04. Мій краянин Макогон чіпляється за владу

Сучасні наші газетні замальовки втратили головне – людину. Коли читаю нариси на сторінках старих газет, дивуюся, як багато було в них поетичного, свіжого, а зараз що… Що виникає в уяві коли ми читаємо як зроблена ноуменами зірка зрадила своєму чоловікові. Та ще й з двома мужиками.

Читати, і особливо писати про шоу-бізнес я не спроможній. Мені більше подобаються сучасні бізнесмени від криміналу.

Я кажу Макогонові:

— Не треба сперечатися з долею, вона своє візьме.

Він потирає долонею голеного до місячного зблиску черепа, і, ощиривши  вставні золоті зуби, зауважує.

— За владу, Тарасе, треба хапатися і негайно, бо завтра пізно буде.

Він піднімається на трибуну крок-в-крок за кандидатом у губернатори В’ячеславом Бердником. Він теж наш краянин, тільки старіший віком, і я його майже не знаю. Хіба що його батька, який не давав нам, дітлахам, спокійно жити: м’яча вулицею не буцай, бо поламаєте помідори на грядці, здорово не кричить, бо заважаєте йому відпочивати, не дразніть собак, не пийте воду з  колодязного відра, бо напускаєте слини… Уявляю собі яким буде наше життя, якщо синочок у батька пішов! А синочок тим часом розкриває виборцям очі на надзвичайні події в державі, голена потилиця Макогона вилучає сонячні промінці, які мальовниче підкреслюють палаюче натхненням лице кандидата Бердника.

Я в той день стояв осторонь від натовпу, дивився на проповзаючи небом пухнасті хмаринки, з щемлячим болем у душі, прощався зі своїм щасливим минулим. В’ячеслава Бердника я не знав, мешкаючи в Маліївці, але в Хироманську, за сім років праці у газеті, начувся про нього чимало чого. Починав він секретарем комсомолу на суднобудівельному заводі, потім, закінчивши партійну школу, — директором заводу сталевих конструкцій, а останнім часом надсаджував горлянку гаслами демократичної перебудови Михайла Горбачова. Що стосується Макогона, він вісімнадцять років здобував собі кримінальну кар’єру по таборах, а, випурхнувши на волю, здобувся посади місцевого кримінального авторитету.

Тепер вони стояли на трибуні плече-в-плече: Макогон підтримував, а Бердник жадав його підтримки. Таким чином у новій Росії народжувалася народна демократія. Добру половина натовпу на площі створювали люди з кримінальним минулим, другу — комуністи, учорашні урядовці, або спрямовані до влади недоуки.

Розуміючи що нічого нового, крім вже відомих мені закликів Горбачова, не почую, я неспішно пішов собі до узбережжя Амуру, і довго сидів на пісочку, слухаючи як хлюпає накатна хвиля по невеличких побережних камінцях.

 

Як до Петруся Ярка причепилася кличка Макогон, про це я у нього не питав. За що він сів, мало хто знав, навіть мати, коли її питали, розводила руками: «Сам собі допру накаркав, начитався якогось Монтекристо, і почав чудасії витворяти…» Про чудасії Петра я дещо знав, бо мешкали ми на одній вулиці. Я був ще зовсім малим хлопчиськом, коли він розповідав нам про пригоди графа Монтекристо, і, зітхаючи, повідомляв, що й сам він колись розбагатіє, буде мандрувати світом на своєму пароплаві, в оточенні вродливих, шляхетних жінок. Після школи один чи два роки Ярко вчився в педагогічному інституті, звідти і пішов етапом до Магаданських таборів. Спочатку на чотири роки, але через три отримав ще вісім, і так до тисяча дев’ятсот дев’яносто третього, коли, як кажуть, отримав штурхана від прокуратури, не досидівши декілька років терміну.

В свій час я намагався поставити знак рівності поміж героєм Олександра Дюма і кримінальним авторитетом, але схожості так і не знайшов. Прибуток від бізнесу належав кримінальному загалу, своєю частиною, щоправда, він ділився, смішно сказати, навіть з містечковою профспілкою, щоб її урядовці не повмирали від голоду. Що до пароплава і красунь-наложниць,— чого не було в нього, того не було…

 

Я відмовляюся від посади

 

До виборів губернатора залишалося менше тижня, коли мені подзвонив шеф прес-бюро виборчої компанії, Василь Негода, запропонувавши негайно написати й надрукувати ластівку в підтримку майбутнього губернатора В’ячеслава Бердника. Він обіцяв за роботу підвищений гонорар і тепле містечко при шефі. Мені б ухопитися за пропозицію, написати цю хвалебну листівку, але щось та не влаштовувало мене в цій виборчій компанії. Не знав я за що на вісімнадцять років був засуджений Макогон, та й сам Бердник останнім часом поводився не зовсім по-людські. Ще не ставши губернатором, він упорядкував за собою декілька невеличких, але прибуткових підприємств, віддав у приватну власність синові усі нафтові заправки. Журналісти, які підтримали його на перших кроках до влади, були обрані в державну думу і негайно переселилися до Москви. Я розумів що інші кандидати проґавили свої можливості, були надто соромливими у виборі попутників, ігнорували кримінальний загал, котрий дружним натовпом висипав із місць ув’язнення на вулиці та площі міста. Залишалася тільки надія на розсудливість губернатора, бо все його оточення складалося із відспіваних підлабузників комуністичної влади.

Чутка, що майбутній губернатор щойно побував у Маліївці, з бажанням придбати його у приватну власність, примусила мене напроситися у відрядження. Мешканці села, на моє питання, тільки плечима знизували, але секретар, поки ще існуючої партійної організації, підтвердив чутку. З’ясувалося, що і батько і дідусь Бердника народилися в Маліївці, тому й проявив синок до села таку надмірну увагу. Поміркувати було над чим. Не ставши ще губернатором, Бердник пестив надію закріпачити маліївців і таким чином створити в селі щось на зразок комуністичного раю.

Я мовчки сидів на пісочку, але в грудях у мене вирували всілякі почуття, від ненависті, до безнадійного розпачу.  

Дотиком долоні до плеча повернув мене в реальність мій друзяка, відповідний секретар містечкової газети «Амурська зірка», Сергій Пономаренко.

— Життя своє проспиш, — сідаючи поряд на пісочок, пожартував він. — Я теж не втерпів відвертого підлабузья, знудило навіть. — а, помовчавши, спитав: — Як на твою думку, що нас чекає завтра.

— До виборів —  будуть стрясати повітря, потім деякий час улаштовуватися при владі, а вже далі пішло-поїхало. Треба запасатися вівсянкою, поки не вдарили під вдих неминучою у таких випадках кризою. І олії в пляшках купити. Це обов’язково!

—Вівсянка, олія, якого ти біса відмовився писати про Бердника? Він живе думкою затягти тебе в свої тенета. Очолив би прес-бюро при губернаторі, потім відділ мистецтва… Я б на твоєму місці, Тарасе…

—Прислуговувати мене не навчили. Краще жити на вівсянці, аніж бачити як голодні діти зазирають  до твого рота. А що торкається посади, якщо є бажання, я замовлю словечко Макогону. Він теж з Маліївки, деякий вплив на Бердника має.

Лице Сергія спотворює іронічна усмішка. Мабуть він вже питав щастя на цій стежині, але чимось Берднику не сподобався. Не знаю, за яким принципом Бердник набирав собі команду, але, на мою думку, Пономаренко на посаді шефа прес-бюро був би губернатору надійнішим опертям.

Безпритульні хлопчики та дівчатка босоніж крокують вогким пісочком узбережжя. Волосся мокре — мабуть купалися. Руки в кишенях, всі разом, як по команді, спльовують у наш бік. Таким чином виказують зневагу до одягнених на пляжі людей, бо самі вони промишляють: з чималим мистецтвом нишпорять по кишенях залишеного на пляжі одягу. Нишпорять артистично: ходять довкола одягу сторчки, перекидом, як циркові клоуни.

Одяг на дітлахах не гірший за нашого, особливо у дівчаток. Сердобольні мамки віддають їм чепурну одежу підростаючих дочок. Що давно не прасовані — не біда, більше екзотики! Дівчатка з цигарками в зубах, хлопчаки не курять. Дівчатка нахабніші, до нас не підійшли, бо одягнені ми з Сергієм так собі: випрані до легкої голубизни джинси і не кращого ґатунку сорочки. Дітлахи обступили смокчучих пиво парубків, про що говорять нам не чути, але далі вони посувають задоволені. Пономаренко коментує:

— Сучасність писана олією…

—А на мій смак — слізьми.

Сергій іронічно всміхається.

Повз нас берегом пройшла жіночка, майже роздягнена, замість трусиків низка виблискуючих промінцями камінців.

— Ексцентрична дамочка, — аж завертівся сідницями по пісочку Сергій.

—Є за що абищиця купувати.

— Треба тобі, Тарасе, вилізати із соціалістичного багна, заможність — не дивитись на заможність як на ваду.

— Вона що, вагон вугілля надовбала, чи море соняшників виростила? Валютна повія…

Сергій лягає горілиць на теплий узбережний пісочок і, заплющивши очі, мрійно промовляє:

— Не впорався я дочасно влитися в екіпаж губернатора. Посядуть владою невігласи, все місто у приватну власність загребуть.

—Чи воно тобі треба!

—А тобі, невже відмовився б керувати невеличким заводом, або одержати у власність декілька будинків?

Жіночка в срібляному намисті, замість купальника, вийшла з води, погладжуючи руками свої чванливо випнуті груди.

— Хлопчики, вода бр-р-р… яка колотнеча, можна сісти поміж вами, погрітися.

— Валяй, чого вже, — відсунувся я подалі від Пономаренка, поступаючись місцем.

Зібране у вузол волосся на голові жіночки розсипалося на безліч білого павутиння. Я чуманів од його духмяного повіву.

—У тебе є куди піти? — витріщивши на красуню очі, питає Пономаренко.

Біле жіноче волосся захилиталося, заблищало золотими брижами.

— На жаль, батьки вдома…

— На пару годин поступаюся своїм лежбищем, — поклавши долоню на плече жіночки, зітхнув я.

—Але майте на увазі, задарма не піду, за двісті доларів будь ласка…

Пономаренко аж зіщулився.

—За такі гроші мене дружина приласкає не гірше…

Я задихався від повівів її срібляного волосся.

— Тебе як звуть?

— Настею…

— Оце тобі, Настя, моя візитна картка, забігай о двадцятій, за ніч даю двісті доларів, але російськими.

Вона вихопила з моїх пальців картку, прочитала, повела на мене своїм величезним блакитним оком.

— Журналіст!?. Тарас Павлович… читала, читала… з тобою ладна за сто доларів.

Рвучко вскочивши на ноги, вона побігла одягатися.

—Ладна жіночка, — зітхнув я. — Якщо прийде, залишу дружиною.

—Повію… дружиною, ти, Тарасе, сказився?

—Аби затишок в домі був.

 

Знову Мар’яна

 

—Бачу, не дуже ти швидкий на такі справи, — цілуючи мене в щоку, жартувала Мар’яна. — Всупереч неймовірному, доведеться починати самій. Це буде моя перша спроба, якщо сподобається — піду по руках. Завдяки тобі, Тарасе. Ночами не сплю, хоч на стелю лізь…

— Якщо виникає бажання, виникає й здатність здійснити його. Але, скажу відверто, ти лишку вигадала про мене, бути твоїм коханцем я згоден, але сім’янин з мене ніякий.

— Говори, говори ще, — загортаючи мене в поли свого пальто, шепотіла вона. — Мені потрібен коханець, саме коханець, а не чоловік. Діточок я сама викохаю… покинеш ти, піду по руках…

Оце «піду по руках» мені не дуже подобалося. Ген, чим налякала! Скільки їх сьогодні, молодих вродливиць по руках пішло. Стіни всіх будинків номерами телефонів обклеєні. Я вже не знав як від неї відчепитися. Мар’яна цілувала з таким запалом, що все моє єство нагрілося до білого жару. Але поспішати в таких справах я не звик. Треба було трохи охолонути, випити, нарешті, принесене Мар’яною вино.

— Не пали, бо збожеволію, зґвалтую прямо одягненою. Не будемо поспішати,  вип’ємо по чарці.  Давай сюди пальто, хустину,  ти сьогодні показуєш себе такою вродливицею, що вдих мені перетинає. Проходь, сідай до столу. У мене є яблука, кажуть краснодарські…

Мар’яна роздяглася, сідаючи до столу, за звичкою скуйовдила волосся долонями.

—А знаєш, — наповняючи гранчасті склянки вином, мрійно промовила вона. — Знаєш, чому від жінок завжди тхне безпекою? Наодинці з собою вони займаються самоїдством. З одного боку я — людина: маю вищу освіту, люблю вірші, класичні музики, а подивитися тверезо — я частина ґрунту, на якому проросте посіяне тобою зернятко. Те ж саме відбувається в світі тварин.  Тютілька у тютільку. Наш Бог, він що, зокрема тичинки та маточки нічого кращого уявити собі не міг?

Мені від тичинки та маточки стало так тоскно, що я не втерпів.

—Я не кликав тебе, Мар’яно. Сама прийшла. Спокушаєш мене й себе, а чи воно тобі потрібно? Богу що, він прикинувся голубком, прилетів у ліжко Марії… не знаю вже що, та як він там робив, отой святий ґвалтівник, але я йому уподобатися не бажаю. Давай краще вип’ємо за нас з тобою…

Я верз усілякі дурниці, аби тільки заспокоїти себе і Мар’яну.

—І налетіла вона хижим когутом на покірливо притихле воронятко! — продекламувала Мар’яна, вдаряючи склянкою  об мою склянку. — Я вип’ю за нашу ніч, за першу, але не останню. Але тільки на брудершафт…  заводь свою руку за мою.

Так пити це справжня кара. Я відчуваю як боляче вдаряє в скроні кров, як важко і солодко дихає мені в лице Мар’яна. Вона ставить склянку на стіл, забирає недопиту мою, кладе долоні мені на плечі, і, примусивши сісти на табурет,  починає роздягатися. Вона не носить ліфчика, її невеличкі груди торкаються моїх губів. У неї двоє діточок, можливо вона надіється що стане моєю дружиною. Але це неможливо. Мені треба мати свою дитину, бо у батьків я був одинцем. Останній із могікан.

— Дівчинко, тільки не жадай неможливого, я відспіваний бабій, я…

Вона продовжує роздягатися. Спідниця падає на долівку.

— Не виснажуй себе дурницями, Тарасе, я все добре розумію. У ліжку краще бути з коханим, а не з сексуальним партнером.

Вона нахиляється, бере сукню, достає з  кишені пакетик, який не дозволить засіяти насінням заорані ґрунти нашого кохання.

—Я сама буду одягати його, добре? — каже вона і губи її тремтять від нервового збудження.

Закривши очі, я лежу горілиць у ліжку. Мар’яна щось там робить, щось мурмоче, я чую її стогони, відчуваю її вуста. Мені здається, що я доживаю останні хвилини свого життя, не дарма ж вона декламувала рядок про когута, який налетів на покірливо притихле воронятко…

 

Comments