродився в свого батька, то буде мені чим вихвалятися перед жінками».

— Якщо у вас піде так і далі, твір матиме успіх. Сам я на  зворушливі  життєві деталі не звертаю уваги, що робить мої твори сухарцями поряд с справжніми солодкими паляницями.

Щербань нервово покусував губи, мабуть йому здавалося, що я навмисне підбадьорюю його, щоб не втратив бажання писати далі.

— Ви, Олександре, ладні підтримувати мої запаморочливі наміри, але за яким бісом. Ви, як я чув, невдовзі повертаєтесь до Хабаровська, а що маєте отримати з мене за допомогу. Про мене байки ходять, що я заможній, а насправді…  Я вже бачу, що моє марення написати книжку стає нестерпним. Мені щомога треба гнати його від себе. Якби не сліпа довіра до вас, я б так і зробив.

—А хіба, Іване Олеговичу, ваші судини не наповнюються свіжою кров’ю, коли ви поринаєте в спогади. А за яким бісом допомагаю, це справа інша. Перш за все, я допомагаю кожному, хто взяв у руки олівець або ручку. А вдруге, ви Олегович, а я Олександрович. Ви Лозик і я, якщо відтяти рятівне в своєму часі «ов» — теж буду Лозик. Мій батько, Олександр Харитонович, народження тисяча дев’ятисотого року, а ваш, як я порозумів з написаного, на три роки молодший. Виникає питання, чи не брат він моєму батькові? Мій батько одружився в чотирнадцятому році на заможній вдові, від неї втік до загону Буденного…

—А мій загинув в таборах…

—Ну що ж, родичу мій, я по поведінці здогадався що яблуко від яблуні недалеко падає. Спочатку думав, ти мій брат,  а воно бачиш як повернулося — племінник.

Щербань добре знав моїх сестричок, але йому ніколи й в голову не западало, що Лозикови можуть бути Лозиками, а ще більше — його родичами. Довелося нам збирати велике Вече, пірнати в буремне минуле наших невгамовних батьків. Родина виявилася занадто великою, за одним столом не влаштувалися, довелося з’єднувати в один аж три чималі столи, позичати стільці у сусідів. .

— Ти подарував мені нове життя, —  казав, підіймаючи за мене тост, Щербань. — Подумки я вже написав книжку. Я буду намагатися зробити свій твір гідний нашої великої родини… Якщо тільки…

— Той хто загубив батька ризикне замахнутися на сина?

— Його вже налякала моя писанина. Сьогодні ранком Зірка зайшов попередити, що таким чином я нехтую не тільки своїм життям.

— Він натякав на мене?
-Думаю. так
Comments