03

 — Це прикра помилка  — ми знов на коні. Не на коні ми, бо чимало народу тупцяється на смітниках сучасності. Скільки підлітків покотом сплять в підвалинах будинків, скільки матерів з діточками викинуто з родинного гніздечка за несплату боргів. Кілком в серці стоїть пекучий біль. Читаю листи директорів сирітських будинків до місцевого авторитета Володимира Податєва (Пуделя). „”Дякуємо за допомогу...” Багато листів, від бібліотек, пенсіонерів, лікарень, навіть з військових частин... Читаю листи Василю Несторовичу. Мовчить. Стискує пальці в кулаки.

 — Якби зараз напад Гітлера ти б пішов воювати?

 — Я  — ні, а ви?

 — Хіба що за Гітлера. Що роблять добродії, котрі поклали до кишені збудовані радянським народом підприємства? Гонять гроші за кордон. Купують в Америці чи Франції  маєтки, стадіони, живуть в готелях, ходячі хезати на золотий унітаз.

Розпеченою крицевою голкою стоїть в серці пекучий біль. Сонячні списи протинають мозок. Сучасний вчитель хизує над Максимом Горьким, Тарасом Шевченко, проклинає Івана Франко за його революційні вірші. Вище когорти поетів шестидесятників ставить незначного Йосипа Бродського. В шкільних підручниках письменники з єврейськими прізвищами, про котрих ми ніколи не чули. Очолюють гурти геніїв зрадники свого народу, котрі замість того, щоб вчитися чи працювати, випендрюються перед закордонними ідеологами знищення нашої держави. Що дав людству новоспечений геній Бродського? Проклав новий шлях до освіти? Чи защемить душа, коли ми читаємо його облишені болю вірші? Чи заплачемо, як плачемо над віршами Миколи Заболоцького, Дмитра Павличка, Гліба Горбовського та інших радянських поетів?

 

До столу ми посідали о другій годині, я прийшов за двадцять хвилин раніше, а Лобода з Антоніною потрапили під добрячу таки зливу. Хмари з гнилого кута, себто з Півночі, тривають над Хабаровськом подовгу. Антоніна була незадоволена подорожжю з Південного мікрорайону, хатка Лободи стояла на відстані десяти хвилин повільного ходу. В дощ я почуваю себе хлопчиськом, якому життя не встигло ще відірвати крильця. Весь я наче біла хмарина в небі, легка, ледь не прозора. Але перед зливою, коли атмосферний тиск падає, я можу впасти в безпам’ятство, до того мені буває млосно, що в дитинстві мене виносили з трамваїв, кладучи обіч на траву. Дорослим я чіплявся за гілки дерева, щоб не впасти, і так стояв, поки небо не відкривало свої сита, щоб окропити мене рясним прохолодним дощем.

Сидячі за столом, Несторович розповідає про  огірки, кабачки та гарбузи:

— З якою насолодою рослини п’ють небесну наливку, ото ж треба випити й нам, — всміхаючись, говорить він.

Лобода у відповідь мовчить, вона вперше потрапила до нашого загалу, авжеж, вона не Антоніна, котра запаленіла в словесних бійках з дачним народом.

— Почнемо з моєї домашньої, — стверджується вона, відкупорюючи пляшку, на котрій стоїть напис: „”Смородинова”. — Це вино минулого літа, давайте покуштуємо, чиє смачніше, моє, чи Несторовича. 

— Моє з екологічно чистого острову, — мовив Несторович, — а твоє, Антоніна, з Чирків, кажуть, там недалечко атомне сміття заховали.

Думав буде образа — ні, Антоніна відпускає в лоба Несторовичу щиглика, він ловить її руку, торкнувши ліктем пляшку з вином. Біла скатертина червоніє від сорому.

— Гратися за столом заборонено діточкам, а дорослі за столом грають, впадаючи в дитинство, — жартує Ірина Лобода. — Я думаю, Олександре, ми тутечки зайві...

Вона ще не звикла до поведінки Несторовича, за столом, на пароплаві, навіть по дорозі на пароплав. Він як шкідливе котенятко, не може щоб не погратися.

Тепер вже я відпускаю Лободі щиглика по кінчику її вродливого носика.

— Як казав Ібрагим Огли в романі Шишкова „”Угрюм-ріка”, „”В чуже ліжко не лізь нишком”. У кожної людини свої забобони. Треба однак визнати, що аромат у „”Смородинової” відмінний. Я з задоволенням покуштую.

Вино терпке, трохи кислувате, я б з більшим задоволенням випив чарку горілки. Але знаю, що зараз Несторович почне кепкувати з вина Антоніни.

— А теперечки давайте покуштуємо „”Василька”, — наполягає він, — теж смородинове, але острівне...

Дегустатор я ніякий, але вино Антоніни мені подобається більше, аніж вино Несторовича. Він і сам думає саме так, але признати свою поразку учасник Другої світової не може.

— Антоніна навмисне перекинула свою пляшку, аромат її вина не дає відчути весь смак мого „”Василька”. Хіба не так, Олександре?

— Думаю саме так: вино Антоніни це збрижений сік смородини, а вино Несторовича з чималою дещицею горілки розраховано на добрячих пияк, щоб хильнули й одуріли від питва. Чи не так, Василю Несторовичу.

Він сплеснув руками:

— Що за життя настало, кожен свою думку має, та ще й наполягає, що думає саме так.

 

Сидячі край ліжка Несторович перераховує на пальцях своїх друзів, живих та мертвих. На мертвих не вистачає пальців, живі, окрема, Опанаса Омельченка, існують поза його свідомістю. Вони животіють наче в дрімотному сні, сновигають тільки чагарниками минулого.

— Не стій на протязі, — майже кричить він Ірині Лободі, й підсовує дзиґлика поближче до себе, подалі від відчиненого вікна.

— А чого це він кричить? — Ірина навіть в питанні ігнорує Несторовича, бо звертається до мене. — Я що йому, дружина, чи дочка? Мені не дуже приємно знаходитися в вашому гурті. Отож я краще піду...

— Тоді вже підемо разом, ніхто нам не може заборонити робити те, що ми не хочемо робити. Хто це сказав, чи не герой Апдайка? — питаю я Василя Несторовича.

Він мовчить, пильно вдивляючись в обличчя Антоніни, котра, підтримуючи нас, теж збирається покинути погордливого господаря.

 

Віра Лознякова зловживала усмішкою, виявляючи не дуже приємні зору зуби. Може й знала, що усмішка її не красить, або думала, що її усмішка — взірець вроди. А може намагалася облишити мене апетиту, бо зроблене Несторовичем рагу з овочів було й справді смачним.

Врешті вона вийшла з пропозицією почитати вірші, бо виявилося що вона їх складує з дитинства, що десь піввіку назад її вірша було надруковано в газеті „”Піонерська правда”. Але читала вона нам сучасні свої вірші про кохання.

Він велет був. Він ніс мене до ліжка.

Навколо все гойдалося. По стелі

Розбіглися розколинки веселі.

Та я була бунтарка, а не мишка.

Несторовича наче біс за язика смикає. Він не любить коли хтось з його співрозмовників говорить довше, чим він сам.

— Сашко, — кричить, — візьми в шухляді мій гаманець, достань скільки треба карбованців, щоб надрукувати збірку поезій талановитої жінки.

І не соромно тобі, Несторовичу, — докірливо говорить Лознякова. — Чи не від хробаків в заду оця твоя нетерплячка?

Ми з Несторовичем мовчимо, дивлячись одне на одного. Я не розумію, якого біса він хибує над жінкою. Мені сподобався її велет, палким подихом пристрасті руйнуючій стелю. Я кажу:

— Помовчав би ти, чоловіче. Невже тебе не цікавить, як кохають жінок велети?

— А хіба ще не кінець? — жартує господар.

— Як бачите, до кінця діло не дійшло. Треба спочатку донести жінку до ліжка. Вона хоча й вибрикує у велета на руках, але, таким чином, тільки розпалює  коханця.

— В такому разі пробачте... мовчу, — зображаючи на лиці почуття провини, зітхає Несторович. 

Віра читає далі:

Я думала, він ліжко розтрощить,

А він трощіть колінами долівку.

Я до гумозних ласощів не звикла,

А він мене милує, аж пищіть.

Долоні, губи, пальці діє все,

Я думаю, чи не вросло в долівку

Те, що дала природа чоловіку,

Чи він його до мене донесе?

Кричу в нестями: дай твого кінця,

А велет скиглить, як маля в колисці.

Отак любов скінчилася оця:

Чи дурка я, чи велет помилився,

Бо жінкою він мабуть народився,

З тулубом ще й якого молодця.

— Таке з тобою й справді було? — питає після деякої паузи Несторович.

— Якби не було, не написала б...

Після недовгого мовчання Лознякова почала скаржитися на долю: боліє дочка, занепав духом чоловік, на дачі вишню їдять бурундуки, соняшники — шпаки, картоплю — личинки хруща.

— Од вже горенько! — хибуючи, схопився за голову Несторович, — треба тобі дати телефони друзів з медичної академії. Там тобі порадять що робити з дочкою та з чоловіком, а як уникнути нахлібників в вашому садку вам порадить Олександр, або його друг академік Кисельов. В цих справах вони фахівці кращі за мене.

— Може й потурбую коли ваших академіків, — занадто вже важко зітхнула Лознякова, розуміючі, що академіки не мають часу займатися її проблемами. — Здоров’ям не жартують. Але, доба така, ми втрачаємо надію. Скільки раз я вгамовувала чоловіка порадою забути про все, що було „”до”, зібрати в тому „”до” все, що було дурного, але він там нічого дурного не бачить. Отак і закінчить своє життя з нудьги.

Несторович встав і рушив було до телефону але я зупинив його:

— Цій жінці по-маяковському “років сто рости, не старіючі”, а що до її чоловіка, в таку спеку навіть молодики хекають. А тут ще надмірна психологічна вага. Чоловік конає, коли дружина спідницею перед ним не метляє. Вам, господиня, Лознякова доброго б коханця, а ще краще — двох. Тоді очі заблищать, чоловіка на руках носити будете, а він забуде все, що було “„до”. З вашим сучасним настроєм, мені самому захотілося зашморг на шию...

— Так де ж їх взяти, добрих коханців? На дурничку випити та поїсти — тільки оком поведи, а почнеш метляти спідницею, тільки того коханця й бачили.

— А як же поезії, — всміхнувся Несторович. — Заповзялася збудити коханця, читай йому поези Олександра, якщо сама про секс писати не здібна.

— Перше треба добути досвіду. А в мене він звідки? Чоловік тільки й вмів діточок робити, два роки до кума бігала, поки кума вчителювала в школі... А кум теж все робив з острахом, біля вікна, щоб дорогу бачити... тудено-сюдено, й гонить за двері, бо дружина може з’явитися.

Оце „”тудено-сюдено” нагадало мені вечірні читанки в домі батьків. Років отак з п’ятдесят назад. А що ж ми читали тоді з сестричкою Раєю, чи не „”Павлинку” Янка Купали?

— Несторовичу, підкажіть, будь ласка, звідки оце „”тудено-сюдено”.

Він чеше потилицю, встає, й дивиться на мене зверху, як шуліка на зайця. Чи намагається пригадати, чи підозрює що я маю намір утнути йому якусь штуку. Але Несторович — хохол, його на полові не зловиш.

— А коханенькіідненькі звідки, знаєш?

— З „”Павлинки” Янка Купали, приказка, якщо мені не зраджує пам’ять, хуторянина Степана  Криницького.

— А „тудено-сюдено” — приказка Агати, дружини його свояка Пусторевича.

— Скільки ж років минуло, Несторовичу, з тої доби, коли ти читав комедію Янка Купали?

— Думаю, Олександре, сімдесят п’ять.

— Сімдесят п’ять... і не забув героїв, я б сказав, не дуже видатного твору!

— На той час це був навіть дуже видатний твір. Кожна родина мала в себе книжки Янка Купали, українською мовою. Це зараз ми нічого не маємо. Спитай студента-медика, а ще краще — педика, хто такий Янка Купала, думаєш скажуть?

Я не відразу знайшов що сказати.

— Дехто скаже. Назве Тараса Шевченка, Івана Франка, навіть „”Повію” Панаса Мирного назвала мені одна русява студенточка, ніхто не назвав тільки Ольги Кобилянської, Марко Вовчка, і що особливо дивно — Нечуя Левицького...

— Нічого дивного, — всміхнулася Лознякова, —  в Росії вже давно українських письменників не вивчають. Галопом по європам — російських, а ви хотіли — Кобилянську.

Ми ще довго сиділи, сперечалися, чи вивчають в Україні російську класику. Несторович був певен — вивчають, Лознякова — ні, я ж мав думку, що як в Росії так і в Україні чимало є людей, котрі не тільки знають, але й читали твори класиків обох країн. Не читають тільки сучасних авторів, бо українських, особливо на мові, в Росії не знайдеш днем з вогнем. А що до України, там книжкові магазини вщерть забиті російськомовними авторами. І майже немає книжок на мові...

Лознякова кричала: „Такого не може бути, щоб в Україні не було книжок на мові, там... так там...

В мене не було бажання сперечатися. Мовчав і Несторович. Що ми знали про становище в Україні, в брехню російських ЗМІ вірила хіба що Лознякова. Василь Несторович хоча й отримував листи від сестри з Поділля, її скиглення списував на бажання одержувати від нього як можна більше грошей.

Мені подобається життєва позиція Василя Несторовича.

Не вставай навколішки, не молися Богу,

Бо не божі люди, злидні та раби.

Бог частує гідних, Бог частує гордих,

Бог —  він сам людина гідної доби.

А гідною доба може бути тільки тоді, колі людина встане в повний ріст, й простягши руки сонцю, скаже: „Спасибі тобі, друже, за теплий день й за ті добрі квіти, що квітнуть зранку на цвинтарях похоронених людством богів.

     

Comments