Розділ 18 - 19

Розділ вісімнадцятий

Дід Пилга

 

Щоб досконало позначити де був, що робив, з якими мисливцями сполучався герой моїх розвідок, мені треба було вдруге їхати в Ситу, в Обор, може й в Золотий, чи в якісь там Гвасюги, де, кажуть, декілька тижнів після мандрів до Хабаровська, переховувався Лозов’ягін. Віра впевнена – таке було. Жила в Гвасюгах, а може й зараз ще живе, одна людина, китаєць чи нанаєць, сказати Віра не може, але рятував дід Пилга від небезпеки не одного мешканця нетрів. Вмів син талановитого народу замулити очі нишпоркам радянської влади. Після дідового частування очі офіцерів блищали, як озерця в нетрях, настрій був такий ніби тільки що знищили усіх ворогів товариша Сталіна. Вони навіть рушницю Пилхі подарували, а до рушниці пакунок патронів. Щоб полював на звіра. Щоб було чим частувати голодних від метушні по селах гостей. Було й таке, що сидів Лозов’ягін за одним столом з Пилгою та славетним чекістом Миколою Івановим. Пили горілку з однієї пляшки, з однієї миски брали пальцями огірки, але не Лозов’ягіна бачив перед собою чекіст, а літню, не дуже вродливу китаяночку.

– Так за що будемо пити, товаришу Сілуєке?

– За товариша Сталіна, – шкірився Лозов’ягін.

Мешканці Гвасюгів думали, що Лозов’ягін чекає на біглу людину, що сам він робітник енкеведе, тому, при зустрічі, чемно кланялися, а дехто поглядав з острахом, бо в самому слові енкеведе було щось надзвичайно погрозливе. Чортів та дияволів люди так не боялися, бо ті з хвостами, а коли істота метляє хвостом, боятися її не слід. Таким чином вона залицяється до людей. Але чортів більшовики знищили, замінивши їх чекістами, залізними лицарями влади.

 

Оце вже я в Гвасюгах, з дідом Пилгою, сидимо за столом, розмовляємо. Говорить більше Пилга, а я слухаю.

Більшовики тебе бачать червоним, білі – білим, а ти залишаєшся людиною, бо ранком червона влада може прокинутися білою, а білій щось інше на думку впаде. Оті хижаки, що полюють на людей, думаєш, не знають що в нетрях любої влади можуть перетворитися з вовків в овець і навпаки. Ти бачив, як бігають у коменданта очі, коли він починає говорити про зрадників. А чому? Та тому, що лякається слова, яке оголошує. Не думки лякається, а слова.

– Скільки вам років, діду?

– Не знаю, я був завжди. В Кондоні жив, в Софійську, в Імані, двічі в Америці був, лікував вождя племені Алеутів, бо доводився він мені рідним братом. Я двічі зазнав присмаку безсмертя. Не дуже смачний, скажу тобі. А живу я довго тому, що не зрадив жодному своєму слову. Любив сонце, землю, а на землі – кожну живу істоту, кожну рослину. В усьому, що є на землі є своя таємниця, але як дізнатися її, коли людина окрім свого шлунка нічого на землі не бачить.

Я питаю Пилгу, чи не причина, що, сидячи з ним, відчуваю себе молодим парубком, бо гойдає мене земля наче море на хвилях. А якими музиками радують ліси!

Пилга сміється. – Ніякої причини, брате. Бачиш яке добре сонце заглядає в вікна, як зворушливо торкає вітер віття дерев. Тебе привів до мене мій песик, дурну людину він не приведе. Отож і дивиться тобі в очі так довірливо. Дивується, що ти за людина така, звідки в тебе стільки любові до старого Пилги? Невже можна любити людину тільки за те, що вона тобі розповість про своє минуле? Саме так, Олександре. Радість в світ приходить від доброго серця. Приходили до мене православні, щось про Бога казали, начебто, той Бог – добро в чистому виді. Що зробив він спочатку світ, потім землю, а потім вже людину. Брехун отой ваш Бог, бо спочатку земля народила людину-лебідя, яка довгі віки страждала від полюючих на неї істот. Та якось обридло людини весь час літати, віддала вона свої лебедині крила хижому звіру. А той злетів, і так йому це сподобалося, що він заплакав від щастя. І перетворився в пісню. На оту пісню відгукнулося все живе на землі. Скажи, тебе батьки били за якусь провину? а вороги? За думки переслідували? Я певен, що – ні! Бо справжня любов не народжує зла. А ваш Бог – це зло.

Стверджуючи слова Пилги, собака підійшов і притулився мордочкою до моєї руки.

– Прийди до мене хто недобрий, ошкіриться мій песик, не моргнувши, весь час сидітиме насторожі. Про Багряного що скажу. Людиною він був чемною, освіченою, але далеко не янголом. Бив чолом своєму богові, а людей ненавидів. Може з остраху, чи натерпівся від них лиха, але урозуміти головного не міг: коли цілий народ опинився в казематі, врятуватися можна або сильнішому, або нікому. Багряний був продовженням революційного духу. Я йому натякав, що він, як Ленін, як Сталін, та інші більшовики, страждає хворобою вождізму. «Удар громами. Смерчем прийди. І поведи. І поведи». Отож прийшли і повели. До катівень повели, до голодомору, до концентраційних таборів. Накликав на себе кару, сприймай життя таким яке воно є. А коли вже урветься терпець, зови громи та смерчі. Я йому про любов до людини, а він про ненависть до більшовиків. Так ні до чого й не домовилися.

Пішов я від Пилги з сяйвом в серці. На очах сльози, легенький вітрець висмоктує зі щоки солону воду. А жінка з гускою в руці, що йде зустріч мені, питає:

–У Пилги були, я якому він гуморі?

А я собі думаю: йде до діда з гускою. Може й мені треба було щось принести? Задарма, кажуть, прищ на сідниці не вскочить. Мінував я хатини отак з три, сів на лаві під кущем калини, та жду що буде далі. А в голові думка: може й про Багряного Пилга такого наговорив, що з мене хабару не взяв? Дивлюся, підійшла жінка до хвіртки, погримала клямкою. Чую песик загавкав, та не дзвінко, як до мене, а з ноткою погрози. А через деякий час вийшов Пилга.

– Чого тобі? – питає.

–Я тобі гуску принесла, – досить такі нервово відповідає та, – якась хвороба занапастила птахів?

– Знову, Маріє, починаєш з брехні, – махнув рукою Пилга і пішов до хати.

А жінку наче підмінив хто. Такий-сякий, кричить, стороннього майже дві години освічував, а я для тебе наче облуда яка!.. Багато чого наговорила жінка про старого Пилгу, але дедалі повільніше й не так образливо, як спочатку. А коли виказала всю свою образу на діда, кинула гуску додолу, й зовсім вже зібралася повертатися до своєї хатини. Отоді знову забрехав песик, тільки не загрозливо, як раніше, а дзвінко, докладаючи діду, що усе дурне вийшло з жінки чорним словом, і що теперечки вона здатна з’ясувати все, що їй порадить Пилга.

– Ти, Надіє, що мені обіцяла! А прийшла таки. Придумала байку про хвору гуску. Невже не соромно? Хіба мало тобі інших справ. Немає в мене зараз дурман-кореню, старий я в гори ходити.

Пилга відчинив хвіртку, але жінка на подвір’я не пішла.

– Пробачте, знесилилася я в боротьбі з собою. Якби знати що син живий. Може повернеться, а? Скажіть, мені легше буде. Втомилася я жити з пекельним вогнем в серці.

Здалося мені ніби блискавка сяйнула поміж дідом та жінкою, вона навіть сахнулася, відступила два кроки назад.

– Не лякайся, – сказав Пилга. – Чи я тобі не казав, що на хижий зір добра людина не йде. Дуже ти жорстка, Надіє Степанівна. Стільки гиготи на мене наплюскала… Йди собі, син твій озветься, коли не залишиться ані краплини зла в твоєму серці. Дуже ти обурена на нього. А за що? За те, що добрий він, злиденним допомагав. Картоплі з городу пожаліла.…

– Так своє ж розбазарював, а попереду зима?

– Отож бачиш, яка ти…. Не маєш ти, Степанівна, серця. Син кличе на тебе, а серце твоє не може озватися. Глухе воно…

Зачинив Пилга хвіртку і пішов собі, і песик слідом побіг.

Надія Степанівна проходячи повз мене запитала, чи не маю чого посмоктати або випити. Я похитав головою: не смокчу й не пиячу. Вона зітхнула так тяжко що мені стало не по собі.

За спиною заскрипіла завісами хвіртка.

– Є у наших жінок така хвороба, все їм не так. А яка красуня колись була!

Літній чоловік вийшов й сів на лавочці поряд. Він смоктав цигарку, пускаючи дим по вітру в сторону від мене. Пожаліла Степанівна колись картоплини бомжам, так вони все з городу винесли. А вона сина Георгія, як гепне дрючком по голові, а потім зовсім з хати вижила. Дружина сина матері не сподобалася.

Він надовго замовчав, смокчучи свою цигарку, двічі змахнув з штанів попіл.

– А Пилга добрий дідок. Кмітливий. Як кажуть – вашим і нашим. Чекісти діда за свого держали, а він біглих в’язнів переховував. Вмів упевнити біса, що він його брат, а Бога, що – янгол. А якщо щось не так, упертий стає, на задрипаній козі не об’їдеш.

Ретельно підбором черевика мій співрозмовник втоптав в землю висмоктану цигарку.

– Якщо є час, заходьте, нічого нам тутечки комарів кормити. Не дивуйтеся, я знаю хто ви. Ви ще не приїхали, як люди роздзвонили, що до нас їде письменник. Про якогось мисливця буде питати. Я не знаю хто з наших мисливців вас цікавить, якщо наш дід, Пилга, про нього багато чого можу розповісти.

– Дякую за пропозицію, але пригощатися у чужих людей, не маючи при собі навіть пляшки горілки, не дуже приємно.

– Пусте. В мене своє добре винце є, покуштуємо.

Жив на той час Олександр Марченко з дружиною Настею тридцять два роки. Саме в той день вони святкували свій неповний ювілей. Жили не злиденно але й не багато.

– Місцевих лісорубами нові руські не беруть, – скаржилась Настя. – Наймають китайців, дешева робоча сила. А деякі наші злиденні безробітні згодні діточок в кабалу продати, аби гроші були.

– Скажете теж, діточок! – Дві дівчинки в минулому році щезли, дванадцяти та п’ятнадцяти років. Люди кажуть в Китай повіями продані. А може десь тут зґвалтували та вбили. У нових руських не заржавіє.

 

 

Розділ дев’ятнадцятий

В гостях у Марченка

 

– Ось що я вам скажу, – після третьої чарки, вже трохи сп’янівши, мовив Марченко, – я певен, що Пилга знає більше ніж говорить. Наперед знає що вас цікавить, але… знаєте Олександр,  мій батько був людиною освіченою, багато років працював в районній прокуратурі, мав звичку докопуватися до всього доволі напористо. Саме від нього я чув, що Пилга  дуже шанував Ірму Галльську, мешкала в нашому районі така жіночка. Я її не пам’ятаю, бо зовсім хлопчиком ще був, а вона на той час була вже занадто літня жінка. Чоловік Галльської мав високу посаду в столиці, але, як казали, курсував поміж Москвою та Хабаровськом. – Марченко зиркнув на дружину Настю, яка поралася на кухні з духмяним печивом, і змовницьки повідомив. – Мій батько казав, що чоловік Галльської, працюючи в НКВС, був польським шпигуном, він визволяв з таборів потрібних йому поляків, українців, чеченців, впертих: ненавидячи радянську владу, щоб ті підбурювали людей до саботажу, опору місцевим комісарам. І такі випадки були не тільки в Україні. Ви переключіть свою увагу на Віру Лисовицьку, вона, по чуткам, онучка Галльської  та її загадкового чоловіка. І що дивно, яким чином Віра стала Лисовицькою. Бабуся Галльська, мати була одружена за Смілянським, чоловік Віри – Ковтун, а вона, бачте, Лисовицька… Я знав Ковтуна, разом вчилися у В’яземському лісному технікумі. Веселий був парубок, але душа його скоцюрбилася в повсякчасних сварках з дружиною.  А причина сварок, знаю з натяку Ковтуна,  погорда Віри своїм родоводом. Так що, товаришу письменник, Пилга вам багато чого не сказав, тут є над чим помізкувати.

Я не знав скільки можна вірити Марченку, бо до нашої зустрічі, мені вже нарозповідали такого, що від думок йшла обертом голова. «Справжня правда це суцільне сумління», я звик завжди триматися цієї поради, але й в сумлінні мені треба було знайти раціональну зернину. Щоб було звідки починати будувати більш-менш правдиву версію перебування Багряного на Далекому Сході. До Пилги я більше не пішов, був сумнів що він розповість щось нове, але з Оксаною Реміз мені було про що поговорити. Правда на той час це було неможливо. У В’яземському мені сказали що вона пішла на озеро відпочити. Подорожній автомобіліст погодився підвезти мене до місця звідки можна було легше за все дістатися озера. Я висідаю з машини й лісовою стежкою прямую до озера. Ліворуч, за натовпом беріз, загачене озерце, від нього долітає до мене не зовсім духмяна прохолода. Крізь проріхи у кронах беріз та чорних осокорів пробивається сонячне мереживо. Стежка обминає купи гіллястих кущів ліщини, бурундуки стовпчиками сидять, проводжаючи мене допитливими очима. До людей вони вже звикли, за горіхами місцеві хлопці ходять праворуч озера, там кущі рясніші, бо кращі ґрунти. Про все це мені розповідає хлопчик з вудочкою, крокуючий поряд. Це дуже кмітливий хлопчина, про Оксану говорить що вона жінка не жадна, але краще б зосталася вчителькою, бо дуже добра була. Я недовірливо усміхався: звідки хлопчині знати якою вчителькою була Оксана, вона купила крамницю коли йому мабуть і п’яти років не було, але помовчував щоб не звести нанівець  благородні зусилля співрозмовника.

Нарешті ми дійшли до озера, воно було невеличке з протилежного боку в ньому по коліна в воді стояли дерева, а кущі тільки й того що здіймали догори виблискуюче на сонці віття. Людей майже не було, правда, ліворуч на воді покачувався човен, але в ньому на перший погляд нікого не було.

– Там Реміз, в тому човні, – певно сказав хлопчина, – погукайте, якщо треба, бо загорати буде до вечора. Вона там книжки читає, або щось пише. Я волав: «Оксано! Оксано!», але ніхто з човна мені не відповів. Тоді я роздягся, склав одяг біля засмаглих рибалок і, пірнувши в воду, поплив до своєї загадкової коханки. Вода була, я вам скажу, занадто таки холодною, де-не-де ноги чіплялися за водорість, відчуття було не зовсім приємним. Мені спало на думку, як я одного разу пірнув в затоку на Руському острові, де замість води попав в купу слизьких рослин, які обгортали мене наче щупальця медуз, і мені довелося прикласти чимало зусилля щоб вибратися на берег. Я підплив з корми, ухопився руками за борт і зазирнув в човен. Оксана спала в обіймах якогось мужчини, обидва були зовсім голі, і я ледь стерпів щоб не чхнути, що зі мною трапляється, коли побачу роздягнену жінку. Я пірнув у воду, щоб, чхнувши, не порушити спокій солодкої парочки. Доставшись берега, і помітивши усмішки на лицях молодих рибалок, я подякував їм за добре купання. Навіть не спитавши, чи часто вони так відпочивають, я одягся й пішов лісовою стежкою до шляху. На цей раз навіть не помітивши бурундуків. Не до бурундуків було.

 

На стільниковий телефон Оксана подзвонила мені вранці наступного дня, з образою в голосі пожалкувала, що я не розбудив її, що міг би залізти в човен й ощасливити її своєю присутністю. Про голого чоловіка, що лежав поряд з нею, ані слова. Наче його й не було. Я ж з В’яземського поїхав у Шумний до Віри. Сказати, що кортіло побачити – збрехати, щось мені підказувало, що вона кличе мене, що в житті жінки не все складалося, як думалося. На жаль вдома з Вірою не зустрівся. До неї несподівано приїхав брат з Ургала, як казав Петрик «з наміром продати половину хати, яка від батьків перейшла в спадщину дочці та сину.. А саме зараз сину були потрібні гроші. Як розділити хатину з двома кімнати та невеличкою кухонькою на дві родини, я не міг навіть уявити собі.  Брат ставив сестру в таке скрутне становище, що я ледь втримався щоб не вибухнути гнівом в присутності хлопчика.  Але втримався таки, не втратив влади над собою. 

– Де вони зараз можуть бути? – спитав у Петрика.

Я відчував в той мить кровну спорідненість з родиною Віри, не міг зостатися байдужим до того, що відбувалося на моїх очах.

– Та біс їх знає, – відмахнувся хлопець, не відриваючи олівця від аркуша паперу, на якому щось малював. – У нас з Артемом не дядько, а дідько. Я йому кажу, виконаю завдання, через два-три тижня віддам йому оті двадцять тисяч карбованців… Але йому, бачте, приспічило.

– За двадцять тисяч він згоден перетворити життя сестри в пекло, і це рідний брат! – вигукнув я, бігаючи по кімнаті. – Завжди, Петрику… ми зараз подзвонимо моєму другу в Хабаровськ, ми позичимо у нього ці двадцять тисяч. Таку хатину, город, і все це віддати за безцінь чужим людям…

Говорячи таке, я набирав номер стільникового телефону свого друга Євгена Єрофієва. Як завжди, він озвався негайно.

– Спасай брате, негайно в Шумний треба доставити двадцять, а ще краще двадцять п’ять тисяч карбованців. Все зроблю для тебе, вічним боржником буду. За двадцять тисяч брат сестру, онучку Багряного, зі світу зживає, намагається викинути з діточками на вулицю.

– Шумний, Шумний, Шумний, – декілька разів повторив Євген в роздумі. – Так, так… завжди, через хвильку передзвоню…

Ми з Петриком побігли питати сусідів, чи не бачили куди пішли Лисовицька з братом?

– Йшли вулицею, сварилися, – сказала смаглява, гостроока жіночка, – мабуть до сільради пішли.

–У голови грошей позичати марна справа, – здогадуючись з яким наміром мати пішла до сільради, зітхнув Петрик.  – Звідки у нашого Приходька гроші! Казав же, дідьку, завжди три тижні…

В сільраді той, кого Петрик назвав головою сільради Приходьком, саме розмовляв по телефону. Віра сиділа на лавочці ліворуч стола, її брат – праворуч, поряд з ним білява тілесна жінка з похмурим, давно не голеним, чоловіком. Обидва, брат та сестра  соромилися дивитися одне одному в очі.

– Поет, кажеш, – кричав у трубку голова сільради, – так, так, оце, мабуть, він з хлопчиком на порозі з’явилися. Все, все зробимо, під твою гарантію, Євгене Андрійовичу. Хату на покупця відписувати, чи як? Як він скаже, ото й добре. Все, все зроблю, будь певен.

Приходько поклав трубку, рукавом сорочки витер спітнілого лоба.

– Ну, що, шановний, Вікторе Степановичу! Твоя справа з Барановими зривається. Твою половину хатини купує сестра. По закону вона має на це першочерговість. Зараз оформимо документи, получиш гроші і… думаю, краще тобі, друже, забути дорогу в Шумний...

Віра дивилася на мене здивованими очима. Вона намагалася щось сказати, розводила руками, але зробити це не давав клубок гірких сліз в горлі. Поки секретарка голови поралася з документами, ми з Лисовицьким вийшли на подвір’я сільради. Він задоволено пританцьовував на місці. Я запитав:

–І тобі не соромно?

– Мені? – запалюючи цигарку і розганяючи рукою дим, здивовано всміхнувся він. – Чим Віра краща за мене, щоб їй все, а мені нічого? Правда, якщо бути до кінця відвертим, трохи є. Дружина, бачте, заїла, – закортіло купити нову кожушанку, а грошей не вистачає. Причепилася, як реп’ях, хоч з хати тікай. Якісь в неї до Віри ревнощі чи що! Язик мій, ворог мій, як зайде розмова про діточок, я натякаю дружині про обдарованість Артема та Петрика, бо мій телепень нічого окрім комп’ютерних іграшок не знає. А Артем, щоб ви знали, вірші пише, розвідками про Івана Багряного займається, а Петрик… Петрик в свою роки заробляє більше ніж ми з дружиною. На якусь фірму працює, робить чудернацькі малюнки на татуювання. Маючи за це неабиякі гроші.

– Пишатися треба, в родові таки хлопці ростуть, а ви їм дрючка в колеса… жити опостінь з незнайомими людьми. Микитити треба сперш ніж лізти в налигач дружини.

Він зім’яв пальцями цигарку і жбурнув в зелені кущі бузини.

–А як же ви тепер… Двадцять тисяч, їх повертати треба? Чи надієтесь на Петрика.

– На добрих людей надіюся, друже. Добрі вони згодні без кожушанки ходити, бо віддавати завжди легше, ніж ставити вимогу.

–А як дружина взнає?

– Взнає, а далі що?

– Почне дорікати, дійде діло до розлучання?

– Будемо розлучатися.

–А як же діти, хіба таке по божому?

– Що ви останнім часом усі триндичите, Бог, та Бог. А де ваша совість. Мій Бог – совість. Якщо дружина не розуміє, що я інакше не можу жити, нехай шукає собі раба божого, який тільки тим і живе, що наглядає – у кого що вкрасти. Я ж рабом не був і не буду.

– Ми не раби, ми сини божі…

–А якщо сини, виходить – престолонаслідники, зобов’язані мати своє бачення організації  не тільки родини, але й усього суспільства. Не молитися, не коритися батькові треба, а натякнути що він вже занадто старий, мало освічений, комп’ютерної грамоти не має. Й геть його з посади, такого невігласа. Сучасній людині потрібен не бог, а вчитель.

Він з хвильку помовчав.

– Воно й справді, запаморочило нам голови сучасне телебачення. Цар Микола – святий, японську війну програв, германську  теж, довів державу до громадянської війни, а тепер дивіться… святого знайшли! Слухати про те соромно, але дружина… Знаєте, Олександре, звик я до квартири, до ліжка, до кімнатних речей. У сестри в родинному домі, або в якомусь готелі катуюсь безсонням, а дружина впливає на мене усипляючи, наче наркотик який.

– Мабуть мало бував в інших краях, жив біля батька з ненькою, а від родини та під бочок дружини. 

Петрик стояв осторонь, чекав на матір, яка, замість секретарки, сиділа за портативною друкарською машинкою, поки та диктувала їй тексти документів. 

На спітнілому обличчі Лисовицького грала ледь помітна усмішка знаючого собі ціну чоловіка.

–Я визнаю себе винним, але обіцяю, що подібний випадок не повториться.

Його поводження не змінилося після нашої розмови, подумки, як я помітив, він готував нове паскудство рідній своїй сестричці.

Покупці, як я помітив, були не дуже засмучені невдалою угодою з купівлею житла. Вони сиділи на лавочці, яка стояла впритул до контори, чоловік смалив цигарку, а жінка намагалася комусь додзвонитися, тискаючи без упину пальцем на кнопки стільникового телефону. Іноді вона підіймала лице, усміхнено дивилася на мене, наче загравала, або натякала, що моє утручання в її справи пішли їй на користь.

– Краєм вуха почула що ви журналіст, – нарешті звернулася вона до мене. – Якщо так, скажіть будь ласка, чи є у попів такий дозвіл калічити діточок в таборах відпочинку? Поїхали ми минулим понеділком провідати сина, а там якісь місіонери з Австралії, вчать наших діточок молитися. Спочатку грали з м’ячем, потім дякували Богові за добру гру, за теплу погоду, і так поволі дійшли до вивчання молитви. Моє обурення дійшло до того, що я схопила кілок, та кілком, кілком самого красномовного. Ти, що кажу, паскудник, наших діточок калічиш. Розбурхала батьків, які сиділи в альтанці з діточками, подзвонила в міністерство культури. Ми дітей відпочивати за свої кровні відправили, а ви їх калічите! Чому мовчить преса? Невже президенту треба щоб наші діти невігласами росли?

– Мабуть треба, коли сам хреститься, – підтримав розмову Лисовицький. – Хіба це дивовина, австралійці! У нас нещодавно вчителька історії збожеволіла. Почала розповідати учням, що гори на землі це каверза біса, котрий начебто сховав у роті шматочок отої суміші з котрої Бог роздував землю, а гори це все оте, що крізь щілини між зубами витекло з бісового рота на рівненьке, гарненьке та затишне Боже творіння. Для нас це було як грім з ясного неба. Як таке могло статися? Аж виявилося – за пресвітера якоїсь секти вчителька заміж вискочила. Сталося це в липні 2006 року, в грудні вчительку визнали божевільною, а в лютому на голову захворіли декілька учнів. Почали писати доноси на викладачів, котрі розповідали учням про існування багатьох планет, які народжені космічним вибухом.  І що ви думаєте, – викладачів по головці погладили? А заміряння на свободу совісті не хотіли! Сьогодні, з’їхати з глузду це значить бути вільним. Навіщо владі розумні люди, – щоб закликали до нових революцій? Намагалися відібрати у заможних людей награбоване?

Сперечатися з Лисовицьким я не став, бо багато в чому був згоден з ним. В 1917 році православ’я в Росії луснуло, як мильний пухир.

Мене не покидали докори сумління: чи легше буде мені жити з вірою, що після земної смерті знайду життя небесне? Нехай, навіть, в оболонці душі? Чи не нудитиме душа, питаючи себе на протягу тисячоріч, чи добре поводилася на землі з душею дружини, товариша, коханки, чи підставляла душа другу шелепу, коли давали ляпаса першій? Чи зобов’язаний я догодити релігійним лицедіям? Чи, може, кожного рядженого питати на святість, нокаутом в шелепу? 

– Мене звуть Таїсія Семенівна, – простягла мені руку, обурена на австралійських місіонерів, жінка. – Я написала про зухвалий напад священиків на наших діток. Може прочитаєте, порадите, як фахівець в таких справах.

– Нарис, він у вас при собі?

– Звісно – ні, у мене в Хабаровську квартира, а житло в Шумному я купую чоловіку, йому лікар порадив пожити декілька років на селі, підлікувати легені.

Я засміявся.

– Перш за все треба йому не смоктати. Від цигарок вашого чоловіка я вже дихати не можу, смалить, як реактивний літак. 

Таїсія Семенівна підскочила до чоловіка.

– Ти що, глухий, чуєш що тобі говорять… кінчай смердіти…

Мужчина викинув цигарку, але через хвилину потягнувся на іншою.

– Йому марно про це говорити. Лікар застерігає, може лишитися ніг, але Миколі байдуже. Так ви дасте свій телефон?

Номер мого стільникового жінці назвав Петрик, а я вже оцінював статуру Таїсії Семенівни, яка вона буде в ліжку. Жінка помітила мій оцінюючий погляд, її усмішка говорила що вона згодна на все…

 

 

Comments