Частина 15

Коли вперше я почав малювати полум’я? Навіть ще хлопчиком, коли жив у родині своїх батьків.  На мою думку полум’я не тільки руйнує, воно дає людству можливість побачити дещо таке, що досі ще було неосяжне художнім зором. Спочатку я намалював зелене полум’я, себто тополю, в короні котрої було стільки незнайомих мені кольорів, що я згайнував майже рік на пошук нових барвних мінералів. А почалося все з того, що я влаштувався різноробом у геологічну партію. Привабило мене саме в цю партію прізвище начальника Дмитра Гориня. Я був певен, що з українцем завжди зможу дійти до ладу. Можливо я працював би з геологами й далі, але не знаю кому я завинив, бо хтось таки дав наказ звільнити мене з роботи, як людину не маючу фахової освіти.

— Життя надто коротке, щоб мистцю швендати по горах не за натхненням, а за пошуком того, що шукаємо ми, — сказав мені на прощання керівник експедиції, Дмитро Семенович Горінь. Йому в печінках сиділа моя українська мова, якою почали розмовляти деякі уродженці України. Можливо це не сподобалося комусь із вищих урядовців, але на мою думку — саме йому.

Якщо бути до кінця відвертим, Гореню не подобалося моє відверто кепське відношення до його керівництва бригадою. Замість того, щоб шукати взірці-камінці, геологи займалися заготовленням грибів, ягоди, горіхів. Вертольотом їм бочки для грибів, барила під ягоду, а потім майже весь вантаж потрапляв до льоху Дмитра Семеновича. Якось я сказав, що таким чином зостаються скривдженими не тільки експедиція, але, в першу чергу, збиральники тайгових делікатесів. Горінь аж засичав від образи.

— Куди суєш свій ніс, мазниця? За яким бісом до нас прийшов, шпигувати? Породжувати непорозуміння між нас, ятрити людей…

Завжди спокійний  Горінь, раптом викрився з цілком непередбаченого боку. Роз’ятрився до того, що швиргонув на каміння свій компас, гримнувши:

—А йшли б ви всі під чотири вітри. Я що… собі оце все збираю! Наді мною є вищі урядовці. Не буде грибів, не одержимо преміальних…

Я поспішив вибачитися, але ж помітив, що утаювати такі установи урядовців від загалу не слід. Не я вигадав байку про льох Дмитра Семеновича…

Звісно, що з бригади я звільнився. Пішов, як кажуть, піймавши облизня. Повертаючись, сподівався наробити деякого шуму, але постоявши перед брамами крайового геологічного управління, де на диво мені не було жодної приватної машини, махнув рукою. Мабуть нелегкий хліб їдять геологи. Нічого іншого мені не лишалося як змиритися з долею, бо, бачте, за сезон праці я не одержав жодної копійки.

Коли я повернувся додому, Олена знаходилася у відрядженні. Марно я намагався відчинити двері ключем, господарка замінила замок. Можливо була така необхідність, але в мене майнула думка, що таким чином дружина вирішила виставити мене за поріг. З важким серцем я пішов до своєї студії. Перед дверима мене раптом охопило бажання тікати куди подалі, бо за півроку блукань по тайзі зневірився в можливості намалювати щось дійсно цікаве. Коли випадала хвилина відпочинку малював олівцем геологів у блокноті. Навіть вночі, біля багаття. Якщо налягав смуток, викликав в уяві Олену, але, малюючи її лице, не міг втямити що діється з її очима. Їхній вираз змінювався щохвилини: я впізнавав очі матері, Катерини, навіть копальника колодязів Івана Бойко. Несамохіть я переконувався, що Олену зовсім не знаю, що вона не та чарівна жіночка, за яку себе видає. Вона й в коханні насолоджувалася більше ніж я, бо була наче не зі мною, наче збувалася усього земного. Але спитати де її носили чорти мені було соромно. Я знав, що в свій час буду розплачуватися за своє щастя володіти Оленою. Якщо за роки життя з Галиною в мене й думки не було переспати з другою жінкою, то Олені я зраджував не тільки в гадках. Разом з нею в моє життя ввійшла Стефанія, і, відверто сказати, обійми цієї жінки дарували мені душевний затишок. Хай ненадовго, але я потрапляв в отроцтво, в обійми Катерини, яка була мені не тільки коханкою, але й ненькою. Кохала наче в колисці гойдала. Я віддавав себе в її повне володіння, бо була довіра що нічого лихого вона мені не зробить. Іноді Катерина казала, що вважає себе поряд зі мною дуже застарою. Що через декілька років до мене почнуть залицятися молоді, довгоногі дівчатка, а на неї я буду дивитися з огидою. Мені нічого іншого не залишалося, як тихенько плакати, коли вона засне.

Чомусь саме тепер, коли я стояв перед дверима своєї студії, навіть не заплющивши очей, я побачив Катерину, яка бігла, по коліна утопаючи в польових квітах. Бігла, сміючись і махаючи мені руками. І якою ж вона була вродливою, якою легкою, прозорою, доброю… Не було сумніву, що вона кликала на мене. Я рішуче відімкнув студію, відчинив двері і ввійшов в приміщення. Повітря в студії було задушне, пахло не тільки фарбами але й мишами. Долівка й меблі все було вкрите шаром пилюки. Воно й звісно, півроку сюди ніхто не заходив. Нашвидку відчинивши вікна, я набрав в цеберку води, замість ганчірки зужиткував рушник, що висів над умивальником. Дивна річ, коли я від’їжджав в умивальнику зоставалося чимало води, але за півроку вона зійшла парою. Я боровся з пилюкою коли задзвонив стільниковий телефон. Я відразу здогадався, що дзвонить Стефанія, і подумав, що тільки любов може вибачити таку неделікатність з мого боку. Бо з’їхав я до експедиції навіть не подзвонивши.

— Я на зв’язку, Стеша, я…

Але дзвонила не Стефанія а Галина, моя зрадлива дружина. Вона наче не чула, що я звернувся не до неї.

— Повернувся нарешті… геолог! Повні кишені грошів, чи не так? А вагітна дружина хвилюється, дитину нервує. Повертався вже б додому, бродяжка…

Звістка про вагітність Галини неприємно шкрябнула по серцю.

— Про дитину нехай дбає той, хто її зробив. А ми, тобі це відомо, давно розлучені. Так що дзвони своєму ненаглядному Миколі Миколайовичу. Ти з ним цяцькалася більше ніж зі мною…

Як не дивно, але дзвоник Галини поліпшив мій настрій. Я зміркував, що Олена була вимушена змінити замок, щоб захиститися таким чином від надокучливої Галина. Можливо змінила навіть номер стільникового телефону. Далі вже я боровся з пилюкою в веселому гуморі. Чекав що Олена обов’язково подзвонить. Двічі ще дзвонила Галина, але я, не сказавши слова, вимикав телефон. Я не хотів занапащати її життя, але якою б не була зрада, вона нагадувала мені моє безбатченкові дитинство. Я був певен, що хтось із друзів родини зрадив моїх батьків. І почуття помсти іноді так опаляло мене від п’яток до потилиці, що я боявся одного разу спалахнути смолоскипом гніву.

Мабуть, я ніколи не був дитиною. Мені давно треба було второпати, що дружина має коханця. Але все в моєму житті відбувалося наче поза моєю свідомістю. Я не те щоб не здогадувався, я не хотів про це думати. Жінки мене не цікавили навіть як натурниці, бо мені не треба було натурниць. Я малював з уяви. Досить мені було побачити лице жінки, як я висмикував з нього дещо характерне, притаманне тільки цій жінці, і намагався змалювати не риси обличчя, а саме той мить в якому розбрунькувалася оця квітка.

Я спав ніч і майже весь наступний день. Прокинувся вже в сутінках, побачивши вві сні постать Катерини, яка йшла полем навпрямки до тополі. Йшла не зупиняючись, але що дивно — задерши лице до неба, такого прозорого, що все воно було забите зірками. Вдень зірки можна побачити хіба що з колодязя, або в уяві, а щоб відразу — зірки, тополю і зовсім роздягнену жінку, такого зі мною ще не було. Поле було рівне, червневе, вкрите квітами впереміш з травою, а далі за тополею непорушною стіною стояв зоряний небосхил. Я добре пам’ятаю що за тополею до самого ставу зеленіли лісосмуги, вишикувані в рівні шереги, а поміж ними височився  копер скіпового стовбура — одна із численних артерій старішої шахти Донбасу. Але сон відкреслив далину, зоставивши тільки тополю та поміж степових квітів Катерину.

Прокинувся я від жаху. Спало на думку, що Катерині загрожує якась небезпека. Я забіг до Бабури, віддав йому ключі від студії з проханням — не товкти у моєму ліжку випадкових жінок.

—А сам надовго? — спитав мистець, зіваючи після солодкого сну.

Мені не сподобалася його усмішка. Треба було довірити ключі комусь іншому. Ідучи в тролейбусі, я сприймав тільки пташиний щебет юних дівчаток, та не зовсім приємний присмак на язиці.  Лицями дівчаток пробігали бліді сонячні плями від вишикуваних обіч шляху дерев. Відчинивши шибку, я хапав ротом містечкове повітря з його смородом і брудом. Дівча спитало: «Вам погано, може сядете?» Я зробив заперечливий рух рукою: невистачило мені тільки втратити свідомість  на очах юних красунь…

Іноді я ловив себе на думці, що стаю егоїстом. В чомусь підозрюю Бабуру, псую добрі відносини з жінками. Навіть Стефанія і та іноді скаржиться, що не звертаю на неї уваги.

— Ти ошукуєш перш за все себе, бо не можеш бути недобрим. Навіщо удавати з себе нечулого до чужих страждань бабія, коли сам страждаєш від жінок…

Мені було соромно. Соромно було недобре думати про Бабуру. В черзі за квитком до Києва, я декілька разів дзвонив Олені, хотів вибачитися за свої коники. Я розумів непристойність своєї поведінки, і добре, що зв’язку з Оленою не було.  Поки летів до Москви, написав Олені листа, вибачаючись за несподіваний від’їзд. Лякався що вона сприйме мій вчинок за хизування. Листа надіслав з Москви, але адреси, на яку вона може мені написати, не вказав. Бо забув не тільки назву вулиці, але й села, в якому жила Катерина.  Весь час від Москви до Києва летів, заплющивши очі, і кожен раз в уяві прокручував плівку нашого кохання. Жодна жінка не викликала в мене такого захоплення, як Катерина. Іноді, кохаючи дружину, в уяві я бачив лице Катерини, і чекав, що, як це траплялося в юнацтві, вона вислизне з-під мене, і почне обсипати моє тіло поцілунками. Любов до Катерини я завжди вважав винятковою. На той час мені було чотирнадцять, Катерині за сорок.  Зараз мені сорок, а Катерині шістдесят шість. Жінок у такому віці я числив старушенціями. Тільки не Катерину. Мені й на думку не спадало, що вона давно вже не така красуня, якою була раніше. Якщо при зустрічі вона скаже, що вже застара для мене, я відповім довгим мовчазним поцілунком, бо певен, що ніколи не впізнаю втіхи, чарівнішої за подаровану мені в отроцтві.

У Дніпропетровськ приїхав ледь почало розвиднятися.  Блукав вокзалом поки повідкривали крамниці. Ввічливо попрохав продавця, молоду карооку жіночку, звісити мені по кілограму шинки та сала, але вона так зиркнула на мене, наче я тільки що з дерева зліз.

—Гаварите па челавечески, — зауважила вона, роблячи з мене непотрібного пиху.

Я вийшов з крамниці, не сказавши слова, а невдовзі знайшов супермаркет, де можна було мовчки набрати потрібних продуктів і також мовчки розрахуватися.

Діставався я до села невеличким автобусом, водій котрого насолоджувався не швидкою їздою, а лісосмугами обіч шляху. Дивна якась нерішучість охопила мене перед поверненням в дитинство. За двадцять шість років тут багато чого змінилося, іншими стали навіть пейзажі, які я колись  замальовував. Дивлячись на річку, я вже не бачив кісточок з черепами, але криваві плями на воді все ще залишалися.

В дитинстві я ні разу не одержав того про що мріяв. Але коштовних подарунків життя підносило чимало. Не була винятком і моя подорож в автобусі. На одній із зупинок до автобусу ввійшов чоловік у джинсовому костюмі, широкополому капелюсі, ну чистий вам денді із американського вестерна. Лице його було майже бронзовим, волосся вже торкнула сивина, але яким би я був мистцем, якби не впізнав в ньому копача колодязів, Івана Тарасовича Бойка, Бога, який все своє життя напоював селян живою водою рідної землі. А ще дивніше було те, що жінкою, яка з ним ввійшла, була саме Катерина. Охайна, струнка, як двадцять шість років тому, хіба що змарніла лицем. Бойко сів ближче до вікон, а Катерина поряд, улаштовуючи на колінах якісь вузли та пакунки. На мене, як і на інших пасажирів, вони не звернули уваги. А я передчуваючи, що вони не впізнають мене, дістав з дорожньої торбинки блокнот з олівцями і почав нашвидку накреслювати обличчя своїх старих знайомців. Звісно, я малював їх молодими, а себе в сучасному віці. Від хвилювання, або дорожньої трусанини, лінії виходили не зовсім чіткими, але це надавало малюнку дивної промовисті, і трохи навіть японського стилю. Колись я обіцяв Катерині намалювати її аквареллю,але не встиг. Тепер вже я був майстром графітного малюнка. За чверть години я зробив візитну картку в минуле і попросив сусіда передати аркуш паперу Катерині. Він передав, не глядячи. Я всіляко намагався затримати зустріч якомога довше, але переборов нетерпець. Якщо Бог і Катерина одружені мені доведеться нелегко, буду тримати іспит не тільки на мужність, але й на порядність. Перша любов, кажуть, не старіє.

— Петре! Петрусю…

Голос Катерини пролунав наче з дитинства. Так вона кликала мене колись до вечері, або допоїти в городі. Бойко аж підскочив, торсаючи сидячого попереду хлопця, щоб обмінявся зі мною місцями. Вони довго допитувалися, чи одружений я, чи маю діточок, Катерина дорікнула, чому не повідомив що приїду. Івана Тарасовича більше цікавили мої справи: чи закінчив я школу живопису, чи ввійшов у спілку художників. Я обмежувався посмішкою, відповідаючи «да» або «ні», а сам жував гадку, чи подружжя вони?

— Ми їздили в місто до сестри, вона дружина Івана Тарасовича… хворіє на легені…

Бог не був надто товстошкірим, відразу похмурнів, наче був повинен в хворобі дружини.

—З Ларисою ми п'ятнадцять років у шлюбі, маємо діточок сина з дочкою… Якби не клятий Чорнобиль… Ми з Ларисою знаходилися поблизу. Я, бачте, копав колодязь, гиготи хапнув не дуже, а вона…

Шибка в автобусі була відкрита, стрічний вітер куйовдив Богові волосся, здував сльози з щелеп.

— Ти десь працюєш, чи весь час займаєшся живописом? — питала Катерина.

— Займаюся, — всміхнувся я. — Заняття необтяжливе, така собі прогулянка узбережжям уяви. Особливо коли душу псує порожнеча, яка виникає зі спогадів минулого. — А ви як? — допитувався я до Катерини, — так одна й живете?

Вона поклала долоню мені на руку, як це робила двадцять шість років тому, дмухнуло на моє біле шовкове волосся.

— Синок у мене є, Олександр, двадцяти п’яти років. Зараз вдома, у відпустку з Києва приїхав.

Не знаю, чи то автобус наскочив колесом на якусь каменюку, чи таким міцним було раптове напруження м’язів: почуття було таке, що мене підняло та гепнуло ледь не на коліна Катерині. Я порозумів, що в мене є син, і мені треба морально готуватися до зустрічі з ним. Я відчував тиху радість, і разом з нею таку  бурхливу вдячність Катерині, що не втримався, поцілував її щоку, потім вуста.

Вона зашарілася, на Україні навіть у двохтисячні роки не заведено було таким чином виявляти свої почуття, а пасажири вже звернули на нас увагу. Якась бабуся, почувши що їду я з Далекого Сходу, запропонувала мені брати з цеберки вишню.

— Шпанка чиста, їжте, синку, ви, мабуть, вже й забули смак нашої української вишні.

Дівчинка у шовковому платтячку пригощала мене абрикосом, духом котрого був заповнений салон автобусу.

Розчулений до сліз, я взявся малювати пасажирів, спочатку бабусю, потім дівчинку в шовковому платті, а далі хлопця, який поступився своїм місцем. Люди в автобусі розмовляли української мовою, даруючи таким чином мені велике натхнення, так що я малював захоплено, вкладаючи в кожний малюнок частину своєї любові до рідного народу. Дівчинка аж вискнула отримавши малюнок, бабуся не знала куди його діти, щоб не зім’явся. Водія я намалював за кермом, побачивши його лице у дзеркальці заднього огляду. За все своє життя я вперше відчував таке бурхливе піднесення, бо бачив якими очима дивиться на мене Катерина. Так можуть дивитися тільки мати, або щиро закохана жінка. Щастя егоїстичне, я майже забув про хабаровських друзів, про Олену і Стефанію, все моє єство зосередилося на Катерині та нашому синочку.

Бойко, як виявилося жив окремо. Вони з Ларисою придбали собі невеличку хатину з садочком. Правда, діточок так і не наробили. Можливо від переживання на цьому ґрунті, Лариса й захворіла. Кажуть, ракова пухлина виникає від нервового напруження. Іван Тарасович запропонував забігти на хвильку до нього, але мені кортіло швидше побачити сина.

Треба означити, що за двадцять шість років село надто змінилося до кращого. Хати втопали в садках, подвори були огороджені веселими зеленими парканами, дахи майже всюди було вкрито черепицею, або рифленим залізом. І що дивно, на стіні залишився мій малюнок. Правда, він був далеко не таким, яким я намалював його. Хтось із місцевих фахівців, а можливо й сама Катерина,  не один раз поновляв фарби на стіні. Приємно було те, що мене не забули.

Олександр, коли ми прийшли, спав у кімнаті, де двадцять шість років тому ми з Катериною палали від нестерпного кохання. Я не встиг попередити Катерину, щоб не підіймала хлопця, але її спалювала нетерплячка.

— Вставай сину, твій тато приїхав…

В неясному передчутті чогось лихого й непоправного, я стояв перед дверима, дивлячись на хлопця надто вищого й міцнішого за мене. Природа скопіювала з мене тільки його обличчя, а волосся було значно темнішим мого русявого. Волоссям він пішов у матір.

— Тато, кажете, — він неприязно подивився на мене. — Тато приїхав, святкуй губернія! Знати б тільки звідки він так довго їхав?

Олександр бухнувся у ліжко, нервово натягуючи на себе ковдру.

Катерина вибухнула гнівом.

— Сину, будь людиною…

— Йому що, грошей на життя не вистачає, на моє постачання має надію стати…

Це вже було надто, але я не ображався, не дорікав і собі. Що знала про життя ця велика на зріст та мала за віком дитина, яка все життя просиділа обіч матері? Я зауважив Катерині.

— Хай хлопчик поспить, проспиться людиною буде…

— Воно й справді, — підтримав мене Іван Тарасович. — Ти з дев’яти років сам заробляв собі на життя, в його літах став членом Спілки художників. А Олександр у двадцять шість вчиться і живе на кошти матері… Ходімо вип’ємо по чарці за твоє повернення, Петре. Я пам’ятаю скільки ти мені допомагав, як заробляв гроші, щоб підтримати мені в лікарні. Тобі було тоді чотирнадцять. Назвав би я тебе дитиною, але в свої чотирнадцять ти вже зробив те, чого я не зробив у свої шістдесят. Дитину…

Я чув як нервово заскрипіло ліжко під сином. Не треба було Івану Тарасовичу винуватити хлопця в тому, що він запізнився отримати вищу освіту. Бо сам я вищої не мав, був фахівцем-самоуком. Так вже склалося моє незграбне життя.

Син так і не сів до столу, а як засутеніло одягся і сказав Бойкові, що заночує сьогодні у нього.

— Побіг до своєї Нюрки, —  зітхнула Катерина, — прошлиндає ніч, а день спатиме.

— Гарного ви зробили хлопчину, — зітхнув Іван Тарасович, — а мене, як я розумію, добиває війна. Нічого від мене не зостанеться на землі, хіба що колодязі.

— А хіба цього мало, — заспокоювала родича Катерина. — Є люди, які нічого по собі не зоставляють. А ти, Йване, стільки доброго зробив людям.

Десь вже опівночі Бойко пішов до себе. Катерина заслала мені ліжко в кімнаті, де в стародавні роки ми кохалися з Ларисою. Спомини схопили мене в такі обійми, що я не знав куди дітися.  Вночі в місячному сяйві, чекаючи Катерину, я, сидячи біля вікна, складав вірші.


Ні богу, ні царю, ні сатані

Не поклонюся, хто вони мені —

Надлишки зла, пожирачі енергій,

Утворення людської сліпоти.

Сьогодні, як завжди, мені потрібна ти,

О, Катерино, ти мій добрий геній,

Натхнення на дорозі до мети.


Я не витримав, пішов до неї в кімнату. Не почував я провини перед  будь якою своєю коханкою, бо повертався в свою далеку нелегку, і мабуть з того найсолодшу юність. Застав я Катерину плачучою, і не роздумуючи, пірнув до неї в ліжко. Спочатку було щось схоже на зомління, потім пекуча, нестямна жага до Катерини, яка, наче й не було двадцяти шести років розлучання, опаляла мене своїми нестямними ласощами.

— Якби нам ще одного сина не зробити, —  сказала, коли ранком я хотів припасти до її вуст.

І раптом, ніби вперше, побачив її охоплене зморшками лице, не фарблені зранку губи були майже синіми, в очах не вистачало  учорашнього зблиску. Звечора вона була ще жінкою, але зараз…

В ту ніч я може вперше збагнув що таке фізична близькість залюбленого подружжя.  Катерина спала в мене на плечі, а я відчував таке щастя, що не втримував сліз. Я знав що півні співають перед сходом сонця, але в ту ніч вони співали щогодини, і навіть після того, як зійшло сонце. Можливо вони були голодні?

Але тепер сонце стояло проти вікон, вимальовуючи кожну зморшку на лиці Катерини, її зморщену шию, груди… Вона напинала на себе ліжника, але я дивився на її руки, руки старчихи, чорні, наче грабарки, якими вона раніше обробляла грядки на городі.

— Йди, Петрику, йди, не дивися на мене. Дякую за це останнє в моєму житті кохання. Не знаю вже як ти не повередував, мабуть дивився на мене ще дитячими очима. А старість вона нас не жаліє. Не жалію нас старість, Петрику…

Катерина заплакала, сунувши голову під ліжника. Я ще посидів біля неї, відчуваючи як стугонить під рукою її нестаріюча душа.

Колись Катерина несамохіть бачила як ми кохалися з Ларисою. Зайшла ранком, а ми в самому розпалі. Видовище не з приємних, але як затямиться, так на все життя. З Ларисою ми кохалися довше ніж з Катериною, але Лариса так і не завагітніла. Можливо, не Бойко був повинен в тому, що Лариса так і не народила дитини. З цією думкою я пішов до Івана Тарасовича з потайною надією зустрітися з сином. Хвіртка до двору була замкнена, але я знав, що ключі господарі завжди тримають у поштовій скриньці. Роздягнений до паса, Бойко вийшов назустріч. У ділянці серця виразно темнів рубець від ножа. Майнула думка: чи збереглися його бойові нагороди? Але не спитав.

— Ми якраз снідаємо, приєднуйся, — Іван Тарасович міцно потис мені руку.

На цей раз син піднявся, зробив крок назустріч. Ми обійнялися.

— Пробачте за учорашнє, Петро Семеновичу, і за те, що соромлюся назвати вас батьком. Іван Тарасович каже що ви показуєте себе молодшим за мене, бо маєте щире світле серце. А як же арешт батьків, з дев’яти років безпритульне блукання по чужим людям?

Я перевів погляд з сина на газон з квітами, що палав усіма фарбами відразу за відкритим вікном, і подумав, що відповідь на питання сина знаходиться саме в квітах, в їх буйній красоті.

— В дев’ять років я вже знав на які діла буду здатний, жив, не втручаючись в справи людей, поважав усіх, якби кепсько вони до мене не ставилися. Я знав, що за своє життя відповідаю сам, що я вовченя, яке відбилося від рідної зграї. Ні, мене не виштовхнули, я сам заблукав у хащах суспільства. Я й зараз живу, сам собі дивуючись. Від перших дитячих захоплень життям, від зацікавленості кожною незнайомою людиною майже нічого не зосталося. Люди мене більше не цікавлять. Кращі друзі раптово перетворюються в ворогів, жінки зраджують, бо я живу не так, як живуть всі: не пиячу, не пролежую днями на пісочку біля річки, не малюю картини, за яки можна одержати чималі гроші… Я живу бажанням намалювати свою матір такою, щоб вона зійшла з полотна живою… Одного разу мені це майже вдалося: я намалював матір, яка уходить… Уходить попри мого життя. Я не малював чекістів, які її арештували, не малював вулиці, по котрій вона кожного ранку ходила до школи викладати українську мову. Вона уходила в нікуди… і це було жахливо.  Це так, сину, мені поталанило передати фарбами увесь жах її недолі. І раптом вона озирнулася. Намальована потилицею до мене, мати озирнулася й попрохала мене, щоб я не малював її занадто вродливою. Я бачив її усміхнене лице, її очі, я чув її голос… І тоді раптом зрозумів, що причиною її неповернення додому стала її врода. Що хтось із охоронців табору спокусився її вродою… Розумієте…

Я не втерпів, заплакав на очах у сина, і він якось дико зиркнув на мене. Певно мучився думкою, чи не з’їхав я з глузду. А я ніяк не міг подолати тремтіння, стояв, ковтаючи сльози.  Син приголомшено подивився на матір.

— Нічого, нічого, з творчими людьми таке трапляється. Там у капчику є пляшка горілки, принеси синку, і чарки прихопи. Треба пом’янути загиблих, це нам сьогодні на користь…

Ніколи ще горілка не була мені на користь, мені завжди здавалося, що цей напій люди придумали, щоб лишити себе розуму. Добре що чарочки були маленькими, коньячними, на один ковток.

Син дивився на мене, чекаючи що скажу. Підійшовши до Катерини, я поцілував її в щоку.

— Давай, синку, спочатку вип’ємо за твою матір. Кепсько, звісно, що вона не написала мені, що вагітна. Не знаю вже краще все б склалося в нашому житті, чи ні, але вона була мені і коханкою і матерю водночас. Вона багатому мене навчила. За тебе. Катю…

Мені здалося що очі жінки зволожніли від моїх слів. Ми почаркувалися, бо тост був за живих. Пити по другій за батьків я відмовився.

— В моєму житті не було хвилини щоб я забув про свою матір, все життя вона була моєю натурницею. Я й сьогодні ще не втратив надію, що одного разу вона зійде з мого малюнка і розповість мені, хто її спонукав надіти на шию зашморг?

— І що далі, тату, ти тримаєш надію помститися?

— Я бажаю бачити лице ката. Я намалюю його таким, якій він є, виверну його навиворіт, щоб він жахнувся. Побачивши себе справжнього. Бо сьогодні він живе, вважаючи себе за героя, а насправді він… ні, не звір, навіть не хижий звір, він сліпе приладдя влади. Не людина, а…

Я не знаходив слова, щоб висловити свою ненависть до сліпих псів влади. Але я вмів це зробити, маючи в руці пензлі з палітрою. І я сказав синові.

— Краще я його намалюю. Побачивши, ти впізнаєш його, в яке б янгольське лице він не вирядився.

— Аж так! — син кинув на мене гострий погляд. — Невже колись комусь таке вдавалося, намалювати те, чого не можна побачити?

Останні слова син вимовив з притиском. Він мабуть числив мене безнадійним хвальком, а це вже перша ознака божевілля. Тому я відразу перевів розмову на друге. Я наголос запитував себе: як так сталося, що стільки молодих людей загинуло від бажання справедливості? Чому хворобливо прагнучі підтримати демократичні починання Микити Хрущова,  кращі фахівці свого часу потрапили до таборів, або загинули на допитах від руки недоріка? І чи є такий запал у сьогоднішній молоді, коли держава робить вибір – стати назавжди незалежною, чи знову опинитися в пазурах загарбницької імперії?.

— Запалу нам поки що вистачає, — зауважив син, — пустивши, як мені здалося, повз вуха мої глузування, — якщо сказати відверто, владні структури не завжди чемно ставляться до студентів. Спочатку на зборах нас попереджали, що Росія, нам на одзнаку, очима не кліпає, її мета схопити Україну за оселедця і здійняти з неї скальп. А останнім часом якось непомітно виник у мене друзяка, Микола Васильович. Не відразу я втямив що працює він в закладах державної безпеки. Він так довго й настирно провокував мене на боротьбу за українізацію вищої школи, що я запідозрив щось недобре. Хай йому грець, хлопець він кмітливий, але іноді надто прямолінійний. Почав мене підбурювати написати листа президентові. А я взяв та й написав, що такий-сякий, Микола Васильович, прізвища не говорить, а повчає мене бозна-чому. Звісно, спочатку я показав свій взірець патріотизму своєму друзяці. Він навіть зблід, прочитавши, а потім обернув усі наші попередні розмови на жарт. Правда, десь через тиждень мене покликали до кабінету, в якому сидів великий шанувальник студентського гумору, професор без кафедри, Сергій Сергійович Семенів. Він стояв чекав мене, курячи сигарету біля розчахнутого вікна.

—Добридень, — буркнув я, ввійшовши до кабінету. — Секретарка кафедри казали, що ви кликали мене на розмову.

Сергій Сергійович зневажливо чихнув, сунувши недосмажену сигарету у горщик з квіткою.

—Я покликав тебе на допомогу, — казав він. — Готується черговий номер студентської газети, зробив би ти, хлопче, невеличкий допис. Про студентське буття, про друзів, про їхні захоплення. Можна з гумором… у тебе вийде, ти хлопчина кмітливий… Я відразу втямив звідки вітер віє, і в якому напрямку працює професор Сергій Сергійович. Я погодився й хотів вже піти, але професор затримав мене, як він сказав: на хвильку, щоб показати малюнок. Малюнок, як малюнок, наша річка на заході сонця. Але щось мене зацікавило в ній, а потім якось раптом наче щось вибухнуло в мозку. Замість зблисків сонця на воді та в небі, побачив я вихор, який ніс повітрям черепи та кістки людські. Багато черепів над річкою, над жнивами… Я ледь не знепритомнів. А Сергій Сергійович питає, чи не відомо мені, хто намалював цю халепу? Я в мистецтві не дуже знаюся, але ж намалювати таке… Я заплющив очі, а в очах черепи, дивлюся у розчахнуте вікно, а повітря над вулицями набите черепами… Я ледь втримався, щоб не загидити професору підлогу.

— Вони що… знають що ти мій син?

— Хто вони?

— Працівники державної безпеки?

— Ти, батько, що… здався їм далекосхідний митець, відомий хіба що у своєму кутку…

Катерина нерішуче тупцялася біля дверей, хотіла щось сказати, але відвернулася й вийшла.

— Професор показував тобі мій малюнок, зроблений коли тебе ще на світі не було. Мені тоді було чотирнадцять років.

Я думав син відсахнеться від мене. Він навіть хитнувся назад-вперед, приголомшено дивлячись на матір. Потім спитав.

—І мати про це знала?

— Я двічі малював нашу річку. Колись на протилежному березі стояло село, яке у тридцять третьому конало голодомором. Про це мені розповідали старі люди. Тоді я й намалював оці черепи в повітрі. Малював двічі, один з малюнків зостався у матері, я просив щоб вона його знищила…

— Мамо… це правда? —  крикнув син наздогін матері.

Катерина повернулася, й поспішила зачинити за собою двері. Я бачив що вона трохи розгубилася, мабуть спалила малюнок, але соромилася в цьому признатися. На мою думку вона зробила те, що треба було зробити. Який сенс ризикувати з-за якогось малюнка. Я так і сказав синові.

— Правильно зробила мати, що знищила. Не жіноче це діло дражнити гусок, ризикувати собою і діточками. Тобі, сину, спочатку треба одержати вищу освіту, а потім вже триматися свого напрямку в політиці. Якщо, звісно, ти маєш не тільки сказати суспільству щось нове, але й так сказати, щоб тебе почули. Люди останнім часом оглухли від телебачення, вірять усьому, що їм городять запроданці-журналісти. Москва триндичить, що ми один народ, готовить Україні чергову руїну, а ми погоджуємося, що жилося нам під п’ятою Москви краще, ніж сьогодні. Забуваючи при цьому скільки талановитої молоді було закатовано у в’язницях Москви. А що ми маємо зараз? Мати твоя говорить рідною мовою, а ти — російською. Чому, синку?

— Всі в нашому закладі говорять російською, навіть викладачі української мови. Я питав у Георгія Семеновича, хіба мова сучасних українських письменників не краща за російську. Він відповів — краща, але не всі її розуміють.

— Хто він, оцей ваш Георгій Семенович?

— Викладач філософії, професор…

Ми довго сиділи нерухомо, заглиблені кожен в свою думу. Я пишався сином, навіть розуміючі, що виховала його Катерина не в моєму дусі. Він дбав про заможне життя, про добру посаду, якщо випаде нагода, мріяв улаштуватися в Москві. Я дивився на сина і питав себе: невже й справді батьківська кров не відлунює в серцях діточок. Я завжди був прихильником української незалежності, якщо й працював у Росії, працював тільки на скарбницю України. Одна була в мене біда — отой собака, що жахався людей, яки намагалися визволити його від ланцюга. «Незалежність під налигачем Росії». Під такою назвою я намалював того собаку, але охоронці природи звинуватили мене в недоброму ставленні до домашньої тварини. Нікому й на думку не спало, що насправді я вкладав у своє створення. Я подарував картину не пам’ятаю вже навіть кому. А тепер мені здавалося, що синові вона була б в нагоді.

Коли син поїхав до міста по своїм справам, я почав працювати над картиною, начепивши на ланцюг, зокрема усілякого сміття бюст Сталіна. Розумієте як це не просто намалювати символ волелюбства, коли тим символом обрано собаку. Я зробив декілька сюжетів, але кожний викликав почуття гиготи. Тоді я намалював сина, з налигачем на шиї, але щасливого, з крильцями янгола за плечима. Я вклав у малюнок не тільки любов, але й своє розчарування сином. Катерина, зиркнувши на малюнок, так і сіла, розгублено дивлячись то на картину, то на мене.

— Краще б ти його вчив пасом по сідницям, а таким чином…

Вона не знала що сказати, як висловити своє обурення  моїм вчинком. Але я не міг примиритися з життєвими поглядами хлопця. З його орієнтацією на Москву. Тоді я так казав Катерині.

— Розумний порозуміє, а невігласу — було б лице вродливим…

Назавтра син приїхав з викладачем філософії Григорієм Семеновичем, людиною, я б сказав, своєрідною. Чимось він нагадував мені танк, що заблукав поміж двома позиціями, своїх та чужих. Він ніяк не міг повірити, що отой пейзаж з кісточками та черепами написав саме я. Коли ж він побачив портрет мого сина, регочучи, схопив мене в обійми і тричі поцілував у обидві щоки.

— Даруйте мені, Петре Семеновичу. Не повірив я спочатку, що оті черепи над річкою ваша задумка. А за те що мене намалювали, дякую. Це не тільки ваш син, це в першу чергу я зі своїми подвійними стандартами у вихованні.  Звикли ми метушитися поміж Києвом та Москвою, бо не знаємо на якому гачку краще буде висіти.

Син, на диво матері, теж був у захоплені від малюнка. Він навіть розчулився від погорди за батька. А професор тим часом почав штурмувати невідомий йому бастіон в моєму лиці.

— Ви персонаж із «З людини заколоту» Камю, хіба не так, Петре Семеновичу?

Я відразу втямив, що професор промацує мене на знання світової філософії. Це мене трохи, навіть, потішило. Я казав синові що моє освічення не виходить за межі повчальної школи. Так що побавитися Григорію Семеновичу було над чим. А людиною він був надто грайливою.

Професор покликав на Катерину: чи не подасте склянку води, бо щось у горлі задряпало? Катерина наче чекала на таке прохання, з чого я зробив висновок, що професор не перший раз гостює у сина.

Я не став вдаватися в дрібниці філософії Камю, бо «аудиторію» як я помітив, цікавило яким чином чотирнадцятирічний хлопчик зміг намалювати оті кістки та черепи, себто символи українського голодомору. Я почав з джерел революційного духу, себто з Бакуніна, для котрого релігія стала політикою.

—І Ленін і Сталін — вони породження декларації революціонера Нечаєва, який казав, що «…справжній революціонер той, хто дивиться на людей як на частину загального революційного капіталу, відданого йому в розпорядження! На що можна було розраховувати, коли до влади після революції приходили божевільні, яким був Ленін, або учорашні семінаристи та чередники з повчальною церковно-приходською освітою. Втративши Бога на небі, вони знаходили його в лиці своїх пастухів. При цьому кожному кортіло вбити Бога, щоб самому посісти на його троні. І сідали, і катували людей, заради нібито світлого майбутнього, хоча самі не тямили що це воно є таке. Так що в боротьбі з українським селянством Сталін керував повчанням Нечаєва… Теж саме зробив Єльцин, коли порушив економіку радянської імперії. Ліс рублять дрізки летять, — краще не вимовити. Це політика християнської релігійності комуністів. А вони ще довго будуть брунькуватися від пана Нечаєва, та його приспішників.

Григорій Семенович відразу зрозумів, що я прихильник конкретної філософії, мене більш за все цікавить, що робиться в сучасній Україні, чи не нечаївці оті люди, що прийшли до влади? Які підстави до суперечок, невже один у другого по гаманцям нишпорять? Чи не дійде суперечка фіналу, про котрий у «Фата Моргані» писав Коцюбинський?

— Сьогодні на такі питання сам Бог вам не відповість, — промовив Григорій Семенович і рука, в якій він тримав склянку з водою, затремтіла.

Тимчасово Катерина вже приготувала нам застілля з картоплею та огірками під горілку.

— Частую чим Бог послав, — зробила щиросердий рух рукою, запрошуючи нас до столу.

Вона розчинила вікно в садочок, і я відразу відчув запах садовини та ягід. Особливо мені подобався тонкий, наче з далекого дитинства запах любистку. Я любив кохатися із Катериною коли від неї пахтіло саме любистком. Зараз йде чутка що любистком лікують від пияцтва. Можливо й так, але мене він збуджує на кохання.

Про що ми розмовляли за чаркою горілки? Про політику, звичайно. Григорій Семенович каявся що з-за своєї посади не може бути таким, як я, упертим у своєму світогляді. Око Москви сьогодні присутнє в кожному навчальному закладі, особливо це стосується вищої школи. Ректор певен, що без російської мови викладати вищу математику у вузах просто неможливо, бо студенти не завжди розуміють про що йде мова. Їх з дитинства привчили спілкуватися російською. Є звичайно патріоти, але їх не дуже багато.

— Поки що не дуже багато… —  усміхнувся син, дивлячись у вікно, і глибоко удихаючи садові аромати. — Безліч людей, які вештаються на базарі, говорять на рідній мові, але росіян це дратує. Розуміючи мову, вони починають плюндрувати, коли до них звертаєшся українською. Можна  наразитися на брутальність.

По філософії мене більше не екзаменували. Коли смеркло нечутно з’явився Іван Тарасович зі своєю дружиною. Лариса була ненабагато молодшою за Катерину, але показувала себе надто гарнішою, можливо завдяки піклуванню Івана Тарасовича. Я намагався уникати її допитливого погляду, який зворушував у мене пам'ять про наше давнє кохання. А що до Катерини, вона настільки змінилася, що я не уявляв собі себе з нею в ліжку. На відміну від Лариси, вона вже не була жінкою.

Іван Тарасович приніс пляшку горілки і шинка, як сказала Лариса: «від своєї свині та по своєму рецепту». У виробі Лариси був легкий, ледь відчутний, присмак часнику та любистку. Я відразу втямив що вона не була відданою дружиною Івану Тарасовичу, і він знав про це. Мабуть, все ж таки, колодязі висмоктали з нього запальну мужицьку силу. Стояти по чересла у холодній джерельній воді, перепочивати на вогких холодних сланцях, любуючись денними зірками, це тобі не мазюкати пензлем картини.

А розмова за столом точилася довкола сучасних політичних партій.

— Тільки й чути, з болем в голосі, говорив Іван Тарасович, — тільки й чути від лідерів, які гасають поміж партіями: «Ми будемо послідовні і сказавши «а», скажемо бе».  Повірте, подальші події будуть значно цікавіші — такі, що спрямовані на розбудову». Не на будову, як бачте, товаришу професор, а на розбудову. Невігласи грають в політику, не розуміючи, що після розбудови вони вже не скажуть ні «а» ні «бе», прийдуть до влади росіяни і позатикають їм роти. Там розбудовою займаються головним чином злочинці, а в Україні політичні партії. Може викопати кожному лідеру по колодязю, нехай посидять там, подивляться на зорі, може розуму наберуться…

— Так ви й запропонуйте, — підтримав Івана Тарасовича син. — Джерельна вода остудить їхні палкі голови.

— Не полізуть вони в колодязь, — висказав свою крапку зору, Григорій Семенович. — Святе місце пустим не буває. Поки вони сидітимуть по колодязях на їхні кресла знайдуться інші лідери, не певен, що кращі.

Я думав професор скаже щось мудре й дошкульне, як-ніяк викладач філософії. Але професору, як я помітив, до смаку прийшлася принесена Іваном Тарасовичем горілка. Він теж зиркав на Ларису, і його дратувало, що вона, що було очевидно,  дає перевагу мені. Не як молодшому, а скоріше, як цікавішому. Можливо жінці кортіло визначити, якого життєвого досвіду набрався я за роки своїх  мандрувань по світу.

Натяками син викликав мене на вулицю, трохи охолонути. Він як і я не палив цигарок. Не палив Іван Тарасович, але професор тільки й встигав чиркати сірника. Коли ми вийшли за хвіртку, син попередив мене:

— Лариса, бачу, чіпляється до тебе, батьку. Справи твої, але вона коханка професора… Мені ще з ним спілкуватися півтора року.

— Невже буде тобі паскудити! Оце так викладач філософії. Але заспокойся, сину, професору твоєму я б роги начепив, але Івану Тарасовичу ніколи. Це святе, сину. Святе з дитинства, бо він  справжній Бог. А Лариса дурна баба, дався їй оцей Григорій Семенович.

Коли ми повернулися до столу, я запропонував тост за Івана Тарасовича Бойко, який колись зійшов з неба до безпритульного хлопчини, кормив, поїв, не дозволяв тяжко працювати. Що він свята людина, подібної мені зустрічати ще не доводилося.

—За тебе, мій старший друже, місцеві селяни можуть пишатися тобою.

Я підійшов до Івана Тарасовича, ми обнялися й тричі поцілувалися. Зовсім як Брежнєв зі своїм оточенням у Кремлі. Про це натякнула Лариса, коли, повертаючись на своє місце, я багатозначно подивився на неї. Вона була певна, що я намагаюся пошити загал у дурні, що до цього часу я дивився на неї пожадливими очима. Моє тіло вкрилося сиротами від сорому за себе, бо я й справді в уяві бачив Ларису роздягненою. Але не сучасну надто повнотілу, а Ларису далекого минулого, якою вона приходила до мене в ліжко. Для мене це було звичайним явищем. Як художник, я звик жити уявою. В дорозі я мріяв про зустріч з Катериною, про поновлення поступово згасаючих почуттів. Ясна річ, відтоді минуло чимало часу, Катерина вже не збуджувала мене, скоріше викликала почуття жалю. А Лариса… Лариса була моєю першою в житті коханкою. Якщо вона скаже: я була у тебе першою, а сьогодні ти будеш у мене сто першим, я тільки всміхнуся поблажливо. Бо останнім часом, після того як взнав про зраду Галини, я не відмовлявся від залицяння знайомих і випадково стрічних жінок. Якщо Ларисі заманеться, і вона знайде час прийти до сестри, чи покликати мене коли Івана Тарасовича не буде вдома, я поступлюся своїм словом. Бо дуже кортить запитати Ларису, за яким бісом вона зраджує чоловікові з набагато старшим за неї Григорієм Сергійовичем? Невже, щоб тішити своє себелюбство: мій коханець — професор!


Мене охопив жах, коли, приїхавши в Україну, я не знайшов у магазинах жодної україномовної книжки, тоді як російськими були завалені геть усі книжкові магазини і базари.  Я тоді ледь не став терористом. Якби мені хтось натякнув, що можна десь отримати вибухівку, я б підняв оті магазини в повітря, щоб не спокушали уяву українців своїми блискучими палітурками.

Так що я потенційний терорист, і мене треба було, за вказівкою російського президента, замочити в відхожому місці. Я певен, якщо Росія  зазіхне на незалежність України, отримає таку відсіч, що сотворить руїну не тільки Україні але й собі. А чи отямиться після тієї бійки про це краще не думати.

Прискіпливий аналіз дій Української повстанської армії стверджував мої висновки, бо одна лише думка, що Україна може знову опинитися в загарбницьких лапах російської політики, приводить мене у відчай. Я питав у відомих політиків: чи можливо таке? Мене заспокоювали: «Ти що, Петре Семеновичу, ніколи!! Брат на брата війною не піде!». Тільки бере мене сумнів. Історія знає чимало випадків, коли брат йшов війною на брата, щоб самому посісти владою. А владою, як це завжди буває, посідали ти, хто підтримав брата й його братерській бійці. Мої малюнки все більше набували політичного напрямку. Я втрачав свою особистість. Якщо малював полум’я, обов’язково в ньому опинявся московський Кремль. Навіть люба моя тополя наїжувалася гіллям, схожим на військові багнети. Людина знайшла крила, але з ланцюгами, якими прикута до проблем, котрі сама й народила. Не будемо вдаватися в дрібниці, але колеса замість ніг та руйнівні музики в вухах, провокують не кращі почуття й бажання.


Такими були мої роздуми, але, коли Лариса прийшла, як я порозумів, заздалегідь домовившись з Катериною, я негайно покинув домівку, сказавши Ларисі все, що я про неї думаю. Особливої погорди за свій вчинок я не відчував. Просто був не в доброму настрої. Зі мною завжди таке трапляється. Маєш зробити одне, а зробиш все навпаки. Я навіть до інституту, попрощатися з сином не заїхав. Купив на вокзали квитка на перший потяг і поїхав до Москви, а звідти вже літаком до Хабаровська.

Comments