Романы‎ > ‎ЗАКОЛОТ‎ > ‎

06 частина

Частина шоста

 

Зацепа приїхав в Комсомольськ-на-Амурі в серпні тридцять шостого року. Зупинивши жіночку в легкий сукні і жовтій прозорій кофтині запитав, в якому напрямі йому шукати вулицю Будівельну.

—Гуртожиток шукаєте? — питанням на питання відповіла жіночка. — Якщо так, ходімо разом, ви, я бачу, прибулий?

— А ви жіночка спостережлива, може зустрічали на будівництві гітариста, він трохи кульгавий. Степан Євсюк його звуть.

Жінка нахилила голову і зацікавлено поверх окулярів подивилася на Зацепу.

— Вперше чую про такого співака…

Підозра в голосі чергової по гуртожитку не сподобалася, але Стефан Павлович начебто й не помітив цього..

— Зустрітися не довелося, але чув, дуже талановитий гітарист та композитор. А я, бачте, трошки поет. Є намітка зробити пісню про нашу войовничу молодь.

Чорні широкі брови жінки несподівано уляглися на дужки окулярів.

— Плакав ваш задум щодо пісні. Євсюка арештовано, кажуть, прислуговував антинародному загалу троцькістів.

Стефану Павловичу на мить перехопило подих. Надія поспілкуватися з місцевими літераторами безнадійно рушилася. Вже два роки він підсвідомо сподівався, що обов’язково стріне Євсюка, концерти котрого слухав ще у Таганрогу. Який біс поніс гітариста на будівництво Комсомольської судноверфі Зацепа не міг втямити. Леонтій Григорович був певен — романтика. Усі свої пісні бард присвячував молоді. Він залюбки їздив по закладах Донбасу, грав в клубах шахтарів та металургів. А теперечки десь у Хабаровську йому ламають пальці, ламають, намагаючись лишити якщо не життя, так назавжди розлучити з гітарою.

— Робиться це з переляку, — висловлював свою думку Леонтій Григорович, — хіба в тебе не виникала підозра, чого це Євсюк зустрічається тільки з молодою аудиторією? Хіба літні люди не люблять гітари, або пісень? Щоб не проґавити молодь, чекісти вирішили перестрахуватися. Тепер все залежить від того яким чином Степан буде доказувати свою правоту.

— Боюся — не дозволять. В Хабаровську, кажуть, переповнені камери, щодня конають ні в чому не повинних людей.

Зацепа повернувся до готелю вкінець розчавленим. Від нового двоповерхового бараку ще пахло свіжою деревиною. Жінка в довгій спідниці та ліфчику розвішувала на мотузці тільки-но випрану білизну. Стефан прошмигнув, відчуваючи в тілі солодке розчулення.

— Товариш ваш вийшов до крамниці, — не обертаючись, услід йому крикнула жінка, — просив зачекати, Леонтій Григорович скоро буде.

«Пройдисвіт ваш Леонтій Григорович, — майнула думка, — встиг вже познайомитися».

Після ночі кімнатка в готелі була охайно прибрана, на столі лежали декілька аркушів паперу і кольорові олівці. «Цікаве безстрашне нове життя. Життя умовно поневоленої людини, яку ведуть начебто до шляхетної мети, але повсякденні арешти талановитих людей, чи не полювання попів на середньовікових відьом?»

Зацепа взяв олівець, покрутив його в пальцях і пошкрябавши за вухом, почав писати.

 

Відлунює кров’ю сучасність.

Пишнотою задумів влада

Некліпно й презирливо стежить

Що роблять дурні її діти.

Аби тільки під простирадлом,

Так ні, —  просякає від серця

В мозок, де не здатна владати

Собою, скорбота всесвітня

Людей обертає камінням.

 

Написав, зіщуливши очі, двічі прочитав, спочатку наголос, потім подумки. Виникло питання: чи зрозуміє будівельник що має на увазі? Освічений зрозуміє, але й освіта буває різною. Сучасний загал перебільшено йде за благами цивілізації. Осуджується урядовцями елегантність, чепурність, культурність. Красуня, яка сушить на мотузці білизну, прислуговує в готелі московським фахівцям, натякають, навіть, спить з ними по черзі. Безкоштовно спить, а за кошти може переспати з кожним, хто того побажає.

Підсунув до краю стола папірець, почухав олівцем за вухом. Відразу віник поетичний рядок.

 

Нарахуй мене кільканадцяти.

Мій язик від бажання співати

Чорним словом затерп, тримаючись

Безнадії — тебе кохати.

Від ряхтіння та клекотіння

Кровотоку, що рве судини,

Чи врятуєш мене, господиня,

Героїня сучасної днини?

 

Написав, встав, підійшов до люстерця, всміхнувся собі. Лице не зануреної, але й не сказати щоб щасливої людини. Зацепа відчинив вікно, стало чути як плющить вода в Амурі, вереснева висока вода. Жінка, розвішавши білизну, з тазиком в руці поверталася в готель. Побачивши Стефана сидячим на підвіконні, всміхнулася.

—Леонтій Григорович казав що ви відомий в Україні поет, може складете мені оду?

— Про що писати те треба добре знати, а ми навіть незнайомі.

— Чи довго познайомитися. Приходьте зараз в службове приміщення, жильці наші, інженери, повернуться десь о вісімнадцятій.

Несподівано його охопило холодом. Спали на думку слова матері: «Ніколи не кохайся з повіями. Звірине тіло без Божих прагнень — душі не осяє». Може воно й так, але скеровані в небо люди частіш за все невдахи або ж недотепи. Життя без подій, без нежиті в носі?

— Так ви йдете? — почув він голос жінки за дверима.

— Так, я вже виходжу.

Вона стояла біля сходів, ставши правою ногою на перший шабель. Коли Стефан підійшов вона схопила пальцями ґудзика на його костюмі, і підставляючи лице, закривши очі, чекала. Він поцілував її в вуста і підіймаючись на другий поверх помітив як настовбурчилися соски на її персах.

— Звуть мене Зіною, — мовила, дивлячись кудись убік, — про мене бовтають всіляке, але ви не вірте. Взимку тридцять третього я пережила тутечки кінець світу. Мерли, як мухи, але останнім часом мене більше лякає те, що робиться не тільки на будівництві, але в усій країні. Знали б ви які люди сидять в таборах. Ось вам, невже не лячно?

Зацепа зупинився на звороті східців, повернувся лицем до жінки.

— Мене майже рік катували, розстрілювали, але я незламний, бо нікого не вбив, не пограбував, а теперечки, обмежений в правах, сам не тямлю куди мене ведуть, кого ми шукаємо.

Йому здалося що Зіна трохи завагалася, це не могло не насторожити. Спала на думку розмова жінок в їдальні про те як баба спокушає невгамовних мужиків, щоб звинуватити, начебто вони намагалися її зґвалтувати.

Жінка все ще вагалася вести гостя в свою кімнату чи ні.

— Ви такий завжди поголений. Причесаний, з краваткою на сорочці, живете наче в зірковому просторі.

— Кожен з нас має свої вади, а яку, якщо не секрет, маєте ви? Чи не маєте наміру вадити мені? Жіночка ви занадто вродлива, розумна, а коли так, дався вам засуджений на заслання поет?

Вона сіла на шабель, притулилася лицем до його ніг. Соски на персах, як він помітив, вже не стовбичили, як хвилину тому.

— Дивний ви чоловік, я й справді хотіла покохатися, бо чула від місцевих розконвойованих літераторів про вашу мужність на допитах у Харкові. Вам обов’язково треба з ними зустрітися. Але не в готелі.

Трохи помовчавши вона запитала яким чином він опинилися в Комсомольську, і хто такий, насправді, Леонтій Григорович. З окремих речень його виникає дивне враження, що він на терені Далекого Сходу цар і бог, якщо не перший заступник товариша Сталіна, або його найближчий радник. Місцевий чекіст Прохоров бачить в кожному слові Леонтія Григоровича прихований підтекст, пояснення або натяк. Прохоров був приголомшений коли хтось з Москви попередив його про його приїзд.

— Зайве задавати, питання на котрі бракує відповіді, — всміхнувся Зацепа. — Часу в нас обмаль. Кожен виконує те, що йому належить, не цікавлячись з якого бісу на вашій білизні не випрані плями від червоного вина. За оті плями вас не запроторять до мурів, а за плями на лиці державі відповідати нам головою.

— Так ми підемо до мене? — запитала Зіна, як здалося Зацепі, трохи навіть роздратовано.

— Хіба я схожий на дурня, — щиро всміхнувся у відповідь, — я вмію зчитувати тексти не тільки з папірців, але й з мозку. З вашого мозку, Зіно, теж. А дратує вас те, що через хвилину-другу, по вашому задуму, сюди прийде ваш коханець міліціонер. Тільки не поспішайте6 рвати на собі спідницю, бо вже завтра ввечері опинитеся  разом зі своїм коханцем в мурах Хабаровська. А вони, я свідок тому, не кращі за мури Харкова, де мене майже рік катували, розстрілювали, але я незламний, бо нікого не вбив, не пограбував, не зґвалтував. А теперечки, обмежений в правах, сам не можу втямити куди йду та кого шукаю.

Він помітив, що Зіна вагалася і це його трохи насторожило. Спала на думку розмова жінок в їдальні про бабу яка спокушає комсомольців, щоб звинуватити їх в насильстві над нею. Раптом у нього пішла обертом голова.

— Підождіть, я зараз, — Зіна піднялася на другий поверх і через пару хвилин з’явилася одітою в смугасту кофтину, яка не дуже красила її, але підкреслювала стрункість статури. — Ви такий завжди поголений, причесаний, з незмінною краваткою, живете наче в поза зірковому просторі.

— Кожен з нас має свої вади, а яку, коли не секрети, маєте ви, і чи маєте наміру вадити мені? Жінка ви, як я дивлюся, занадто розумна, вродлива, здався він вам, засуджений на заслання Стефан?

Вона знову сіла на шабель поряд з ним, соски на персах, як він помітив, вже не стовбичили, як хвилину тому.

Зацепі здавалося, що оця розмова з жінкою відбувалася  раніше. Можливо, навіть, у Харкові, перед арештом. Голова йшла обертом, але він тримався.

— По вас бачу як ви натомилися в дорозі. Така задуха стоїть, що мозок потом запливає. А вам писати потрібно. Якщо ви здатні слухати, я про дещо розповім. Брешуть, що я провокую молодь на щось дурне, а брешуть, бо я не повія, щоб обслуговувати московських урядовців. Приїхали ми з Полтавщини влітку тридцять другого року з чоловіком Миколою Мірошниченко. Він вмер від цинги в березні тридцять третього. Брешуть, що ті, хто повмирали, відмовлялися їсти рибу та пити шпильковий відвар. Їли, пили, але загинуло понад тисячу осіб. Небіжчики лежали всю зиму на морозі під брезентом, бо нікому було ховати. А весною в повідь ховали… на труну не вистачало дошок. Так і сплять вони в багні, комсомольці-добровольці. Я свого Миколу сама поховала. Сама викопала могилу, сама зробила труну, а поховати допомогли друзі, хлопці з Полтавщини. Микола лицем і статурою один в одне з тобою. Подумала, може брати, чи родичі які? А ви щось мені про коханця міліціонера. Той міліціонер брат Миколи, кохав мене ще там, в рідному селі, приїхав, як взнав про смерть брата. Але ні разу навіть не запропонував одружитися. Чекає поки сама позву. Він мені подобається, але Микола все ще приходить до мене… вві сні. Учора приходив, дивлюся, а у нього ваше лице. І ваша посмішка…

Зіна плакала, упавши лицем в коліна.

—Я б на вашому місці не мучив хлопця. Коли приїхав щоб підтримати після загибелі брата, значить, у нього справжня любов. Не занепадайте у відчай, Микола приходить, щоб сказати вам, що живим треба жити. Не гайте часу, Зіна, народите сина, це ж буде його, вашого Миколи, кров. Як звуть вашого міліціонера?

—Петром Микитовичем звуть, а чоловік був Миколою Микитовичем.

Зацепа встав, допоміг жінці піднятися.

— Майже тиждень ми будемо в Комсомольську, є в мене бажання, Зіна, побувати на вашому весіллі. На подарунок ми з Леонтієм Григоровичем пошаримо по кишенях.

 

***

Зустріч творчої інтелігенції, про яку натякала Зіна, відбулася на заскленій веранді будинку Олександра Гаврилюка. Стіл, дві лави, чотири стільця, за вікнами молодий садочок: сливи та ранет. Саджанці привіз з Хабаровська знайомий агроном. На кущах смородини дозрівали ягоди, не такі крупні як в Україні, не такі смачні, але ж  вітаміни. Літератори, які з’явилися на звану зустріч, куштували ягоду з цукром невеличкими ложечками з чималої алюмінієвої миски. За столом розташувалося вісім осіб. Окрім господарів, Олександра з дружиною Ганною, на веранді, спиною до вікна, сиділи місцеві поети, Анатолій Гай, Микола Поваренкін, Казимир Гойда та Григорій Колісниченко, лицем до вікна — гості, саме Леонтій Григорович, Стефан Зацепа та, тиждень як розконвойований, відомий український журналіст Дмитро Мазур. Поряд з ним, опираючись на милиці, стояв білоруський поет Петро Бавич. Як розповідає Леонтій Григорович Гордейчик, Зацепа довго відмовлявся, не хотів зустрічатися з російськомовними поетами, бо, як він висловився, душевна розмова з ними може привести до нового арешту. Але Леонтій Григорович наполягав, що знати хто чим дише їхній прямий обов’язок.

Першим на правах старшого, а йому на той час було вже сорок п’ять років, заговорив Дмитро Мазур.

— Царизм ще можна було терпіти, зауважую — терпіти, — схопив бика за роги Мазур, — а що робиться зараз, може хто мені пояснить? Я старший за усіх вас майже на п'ятнадцять років, як поет починався з революції. Була надія що нарешті станемо вільними, ніяка влада не буде нам тикати в очі святий ти чи антихрист…

— На такий ноті не створюються добрі мелодії, — обірвав агітаційну промову поета Анатолій Гай. — Наша держава в скрутному становищі, це так, але наше майбутнє залежить від нас.

Декілька хвилин на веранді панувала тиша, навіть їсти смородину перестали, тільки дзвеніла, б’ючись в скло, величезна гнойова муха.

— За що вас арештували? — запитав Мазур Стефана Зацепу. — За те, що писали свої вірші мовою батьків. Бо пошана рідної мови сприймається як контрреволюція, як повстання проти сучасної влади. Усі держави світу повинні писати тільки російською, бо російською розмовляв Ленін. Це безперечна мета більшовиків на майбутнє.

— А хіба це не мета кожної держави, — заперечив Гай. — Головне зараз — озброєння. Бо ворогів у радянської влади більше аніж ми думаємо. І ви, пане Мазур, підтримуєте саме їх, ворогів наших.

Відверте звинувачення людини, яка висловлює свою думку, справило на гостів не дуже добре враження.

—А чи не краще нам почитати вірші, — увірвав на правах господаря словесний наступ Гая Олександр Гаврилюк. — Може ви, товариш Зацепа і почнете?

—А то! Може й справді нам краще спілкуватися за допомогою віршів, — всміхнувся Стефан. — Я прочитаю  дещо з зовсім нового, складеного в таборах.

 

Я чую пісню. Хто співає

Не знаю, але крові струм

Не в розум, в душу западає.

Мені не звільнитися дум,

Бо чорна хмара насуває —

Струм безумі, державний струм.

Тікати, та куди тікати,

Коли вже друзі катувати

Навчилися. Регоче схід

Тобі, безвинному, услід.

Погордо йдеш ти, чи безсило,

Загал речове. Мати й та

Від сина очі відверта.

Що проклинає свого сина,

Так треба владі, бо свята.

 

—Я нетерпляче чекав цієї зустрічі, — після недовгого мовчання, заговорив Анатолій Гай. А треба було не квапитись, давайте запросимо прийти когось з урядовців влади. Подивимося якого вірша ви читатимете при ньому.

— Іншого не читатиму, бо звичка така є, говорите те що думаю, — всміхнувся Зацепа, здогадуючись які почуття обурюють кожного з присутніх.

—В мене є надія що сьогодні зібралися справжні митці слова, доносів писати не будуть. Як ви думаєте, Олександр Леонтович, — звернувся Гордейчик до господаря хатини.

— Талановиту людину від однієї думки про донос занудить так, що стрімголов вилетить з хатини.. Але поки що ніхто з нас на горщик не побіг. На мою думку, ми поки що нічого доброго в житті не бачили. Селян грабували всі: біляки, більшовики, махновці, німці, а коли отямилася радянська влада, коли шлунок запросив хліба, замість того щоб підтримати заможних селян, влада підтримала неробу. А нероба це кваліфікований злодій, якщо дійде влади, не тільки красти, — ватувати людей почне, щоб навчити поважати саме злодіїв. Звідси усі наші нещастя.

По спинам гурту йшов дрож, а коли вже всі мовчали, знову заговорив Мазур.

— Підождіть, чи таке ще буде. Нещодавно взнав що злодії в законі шанують чорні сорочки. Були у нас чорні банди, були попи в чорному. Чорне символізує насильство над людиною, насильство інтелектуальне. Сьогодні влада намагається деморалізувати людину, підкорити, але так, щоб після кожного вибитого  зуба, людина падала навколішки та несамовито благала вибивати ще. Цієї тактики більшовики навчилися у християн.

У Казимира Гойди від хвилювання набрякла слизова оболонка носа, він почав дихати ротом. Після того як в мурах НКВД закатували батька, він не зносив політичних розмов. Не дочекавшись картоплі з рибою, аромати від котрих вже долинули до веранди Гойда почав поквапливо збиратися, пояснюючи що сходить зі сцени від жаху, що може щось бовкнути вві сні, а дружина його член КПРС, доповість куди слід не думаючи.

Коли, проводивши Гойду до хвіртки, повернувся господар, Мазур зробив пропозицію.

— Шановне товариства, здається мені, що наш гість Стефан Павлович Зацепа зажурився від того що ми не дали йому як слід насолодити нас віршами. Його мозок лопається від патріотичних віршів саме до багряної влади.

Зацепа попросив склянку води. Випивши, почав читати.

 

До витоків ідіть, даремне

В майбутнє звати. Що воно таке

Оте майбутнє? Каяття щоденне,

Що жив не так, не так кохав, не те

Робив, що совість диктувала.

Покаявся… життя як не бувало.

Мене мерці ховають без труни.

Він був чи ні? — зіваючи, питають,

Я думаю: а чи були вони,

Мерці, що над могилою зівають?

 

— Ви зрадили імпресіонізму, Стефане Павловичу, але натомість знайшли мужність, саркастичну мужність, я б сказав, — міцно стискуючі Зацепі руку, сказав Мазур. — Ось вона правда про сучасне наше життя, панове. А теперечки я б послухав вас, Олександр Антонович, — звернувся він до Анатолія Гая.

— Ми по різні сторони барикад, — відповів, підіймаючись з-за столу Гай. Ви — мерці, а ми живемо повнокровним життям, і хоронити нас поки що рано. Я вам прочитаю сонет, надрукований в крайовій газеті.

 

Сонет

 

Ми будували, бісові навали

Урвалися, у тяжкий отой час

Фронти під Перекопом просякали

Передній край, аби злякати нас.

Ми ворогу в упор несли суворо

Своє життя, волала юність в нас.

Родину ми забули, рідне слово,

В той грізний час, революційний час.

Випробувані полум’ям і кров’ю,

Безсилих духом не було між нас,

Ти бачиш, нене, відданість синовню,

Нас Перемога звільнила в запас.

У відданих Вітчизні до кінця,

Комсомольчан полум’яні серця.

 

— Це декларативний вірш, безграмотний, а більше за все — підлий, — потупивши очі долу, заговорив Зацепа. — Немає в світі більшої зради, як зрада родини та рідного слова. Бо Батьківщина не люди, які, сидячи в Кремлі, посилають тебе вмирати, батьківщина це твої батьки, рідна мова, родички або ж сусіди. А щодо кінцевих рядків сонета, мені було б соромно знати що їх складено саме мною. Полум’яне серце було у Данко, котрий вирвав його з грудини, аби освітити загалу шлях до волі. А у вашому полум’ї сьогодні згорають мільйони безвинних братів, бо прислуговуєте ви не Батьківщині, а бісовим навалам, які позбивали вас, молодих комсомольців, з пантелику.

Занадто безпечно було Зацепі говорити такі речі, навіть Леонтій Григорович завовтузився на своєму рипучому стільчику.

— Як вам не сором, — кричав Гойда, тикаючи пальцем ледь не в лице Зацепі, — Батьківщина це загал, суспільство, наша культура, а ви — родина. Якщо дбати тільки про свій шлунок, можна попасти в шлунок будь якому африканському канібалу.

Петро Бавич теж намагався щось сказати, але від хвилювання забув російську мову, зрозумілі були тільки прізвища відомих білоруських письменників Янка Купали та Якоба Коласа. Микола Поваренкін кричав: «Тихше, я скажу!», але його не чули. Такий галас вчинили, що було соромно дивитися в усміхнені очі дружини Гаврилюка. Думала мабуть: коли вже письменники сваряться, як баби на базарі, на що можна чекати в колі не дуже освіченої робітничої молоді. В політиці вони якщо щось і тямлять, удають з себе сліпих та глухих. Якщо й правлять теревені, так про постачальника Сомова, якого місцева газета звинуватила в крадіжці металевих конструкцій. Конструкції прибули, але з запізненням, коли вже Сомова розстріляли за саботаж.

 

Ближче до заходу сонця довелося зачинити фіранки, бо оси вже розвідали про ягоду з цукром, летіли не поодинці, а зухвалими гуртами, намагаючись вчепитися в солодкі губи особливо невгамовного їдця Григорія Колісниченка. Почитати свої вірші йому запропонував саме Зацепа, бо давно помітив з яким захопленням слухав той його вірші.

Григорій довго вагався, але не витримав таки, прочитав:

 

Ніч — щасливе завершення,

Чи очікування біса,

Котрий приїздить вершки

З пекла, де зупинився.

Ніхто нам не відповість —

На роки чи на сторіччя.

Куди не поглянеш, скрізь —

Зухвале стирчить обличчя.

Погрозливо гримне у двері,

Або виб’є копитом скло.

Примхи його химерні,

Звідки їх натягло?

Тікали ми на схід сонця,

Та біс опередив нас.

Здійняли ми, красномовці,

Про біса оцей галас.

Тепер не втекти, не втямити

Як вижити, коли нас

Усіх нас зробив мерцями

Про біса отой галас.

 

Це вже було занадто. Навіть Леонтій Григорович почервонів, опустивши очі долу.

— Ти хто такий! — гримнув, кліпаючи до Колісниченка зблідлими очима, Анатолій Гай.

— Я читець-декламатор, — хибував, дивлячись в очі опоненту, Григорій Колісниченко. — Я тільки-но прочитав ваші вірші, товаришу Гай, ви їх записаними на папірці залишили в гуртожитку. Пам’ятаєте, ви ще прийшли писати нарис про нашого героя Сидоренка, Папірець отой буде запорукою, щоб не роздзвонювали про що ми тут базікали.

—Але це не мій вірш! — вигукнув Гай, — я записав його зі слів хабаровського поета, мені й на думку не спадало хто стоїть за бісом.

—Але почерк, почерк ваш, майте на увазі… Пробачне друзі, — звернувся Колісниченко до присутніх. — Це не шантаж, а застереження. Я думаю у робітників внутрішніх справ без нас роботи вдосталь.

 

 

***

— Взимку бити сокирою по сосновим цурпалкам треба обережно бо скіпки іноді летять, як скалки від гранати. Таким чином мій батько в дитинстві втратив око, і де б ви думали — на дачі взимку вирішили день народження святкувати, шашликів поїсти. Отак і посвяткував мій тато на все своє останнє життя.

— Батько твій був неабиякою людиною. Від уряду додачу дістав на за каліцтво, а за героїчний вчинок. Виносив людей з охопленого полум’ям вагона.

— Саме так, мій предок був героїчною людиною, а я навіть в трамваї на стілець не сідаю, бо соромно, коли інші стоять. А коли хлопці б’ються намагаюся чкурнути від бійки куди подалі. Лякає не те що поб’ють, а те що можуть звинуватити в хуліганстві. Хтось розв’язав сварку, хтось когось покалічив, а я зароблю терміну, бо не в свої сані поліз. З моїм палким темпераментом тільки неживі речі трощити, приватні звичайно, і щоб вони не дуже дружині подобалися, або вона давно мріяла їх збутися. Я не завжди був такий обережний. В юнацтві якось спромігся захистити дівчину від насилля, і що ви думаєте. Вона звинуватила мене, а не насильника, хотіла щоб я її дружиною взяв. Яка підлота! Так я й сказав на суді: «За такою красунею з радістю на край світу, але за її підлість, за те що рятувальника звинила в насильстві, а насильник зараз ґвалтує десь іншу дівчину. Таку підлоту пробачити не можу, Краще в таборах сидіти аніж поряд з нею. Вона, звичайно, рознюнсялася, сказала що з першого погляду закохалася в героїчного хлопця і таким чином хотіла зі мною одружитися. Я реготав як скажений, бо дуже мені та дівчина сподобалася. Була в мене можливість поквитатися з наклепницею, але знову виявилася моя слабкість. Одружився таки дурень. Бо вже через два роки втік з України до Охотська, навіть прізвище змінив, був Петро Топор, а став Петром Топором. Теперечки боюся, народить моя красуня від Василя Жмутова дитину, а мені доведеться її виховувати.

— Це не слабкість, а доля, — почесавши під капелюхом потилицю, сказав Зацепа. — Скільки років чекала Пенелопа  Одіссея, а твоя, бач, при живому чоловікові, якого начебто кохала, полізла в ліжко якогось Жмутова. Все це, брате, від жіночих фантазій. З дитинства, мабуть, фантазувала, чекала на героя-захисника, а кохаючись з тобою, фантазувала, як би це робив з нею Васька сусід? А коли вже така думка в голову бабі ускочила, доконче здійснить свій задум. Ти знехтував миттю істини, ще там, н суді, а зараз пеняй на себе.

— Батько мій був героєм, а син… яка з мене користь. Є в Охотську квартира, меблі, килими, а навіщо вони мені, коли навіть днем перед очима маячить моя стерва з розкинутими ногами. Думав забутися з другою, але з другою ніякого тобі перцю. Брутальність моєї Марії не знала кордонів. Вона хибувала над моєю соромливістю. Іноді виникає в мене підозра, що вона сама провокувала того хлопця на насильство, бо знала, що я обов’язково встряну.

Іноді Топоров починав реготати, але то був регіт зі слізьми не тільки на очах але і в серці.

Мешканкою Охотська була досить ще молода жіночка, з якою Зацепа познайомився на пароплаві, коли добувався Петро-павловська-Камчатського через Охотськ та Магадан. В Охотську тоді з-за штормового попередження простояли майже два тижні. Стефан Павлович вирішив подивитися кіно, а жіночка сиділа ліворуч, і наче випадково поклала свою долоню на  руку Зацепи. Стефан Павлович накрив її своєю, так вони просиділи до кінця сеансу. Коли виходили жіночка взяла його під лікоть, і таким чином Зацепа опинився в неї дома. Познайомилися дорогою, жіночка назвалася Таїсією. Невисокого росточка, трохи навіть худорлява, але коли роздяглася та розпустила по плечам своє руде волосся, Стефан Павлович від захоплення вигукнув:

— Русалка, ну справжня русалка!

Теперечки, повертаючись до Охотська, Зацепа палав надією знову зустрітися з Таїсією. По складу характеру Стефан Павлович не був мандрівником, кращі години його життя проходили в мріях, у нього з дитинства був свій незалюднений острів, був свій П’ятниця, але шукав він на острові не скарбів, а добросердя, уважного ставлення уряду до людей, відданості жінок, усього того, чого на той час не вистачало в радянському суспільстві. Мазур був занадто старший віком, більш досвідченим в життєвих справах і, сходячи с сейнера на берег, порадив не квапитися, бігти до Таїсії, а спочатку навідатися до його товариша ще по Іркутським таборам Максима Крука. Так вони й зробили. В Охотську, невважаючи на серпень, було досить таки холодно, з півночі натягло вологого повітря, але Крук, уродженець теплої Одеси, начебто чекав на них, натопив піч так, що сидів за книжкою при відчиненій кватирці. Гостів зустрів з радістю.

—Я мав таку думку, що повернетесь, — сказав він, по черзі тискаючи руки мандрівникам по нещастю. — Роздягайтеся, вмивайтеся та сідайте до столу. Зараз йде на нерест літня горбуша, та що, по висловлюванню Стефана Павловича, під горілку йде за милу душу. Отож ми й погріємо нашу душі, доставимо таку радість нашім богам, а занадто більшу собі. Недавно забігла Таїсія, питала чи не було від вас ластівки, дуже ви, Стефане Павловичу, лягли їй до серця. Здається мені, що чекає на вас.

—Ото й добре що чекає, — не без заздрів в голосі зітхнув Мазур. — На мене в цьому житті ніхто ніколи не чекав, якось так сталося, що й сам я цурався прихилитися до будь якої дами, особливо боявся прикипіти серцем. Бо добре запам’ятав Валерія Брюсова: «Запам’ятай — нікому не співчувай, сам же безмежно себе покохай», чи так він перекладається з російської, Стефане?

— Щось в такому дусі. Але це поезія не нашого, не україн-ського походження. Українська поезія завжди захищала не сус-пільство, а окрему людину. Частіше за все — поневолену урядом.

Максим Олегович запрошував гостей до столу, задоволено  показуючи літрову пляшку зі спиртом.

— Розбавляти будемо водою, чи як?

— Краще чи як, — усміхнувся Мазур, — у тебе, Максиме, як подивлюся, вже й травка на городі виросла. Укріп, редиска, а це що?

— А це наш лісовий делікатес, левурда, або черемша, як її називають місцеві заготівники.

Першу чарку випили за все добре, після другої Максима Олеговича потягло на лірику.

— Якщо не дуже втомилися послухайте мій життєвий роман. Тоді я ще в Москві жив. Якось зустрів на вулиці жінку, від одного погляду на котру в мене запаморочилося в голові. Підійшов та питаю: чи одружена вона? Вона, звісно, відповідає, що одружена, але чоловік відбув у довгу командировку і вона запрошує мене в гості. Жила моя красуня в престижному будинку, в квартирі на чотири кімнати. А діло влітку було. Прийшли ми, вона переодяглася й почала показувати мені свою коштовні речі та картини на стінах. Як би соромно мені тоді не було, я не міг не помітити що Тетяна, обходячи кімнати, стає проти вікон в потік сонячного світла, а сукня на ній настільки прозора, що я бачу її цілком голою. Я був певен що трусики та ліфчик вона навмисне здійняла відразу, як прийшла додому. Бо надворі такого дива за нею я не помічав. «Я почуваюся сьогодні такою легкою, як метелик в полі. Особливо в сонячному сяйві», — натякала вона мені, щоб я знову і знову вирячувався на неї своїми осліпленими її вродою очима. Я відчував що починаю божеволіти, отож і кажу їй: пробачте, але мені треба бігти. Може зустрінемося пізніше в клубі? «В клубі! — вона вигукнула це так, що я здригнувся. — Ми що, діти, по клубам бігати? Я певна, що приготовила сьогодні смачні страви, так що повечеряємо, почитаємо вірші. Я дуже вдячна вам за підтримку. Здогадалися, що маю на увазі?». Я відразу докумекав, що вона приймає мене за когось другого, що такою радістю людина сяє, коли вперше до неї в руки впала пташина великого щастя. Отож, думаю собі, коли вже заговорила про вірші, мабуть сама пише і сьогодні в якійсь газеті надрукувалася. Так воно й насправді було. Але більш за те, вона утовкмачила собі в голову, що я саме той редактор, який трохи відреагував її твори. А далі події розвивалися таким чином. Вона підійшла і сіла на підвіконня. Я занепокоївся що не витримаю, підійду, впаду навколішки й припаду лицем до її спокусливих стегон. «Тетяна, дівонько моя, пробачте, але я жива людина», — промимрив я досить таки лагідно, і відразу помітив як потемніли її очі. «А мені здалося що переді мною кам’яний гість, бо тільки камінь може не помітити моєї вроди». Я давно вже смикався, як риба на гачку, але порозуміти її поведінки не міг. За яким бісом вона затягує мене в свої тенета? Намагається спровокувати, щоб потім кричати, що я зґвалтував її? Не може ж така красуня, чоловік котрої посідає чималий пост в Міністерстві, без абияких підстав затягти мене, звичайнісінького громадянина, в своє ліжко? Коли я виклав Тетяні всі оці свої міркування, вона гмукнула від задоволення. «Порозумієш мене, коли опинимося в ліжку. Але щоб сподобатися тобі, мені треба випити вина, позичити у нього хоробрості». Я все ще не міг збагнути її витівки. Але піднімаючи склянку вина за любов, сказав перше що прийшло в голову. «Після такою красуні жодна жінка в світі не втішить мене». Вона задоволено засміялася. «Не хвилюйся, я згодна бути твоєю коханкою на все життя». Я раз у раз жадібно позирав на її палаюче в сонячнім сяйві тіло. «А як же чоловік, може краще нам одружитися?» Тетяна зареготала як скажена. «Виконати обтяжливий обов’язок? Перед ким, перед богом, так я в бога не віру. Розійтися з торбою червонців, щоб зійтися з бідним поетом? Чи тобі це треба? Чоловіка я бачу два-три рази в місяць. Хай краще він буде нашою ширмою, я — твоєю коханкою, а ти моєю музою. Бо коли твоє перо торкається моїх віршів, вони починають сяяти». Отоді вже я порозумів, що Тетяна сприймає мене за редактора якоїсь газети. Щодо віршів, я їх писав, в Москву з Харкова приїхав, щоб познайомитися з видатними письменниками. Але працював на той час вантажником в книжковому магазині. В тому ж магазині двічі читав свої вірші з гуртом московських поетів. Можливо там вперше Тетяна й помітила мене, але мене зустрічі з читачами хвилювали до затьмарення в очах, і не дивно що я її не помітив. Не вистачило в мене духу признатися Тетяні, що я не редактор, і що пером своїм її віршів не торкався. Я тоді сказав так: це, мабуть, єдине що я на цей час вмію, торкатися чужого щастя. «Щоб воно сяяло ясніше! — засміялася жінка. — тільки не злиняй, будь ласка, а то скажеш потім, що мав одне бажання розпорощатися зі мною якомога швидше». Я на той час вже зовсім сміливим став. «Почнеш гнати, не піду, хіба що під загрозою що з часу на час прибуває чоловік». Таким чином я став коханцем Тетяни і досить вже скоро пошкодував про те. Від малорухомості людина дурнішає. До знайомства з Тетяною я працював вантажником, щодня переносив чимало книжок та зошитів. Така праця займала чимало часу, а у Тетяни жага погратися зі мною в ліжку виникала стихійно. Несподівано вона дзвонила в магазин: «Я нічого не знаю, через десять хвилин ти повинен бути в мене. Вона сама запропонувала мені звільнитися з магазину, пообіцявши платити такі ж гроші за те, що я буду сидіти в своєму гуртожитку й чекати, коли вона мене покличе. Спочатку це мені дуже не сподобалося, і навіть дратувало, але людина звикає до всього. Таким чином я працював коханцем Тетяни майже півтора року. Поки про це не дізнався її високопоставлений чоловік. Про те що робили зі мною чекісти розповідати не буду, скажу тільки, що за розвагу зі мною вони мали від чоловіка Тетяни чималі гроші. А врятувала мене від неминучої кари саме Тетяна, вона запропонувала чекістам грошей більше, ніж її чоловік. Таким чином я опинився на засланні в Охотську. І що дивно, одержав від Тетяни листа, що вона обов’язково приїде, але з умовою, що я ніколи не ляжу в ліжко з другою жінкою. Чекаю я на неї вже два роки. Живу відчуваючи як хтось дихає мені в спину, спостерігаючи, чи належне виконую я наказ московської поетеси. А тільки учора одержав телеграму, що вона приїздить до нас з гуртом московських письменників. Прибудуть десь через тиждень, так що у вас є можливість познайомитися з моїм заклятим ворогом.

— Чому саме з ворогом? — поцікавився Мазур. — Хіба це не щастя, коли тебе кохає така жінка? Я згоден сидіти все своє життя на місяці, якщо буду певен що одного разу до мене прилетить закохана жінка. Бо справжнього кохання на мою думку в житті не буває.

—А вірші ви й досі пишете? — запитав Зацепа, на якого розповідь Максима Олеговича справила чимале враження.

Лице Крука почервоніло, як у молодої дівчини, очевидно вірші були не останнім дивом в його житті.

— Іноді трапляється й таке, начитаюся  віршів Івана Франка, і починаю на його зразок писати свої. Потім гадаю, чи не наслідувач я великого класика? Але яке там. Франко був бунтар, а я й досі не можу побороти в собі природну слабкість. Пишу про море, про хвилі, місцеві поети всміхаються, коли я читаю свої віршовані витвори.

— Може почитаєте? — запропонував Дмитро Мазур.

— Краще ви почніть, ви маєте свої книжки, а в мене жодної публікації…

Стефан Зацепа пригладив на чолі своє давно не стрижене волосся, декілька хвилин замріяно дивився в підлогу.

— Останнім часом я складаю вірші не записуючи їх на папір. Життя навчило, що саме слово поет у багатьох наших сучасників визиває підозру в зрадництві. Бо справжній поет співає тільки про те що давно наболіло. Отак і я, зціплю зуби, щоб не плюнути в лице владі, й складаю сам не відаю що.

 

Отерпло серце сталактитом,

Краплями крові обтікає,

Та серцю я не дорікаю,

Воно моє останнє мито,

Останнє свято незалежне

Від волі бога та вождів.

Але й воно вже не належить

Мені в митарствах наших днів.

 

— Монолог витраченої надії, — зітхнув, прослухавши вірша, Мазур. — Мені більш подобаються вірші на таку ж тему, але оптимістичні. Пам’ятаєте.

 

То спів засмучених флояр,

То стогін журної трембіти, —

Зашелестять шовкові цвіти,

І з серця скотиться тягар.

Туди, де скелі аж до хмар,

Хотів би соколом летіти,

Де спів засмучених флояр,

Де стогін журної трембіти.

 

— Хіба це вірші не про те що ми сьогодні маємо? Є скелі до хмар, літаємо соколами понад землею, є засмучені флояри, стогне журна трембіта. Все, про що мріяли, маєте, шановний поете. А митарства вони були завжди і завжди будуть, бо все залежить від людини, від нас з вами, шановні друзі. Хотів би я послухати про що пише Максим Олегович. Будь ласка, прочитайте про хвилі, про квіти, про очікування щастя.

Крук вже втретє наповнив чарки горілкою

— Давайте вип’ємо за поетів. Я не зовсім зрозумів почуттів товариша Стефана, коли він втікає від журної трембіти щоб саме до неї й полетіти. Мабуть це вже психологія поетичної душі бігати в пошуках життєвих тягарів. На мою думку вони самі нас знаходять.

 

Охотське море в скелі б’є,

Спочатку це були музики,

До них давно вже вуха звикли,

Вже не скрипач, коваль кує

Кувалдою по наковальні

І тим частіше чим дедалі,

Ночами спати не дає.

 

Це, як бачте, деталі мого життя, але море набагато значніше. Іноді воно буває ненькою, іноді коханкою, а здебільше живою істотою, яка ніяк не може примиритися зі своєю долею. Але бувають ночі, коли море наспівує мені добрих пісень. Наприклад таку.

 

Вві сні з’являється мені

Красуня з дивними очима,

Присяде поруч, відпочине

І знову зникне вдалині.

Але не в море, навпаки —

Йде в гори, де жевріють квіти,

Де росами стікає віття,

В човни рибалок у ріки.

Одного разу я побіг

За нею, думав наздогнати,

Та поміж квітів я не зміг

Нічну красуню упізнати.

Отак ні разу й не спитав

Куди вона завжди втікає,

І що за степ отак буяє

Бростями квітів поміж трав?

 

Прочитавши вірші, Максим Олегович якусь хвильку мовчав. Він соромився прочитаного, бо не дістався ще того рівня, якого на його думку повинна отримати справжня поезія. Але Зацепі вірші сподобалися. Та й про що ще можна писати, сидячи на краю землі, і дбаючи про шматок насущного хліба, який тут коштує доброго барила заготовленої на зиму соленої кети. Дмитро Мазур висловився стримано, більш за все в поезії він шанував метафору.

Таїсія з’явилася настільки несподівано що мужики роти порозкривали. Стоячи на порозі, якусь хвилину вона розглядувала страви на столі, і нарешті заговорила:

— Парена риба та черемша, а сидять мої голуби задоволені, читають вірші — справжні поети соціалістичної доби, і ти, Максиме, не поспішаєш, невже втратив хист визнати як мені тебе не вистачає? — а, трохи помовчавши, додала зовсім вже другим вибачливим тоном. — Пробачте, я знаю поети не люблять коли хтось сторонній втручається в їх справи. Але мене повідомили, що в тебе гості, ото ж я й не втерпіла. Звісно, дурна баба.

Максим Олегович піднявся, в два кроки підійшов до жінки. Від непереборного бажання припасти до її вуст, схлипнув, як мале дитя, але поцілувати засоромився.

— Не чекав, мабуть. що приїду, — розгублено і ніби якось винувато спитала вона.

—І за що вас, мужиків, жінки люблять, — не без завидків зітхнув Мазур.

— Молодий ото й люблять, — всміхнувся Зацепа, — а ще скажу, у Максима Олеговича добрі очі, жінки попеліють від його зору. Ви, Таїсія, приєднуйтесь до нашого гурту, — Максим приніс і поставив до столу новий стілець. — Особливих делікатесів не пропонуємо, але горілка ще є. Будемо святкувати день поезій.

—У вас, поетів, кожне пообіддя свято, Особливо коли на столі горілка. Але чи є сенс висушувати пляшку сьогодні, коли є надія що у вас буде своє завтра.

— А чи буде воно в нас, оте завтра? — невесело всміхнувся Мазур.

— Завтра може не бути, — зітхнула Таїсія, — море теж має вуха. Чуєте як грюкає в скелі. Я в Москві не можу спати, особливо, коли хтось проходить вулицею. Шерхіт камінців повертає мене в ніч, коли арештували мого чоловіка. А на другу ніч і мене, бо в кишені у нього знайшли мого вірша.

— Що? — не відразу втямив Максим, — ти… засуджена на заслання?

—І що ж ото був за вірш, за який арештували таку красуню? — зацікавлено спитав Мазур, — мабуть щось проти об’єднання людей в радгоспи?

Таїсія соромливо опустивши вії, сказала тихо:

— Про Сталіна я думала коли писала, але так щоб ніхто не здогадався про що та про кого йде мова.

— Оце вже зовсім дивно. І ми можемо почути що ти там написала?

— Саме так лихого вуха я не боюся, бо за один злочин двічі не судять.

—У нас судять і тричі, — пожартував Мазур.

Таїсія читала:

 

Палахкотіння сопки, зрозуміти

Не можу, чи світанок полум’яний?

Чи створили багаття мої діти,

Чи чоловік цигарку смокче п’яний?

Проснувсь вулкан, — сказав рудий хлопчисько.

Він біг й червоним полум’ям палав.

У хлопчика була така ж зачіска

Як у вулкана, він того не знав.

Він біг вогню в обійми, він сміявся,

Стріч сонця рученята простягав.

Він, полум’ям охоплений, метався,

Як він кричав хіба вулкан той знав!

 

Вона не чекала зауважень, мовчки сіла поряд з Максимом, горілки випила грамів двадцять, не більше, черемшу їсти не стала — бо запах! Смаженої риби поїла, як мале курчатко. Максима завжди дивувало як вона мало їсть. Якось, ще в Москві, він запитав: навіщо тобі, Таїсія, чоловік-міністр? Відривати шматок від держави, щоб подарувати тобі! Особливо, коли не вистачає часу на справі міністерські. «Мене з дитинства привчали користуватися малим, бо міць жіночого духу не в хлібі, а в людині яка її підтримує. Щасливу людину голодомором не вб’єш. Коли селянські діти вмирали від голоду я виходила в поле щоб пити ранкові роси, взимку смоктала молоде грушеве віття. Ніхто мене цьому не вчив, мене в селі називали козенятком, смішно, правда?»

Якби Микола належав собі він запропонував би Таїсії обратися й жив би з нею на узбережжі Охотського моря, як живуть місцеві народи. Але він добув поразки в правах, йшов етапом на котрий засудила його доля поета-громадянина. Йому було трохи прикро відчувати себе рабом чужої волі, але сумніву не було, що за першим вироком його чекає другий. Бо найголовніше для чекістів — працювати так, щоб від задоволення у товариша Сталіна завжди було всміхнене лице. Щоб утриматися в постаті вождя диктатору потрібні пси, котрі б шматували суспільство, впевняючи його, що головне щастя  заюшитися з ніг до голови, бо тільки в такому разі людина червоніє справно.

— За тобою, Таїсіє, тост, — наповнивши чарки, запропонував Максим Олегович.

Його підтримав Мазур.

— Останній раз тост від жінки я чув років отак з двадцять назад, тому він був за революцію. Вона була комісаром нашого летучого ескадрону. Під Ростовом її зґвалтували солдати, прикололи багнетом до старої тополі. «А вона й справді червона, — жартували. Коли вона, гола, заюшилася від лиця до ніг, бо багнет розірвав їй горло.

— Помовчав би ти, Дмитро, зі своєю революцією, — досить таки бурхливо відреагував на розповідь Зацепа.

— Ви, мужики, не здатні на серйозну розмову, — зауважила Таїсія, — але для мене головне щоб ви зосталися живими в сучасні жахливі дні. Стільки народу гине по таборах. Мій чоловік був добрим фахівцем, але й міністри бувають ворогами народу. Іноді мені сниться що він виходить з могили щоб запитати мене: за що? Але я не знаю що відповісти, бо моїх батьків було утоплено разом з баржею, в яку заштовхали понад двісті осіб. Звісно, звинуватили в цьому шторм... Можна, я замість тостів, прочитаю вам двійку віршів, я їх написала минулого тижня, бо дуже прикро було на душі.

 

Нас знищують, а ми мовчимо.

Катують, за що, хто б сказав.

На нас майбутнє лупає очима,

Дивується: Хто? Невже не впізнав?

Лицем людина. Мудрі очі. Вуса.

Чи Бога богомаз намалював.

Не Бога, але я йому молюся,

Щоб вбив мене, як він батьків вбивав.

Сама не розумію чи сміюся,

Чи плачу я, коли мене вві сні

Торкаються його могутні вуса.

Коли про нього складують пісні.

Мовчимо ми, нам язика відтяли,

Лящать долоні замість язиків.

Вже кобзарі співають, як співали,

Про Сталіна, як він співати вчив.

— Може досить про Сталіна, — зауважив Максим Олегович. — Хтось зрадить когось, а подумаєте про мене.

— Подумаємо, обов’язково подумаємо, бо усі ми, окрема як язиком працювати, нічому більше не навчились. Праця не в радість, коли вона з-під батога. Потрібне натхнення, а яке може бути натхнення коли не співає душа. Не знаю яку радість мав на увазі поет Борис Корнілов, коли писав:

 

І радості нам не сховати,

Коли барабанщики б’ють,

Співають пісень жовтенята,

Коли вони лавами йдуть.

 

Чи є чому радіти, коли діти ходять лавами, як вояки на плацу. Звісно, що таким чином їх готують не тільки до трудових звершень. Була в нашій семирічці вчителька, Марія Петрівна Остапенко, викладала літературу… Вона наказувала викладачу фізичної культури: не з вояками працюєш, з діточками. Яка тобі радість сорок п’ять хвилин ганяти учнів стройовим кроком. Хай краще за м’ячем побігають… І, знаєте… — у Максима Олеговича навіть сльози на очах зблиснули, — донесла молода спортсменка на Марію Петрівну куди слід. Так більше ми її й не бачили. А яка вчителька була!

З вуст Стефана Павловича не сходила іронічна усмішка.

—Спортсменка ваша належить поколінню, яке начиталося натхнених рядків Павла Тичини. Тичини другої половини двадцятих, пам’ятаєте:

 

Ти вже не бунт, ми не раби:

Ти план страшної боротьби.

Ти ділиш світ на два — руками:

І ми як прапор над віками.

 

А йти під червоним прапором та щоб з чистим сумлінням!». Явище майже неможливе. А російськомовні поети про що пишуть… Талановитих — «до дної ями», а підлабузників зіб’ють в гурт геніальних, отут вам і кінець цивілізації на одній шостій частині землі…

Таїсія заперечувати не стала, але по її усмішці було видно, що вона не підтримує позиції Максима Олеговича. Мав свою думку і Дмитро Мазур:

— Талановитий твір, побачивши світ, в мряці не згине, він, як птах, встане на крила й буде линути над землею, хай хоч з гармат по ньому палять. Він буде кликати людей до заколоту. Бо краще смерть, ніж рабство. Хіба Стефан Павлович не навчився протистояти владі? Не має можливості друкуватися? Не біда… прийде час, надрукують. Все надрукують, бо вожді зі своїми приспішниками не завжди стоятимуть у керма.

— Сподіваюся що терпець у людей лусне, хтось та зважиться поставити крапку на житті тирана. Кликати до заколоту напевне не треба, бо кожна сумлінна людина дихає заколотом. Але як об’єднати людей? Чи визріє в нашому загалі такий герой?

—У Німеччині сьогодні не краще, там свій фюрер… — спостерігаючи очима за тим як міняється вираз обличчя Зацепи, виказала свою думку Таїсія. — Марно згаяний владою час може привести Росію до катастрофи. Незабаром буде війна, а хто в нас буде воювати, коли кращих вояк стріляють, фахівців зігнали в табори. Чи піде син воювати за рідну батьківщину, коли батьківщина знищила його родину? Ви підете, Стефане Павловичу?

— Перше проти комуністів, а вже потім проти зовнішнього ворога, але не за Росію, — за Україну, з надією побачити її незалежною.

—А ви, Дмитро?

— Мені гвинтівки не дадуть, бо ненадійний.

—А ви, Максиме Олеговичу?

— Перше, Гітлер на Росію не піде, не такий він дурній, а вдруге — влада сьогодні така, завтра — друга, а батьківщина вона завжди одна.

Лице Зацепи наче туманом затягло, він вже вийшов з того віку, коли патріотизм паморочить розум. Йти всупереч здоровому глузду, після того як його катували в катівнях НКВС? Він що, сказився! Якщо лусне імперія, отоді вже прийде його час битися з ворогами. Битися за незалежність Батьківщини. Він і сам не знав відколи саме почали з’являтися у нього такі думки. Але, ні, не в катівнях НКВС, а значно раніше. Якийсь час він мав нібито дві душі, — з двадцять шостого до тридцять другого, а потім все революційне, привнесене зовні, сполохнуло горем українського народу, зосталося не серце в грудях, не душа, а нестерпний біль з вибухами ненависті до влади. Тому й не зігнувся він в катівнях НКВС, тому й кидав в лиця катам свої гнівливі слова, що біль народу був сильнішим за його біль.

— Річ у тім що часу в нас лишилося небагато, — відчуваючи нервову колотнечу в тілі, стомлено мовив Зацепа. — Ми давно вже листя зірване з родинного дерева. Якщо хтось впаде, його розчавить важкий чобіт влади. Розчавить, не помітивши, що під ногою людина.

— Це мине, — зауважив Максим Олегович, — у всякому разі кожен з нас бажає, щоб катівні перетворилися в музеї народного гніву. Я віру, що так все й буде, знати б тільки коли…

— Все це звучить дуже привабливо, — всміхнувся Мазур, — але в найближчі роки крові в катівнях буде литися не менше. Це один із способів влади розважати публіку. Щоб сповнювалися серця гнівом проти ворогів народу. Чуєш, Стефане, ми з тобою вороги народу. Посміятися, так соромно, чекісти зуби повибивали…

Зацепа крадькома зиркав на Таїсію. Сьогодні вона ще блищала вродою, а на кого стане схожа, проживотівши на оцій богом забутій землі декілька років? Зостається одне: мріяти про бригантину під рожевими вітрилами. До узбережжя він дійде, а як бути далі? Невже не знайдеться на землі країни, яка б спромоглася визволити їх з рабського поневолення. Хай не під рожевими вітрилами, хоча б човен який зубожілий прислали, хай годину-дві, але пожити надією на визволення. Колись мати казала: «Бог рятує людину, коли її становище буває безнадійним. Тоді він забирає її до себе». І що ото за Бог такий: забирає коли тебе вбивають! А якщо я не все ще зробив на землі? Здалося мені його небо.

В такі хвилини Зацепа тіпався від гніву на людство. Скільки тисячоліть існує на землі цивілізація, а далі доброго боженьки та злодія царя, діло не дійшло. І не дійде поки ми будемо вмирати за бога та царя, а вже потім — за своїх батьків та за родину.

— Яка жахлива ніч, — стомлено мовила Таїсія, — може нам, як в свій час Робінзон Крузо, зробити собі човен та пливти на пошуки обітованої землі?

 

***

— Мене тіпає нетерплячка, — казав Мазур, коли вони з Зацепою вийшли подихати свіжим повітрям, — бо здається, що наш Олегович побіжить докладати коменданту, що на узбережжі з’явилися агенти японської, або німецької розвідки. Щось мені в ньому не сподобалося… дуже слизька людина.

Вони йшли вздовж смуги накату, жбурляючи в воду шліфуванні прибоєм камінці. Охотське море було спокійним, хвилі ритмічно набігали на ослизлій від водорості гальковий берег. Настрій у Зацепи був не з кращих.

— Людина, як людина, він нам не вірить, ми — йому. Якщо й побіжить, побіжить щоб випередити нас, але не думаю, бо Таїсія не простить. Та й який сенс засудженому докладати на засуджених… Дуже стурбованим розмовою він мені не здався…

Мазур сумно похитав головою.

— Обридло мені бігати по Сибіру бездомним псом. Іноді думаю, чому я не відрізав собі язика, коли сіпнув мене біс писати, а потім ще й читати вірші, присвячуванні лицарям без страху та докору. Пам’ятаю жарт хлопця, який перевіряв мій паспорт: «Дивись, Мазур, щоб не промазав!» Тоді цей жарт здався мені таким невразливим. А треба мені було бігти подалі від отих лицарів, а я з ними почав теревені водити, про сучасне мистецтво… теж мені фахівець знайшовся. Вони мене зі своєї ленінської кімнати супроводили в катівню, де спілкувалися зі мною за допомогою кулаків…

Якусь мить вони мовчали, потім Мазур сказав.

— Ти знаєш, я тоді хотів померти… від сорому за ті вірші, що їм читав. Лицарі без страху та докору стояли мочилися на мене побитого. Й реготали, як шкідливі діти…

— Мої теревенили без упину, коли відпочивали після чергового допиту. Про що не пам’ятаю. Пам’ятаю одне, дуже мені соромно було, що так і не відповів ударом на удари. Я розумію, вони б забили мене в смерть, але соромно й досі. І що дивно, ненавидіти я їх не можу. Ненавиджу владу яка навчила молодих хлопців стати катами.

— Думаєш влада? Я гадаю, навчилися вони катувати людей ще в Громадянську, так розмахалися шаблюками, що не можуть зупинитися. А ти на свято до них прийшов, відомий поет, критик… як втерпіти щоб не продовжити святкування, навтішатися над освіченою людиною. Бо врешті-решт це були селянські діти, які мали освіту на рівні церковноприходської школи. А дехто й такої не мав, бо революція, Громадянська війна… вчилися шаблюками махати.

— Ти говориш, наче виправдаєш катів, які знищують цвіт народу.

Зацепа у задумі скоса подивився в очі Мазуру.

— Якщо не шукати причини, який сенс писати про те що діється в державі. Щоб в такому разі ти не написав, все буде сфальсифіковане.

 

Поховали Настю на кладовищі за скелею поміж червоних бугрів. Леонтій Григорович уїдливо озирнув місцевість, потім стовпчики що стояла обіч могили. Розпаленим залізом на них були накреслені цифри: 285, 297, 301. На стовпчику Насті чорніла цифра 322. Табори в Магадані було засновано не так вже й давно, але кладовища з’явилися задовго до того як бараки одяглися колючими дротами, а перші мерці покинули світ не від голодомору чи хвороби якої, кожен вмирав від руки озброєного брата свого з кулею в голові або в серці.

— Не по людські ховаємо, прийде час політичної відлиги, почне родина шукати свого батька або ж брата — не знайде, — з-за темної в сумних написах скельки озвався Загул.

—У Насті хоча така буде.

Таїсія щиро співчувала горю Ничипора Савовича, котрий за останні три дня після смерті дружини зовсім вичерпався і не мав сили ні до розмови ні до повернення на сейнер. Він втомлено опустився на траву під скелею, і так сидів, мусолив в зубах цигарку за цигаркою, забуваючи запалити сірника, аж поки Зацепа не підхопив його під руки, допомагаючи встати. Леонтій Григорович при цьому стояв, сумно похитуючи головою.

Ничипір Савович просив дати йому спокій. Очі його набачилися чимало страхіть та страждань в чорні роковини Громадянської війни. Іноді йому спадало на думку, що після такої війни на землі зостануться тільки юродиві та каліки. Так воно, мабуть, і буде, бо війна ще не скінчилася. Відмінність її від Громадянської тільки в тому, що тоді озброєні люди билися проти озброєних, а зараз озброєні катують беззбройних і нова «народна» влада підтримує новоспечених катів.

Загадкова тиша смерекових лісів із бормотінням холодних струмків в глибоких міжгір’ях. Сонце впало на скелю і розсипалося на кольорові дрізки. Все море в дрізках, по схилах гір котяться вони, чіпляючись за віття дерев. В такі вечори тільки вірші писати, але не до віршів поетам, не до сонячних дрізок. На болі їх чуйних до страждання сердець зароджуються нові, гнівливі пориви.

А на крайнебі могутнім багаттям випливає з нетрів Охотського моря велетень місяць, засіваючи своїми зблисками море, скелі на узбережжі та вологі схили гір, що раптово заклубочилися не зовсім огрядними хмарами. В яких закутках вони сиділи, чекаючи поки зникне за обрієм сонце, чого їм не сиділося далі, про це можна тільки гадати.

Друзі по нещастю посідали під скелькою в двох кроках від могили, дістали з торбинки склянки та пляшку американського віскі. Леонтій Григорович налив кожному по чверті, знявши з голови капелюха, насипав в нього дві жмені лісного горіха, котрими завжди були наповнені кишені його куртки. Де він їх збирав не знав навіть Дмитро Мазур, котрий любив ходити місцевими чагарниками в пошуках чогось надзвичайного. Та й не було їх на терені Магаданської області отих лісових делікатесів, горіхами частувала Леонтія Григоровича саме Настя, яка підтримувала зв'язок з мисливцями, а ті вже знали де що росте та плодоносить. Не знав того й Ничипір Савович, не знав він навіть того, що донька Олена, яку торік народила йому дружина, донька зовсім не його, а Леонтія Григоровича, вони її зробили, коли по своїм таємничим справам пливли пароплавом у Владивосток. Яке було життя, яке щастя дарувала Настя двом мужикам, чоловіку та коханцю, а тепер її остигле тіло лежало в холодній землі і тільки душа розповсюдилася поміж людей, які пили віскі за те, щоб кам’яна магаданська земля стала для неї пухом.

Після другої чарки Леонтій Григоровича потягло на лірику.

—Не нагадуйте мені про дитинство, воно було світанком в срібних росах під рясними яблунями. Там кожне яблуко було прозорим, дивлячись в нього, я бачив як палає в ньому вогонь мого безмежного щастя. Але мені кортіло більшого, кортіло прозорого серця, без сварок батьків, без пияцтва дядьків, хотілося, щоб друзі приходили до мене не скаржитися на невдале життя, (в свої-то сімнадцять років), а ділитися відкриттям нових островів в життєвому морі. Не все було гаразд і в моєму житті. Поки світанок блукав в чагарниках ранкового туману, подумки я летів у небо, сподіваючись, що звідти зручніше побачити те, чого не охопити зором на землі. Але туман був усюди, а в небі ще густіший, наче то був не туман, а сірниковий дим териконів незворушно стояв у повітрі. На тлі того диму я уявив собі прозоре яблуко, в якому зараз сиджу, чорний, зів’ялий, не знаючи, чи почнуть кільчитися оті зернята, які я кинув у вологу від людської крові землю. Чи добрими зійдуть вони сіянками, чи гарними зовні, а які принесуть плоди? А може й не зійдуть, зотлівши в могутньому корінні степових бур’янів на безмежних ланах майбутнього.

Леонтій Григорович замовк, пильно вдивляючись в виблискуючий в склянці промінець місяця. А потім, наче від глибокого сну прокинувся, раптом заговорив знову, заговорив піднявши склянку на чверть заповнену американським віскі.

— Чимало народів за свій час підкорила Росія, забрала їх начебто в спілку вічних друзів, але прийде час, незабаром прийде час відплати за бажання бути великою імперією. Америка та знищила аборигенів, сказавши однозначно — усі ми американці, ми пальці на руці, які можна стиснути в кулак, ми — одне єство… А Росія погордо йде в майбутнє з розчепіреними пальцями, не знаючи навіть скільки їх у неї на руці. Як не стискуєш оті пальця в кулак, вони розіпнуться, Бо у кожного з поневолених народів була своя мова, своя культура, своє загадкове минуле. Як не умащуй олією чи медом губи поневоленої людини, з її вуст будуть зриватися тільки прокляття багатоголовому зміюці. Отож як остогидне українцям чи татарам жити під доглядом ката, як почне дратися на шматки спішно зшитий жупан, стільки буде сварок, стільки образи, а то ще й крові людської проллється… Тоді захитається велет… ні… не впаде, але не відразу врозуміє, що кожна родина бажає мати своє особисте подвір’я, свою хатину, нехай маленьку, але свою…

Його підтримав Зацепа.

— За те й несемо тягар образи в серці що не люди ми, а вовча зграя, і чим далі, тим більшими, страшнішими будуть ікла звіра, який поневолює народи. А найгірше те, що самі ми оті ікла й вирощуємо…

Мазур сидів мовчки, всміхаючись своїм таємничим думкам, дивився на барвисте від зірок небо за сопками, на які зглядувався втомлено-блідий місяць, наче гадаючи, в яку з розпадин краще пірнути, щоб не наштрикнутися на гостре верховіття погрозливо встромлених в небо модрин.

— Наївні ми і смішні, як діти, — заплющивши очі, заговорив Мазур. В такому разі він завжди заплющував очі, бо таким чином легше було триматися думки. — Сидимо ми з вами край світу, не маючи майбутнього, але з надією що воно у нас буде… Що хтось там десь підійме народи на боротьбу за незалежність кожного з нас від влади… Мені ж здається, що усі, хто так думає, сидять по таборах, вмирають голодомором, бо таким чином нова «народна», підкреслюю «народна» влада, намагається зігнати людство до одного концентраційного табору, в якому можна знищувати усіх, хто отак, як ми, думає…

Леонтій Григорович нічого не сказав, тільки знизав плечима, підбадьорюючи на відповідь Зацепу.

— Все так, друже Дмитро, все так… але не тільки по таборах люди про майбутнє держави думають. Головне не поспішати, не наробити дурниць, не впасти в розпач, а тобі, коли вже ти поет, потрібно шукати слова, почувши котрі, люди прокинуться від більшовицького гіпнозу. А ти останнім часом тільки про своє недолю й думаєш. Про недолю та черговий заколот у державі. Зламатися в таких обставинах найпростіше, тільки який ти тоді поет… А заколот... що він принесе суспільству. Чергові страждання.

Леонтій Григорович пом’яв долонею давно не голене підборіддя.

— На мою думку, все, що робить сучасна влада, це і є заколот, заколот проти народу, який, не встигши прокинутися після Громадянської війни, поринув в нову дрімоту.

Жоден м’яз не стенув на лиці Мазура, він навіть очі не розплющив, наче не почув того, що сказав Гордейчик. Але й не промовчав, відповівши віршами.

 

Коли за обрій сонце сяде,

Я знаю де воно зійде,

Кому воно принесе радість,

Кому на голову впаде.

 

Нам не поталанило. Сонце революції на якийсь мить поосліплювало нас. Не втямили вчасно, що стаємо під червоне знамено, щоб наповнити його своєю кров’ю. Що на те воно й червоне, щоб бризок нашої крові на ньому не помічали народи, коли нас почнуть катувати… А Ленін був ще той крутій, кудкудакав, наче півень на ранок, а ми й повірили…

Горішки їли спрокволу, старанно розжовуючи, бо, невеличкі о огляду, вони заповняли весь рот не тільки смакотою, але й чимось схожим на сміття, від котрого нелегко було визволитися. Треба було повертатися в селище. Савович хотів сп’ястися, але не спромігся: ноги наче чужі. Спробував ще раз, спираючись рукою на долоню Мазура, тільки даремно, долоня ослизнулася,  на плечі, наче у Дмитра був не парусиновий плащ, а крижана куртка.

— Знеможеться мені, братове, зовсім я слабкий зробився… Невже від американського віскі? Ці янкі замість горілки отруту шлють…

—А ти як думав… контрабанда вже ж, — дошкульно зауважив Леонтій Григорович. — Краща протиотрута віскі, ще одна чарка віскі.

— Ти Савович в могилу не поспішай, у тебе маля на руках,— зауважив Зацепа.

— Дівчинку я відвезу в Шумний, — сказав Леонтій Григорович, — є там у мене знайома родина, виховають, як рідну. Бо українці, все населення села українці за походженням. Отож запам’ятайте, Катерина Ничипорівна Лісовицька. Якщо доведеться кому дожити до комунізму, можете провідати…

Лукава усмішка на лиці Стефана Зацепи трохи дратувала Леонтія Григоровича. «Якого дідька він втручається в мої справи, — думав чекіст, — поети народ нервовий, біс його знає що у нього в голові. А Зацепи, як казав комісар Смілянський, могила не поправить: сьогодні він проти більшовиків, завтра за самостійну Україну, а то ще й пригадає як поляки українських селян за рабів тримали». Не дуже щоб дуже довіряв Леонтій Григорович Стефану Павловичу, але добре розумів, що ця людина здібна мати вагоме значення в справах розвінчування комуністичної пропаганди не тільки за кордоном, але й в українському суспільстві. А більшого й не потрібно. Нехай відточує свою музу в політичних бійках, зве людей до заколоту.

 

***

Картоплю з красною рибою в хатині Олександра Леонтовича Гаврилюка поети їли мовчки. Мовчки випили по чарці самогону, кажуть його гнали мітці в Копай-місті, де на незайманих під будівництвом землях вирощували картоплю, буряки та інші овочі. Голодомор тридцять третього навчив комсомольців, що треба триматися землі. Майже всі, хто вижив тією весною, взяли собі земляні ділянки, збудували з деревини будинки, але дехто ще жив в Копай-місті, таку назву відразу ж одержала чимала земельна площина, на терені котрої було розташовано сотні землянок, з пічками, ліжками, перекриттям з деревини, сухого гілля та чималим наметом землі. В землянках жила молодь, яка прибувала на будівництво після тридцять четвертого року. Приїздили невеличкими гуртами, але були й романтики-одинці, котрі, не отримуючи від влади підтримки, заробляли на прожиток не завжди законними шляхами.

 

 Голос Зацепи, коли він починав говорити, був безцеремонним і владним. Говорячи він тільки й робив, що пригладжував своє блискуче темне волосся на голові.

— Після усього що ми зазнали з материнської ласки російського загарбника, як можна ставитися до його державних урядовців. Кожний гноблений народ має свої підстави до упереджень, — так сказав в свій час Ленін. — Це добрий урок поваги до почуттів людей іномовних за походженням, якщо навіть говорять вони російською мовою. Росіяни неспроможні уявити чутливості українців, чи там чеченців, вони хибують з мови сусідів, наполягаючи що то діалекти російської. А насправді все навпаки, російська — діалект слов’янської. Бо після хрещення Росія нахапала стільки чужоземних слів, що далі вже нікуди. І продовжує загарбницьку політику не тільки в мові.

Миколі Поваренкіну не дуже приємно було слухати монолог Зацепи, він аж підскакував на лаві, виказуючи таким чином своє незадоволення. Білорус Петро Бавич погоджувався, усміхаючись як дитина, котрій мати піднесла цукерку. Відблиски почуттів на лиці дружини Гаврилюка загальмовувалися клопотом по шануванню. Здавалося вона не може втямити про що йде розмова.

Сідаючи Зацепа відчував що тремтить від хвилювання. У нього з пересердя трохи запаморочилося в голові. Піднявши очі він подивився на Леонтія Григоровича. Грайлива посмішка на лиці Гордейчика його трохи заспокоїла. Він ще не знав на якому рівні можна вести балачки в цьому літературному товаристві.

— Ваші тривоги передчасні пане Зацепа, — сказав Гордейчик, — не завжди буде так, як це бачиться стовпам влади. Розбурхані революцією народи поки що втомлено відпочивають, але вони прокинуться. В загали визрівають нові сили. Вони прокинуться попри провіщуванням політиків, котрі певні що в майбутньому не буде німців, росіян, китайці, зостанеться лише один народ — земляни. Такого на мою думку не буде ніколи. Поки існує родина будуть існувати держави, а якщо вже людство повернеться до своїх витоків, а таке може статися з розвитком технічного прогресу, тоді всіляке може бути.

— Що ви маєте на увазі за словом «всіляке»? — з відвертим обуренням запитав Гай.

— Що з такою владою ми можемо стати канібалами.

— Це вже занадто! — вигукнув Гай.

— Прикладів, коли мати їдять сина, а брат брата й сьогодні вистачає. Ви не купували ковбас, в котрих знаходили чоловічі нагідки, а на Вкраїні таке було не тільки на початку двадцятих, але зустрічається й зараз. Влада, яка не вміє накормити людей, це влада канібалів, поновне товариство.

—Я не можу врозуміти хто ви? — знову вигукнув Гай.

—Я людина влади, канібал, але мені доручено бути її очами, бачити й докладати що бачу. Шукати ходи та виходи з сучасної скрути. Бо все, що ми маємо, це породження громадянської війни. Ми не можемо звикнути що живемо законами мирними, а не бойовими. А у вас, товаришу Гай, серце опалене ненавистю до ворогів. Для вас ми майже усі вороги, але це далеко не так.

— Так чи не так, але ми сьогодні знаходимося під загрозою не тільки зовнішнього але й внутрішнього ворога, — вигукнув Гай.

Обличчя його палало від обурення, він стиха вилаявся, підійнявся з лави і мовчки посував до дверей. Обернувшись, запитав Гаврилюка:

— Це треба пересмоктати, можна я візьму з полиці сірника?

— Беріть, беріть, будь ласка, — відповіла за чоловіка Ганна, — там в альтанці вкінці садочка затишок і вишенька вже визріла, так що після цигарки можна покуштувати.

— Вічний революціонер, дух що тіло рве до бою! — киваючи Гаю вслід, зітхнув Колісниченко. — Але Анатолій чесна людина, все, про що ми тут говоримо, вмре разом з нами.

— Не довіряю я сучасним чеснотам, — в тон йому помітив Зацепа.

 

***

Розходилися гості коли надворі зовсім засутеніло. Леонід Григорович на хвильку затримав Колісниченка начебто засмолити цигарку. Запитав.

— Товаришу Григорій, отой папірець з віршем справді у вас. Якщо так, пропоную знищити. Не Гай, так хтось другий донесе, а якщо знайдуть, цей папірець в першу чергу погубить саме вас.

Колісниченко запалив сірника і поки Леонід Григорович роздмухував цигарку, відповів.

— Вірш написав саме я, але там, у гуртожитку, хлопець котрому покалічило пальці на руці, надиктував цей вірш Гаю. Вірш про біса. У Гая на думці було зовсім друге, він не втелепав про якого біса йде мова. Але є підозра що Гай спілкується з чекістами. Таким чином ми намагалися трохи пострашити його.

— Так ви теж поет, Григорій Іванович.

— Пустощі це все. Лірик з мене нікчемний, а на політичні теми, самі розумієте, ганьбити дядю Сема язик не повертається, а шанувати владу поки немає за що.

Коли перетинали площу Кірова, на веселу громаду звернув увагу кучерявий велетень в розстібнутій майже до паса сорочці. Схопивши обіруч за плечі Зацепу, велет вигукнув.

— Невже це ти, Стефане? Гуляєш по Комсомольську! А чутка була що засуджений до вищого покарання!

— Так я ж з того світу повернувся, з Богом посварилися, відіслав до пекла, а з чортами завжди можна договоритися. Відпустили на землю. А чому це ви не в таборах, пане редакторе?

— Під чесним словом теслею на судноверфі працюю.

Домовилися зустрітися наступного дня в пообіддя. Перед тим як бігти до табору розповів анекдот.

Приходить кореспондент до старшого майстра, просить розповісти про фахівця Остапенка, а той наполягає, що треба славити Проненка, бо занадто краще працює. В черговому числі газету друкують допис під назвою «Старший майстер Галтуренко — здирник!» Знайомі читають, бачать що брехня, але мовчать. Їм лячно, бо чекісти вже потягли Галтуренка на допит. Що вимагав, у кого? Не було події? Так ти нам брехати здумав! Добре коли без зубів повернеться, правда вже не старшим майстром, а бригадиром.

 

***

Леонтій Григорович мусив вдатися до нотаток, щоб усвідомити Олега Карповича, що зроблено за час мандрів на терені Далекого Сходу. Майже нічого, хіба що досконало усвідомився, що надзвичайна мужність явище виняткове. Незламні на допитах люди ламаються в табірному повсякденні. Не забув пом’янути Дмитра Мазура, який має намір через Берингову протоку добутися до Америки. Супроводити його погодився Зацепа. Пароплави, слава богу, поки що ходять.

Відповіді з Москви не було, таким чином Леонтій Григоровича повідомляли, що підтримують подорож Мазура за кордон. Того ж дня Гордейчик відбув пароплавом до Хабаровська, а звідти потягом до Владивостока, куди на той час прибував черговий етап в’язнів, засуджених до таборів Магадану.

Очолював пересильний пункт майор за прізвищем Київський, росіянин за походженням, але прізвище наклало вже свій відбиток на його характер. Він не тільки шанував українців, але й сам після доброї чарки стверджував що його праотці були киянами, або навіть синами засновника міста Кия.

— Мабуть так воно й було, — підтримав припущення майора Леонтій Григорович. — Таке почесне прізвище, як у вас, давали не кожному. Моє, Гордейчик, мені не зовсім подобається, бо поріднене зі словом хвалько. Але не прізвище красить людину, а його внесок в розвиток суспільства.

— Саме так, саме так, — підтримав Київський гостя, — однак, скажіть будь ласка, невже наші органи чогось недороблюють в кабінетах, що ви теперечки повинні копирсатися в папірцях, які анічогісінько про людину не скажуть?

— Отож і кепсько, що не скажуть. Але герой на допитах може занепасти вже по дорозі до таборів. Коли перемагає безнадія, мучить образа на державні заклади, нездійснена жага помсти, котрий не побачив очевидного, не побачив, або не хотів побачити. А Сталіну потрібні незламні люди, щоб в пошуках необхідного не втратити того що маємо.

— Так, саме так, — рука Київського лежала на стільниці, при чому пальцями він відстукував морзянку, наче посилав до ефіру рятувальний сигнал sos. Зрештою він відважився сказати.

—Я можу запитати про будь що?

— Мені здається ви не розумієте з ким маєте справи. Вас звільнили з посади командира корабля саме за недовіру. Черговий сумнів, ви не розумієте мене, з вашого боку це абсурд, нісенітність. Бо звільнювати обрану мною людину будете вже не ви. Якщо, правда, ми з вами знайдемо годящу. Але зараз вас, пане Київський, більше турбує бажання самому працювати в моїй команді. Ви навіть не розумієте що це значить. Від вашого бажання — опинитися за кордоном тхне зрадництвом. Я вмію читати чужі думки, а ваші вже занадто легко проглядіти. Думаєте ми порозуміємося? Ви, Андрій Вікторович, поквапилися підписати собі вирок, — попередили чекістів. Так отож знайте, що вже через хвилину хлопці НКВС арештують вас, і ви вже не Київським, а Пацюковим посунете етапом до Магадану. Замість того хлопця, котрий мені потрібен.

Майор з переляку не знав що сказати. У нього була ще надія що гість жартує, що ніхто його арештовувати не буде. В крайній потребі він може застрілитися.

Але Леонтій Григоровича прочитав його думку.

— Ні, ви не застрілитесь, бо боягуз. Такі не стріляються. Вони з задоволенням спасають свою шкіру, вбиваючи безпорадних. Особливо коли хтось інший надіне на них наручні.

Коли арештовували майора він знепритомнів.

— Він вмре від жаху по дорозі в Магадан, — без жалю в серці сказав Леонтій Григорович, — усі ми розплачуємося за власні гріхи перед совістю.

Коли майора уводили Гордейчик сказав йому.

— Безвихідь це старість, а ви, поки молодий, постарайтеся стати генералом.

Це прозвучало як глузування, але Леонтій Григорович мав рацію, він був певен що Київському удасться уникнути покарання. І що ставши генералом він не забуде помститися.

Не більш як через годину Леонтій Григорович зустрівся з Андрієм Вікторовичем Київським, занадто молодшим за справжнього майора, але з такою ж зухвалою усмішкою в очах.

— Нарешті я бачу лице людини, — сказав він, без запрошення сідаючи на місце арештованого майора. — Бити не будете і то добре. Так про що ми по чуттєвим справам недоговорили?

Гордейчику він сподобався відразу.

— Про вашу втечу до Сахаліну і далі до Японії. Бо знаєте багато іноземних мов. Зараз вам краще посуватися до Іспанії, але через Москву.

— Щоб землю в Гренаді селянам віддати, чи що?

—А ви весела людина?

— З вашого брата не сміятися, загинути від нудьги можна. Все ви знаєте, все вже за мене вирішили, куди мені їхати, що робити. А може мені кортить покуштувати магаданського пекла.

Леонтій Григорович похитав головою.

— Може й так, але спочатку вислухайте мене. Мені подобається ваша відвертість, в почуттях, звичайно, бо це ваша ширма, за котрою не дуже чітко, але проглядаються справжні думки та почуття. Я вам пропоную життя, про яке ви мріяли з дитинства, і дуже виразно відзначили в своїх віршах.

 

Ви знаєте хто я такий?

Не знаєте, ото і добре,

Бо той, хто знає, лихо робить,

А я по хисту — добродій.

Бо взяв на себе вся хвороби

Твоїх нездійснений надій,

Моя вітчизно, мій народе!

 

—І все то ви знаєте, пане уповноважений.

— Не все, не знаю вашого родинного прізвища, і вам бажаю забути його. Не назавжди, ні, але на деякий час.

— Це так важливо?

— Важливо саме вам, пане Київський.

Андрій Вікторович розреготався.

— Мені подобається ваш гумор, я справді народився в Києві. Так що дякую що я тепер не який-небудь Вшивинський.

— Дякувати будете долю, якщо допоможе нам здійснити добрий задум, — і після недовгого мовчання, — ви не питаєте, про що йдеться, невже не цікаво?

—Я бачу вас і мені цього вистачає. Словам хай вірять люди пересічні, а я звик вірити чи не вірите людині. Вам віру. Якщо йдеться вибір поміж Магаданом та Гренадою, я за останнє.

Їхати в Москву Київському не довелося, його влаштували матросом на судно, яке йшло в неспокійну на той час Іспанію.

— Все в нас буде гаразд, — сказав Леонтій Григорович, — коли вже ми взяли на себе всі хвороби Вітчизни, допоможемо їй вилікуватися.

Київський не стримав сліз.

— Моя Вітчизна Україна.

— Моя теж. Ваш обов’язок писати, талановито, гнівно, ні рідній мові, чи на англійській, це не важливо, головне — щоб слово йшло від серця. А бог все бачить, він допоможе.

— Бог може й бачить, але я атеїст, бо дуже багато хижаків довелося побачити межі людей в попівський сутані.

— Багато, але не всі, ви зустрінете патріотів в попівській сутані, для котрих Бог Україна.

 

***

Зворотній шлях Зацепа подолав швидко. Американський сейнер під російським прапором взяв Дмитра Мазура на борт. Про що йшла розмова поміж Мазуром і капітаном можна було тільки здогадуватися. Стефану Зацепі запропонували йти разом з Мазуром. Але він тільки руками розвів: «Є обов’язки перед загалом!».

День видався хмарний, холодна мжичка без упину сіялася на холодну землю скаламученого штормом узбережжя. Подорож до бухти, де його мали зустрічати люди Гордейчика, втомила, але й радувала. Йому вдалося майже на день раніше дістатися до міста зустрічі. Тепер у нього була можливість відпочити. Поставивши намет, довго не міг запалити багаття, бо мжичка вже наситила вологою сухі кущі березового стелюха. Багаття треба було підтримувати до приходу катера. Не встиг Зацепа як слід зігрітися, коли несподівано з-за стрімчака з’явився рибацький сейнер. Гордейчик сказав що буде катер, а цей з’явився майже на дванадцять годин раніше. Це визвало підозру. Зацепа швидко закидав пелюшки вогню вологою травою, затоптав чобітьми кучери диму, склав намет, і, присівши за каменем, почав чекати. Судно йшло вздовж берега на невеличкій відстані, так що людей на ньому можна було побачити неозброєним оком. Зацепі приверзлося що поряд з капітаном, про щось з запалом сперечаючись, стоїть Дмитро Мазур, який начебто відійшов до Америки на японському сейнері. Він нічого не міг порозуміти. Якого біса вони прийшли на місце його зустрічі з людиною Гордейчика? Невже таким був задум Леонтія Григоровича? Погримавши ланцюгом сейнер став на якір. Капітан зі своїм співрозмовником увійшли до рубки. Зацепі треба було замітати сліди, та ховатися десь поблизу, чекаючи на людей Гордейчика. Бо дістатися звідси пішки до Магадану майже неможливо. «Якщо від холоду та голоду почне бити трясця піду на берег, хай забирають» — думав він. Не може Дмитро Мазур зробити йому щось неварте, бо він же поет. Склавши і повісивши на плече намет, Стефан Павлович неквапливо поковзом по мокрому камінню посунув до берега. Його довго не помічали. Вже починало сутеніти, замість мжички почав нудити холодний дощ, про те щоб розпалити багаття не можна було й думати. Хіба що під наметом. Він почав кричати, але море тяжко дихало, розбиваючись на узбережних скельках. До назначеного Гордейчиком часу зоставалося дві години, сонце вже сіло за небокрай, ніч чорним крилом накривала землю. Але його вже помітили, невеличкий човен відійшов від сейнера, прямуючі на берег подалі від скель та великих узбережних валунів. Зацепа двічі впав поки дістався невеличкої обмілини відразу за кам’яним виступом, на якому він відразу після приходу запалив багаття та поставив намет.

— Ви Стефан Павлович? — запитав моряк, утримуючи човна веслами метрів за двадцять від берега.

— Саме так, — озвався Зацепа.

— Зараз ми підійдемо ближче, трохи доведеться намочитися, але це ненадовго.

В човні було два моряка, один сидів за веслами, другий навколішки стояв на кормі, тримаючись в руках багра. Накатна хвиля несла їх до берега, але хлопці не забували пожартувати.

— Не бійтеся, репутацію не підмочимо.

І все ж таки присутність на судні Дмитра Мазура трохи непокоїла Зацепу. Його поява на означеному місті начебто випадала з планів Леонтія Григоровича. Треба було зібрати волю в кулак, і діяти залежно від обставин. Останнім часом він почував себе не зовсім певно, бо багато чого не міг зрозуміти, а головне — хто він і якому бісу прислуговує.

На човен він сів майже сухим, хіба що трохи намочив ноги. Піднятися на борт сейнера йому допоміг Дмитро Мазур.

— Не чекав? — спитав, усміхнено дивлячись в очі.

— Я думав ви давно в Америці.

  Так би воно й було якби не дурне моє передчуття, що залишатися тобі на терені Росії не треба. Твоє бажання попасти в Україну мені імпонує, але краще це зробити через Європу.

— А що скаже Гордейчик?

— Він знайде це правильним розв’язанням проблеми, бо нарешті знайшов людину, яка держатиме з нами зв'язок за кордоном.

— Ну що, розв’язали вузол? — вітаючи Зацепу в своїй каюті, запитав капітан Василь Михайлович Мерзескул. — Ви зараз швиденько під гарячий душ, потім переодягайтеся матросом, а ми підіймаємо якір і йдемо на зустріч з американським підводним човном. Він чекає на нас в нейтральних водах. Вам під водою плавати не доводилося, чи може, як діди січовики, навчилися користуватися перевернутими човнами.

— А ви, капітане, давно з України, зацікавлено спитав Зацепа.

— Одинадцять років було, коли батьки посунули до Владивостоку. Зараз тридцять сім, отож рахуйте, я одноліток з двадцятим сторіччям, народився сам-сам першого січня тисяча дев’ятисотого року.

— Полум’яна молодь революції, за який колір билися?

— Не знаю, як на вашу думку, але я певен що мені дуже пощастило з батьком, в шістнадцятому році відправив мене до Канади вчитися. Там ще й зараз живе його молодша сестра, ми підтримуємо зв'язок, а я капітан двох народів, українського та канадського. Поки ще терплять потенційного ворога радянського народу, але ходимо на лезі ножа. Якби не Леонтій Григорович давно б чуби поголили.

Подумки Зацепа вже усвідомився що подорож в Європу йому організували за вказівкою Гордейчика. Майже всі моряки на сейнері за походженням були українцями, але добряче знали англійську мову. Вчилися разом з капітаном у Канаді, або були добрими знайомими його сестри, життєвою метою котрої була допомога людям які приїздили з України.

 

Море дихало спокоєм. Іноді вітрець укривав його прозоре, трохи зеленкувате тіло легенькими брижами, тоді воно починало рябіти від сонця, неба, та білих хмаринок, які мандрували по небу в пошуках грозової хмарини. Вони з’єднувалися з нею, щоб пролитися благодатним дощем на палаючу жагою землю. В дитинстві я почувався такою ж хмариною, думав що революція це ота дощова хмара, але не дощем пролилася вона, а палкою людською кров’ю, і так багато було тої крові, що я назавжди зненавидів будь які революції і бійки на рідній землі.

Якщо добрі почуття формуються в недосяжних нам глибинах єства, якщо кільчитися вони починають з віковічної пам’яті наших пращурів, чи гідно нам, під впливом сучасної ідеології, знищувати їх в собі. Ми самі себе готуємо до передчасної страти, краючи досвід предків, щоб внести до нього дещо таке, що може примирити нас з сучасністю, якою б огидною вона не була. Таким чином ми відмовляємося від родинної чуйності, від хисту, від їх життєвого досвіду, щоб добути собі якщо не слави, так хоч би якої державної посади. А потім вже, тримаючись за посаду, нівечимо життя напевне талановитішим фахівцям, щоб не дати їм змоги посісти наше місце.

 

***

Сподівалися підводного човна о другій годині ночі, чекали майже три години, вже на сході сяйнула світанкова біла смуга, капітан гримав на радиста, але ефір мовчав. Сторожовий корабель пройшов, не звернувши на сейнер уваги, хіба що поговорили прапорцями сигнальники: зі сторожовика запитав: чого стоїмо, чи не потрібна допомога? Матрос сейнера відповів: лагодимо генератор! З лиця Мазура не сходила загадкова усмішка. Вони вже порозуміли що американського човна не буде, за яким дідьком дяді Сему гнати човен до далекосхідних кордонів Японії. А коли так, треба мерщій питати капітана, як довго вони будуть гойдатися поміж небом та водою, не знаючи, чи лягати спати, чи плигати в воду на сніданок акулам. Якби не штормове попередження капітан так би й не вийшов з дрейфу.

Таким чином вони рушили в напрямку Охотська. Леонтій Григорович мовчав, лице Мазура сяяло загадковою усмішкою, він втрачав останню надію на порятунок, бо теперечки Америка для них була недосяжною. Гіркотний настрій не покидав і Стефана Зацепу. А тут ще оцей день — хмарний, без упину сіє холодною мжичкою, в Україні таким буває хіба що жовтень. Але мжичка в Україні не така холодна, не така мерзотна. Зійшлися Мазур з Зацепою в каюті капітана.

— Щось у Гордейчика не склалося, — сказав Стефан Павлович.

— Склалося, не склалося, на мою думку щось ми з тобою, брате, проґавили. Не треба було нам сідати на сейнер. Чого коштує одна ота байка про підводний човен?

Так воно й сталося. За якусь годину капітан раптово змінив свої плани.

— Ризикувати далі не можу, — сказав він пасажирам, — завтра о дев’ятій я повинен бути в Охотську.

Він не сказав, що одержав радіограму висадити пасажирів де-не-де на Охотському узбережжі. Капітан так і зробив. Не дав хлопцям навіть човна, щоб дістатися берега. Берега вони абияк дісталися, а що сталося з ними далі, відповісти на таке питання жодного свідка не знайшлося. Обсмоктане морем каміння надійно зберігало таємницю їх зникнення. Леонтій Григорович у тисяча дев’ятсот сорок сьомому році майже два місяці мандрував містами їх можливої висадки, розпитував людей в селищах, мисливців, але у відповідь усі тільки плечима знизували. Не бачили, не чули, навіть кісточок на узбережжі або в тайзі не зустрічали. Капітана сейнера він знайшов, той наполягав що одержав радіограму за наказом негайно висадити хлопців на берег, що він і зробив.

 

***

Леонтій Григорович сидів у своїй кімнаті, пив  сухе червоне вино, всміхаючись своїм таємничим думкам. В мріях він зоставався самим собою, маленьким селянським хлопчиком, голуб’ятником і співаком:

«Ой діду мій діду, ой гулю-гуленьки, чи не ти, мій діду, злітаєш голубом з безодні неба, чи не твої сльози точаться піснями з мого серденька».

Іноді Леонтій Григорович краявся муками сумління, бо не знав, чи дісталися в тридцять сьомому до Канади його обранці Стефан Зацепа та Дмитро Мазур? Якось дуже несподівано Олег Карпович перехопив їхню долю на себе, зосередивши його увагу до особи Андрія Київського. Київський, за його допомогою, добувся тоді до Іспанії, а що до Зацепи та Мазура, Леонтій Григорович був певен, що Олег Карпович потурбувався про їхню долю краще за нього. Гордейчика не схвилювало, коли в сорок першому році, відбуваючи до Західної України, він одержав документи на ім’я Стефана Зацепи. Тільки у вісімдесят п’ятому він розпочав пошуки, але даремно, прізвищ Зацепи та Мазура не було навіть у архівах КДБ. У хлопців було дві можливості, загинути, або до скінчення віку працювати розвідниками в одній з-за кордонних держав. Леонтій Григорович заспокоював себе другим варіантом.

Хіба що заспокоював. Якби був певен, не питав у мисливців та рибалок би на Охотському узбережжі, чи не ходила поміж місцевих мешканців чутка про загиблих молодих хлопців? Відповідь була звісно яка: загиблих знаходили частенько, але папірців при них не було. Рибалка з сейнера, Семен Горовий якось по п’яні сказав, що бачив в тридцять сьомому підводного човна, який сплив недалечко від кам’яних стовпів. Спочатку він вирішив що то радянський човен і дав деру, але на другий день знайшов на березі недопалки сигарет і пляшку явно не радянського виробу. Такий варіант передбачався, на той час американські човни безбоязно заходили в територіальні води Японії та Далекосхідної Росії. Була чутка, що саме підводним човном було вивезено з Далекосхідного терену письменника Івана Павловича Багряного.

 

Неможливо повірити, щоб учорашній хлопчик, який виливав свої почуття невигадливими віршами, мріяв помститися за діда, по якихось п’яти роках, почав мріяти про довіру від учора ще нелюбої влади, і писати вірші на зразок:

 

Про що писав, кому молився,

Яку надію в серці мав,

Так невже й справді помилився,

Коли на владу вирував.

Чи влада винна, що війною

Розлючений солдат не зміг

Втриматися, і лихо вкоїв,

Бо на війні вбивати звик».

Comments