Поминальні дзвони по коханцю

Все моє життя — пригодницький роман, правда, таємничими островами в мене були не океанські парасольки, з непрохідними джунглями та хижим звіром, а жінки, серед котрих зустрічалися не тільки лісові мавки та янголи, але й відьми, котрі живуть в казкових хижах на курячих лапах, а літають, якщо не в ступах, то верхи на бабіях, обридлих коханцях та знівечених життям віршомазах. Моя вроджена наївність, незгинна віра в порядність людей поставляла не тільки мені, але й моїй матері чимало клопіт, але перекроїти мене було неможливо. Одружився я за Валентиною, переспавши з нею одну ніч. Вона звідомила мене що завагітніла, я й повірив. Мати застерегла: „якась вона дволика твоя Валентина, береш клопіт на свою шию. В мене теж була гадка, що подумки новоспечена господарка моєї квартири приціняється до мого майна, наче має намір продати його разом зі мною. Але нічого не поробиш, ми — жертви, яких швиргає життя від щасливою до лихої долі. Багато людей обирають життя за принципом — було б мені добре. Вони набувають собі майна наругою над чесними довірливими людьми, забуваючи, що шахрайством щастя не набудеш. Вони самі зробили вибір — бути нещасними нещастям ошуканих людей. Таке нещастя вкоїлося і в моїй родині.

Пішов я одного разу до сусідки за сірниками (дружина надіслала), а сусідка, Настя, саме вареники варила. З сиром. „”Сідай, — каже, —покуштувати, чи добрі вдалися?” Зі сиром вареники я більш за вишневі люблю, як не покуштувати. А тутечки, як на гріх, чоловік Насті прийшов. Бачить, дружина частує сусіда варениками з сиром, зблід, наче смерть, схопив зі дзиґлика пусту цеберку та й надів жінці на голову. „”Зараз я тобі, — каже, — поминальний дзвін вчиню! — А потім повернувся до мене, — йди звідси, я зрадницю катувати буду”. Мені б заспокоїти сусіда, сказати, що мене до нього за сірниками моя дружина послала, але мати мене вчила в чужі справи краще не встрявати. Особливо, коли оті справі шлюбні. Коханці деруться тільки милуються. Може так воно й є. Я навіть цеберки з голови Насті не зняв. Тільки-но, коли зачинились двері, наче сполох який у серці відчув — почав гримати в двері й лементувати: „”Міліцію позву, міліцію! ..” А міліція наче тутечки й була. У сусідки Марфи, чоловік котрої по півроку рибалив в морі, саме капітан міліції Йван Швидкий гостював. Вибіг він в мундирі на голе тіло, й питає мене, що трапилося? Я йому: „Настю чоловік катує, цеберку на голову надів!” Капітан на таких справах собаку з’їв. Лементувати та стріляти в замкову щілину не став. „”Відкрий, — каже, — Петре, спочатку треба розібратися, що стряслося?” Спересердя червоний відчинив Петро двері, стоїть в одній сорочці, а далі бачу голу сусідку, його дружину Настю, в ліжку. Зовсім голу. „Тут не бійка, а справжній секс, — думаю собі, а сусіду кажу: — Пробачте. Петро Марковичу, хотів зосередити вас на думці, що бити невинну жінку — себе калічити. „”Ще раз побачу в квартирі, вб’ю”, — якось не зовсім погрозливо, відповів Петро, і я почув як за дверима зареготала його дружина Настя.

— Дурниця вийшла, — зітхнув я, бачачи перед очима голу Настю у ліжку. — Ви, пане капітан, пробачте мені, так вже вкоїлося. Частувала мене Настя варениками з сиром, а тутечки Петро... цеберку їй на голову надів, зараз, каже, поминальний дзвін учиню. А ви що, тутечки живете? — питаю я капітана. А той мені кулака під ніс: „ — Пискнеш моряку, вб’ю!

Що за доба така, Петро Настю вбити зібрався, капітан — мене. Яке мені діло до того, що він робить у дружини мого приятеля, чоловіка Марфи. Може вони в карти грають, або пиво п’ють. Спека надворі стоїть така, що жоден злочинець на діло не піде. Саме час капітану відпочити.

Приходжу я до себе, а дружина дивиться на мої масляні губи й питає:

— Так що, бабій, пішов за сірниками, а сам заваляв сусідку, поки Петро не зігнав. Ото ж знай, покличу Петра, проткнеш рогами стелю свого мерседесу.

А який там в мене мерседес, звичайнісінькі „”Жигулі”, віком до сорока років.

— Нічого у нас з Настею не було, — почав я виправдуватися перед дружиною, — вона мене варениками частувала... з сиром.

— Ну, коли варениками, та ще з сиром, від такої страви тебе на секс батогом не зженеш. У Насті вареники на диво смачні, — облизуючи язиком губи, погоджувалася дружина. Але що ти за мужик, коли тобі вареники затьмарюють жіночу вроду. Скажи відверто, хіба тобі не кортить затягти Настю до ліжка?

— Ти що, бабо, з глузду з’їхала? У Насті з Петром два хлопчика й третє дівчатко. Порушити таку родину, зробити діток сиротами... Я на таке не здатний.

— Дурень ти... не здатний. В такому віці жінці набридають вареники зі сиром, вона якось розповіла мені, що одного разі вві сні кохалася з тобою. І що ота нічна пригода Насті дуже сподобалася.

— Мало чого ми вві сні бачимо, я може щоночі з Богом бесідую. На теми життя та смерті. Одного разу янгол мені жінку привів. Дуже, каже, непорочна, але ужитися з жінками не може. Наставляв, щоб я спотворив оту жінку, щоб потім Бог її до пекла спровадив. Але я відмовився. Не моє діло божі шляхи перетинати.

— Нудний ти чоловік, В’ячеслав, — зітхнула дружина, — і якого біса я за тебе пішла...

Вона й справді вірила, що мене жінки не цікавлять, що люблю тільки її, що жодного разу її не зрадив. Нас-правді, це було далеко не так. Спав я півроку з Марфою, сучасною коханкою капітана, було в мене ще дві-три коханки, а останнім часом я сподівався, що за недовгим часом моєю буде Настя, дружина Петра. По правді сказати, я кохав її задовго до того, як вона обралася з Петром.

Попід вікнами злочинці сидять, піну з пива здувають. Все, про що говорять господарі заможних квартир, записують на плівку, а як учують, що всі з дому пішли, грабують квартири. А сусіди, коли хто й почує щось неладне, принишкнуть, щоб не попасти злодіям на очі.

Ми з дружиною пили чай з пиріжками, котрі вона готувала не гірше, аніж вареники дружина Петра.

Було чути як на другому поверсі стогне несамовито стрімка, та палка в коханні Настена.

— Вчись як треба жінку довбти, — сьорбаючи чай, говорить дружина. — І не соромно людям! А може таким чином вона показує тобі на що здібна?

— Не Петрова це вдача, — намагаючись скрити гіркотне обурення на своє невдале життя, відповідаю я дружині. — Не від чоловіка, а від жінки залежить яка вона в ліжку.

— А ти звідки знаєш?

— Років отак з двадцять ти гиготала так, що сусідки по трубам центрального опалювання молотками грюкали. А інші думали, що я вбиваю тебе, дзвонили навіть до міліції. Хіба забула? А зараз, хіба що почервонієш коли...

Не встигли ми повечеряти, як до дружини прибігла зі п’ятого поверху молода та тілесна Марина Байрачна. Прибігла постригтися, бо дружина моя, треба сказати, відмінній перукар по жіночім зачіскам. Як почула Марина, що робиться поверхом нижче, зблідла з лиця.

— І вам хватає терпцю оце слухати!

А сама стоїть, стегнами рухає.

— Ой-ой-ой, — каже, — не стерплю...

А потім зів’яла вся, як після оргазму.

— Отаку б тобі коханку, — сміється дружина. — Тебе, Марино, що... чоловік не кохає?

— Скільки б не кохав, все мало, — жартує Марина. — Вабка я на ці справи, а мій чоловік, Романів, так собі... багато працює.

— Тобі б мого ненажерливого, може обміняємося.

Марина с ніг до голови перетворилися в яскравий червоний сполох.

— Що ви таке говорите, Анно Микитівна, що люди скажуть!

— Скажуть та й забудуть. А мені, чесно скажу, іноді кортить яблука з чужого саду покуштувати. Твій Романів мені подобається, не бабій, статурою й лицем помітний. Думаю, що на такий обмін мій благовірний згоден. Правду я кажу, В’ячеславе Батьковичу?

— Дурніше ти нічого не придумала! Отак прийдеш до Байрачного й скажеш: Цього ранку я почну кормити тебе пирогами, а Марина мого чоловіка... якими стравами, Маринко, ти ублажаєш шлунок свого чоловіка?

Стогни кохання на другому поверсі не давали Марині можливості заспокоїтися. А тутечки ще оце збудливе бовтання моєї дружини.

— Я згодна, — сказала Марина, — візьміть ключі, ідіть чекайте з пирогами мого Романова. А я залишуся з В’ячеславом. Тільки-но потім не скаржитися, не чіплятися до мене, якщо буде причина. Я таке йому зроблю, що цуценям за мною бігати буде...

Марина й забула, що прийшла зробити собі зачіску.

Я думав, дружина сміється, що все, про що говоримо, говоримо жартома. Але моя благовірна взяла пиріжки, ключі від квартири Романових й, поцілувавши мене в перенісся, сказала:

— Тільки-но не оганьбися, любий!

І пішла, не обертаючись, сходами на п’ятий поверх.

Що було далі описати не зможу. Чесно скажу, Марина виснажила мене вже перед світанком. Заснули ми разом, в обіймах, як молодожони. А коли прокинулися, замість того, щоб поснідати, чи пообідати, сказати не можу, ми знову поринули у тілесні ласощі, і тільки на захід сонця пішли на кухню пошукати якогось харчу. Особливо дивним було те, що на кухні нас чекала величезна тарілка гарячих пиріжків. Моїх любимих з капустою.

Я запитав у Марини, чи не прибіжить її чоловік з кілком, щоб розібратися в нашому фантастичному обміні.

Мене трохи гнітила думка, що зараз на п’ятому поверсі моя дружина лежить гола в ліжку з чоловіком Марини. Подумки я порівнював вроду Марини зі вродою своєї дружини, й доходив висновку, що згодом Марина стане непомірно гладкою, але зараз вона здебільше красивіша за мою дружину.

Робив я на заводі крицевих конструкцій слюсарем по ремонту устаткування. Праця, котрій потрібна світла голова, й тверезі рухи. А мої руки з тремтячими пальцями рухалися не так, як треба. Так можна було зостатися не тільки без пальців, але й без рук. Я пішов до медпункту.

— Вам потрібен відпочинок, — сказала лікарка, — щось не так складується в родині? — допитувалася вона.

Що я міг відповісти, що два дні валандався в ліжку з чужою жінкою, а зараз вона очікує на мене, щоб затягти до виру улюблених ласощів. Поки я робив Марина відсипалася, набиралася сил, на сніданок у нас були пиріжки від моєї дружини, на вечерю теж пиріжки, і теж з капустою. Я ніяк не міг згадати, якими стравами обіцяла кормити мене Марина. Сусідка з другого поверху, Настя, була майстринею по вареникам з сиром, моя дружина майстринею по пиріжкам, а що вміла готовити Марина? Поки що — нічого. Прибігаючи з роботи я ставав до плити, чистив картоплю, цибулю, буряк, варив, як мене навчила колись дружина, добрячий український борщ. Зрозуміло, зі свининою. Марина була захоплена моїм кулінарним хистом, це підіймало її на такі подвиги в коханні, що я почав втрачати терпіння.

— Мариночко, давай сьогодні відпочинемо, в мене дуже відповідальна дільниця виробництва.

— Згодна, любий, тобі треба відпочити, а то зблід як...

Але серед ночі я прокидався, й бачив Марину надітою на мій стержень. Як вона вмудрялася підняти його на сексуальні подвиги, розумом я так і не дійшов.

— Ти спи, любий, — муркотіла вона ласкавою кішечкою, — я зроблю своє діло й теж засну рядочком. Ти такий гарний, такий мужній, такий справжній... Валентині я так і сказала: не віддам...

— Ти бачила мою дружину, Валентину бачила? Як там вона...

— Жінка на своєму місці, — всміхнулася Марина. — Зі мною мій Романов був як віник, а з Валентиною — кочерга. Висмоктала вона його своїм коханням, а сама такою красунею стала, краще тобі й не бачити.

Зустрілися ми якось з дружиною на базарі, вона купувала яблука. Побачивши Валентину, я ледь не зомлів, мене од ніг до потилиці пройняв холодний піт. Серце в грудях заколотило так, що я не почув що мені сказала дружина. Я палав нетерплячкою схопити її, задерти спідницю, й задовольнити її розкішним тілом прямо тутечки на базарі.

— Якщо хочеш бути моїм коханцем знайди інтимний закуточок, мій Романов зараз у відпустку, а твоя цариця-лебедиця з ліжка не встає.

Схопив я свою дружину під лікоть і ледь не бігом почвалали ми до приватної хатини моєї матері. Там була кімнатка, в котрій відбулося наше перше кохання. Колись наполягала щоб я постійно прописався в хатині матері, бо вона вже стара й не сьогодні —завтра вмре. Я так і зробив виписався зі своєї квартири, зробивши її приватною власність дружини. Дуже вже їй кортіло бути держальницею хоч якогось майна. Мати привітала нас з радістю. Якби знала про хижі задумки Валентини, не пустила б і на поріг. Але Валентина моя була чималою акторкою. До цього я згодом дійшов. А в той час я був нестямно закоханий в дружину, особливо з підпалинами честолюбства та ревнощів. Все ж таки з чужим чоловіком жила. Як я вже казав, в цій кімнаті ми кохалися з Валентиною вперше. Зараз кохання було не першим, але більш нестямним, бурхливим, зі слізьми і поцілунками ревнощів, образі і щастя. Мене вже не вабила Настя, нестерпною стала сама думка про зажерливі ласощі Марини. Ми спали цілу добу, вона поклавши мені голову на груди, я міцно притискуючи її до себе. Прокинувшись, гризли не миті яблука, й знову спали, і цей наш сон був солодше самого палкого кохання.

— Теперечки нам треба спровадити Марину до чоловіка, — сказала Валентина. — Хто з нас це зробить, не знаєш?

— Мені трохи соромно перед жінкою, але я не віддам тебе Романову. Я не можу надихатися твоїм тілом, наплаватися в твоїх очах, напитися твоїх солодких вуст...

На вустах Валентини грала загадкова усмішка. Щось в ній було таке, що боляче стиснуло моє серце. Я був певен, що Валентина не щира в своїх словах і діях. Щось вона задумала, але що? Сльози перетинали мені вдих, серце в грудях колотилося, й плигало наче поршень парового молоту на відповідальній дільниці нашого виробництва. Голова моя пішла обертом, десь загуркотіли громи, в мозок вдарили тисячі блискавиць. Голос Валентини лунав наче з неба: „Навіщо ти мені здався, недовчений слюсар, будеш ти валятися в лікарні скрючений, як павук. І ніхто до тебе не прийде, ніхто не витре твоїх сліз, хіба що мати, та й матері прийшов час вмирати...

Блискавка розтяла дах над батьківським домом. Щось гримнуло, нестямний зойк долетів до мого серця. Потім заскавчали сирени скорої допомоги, або міліції, а отямився я вже в лікарні й першою кого побачив була сусідка з другого поверху Настя, дружина Петра. Вона сиділа в кріслі зі закритими очима, мабуть дрімала. Я хотів розбудити її, але ліва моя рука не рухалася. Язик в роті наче зледенів, і що саме дивне, в мені нічого не боліло. Я хотів сісти й не зміг. Рухаючи пальцями правої руки почав зсувати з себе покривало. Почувши шерехи Настя прокинулася. Підсунувши до ліжка крісло, взяла мою холодну ліву руку й притулила долонею до своєї палаючої щоки. „Ти відчуваєш моє тепло? — запитала. „Так, я відчував тепло її долоні. Як би ще вона всунула мені в рота свого язика, щоб зігріти мій. І як не дивно, вона прочитала мою думку, вогник її язика палав саме під моїм льодовим. Поцілунок Насті кружив мені голову. Я побачив безмежне небо, на тлі котрого темними краплинами карих очей Насті літали тисячі мерехтливих ластівок. Коли язик в роті трохи розтав, я хотів запитати Настю, чи не зійшов з глузду. Що вкоїла моя дружина в хатині моєї неньки. Але замість слів з мого рота до Насті долинало якесь булькотіння. Минуло багато часу, перш ніж я почав говорити, а ще більше — поки мені розповіла Настя, що Валентину вбила моя мати, а сама загинула від серцевого нападу. Що саме вона розвелася зі своїм Петром, щоб виходити мене від крововиливу в мозок, і що згодна стати моєю дружиною, бо кохає мене з дитинства.

Я й досі думаю, що я давно вже вмер, а Настя, лікарі, біла палата, яблука, які приносить мені Настя, все це прикмети другого світу. Раю чи пекла означити не можу, бо в раю, як я чув, люди, пташки і звірі, відчувають себе легкими, щасливими, що ноги їх рухаються, руки служать крильцями. Всі вони сміються, говорять і радуються безмежності життя. Але я не рухався, не літав, говорив невиразно, так що ніхто, окрема Насті, мене не розумів. Добре, що писати правою рукою навчився, а потім, за допомогою Насті, навіть ходити. Спочатку у парку, опираючись на спортивні снаряди, потім за допомогою палиці, і є у Насті надія, що згодом я матиму не тільки обидві руки, але замість рук — крила.