10. Саджанці яблуні для Марса

Нічне неспання в будинку Бели Харитонівна, до півночі — за чаєм, потім напівлежачи в фотелях, при вимкненому освітленні, під тихий шепіт запічного цвіркуна, запам'яталося мені надовго. Про Марію ми майже не говорили, самотність удвох під хорошу розмову, не таке вже пусте проведення часу, як іншим здається. Чай у Бели Снитко був власного виробництва, всіх компонентів я не запам'ятав, хіба що — кору дикої груші, яка надавала напою особливий аромат. Я поцікавився, чому Харитонівна після школи пішла саме в сільськогосподарський інститут, чому не в геологічний, з такою комплекцією тільки по горах мандрувати?

— Ми в радянську добу комунізм будували, хотіли в космос летіти, а я ... я мріяла про сади на Марсі. Як там у пісні — і на Марсі будуть яблуні цвісти! Не в раю, а на Марсі. Була мета вивести сорти яблунь, які можуть рости і плодоносити не лише на землі, але й на інших планетах. Кандидатську захистила по плодовим. Були цікаві зимостійкі і посухостійкі сорти, але добитися благородних смакових якостей довго не вдавалося. А коли вдалося... щезла не тільки мрія, але й бажання працювати. Одна справа жити і працювати в ім'я благородної мети, а — щоб набити собі шлунок!?. Разом з комунізмом убув інтерес до життя. Навіщо? Скажи, Тарас Павлович, що тебе утримує в цьому житті, на що сподіваєшся? Ну, напишеш роман, а далі що? По-перше, хто його читатиме, а по-друге ...

Тривале вовче виття за вікном змусило нас на мить примовкнути, і на поставлене запитання, що буде по-друге вона так і не відповіла.

— Вам тут поруч з вовками не страшно?

— Вовки, як і люди, опинилися в безнадійному становищі. З одного боку тайгу вирубують дочиста, з іншого — позбавляють людей зайнятості. Якщо всі займуться перепродажем, сільське господарство розповзеться по швах. Китайські овочі будуть набагато дешевше, селянам нічого не залишиться як харчуватися підніжним кормом ...

Від вовчого виття крижаніло серце, сльози накочувалися на очі. Довго прожити в такій обстановці я б не зміг, але Белу Харитонівну ці нічні серенади приводили в захоплення.

— Чуєте скільки туги в оцій вовчій пісні, скільки пронизливого почуття. Ось у кого потрібно вчитися сучасним телевізійним зіркам.

— Тому не тримаєте в будинку телевізора?

— Телебачення не ЗМІ, це символ деградуючого суспільства. Хіба що після сімдесяти, якщо доживу ... А поки що хочеться побути людиною ... А що стосується вовчого виття, є у нього одна особливість, воно пробуджує в людині інстинкти самозбереження.

Не знаю, як щодо інстинктів, але відчуття що все моє тіло повниться цілющою енергією було. Головне, зовсім не хотілося спати, створювалося враження безодні, що зволікає мене у якісь потойбічні світи. Смішно, звичайно, але не все мені в собі подобається.

— Прикро що не будуть на Марсі цвісти яблуні?

— Якщо не вийдемо з сучасної прострації — не будуть. Людина без мети — іграшка в руках влади, хіба ти сам цього не помічаєш? Але щиро зізнатися, про яблуні на Марсі, якщо й мріяла, мріяла з іронією. Було бажання вирощувати в Україні яблуні сердечного добра, щоб хто не покуштував від яблука ніколи вже не ставився вороже взагалі до людини, до звіра, до птаха. Райське яблуко дізнання збудило ворожнечу поміж богом і людьми. Християнський бог по своїй вдачі великий дурисвіт, все робив так щоб спровокувати людину на дії, які сам же й забороняв. Поселив Адама та Єву під яблунею, заборонивши ласувати її плодами. А тим часом спокушав ароматами, кольорами, та ще й голодом, бо треба ж було бідним людям чимось споживатися. Ледь не теж саме відбувається сьогодні поміж Україною й Росією. Росія тримає себе за Бога, але настільки дурного, що хоч стій, хоч падай. Сама споживається плодами Європи, а Україні загрожує — покуштуєш — обгородимо кордонами, не дамо ні газу, ні нафти, спровокуємо російськомовних людей на заколот, розіб’ємо на дрізки… Одного тільки не може порозуміти. В українців є шляхетна мета — реалізувати давню мрію, відбудувати незалежну державність, а в Росії… що залишається Росії — утримати награбоване. Як бачте, розбіжними шляхами йдемо. Біда тільки в тому, що поміж українців чимало запроданців, які сплять і бачать себе в обіймах Російського імперського шовінізму.

— Дивуюсь я вам, Бела Харитонівна, чверть життя в Росії мешкаєте, а серце там… в Україні.

— Батьківщина — моя спадщина, дитинство моє прийшлося на шістдесяті роки, коли шляхетних синів України прибирали до рук проросійські держиморди. Скільки тоді людей було закатовано. Кажуть, Сталін, Сталін, наче за часів Брежнєва українцям краще жилося. Наш батько теж загудів, за що, так і не втямив. Кажуть тільки за те, що з якимось московським урядовцем балакав українською, а той, хоча й розумівся, але сприйняв це за виклик владі. Отримав батько десять років таборів, та ще п’ять — заслання. Отут він і помер. Мати, поки жива була, казала, що вовки батька оплакують, бо, поранені, взимку приходили до нашої садиби, і батько лікував їх. Оце й сьогодні по ньому вовки виють…

Дивне створіння людина, щоб не траплялося в світі, все до себе прилаштовує. Питаю Белу Харитонівну:

— На засланні у вашому селі багато людей було?

Лиця жінки я не бачу, помітно тільки як зблискують очі, коли вона повертається лицем до вікна. Чути як зітхає, як скавулить крісло під її дужим тілом.

— Про це у нас не говорять. Як каже голова правління: менше знаєш — довше жити будеш. Зараз стариків вже не знайдеш, повмирали, але, пам’ятаю, до батька приходили навіть з далеких сел.: земляки, єдиновірці, гомоніли, ночували в нас… Багато хто, після відбування строку, в Україну повернувся, але як там їх зустрічали, не знаю… Це вже після смерті батька заїхав якось Микола Рудик, відносно молодий, чоловік мій перший. В тайзі загинув, кажуть, але тіла не знайшли. Ото вже справжній українець був, російською ні бе ні ме, хоча, певна, знав і російську. Сімдесяті роки то були, саме коли ганьбили Солженицина.

—А що ж Рудик?

— Вважав що про Сталінські репресії українські письменники писали влучніше. Була у нього повість Василя Барки «Жовтий князь», Нью-йоркське видання 1968 року. Іноді уривками читав мені, нудьгу наганяв… Була у Миколи схованка, можливо й зараз його «Князь» в ній лежить. Мати довго шукала щоб спалити, бо певна була, що саме за книжку його й вбито… Але… як там у Барка про палаючу садибу пічника: стовп вогню прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці…» Була в мене гадка, що хтось із друзів чоловіка засунув ту книжку в труну, щоб і на тім світі читав, скрегочучи зубами від ненависті…

Останню фразу вона явно проковтнула, злякалася, що хтось почує, можливо, навіть, не довіряла повністю й мені. Хоча й бардак в державі, але росіяни вперто тримаються гадки Солженицина, що Україна це окраїна святої Росії, яка хоча й визнає християнство, але від наложниць відмовитися не може. Особливо є її вабить Україна, бо дуже запашна і погорда красуня.

Не знаю вже, чи була в юнацтві красунею Бела Харитонівна, але й зараз, за п’ятдесят, вона була досить привабливою жіночкою. Перед ранком, коли, набалакавшись, ми поснули, мені наснилося, що під лапами вовка, який вив у небо, лежала улюблена книжка Миколи Рудика, та сама книжка, яку після його смерті так і не знайшли ні теща, ні його дружина.

Чимало часу сплинуло від тої пори, коли я вчився в школі. Про що тоді думав, які життєві шляхи бачив перед собою, сказати не можу. Але в побудову комунізму, чесно скажу, не вірив. В соціальне суспільство — так: робітничому класу подумки кричав: хай живе! Бо до перекупщиків, так званих спекулянтів, ставився і зараз ставлюся з презирством. Пустеля за обрієм — не кращій взірець для людини. Церковний рай після смерті — мене не вабить, як не вабить рай на землі. Кортить працювати в ім’я своєї мрії.

—В сучасному загалі таких людей майже не залишилося. Провідної зіркою означилися гроші.

—А для вас? Для Марії, для мене, нарешті?!.

— Для вас не скажу, не знаю. А що до Марії, даремно ви її обожнюєте… Вона вулкан, у котрому вирують не пробуджені поки що сили. Ця жіночка, як і її мати, з часом піде по рукам, а далі…

— Що далі?

— Самі побачите…

—А якщо щось сяйне, там… за обрієм?

— Хіба що після світового апокаліпсису…

Першим ранковим автобусом я від’їхав додому.

Марія в обіймах Митухіна

Ніщо так не спонукає людину на нерозумні вчинки, як чарка горілки. Напризволяще життя починає вирувати кольоровим водограєм, руки перетворюються в крила і ми літаємо в небесній блакиті: перевертом, сторчма, кружляємо у повітрі, роблячи це напризволяще, від щирого серця, та ще й регочемо, наче скажені, зустрічаючись один-з-одним очі-в-очі.

І що ж таки вона робить з нами ота чарочка? Звідки виникає оте щастя, що сповнює душу і тіло. Чарочка — і ні краплі більше. Бо зайва крапля може зганьбити все що є на землі і в небі. Виникає надто особливе ставлення до оточуючих тебе людей. Кожне слово співрозмовника здається зухвалим, усмішка — іронічною, кожен рух загрозливим.

Так що ж вона таке, ота горілка, пляшка якої стирчала в кишені селекціонера Петра Митухіна, коли він далеко за північ з’явився на порозі помешкання Марії? Був він вже напідпитку. Відчинила вона двері, маючи гадку що прийшла сусідка, яка просила поїхати з нею, прищепити в дачному садку до дикої яблуні гичку місцевого аборигена. П’яна усмішка кандидата сільськогосподарських наук здалася Марії тієї ніччю особливо глумливою. Але вона зраділа його появі. Випила з ним одну чарку, другу, сміялася, відкликаючись на його нахабні жарти. В уяві виникла зелена стіна кукурудзи, обіч стіні зціплені в коханні Тимофій з Белою, і ті почуття, що схвилювали її до солодкої хвилі, яка прокотилася тілом, залишивши почуття гіркого незадоволення собою.

Два тижні щоночі прибігав Петро Митухін до Марії, а потім кинув їй в лице мерзотне: «Всі ви, баби, розпусниці!» На той час Петро вже жив з викладачкою інституту Валентиною Голуб, і заява на шлюб вже лежала в загсі. Правда, Марія сприймала такі чутки повз вуха. По інститутові яких тільки облудних побрехеньок не виникає. Марії Митухін, як людина і вчений, не подобався. Все, чого він бажав, це посісти директором науково-експериментальної дільниці садівництва при інституті. Це була стратегічна дільниця, на котрій декілька вчених-селекціонерів займалися відбором плодово-ягідних розведень, з надією вилучити сортимент рослин, годящих рости та плодоносити на далекосхідних теренах.

Марія займалася кустарництвом, окремо селекцією жимолості, та буяхи, і деякі успіхи на той час у неї вже були, бо її повчальником був відомий селекціонер, кандидат наук, Андрій Васильович Барабаш.

Митухін повсякчас числив напрямок праці Марії безперспективним, а коли попит на її саджанці почав давати вагомий прибуток, а саджанці яблунь мешканці міста купували абияк, завжди грайливе відношення Петра до Марії переросло у відверто глумливе. Він почав чіплятися до неї за кожну дрібницю, хоча в урядовцях поки що не ходив, і її безпосереднім керівником був Андрій Васильович. Марія, звичайно, Барабашу про домагання Митухіна навіть не натякала. Здалися вони літній людині, оті їхні свари! Після того як Барабаш відійшов у вічність на його посаду призначили Марію. Кажуть, таким було його письмове побажання. Ректор інституту запропонував Марії очолити науково-експериментальну дільницю, але вона відмовилася, бо поміж селекціонерами ділянки було вже два кандидати, а вона, хоча потай і готувала під керівництвом Барабаша свою кандидатську, після смерті Андрія Васильовича надію на захист дисертації майже втратила. Соромилася навіть спитати у дружини Барабаша де дисертація знаходиться, бо останнім часом він саме допрацьовував її.

Петро Митухін після товариського учту, п’яну як сама ніч, зґвалтував Марію прямо на долівці в її хатині. Вона тоді не зовсім порозуміла, що сталося. А ранком почувала себе не людиною, а, як писав Маяковський, хмарою в штанях. Все обіч неї хиталося, сяяло, дзвеніло, наче у серпневу повінь на Амурі, коли тижнями ллють и ллють теплі мусонні дощі, а ти йдеш собі, мокра як хлющ, по сяючих калюжах, наче по хмаринах, ледь тримаючись на ногах від наповненого степовими пахощами повітря.

Але що трапилося, те трапилося. Не думала Марія, що в ту ніч сквасилася від горілки, можливо Митухін щось підсипав в її чарку, якийсь збуджуючий опій. Але ж не піде вона жалітися на те, що якимось чином опинилася в його обіймах. Що її тоді кидало й підкидувало, хитало, й захитувало? Але ж після першої ночі було ще дві. Вона сама не знала що робить, за яким бісом приймає його. А потім, наче хто по голові поліном гепнув. Прокинулася. Одна думка скіпкою стирчала в голові: як помститися ґвалтівнику, щоб таке йому вкоїти? Здуру розповіла нареченій Митухіна, про нічні походження нареченого. Звичайно тихо-мирно все не обійшлося. Плітки розповзлися по всім шпаринам інституту. Виявилося, що Митухін оплодотворив не тільки її, що в його обіймах побували дві практикантки Благовіщенського інституту, а Настя Когут, матір-одиначка, вже два роки виховує його синочка.

Так що заплановане на березень весілля промовлених приказало довго жити.

Але все це зовнішні фактори. Митухін порушив не тільки незайманість Марії, він потолочив її психіку. Їй стало нестерпно остогидлим те, що знаходилося у неї в черевині. В уяві виникали мерзотні потвори, вона не могла дивитися фантастичне кіно, бо все мерзенне, що там показували, опинялося в неї у череві. Зверталася до лікарки, але та відмовилася зробити викидень, наполягаючи що таким чином Марія назавжди буде приречена на бездітність. А лікарка, як щиро віруюча християнка, на такий гидотний вчинок не здатна. А що до Митухіна, який сенс було кандидату аграрних наук брати на себе відповідальність за те, що посіяв. Коли Марія зробила йому натяк, Петро глузливо посміявся.

— Це був тільки момент схрещування яблуні з жимолостю, подивимося яким буде підсумок…

Вона навіть ляпаса йому по пиці не дала, хоча дуже кортіло. Аж сироти тоді по тілу пішли, шукала очима чим би важким гепнути йому по голові. Але в лабораторії, зокрема сухого бадилля по стінах, не було жодного озброєння.

Світ не без добрих людей

На шостому місяці Марія почувалася носієм вибухівки, яка кожної хвилини може перетворити її в руїну. Це вже було психічне захворювання. Якось похмурим ранком вона прокинулася з наміром знайти подалі від міста якесь озерце або річку, розрізати собі черевину, збутися всього, що там знаходиться, а далі вже з легким серцем помирати в обіймах мирної озерної прохолоди.

Вона доїхала до кінцевої зупинки якогось занедбаного селища. Дійшла до околиці, спитала сивого кучматого діда як довго їй чвалати до озера. Дідусь якось дивно зиркнув на неї, задумливо похитав головою, але відповів, що йти до озера півгодини, не більш, тільки купатися там заборонено, бо з полів дощі позмивали багато пестицидів. Вона тільки усміхнулася у відповідь. Мертвій людині пестициди не завада, лежатиме вона, як кільчень в сиропі. Це вже потім спало на думку, що не треба було питатися діда як дійти озера. Він наче думки її прочитав, зупинив якогось хлопця, напоумив постежити за вагітною жіночкою. Що той і зробив. Наздогнав, запитав чи не заблукала, може допомога яка потрібна. Він питається, а Марія мовчить: почуває що хлопець від задуманого не відступить. А тут ще вірші почав читати, про рятівну красоту землі, про високе призначення людини. Тоді тишком-нишком Марія дістала із кишені ніж і жбурнула його в бур’яни. Бажання різати собі черевину поступово зникло. Уявила собі як буде лежати скривавлена на жовтому пісочку, як буде журитися, а то й плакати над нею оцей веселий хлопчина. Краще вже народити дитину та віддати якому подружжю. Чула, що зараз є попит на дітей. Продавала саджанці рослин, тепер продаватиме дітей, було б тільки з ким схрещуватися! Від такого порівняння на душі легше стало. Навіть посміхнулася. Хлопець помітив як змінився настрій незнайомки і запитав:

— Озеро наше забруднене, в ньому навіть риба не живе, може підемо до нашої ресторації пообідаємо?

Вона знизує плечима:

— Обід в ресторані чималого коштує. Якщо вас не обтяжить проведіть мене, будь ласка, до залізничного вокзалу?

— До вокзалу проводжу, обов’язково проводжу, — залементував хлопчина, — але спочатку пообідаємо. Таких фахівців-кухарів, як у нашій забігаловці, я навіть у Москві не бачив. А що до коштів, частуватиму я.

Він допоміг Марії доїхати до вокзалу. І на тому спасибі. Дві години, поки вони посувалися степом, частував Марію яблуками, читав вірші Єсеніна, чекав поки вона, втомлена, відпочине на придорожньому камені. За дві години Марія закохалася в нього по самі вуха. Наче божевілля яке на неї зійшло. Очей від його лиця не відводила, усміхалася, коли він усміхався, сиротами вкривалася, коли від захвату він пускав сльозу. Таких чудасій з нею ще не траплялося. Надзвичайним вродливцем, на її смак, він не був: руде довге волосся, сірі трохи видовжені очі, ластовиння по щоках, та й росточком ледь вищій за неї. Чимось він нагадував Марії сусіда Семена Соняшника. Але в цьому чоловікові було щось таке, що спокушувало, й насторожувало. Так буває коли здогонить в степу громовиця, зі сліпучими блискавками, та приголомшливими гуркотами. І радість освітлює душу і опаляє жах, але отак би йшла та йшла в очікуванні бурхливої зливи. Позви він Марію пройтися лісочком, вона б не задумуючись пішла, бо було таке враження, що декілька хвилин кохання з цією людиною пов’яже їх у нестямно палкій любові назавжди. Але ж вона була на сьомому місяці вагітності. Зовні це було ще не дуже помітно, але про це і вона і він знали певно.

Назвався подорожній Микитою Хмеликом. Оце прізвище — Хмелик, довго не давало Марії спокою, бо все його єство випромінювало щось хмільне, радісне, озонне. Студенти, її приятельки по аграрному інститутові, про таких хлопців казали: «Я бевзю від нього!» Отак і вона бевзіла від Хмелика. Він читав вірші, метляючи головою, змахуючи руками, навіть підстрибуючи, як це іноді роблять артисти по підмостках. А вона йшла трохи осторонь, паленіючи від бахання схопити його руки і завести собі за шию. Ніколи раніше такого бажання в неї не виникало. Після тієї потворної ночі, Петро Митухін декілька разів домагався Марії, поки одного разу її не знудило прямо на його коштовну краватку. Він так її жадав, так любив, що біг до туалету, матюкаючись почому світ стоїть.

Коли, залишивши Марію на вокзалі, Хмелик, легкий, усміхнений, вийшов за скляні брами, її такий дрож охопив, що ледь не знепритомніла. Прощаючись, він щось засунув Марії в кишеню. Вона думала — адресу, або телефон, але то були чотири банкноти по п’ятсот карбованців. Він дав незнайомій жінці милостиню! Боже! Вона побігла услід зі шпарким бажанням кинути гроші йому в лице, але саме підійшов потяг і Хмелик щез у натовпі.

Вона зненавиділа дитину, яку носила під серцем. Була думка негайно бігти до лікарні, позбавитися зародку, але й тут їй пощастило. Літня жінка з клунками овочів поцікавилася, що з нею сталося, кудою прямує, а Марія тільки головою хитала та ревла білугою. Потім підійшов її водій, вони довго заспокоювали Марію і таким чином вона опинилася в машині, а далі вже на вишуканім подворі з двоповерховим будинком, безліччю господарських прибудов і чималим клаптем поки що нічим незайманої землі Відразу спало на думку, що в цілком ошатному господарстві не вистачає саду. Побачивши обіч кам’яної доріжки саджанці смородини, Марія негайно опустилася перед ними навколішки, зігнула паросток, понюхала і, зніяковіло посміхаючись, наче вибачаючись за нахабство, сказала:

— Саджанці треба зрізати по саме коріння, а парості негайно спалити. Воно заражене склівкою. Та й сорт у вас не дуже, щоб дуже, зараз ми маємо набагато кращі культури ягідників.

Марія б ще багато чого сказала, та жіночка підхопила її під лікоть, допомогла піднятися.

—А ви хто будете за фахом? — поцікавилася, стрясаючи долонею зі спідниці Марії цятки городинного сміття.

— За фахом я аграрій, займалася при інституті селекцією ягідників. Але, бачте, й на мене знайшовся ловелас-запліднювач… А мені воно треба…

—І що цей запліднювач, жонатий?

— Поки що тільки збирається, наречені, бачте, комизяться. Одна відмовилася, друга теж, бо кохає одну, а бігає до другої.

—А сам він хто?

—Аграрій. Кандидат наук, майстер по жінкам та яблуням.

— Красень, мабуть, коли жінки по ньому сохнуть?

Марія хотіла щиро відповісти що насправді думає про Петра Митухіна, але виникла підозра, що господарку маєтку цікавить саме від кого вона носить у череві дитину. Щоб не насторожити жінку, Марія, як би в роздумі, знизнула плечима, тяжко зітхнула, а вже потім винесла вирок.

— Під тридцять вже йому, здоровий бугай, але ж бабій. Одна з наших працівниць вже виховує від нього хлопчика, такий забавний карапуз. Але я ні… залишу дитину в лікарні. Не можу вибачити такого нахабства. Хоча… хоча можливо я й сама повинна, повелася не так, як треба…

При цьому Марія почервоніла, як небо над обрієм, бо спала на думку Бела Харитонівна. Після смерті чоловіка живе в своє задоволення. Кохається аби з ким. І нічого. Ніхто її за се не засуджує. Єдиним незайманим Харитонівною парубком залишився хіба що сусід Семен Соняшник. Якось Харитонівна висловилася, що її лякає сама думка — затягти Семена в ліжко. Він для неї завжди був малятком в колисці. Може треба було Марії піти Семенові назустріч. І не обов’язково відразу до загсу. Отак би кохалися собі, як голубки на горищі, якби завагітніла, від його дитини не відмовилася. Скрушно раптом їй зробилося, так скрушно, що не втримала сліз.

— Ну досить тобі, досить, — почала заспокоювати її господарка. — у нас біда гірша. Син удачливий бізнесмен, нестямно закоханий в дружину, але остання надія дочекатися мені онука упірнула в лету. А повинен саме син. Поки хворів бізнесом про дитину й чути не хотів, два аборти зробила Марина, другий пройшов невдало. Лікарі поставили на жінці хрест. І саме тепер, коли з бізнесом у сина складається якнайкраще…

— Ви пропонуєте…

— Поки що я нічого не пропоную, така думка прийшла в голову синові, бо ти йому дуже сподобалася.

—Я… я знаю вашого сина?

— Знаєш… це він напоумив мене підійти до тебе, запросити до нашого куреню, як кажуть. А сам негайно від’їхав до Москви. Він там вчиться бізнесу.

— Отой хлопець… Микита Хмелик ваш син!

— Що тебе так здивувало, він тобі не сподобався?

Відчуття було таке що все тіло Марії перетворилося в одне палаюче багаття. Вона швидко висмикнула з кишені гроші, які всунув їй Хмелик і протягла жінці.

— Він… він сунув мені в кишеню ось ці гроші і втік. Але я не можу їх взяти, я не старчиха якась…

Жінка ласкаво обійняла Марію за плечі.

— Заспокойся, дурненька, Микита зробив це від щирого серця. Він хоча й бізнесмен, але людина добра. А гроші ти вже відробила, провела експертизу купленим мною саджанцям. Я в рослинах анітрохи не розуміюся, що нав’язали, те й прихопила.

— Ми подзвонимо, саджанці нам привезуть. Є в мене надійна жіночка, не продзвонить світові де я, та що я. Звичайно, якщо ви дозволите трохи попрацювати на вашому подвір’ї.

Господарка аж руками сплеснула.

— Яка може бути праця, тобі треба виносити дитину. Я тебе триматиму за доньку. Дружина Микити зараз у Москві, місяців з три не повернуться, а я одна в цьому палаці, наче привід ходжу. Так що проходьмо, покажу тобі кімнати. А далі вже й повечеряємо.

І породила Марія синочка

Вийшла Марія в пообіддя прогулятись вуличкою, зачинила за собою хвіртку, подивилася ліворуч — палахтить вулиця навислим над тинами гіллям, праворуч зиркнула — крокує вуличкою дівчинка: чи то груди у неї, чи дві пізні дулі за пазушиною? Таке вразливе дівчатко, краще б не бачити. Бо опікає груди, випалює, і наче безодня стугонить: чому не я така? Так би і впала навколішки перед нею, щоб пригамувати в собі нервовий свербіж заздри.

— Одарко, — зве дівчину мати, — знову чересла наче гасла понесла. Не страми матір, одягнися, як слід, поки не втрапила в халепу яку…

Але Одарка тільки фиркнула у відповідь, підскубла спідницю вище, щоб нові панталони від «версачі» люди бачили, і пливе наче качка водою.

Парубки вздовж шляху в чергу шикуються, жінки тільки головами хитають, підлітки регочуть: з пляжу втекла, чи що? Краще вже зовсім голою клигати, аніж роздягненою…

Жіночка в чорному спльовує в траву.

— Кінець світу, бабоньки, ну чистий сатана в юбці...

Марії доводилося бачити й не таке. Правда на ділянці, в червневе пекло, коли одне спасіння — легенький подих прохолоди від струмочка в балці, жінки безсоромно роздягалися, бо нагріта сонцем тканина поглинала прохолоду, а голе тіло сприймало кожний її дотик, кожну краплину випитої сонцем вологи.

Здогнала Марія дівчинку.

— Поспішаєш куди? — спитала.

— Тобі яке діло, ти хто така, щоб питати? — грубить Одарка у відповідь.

— Попадеш в тенета павука, пом’янеш…

—А ти що… вже звідти? — посміхнулася, маючи на увазі вагітність Марії.

Язикате стерво, та нічого не поробиш. Сперечатися немає сенсу. Поки не обпалиться, не врозуміє.

І здається Марії що то сонце перетворилося в людину, зійшло на землю, випромінюючи, чаклуючи людей й досі невидимим промінням. А тут вже дурень якийсь на блискучому всюдиході зупинився, вискочив, схопив дівчину поперек і жбурнув у темний салон машини. А далі тільки виск коліс, блискучі прошарки сліпучого сяйва по очах.

…Очунялася Марія — не може втямити куди її занесло. Лежить у срібляному ліжку, в срібляній кімнаті, і жінка якась маленька, вся в білому біля білого столу стоїть спиною до неї.

Помацала долонею живіт, а черевини — тю-тю… Наче й не була вагітною. Жіночка озирнулася, очима лупає.

— Прокинулися нарешті. Ото і добре. Маля кормити будемо?

— Яке маля? — дивується Марія.

— Синочка, — посміхається жіночка. — Хлопчик у вас… такий собі мумсятко кароокий. Бабуся днює й ночує біля нього, турбується за ваше здоров’я.

«Бабуся це, звичайно Єлизавета Хмелик. Така собі зовсім несучасна жінка, носиться зі мною як дурень зі ступою. І срібна ця палата, і я в ній, все це, звичайно, за її кошти…»

А тут і лікар в білому заходить, наче кухар в ресторації, гладкий, рожевощокий. І відразу до неї.

— Що з вами трапилося? Такого в моїй практиці ще не було. Два тижні провалля. Добре що все добре закінчилося. Розумненьке пацаня виносили. Сам на світ божий вийшов, ще й питає: куди це мене згараздило?

Марія оцінила жарт:

— Так таки й питає?

Лікар ворухнув губами і жіночка метеликом випурхнула з палати.

— Бабусі повідомимо що з вами все гаразд, а то вона, бідна, й днює й ночує у лікарні. Сісти можете, давайте допоможу?

Лікар подав Марії руку, але вона сіла в ліжку без допомоги.

—Я хвора, чи що… встати можна?

— Вставайте, тільки не рвучко. Все ж таки після пологів, та й без їжі два тижні.

Вона була одягнена в щось біле, шорстке, замість ґудзиків на комірці дві білі шнурівки. Марія соромливо зав’язала їх, щоб приховати улоговинку грудей. Лікар доброзичливо всміхнувся, підтягнув сповзаючу на долівку ковдру.

Вона сиділа на ліжку, спустивши ноги долу, коли повернулася медична сестра, тримаючи в руках декілька наповнених їством пакетів. Один пакет був прозорий з фруктами. Лікар дістав яблуко, чомусь понюхав його і почав смачно хрумтіти.

— Причащайтеся, будь ласка, — сказала Марія медичній сестрі.

Вона ще не зовсім втямила, як таке сталося, де вона і чому так загадково дивляться на неї лікар з сестричкою.

В пакеті зокрема яблук, лежали груші і окремий пакетик полуниці. Марії спало на думку, як колись полуницями секретарка академіка натирала собі лице. Щоб шкіра сяяла, як у молодої дівчати з відлунням червоного шовку. Вона хотіла спитати: чому не несуть дитину, але було чомусь соромно. Навіть їсти було соромно: не тільки яблука, але й полуниці. Яблука, бо не було бажання, а полуниці… якщо поділитися, чим вона прихорошуватиме лице?

— Ви їжте, їжте, — під'юджувала Марію сестричка, розовими пальцями виймаючи з пакета яблуко. — Їжте, але краще почати з молочного…

— Частіше, але потрошку, — порадив лікар. — Не забувайте, що вам доведеться кормити маля…

Марії здавалося що у неї брудні руки і їх негайно треба помити. Вона показала лікарю долоні, як це робила в школі перед вчителькою, і він, наче прокинувшись, стурбовано вигукнув.

— Мило і вода ось у тому закуточку, — він стрільнув очима на білу фіранку в такому ж стерильне білому кутку палати.

Марія встала, поклала пакунки на тумбочку і мовчки рушила мити руки. Вода була приємно теплою, мило духмяним, все це нагадувало фантастичний сон, бо від жінок Марія чула, що в пологових будинках царить антисанітарія, що у палаті лежать по десять-дванадцять поліжниць, задихаючись від спертого повітря. Але тут все було як найкраще.

—Я бачу все у нас без проблем, — весело вигукнув лікар, і, потираючи долоні, рушив до виходу із палати.

— Яблука візьміть, — крикнула вона услід, — а мені, якщо можна, склянку чаю!

— Обід зараз принесуть, — весело оскалився лікар, — а яблука… яблука з’їсте після обіду.

Він був високий, статечний, не красень, але на думку Марії кожна породілля була в нього потай закохана.

Синочка Марії принесли після обіду. Рожева пляма на білому пакунку. Перше відчуття — жах. За мить відсахнулася, але швидко отямилася. Син ссав груди і їй було боляче. Дуже боляче. Марії здавалося що робить він це навмисне, скубе зубами її ніжне тіло. Зокрема її починала дратувати усмішка медичної сестри.

— Ваша бабуся внесла на рахунок пологового будинку чималі гроші. Породілля шушукаються, заздрять, звісно, але краще вам з палати не виходити. Не люблять наші жінки щасливих…

Повідомлення зіпсувало настрій. Марія ледь утримувалася щоб не розповісти медичній сестрі яка вона щаслива. Що дитина це вже не її дитина, що вона в цьому світі неприкаяна, як ніхто інший. Але кому це потрібно, чи поінакшає щось після розповіді. Якою б її доля подалі не була, сьогодні навкіл неї персонал ходить навшпиньки. Саме це й дратує людей.

Помітивши як картається Марія, кормлячи дитину, сестра мимохідь позначила.

— Якщо бажаєте, ми покличемо годівницю?

Не відразу Марія втямила що їй пропонують. Окрема палата — це вочевидь, але годівниця? Невже знайдеться мати яка обмежить у молоці свою дитину?

— Краще не треба, — усміхнулася вона, — будемо звикати, виросте не так кусатиме…

Медична сестра промовчала.