Романы‎ > ‎ЗАКОЛОТ‎ > ‎

20 частина

Частина двадцята

 

І знову ми на узбережжі Охотського моря. На цей раз за моєю ініціативою. Взнавши що Тетяна Зоріна майже рік відбуває покарання на поселенні під Охотськом, я, спаленілий від образи, підняв шум, наполягаючи, не гаючись, їхати, пливти, летіти, але почути від самої Тетяни за що вона одержала таке покарання. Звісно, мене підтримав Вовчик, начебто вперше почувши, що Тетяну засуджено. А де Вовчик там обов’язково з’являється Євген Печериця. До Охотська добуваємося літаком. В кругле віконце дивлюся на сопки, на море праворуч за сопками, іноді на сидячого поряд Вовчика. На його вустах грає усмішка, яка дуже не подобається мені. Наді мною тяжіє дурна думка, що подорож буде марною: в такому настрої, як у Вовчика, на добрі діла не йдуть. Попри нас плавкою ходою посувається невеличка, але дивно кроєна хмарина. Вона схожа на готового до стрибку лева. Сонце, виринаючи з—за другої хмари, фарбує червоним роззявлену пащу звіра, і мені здається, що з пащі капає кров.

Трохи легше стало коли хмари залишилися позаду. Куди прагне зір, все залите сонцем, сопки, лісі на сопках, море, і невеличкі здаля сейнера, що гойдаються в розпаленому сріблі невеличких хвиль.

Сонячні промінці нишпорять нутрощами літака, зазираючи в кожний закуток, яскряться в сивині Печериці, легкою позолоттю лягають на волосся Вовчика.

Ще трохи і віддалік бачу іграшкові контури будівель. Вовчик від нетерплячки тупотить ногами, Печериця сидить, заплющивши очі. Летимо ми чи їдемо, він завжди поринає в свої, нікому невідомі думки. Його мовчання, як я помітив, нервує Вовчика. Майор любить балакливих людей, я теж не проти поговорити, але ця подорож відзначена повним мовчанням.

Таке мовчання мені не зовсім подобається.

Неспокій охопив мене коли прямо на літовищі Вовчик раптово щез. Він вийшов з літака першим, і хоча до аеропорту було сотні дві метрів, майор наче розтанув в прохолоді місцевого повітря. Печериця втримав мене за руку.

—Не турбуйся, майор знайдеться… якось же треба виправити свої помилки…

Я не порозумів про що йдеться річ, але допитуватися було ніколи. Біля входу в аеропорт на нас чекав комендант.

— Майора не бачили? — потискуючи коменданту руку, запитав Печериця.

—До вітру побіг, як шалений. Мабуть приспічило.

Печериця похитав головою.

— Не дуже мені подобається його метушня. Ми зараз куди?

— Звісно куди, Клавдія з Марійкою святкову зустріч готують, і Зоріна з ними. Ви вже з два роки як не гостювали у нас.

Зустріч можна назвати кумедною, аби не перелякане лице Марійки, яка вибігла назустріч. Вона зачепилася спідницею за цвях і розідрала тканину майже до паса. Тримаючи обома руками спідницю, повідомила, що майор Вовчик скаженів, схопив Тетяну Зоріну за волосся і потягнув до моря. Ми негайно побігли показаним Марійкою провулком, поміж збудованих з деревини будиночків, майже чорних від старості і морських туманів. За кучугурами сміття, зеленів миршавий, майже прозорий лісочок, а вже далі, пісочок та галька поміж величезними кам’яними брилами. Вовчика з Тетяною помітили відразу як вибігли з лісочку.

— Ти схибнувся! Не роби дурниць! — крикнув Вовчикові комендант, але майор закусив вудила. Він міцно тримав Тетяну за волосся, тягнучи її в море. Хвилі збивали його з ніг, жінка, мабуть вже захлинулася, ми її не бачили, але в якийсь мить, помітили, що Вовчик вже не тримає її, а, притуливши дуло пістолета до скроні, намагається застрілитися. Нарешті ми почули, стишений морем, слабий постріл і тіло Вовчика поглинуло у хвилях. А ліворуч, там де з берега в море вибігли величезні ослизлі валуни, викашлюючи воду, з’явилася Тетяна. Я підбіг, підтримуючи жінку під руки,, допоміг здужати відкотну хвилю. Треба було плакати, а Печериця і комендант, штовхаючи одне—одного в боки, реготали, як скажені. Я почав було гніватися, хотів висловити своє бачення події, але Тетяна затулила мені долонею рота.

— Помовчи, Олександре, мені не треба було запливати так далеко в море. Хвилі показали себе сильнішими за мене.

—Але ж Петро… майор Вовчик…

— Який майор? який Вовчик? — питанням на питання відповів Євген Печериця. — Товаришу комендант, ви бачили тут якогось майора?

Комендант заперечливо похитав головою.

— Мабуть Олександру примарилося. На нашому Охотському узбережжі таке буває… Ти як себе маєш, Тетяно? — звернувся він до Зориної.

Вона все ще відкашлювалася від гидкої морської води.

— Все гаразд… Я виграла у долі цю, досить таки принципову, сутичку.

Я нічого не розумів. Яку сутичку мала на увазі Зорина? Що її заслання робота Вовчика я здогадувався. Але за яким бісом? Невже за оту газетну підставу?

— Зараз будемо святкувати перемогу.— потираючи долоні, сказав комендант.— Жінки вже дочекатися нас не можуть.

 

Ми звернули на стежку, якою прийшли. Мокре волосся Тетяни вилискувало на сонці. Не соромлячись, вона зняла кофтину, потім спідницю, все це добре віджала, наділа спідницю, а кофтину тримала в руках, як святкове гасло. Я віддав їй сорочку, а кофтину повісив собі не плечі.

— Дякую, ти завжди був джентльменом.

— Але ж…

— Потім, Олександре… все потім…

Я зрозумів що кожне моє питання зараз буде зайвим. Сталося те, чому належало статися. Помудрувавши, я дійшов деякого висновку, але залишалося найголовніше питання: що тепер буде з Леонтієм Григоровичем? Безсумнівно, він спілкувався з онуком, і мабуть мав з ним якісь справи. Хоча обидва давали зрозуміти, що недолюблюють одне одного, і майже незнайомі.

 

Клавдія з Марійкою зустрічали нас біля хвіртки. Вони навіть не поцікавилися де ми залишили Петра Вовчика. В містечках, мешканці котрих обслуговують табори, задавати зайві питання не звикли. На стіл жінки накрили по-царські. Особливо багато було рибних делікатесів. З фруктів — все що ми привезли з собою. Горілка та вино з місцевого магазину. Коли посідали, комендант звернувся до Марійки.

— Не дивися так на мене, жінко. Не всі доки що папірці зібрано… Але головна причина усунена. Не сьогодні—завтра твій чоловік буде вдома.

Марійка аж відсахнулася.

— Як вдома? Він же мене вб’є…

Печериця промовисто зиркнув до мене, чим остаточно збив мене з пантелику.

— Зрадою волю чоловікові не купують, — сумно всміхнувся комендант. — Але ти, Марійко, не бійся. Степан нічого про твої амурні справи не знає. Тільки від’їжджайте звідси куди подалі. Зробити це хлопці вам допоможуть.

Яку перемогу ми святкували я так і не втелепав. А святкували добре таки, двічі довелося комендантові бігти в магазин за горілкою. Після першої ж чарки, Марійка розквилилася, й побігла додому. Комендант підморгнув мені.

— Ти, Олександре, майже не п’єш, йшов би втішив красуню…

Я було обурився.

— Як можна, ви ж казали, що не сьогодні—завтра вийде її чоловік?

— Марійка любить коли її втішають. А що до чоловіка, вона його вижене. У Вовчика були свої зв’язки з кримінальними елементами. Степана зґвалтували відразу як він прийшов до в’язниці, і Марійка знає про це.

Я знизав плечима. Довго сидів мовчки. Думав про дорогу яку неможливо пройти. Такою дорогою йшли батько, син і онук Гордейчики. Вони були певні що роблять суспільству добро, підбурюючи людей на вчинки, які перетворювали їх у відвертих ворогів суспільства. Так же мовчки я вийшов на вулицю, де, о, диво, на мене чекала, невтішно ридаюча, Марійка.

Я обійняв її зі спини за плечі, повернув лицем до себе.

— Не треба, дівчинко, заспокойся. Ти зараз додому?

Мої почуття діють швидше за думку. Я у вологій ще сорочці, розстебнутій на грудях, притискую Марійку до себе і починаю палко цілувати губи. Вона починає часто дихати, притуляється до мене своїм палким тілом. І відразу перестає плакати.

— Ходімо… ходімо швидше, — квапить вона мене, схопивши за руку.

Ми майже біжимо вулицею. Хатина Марійки недалечко. Забігаємо на подвір’я, мені здається що двері перед нами розчинилися самі. Ми впали на килим, прямо на долівці. Ні, мабуть, трохи не так. Вона впала і потягла мене за собою, а потім почала роздягати мене і роздягатися сама. Весь час поки ми займалися любов’ю, Марійка плакала щасливими сльозами. Навіть не плакала,— квилила, а далі вже ми квилили разом, до вечора, а потім і всю ніч з недовгими перервами на сон.

Я був певен, що вона вилікує свого чоловіка від бажання кохатися із мужиками. Такої палкої жіночки мені ще не доводилося зустрічати. Палкої і вродливою. Вовчик розповідав що вона була його коханкою. Тоді я не звернув на це уваги, а зараз у мене виникло почуття дикої ревнощі, яка розпалювала мене до нестями.

Ранком мене розбурхав Печериця. Коли я прокинувся, Марійка сиділа переді мною в ліжку, із яскравою посмішкою на вустах. Тіло в неї було засмагле і трохи прохолодне, без жодної плями від моїх пекельних нічних поцілунків.

— Ви що… сьогодні від’їжджаєте? — спитала вона Печерицю, зовсім не соромлячись своєї наготи.

Печериця усміхнувся.

—Я прийшов попередити, що сьогодні в пообіддя твій буде вдома.

Краще б Євген дав мені ляпаса.

— Може затримаєте… скажи коменданту…

Нахилившись Марійка поцілувала мене в губи.

— Не хвилюйся, я знайду де нам зустрітися.

 

Вперше від Печериці я почув слово — заколот, і дізнався що заколотами завжди називали людей, які підбурювали загал не потрібні комусь вчинки. Один із відділів ВЧК очолював на кінець двадцятих років Олег Карпович Заколот. Ніхто не дозволяв собі зневажливо поводитися із цією людиною. Єжов ніколи не викликав його до себе, а приходив сам. Вітаючи, першим простягав руку. Приходив Єжов завжди в зіпсованому настрої, а повертався, наспівуючи веселих пісень, і потираючи долоні від задоволення.

Леонтій Григорович на собі відчував дивовижну енергетику Олега Карповича. Коли його вперше витягли із катівні, в мозку лунав марш Мендельсона. Він йшов як на загибель. І нічого не порозумів. Блискавкою дошкулювало одне питання: за що? Готувався до найгіршого. Але в кабінети Олега Карповича відразу забув про весь свій тягар. Такий затишок виник в душі, що він засміявся.

— Ото й добре, — лагідно зустрів його Олег Карпович. — Ми зробимо з тебе фахівця по підбору кадрів. Мені потрібні надійні люди, інтелігенти зовні і бунтівники в душі. Ти, я бачу, бажаєш за когось із родини помститися. Це мені подобається. Цілком не важно кому, комісарові чи білогвардійцеві. Наше завдання не дати занепасти суспільству під гаслами нової влади. На перший погляд звучить зухвало, але гірше буде, якщо кати відчуватимуть свою безкарність. Ти мене розумієш, Леонтію?

Леонтій Григорович мало що розумів, але працювати на Олега Карповича погодився відразу. Бо таким чином він спасався від кулі в потилицю.

 

Комендант, Осип Йосипович Маланко, дуже любив філософствувати.

—Мати свій світогляд наше невід’ємне право. Але ошелешувати загал тим, що його ображає, хіба не оголошує тобі догани?

Я не гаючись сідав на свого улюбленого кініка.

—У нашому оточенні завжди знайдеться людина яка тримає мене за ворога. Коли в неї вривається терпець, вона закликає мене бути терплячим, і, замість того, щоб шукати вихід із кризи, молиться богові. Деякі люди молитвами відшиваються від первородного гріха, не розуміючи що таким чином ображають не тільки сенс життя, але й самого творця. Ми блукаємо в хащах вселюдської цивілізації, поки не влучимо в тенета релігійного павука, мета котрого поласуватися нами, відкинувши геть все, що не становить цінність. Релігійні фанатики оголошують гріхом статеві стосунки, вимагаючи щоб чоловіки угамовували свою плоть різками, а жінки чекали доки їх запліднить голуб.

Комендант тільки головою похитав.

— Не кажіть дурниць. У вас, журналістів, є дурна звичка нарікати. Дійсно, дурна. Жити треба простіш. Мовчати поки тобі в пиху не плюють. Помітиш щось мерзотне, не звертай уваги. Краще промовчати, ніж дражнити собак, нацькованих дресирувальниками на людей. Вони нещадні, наче люди, бо живуть, як і ми, законами пацюків. Поміж пацюків діє закон, міцніші підярмляють слабких. Зграя щурів буде битися на смерть, щоб одержати владу і жити, не працюючи. Не знаю, чи кожна людина бажає бути рабовласником, але що такі в більшості — безумовно. Владу створюють не для того, щоб допомагати людям, а для того щоб закабаляти, примушувати людину жити всупереч власного бажання.

Комендант був філософом. Він насолоджувався своїм красномовством, а мене весь час цікавило, як ставиться Осип Йосипович до засуджених?

Я домагався побачення із чоловіком сусідки, засудженим за бійку в ресторані, але комендант вагався, починав філософствувати далі, правда зовсім іншим голосом. З цього я порозумів, що комендант не підтримує такі пропозиції.

Якось я зважився написати статтю про сучасні газети. Критикував їх за убозтво думки, вульгарність, а особливо за замовчування злободенних питань. Що газети підтримують секс, попсу, катастрофи та вбивства. Я писав у статті, що Росія, як жила в злигоднях, так і буде жити. Кризу готує влада, щоб знищіти кількість людей, особливо пенсіонерів, які дуже боляче реагують на зниження якості життя. Редактори газет дивилися на мене як на божевільного. Звісно, статтю не надрукували, але мені довелося порозуміватися з фахівцями ФСБ. Як я здогадався, за мене заступився Євген Печериця.

З Охотська ми летіли до Миколаївська літаком, а далі до Хабаровська пливли Амуром на пароплаві. Печериця сидів у салоні пароплаву, впаривши очі в телевізор, а ми з Тетяною стояли на палубі. День був сонячний, але зустрічний вітрець обдував нас прохолодою, і нам було дуже приємно спілкуватися осторонь від пасажирів. Тетяна відкривала мені очі на Вовчика.

— Задовго до того як ти написав про майора нарис, зробити це Петро підбурював мене. Знайомив із неповинне засудженими, що його стараннями було звільнено із таборів. Я почала біло запалюватися бажанням писати, спілкувалася зі звільненими, але  помітила, що кожен із них говорить як по писаному. Наче я балакаю із людьми, які вивчили запропоновані їм тексти. Я, звісно, пішла до прокурора, але той тільки плечима знизував. Він сам не міг збагнути як таке майору вдається. Зрозуміла річ, писати нарис я відмовилася, але з того часу мене почали переслідувати горезвісні в дев’яності роки нещастя. Редактор газети, в якій працювала, оголосив мене невдахою і звільнив із роботи. Щоб я потім не написала все оберталося проти мене. Поки не надрукували твій, начебто узагальнений нарис. Що мені в ньому сподобалося, це іронічне ставлення до сучасного національного героя. А ще більше — що мене після твого нарису, запросили до газети, із якої звільнили. Як я порозуміла — завдяки тобі. Але Вовчик на цьому не заспокоївся. Він продовжував водити мене за носа. На щось натякав, пропонував підіймати етичні проблеми, котрих жадає суспільство. Влаштуватися в житті мені було нелегко, особливо після катастрофи, де загинули мої батьки. Вовчик пропонував мені спільне життя, хвицався і форкав переді мною, але я добре розуміла, що все це тільки гра. Нічого втішного в тій грі для мене не було. Я не здавалася на його умовляння. Він звинувачував мене в тому, що я позбавлена жіночої чутливості. Але справа, бачте, була не в тому. Мене ошелешувала його поведінка. Рефлекс самозбереження переважував жіночу хіть. Навіть на хвилину я не втрачала самовлади. В редакції газети людей небагато. Вовчик приходив із останніми новинами, коли я мордувалася над черговим своїм кримінальним опусом. Там, в редакції я поважала майора, бо разом із ним до мене приходило натхнення. Я відчувала що якимось чином майор підказує мені оригінальний напрям розвитку теми. Відразу спадали на думку давно забуті події, висловлення людей, із котрими довелося спілкуватися. Я почувала, що потрапляю в тенета невідомої мені сили, якою володіла ця непевна людина. Всупереч його бажанню знайти наді мною владу, я протипоставила йому свою волю. Таким чином поміж нами майже п’ять років відбувалася мовчазна війна. Війна нервів. В цій війні Вовчик вперше зазнав поразки. Коли, позавчора, я відмовилася бути його коханкою в обмін на волю, Вовчик аж зшаленів. Щось в його задумі не зрослося, не справдив він чиїхось надій. Серцем відчувала, як чоловік, він ставився до мене байдуже: чимало є вродливіших жінок. Його завданням було підкорити мене власній моці, але він не був на це спроможним. Не витримав іспиту екзаменатора. А що екзаменатор був, я цілком певна в цьому. На мою думку, Вовчик сподівався зайняти якусь посаду. І мав на те велику потребу. Йшов він до неї не самотужки, хтось нацьковував хлопця, повчав, але хто?

«Хто-хто, звісно, дід Піхто», — подумки всміхався я над собою.

Я був занадто довірливим. В мене на очах відбувалася загибель великих сподівань Леонтія Григоровича Гордейчика, спочатку на сина, а потім і на онука. Гордейчик розраховував на мою допомогу. Все почалося після того як надрукували мій нарис. Вовчик таки вліз мені в душу, а якщо вліз, виходить має наді мною якусь силу-силену. Але все у Вовчика складалося не так, як бажав Леонтій Григорович. Несподівано виник Євген Печериця, і все, що задумував Гордейчик почало рушитися. Леонтій Григорович пройшов школу великого гіпнотизера, працював у обставинах тотального стеження і терору. Заколот — було не тільки прізвищем Олега Карповича, це було його покликанням, і скільки він людей підбурював на дурні вчинки проти відомих у державі фахівців можна тільки здогадуватися.

А Тетяна, дивлячись на прозорі, трохи зеленкуваті хвилі Амуру, розповіла, як, втративши клепки в голові, Вовчик, погнав її до моря.

— Він схопив мене за волосся і, штовхаючи коліном в сідниці, кричав що йому нічого іншого не зостається, як втопити мене, а самому застрілитися. Спочатку я думала що він жартує, або лякає мене. Але побачивши його лице, особливо — очі, що раптом із карих перетворилися в крижані, я почала волати до рятівників. Добре що ви з комендантом і Печерицею були недалечко. Він начебто забув про мене, розціпив пальці і таким чином я встигла пірнути і відпливти подалі від нього. Я думаю, він чекав що ти втримаєш його від самогубства. Але волав до нього комендант, якого Вовчик зненавидів за його симпатії до мене. А ти мовчав. І Печериця мовчав. Знати б, чому?

—Я знав, що Вовчик дограється. Знав про це й Печериця. Ми не хотіли щоб таке сталося. Смерть майора спровокувала людина, яка втратила надію, що онук перехопить його гасла і буде доводити його справи до кінця. Що за справи, сказати не можу… не знаю…

Хвилі дзвінко плескалися в крицеву обшивку пароплава. Сопки на узбережжі стояли мовчазні, наче вишикувані в шерегу велети. Душу сповнював щем, може, навіть, від того, що Тетяна весь час, подумки, зверталася до Вовчика. Щиро сказати, останнім часом я втратив повагу до людини, яку ще рік тому оголосив героєм нашого часу. Його життя для мене починало втрачати сенс, бо все що він, нібито робив, було фальсифіковане. Хтось колись казав: виснажувався, гнав, та забував про гальма… А ще була в мене думка, що Вовчик не загинув. Що з його боку це була тільки гра у відчай, а насправді його поведінкою керував Леонтій Григорович. Бо був ще Сергій Крига, якого треба було не тільки знайти, але й врятувати.

Не гальмуючи далеко не доїдеш. Вовчик гальмував, але гнав свою колісницю, сам не знаючи куди. Збитий кимось із пантелику, він помалу втрачав почуття відповідності за свої вчинки. Він не мав такої сили, яка була дарована Леонтію Григоровичу. В дитинстві його дід був поетом, співаком, вмів любити й ненавидіти. Його виховувала не тільки родина, але й революційна дійсність. А хто виховував Вовчика? Мати весь час була захоплена своїми проблемами, тримала в душі образу на владу за арешт чоловіка. Син, звертаючись до матері, питає, чи не допоможе вона йому порозуміти сенс фрази: «Оскоплення й селекція — це лицьовий і зворотній боки євгенізму». Мати не може порозуміти про що її питають і жене сина геть. Вона не вміє читати й писати, але в неї є підозра, що син знущається над нею і вона випроваджує його геть від себе.

 

***

—Мене поховали тричі, — посміхаючись зіщуленими очима, говорить Леонтій Григорович. — На мій останній похорон приходили син з дружиною. Валентина Марківна не дуже побивалася за дідом, наче мала підозру, що матиме ще утіху випити зі мною за упокій моєї живої душі. Це наша з Вовчиком інсценівка. Взнавши що моєю персоною зацікавилися сучасні державні органи, він зробив пропозицію. І я підтримав її, бо в мої літа кожна така пригода дарує  натхнення гри із державою в піжмурок. В мене з’являється зачіпка пишатися собою, і я це роблю з чималим задоволенням. Але Віктор Леонтович так і не порозумів мене. Хибно що він не здужав науку гіпнозу. А що було робити, я не володів хистом Олега Карповича, я був тільки учнем його. Учнем і не більш. Мої зусилля принесли Віктору чималої шкоди. Він не порозумів самої ідеї визволення людства з вікового морального поневолення... Він був людиною сталінської доби, а ми вийшли з царату...

Я мовчу. Не маю бажання говорити. Леонтій Григорович довше жив, більше бачив, але на моє питання: чого за своє життя більше вкоїв, добра чи зла, він не відповість. Бо на протязі сімдесяти років чинив злом — добро, а добром — зло.

Я не звинувачую його у легковажності. Мабуть він таки помстився комісарові, що вбивав його діда-пасічника. Він входив в життя людини веселковим шляхом, але веселка щезала, ледве його обранець, кандидат на вищу посаду, розкривав йому душу. Хтось із надхмарної височини падав до колимських таборів, хтось із Колими, осідлавши веселку, посував до Москви, або Нью-Йорку. Леонтій Григорович керував свою долю до ясного майбутнього своєї батьківщини, не помічаючи, що виконує волю людей, котрі її закріпачують. Таким чином, сам того не розуміючи, Леонтій Григорович перетворювався в караючу десницю сталінського режиму. Він розв’язував язики незадоволеним фахівцям, поставляючи таким чином рабів ГУЛАГУ.

Він вміє читати мої думки.

— Все робилося для того, щоб наша справа не згасла.

— Яка справа, пане Гордейчику?

— Звільнення України від російського утиску. Попри перешкодам , яки народжувалися в самій Україні, іноді всупереч здоровому глузду. На мій погляд, звісно, але я виконував розпорядження людини, яку поважав. Я вірив Олегу Карповичу, бо він був мені як батько…

— Олега Карповича Заколота?

— Саме так… Олега Карповича. Прізвища його я не знав.

— Так може його й не існувало, вашого шефа? Можливо ви були сліпою маріонеткою в руці фахівця, котрому чимось  сподобались?

Гордейчик стискує пальцями потилицю, він намагається не втручатися гіпнозом в мою підсвідомість, бо є нестерпне бажання порозуміти напрям моїх думок. Він починає говорити, спочатку повільно, трохи навіть заїкаючись, але поступово монолог його починає убиватися в силу.

Слухаю Леонтія Григоровича, буцімто все розумію, але второпати не можу, всерйоз він говорить, чи жартує. Парубком ще можна заблукати в словесних хащах, але зостатися невігласом у дев’яносто!

В очах Гордейчика палахкотять веселі вогники сміху. Не докладаючи зусиль, він прочитує мої думки, і відповідь на оті думки була належною.

— Ми майже п’ятдесят років вкладали в голови людей зневагу до влади, котра пропагувала одне, а робила все навпаки. Комуністи не радилися із народом, вони гралися із ним, бо метою вождя була загарбницька влада над всесвітом. Вони й сьогодні продовжують свою гру, але іншими заходами. Вам від цього легше не стало. Росія держава забобонів. Стадні почуття формуються невеличким відтинком часу. Якщо злодій дійде трибуні й крикне: Ура!, натовп підхопить його тезу, а коли очуняється буде пізно. Це наслідок релігійних забобонів, Росії від нього не вилікуватися. Бо влада — це цукерка, кожному невігласу кортить поласуватися, або хоча б торкнутися солодкого…

Леонтій Григорович говорив довго, на очах молодіючи, від натхнення. Я цілком погоджувався з ним, бо сам плескав Горбачову, а потім і Єльцину, надіючись, що нарешті життя відкриє нам нові краєвиди. Правда, Путіну вже не плескав, бо він підхопив гасла Єльцина, який обернув Росію руїною, і дав обіцянку народові, що буде «мочити усіх незгодних з ним у власній убиральні». Тут вже відгонило далеко не демократією. Ми вгодили в халепу, з якої мабуть вже не вибратися.

 

—Син, Віктор? Він був утіленням комуністичної влади. Замість твердої вдачі, мав твердий суттєвий орган.

—Але ж він, як і ви, Леонтій Григорович, працював на руйнування системи. Скільки зла вкоїв, облишив щастя молодих жінок, скільки родин… Він допомагав вам як умів… А Петро, чи не вашим благословенням пустив собі кулю в лоба? Що зостається від вас на землі, пане Гордейчику?

Про кулю в лоба я сказав навмисне, бажаючи побачити як з реагує Гордейчик на моє зауваження. Мене аж тіпало від хвилювання. Щоб там про Вовчика не говорили, він був не гіршою людиною в нашому суспільстві. Він мріяв зустрітися з батьком, а Леонтій Григорович, в уявленні Вовчика, мав шапку-невидимку, якою користувався зовсім не так, як би це робив сам слідчий. В добу зухвальства і розбою саме час скористатися тим, що маєш. Навіть в дев’яносто років, коли в уяві людей ти маєш можливість з’явитися зовсім не тим і не таким, як ти є. Чого сьогодні коштують дідові гасла священної боротьби за справедливість. І що вона таке, ота його справедливість? Суспільство завжди було морокою владі. Було і буде. Бо ситий голодного не порозуміє. Ситий  плачеться із того, що він ситий.

Як кажуть, Остапа понесло.

—Не ждіть особливих припросин, пане добродію, сідайте за кермо нашпигованої вибухівкою машини… Ви подбали, щоб вибух пролунав всесвітом. Прапор вам в руки! Підбурювати людей до не зовсім певних вчинків вас навчили. Син, сам того не розуміючі, наслідував вашу ходу, доброю славою здобував собі неславу. Особливо спілкуватися із Віктором Леонтовичем мені не довелося, але Торосова, довгий час була моєю коханкою. Вона дещо знала про нього, про його потяг до слави, довгу пам'ять на зле. Але, насправді, Гордейчик був доброю людиною. Якби не вплив влади, коли нібито все ясно, а, насправді, торкнешся діла, не зрозуміло з чого починати. Віктор заблукав в тенетах затьмареного радянським заколотом розуму.

Леонтій Григорович вперше не втримався.

— Ви, Олександре, отруєні покірністю, яка межує зі зрадою. Ви син України, живете в Росії, певні, що в лиху годину підете захищати рідну неньку батьківщину, але все це лише омана. Ваш мозок користується фантазіями. Ви жінок ґвалтуєте в уяві. В уяві любите свою батьківщину, свою дружину, своїх діточок… Чи прилетіли ви на похорон батька, або матері? Не треба виправдовуватися, я вас розумію, батько помер за тиждень після вашого від’їзду, Мати, коли ви мандрували горами Мяо Чану. Але пригадайте отой сон, що бачили в ніч перед тим як йти в гори. Хіба мати не оповістила вас що через два дні вмиратиме. У вас вистачало часу купити квитка й летіти до матері. Але для вас то був тільки сон. Головна ваша життєва мета — любов до людей теж існує тільки у вашій уяві. Я не звинувачую вас, бо кожна людина на землі звикла жити уявою. Такими нас робить цивілізація, мистецтво. Нас навчають міркувати думками літературних героїв. Ми слідкуємо за нашими улюбленцями, але в житті все відбувається не так, як в романі. Я жив так, як підказувала мені моя любов до вбитого комуністами діда. Бо я людина старого гарту. Вбивство людини не має виправдання. Влада, яка оголосила народам волю, а потім знищила в Чечні тисячі молодих хлопців, злочинна влада.

Леонтій Григорович встав, підійшов до вікна і втупився очима в сідаюче за обрій сонце. Фіранки вікон були розчинені, тишу порушували лише шелест тополиного листя, та жіночий сміх на вулиці.

—Можна простити хворих на голову, однак, отих, що вбивають за гроші, або заради насолоди, треба знищувати… Не знищить влада так покараємо ми…

Я не запитав: хто ми, бо розумів, що Леонтій Григорович не останній з учнів Олега Карповича. Що вони і є ота Божа рука, котра, створив зле, карає за свою помилку своє ж створення.

Він хотів ще щось сказати, але не наважився. Хтось за дверима натиснув на дзвоник.

—Заходьте, не соромтесь, — озвався Леонтій Григорович. — Я давно чекав на вашу милість, пані Торосова.

Хвиля прохолоди перебігла моєю спиною. Він не міг бачити, хто прийшов, був заклопотаний іншими думками, але…

Невже й справді Людмила Торосова!

Вона й справді була красунею. Але кровожерний погляд і раптом зблідле лице були натяком, що зустріти мене у Гордейчика вона не сподівалася.

—Ти? І ти тутечки!

Якщо вона прийшла звинуватити Гордейчика в загибелі Вовчика, Людмилі треба дати гідну відсіч. Я був свідком суїциду, а можливо й одним із повинних. Добре що Леонтій Григорович вмів читати мої думки. Коли Торосова запропонувала мені вийти, господар зробив рух рукою, щоб я залишився.

—А ви, будь ласка, сідайте. Розмова наша має бути довгою, пропоную по чарці. Є вино, коньяк, горілка…

— Добре, — рішуче сказала Торосова. — Почнемо з горілки…

Повісивши торбинку на бильце, вона рішуче сіла на стілець, зиркнувши на мене спопеляючим оком.

—З якого тосту почнемо? — запитав Леонтій Григорович, наповнивши чарки горілкою. — Вам, моя доню, перше слово.

Від слів «моя доню» Торосову сіпонуло, але вона швидко заспокоїлась. Піднявши чарку, сказала:

—Давайте за тих, кого ми знищили…

Сперечатися не було сенсу. Випили мовчки. По другій чарці наповнила Торосова. Підійнявши свою до рівня вуст, мовчки втупила очі в Гордейчика. Він посміхнувся.

— Вбити мене, чи отруїти, про це, доню, й думати облиш. Те, що ти прихопила, не диявольська отрута, а ліки, яки пропонують пити, коли людина не в гуморі. Якщо горілка не допоможе, ти вип’єш свого порошку. А потім… потім зробимо так, щоб від одного вспомину про те, що зробимо, тебе починало нудити. Це буде моя маленька помста за вбивство мого онука. Тобі, Олександр, цікаво послухати, як вона це зробила… Як, вибачте, упорядила автомобільну катастрофу на дорозі. На черзі у неї мій син Віктор...

Торосова зблідла, але рука із чаркою не ворухнулася. Леонтій Григорович не зводив з неї очей.

—Ти й названого свого сина, Петра, провокувала на самогубство. Утовкмачила йому в голову, що одержавши дружиною Тетяну Зоріну, він переможе свою слабохарактерність, і дійде своєї мети. А метою Петра було ввійти до мене в довіру, щоб одержати спадщину. Я й приїхав сюди, щоб упевнитися, що, упавши із неба, багатство, піде йому в пожиток. А незабаром зрозумів: не піде. Він весь в свого батька месника… А що до спадщини, вона залишиться моїм діткам та онукам. Вони живуть в Америці. Тобі, Людмило, я нічого не залишу. За те й вип’ємо.

Вечеря була довгою. Торосова звинувачувала мене в пихатості і марнославстві. Казала, що бажання кохатися зі мною не полишає її, що любить вона Віктора Леонтовича і зла йому ніколи  не вкоїть. Леонтія Григоровича прохала, щоб він збавив її від цієї хвороби, інакше вона так і проживе своє життя в боротьбі зі своїми забобонами.

Десь вже о дванадцятій годині ночі ми попрощалися із Леонтієм Григоровичем. Випили начебто й багато, але п’яними не були. Не були й веселими. Я був у розпачу, здавалося попереду в мене ніякого просвітку. Але таке зі мною траплялося не вперш, такі демарші майже завжди робила в моєму єстві горілка.

Торосова йшла, наче не своя, лівою рукою тримала мене під лікоть, а пальцями правої якось дивно стискувала моє плече. На її стомленому обличчі грала дикувата, зовсім мені незнайома посмішка.

— Пробач, я завдавала тобі болю, — несподівано промовила вона, — я тільки сьогодні порозуміла, що ніколи не кохала Гордейчика. То була тільки жага помститися за скривджену довіру. Що мені тоді було, шістнадцять років! Весь час, після знайомства із тобою… — вона замовкла, стукаючи лобом мене в плече. Коли підняла голову очі її були залиті сльозовою. — Ходімо до мене, любий…

В мене не було сумніву, що Леонтій Григорович поставив останню крапку в наших відносинах. Він уселив Торосовій віру, що вона завжди кохала мене, і тільки мене. Таке навіювання може мати кепський кінець, бо моя жага до Людмили закінчувалася відразу після ліжка, коли я, подумки, починав перелічувати скільки коханців вона мала не тільки до нашого знайомства, але й після нього. Звичайно, я не відмовився перебути залишок ночі в її палких обіймах.

 

Comments