Частина 04

Влітку шістдесят сьомого мені сповнилося тринадцять років. Я відпочивав у лісі недалечко від міста Велика Олександрівка, коли на мене звернув увагу перехожий чоловік, невеличкого росточку, чорнявий, кучматий з прозорими блакитними очима. На плечі він ніс відразу дві лопати, на одній із них за спиною, повискуючи, хилиталася цеберка. Незнайомець зупинився, вітаючись зі мною за руку, сів поряд.

Місцевий? — запитав, виймаючи із цеберки пакунок з їством.

Ні, — відповів я, — наша хата під Ясиноватою.

А батьки де?

Відбувають термін у таборах.

Незнайомець частував мене смачною домашньою ковбасою з хлібом.

Люди звуть мене Богом, — сказав, іронічно всміхаючись. — Мати вмерла голодомором у сорок шостому, батько пропав без вісті ще в сорок першому. Залишилося від батьків тільки прізвище, Іван Тарасович Бойко. За фахом копальник колодязів. Сьогодні закінчив копати ювілейний, двадцять п’ятий. Тепер тиждень-другий можна відпочити у будь якої місцевої удовиці. Помічник мій, одержавши гроші, поїхав до дружини. Назавжди... Так що в мене є вакансія…

Ви копальник, а я буду хто?

Корбарем будеш, хлопець ти, бачу, при м’язах, цеберку з глиною втримаєш, не розчавиш мені голови. Як заглибимося у землю на два метри, корбу поставимо, сталевий трос, добру ключку… тягати воду з колодязя доводилося?

Іноді зранку до вечора… городину господаркам підливав.

Бог аж засміявся від задоволення.

Бувають же такі чудасія на землі. Йшов, думав де б мені доброго хлопчину знайти, щоб можна було працювати у згоді. І оце тобі на… хлопчина у лісі під смерекою сидить, нібито на мене й чекає.

Я відразу відчув, що Бойко добра, щиросерда людина. Село, в якому він народився, знищила війна, отож і ходив він по рідній Вкраїні, вільний, як вітер, копав колодязі, по бажанню частував своїм коханням молодих і не зовсім молодих удовиць.

Коли в тепле надвечір’я ми входили у село, Бог напучував мене, як поводитися, коли молода пані, замість його ліжка, нібито випадково, залізе в моє.

Каратися сумлінням не треба, нехай вона буде твоєю. Я натякну, до мене інша прибіжить. Життя ніколи не шкодувало для мене сюрпризів, іноді ми з моїм корбарем удвох одну жінку товкли, по черзі, звісно. Але удвох одну, на мою думку, не дуже приємно. Особливо тобі. Жінка гірше наркотику. Покуштуєш що вона таке, не відчахнешся. Але май на увазі, що в другому селі буде інша, можливо ще солодша. Бійся прикипіти до молодиці серцем.


Господарка подвору, котрий нам передбачалося забезпечити крижаною джерельною водою, зустріла нас радісним лементом:

Оце нарешті й ви! Я тут усі очі вигляділа: чи не трапилося із Богом чого? Заходьте, будь ласка, шановний пане. А це ваш помічник. Який гарний парубок. Як звуть? Петро? Дуже приємно, Петре. А мене звуть Катрею. Катерина Павлівна Приходько. Ми тут із сестричкою вечерю приготували. Лариса, йди зустрічати гостей…

Лариса була молодшою, огряднішою за свою старшу сестру, і що мені особливо сподобалося — невеличкою на зріст, гладкою, наче дружина Геракла Деяніра, із картини Рубенса. Таке ж золотаве скуйовджене волосся, і простакувате лице із пильними карими очима. Горілки на столі не було: Бог не пив і господарям не дозволяв, але борщець був на диво смачним, та ще й зі м’ясом. На друге були котлети із картоплею, а далі вже кисіль з печивом, майстринею по якому була саме Лариса. Хата у сестер була чималою: три кімнати, кухня, ще й веранда з коридором. Батько, комісар червоної армії, загинув під Берліном, мати вмерла у п’ятдесят сьомому році від серцевого нападу. Чоловік Катрі відбував термін за вбивство сусіда, який п’яним прискіпався до неї. Розмітку колодязя Бог зробив вже у сутінках, так що ранком, ледь зажеврів небосхил, а Бог ще спав, я почав копати. Колодязь планували копати круглим під цеглу, щоб був більш тривким. Я викопав більш за півметра коли у відчинене вікно визирнув Бойко.

А ти, бачу, хлопець спритний. Таким прожогом ми цей колодязь за тиждень спрацюємо. А чи воно нам потрібно? Може тобі потрібно, Катю? — звернувся він до стоячої десь поблизу Катерини.

Копайте швидше, але так, щоб і вода повсякчас була, і ремонтувати була потреба, — долинув до мене надзвичайно щасливий дзвінкий голос Катерини.

Бойко копав, як бог землю творив: зранку до обіду — два метри. Я тимчасом цеглу із повітки тягав, та пісок у коритоподібний ящик. Ніколи не думав, що обкладати колодязь цеглою починають задовго до того, як дійдуть до води. Опівдня, коли пройшли чотири метри, сидячи на стільцях, почали спеціальними молотками стісувати на цеглі кути, щоб вона щільно облямовувала коло колодязя.

Мурувати треба на віки, — повчав мене Іван Тарасович. — Квапливість може обернутися трагедією. В мій колодязь бомба впаде, не зруйнує.

Я ніколи не думав як це важко працювати із цеглою. Якщо до півдня, від погляду на Ларису в мене солодко завмирало серце, то за вечерею я ледь тримав виделку в руці. Очевидно Бог помітив таки мою втому, бо, вставши з-за столу, запропонував Ларисі показати мені варті уваги місцини, а сам знову сів за цеглу. Я подумав, що дуже впаду в його очах, якщо залишу довбти цеглу одного. Я хитнув головою на знак незгоди.

Ви працюєте, а я швендаю? Ні, Іване Тарасовичу, якщо можна, я оцю обшарпану стіну хатини тинькуватиму? Зроблю вапняний розчин, і хотілося б мати деякі кольорові фарби.

Коли я отримав від Лариси декілька тюбиків різнокольорових олійних фарб, я ледь втримав на очах сльози. Дві цеберки із вапняним розчином та декілька скляних слоїків, у котрих я змішував розчин з фарбами, і я вже не бачив ні присмерку, ні озвірілих комарів, ні здивованих очей господарок. Я не тільки накладав на шпарини тиньк, я малював степ восени: білі у західних промінцях хмарини на блакитному небі і ковилу, безкрайню золоту ковилу, та де-не-де в сполохах променю тополі. Я малював майже наосліп, бо малював степ мого дитинства, золотий степ під Ясиноватою. Малював і… ні, не плакав, — скавчав від образи на свою долю, від жалю до батьків своїх, зовсім ще молодих, талановитих батьків. Щоб достоту змалювати краєвид зі шляхом, по котрому ми з батьком ходили на ставок купатися, я дрібнив шматки цегли, переточував крізь сито пісочок, вимощуючи його грубозернистими частинами не тільки землю обіч шляху, але й окраєць хмарини, що застигла над степом. Місяць стояв у повні, і я працював всю ніч, працював ранком, доки не зійшло сонце, доки не сяйнуло золотими зблисками в краплинах вмурованої у тиньк слюди. Так і заснув я поміж цеберок та скляних слоїків. А коли прокинувся, побачив чималий гурт людей, які мовчки стояли проти облямованої мною стіни. Я й сам не повірив, що таке диво було зроблено моїми руками. Що особливо дивувало, це ілюзія руху: рухалися ковила, хмарина у небі, пташки над ковилою, мерехтіли кольорами промінці західного сонця. Я отямився коли відчув на плечі долоню Бога.

Я забороняю тобі важку працю, — сказав він. — ти мистець, а не копальник. Радуй людей своїм мистецтвом, а з колодязем я упораюся сам…

Бог попросив Ларису відвести мене до ліжка, що вона й зробила, допомогла навіть зняти обляпаний тиньком одяг. Прокинувся я опівдні. На той час Бог встиг викласти чимало цегли, і знову готував цементовий розчин, щоб закінчити кладку до вечора. Я кинувся йому допомагати, але Лариса наполягала, що мені треба пообідати, а потім нібито їй треба збігати в поле, наскубти отруйної чемериці, бо саме у червні з неї можна приготувати деякі ліки.

Сама я йти боюся, — сказала Лариса,— так що Бог сьогодні працюватиме зі своїми архангелами, правда, Іване Тарасовичу?

Краще із янголами, — засміявся, розмішуючи розчин, Бог. — А ви не поспішайте, хлопцю після нічної праці треба добре відпочити.

Не пам’ятаю вже, чи скубли ми з Ларисою чемерицю, пам’ятаю тільки, як у ковилах під тополею, впали ми у щось тепле, духмяне, як палко цілувалися, а потім побігли до ставу, щоб трохи охолонути. Мені було не тільки соромно, але й лячно: бо Лариса занадто відверто натякала на близькі стосунки.

Я не дівчина вже, — шепотіла вона, — я була одружена, так що не бійся, домагатися чогось більшого не буду.

Але коханкою моєю вона стала тільки наступної ночі, коли голою лягла до мене у ліжко, і сонного розбурхала шаленими ласощами. Що вона зі мною робила не знаю. Я дихав зі спазматичним хрипом, повітря застрявало у горлі, та Лариса не звертала на це уваги, для неї я був величезною цукеркою, яку вона намагалася проковтнути цілком і повністю. Якби не побоювання, що нас можуть чути Бог с Катериною, які спали у другій кімнаті, я б теж почав квилити, як це робила Лариса, але поміркованість утримувала мене. Щоправда, декілька разів я наче поринав у нестяму, і тоді починав шаленіти під її палкими ласощами. Але раптом в уяві виникала тополя, з якої можна було впасти шкереберть, або сповзти по гнучкій гілці, і я вибирав друге: тримаючись за гілку руками поступово пересувався до її кінця, аж поки п’ятами не торкався землі.

Лариса була невситимій в коханні, заснули ми з нею коли віконне скло замайоріло сонячними промінцями. Потім вона ще раз розбурхала мене, після чого ми знову поснули, і знову, аж поки Катерина не покликала нас вечеряти. Мені було дуже соромно виходити до столу, було бажання вистрибнути у вікно і стрімголов бігти подалі у степ, так що Ларисі довелося тягти мене до столу, як вередливу дитину.

Дивися, сестро, виснажиш хлопця, — жартувала Катерина, а Бог тільки підморгнув змовницькі: я ж казав, що життя не шкодує сюрпризів. Жінка гірше наркотику. Покуштуєш що вона таке, не відчахнешся.

Я був вдячний Богові за його підтримку. Гроші у нього були, так що харчувалися ми не тільки за кошти господарок, які всіляко намагалися загальмувати просування праці. Бог копав, цегляна труба осідала під власною вагою, він її нарощував і вже на шостий день ми з Ларисою таскали цеберками спочатку вогку глину, потім в’язкий глей, а далі вже глейовий розчин. А Бог, у мисливських чоботах, стоячі по коліна у воді, продовжував копати, намагаючись дістатися піскового прошарку, по якому піде чиста джерельна вода. Я бачив як блищать його очі, коли він підіймався до поверхні, як, охопивши Катерину руками поперек, кружляє із нею в танці, наспівуючи незнайому мені мелодію.

Два тижні раювали ми з Богом у чарівних сестер Приходьків. Коли вже зібралися було посувати далі, прийшов мешканець села Семен Хмара і запропонував за домовлену платню розмалювати йому хатину. Для мене це було перше в житті замовлення, і я сприйняв його із острахом. Але було й потайне почуття радощів, що життя дарує мені ще декілька тижнів спілкування з Ларисою. Я погодився, бо зробити це благала Лариса. Сестри улаштували Богові прощальну вечерю із пляшкою горілки, бо треба ж було «обмити» колодязь, щоб вода у ньому завжди була прозорою. Після чарки Бог пустив сльозу, й почав запевняти Катерину, що повернеться до неї відразу з початком зими, що візьме її дружиною… Наобіцяв такого, що Катерина реготала до сліз.

Брехав би ти менше, Іване. Ще кілька днів і спатимеш ти у іншої красуні під боком. Як ото кажуть: крамар, як комар: де сяде — там і п’є.

Бог, зітхнувши, погодився не дуже мені приємним прислів’ям:

Жінка, що торба: що покладеш, те й несе…

Катерина встала й поцілувала його у потилицю.

Авжеж вас жаліємо, безпритульних. Та й надія є, може й справді торкнеться любов серця… Я чекатиму.

Я проводжав Бога за околицю, аж до тополі, під якою ми з Ларисою вперше так палко цілувалися.

Жінки всі кажуть, що чекатимуть. Ти теж вуха не розвішуй. Ходять, скубуть чемерицю, готують приворотне зілля… Жінки вони такі…

Іван Тарасович пішов, не обертаючись, а я довго стояв, дивлячись йому услід. Виникло бажання, наздогнати і посувати разом, але усім своїм єством я відчував шовковисте тепло жіночого тіла. І так мені його хотілося, аж поморочилося в голові. Ще й досі притолоченою була ковила, по котрій ми із Ларисою вперше вовтузилися в обіймах. Я сів під тополею і мені здавалося, що я відчуваю солодкі пахощі її молодого сильного тіла. Виникло нестерпне бажання бігти до хати, пересвідчитися що вона там, що вона існує, що не щезла, як щез за заворотом такий добрий, веселий, все розуміючий Бог.

Повертаюся до хати, настрій — далі нікуди. В шлунку наче хто багаття запалив, в очах чорні цятки. Не знаю що робити: йти до нової родини, чи бігти, здоганяти Бога? Краще, мабуть, повернутися, розмальовувати хату Семена Хмари, але по можливості уникати пестощів Лариси. Бо правду казав Бог: жінка це наркотик, покуштуєш що вона таке, не відчахнешся. Я вже знав, що Ларисі двадцять сім років, Катерині — сорок, а мені у квітні сповнилося чотирнадцять. У Катерини є син і дочка, син військовий офіцер, дочка працює у Києві, начебто викладає російську мову у повчальній школі. У Лариси теж була дівчинка, але загинула в п’яній бійці батька з сусідом. А що поробиш, лихий чоловік, як хвороба: усе запакостить. Лариса якось натякала, що бажає народити від мене сина. Мені то що: нехай народить. Тільки від кого? Хто я такий? Перекотиполе! Освіта п’ять класів: невіглас по сучасним міркам…

З такими невеселими думками повертався я до села. Був намір йти до діда Хмари, але край села на мене вже чекала Лариса. Притисла до грудей, як рідна мати.

Я вже думала, не повернешся…

Її груди під прозорою кофтиною настовбурчилися сосками, які приємно торкалися мого тіла. Риси у неї були широкі, але акуратно окреслені, особливо ніздрі носу, очі великі, блакитні з краплинами зеленцю. Якщо пильно придивитися лице Лариси було веснянкувате, але раніше я цього не помічав. Вона була гарною, дуже гарною жінкою.

Коли ми ввійшли до хати, Катерина лежала на килимі долілиць, наче плакала, але виявилося, що — сміється, читаючи усмішки Остапа Вишні. Я був прикро вражений: тільки-но вирядила із хати коханця і наче забула про нього. Жінка, мабуть, здогадалася про що думаю. Захлопнувши книжку, сіла на долівці, випроставши оголені до стегон ноги. Кров кинулася мені у голову, я не знав куди діти очі, стояв, тупцяючи на місці, і мабуть утік би, якби не Лариса, яка міцно втримувала мене під лікоть.

Бачиш, — ошелешуючи мене своєю відвертість, сказала Катерина, — в тебе кров вирує, побачив мої ноги і про сестрині забув. А у Йвана на святе діло ніякого тобі запалу. Тому й не втримувала…

Вона встала, обсмикуючи спідницю, зухвало хитнула стегнами.

Ти парубок проворний, не чіпляйся за сестрину спідницю, бо приворожить.

З поличчя на стіні на мене погрозливо глипав чоловік Катерини. Помітивши мою зацікавленість фотокарткою, Лариса висловила своє відношення до родича вельми відверто.

Не так страшно п’яти вовків, як улесливого лиходія. Наробив діточок, а сам третій термін відбуває. Бачте, діти йому поперек горла стоять.

В душі у мене наче щось охолонуло. Мені змалку не подобалося, коли хтось кепсько відгукувався про своїх знайомих. Мати повчала, що недобрих людей можна на пальцях перелічити. Зустрічаються ображені, знедолені життям, навіть зле в людях не від доброго життя. Я був певен, що добрішої за Бога людини на землі не знайдеш, але Катерині він не сподобався. Може від образи все, що не зостався, пішов по своїм колодязним справам далі? Але ж людина працює. Не кожний чоловік завжди знаходиться поруч із дружиною. Мисливці, наприклад, моряки, рибалки, військові офіцери… Легке відчуження до сестер торкнуло мого серця. Відмовившись вечеряти, я неспішно пішов до Семена Хмари. Йшов з думкою: чи слід мені братися за таку велику працю? Що я буду малювати: ковилу обіч степового шляху? Сьогодні на мою мазню ніхто вже не дивиться, краще війти за околицю, там перед очима лежить живий степ.

Що з тобою, хлопчику? — побачивши мене, вигукнув Хмара. — Чи не захворів бува?

Бог пішов далі, а мені стало якось скрушно без нього. Так було коли забрали батьків. Батьків по таборам, а мене стусанами та приказками: йди вже, враженя бісове, до дитячого будинку. Але краще мені про минуле не згадувати, бо виникає почуття, що вовчі ікла у мене ростуть. Ходжу із нестерпним бажанням у горло вчепитися. Знати б тільки кому…

Бачу тобі сьогодні не до творчої роботи. Може з сестрами не все гаразд, то б краще тобі у мене жити?

Може й краще, але соромно… нічого дурного вони мені поки що не зробили.

Поки що… це ти вірно помітив. Але тобі, синку, видніше… Що до хатини, почекаємо коли прийде натхнення, воно розпалює уяву мистця.

Хмара проводив мене до хвіртки, потискуючи руку, сказав.

Ти, хлопче, втікаєш від самого себе. Поки що Лариса грається тобою, як лялькою, але незабаром завагітніє і тоді вже тобі не вирватися із її тенет. Вона кинула виклик долі з надією, що нарешті їй пощастить. Я не засуджую жінок, рятуй боже, вони здатні на благородні вчинки. Але справжнього щастя на світі обмаль…

Він говорив довго, так довго, що його повчання стали мені набридати. Нарешті я спромігся урвати його проповідь, і запитав.

Так що я повинен робити, здоганяти Бога?

Хмара струснув головою, наче прокинувся від маячного сну.

Тобі, синку, треба навідатися у рідне село. Може батьки вже вдома, слізьми по тобі спливають. Та й вчитися тобі треба.

А якщо мене знову, як враженя, та не в дитячий будинок, а до таборів неповнолітніх? Краще невігласом блукати, ніж животіти під опікою церберів.

Хмара невдоволено похитав головою.

Бачу не шануєш ти інститути нашої влади.

А я йому й відповів тоді.

Так мене виховувало життя, і мені його виховання до вподоби. А що до жінок, вони добрі, щедрі, і розумні. А що чіпляються за можливість щастя, хто з нас не чіпляється. Мені остогиділо спати попід тинням, а взимку надіятися на жалість тіточок-селянок. Колоти дрова, ремонтувати тини та повіти, я навчився. Коли запитають скільки мені років, я, звісно, збрешу, що сімнадцять, що я вільний мистець, ходжу по селам, вивчаю селянське життя. Для переконливості малюю портрети селянок, або їх діточок. Щоб намалювати лице людини натхнення не треба, були б олівець та папірець. А малювати мене навчив батько…

Пішов я від Семена Хмари не у гуморі. Гризла думка: а що як справді батьки вийшли із таборів дотерміново? А я наче й забув про них. Моральна оцінка утечи із дитячого будинку спонукала мене на не зовсім приємні роздуми. З одного боку я визнавав себе за героя, а з другого дуже добре розумів, якого болю завдаю своїм батькам, якщо їх й справді достроково звільнили з таборів.

Лариса відразу помітила мій дурний настрій. Я вагатися не став, розповів про натяк Сергія Хмари щодо батьків. Лариса стенула плечима:

Які справи, любий. До станції Ясиноватої вісім годин потягом. Кажи адресу і я все з’ясую. Все зроблю тихо-мирно.

Вона була надзвичайно збудженою, мабуть давно вже бажала зробити для мене щось добре. Від’їхала вона ранком наступного дня, автобусом до Запорожжя, а далі вже потягом. Весь день ми з Катериною сапками обробляли грядки з овочами. Потім була довга вечеря з малиновою наливкою, я потай мріяв, як вночі ця нестямно весела швидкоока жінка прибіжить до мене в ліжко. Раніше ніколи не відчував я такого нестерпного бажання володіти жіночим тілом. Навіть з Ларисою все у нас відбувалося якось інакше. Вона сама збуджувала мене на кохання. А тут такий нестямний вогонь охопив все моє єство, що виникла підозра: чи не збуджуючими напоями частувала мене моя господарка?

Comments