18. Хто вбив Макогона?

Яковлєв таки знайшов мене, правда саме в той час, коли ми з Сергієм Пономаренком неспішно посувалися в конференц-залу апартаментів губернатора. Там заплановано зустріч з прем’єр-міністром. Чорна машина Яковлєва  ледь на хідник не вискочила, хлопок дверцятами три атлети у чорних смокінгах виросли перед нами. Я вже зібрався з духом битися, почав напучувати себе гнівом, але Яковлєв заспокоїв мене рухом руки.   

— Про старе забудьмо… проїхали… Мені казали що ти провидець, можеш знати хто вбив Макогона?

Я ледь не зареготав.

  Думаю що так…

— Хто?               

— Його вбило хворобливе бажання обратися з чужою долею. Не спромігся зазирнути за обрій…

Яковлєв не зовсім втелепав що я маю на увазі. Перезирнувся зі своїм застрашливим оточенням, але хлопці тільки роти викривили. Але Яковлєв продовжив допит.

— Чутка йде, що ти був його друзякою, зналися з дитинства?

— Про друзяку — зайве, бо народився він років на десять раніше за мене, але майже сусідами були. У мене голова лящить від спогадів дитинства. Макогон тоді ще не Макогоном був, а Петром Ярко. Любив він балансувати на канаті, протягнутому поміх хатою і сараєм. Окрилить себе кольоровим ганчір’ям, цигаркою пихкає, і посувається, балансуючи руками в повітрі. Наче хапається за щось невидиме нам, роззявам.

—Так-так-так, Ярко був романтиком, він і по таборах чудасії відтворював, за що й отримував додаткові терміни. На мою думку, не обійшлося без міліції. Останнім часом у нього були проблеми з бізнесом, в першу чергу він скасував грошову допомогу саме міліції.

— Макогон не міг не попередити міліцію про проблеми з бізнесом, а там теж не дурні сидять. На його шиї сиділо чимало забутих владою стариків та дітей. Він навіть профспілкам допомагав...

— Так хто ж, на твою думку, вбив його?

— Припущень багато, поки що думаю…

—А як надумаєш?

— Освідомляти тих, хто знає, повірте, не буду.

Коли машина рушила, Пономаренко сказав.

— Здається мені, ти знаєш хто ухекав Макогона.

— Про такі справи краще не знати. Ми хлюпаємося в такій бридкій калюжі, що на правосуддя жодної надії!

— Добре… я помовчу. Але ж…

—Не треба було Макогонові обкладати податками бізнес  водіїв вантажних машин. Там хлопці в одній коробці працюють, чхати вони хотіли на кримінальну владу. Сам урядовець бізнесу сідає за кермо, якщо хтось із хлопців захворіє. І працює не на себе. а на хворого. Вони живуть законами дружби…

—Дружба-дружбою, але ж вбивати?..

—Коли тебе оточують озброєні здирники, іншого рятунку, як протистояти, не існує.

—Ти б теж так зробив?

—Ні, я б так не зробив, я вовк-одинець, мені кортить побачити коли сплячий прокинеться.

—Ти маєш на увазі?..

—Маю на увазі занедбане наше суспільство.

 

Смерть журналіста Скрипника

 

Напівздичавілість безпритульних діточок сучасні ідеологи виправдовують тим, що, нібито, оголошене комуністами загальне добро — девіз шахраїв та облесників. На мою думку, саме шахраї та облесники озброїлися отим девізом, щоб створити собі земного раю на кістках викинутого на смітники народу. Але, чи надовго? Бачу як зростає гнівне полум’я в серцях людей, чую про що гуторять, кого звинувачують у безплідності государевих напруг. У кожної думаючої людини виникає бажання, казати те, про що казати не слід, бо релігійні і державні машкари, безсоромно ховаючи під масками свої обличчя, гострять на людей не тільки електронні вуха, але й всевидючі електронні очі. Тотальне стеження за народом у демократичній державі! Яка дика примара! Тільки людиноненависництво, невміння влади спілкуватися на рівних з кожною окремою людиною, породжує сучасну бісовщину. Ще трохи і в державі нікому буде працювати. Всі шахраї зберуться по церквах, меріях, та губернаторствах.

Отаким монологом частувала мене Марія, підсовуючи карафу з домашнім виноградним вином. По склянці ми вже випили, мені б цього вистачило, але господарка наполягала пити по другій, бо, мабуть, не про політику балакати покликала. Тільки після третьої дійшла до мети запрошення. 

— Навідався б ти, Тарасе, до Микити Хмелика, людина він шляхетна, але останнім часом щось там у нього не заладилося. Дружина з дитиною і усіма його грошовими рахунками рушила за кордон, матір, Євдокію Павлівну, поцупили здирники: дзвонять, вимагають мільйони доларів. А у нього на рахунку пшик та маленьке…

Я був чимало здивований ледь не слізним проханням Марії, тому й відповів жартом.

— Як казав Маяковський: сідай на власні сідниці, та рухай, куди не треба. Здається мені, що твій Хмелик не зовсім порядна людина. Не бачу логіки в його вчинках. Дружина з твоєю дитиною і банковими рахунками рушила за кордон? Він що… телепень який! Дурять вони тебе, бо дуже довірлива.

Вона подивилася на мене з такою розпачливою міною, наче вперше побачила. Навіть рух зробила, щоб підтягти до себе карафу з вином. Це вже було надто смішно.

— Він що… отой Хмелик, був твоїм коханцем?

Ластовиння на лиці Марії стало ледь не помаранчевим.

— Ти що, Тарасе… Микита наполягав щоб я залишилася, згодом стала його дружиною, але я втекла, бо він же на тому часі був одружений.

     Добре зробила, що втекла… Не дуже мені подобається твій задум, але

якщо жінка просить… Малюй мені адресу твого Хмелика.

Таким чином довелося мені поїхати до Микити Хмелика, а якщо його не буде, поспілкуватися хоча б з його ненькою. Я не вірив, що її викрали з наміром викупу. Я помітив, що, останнім часом, все моє оточення кошлається в якихось, недосяжних моєму розуму, людських термітниках. Жінки полюють на одинців-підприємців, якимось чином переписують бізнес на себе: дивишся, ще вчора респектабельний чоловік робиться безпритульним сіромою. Молодих дівчаток запрошують у клуби по інтересам, де, зовсім роздягнених, відсортовують, як тварину, на продаж за кордон: в доми розпусти, або прислужницями до стариків—одинців, а далі вже як кому пощастить…      

Приїхав я, але ні самого Микити, ні Євдокії Павлівни дома не було. Двері відчинила напівбожевільна молодиця, на моє питання коли повернуться господарі, щось промукала, наче глухоніма, і, по-звірячому шкірячи рота, виштовхала мене геть за брами.

Я довго ходив зеленими вуличками селища, посидів на вокзали, зацікавивши сержанта міліції, зовсім молодого ще, але доскіпливого хлопця. Він запитав, хто я, звідки, а, побачивши посвідчення члена Спілки журналістів, вибачився і присів поряд.

— Про когось з тутешніх напишете?

— Жіночка одна працювала торік у Хмеликів, почула, що біда з Євдокією Павлівною причинилася.

— Ви не знаєте адреси?

— Заходив, але мене їхня прислужниця з двору витурила.

— Тіточка Марфа. Її Микита найняв за господарством приглядати, але сам повинен бути дома, з півгодини як на вокзалі був.

Дільничний визвався супроводжувати мене до подвір’я Хмеликів. Можливо був такий шляхетний, а можливо виникла недовіра до мене. Чимало блукає по Росії фахівців з підробленими документами.

На цей раз Микита Хмелик зустрічав мене сидячи на лавочці біля хвіртки.

— Ви Тарас Павлович? Марія тільки що дзвонила, проходьте, і ви , будь ласка, Сергій Сергійович, бо, мабуть, ще не обідали?

— Саме на обід йшов, а по дорозі оце гостя прихопив.

Марфа зустріла мене вельми оцінюючим поглядом. Навіть плечима ворухнула, можливо, таким чином вибачалася за свою не зовсім шляхетну поведінку.

Якщо зовні будинок Хмеликів показував себе ледь не взірцем мистецтва, то зсередини більше нагадував казарму в три поверхи. Стіни були невдало потиньковані, меблів майже не було, від китайських картин віяло пустелею. Правда на кухні, куди нас супроводив Микита, було тепло, затишно, там царював дух смачних запашних страв.

Чомусь я був певен, що Микита запросить до столу прислужницю Марфу, бо розмовляв з нею з повагою, але не запросив. Вона мовчки підносила нам страви, також мовчки відходила, і сиділа десь, реагуючи на кожний рух свого господаря.

Спочатку розмова точилася навколо спортивної мафії, що від нахабного рекету перейшла до замовних вбивств, потім на обрії виникли піп Олексій з його красунею-дочкою Ритою, яка відверто зневажає батька за його попівську посаду.

— Бігає вулицями, ледь не роздягнена зовсім, мужики божеволіють, а тут вже пішла чутка, що хтось не стерпів, зґвалтував прямо біля церкви. Хто — не оголошують, Олексію лячно за посаду, твердить, що у доньки не всі дома. А учора, вперше побачивши лікаря пологового будинку, Рита вказала, що ґвалтівник саме він і наполягає, щоб він негайно оформив з нею шлюб. А лікар в ту ніч з лікарні не виходив, за операційним столом стояв, що стверджують десятки очевидців… А ще кажуть, що її загребла в свої шереги місцева спортивна мафія, яка давно вже точить ікла на мій бізнес. У церкву міліція носа не всує, але підозрюю, що матінку мою, ховають саме там.     

— Досить вам про попову доньку, ви мене послухайте, — не втерпів сержант Сергій Сергійович. — Ніхто з місцевих мешканців на таке не зважиться.  На думку майора Завірюхи, у злочині є якась глибинна течія, хтось бажає тобі, Микита, помститися. Підозрювати циганського барона — зайве, йому мільйон доларів це так… пустушка для маляти. Ви бачили який він собі палац відбухав? Таких палаців у нього по кожному району. Здається мені, і зникнення дружини, і банківські вклади, які так раптово і невідомо куди щезли, і вкрадена мати — все це кільця одного ланцюжка. Не ланцюга, а саме ланцюжка, он подивіться у вікно. Бачте ту красуню, що на лавочці біля хвіртки сусідів Кошових сидить. Якого біса вона там стирчить? Її барон у батьків за двісті тисяч доларів викупив, і ще сто тисяч сунув на кишеню нареченому. Щоб забули що така існує. А вона, бачте, коли б не повертався я додому, наче прикута ланцюгом, перед подвір’ям Хмеликів тупцяється…

Я підійшов впритул до вікна, і побачив дівчину, з якою познайомився відразу, як вперше підійшов до будинку Хмеликів. Побачивши мене у вікні, вона вітально помахала долонею. Я відповів дівчині тим же.

— Ви що знайомі? — побачивши мій рух, здивувався сержант.

— Коли я вперше підійшов, вона стирчала отут біля воріт і щось у блокнот записувала. Зацікавлено по-господарські озирала, я б сказав, обсмоктувала, будинок. Запам’ятав ще, якогось американського співака на обкладинці блокноту. Звісно, я зачепив її, біля такої красуні мовчки не пройдеш. На що тут дивитися, кажу, подивися, ген які лани за селом. Тоді саме вуличкою пройшла машина, навантажена лозовими сапетками з абрикосом.

—А Одарка, що вона у відповідь? — поцікавився сержант.

— Спитала, звідки такий чепурун приїхав, чи не до Хмелика, за його нерухомістю. Я пожартував, що згоден вкласти гроші в рухомість, яка блимає на мене оком. Дівчині жарт сподобався. Запам’ятав її ущипливу усмішку: вітайте Микиту, скажіть — нехай поверне царівні-жабі зідрану з неї шкіру. Мені тоді не до гадок було, думав: жартує красуня. Які можуть бути міркування, коли посуваєш до незнайомої людини, не зовсім навіть розуміючи за яким бісом. Але щось таки, оця Одарка мала на увазі, коли про жаб’ячу шкіру казала.

Я пильно дивився в лице Хмелику, але він поставився до моєї розповіді відверто байдуже. Наче вперше почув про царівну-жабу і її жаб’ячу шкіру.

Хмелик поки що показував себе людиною вельми шляхетною. Не спитав навіть по яким справам завітав. Журналіст це ще не слідчий, хоча іноді розвідки журналістів досягають істини швидше, ніж робота слідчих.

Я таки поцікавився хто вона така, оця писана красуня Одарка.

— Одна з наложниць місцевого наркобарона, — обсмоктуючи куряче крильце, відповів сержант. — Сучасна секс-лялька містечкового польоту. Останнім часом її частенько можна бачити з поповою дочкою. Два чобота — пара…

Від такої розмови мені зробилося зовсім тоскно. Постать, лице, очі і поведінка Одарки ніяк не в’язалися з секс-лялькою місцевого польоту. Що одягнена надто крикливо, хто так зараз не одягається. Навіть похилого віку жінки, виставляють все, що є у них кращого на публічний огляд. Попової дочки я не бачив, але був певен, що про неї теж багато брешуть. Люди думають стереотипами: якщо ти донька священика, одягайся в усе чорне, начепи на шию хреста і молися на свого рятівника. Я питав Микиту, що маю відповісти Марії, бо втручатися в справи слідства мені не дозволять, а якщо бути до кінця щирим, мені не зовсім подобається оця драма з викраданням Євдокії Павлівни. Є в цьому злочині якесь ошуканство. Скажу відверто, свербить в голові думка, але не промовлю, бо декому вона буде неприємна. Особливо тобі, Микита…

В сусідній кімнаті щось грюкнуло, завжди нечутна тіточка Марфа зреагувала на мої слова досить таки нервово. Треба сказати, що я весь час тримав у пам’яті нашу першу зустріч. Так повестися могла тільки жінка, яка в кожному з прибульців почуває притаманну загрозу. Навіть Микита коротко відітхнув, наче йому не вистачало повітря, а в погляді  сержанта, Сергія Сергійовича, прозирнуло щось таке, чого аж ніяк не слід було виказувати. Серцем розумію, що треба мені поспішати. Стою біля вікна, дивлюся на Одарку і Одарка дивиться на мене, наче попереджує про щось. Питаю Микиту:

— Що думаєш робити далі? Марія тобі — не світ у вікні. Вона талановитий фахівець по ягідникам, садок виростить, але як особистість… Мені зрозуміліша її мати, Світлана Георгіївна… Але я, мабуть, піду, пообтираюся поміж люди, може щось скажуть.

Сергій Сергійович уїдливо всміхнувся.

— Досить з населення наших слідчих, навіть соплі висмоктали. Про що тільки не питали…

— Вони питали, коли в останній раз бачили, де бачили, хто приходив, підходив…, а я буду питати про гриби в лісі. Чи є сенс збагати за грибами?

—У вас в Хироманську що, грибів не буває?

— Грибників більше ніж грибів. А тут, чув краєм вуха, цеберками білий гриб несуть.

— За грибами можемо разом сходити, — озвався Хмелик, — тільки вже не сьогодні, краще наступним днем вдосвіта. Саме малюки підуть…

— Нехай буде наступним, а я таки пошвендяю містечком, в місцеву редакцію зайду. Тут у вас Василь Скрипник працює, разом вчилися…

— Не чув, працює такий? — звернувся Хмелик до сержанта.

— Працював… транспортом в газеті займався, але останнім часом щось не чути. Може з’їхав куди. Ви подзвоніть, хоча тут недалечко… Я проводжу, бо мені час повертатися на службу.

Ми простилися з Микитою на сходинках, потисли один-одному руки. Марфа так і не вийшла. Відразу за брамами, до нас підійшла Одарка, вклинилися поміж нас, схопила обох під руки.

— Подаруйте, будьте ласкаві, хвилиночку. Ти, Сергій, на вокзал... ми потім знайдемо тебе. Мене цікавить Марія, де вона зараз, що з нею? Чому тоді втекла від Хмелика?

На розі вулиць Одарка відчепилася від сержанта, а мене майже вштовхнула у вузеньку вуличку, якою ми неспішно рушили, обминаючи сліди учорашнього дощу. Від Одарки віяло коштовними парфумами, від парфумів, а більше від її пекельної вроди у мене переймало подих. Я ледь втримувався щоб не кахикати, як це роблять хворі на легені люди.

— Далеко мандруємо? — поцікавився, ліктем легенько притискуючи руку Одарки до свого тіла.

— Побачиш, як прийдемо.

Я не корчив з себе бозна-що, але подумки вже раював у солодких обіймах красуні. Жіночку теж захоплювала ця розвага, вона наче ненавмисне торкалася мене своїм стегном, лукаво посміхаючись при цьому, нібито натякаючи на можливість здійснення моїх бажань.

Незабаром двоповерхові кам’яні будинки уступили місце одноповерховим баракам з круглої деревини, асфальтовані тротуари — побитим дерев’яним місткам, котрі неприємно прогиналися під ногами, схлипуючи язиками бридкої води. Ми ввійшли в забруднений сміттям коридорчик на дві квартири. Одарка подзенькала ключами по крицевій ручці дверей.

— Заходьте, коли прийшли, — якось зовсім байдуже озвався господар помешкання. — Це ти, Одарко, воно в куточку чистий стілець, можеш присісти…

—Я не одна, чуєш, Василь, ти мріяв зустрітися з Тарасом Павловичем…

Я не відразу впізнав Скрипника, в схожому на одноокого пірата Флінта чоловікові. І як же він постарів в свої тридцять два роки, як скарлючився. Він обійняв мене лівою рукою, бо права була засунута в кишеню, мабуть зовсім не діє здібна. Як і коридор, кімната була більше схожа на смітник, ніж на людське житло. Одарка почала негайно виносити сміття, брудну воду з цеберок, приводити житло в божеський вид.

Василь все ще висів на мені, не хотів відпускати. Мені були не зовсім приємні ці обійми, бо тхнуло від Скрипника зовсім не парфумами Одарки.

— Що з тобою трапилося, друже? Хто заштовхав тебе в оце кубло?.. Що з оком, з рукою, ти, що був у Чечні?

Мене вже підкидувало від нервового збудження, схопивши Василя за плечі, посадив його в крісло. У пошкоджених рисах лиця нелегко було впізнати того Скрипника, який десять років тому в університетському театрі грав Чацького і Онєгіна.

— Все добре, Тарасе, заспокойся, у мене абсолютні гаразди. Дивуюся що ти ще живий, бо читав твої сатири, воно яка пака вашої «Амурської зірки» лежить. Маєш надійного захисника, чи не так?

Я мовчки взяв його слабку, безживно холодну, важку руку: вона не реагувала на дотики моїх пальців. Уявивши себе на місці Скрипника, я жахнувся. Краще бути мерцем, ніж калікою. Це так, я слабкодуха людина, не виключено що зі мною може щось таке статися. Але я буду битися, битися, битися…

Я підійшов до вікна, щоб якось заспокоїтися. З півночі насунулася якась сіра пінява, накинула на містечко холодне покривало мжички. Цього мені тільки не вистачало! Ще візьме та занудить дощ. В готель я так і не зайшов, доведеться сидіти на вокзалі, не спати ж нам з Василем в одному ліжку. Я вже розумів трагедію Скрипника. Зачепив когось своїм журналістським пером, закатували ледь не до смерті. Чи знайду я в собі сили помститися? Чи треба питати, що та як? Для місцевої мафії я ніхто, стукнуть кілком по голові, і все… ніяких тобі повістей, жінок…

Я вже жалів що повівся на вроду Одарки, яка, можливо, й привела мене сюди з єдиною метою — дізнатися що я таке є? Наскільки вражений буду трагедією свого однокурсника? А чи подумала, скільки треба викласти зусиль щоб докопатися до істини, знайти аспидів, які це зробили, а потім ще — засіб помститися. Василь стежив за мною усміхненим оком, мабуть здогадувався про що думаю. Одарка протирала мокрою ганчіркою долівку, примушуючи мене переступати з місця на місце, і я весь час відводив очі від неї, дивлячись то у вікно, то на шпарини, які розбіглися по стелі мережами брунатного павутиння. Потайне бажання оволодіти жіночкою було майже нестерпним, у всякому разі сильнішим ніж бажанням помсти за спотвореного журналіста. В університеті з Василем ми спілкувалися мало, він насолоджувався самодіяльним театром, а я книжками, або Ніною, але жодного спектаклю не пропустив. Бо то було справжнє мистецтво. А тепер талановитий журналіст і актор сидів у напівзруйнованій кімнатці спотвореним калікою і ніхто за це не відповів перед законом. Якщо вони, правда, ще існували в Росії оті закони!

Коли Одарка закінчила прибиратися і ми посідали до столу (про їжу навіть натяку не було), я, нарешті, спитав, як сталося що відомий журналіст, інвалід, опинився в оцьому напівзруйнованому приміщенні.

— Тобі не подобається моє лігво? — здивовано вигукнув Скрипник, — Хіба не ти запевняв нас, що справжня людина повинна мешкати, як Діоген, у бочці. Забув мабуть. Про те що зі мною сталося жалкувати не маю підстав. запам’ятай, Тарасе, я не інвалід… я працюю, пишу і друкую статті у центральних ЗМІ. І хлопців, що мене побили, не звинувачую. Нас калічить наша сучасна влада, усіма, які тільки має, засобами. Починаючи від релігійних. У дві тисячі другому році була надрукована книжка «Будні святої РПЦ», російської православної церкви. Хто такі Олексій другий, Кирило та іже з ними, на які кримінальні злочинства благословляють вони свою паству. Я написав відклик у газету, і хоча його не надрукували, розмножений, він розлетівся десятками ластівок. Звичайно, долетів і до місцевих христолюбців. Оце тобі наслідок… Не думаю, що хтось отих молодих христолюбців нацьковував. Розповсюджене релігійне бузувірство ще себе покаже… Але ж мовчати просто неможливо. Не знаю вже, як ти, а мені краще бути закатованім, аніж блукати сліпцем поміж християнської облуди…

— Виходить і помститися нікому?

— Хіба що Богові, що розіпнув на хресті свого сина. Рятівник бісів…

Одарка схопила Василя за здорову руку.

— Не треба так про Бога. Є він, чи немає його, не нам знати. А той, якому моляться, це зовсім не бог, а попівська вигадка. Про це мені сам наш батюшка говорив. Бог, якщо й покарав Христа, то не заради врятування людства, а за його земні прогрішення. Уважно читайте Біблію, там і про це знайдете.

— Людину покалічили, а осудити немає кого. Оце так держава! А скільки знищено заради грошів. І все ж таки, Василю, ти певен, що помстилися тобі саме релігійні недоуки. Є у мене сумнів… розумієш. Мені б прочитати твої газетні публікації, хоча б за останні роки.

—А воно тобі треба, наживати ворогів на свою голову?

— Ото ж то й воно, що треба. Я певен що в Хироманську та по інших містах діє  одна ватага. Наче блискавки виникають у мозку підозри, але щоб пов’язати їх в один вузол, потрібні факти. Нехай навіть фантастичні. То що ще вчора було фантастикою, сьогодні стало побутовою реальністю.

— Тобі потрібні газети, воно вони лежать.

— Добре, сьогодні вночі читатиму. У тебе на вечерю щось є?

По тому як Скрипник скопилив губи, я порозумів — не густо. Звернувся до Одарки.

— Якщо недалечко є крамниця, збігай, будь ласка. Оце тобі гроші, купуй що подобається.

— Ти прямо як Рокфеллер! — не проминув шпигнути Василь.

—А то як же… тисячу карбованців на ощадній книжці маю, а за однокімнатну три щомісяця віддаю. Взимку за опалення й того більше.

—І як тебе тільки твоя Ніна терпить?

— Смішний ти, Василю. Смілянська давно вже не моя, за викладача філософії Порохню вискочила. З наших хіба що Сергію Пономаренко пофортунило. А ми так і протягнемо життя одинцями.

Одарка вже стояла біля дверей, коли я подумав, що вона може нахапати стільки їжі, що й не донесе. Все ж таки жінка. Я затримав її.

— Збігаємо разом, винця купимо, заїдків, щоб не на один день. Бо, бачу,  мозолити Василю очі мені доведеться не один день. Він у нас писарчук жвавий, з метким пером…

Думав, скаже: був колись, але ні, не сказав, тільки усміхнувся уїдливо. Так що, покалічивши тіло, душу Василю кати таки не зламали.

— Дивна людина, — сказав я, коли ми з Одаркою, під холодну мжичку,  вийшли на вулицю. — Ти як себе почуваєш?

— Погода кваситься, душа не на місці, бігти треба звідси світ за очі…

— Мені теж щось неспокійно на душі. Маю гадку, не навести б ще якої біди на Скрипника. Молодь так калічити людину за віру не буде… Тут задіяні інші сили.

Коли ми з Одаркою поверталися з магазина над бараком вже здіймалося полум’я. Я таки добіг, відчинив підперті кілком двері. Виніс Василя з палаючої кімнати. Але врятувати не вдалося. Перш ніж підпалити житло, хтось проломив Скрипнику голову. Добре, що я не торкався руками жодного важкого предмета в квартирі. Спроба звалити вбивство на мене не вдалася. Але нерви мені потріпали добряче. Одне мене радувало, що Одарка, як очевидець мого перебування в квартирі Скрипника, захищала мене як левиця. Ледь сержанту Семену Семеновичу очі не видрала. Бо головним обвинувачем, як це не дивно, був саме він.

Вже відпущений на волю, я шукав з ним зустрічі, але він, як міг, ухилявся. Від’їхав з міста і сам Хмелик. Ховати Скрипника мені не довелося, сидів у камері попереднього ув’язнення, але на могилу ми з Одаркою сходили. Ні хреста, ні каменю, — тільки похапцем насипана могила. Я подзвонив Пономаренкові, попросив позичити грошів на пам’ятник Василю Скрипнику. Вони приїхали з Тамарою, привезли вінок від університетських друзів. До нас підключилися робітники газети, в якій працював Скрипник. Поставили пам’ятник, блискучий з чорного мармуру, випили по чарці…

А газетні публікації Василя Скрипника я вже вивчав у містечковій бібліотеці.

 

                                 Які вони вбивці

 

А й справді, хто про нас подбає, якщо ми самі себе не пожаліємо. Вісімдесяті роки розмережили суспільство, розтягли по темних кутках потай прихованого остраху. По редакціях, по вузах, по підприємствах науковці разом з робітниками вступали в партію непитущих, але горілку, місячну норму — по пляшці на брата, купували не соромлячись. Прикмета часу – збільшилася кількість бажаючих негайно одружитися. Причина – на весілля можна було отримати декілька ящиків вина і горілки. Я реготав, дивлячись, як учорашні пияки отримують квитки членів  партії непитущих. Мене стращали: виженуть з редакції, чи тобі важко поставити свій підпис. Не важко мені було – ні, смішно! Горбачову шлея під хвіст попала, а я тут причому? Він рушить економіку і без нього на ладан дихаючої держави, а я буду плескати в долоні! Вибачайте, шановні друзі, чимало партій я бачив за своє недовге життя, але обходив їх, як брудні калюжі після дощу. Мій друзяка Пономаренко тільки головою похитував:

— Перед ким хизуєшся, Тарасе. Ну, поступився я принципами, отримав, не знаю вже яке по числу, освідчення, а що далі? Менше пити став? Ні, друже, пити ми менше не стали, до нас китайці з горілкою в целофанових пакетах зачастили. Горілка майже безкоштовна. Ще трохи і полетимо ми зі своїм сухим законом в тартари…

Воно звісно, більшість людей живе говіркою: з вовками жити – по-вовчі вити, але дівоче прізвище моєї матері – Вовк, Євдокія Харитонівна Вовк. Мабуть у характері моїх пращурів було щось вовче, я теж звик огризатися. Коли мене принаджують писати про успіхи у галузі тваринництва, я приношу в газету репортаж із села Костянтинівка, де з-за нехватки кормів загинуло ціле стадо племінних корів. Редактор за голову хапається, а я йому під ніс фотокартки, речові довідки… «Не візьмете ви, інша газета візьме!» «У-у, хохол впертий!..» — трубить мамонтом редактор і ризикує таки поставити матеріал. Бо не в тридцяті роки ми живемо, і не в сімдесяті, треба ж якось посуватися до Горбачово-Єльцинської демократії.

Питання про моє звільнення з редакції виникало не раз, але деякі газети тільки й чекали на це, обіцяючи мені підвищені гонорари і повне розкріпачення думок. Залишався, бо не звик бігати від проблем, утримувало також те, що після університету в «Амурську зірку» ми прийшли разом з Тамарою Шведченко та Семеном Пономаренко. Ще тоді домовилися триматися вкупі, щоб лишень не трапилося. Не можу ж я стати зрадником, а що до моєї впертості — вибачайте: це вже характер. Куди від нього дітися.

Тамара Шведченко очолює відділ листування з читачами газети, Пономаренко — відповідний секретар, тільки я на побігеньках, кращий студент факультету журналістики. Пономаренко усміхається, Тамара при зустрічі ховає очі, а мені байдуже, хто та що про мене думає. Повністю безглузде життя має бути хоча б цікавим, а сидіти весь день, вираховуючи рядки в шпальти газет… Ні, золотий мій друже, Пономаренко: вовка ноги кормлять!

Повертаюся з редакції в свою однокімнатну, сідаю за комп’ютер. Заплющивши очі, викликаю в уяві лиця знайомих фахівців сільськогосподарського інституту. Намагаюсь уявити собі, що вони зараз роблять, чим займаються, про що думають? Головне — про що думають? Над ними ясне травневе небо, неспішно повзуть по ньому білі плями хмаринок, вітрець з ланів доносить неприємний подих штучного добрива. Його завезли і висипали вздовж посадок, але розсипати пашнею не встигли. В серпні, коли занудять довгі мусонні дощі, струмки рознесуть його по невеличким річкам, а ті в свою чергу — в Амур. Ото вже рибам буде подарунок! Але сьогодні це нікого не цікавить. Водію — аби висипати, лановому — аби посіяти, а далі — трава не рости. Марія про це не думає — ні! Хіба що Бела Харитонівна? Колись над селянським безладдям розмірковував Семен Соняшник, але перш ніж відкрутити голову з нього вилузали все насіння. Макогон добре знав, що робить з людиною посада. Зовні він не розгнівався на ущипливі кореспонденції Семена Сахно, але затаїв таки прикрість. Не дарма ж, коли поверталися з похорон, сівши поряд зі мною в автобусі, промурмотів: «Щедрик-ведрик вбгався Петрик…» Куди вбгався, звичайно — в могилу. Чи не за допомогою добродія Макогона, що так щиросердо упіймав Соняшника в свої обійми? Занудило в грудях. Знову нудьга простягла по мене свої отруйні щупальця: відчув, як холоне, гусне по судинах кров, як квилить серце від непорозуміння того, що відбувається довкола. Я зовсім не розуміюся в сучасному житті. Хто і за що вбиває моїх друзів? Кого я тільки подумки не підозрював у цьому злочині! Але тут же реготав над собою. Ну, який він вбивець, оцей Хмелик! Або Касянович? Або Макогон? Митухін? Куди Митухіну з його дубовою головою. У мене не вистачає розуму досконало опанувати думками та спрямованістю оточуючих мене людей. Не розумію навіть друзяку свого Семена Пономаренка. Останнім часом особливо. Він блукає в невідомих мені світах. Начебто підтримує моє світобачення, та ось, бачте, йде в одній упряжці з редактором, який, в чому я вельми певен, проглядає однією з пожадливих щупалець губернатора Бердника. І вони, оті губернаторські щупальця, просякають усі завулки краю, кримінальні угрупування і ті шикуються в шереги, коли по їх теренах прогулюється легкий вітрець губернаторського подиху.

Не ладив з Бердником хіба що Макогон, вказував губернатору на його зажерливість, бо сам допомагав не тільки в’язням та безпритульним діткам, але й голодним воякам, які тинялися містом у пошуках чогось поїсти. А непокірливу голову січуть, це відомо нам з давніх-давен. Хоч і гуторять люди, що загинув Макогон у кримінальному герці, але брехня все. Тут подбали щупальця Бердника. Хіба я не застерігав Макогона, не врозумляв з’їхати на якийсь час подалі від ворогуючих кланів, від нерозуміючих одне-одного людей, від пожадливих зазіхань на чуже майно, на чужу вдачу, на щасливу пику сусіда, котрий збожеволів, ухопивши за хвіст Жар-птицю.

Не послухав Макогон,  понадіявся на свою життєву вдачу, а вона візьми і хвицони його ратицями під ребра. Кажуть, хтось вибухівку в машину підклав. Який там хтось! Водій на хвильку вийшов за сигаретами, коли машина вибухнула. Мабуть, знав таки про вибухівку в салоні, або сам же і підклав. Отака вона сучасна кримінальна братова: хто більше платить, тому й прислуговує… Гроші заполонили людині мізки. Дратує, холодить серця людям побоювання наступної доби. Ще вчора бадьорі, ретельні, завзяті в праці і відпочинку, ми перетворилися в неврівноважених хворобливо покірних рабів божих, або, навпаки, у носіїв помсти, ладних при першій—ліпший нагоді примкнути до спровокованого однією з робочих партій заколоту.   

 

Заколот — це жахливо, але надаремне надіятися на мудрість державних урядовців, головна мета котрих награбувати й надіслати на закордонні банківські рахунки якомога більше грошів. Росія давно вже перетворилася в кормушку для злодіїв.

 

                           Як Кульбаба від армії косив

 

Андрій Кульбаба, щоб там про нього не базікали, був людиною дуже впертою, а, головне, сам собі на умі, вмів відстояти свою незалежність, як ніхто інший. Коли вперше йому принесли повістку до воєнкомату, він плюнув дівчині в лице, а коли прийшов військовий офіцер, зустрів його з сокирою в руці, обклав такими матюками, і пообіцяв наступного разу, не думаючи, розтрощити череп. Коли його затримали на вулиці, він верз таку ахінею, що його відправили до лікарні. Коли психіатр спитав його: «Ти, хлопче, хворий, чи займаєшся ухильництвом?», відповів чесно. «Звичайно, я ухильник, бо те, що військові називають армією, насправді загал бандитів. Кажуть я повинен захищати батьківщину, а де вона, моя батьківщина. Батьки голодні сидять, живуть у нас тільки попи та урядовці, ото ж нехай їхні синки й захищають своє свиняче корито…»

Прокидаючись ранком, Кульбаба просив товаришів по палаті відвернутися, а сам з насолодою поливав сечею своє ліжко.

—І довго ми будемо куцити? — питав лікар.

— Поки вам не остогидне.

— Не лячно отримати термін?

— Краще допр, аніж сучасна армія.

З лікарні вийшов з діагнозом — достатньо здоровий. Але перше ж зіткнення з військовими вилилося в справжній спектакль. Знову махав сокирою, кричав: «Ви заважаєте мені спілкуватися з Космосом, у вас не армія, а бандитське лігво. Се сказав мені творець всесвіту. Кати офіцери і ваші підсобники старшини. Зажирілі генерали. Я про вас в газету напишу…» І написав таки, таке написав, що луни до Москви докотилися. І пішло—поїхало. А тут вже служба безпеки зацікавилася упертим і досить таки не дурним красномовцем, запросили співробітничати, викривати незагоєні пошесті суспільства.

Мабуть на особливому таки місці було розташоване наше село Маліївка, коли з нього повиходили такі неординарні, і я б сказав, талановиті люди. Біда тільки в тому, що доля майже кожного складалася досить трагедійно. Але це вже, як казав Кульбаба, — пошесті очманілої пострадянської номенклатури.

 

Я хотів записатися на прийом до губернатора, виказати все, що я про нього думаю, але завчасно порозумів, що візитом Бердника не напоумити, і відмахнувся геть-чисто від цієї ідеї. Але дарма, треба було запитати, як він мріє працювати надалі, чи довго ще будуть гинути в дурних бійках шляхетні люди, невже він не помічає, що в першу чергу гинуть його земляки. А коли так, треба уяснити, що ото за будівля йде на місці нашої Маліївки? Як губернатор, господар усього краю, він, звичайно, володіє інформацією, до якої не може пробитися навіть всюдисущий Петро Кульбаба. А може й знає, та мовчить, бо завжди тримався, та й зараз тримається осібно він нас.

 

                 Що зроблене, те зроблене

 

Хата наша в Маліївці була однією з кращих, але останнім часом я там бував хіба що набігами, двічі на рік, а іноді й того менше. Однокімнатну одержав від редакції, вона мене суттєво влаштовувала. Отож коли Петро Кульбаба знайшов покупця на родинне кубло, а саме — барда Степана Юрченко, він тоді саме з Афганістану вернувся і зажадав селянського затишку, я йому від щирого серця подарував хату з усім майном, садком і городом. Друзі були ошелешені моїм вчинком, навіть Ярко, заможній місцевий авторитет, дорікав мені:

— Краще б мою неньку переселили, а Юрченко нехай би в нашу йшов…

Але що зроблене, те зроблене.

— Чи це нормально? — питав Сашко Каширин, а Пономаренко якось висловився, — краще б під редакційний будинок відпочинку перебудували…

Дорікав, наче забув, що я не раз пропонував йому взяти хату під дачу, все ж такі дружина з дитиною під боком.

—Я б взяв, знаючи, що віддаєш задарма, але про таке й подумати не міг, — зітхав мій вірний друзяка.

Не думаю, що я не казав йому, що віддаю безкоштовно, але, або він не чув мене, або не міг навіть уявити собі що таке можливо.

Приватною власністю в Маліївці на той час володіли Сашко Каширин, Петрусь Ярко, Степан Юрченко, кінорежисер Олекса Павлюк, (сестра його, Наталія, відмовилася від спадщини), і Петро Кульбаба, хоча батьки його були ще живі, але переїздити в місто до сина категорійне відмовилися.

Маліївка розташована на високому плоскому пагорбі, ліворуч озеро, праворуч невеличка річка, а далі дивної красоти тайга, якої поки що не дісталися торговці деревиною. Кажуть, колись на цьому місці було розташоване нанайське стійбище, в якому мешкав відомий кожному нанайцю шаман Дигор. До нього приходили люди лікуватися від усіляких хвороб, а лікував він не тільки бубном, корінням та травами, але й живою водою з джерел, котрі й досі ще пульсували в тайзі на всіляких викидах дикого каміння.

 

Байстрюки щось сичать, шепочуть до вуха: суспільство розтято на шматки, влада керує до чергового заколоту. Нехай буде заколот: мені цікаво побачити хто піде проти кого? Я вже занепав у сумнів, що ми з друзякою Пономаренком опинимося на барикадах плече-в-плече. Він мовчки робить своє діло, в’юном лізе до влади, хоча й показує себе моїм вірним другом. З Кульбабою, наприклад, мені розмовляти легше, він не приховує від мене очей. Дещо вилущується з нашого знайомства з родиною Горинів. Касянович безсоромно слідкує за своїми бажаннями. Не ворохобиться, як це роблю я. Одружився на моїй коханці, а ти, дружино, не соромся, підставляй свою маточку під будь яку тичину. Тобі це завжди подобалося.

Яке може бути сум’яття, який подих сумління, коли людині під шістдесят, а мужики в Росії не доживають п’ятдесяти восьми. 

В такому віці можна кохати двадцятирічну дружину без дурників. Вдень вона порається по дому, щовечора частує смачними стравами, ночами — ублажає в ліжку. Молода гаряча плоть і мертвяка розжарить. А якщо доля покликала кудись у відрядження, який сенс жити уявою, коли на гроші, як птахи на насіння, злітаються не тільки повії, але й нудьгуючі з діточками молоді мами. Жити ж якось треба.

Останнім часом почав я занепадати, якщо не у розпач, так у безнадію. Писати сірі нариси, тупі повідомлення про кримінальні справи! Можливо, читачеві цікаво кого та як вбили, але дивитися на пошматовані ножами тіла  мені осточортіло. Дружина задушила чоловіка, чоловік пошматував ножем дружину з дитиною. Аварія на дорозі унесла життя родини, у вісім осіб. До Кульбаби стікає набагато цікавіша інформація, він носить мені статті про боротьбу кланів. На мою думку, кримінал напевне давно вже прийшов би до влади, якби не показував себе отим самим натовпом в черзі за горілкою, який існував за часі горбачовського сухого закону. В стані отупіння, куди не посувайся, будеш тупцятися на місці: воля вичерпалася, залишилося підбите червоним шовком минуле, але його розшматували, розтягли по цеглині, по крицевому уламку. У кого не виникало бажання, схопивши орясину, руйнувати те, що ще залишилося від минулого упорядкування.

 

«Думи мої, думи мої, лихо мені з вами…»

 

Рачкують у влади перед ногами учорашні радянські патріоти, шкребуться в щільно зачинені двері. Пластують перед Богом ледарі, бо це ж краще аніж стояти за токарним станком, або добувати в забої вугілля. Молоді, здорові, спаковані в чорні ряси, гомонять про якусь особисту їхню духовність, а самі зазирають тобі в кишеню: чи не пожертвує хто на божу благодать. Бо Бог він теж не дурень, грошики не гірше за свою паству любить.  

Comments