Частина 03

Мамо, чуєш, мамо, дай скибочку хліба, або хоча б скориночку…

Я бачу очі матері і жахаюся: стільки в них суму, стільки безнадії. Вона тримає в руці шматок хліба. Вона теж голодна, бо ковтає слину. Як вона схудла: на місці щелеп провалля, під очима синці, а очі… очі наче не її, не материні: вони величезні чорно-променисті, як нічне зоряне небо…

Мати простягає мені шматок хліба, я відламую собі шматочок, а окраєць повертаю матері. І яка ж вона духмяна, яка смачна оця скоринка хліба, що подарувала мені мати. Мати не їсть, вона чекає поки я з’їм, щоб віддати останнє. Тому я не поспішаю, я насолоджуюся їжею, старанно розжовую крихтини хліба, не зводячи з матері очей. Слух мій уловлює чиїсь кроки на дорозі, але я не розплющую очей, чекаю, чи не скаже чого мати?

Хтось зупиняється переді мною. По запаху сукні здогадуюся що це жінка: не стара ще, але й не молода. Вона торкається милицею моїх чобіт.

Чуєш, хлопче, ти хто?

Я розплющую очі. Спираючись руками на милицю, за два кроки від мене стоїть схожа на циганку жінка. У неї в руці невеличка торба, із котрої так смачно тхне хлібом, що я починаю захлинатися слиною. Зовсім як мати в моїй уяві.

Ти, я бачу, голодний, — каже жінка, достає із торбинки чималу паляницю і подає мені. Я злякано відсахнувся: на минулому тижні одна із таких жінок теж запропонувала мені шматок хліба, але замість хліба впхнула мені до рота якусь гидотну, присмак котрої й досі тримається на язиці. Обпираючись на милицю, жінка з зусиллям сідає на землю поряд. — Чого так переполохався, чи навчений вже?

Я щось прошепотів скам’янілим від спраги та голоду язиком.

Бідна дитина, чи не сирітка часом?

Вона витягла із торби пляшку зі ряжанкою. Я заплющив очі і побачив лице матері, доброзичливу усмішку на її вустах. Мати наче казала мені: бері, не бійся.

В кіно показують, що голодні діти їдять, не розжовуючи. За роки мандрівок по селах я бачив чимало голодних дітей. Перше чим їсти, вони притуляли скоринку до вуст, і, нюхаючи, ковтали слину. А їли поволі, наче розуміли, що чим довше їси тим здоровішим будеш. Але мені подарували не скоринку, а цілу паляницю та ще й із ряжанкою. Так що я не церемонився. Доброзичливо всміхаючись, жіночка іронізувала.

Такий хвацький хлопець, а їси хапкома, не їси, — уминаєш. Не бійся, не відберу. А що злякався, я тебе розумію. Чимало шляхом хануриків ходить, кожен тільки й дивиться в кого що хапнути. А ти, бачу, хлопець кутий на всі чотири ратиці. Очі у тебе розумні і вимова не селянська.

Так я ж нічого й не говорив, звідки знаєте про мою вимову?

Чую як ти із батьками розмовляєш. Хіба не питав у матері дозволу взяти у мене хліба?

Я жінці сказав, що іноді теж чую про що думає людина, частіше таке стається перед грозою,

Жінка була відгадницею, вона запропонувала мені пожити в неї, дечому навчитися.

Тебе як звуть, хлопче?

Петром.

Я Євдокія Федорівна. Ти ось що, Петре, скажи в якому стані приходять до тебе в уяві батьки? Тато, наприклад?

Я відповів, не думаючи.

Батька бачу зі трохи відкритим ротом, наче він тільки що піймав облизня, і ковтає слину, скалячи зуби на суперника, котрому поталанило хильнути горілки.

Твій батько, він що… пияка?

Ні, він вчителем був, малювання в школі викладав.

Мати теж вчителювала, так?

Я хитнув головою.

Розумні люди, а про сина не подумали…

Я був вдячним жінці за те, що вона сама знайшла відповідь на своє питання. Мені було соромно вимовляти не дуже всім приємне слово «в’язниця». Кажуть, чесні люди по в’язницям не сидять. Але мої батьки були чесними, за що й одержали термін. Правда, бабця мала на це слово свій погляд.

Куди орли літають, туди сороки не пускають. Запам’ятай, синку, ти повинен пишатися своїми батьками. Щоб тобі хто про них не говорив. Про те, якою приходить до мене мати, Євдокія Федорівна не спитала. Мабуть сама здогадалася.

Деякий час ми сиділи мовчки, думаючи кожен про своє. Я ловив поглядом літаючого із гілки на гілку крука, він щось говорив мені, на щось натякав, але мені здавалося що він бреше: бабуся добра, цілу паляницю мені офірувала. З якого ж тоді бісу так занепокоєно борсається з гілки на гілку крук? Схарапуджений птах попереджає мене не вірити жінці, що вона віщунка і сивіла, а ще гірше — вона облишить мене свободи, примушуючи виконувати все, що їй забагнеться. Але я втомився. Останнім часом мені не дуже щастило на добрих людей. На мене дивилися як на злодія-недолітка, навіть рибалки, що сиділи із вудками біля річки підсовували ближче до себе свої нікчемні речи. Одного разу, стоячи на пагорбі, я почав голосно читати вірші із «Кобзаря», але якийсь хлопчина підійшов і почав шпурляти до мене каменюками.

Заткни свого поганого рота, — крикнув він мені, а чоловіки, що сиділи поряд, навіть не озирнулися.

Пішов я таки із бабусею. Крук довго ще супроводжував нас, але потім якось раптово щез, наче його й не було. Легенький вітрець торкнув лиця, коли ми ввійшли на бабусине подвір’я. У господарки був невеличкий садок та чималий город під овочами. Я відразу втямив що із бур’янами в городі доведеться поратися мені. Я наперед розмірковував обсяг передбаченої праці, але це мене навіть радувало. Працювати я завжди гаразд, аби не кривдили, а то ще й ображати почнуть.

Про попередження крука я згадав на третьому дні, коли на городі не зосталося жодного будяка, а господарка маєтку вже зранку була якась, наче не своя.

Щоб ти луснув, чорт тебе не бере, — важко дихаючи, сварилася бабся. Вона недбало схопила цеберку, цеберка впала на землю, заливаючи водою її нові капці.

Для мене була цілком несподіваною поведінка Євдокії Федорівни. Ще вчора вона мене вітала, шанувала, як рідного, а сьогодні, наче її домовик не так як треба поцілував. Вона звинувачувала мене в усіх смертних гріхах, а я розгублено дивився на неї, кліпаючи очима.

Пробачте, але чого я не так зробив. Цурки на дрова поколов. Усі поколов, підіть подивіться. Під кожне дерево по двадцять цеберок води вилив… Будяки знищів…

Скинувши капці, Євдокія Федорівна, стояла на вологій землі, дивлячись на мене, наче вперше бачила.

Хто тебе прохав? Ти ще дитина, тобі вадливо так працювати. Кому ти хворий здасися?

Вона мене розчулила до сліз. Я вперше зустрів господарку, яка дорікала мені за те, що я багато працюю.

Давай, синку, домовимося. Моє тобі завдання: днем читаєш книжки, а у сутінках, коли не вистачає у хаті світла, розповідаєш мені прочитане. Мені дуже прикро, що я понукаю розважати мене, але… розумієш, очі у мене вже не ті. Так ще я начебто все бачу, а читати вже не можу.

Я читав так багато, що іноді відчував себе зовсім виснаженим. Давалися взнаки кілька місяців нервового напруження, дні проведені без крихтини хліба у шлунку. Я знав напевне, що Євдокія Федорівна мені не дорікатиме, якщо я порину в сон задовго до того, як вона лягатиме спати. Іноді до господарки приходила стара жінка, її сестра Тамара Федорівна. Вона розповідала про життя на колимських таборах. Я тремтів од хвилювання, бо цілком можливо, що й мої батьки відбували термін саме на отій проклятій планеті, про яку розповідала бабся. Іноді втомленим голосом Тамара Федорівна пропонувала:

Чи не поїсти нам, щось я зголодніла.

Не минуло й години як ми їли, але Євдокія Федорівна навіть не натякала про це, бо розуміла, що саме спогади про голодне життя на колимських таборах, збуджують у сестри таке бажання.

Ми знову сідали за стіл, підтримуючи бажання страдниці, тоді вже приходила моя черга щось розповідати, бо їсти мені зовсім не кортіло. Страшно було думати про страждання батьків, загнаних у табори. Я починав шморгати носом, хвилювання опаляло нутрощі, в уяві виникало лице матері, да таке нещасне, що я починав змальовувати його вугіллям або шматочками кольорової крейди на склі. І так це мене захоплювало, що я вже не чув про що гуторять жінки, а може вони і не гуторили, боячись сполохати натхнення, яке опаляло мене у ту годину. Малюнки не вдовольняли мене, але жінки бачили в малюнку Богоматір, яка втратила сина, і довго сиділи-гадали, як зберегти малюнок від мушви та пилу. Дочка Тамари Федорівні жила в Києві, що там вона писала дочці не знаю, але вже через два тижні в мене була купка цупкого паперу та акварельні фарби із набором пензлів. Донька Тамари Федорівни, Світлана Тарасівна, запропонувала мені намалювати ранковий пейзаж з річкою та старим дубняком за нею. Я відразу ж погодився, бо не міг відмовити жінці, яка подарувала мені свято. Наступним ранком я прийшов до тополі, під якою в дитинстві любила сидіти Світлана Тарасівна. Було це саме на початку травня, коли трави, кущі й дерева ще не втратили свіжості фарб. Річка була майже білою від сонця, яке ще не встигло пробитися крізь туман, у небі теж було більше білих барв, ніж блакитних, але раптом щось зробилося із моїми очами: я помітив, що і річка, і небо, і навіть корони дерев та кущів починають багряніти. Було таке враження, ніби небо червоніє від заздрів до земної краси. Мені здавалося, що я нічого подібного ще не бачив. Добре що під рукою в мене були саме акварелі. Мені вдалося замалювати рум’янець на лиці неба, ледве помітний, а одностайно соковитий, нанести його вилиски на весь травневий пейзаж. То була натхненна праця. Світлана Тарасівна аж руками плеснула: сказала що я намалював не землю на сході сонця, а землю на сході комунізму. Я навіть не порозумів про що йде мова. Який може бути комунізм, коли мої батьки нізащо відбувають термін в таборах Сибіру. Минуло чимало часу, коли одного разу прибігла до сестри Тамара Федорівна й почала звинувачувати мене у підлоті. Ніби я спеціально намалював кроваві страхіття на радянській землі, за котрі Світлану, викладачку літератури в школі, ледь не вигнали з роботи. Жінки вирішили, що таким чином я хотів помститися за своїх батьків. Довелося мені збирати свої речі у невеличку торбинку й посувати світ за очі, подалі від гостинного села.

Не з-за племінниці тебе жену із хати, — напучувала мене Євдокія Федорівна, — лячно що прийдуть за тобою злі люди і почнуть звинувачувати мене в усіх смертних гріхах.

Перш ніж покинути село, я ранком прийшов до тополі, щоб ще раз змалювати пейзаж, за який мене звинуватили в бажанні помститися за своїх батьків. Я нічого не міг порозуміти. Яким чином ранковий пейзаж міг обернутися помстою, та ще до такої доброї жіночки, як Світлана Тарасівна? Трави та дерева того ранку вже не були такими соковитими, як на початок травня, менше було білого у річці. Не рум’яніло й небо, як того ранку. Але в уяві той ранок ще тримався, і я почав його змальовувати таким, яким він був тоді. Основоположними були барви, зокрема зелених, блакитно-рожево-білі. Акварель ще не встигла висохнуть коли я рушив подалі від села. Іноді, дивлячись на малюнок, дивувався: що у ньому побачили фахівці художнього мистецтва? Чому я бачу тільки ранок над річкою, соковиті зелені траві, кущі, та граюче передранковими сполохами небо. Йшов я довго, заночувати довелося у стіжку ще вологого різнотрав’я. Стіжок був духмяним, спалося у ньому не тільки вогко, але й жарко. Та й відвик я за два місяці від ночівлі у стіжках. Так що я чимало порушив архітектуру стіжка, що виявилося ранком, коли мене розбурхав гнівливий дідусь-косар, володар стіжка.

Тобі що, бісова дитина, спати ніде. Я складав, складав, а він, наче сорока горобине гніздечко… І не соромно тобі?

Сіно ще вологе, — виправдувався я, — підсохне трохи, я зберу його до купи… обов’язково зберу…

Голос у мене схвильовано бринів. Мені справді шкода було дідуся, бо добрий був. Другий би палицею мене почастував, а у цього очі були лагідні, теплі.

Це що у тебе? — спитав дідусь, хитнувши головою у бік лежачого на торбині малюнка.

Ранок я вчора намалював, у селі що за дубовим гаєм.

Сам намалював? А не брешеш? Діда Опанаса не легко обдурити, синку.

Давайте, діду, я вас намалюю, відпрацюю свою безсоромність.

Дід підняв малюнок, довго вдивлявся в нього, то підносячи ближче до очей, то відсуваючи подалі, а потім наче ґедзь його ужалив, схопився на ноги, зиркаючи по обидва боки.

Не бреши… краще скажи, звідки в тебе цей малюнок?

Нічого я не брешу, — образився я. — Я вам таких малюнків зараз скільки побажаєте намалюю…

Я вже почав копирсатися у торбинці, коли дід зупинив мене.

Добре, синку, добре, я виру тобі. Тільки, бачу, ти сам ще не розумієш що малюєш. За такі малюнки знаєш що буває…

Я все ще не міг порозуміти, що дід бачить окрім річки, неба, та зелених рослин по обидва боки річки. На хвильку заплющивши очі, я зосередився на виниклому в уяві малюнку, і нічого дивного у ньому не побачив. А дід тим часом хрестився, не відриваючи очей від малюнка. Це мене ще більше здивувало. Коли я взяв у руки діда малюнок у мене похололо в грудях. По небу, по річці, по зеленій траві, навіть по коронах дерев та кущів, хтось розкидав білі чоловічі черепи та кістки, і на все це із неба точилися струмочки рожевої крові. Плями крові по листям дерев та кущів, струмки по небу та по річці, кров на кістках та черепах…

Але ж я цього не малював!

Дід дивився на мене, як на божевільного.

Твоєю дитячою рукою керує Бог, — сказав дід Опанас. — Тобі хтось розповідав що тут відбувалося на початок тридцятих років?

Бабусі розповідали, — зізнався я.

Я візьму у тебе цей малюнок, — сказав дід. — У моєму пакунку сало із хлібом, візьми собі і посувай далі. Нелегка на тебе чекає доля, хлопче. Але це вже не твої турботи, твоєю долею керує Бог…

Що мені зоставалося робити: подякував діда за сало з хлібом та й пішов далі. За роки блукань я багато чого побачив на рідній землі. Зустрічав людей добрих і злих, але досить було мені почати читати вірші, як лиця їх наче кам’яніли. Тому останнім часом я старався не виказувати своєї хлоп’ячої освіти, навіть приховував вміння малювати. До невігласа сирітки люди ставилися набагато краще. Але таке безбарвне життя мене не влаштовувало, особливо влітку, коли в посадках вздовж шляху достигали плоди солодкого морелю, на колгоспних ланах досягали молочної стиглості качани кукурудзи. Колись мати казала мені: сповідайся в слові, але мені приємніше було сповідатися в малюнках. Я малював матір, себе, стоячого перед нею навколішки, і вкрадені у колгоспі качани кукурудзи. Не знаю вже, як би подивилися на моє каяття працівники колгоспних ланів, але в роки моїх блукань за колосок зерна терміну вже не давали, об’їждчиків майже не було, бо кукурудза йшла на силос. Таким чином можна було перетворитися в злодія, але мати із колиски виховувала в мене звитяжний дух волі, намагалася прояснити внутрішній зір на себе, щоб я мав свій світогляд, своє особисте ставлення до суспільства. Брат матері Артем визнавав за свій обов’язок виховувати людей із почуттям повсякчасного жаху перед можливістю порушити закони бога, або влади, постійно молитися, сповідатися, не читати бісівських книжок. Тільки таким чином, на його погляд, людина може уникнути мороку облуди й занепаду. Я внутрішнє усміхався, споминаючи промови Артема. Скільки добрих книжок я прочитав, скільки щастя зазнав, читаючи їх. А що до Біблії, колись мати казала, що її треба відредагувати, викинути усю бісовщину, і надрукувати як історію єврейського народу. Це що стосується Ветхого заповіту, а Новий вона інакше й не називала, як щоденниками божевільних гомосексуалістів. Цією хворобою ще й сьогодні страждають чимало церковників та монахів. Кажуть же люди: з ким діло затієш, від того й завагітнієш.

У людському злі, — казали мати, — повинні релігійні заклади. Коли людина втупиться у якусь пляму на стіні, і побачить в ній щось особисте, нічого іншого вона вже і уявити собі не може. Бо, бачте, лячно признатися собі, що життя кожної окремої особистості — це лише відблиск космічної енергії. У люстерці, чи в калюжі, різниці немає. Хіба що один звір буває ненажерливій за другого. А вже сама що ненажерлива це, звичайно, людина. Вона дуже любить гратися: бокс, баскетбол, війна. Мати вчить сина, школа вчить, інститут вчить, а армія підхопить його, невігласи-старшини покалічать, виб’ють із мозку все, що було в нього вкладено, щоб вмів тільки по своїм братам із кулемета строчити. Армія мусить вишикувати свої загони тільки із добровольців. Інакше інтелект щезне…

Мене армія на свій нелюдський ланцюг не начепила. Бо мене наче й не існувало на білому світі. Я з дитинства йшов обіч суспільства. За Незалежність України битися піду, знайду, навіть, спосіб як помститися Росії за те що закатувала моїх батьків. Росіяни кажуть, що батьків катували самі українці. Може воно й так, але риба гниє із голови. Російський царат поневолив українського селянина, втоптав його в грязюку кріпацтва, посадив йому на карк князів, попів та іншу безсоромну нечесть, за що вона й поплатилася. В Україні такого не було, все пішло від катівень Петра, і прокотилося кривавим колесом ледь не на чотири сторіччя. Воно ще й зараз, оте колесо, стоїть насторожі. Бо не може тюрма народів існувати без в’язнів.

Сьогодні Україна начебто незалежна, але мені оця незалежність нагадує собаку, який біжить у майбутнє, тягнучи за собою величезний ланцюг, котрим була прикута до російського загарб-ницького дроту. І стільки сміття начіплялося на цей ланцюг, що того й дивися, задавить воно вільнолюбну країну. Якби ще керівники держави не озиралися, у своєму спрямуванні до незалежності, на російського царя-батюшку, з його загарбниками-нащадками. Чим далі, тим частіше виникає в уяві отой собака, і мене лякає його небажання звільнитися від нашийника, відкинути геть гидотні покидьки російського поневолення.


Заночував я якось взимку в копиці сіна на узбережжі якоїсь вкритої тонкою кригою річеньки. Вітер гасав полем, ламав кригу на воді, все лагодився повалити копицю, вигнати мене кепсько вдягненого на лютий холод. Мені й в копиці було не солодко. Тільки й зігрівався молитвами мамці. Й досі пам’ятаю як я скиглив тієї ночі у копиці сіна недалечко від міста Біла Церква. «Ой, матінко моя рідна, ой батечко мій, чого ж це мені останнім часом так не щастить? Чи ви забули про мене, чи думаєте, що я повірив пацюкам влади у вашу повинність перед нею. Нікому й нічому я не вірю, вірю тільки оцій копиці сіна, яка дарує мені на ніч життя. Вірю бабусі, яка випроводила мене вчора із подвір’я, бо повернувся з армії її онук, у якого виникла підозра, що я злодій, який має заміру вкрасти його дитячі іграшки. Які там у нього були іграшки вже не знаю, і хоча бабуся намагалася усовістити онука, залишити мене хоча б на ніч у теплому кутку біля пічки, він таки не послухав. Та й мені осточортіли підозри новоспеченого єфрейтора. Краще замерзну, аніж буду спати поряд з вояком, який підозрює мене у чомусь ганебному. Коли вже влітку мандруватиму я через це село, зайду до бабусі, намалюю її з онуком прямо на білій стіні, і піду далі, із дурною думкою про отаку свою помсту, бо з часом малюнок почне облітати зі стіни разом з крейдою.

А тоді я ледь не закляк в отій копиці. Добре що ранком їхав на возі додому похилого віку чоловік, який міняв дитячі іграшки на ганчірки та кістки животини. Він закутав мене у своє не зовсім духмяне майно, потім у містечковій кав’ярні напоїв чаєм з пиріжками, і подарував олов’яного півника-свистунця на пам'ять про наше добре знайомство. Потім я довго шукав того міняйла, щоб у нагороду за півника розмалювати його возок казковими героями. Я навіть фарби і пензлів придбав, намалювавши якомусь студенту екзаменаційну роботу, — індустріальний пейзаж з коровою на першому плані.

Але того міняйла я так більше і не зустрів.

В дорозі більш за все я любив вчити напам’ять вірші знайомих мені письменників. Книжки за виконану роботу, а іноді й за добрий малюнок, дарували мені не дуже охочі до читання люди. Йдучи обіч шляху, я зазирав у книжку, запам’ятовуючи рядки віршів, а коли йшов дощ, читав вірші наголос. Читав старим людям, коли вони запрошували мене до хати перепочити, читав учням, які не могли вивчити шкільне завдання. Так що не тільки працею у городі, або на подворі, не тільки малюнками заробляв я свій прожиток, але й читанням віршів. Особливо в тривалі зимові вечори.


Якось перед самої північчю затримався на околиці села Маївка, з хлопчиками та дівчатками, які палили багаття із кукурудзяних та соняшникових бадилин. Навколо вогнища було темно, лише в селі на небагатьох стовпах мерехтіли лампочки. Я не боявся собак, які гавкали на мене із селянських дворів. Майже усі вони були вільними в своїх собачих мандрах, на ланцюгах сиділи тільки величезні похмурі вівчарки. Якщо яка й гавкне то скоріше на господарів, а не перехожих. Я підійшов до гурту молоді майже не помітно, тільки один із хлопців, худий і тому швидкоокий, запитав, хто я та звідки? Я збрехав що приїхав до тіточки Марфи Кобенючихи, та мабуть помилився селом, бо подвору із каштаном біля хвіртки не знайшов. Громада не звернула на мене уваги, хіба що дівчина спортивного складу, яка, оглянувши мене із ніг до голови, сказала.

Каштан біля хвіртки буцімто бачила в сусідньому селі за річкою, але треба чекати ранку, вночі туди не дістатися. Хіба що мостом, але міст звідси майже за три кілометри. Підлітки біля багаття розповідали по черзі байки, або наспівували пісень, а коли дійшла черга й до мене, я запропонував почитати вірші українських або радянських поетів. Дівчина спортивного складу відразу заплескала в долоні, і, підплигуючи на гумових черевиках, запричитала:

Маяковського, будь ласка, або Єсеніна…

Але швидкоокий наполягав, що б я читав Тичину.

Можна починати щось із Тичини, але Маяковського обов’язково, — погодилася дівчина.

Вона мені дуже сподобалася, ота спортивного складу красуня, але у неї за спиною і поруч завжди знаходилися місцеві залицяльники, і я вагався про що читати, про кохання чи політику. Що до худорлявого та швидкоокого, я відразу порозумів, що він складає вірші і щоб якось потрафити йому прочитав зовсім коротенького Тичину, напутнє побажання поетові.


Трохи не доспиш, трохи не доїси —

То й вірші гарні пишуться.

Мораль: як хочеш бути поетом —

Не спи вліжно, не їж уїжмо.

Будь настільки тонкий,

Щоб хміль поезії круг тебе вився.


Хлопець був у захоплені, він назвався Кузьмою Співаком, запропонував мені заночувати у хаті його батьків, але мені ще треба було виконувати заявку на Маяковського. Я читав не пам’ятаю вже що, але читав таки добре, бо виконувати побажання довелося ще довго. Спортивного складу дівчина, Наталя Швидко, дивувалася, як можна вивчити напам’ять стільки текстів. А коли почула що я знаю чимало інших, запропонувала не поспішати до своєї тіточки, а почитати вірші у школі. На мою думку залицяль-никам Наталі це не дуже сподобалося. Коли ми посували зі Співаком до хатини його батьків, один із хлопців попередив, щоб завтра ранком і сліду мого у селі не було. Але Кузьма відповів, що я його гість і буду гостювати скільки буде потрібно. Мене здивувало як швидко хлопець погодився з Кузьмою.

Якщо тільки заради тебе, Співак.

Вони мене шанують, — якось, буцімто вимушено, зітхнув Кузьма. — Мій батько постраждав за громаду, коли прийшли арештовувати голову сільради, не повірив, що Ілля Петрович зрадник. А коли гебісти спитали: чим докажеш, облив себе пальним…

Кузьма не договорив, бо сльози перехопили горло. Це були сльози погорди за батька, бо як я порозумів, він таки встиг чиркнути сірником. Як потім вже я дізнався, голову сільради так і не арештували, а батькові Кузьми селяни поставили пам’ятника, як борцю за правду.

Жив Кузьма, він був старшим за мене на два роки, у матері, яка працювала прибиральницею в початковій школі. За освітою вона була викладачкою іспанської мови, але в школі таку не вивчали. Привітала вона мене, як рідного, і білизну для ліжка знайшла і ковдру. Ранком Кузьма показав мені фотокартки батька, невеличкого на зріст вояка, з низкою нагород на гімнастерці. А ще показав Подяку від товариша Сталіна, за героїчний вчинок.

Якби не ці нагороди, — виказала думку мати, — захомутали б нас із Кузьмою, як любеньких. Знав батько що робив, захищаючи голову сільради. На фронт вони разом пішли і додому разом вернулися. «Якщо Борис Степчук ворог народу, тоді вже й мене, Співака за одне хапайте», — кричав він, бризкаючи слиною в лиця конвойних.

Два тижні жив я в родині Співаків, весь час малюючи полум’я із очима Гордія Несторовича Співака. Мене тоді охопив такий пекучий жаль, така огида до прислуговуючих владі людей, що усі свої почуття вихлюпнув фарбами на полотно. Дивитися на картину приходило майже все село. З недовірою зиркали на мене, а коли зацікавленість почала переростати до ґвалту, я завчасно втік подалі від гріха. Але постать Гордія Співака ще довго лишала мене спокою, вступаючи в суперечність із образом прикутої до ланцюга собаки.

Коли до влади в Росії прийшов недоріка Єльцин, мене особливо дивувало питання: як таке могло відбутися із нашим загальмованим радянською пропагандою суспільством. Люди водночас зреклися «світлого майбутнього», напівбога Леніна. Ще вчора вони б мене роз’яряли, скажи я те, про що сьогодні гомонять на кожній автобусній зупинці.. Буцімто й не було зірки на баштах Кремля, не було освіченого радянського люду. З усіх закутків полізли злодії, вбивці, казнокради, поборники російської руїни. Наче заздалегідь знали, що буде відбуватися у наступній днині, навіть не на тижні, чи місяці. З одного боку я був на сьомому небі від щастя, що Україна нарешті таки визнана незалежною, з другого боку — був ошелешений безтямною поведінкою сповзаючих рачки до церкви учорашніх катів-комуністів. Секретар райкому Дім Степанович Будник, терміново пішов до попів хреститися, де, замість батьківського імені Дім (демократичний інтернаціонал молоді) йому терміново дали нове ім’я Дмитро. Я питав: чи не соромно зраджувати батькам? Відповідь була багатозначною:

А Єльцин як же, сам бачив як він Олексію руку цілував.

Так вони ж обидва у минулому гебістами були, та й владу, як колись царі, наш «святий» президент бажав отримати від Бога.

І все б нічого, але як мені казали, новоспечений Дмитро бігав до міліції скаржитися на мене за те, що нібито я образив його кращі почуття до нової демократичної влади.


Майже п’ятирічне злидарювання шляхами Херсонщини було повчальним для виховання мене як статечної, але не завжди рівноважної людини. Моя рання статева зрілість була наслідком ранньої відірваності від материнської любові. Вабило до жінок бажання духовного затишку, у кінцевому підсумку все оберталося «грою в жмурки», так називала наші нічні водевілі Катерина, жінка, яка була мені не тільки коханкою, але й ненькою..

Я блукав у межах найбідніших верств населення, бо, треба визначитися, що міста я лякався, як потенційного ворога. У місті легко загубитися. Люди в оточенні кам’яних будинків самі здавалися мені кам’яними, можливо нащадками «Кам’яного гостя», про якого писав Пушкін. Вони завжди кудись поспішали, про життя міркували у межах своїх хибних принципів. Дивне, але я зовсім не лякався сільських міліціонерів, вони вважали мене за місцевого хлопця, тоді як у місті, моя розгублена постать викликала підозру у кожного дружинника із червоною пов’язкою на руці.

Щоб скинути оту дитячу полуду з очей, мені довелося довго сахатися як представників вдали, так і дружинників. Іноді не вистачало сміливості запитати у чарівної жіночки-міліціонера як знайти необхідну мені вулицю. Повноважним громадянином міста я почав відчувати себе коли вже у Хабаровську, нам, митцям, пов’язували на руки шматочки червоної тканини з ознакою «Дружинник», і ми вимушені були стежити за порядком у виділеному нам кварталі.

Comments