Розділ 8 - 9

Розділ восьмий

Перша подорож в Золотий

 

Плакати перед величчю російського народу й лити сльози, дивлячись на його злиденність – моє повсякденне заняття. Краще було б мені не бігати  дешевими притулками, де матип’є гірку, а діти швендають  вулицями з протягнутою рукою. В селі Золотому випала нагода заночувати на вулиці. З безмежної залитої водою пустощі в сторону Півдня віяло вологою прохолодою. Це по другу сторону залізничних рейок, а на Північ від залізниці стояв суворий мовчазний ліс. Я почав збирати хмиз, складувати його до купи, щоб запалити багаття, не тільки від настирливих комарів, але й від нічної прохолоди. Перебути ніч на ногах в тридцять років, це особлива пригода, але коли тобі під сімдесят, виникає бажання спорудити собі ліжко поруч з багаттям. Добре що ялинки стояли поруч, а спати на глиці мені вже доводилося. Вона приємно рипить, коли ти перевертаєшся, підставляючи до багаття змерзлий живіт або спину. Але ліжко я собі так і не спорудив. Раптом з лісу вийшов кремезний чоловік з довгою рудою бородою, і дійшовши суті справи, запропонував погостити у нього. Таким чином, за чистим випадком, я знайшов помешкання на курячих ніжках, де не тільки частували лісними стравами, але й розважали цікавою бесідою подружжя Петро та Марія Журавльови. Мені пощастило нашкрябати сто карбованців, і сорокалітній «дідусь» помчався по своїм таємничим адресам шукати пляшку доброї горілки. В приміщенні було занадто холодно, і Марія дала мені свій брудний домашній халат. Халат був баєвий, досить теплий, але в домі була піч і я запропонував господарці запалити в ній вогонь. Марія знайшла сокиру, я наносив з лісу сухого віття, нарубав, і коли з’явився з горілкою Петро, над дахом високо в небо підіймався стовп диму.

Церемоніал знайомства за чаркою горілки був не довгим. Петро з Марією народилися й виросли в Золотому, працювали в лісовому  господарстві, вирощували кедри для відновлювання лісу. Батьки Петра й Марії були з родини розкуркулених селян, котрих на початок тридцятих років виселили з Амурської області. Трохи сп’янівши, Петро признався, що запросив мене до хатини, бо впізнав кореспондента «Тихоокеанської зірки». Що двадцять років тому ми їхали з ним в одній машині з Сукпаю, а потім в газеті я надрукував про нього нарис. Відверто кажучи, я забув, що колись писав нарис про Петра Журавльова.

– Петру тоді було двадцять років, молодий, безбородий, а зараз… голитися не бажає, бо волосся захищає його від лісової нечисті.

– Він у вас скидається на лісовичка-боровичка. Коли я побачив Петра, там на узліссі, відразу вирішив, що він прийшов врятувати мене від лісових кровососів.

Розгладивши долонями бороду, Петро задоволено всміхнувся.

– До речі, я сказав Катерині Валеріївні, що в мене гостить кореспондент, вона зараз причепуриться та прибіжить. Бо дуже любить точити ляси на теми політики.

Я зрадів наче дитина. Виникла надія, що Катерина знайде мені ліжко в своєму маєтку, бо в хатині на курячих ніжках, мені можна було влаштуватися хіба що на підвіконні. Не хотілося завдавати клопоту господарям.

Катерина повела себе зі мною так, ніби побачила давнього знайомого. З темного минулого на мене війнуло свіжим повітрям. Згодом мені не одного разу снилися блакитні очі вродливішої красуні лісових нетрів.

– Не забули, як плакали, дивлячись на мою вроду? Тоді мені було сімнадцять, я була одружена за нашим головою. Пам’ятаєте, Степана Григоровича. До хати він тоді вас не позвав, бо дуже ревнивий був, так ото ж ви всю ніч просиділи у нього в кабінеті.

– Таке не забувається, – я всміхнувся. – Він дуже цікава людина, ваш чоловік. Досконало знає історію Оборської республіки. Наскільки пам’ятаю, навіть книжку писав, але що була надрукована, про те не чув.

– Степана Григоровича вбили в дев’яносто сьомому. Забороняв злодіям знищувати ліс в водоохоронних зонах. Думала, шукатимуть вбивць. Даремно. Навіть кримінальної справи  не завели.

Очі Катерини почервоніли, думав – вибухне сльозовою, але – ні, стрималася.

– Що до рукопису Степана, у мене дещо залишилося.

– Вони з дідом мого Петра, Журавльовим Андрієм, щоночі ляси точили про героїчне минуле, – встряла в розмову Марія. – Дід наполягав, що всі дії Сталіна були направлені на відновлення держави. Що без Сталіна не було б зараз не тільки Росії, але й усього слов’янського загалу.…

– Думка не нова, але занадто суперечлива, – всміхнувся, розгладивши бороду Петро. – Мій дід був людиною мудрою, але занадто упертою. Прожив дев’яносто три роки. Пройшов громадянську, вітчизняну, десять років таборів на Колимі, але віри в Сталіна та в радянську владу не втратив. Вмер від серцевого нападу в той день як вмерла велика держава СРСР. Дід Андрій наполягав, що в своїх висновках стоїть на твердих ґрунтах, але, як бачите, помилився. Не стало радянської влади, якщо вона де й виникне, тільки не в Росії, а ми знову повернемося до Шевченківської доби. Пам’ятаєте, що писав великий Кобзар:

 

Наробив ти, Христе, лиха!

А переіначив

Людей божих?! Котилися

І наші козачі

Дурні голови за правду,

За віру Христову,

Упивались і чужої

І своєї крові!

А получали?.. ба де то!

Ще гіршими стали,

Без ножа і автодафе

Людей закували

Та й мордують… Ой, ой, пани,

Пани християнє!

 

Цей бородатий в брудному одягу чоловік так артистично читав вірші Шевченка, що я не витримав і пустив сльозу. Природний інстинкт диктував Петру певне відчуття свободи, не виховання, не середовище, в якому він жив не зламали його волі. Я бачив в ньому свого єдиновірця, а оскільки його зору додержувалися жінки, ніч для мене була справжнім святом. Коли горілка в склянці закінчилася, а пив Петро, не п’янючі, Катерина запропонувала піти до неї, бо, чого-чого, а горілки в неї вистачить, щоб відсвяткувати таку дивну зустріч з минулим.

Мене з самого початку гнітила думка, як сталося, що подружжя Журавльових живе в такій маленькій хатині. Невже за сімдесят п’ять років родині не захотілося збудувати собі, хай не палац, але житло не гірше аніж у інших мешканців Золотого? Я таки не втерпів, спитав.

Як завжди, Петро розгладив долонями бороду, а вже потім, грайливо схопивши за талію дружину, сказав зі сміхом. – Треба знати Шевченка, шановний Олександре Олександровичу. У нього є відповідь на всі ваші питання. Пам’ятаєте:

 

Запалили у сусіда

Нову добру хату

Злі сусіди…

 

Якщо іскра була, я ж її й загасив. Від злого часу ще злішого бажати не можу. Ми з Марією так вирішили: перейшли комусь дорогу, назад повертатися не будемо. Підемо далі в тому ж напрямку. А будинок у нас був новий, добрий. Все, що заробили за своє життя дід з батьком, вбухали в будову. А теперечки в хатині баби Яги живемо. Не біда, принципами своєї віри в добро ми з Марією не поступилися. Не взяли тягар помсти на свої людські душі. Син, Павло, щоправда, нас за придуркуватих держить, з’їхав з держави закордонних горил кормити. Він наша єдина болячка. Раніш думали що немовля приходить у світ з повним набором батьківських сподівань, але це далеко не так… Зовсім не так.

– Ну досить вам, плакатися, – заспокоювала сусід Катерина. – син у вас розумна дитина. Чим, вмираючи з голоду, свого злодія кормити, краще щось мати від чужого. Хіба він вам грошів коли-не-коли не підкидає! Отож і не чіпайте хлопця. Він ще повернеться до своєї родини, тільки не злиднем, а заможною людиною.

Будинок Катерини не був кращим у селі, чотири кімнати, кухня, ванна, чималий коридор, та ще й тепла тераса, справили на мене неабияке враження.

– Так ви, Катерино, багата наречена!

– Тільки добрячого жениха не вдається знайти. Притулиться який, щоб досхочу попиячити, а як не принесу горілки, починає на мої комори заритися. Тоді вже я його відсилаю до бісової матері.

– І багато було таких, відісланих? 

– Не дуже, щоб дуже, але були.

Розташувалися ми в просторій кухні, за столом, вкритим червоною скатертиною.

– Мені абсолютно байдуже, що подумають про мене люди. Знаю лише, що в мене є знайомі, які мають безпосередній спосіб звертати на мене увагу. Коли з’являється в Золотому якась нова людина, набрешуть про мене такого, що, послухаєш, волосся дибки стає.

Катерина розкрила шафу і стала поратися всередині, шукаючи  чарки.

Я запитав, чи не можу оглянути рукописи її загиблого чоловіка.

– Тільки не сьогодні, – відмахнулася вона, – треба лізти на горище, на горищі є скриня, в скрині є тека, а вже в ній рукопис. Якщо вас дуже цікавить минуле, ми розв’яжемо язика Петру, він не тільки Тараса Григоровича по пам’яті читає, але й усю історію нашої Оборської республіки.

Петро від задоволення огладжував долонями свою скуйовджену бороду.

– Попереджую, що все це тільки чутки, офіційні матеріали засекречено.

– Було засекречено, а зараз?

– А зараз їх днем з вогнем не знайдеш, бо дуже комусь очі намулили.

Нічого особливого Петро не розповів, хіба що про біглого в’язня, який переховувався у місцевих мисливців, а потім втік з дружиною за кордон.

– Про ті події цікавилися органи після Вітчизняної війни, розпитували, чи бачив хто. Бо й справді, якесь подружжя перетнуло кордон в районі озера Хайкан. Навіть прикордонника вбили. Відбулося це ще в тридцять сьомому році. Але заговорили про втікачів тільки в сорок восьмому.

– Що за подружжя, не знаєте?

– Дід мій і хлопця і дівчину знав добре, але не те щоб говорити, думати про них забороняв. Вже батько розказував, що хлопець той, в’язень, збіг з таборів, або з будівництва Комсомольська-на-Амурі. Легенда про цього втікача ходила поміж засланців ще в середині тридцятих, бо втікачі й справді були. Але в Оборі над розкуркуленими не знущалися.

– Розкуркулені теж різні були, – вставила своє слово Катерина. – Твого діда не займали, бо поважали за хист у будь-якій справі. Ще й кулаки мав пудові. А моїх дідів вже тутечки, в Оборі тричі розкуркулювали. Змурує собі будиночок, а його в Троїцьке, бо на будиночок поклав око якийсь там інженер з Хабаровська. Таке ж відбувалося і в Троїцькому. Отак і працював наш дідусь, вдень ліс валив, ночами будинки прихильникам влади будував. І все безкоштовно.

Так до ранку і просиділи ми за столом у Катерини. На світанку Журавльови пішли по своїм справам, Катерина – відкривати магазин, а мене залишили за господаря та господиню. Я погодився, з надією знайти на горищі рукописи загиблого чоловіка Катерини.

Отам на горищі, біля скрині я й заснув. Спав, правда, недовго, прокинувшись, побіг топити піч та готувати страви, залишивши пошуки рукопису на сите пообіддя. Ледь встиг приготувати борщ та макарони по-флотські. Першими прийшло голодне, не дуже втомлене подружжя Журавльових.

– Ми здрімнули межі молодих кедрів в тепличному комплексі, – весело докладала Марія, заглядаючи під кришки приготовлених мною страв.

– Дивися, Петро, які аромати. Невже все оце можна буде їсти?

Дочекалися Катерини. Мені, як повару, дозволили подавати на стіл. Всі були трохи здивовані, а Катерина навіть повірити не могла, що страви готував я.

 

У наступну ніч ми вже спали. Подружжя Журавльових в одній кімнаті, ми з Катериною в другій. Я розповів, що шукаю сліди письменника Івана Багряного, котрий, якщо вірити його роману «Тигролови», деякий час полював на звіра саме в цих місцях. Про Багряного Катерина вперше почула від мене, але прізвище Лозов’ягина було знайомим, вона не тільки чула, але й добре знала родину Івана Павловича Лозовягіна, яка в вісімдесят восьмому році від’їхала до Владивостока, а звідти на Камчатку чи ще кудись далі. Був ще Лозовягін, але з ним, як розповідала мати, носився як, дурень зі ступою, комендант Салов. Що з ним сталося надалі ніхто з місцевих не знає. Катери-на запевнила, що в рукопису чоловіка нічого про Лозов’ягіних я не знайду, але мешкає в містечку Шумному жінка, Клавдія Щораз, про яку казали, що вона онучка письменника.

Ранком, перед тим як бігти в магазин, Катерина попросила мене показати посвідчення, що я справді не журналіст, а письменник. – А я з тобою, як з рівним, навіть в ліжко затягти хотіла. Ти тільки не пиши про мене в своїх романах, добре?

– Якщо будеш так приймати надалі, обов’язково напишу, вірші буду присвячувати, бо ти й справді янгол.

– Янгол поки не твій, а  натякни, щоб назавжди залишився, тільки тебе й бачили.

– Якщо дружина вижене, прибіжу, стану навколішки, й буду молити, якщо не чоловіком то хоча б поваром взяла.

– Не брешеш?

– Клянусь!

За три дні, на протязі котрих я готував обіди, та домагався кохання Катерини, я встиг досконало прочитати рукописи Степана Григоровича. Але нічого особливого в них не було, може, правда, через те, що чимало сторінок ми так і не знайшли. Не відповіла й Катерина на мої нічні зітхання.

– Ми будемо не коханцями, а партнерами в ліжку, хіба це не так? Якщо ти через тиждень прибіжиш до мене, а потім – через п’ять днів, потім через три, отоді вже я, мабуть, повірю, що це не випадкове партнерство, а справжня любов.

Перечисленні Катериною етапи не пов’язувалися в моїй свідомості з любов’ю, бо то була більш математична викладка: перша зустріч: – даремно я його накормила!, друга: – а що як повезе?, третя: – ну почекай, бабій! А якщо з першого погляду жінка запала в душу? Ти починаєш бігати до неї, не зважаючи на дефіцит часу. А одного разу з якоїсь незбагненної причини прийдеш і скажеш: – Любо моя, не маю більше сили обдурювати себе і дружину. Все що я маю святого на світі – це ти…

 

Приблизно такою промовою намагався я в останню ніч запалити кам’яне серце Катерини, але – ні, не спокусилася мовою солодкоголосого бабія. Правда, на світанку лягла поруч, поцілувала в щоку і прошепотіла до вуха, що не може це зробити зі своїх жіночих причин. Безпорадно рятувати чиєсь життя, якщо не бачиш сенсу від такої гри.

Коли вже в Хабаровську отримав від Катерини листа, в якому вона благала приїхати, я тільки всміхнувся іронічно: якого біса, чи в мене інших справ немає! Але відповів, що нестерпно бажаю бути поряд, і при нагоді обов’язково приїду.

 

 Розділ дев’ятий

Ліжко на якому спав Багряний

 

Після зливи, яка пройшла над В’яземським районом, добратися до селища Шумного було справжньою проблемою. Так що години дві мені довелося йти пішки. Йшов обіч шляху, поміж купами кущів та молодих осик, жалкуючи, що не було при собі кошика. Бо гриби самі лізли під ноги: білий гриб, підберезник, красноголовець, навіть грузді були. Добре що в мене був поліетиленовий пакет, отож я й почав збирати маленькі та міцненькі грибки, з надією, що людям, з котрими мені доведеться зустрічатися в Шумному, такий подарунок сподобається. Я навіть вірша по дорозі склав:

 

Не зви мене, не зви

До зоряної зливи.

Блукати по траві

Не зви мене, мій милий.

Куди б я не пішла,

Куди б не полетіла,

З тобою моя душа,

Зі мною твої крила.

 

Весь час по дорозі в Шумний я думав про жінку, яка була коханкою Багряного, про її дочку та внучку. Ото ж і прийшло таке в голову. А тутечки ще зустрів по дорозі жінку яка всміхнулася мені своїми рівними здоровими зубами.

– Далеко ще до селища? – запитав, здираючи з лиця глейке павутиння.

Відповіла вона, як я й думав, питанням на питання:

– А ви до кого, коли не секрет?

– Кажуть, мешкає у вас чудова жіночка, Клава Щораз, до неї й прямую.

– Пригадую таку, – сяйнула зубами жінка, – тільки хто вам сказав що вона чудова? З черговим мужиком щойно розвелася. Вперта, як кобилиця, з лиця не красуня, а гонору, знаєте...

– Я до неї не свататися йду, а по ділу.

В кошику у жінки було менш половини красноголовців, всі занадто великі, щоб видержати іспит на продаж. Я висипав в кошик жінці всі гриби зі свого пакета, і тільки тоді я помітив, що зокрема блискучих зубів, вона має великі карі очі.

– Звуть мене Вірою, – сказала вона, – а вас?

– Олександром мене звуть.

– Ото і добре, а що до грибів,… ви мабуть хотіли причастити Клаву? Ми з нею разом в школі вчилися, але останнім часом майже не розмовляємо. Вона живе на два доми, деякий час в Шумному, а здебільшого у В’яземському, братових діток виховує.

– Про таке не думав, йду, а тутечки такий скарб під ногами.

Коли я розповів слідами якого письменника мандрую по Зеленому Клину, Віра похитала головою.

– Я сумніваюся, що Клава вам допоможе. Мій дід, Шлюндік, переконана, знав усіх, хто жив в нашому осередку. Але він давно помер. Про те, що Клава внучка якоїсь видатної людини навіть чутки не було. Її бабуся з розкуркулених амурських селян, а мій дід приїхав зовсім ще молодою людиною з України.

Поки ми йшли до Шумного, Віра розповідала мені про свою родину, про своїх погодків діточок, але ні слова про чоловіка. Мабуть, не знала де він. Коли в дев’яності роки села почали вимирати, мужики роз’їхалися на пошук заробітків. Дехто повернувся назад, але були й такі отці, що щезли, забувши про діточок. А може й загинули де.

З мого боку було б самооманою вважати, що я сподобався Вірі, але її поведінка наводила на думку, що додому вона не поспішає.

– Давайте зайдемо в лісочок ліворуч шляху, в минулому році там дуже багато було білого гриба?

Ми перетнули заповнені водою колії, Віра додала умову далеко від неї не відходити, бо не химерно заблукати в цьому молодому, але маючому дурну славу лісі. Грибів ми майже не знайшли, бо до нас цей лісок витоптали ранні пташки з селища Шумного. Зустрічалися тільки порізані й кинуті поруч з грибницею шляпки підберезників та красноголовців. Блукаючи проміж дерев, ми з Вірою домовилися, що вечеряти я прийду до неї.

 

В Шумний прийшли далеко за південь. Віра вказала мені на свою хатину, потім на хатину Клави Щораз, невеличку з двома підсліпуватими вікнами на вулицю. Я підійшов до хвіртки, погримав клямкою, потім крикнув: чи є хтось вдома? Помітив, як на одному з вікон колихнулася завіска, і погримав клямкою ще раз, але в домі панувала тиша. Тільки коли вже відійшов кроків за двадцять від хвіртки, з подвір’я Клави почувся трохи схвильований жіночий голос:

– Ви кого шукаєте, чоловіче?

За спиною у жінки стояв не голений в трусах та шкарпетках, з чималим черевом, велет. Нічого погрозливого в його постаті не було, але я відчув невимовну неприязнь, навіть ворожість до незнайомця. Мені було огидно бачити їх поряд. Але за яким бісом я йшов в оце богом забуте поселення?

– Я вибачаюся перед вами, але, як журналіст, хотів би задати пару питань Клавдії Щораз. Мені сказали, що вона мешкає в цьому будинку.

Жінка повернулася до велета:

– Штани надінь та сорочку, вибіг, бач, наче на бійку…

До хати вона мене не запрошувала. Посідали на лавочці під навісом, де влітку топили піч та готовили їжу. На той час вогню в топці вже не було, але на плиті тихенько подзенькувала макітра з гарячою водою.

– Пробачте, я прийшов в неслушний час, але затримувати вас не буду. Прізвище Багряний чи Лозовягін вам знайоме?

– Не варто вибачатися, – занадто таки грайливо усміхнулася Клавдія. – Се чудово що ви приїхали, а то, знаєте,… сусід… прийшов дещо упорядкувати по господарству, а жінка я самотня…, отож чіпляються всілякі.

– Ви красуня, як до вас не залицятися.

На лиці Клавдії майнула іронічна усмішка.

– Залицятися? Слово-то яке…

В цю хвилину на поріг вийшов явно невдоволений сусід.

– Я піду, – сказав він, – якщо журналіст почне тобі допікати, поклич. Я видеру з нього останнє волосся.

– Наберися терпіння, Сергій, а якщо й справді припекло, можу заплатити авансом. Воно, бачиш, піджак, там в кишені знайдеш сто карбованців.

Черевань поплескав мене долонею по плечу – жест украй несподіваний, але не погрозливий. І тутечки ж запропонував:

– Чуєш, журналіст, якщо добавиш двадцятку на пиріжки, можеш з цією кралею хоч до ранку базікати. До ранку базікати з Клавдією я не мав наміру, але п’ятдесяти карбованців не пожалів.

– Отакі коханці пішли, – всміхнулася Клава, – за два пиріжки продають…

– Він пожартував, це факт. Але ви не відповідаєте на моє питання?

Клавдія мала цілком пристойний вигляд. Літня жінка у квітчастому платті, з волоссям солом’яного кольору, яке вільно спадало на плечі. Коли черевань пішов, вона запросила мене до кімнати. Велика темна зала була досить простора, але меблів було мало, диван, стіл та шафа з посудом за скляними дверцятами.

– Весь мотлох, що зостався від матері, я викинула, – наче виправдуючись за вбогість житла, сказала Клавдія. – Та ви сідайте, може чаю вип’єте?

– Дякую, я скоро піду. Якщо ви не маєте, що мені сказати, пригадайте, може щось батько, або ненька про діда розповідали. Звідки він, як звали, прізвище. Мені дуже важливо знати, чи справді ви внучка людини, перебування якої на Далекому Сході мене дуже цікавить.

Клава дістала з кишені пачку сигарет, але смоктати не стала. Мабуть засоромилася. Потім кумедно скрививши лице, сказала:

– Мене ніколи не цікавило, хто були мої праотці. Видатних людей серед них не було, то факт. Мати свого батька не знала зовсім, жартуючи казала, що народилася від мужичка-лісовичка. А чимало їх бігає по лісовим нетрям, отих лісовиків? Я побалакаю з братами, може вони щось знають, але не сьогодні й не завтра. Старший брат живе у В’яземському, молодший у Владивостоку. В Шумному я буваю наїздами. Окрім пияки Степана жодної порядної душі в штанях, так що… не сьогодні так завтра я знову поїду до В’яземського.

Від вечері я відмовився. Мені кортіло якнайшвидше опинитися в домі Віри. З сусіднього подвір’я на мене покликав черевань, запрошуючи на горілку з пиріжками, але я відмовився. Сказав, що другого разу зайду обов’язково.

Подвір’я Віри можна було легко знайти по грибним ароматам.

– Я так рада що ти прийшов, – зустріла вона мене, підставивши щоку для поцілунку. – Хлопчики, – покликала своїх погодків, – знайомтесь з нашим гостем із Хабаровська. Хлопчики були не такі вже й малі, дванадцяти та тринадцяти років, не в маму чорняві, але кароокі як і вона.

– Спасибі вам за гриби сказав старший, Петрик, – протягуючи мені свою досить таки міцну долоню.

– Мамі дякуйте, я тільки допоміг, бо дуже мене захоплює грибне тихе полювання.

У молодшого, Артема, рука була волога і слабка.

– А ягоду вам збирати доводилося? – запитав він.

– Доводилося... цеберки по три набирав.

– Отож, мамо, бачиш. Якщо добре попросиш, Олександр Олександрович допоможе, а ми, правда, не маємо часу.

–А далеко звідси ягідники?

– Не дуже, але якщо йти так з ночівлею.

– Отож зранку й підемо, – запропонував я.

Мені відвели ліжко в одній кімнаті з хлопчиками. Ми довго розмовляли про поезію. Петрик навіть свого вірша прочитав про вчительку співів, яка дуже любить ставити учням двійки.

 

Вчимо ми не музичні гамми,

А двійки догори ногами.

 

Голос у Петрика був хрипкий, наче він щойно накурився махорки. Я запитав, чи се так?

– Сьогодні спробував вперше, але така бридота...

– Ото й добре, що бридота…

Віра покликала нас снідати, я дав Петрикові двісті карбованців, щоб купив дещо з їжі, бо мені було соромно сідати за стіл нахлібником. Петрик гроші не взяв, я хотів було збігати в крамницю, але Віра зауважила, що може образитися на такий мій вчинок. Що краще буде коли я дещо куплю на два дні, які нам доведеться провести на ягідниках.

Ранок був не дуже приємний. Ми з Вірою йшли крізь туман. Ліворуч від нас зі сторони лісу туман був темним, праворуч – білим, наче молоко. Віра попросила щоб я обійняв її за плечі і повернулася до мене боком, так що я весь час відчував плечем молоду твердість її грудей. Попереду за туманом ми нічого не бачили. Стояла мертва тиша, не співали навіть пташки в лісі.

– Зараз буде стовп, – сказала Віра, торкнувши губами мочку мого вуха. – Ми підемо праворуч від стовпа лісовою стежкою.… Оце вже й він, бачиш. Ми пройшли від Шумного три кілометри за сорок п’ять хвилин, далі ще два – лісом.

– Петрик казав що там є якесь житло?

– Ми з батьком ходили за ягодою на болота, ночували в бараку, так у нас називають невеличкі лісові будиночки.

Повертаючи до лісу, ми перейшли невеличку заповнену водою балочку. Почувши наші кроки жаби кинулися урозтіч. Далі стежка звивалася поміж якихось провалів, буреломів, і туман вже не видавався таким густим. Лісом було йти веселіше, шкода тільки,16.08.2008 що не в обнімку, бо стежку перетинали стовбури повалених вітром беріз. Стежка то спадала в провали, то лізла вверх, але пагорби в тій місцевості не були високими. На одному з таких пагорбів, серед модрин та молодих осик, стояла рублена з круглої деревини хатина. Вікна були затягнуті білою плівкою, двері зачинені «на цвях». Цвях я поклав на поличку над дверима, в приміщення зайшов першим. Ми втомлено сіли на ліжко з добре струганих дощок. Віра впала лицем на мої груди, і, мабуть, не тільки мені було це настільки приємно, що десь з півгодини ми просиділи мовчки. Не відриваючи лиця від мене, Віра раптом сказала таке, від чого я, сам того не бажаючи, скочив на ноги.

– Отут твій Багряний і спав. Можливо, не один, бо самотніх жінок у Шумному вже тоді було чимало.

Вона встала, пильно дивлячись мені в очі.

– Завтра я буду ревіти білугою, або приведу сюди першого з ким порозуміємося. Тоді вже почнуть про мене говорити, що я така-сяка, безсоромна. То ж може не треба?..

Вона дивилася на мене палаючими карими очима, і я відразу охолов, зробивши крок назад.

Віра трохи нервово хихикнула.

– Я думала ґвалтувати почнеш… дивні ви все ж, освічені мужики.

– Що за радість ґвалтувати жінку. Радість коли тебе поважають, а ще більша, коли люблять. Коли іноді дзвонять, турбуються: чи живий ще?

– Добре, добре. Але спочатку трохи охолонемо, я розповім тобі про те, що чула від свого діда Шлюндіка. Десь на цьому місці в тридцяті роки стояв велетень оксамит. Кору з нього зідрали на пробку. Якийсь час дерево стояло голе, і саме тоді дід з напарником по полюванню вирізали на стовбурі свої ініціали. На початку війни, перед тим як піти на фронт, дід спиляв оксамит, вирізав стовбур з ініціалами, і, наскільки я пам’ятаю, ще в 1987 році стовбур стояв ось у цьому кутку. Зосталася навіть не зафарбована пляма, ось тут… бачиш. Тебе цікавлять ініціали? Дідові я пам’ятаю добре: Б.А.ШЛ., а другі було забула. Але вчора, коли ти назвав прізвище людини, яку розшукуєш, я пригадала. Бо літер там було більш ніж у мого діда. Дай мені папірець та кулькову ручку, я оті літери намалюю.

Я поклав на стіл аркуш з кульковою ручкою, і Віра ретельно намалювала таке: «І.П.Л.БАГ». Не було сумніву, що в цій лісовій хатині деякий час жив Лозовягін. Але куди ділася деревина з ініціалами?

– Не знаю, – відповіла Віра, – у 1987 році ми з Степаном одружилися і відразу  поїхали до його батьків. Але в дев’яносто шостому у Комсомольську-на-Амурі жити було неможливо. Була загроза повмирати від голодомору не тільки нам, але й нашим діткам. Коли в дев’яносто восьмому ми прийшли на багнище за ягодою, деревини вже не було. Не було з нами й діда Шлюндіка...

 

Ми набрали дві цеберки ягоди. Колись таку кількість я набирав за дві години, з Вірою – дві доби. Ночами ми з нею розмовляли на політичні теми.

– Краще не ходити  нашими селами, не наповнювати  своє серце гнівом до влади. Десятою дорогою обминати церкви, де служки божі ходять до вітру в золоті горшки. А село тимчасом потихеньку вимирає. Старі люди ще якось держаться, вони в своєму житті й не такі небесні кари бачили, а молодь гине від пияцтва та наркотиків….

– Тихше, тихше, – любий, – шепотіла до вуха, лежачі на мені, живіт в живіт, Віра. – Не треба нам таких розмов. Дерева теж вуха мають, вони нам не тільки про минуле можуть розповісти, але дещо про твоє обурення владою...

– А про що ж тоді балакати? Чи запитати, з ким ти ще була на цьому ліжку?…

– Не твої це, чоловіче, справи. Я нікого не зраджую, а ти одружений.… Краще я тобі дещо цікаве розповім. Якщо йти звідси в північно-східному напрямку, потрапимо на сараї, в котрих мисливці заготовляли солонину. Є там старі, збудовані ще в тридцяті роки, є поставлені пізніше, але я певна, що в місячнім сяйві, коли, як розповідають мисливці, лісові мавки виходять спокушати наших мужиків, можна чути, а як вдасться, ще й побачити мисливців тої доби. Я думаю собі, що мавками були місцеві жінки, особливо після війни. Але в тридцяті, коли мужиків зганяли в табори, або пускали кулю в лоба, коли до влади прийшли герої громадянської війни, які справляли насолоду, стріляючи людей, що було робити їх молодим вдовицям? Тільки обертатися мавками. Коли ми зустрілися, в мене була одна думка – впасти з тобою в кущі дикої черемхи. А хіба в добу Багряного жінки були менш палкими? Жила в Шумному бабуся одна, в дівоцтві вона була монашкою. Розповідала, що втекла з монастиря, бо від монахів життя не було. Кожну ніч прибігали, сьогодні один, завтра другий. А за наше життя ми жодного монаха не бачили...

Коли ми з Вірою і двома цеберками ягоди поверталися в Шумний, туману вже не було, але з неба лило наче з відра. Під зеленими валами верб до самого небосхилу стояла повінь. Вода між вербами розважалася грою кольорів, від білого до брунатного, наче передражнювала хмари, то низькі й чорні, то молочно-білі, а то й зовсім жовто-червоно-зелені. Тільки в коліях вода була біло-блакитною, та зеленою, коли змішувалася з травами обіч шляху.

Дві доби полоскала землю злива.

Ми з Вірою та її синами сиділи, перебирачі ягоду. Двічі прибігав сусід Клави, Сергій, натякав, навіть, що повіситься від нудьги, якщо не вип’є чарку, але я не Абрамович, щоб заливати горілкою лужене горло кожного пияки. Віра гнала Сергія геть. Але пляшку горілки я йому купив таки. Йшов до крамниці за кульковим стержнем, коли, наче біс з пекла, Сергій виліз з зелених мокрих кущів придорожнього бузьку.

– Купи, – поклонився, – я тобі за пляшку горілки на ніч Клаву віддам.

– Так в мене ж Віра є.

– З Вірою в тебе нічого не вигорить, не така вона жінка. Та й хлопчики весь час під боком.

Пляшку горілки я Сергію купив саме за добре слово про Віру. – Ото ж і добре, що не вигорить. Я, щоб ти знав, одружений, а ще, щоб знав, віддавати коханку за пляшку горілки велике паскудство.

Сергій скривився наче стручок гіркого перцю в роті розчавив.

– Так вона ж сама натякає. Начебто має що розповісти тобі.

За пляшкою горілки, як я помітив, Сергій побіг в протилежному від своєї хатини напрямку. А з Клавою ми так і не зустрілися. Мені було соромно йти від Віри, яка була певна що нічого цікавого Клава мені не розповість. Не думаю, що вона ревнувала мене, бо жінкою була занадто розсудливою.

 

Comments