Розділ 3

Окремі думки про Багряного

Ні, не всемогутнє провидіння, скоріше власна інтуїція спонукала мене зупинитися в Комсомольську-на-Амурі. Я ніколи не жалкував, що дію на власний розсуд. Моя життєва мудрість була не від заяложених цитат чи заповітів спокусливих церковників. Вони люди і, щоб ви знали, не дуже глибокої віри. Мені довелося спілкуватися з епіскопом Гавриїлом, і, знаєте, цікавіше проходили наші бесіди зі зварником Амурського суднобудівельного закладу, Віктором Максимовичем Бевзем. Мій життєвий оптимізм ґрунтувався на здоровому глузді. В початковій школі я був відмінником, як і моя старша сестричка Рая, але молодим талантам в п’ятдесяті роки дорогу перетинали старі професори учбових закладів. Шляхи їм були відкриті тільки в відомій пісні, а насправді, щоб добути вищу освіту, потрібні були гроші. Ще й які гроші! «Мені не вищої, ні середньої – не треба, – сказав я батькові, і пішов напомпувати м’язи в ремісниче училище, ковалем. Саме Комсомольськ дав мені більше того, на що я сподівався: викував з коваля, гірника та шофера доброго фахівця-журналіста, подарував вищу освіту, а крім того я став відомою людиною в широкому колі журналістів та письменників.

Все, що стосується Івана Багряного, є в його творах, особливо в публіцистичних, де його щирість не має меж. Кожне есе він писав, як останнє, але не ховав їх по шухлядах, сподіваючись що його час ще не прийшов. Хоч і соромився він слова поет, але був поетом, яскравішим відлунням свого часу.

Коли я розповів Георгію Бельди про свій задум написати нарис про видатного письменника Івана Багряного, він довго дивився в темне скло вікна, в якому дуже виразно можна було побачити наші відбитки, потім, важко зітхнувши, сказав:

– Це нелегка справа писати про людину, яка в свідомості загалу залишилася зрадником. В цьому випадку тобі, друже, перше ніж розпочати розвідки, треба спитати себе, яка тобі правда потрібна – побутова чи філософська? Ти, як я бачу, вже вліз в побутову, і що вона тобі принесла? Що тебе більше приваблює в людині – принизливе покорення, чи вибух гнівливості, незадоволення існуючим ладом речей? Того і іншого вистачало в житті твого героя. Були години коли він занепадав духом, ліз на стрімчак, щоб з нього впасти. Всяке було, але махни рукою і побутове щезне, зостанеться тільки філософія життя, котра твого Багряного в усьому і майже завжди підтримувала. Бо хитрувань він був ще отой! Хтось колись казав що сила слова відступає перед людським завзяттям, але… завзяття, хіба воно підтримується не словом? Коли мужчина кричить жінці, з котрою тільки що переспав, – вимітайся звідси!, а жінка ревма-реве, бо в неї була надія залишитися господаркою в його серці, хтось скаже, почувши таке: це не по людські, бо не знає, що зв'язок мужчини з цією жінкою може довести обох до арешту, а далі, як пощастить – табори, або куля в потилицю. Хотілося людям весело жити навіть в тенетах павука. Але сьогодні про оті тенета всі забули, а про вигук «Вимітайся звідси!» пам’ятають навіть ті, хто не чув цього, і не знає, хто такий ваш герой. Якось я запитав українця, який відбував покарання в таборах Бамлагу: невже він вірив що Україна через сто, або двісті років стане незалежною? Знаєш що він сказав? Він сказав «Здогадуюсь, це буде не сьогодні й не завтра, але буде! Поневолена країна, як і поневолена людина, коли вони знаходяться в скрутному стані, це провокує вибух. Хіба що – знищити народ, як це зробили в свій час американці, та й нанайці фактично знищені. Нема мови – нема народу. Багряний герой України, бо віддав своє життя служінню своєму народові. В Росії його не знають, не всі знають і в Україні, я певен що навіть син не поважає свого батька, бо дивиться на нього як на зрадника.

Іван Багряний людина неординарна, в його житті багато загадкового, чим довше будеш копатися в ньому, тім більше накопаєш. Головне, не поспішати з висновками.

Треба признатися, що філософ з мене нікчемний, учбовим моїм закладом було життя. Поки мої друзі оббивали пороги інститутів, я упевнено прямував до своєї мети – знати якомога більше, не від викладачів вузів, а од книжок, та фахівців різної галузі підприємств. З дитинства я вчився писати не тільки вірші, але оповідання та нариси про людей, що живуть поруч. Заможні мене не цікавили. В чотирнадцять років, за пропозицією поета Михайла Фролова, я написав нарис про відомого гірника Петра Семеновича Петріченка. Надрукували його в першотравневому номері газети «Макіївський робітник», на першій полосі під першотравневими закликами ЦК КПРС. Але не обійшлося без чудасій. Прочитавши нарис, Петріченко відзначив подію горілкою і таким чином опинився у витверезнику. А зломовні люди завжди знайдуться. Так що співробітничати з газетами я почав, відбуваючи військову службу на Тихоокеанському флоті. Писав вірші, оповідання, нариси, або дописи в газети «Бойова вахта» та «На варті батьківщини». По завданню газети писав критичні дописи на спектаклі Совгаванського драматичного театру. На мене скаржилися, що іноді пишу дописи, не убачивши спектаклю. Траплялося й таке, але тільки по пекучій потребі газети, по настійному прохання Олександра Кальтя, голови відділу культури та мистецтва . Я вмів скомпонувати статтю за декілька хвилин, сидячи в редакції. Після того, як я одержав три перші премії за вірші, нариси та оповідання, мене запрошували працювати в газеті. О, як мені тоді кортіло погодитися, але щось стримувало мене, не вистачило характеру відповісти: так! І я відмовився. Але це не було моєю помилкою. Щоб працювати в газеті не обов’язково закінчити вуз, але треба добре знати, що роблять, та як себе мають інженер, коваль, токар, а іноді і керівник цеха, а то й усього закладу. Коли після двадцяти років праці в газетах, я прийшов старшим редактором в Хабаровське книжкове видавництво, я вмів не тільки відреагувати книжку, але й написати свою про керівників лісового чи суднобудівного закладу. Писав про геологів, гідрологів, бо добре знав не тільки їх побут, як вони барилами вивозять на вертольотах солені гриби з тайги, але й назви рудних взірців, бував в олов’яних та мідних копальнях, і треба визначити, що працювати там легше, аніж в донецьких вугільних копальнях.

Я розумію, що дні мої полічені, що наближаюся до життєвого рідколісся. Майже всі друзі, з котрими спілкувалися в золоті наші роки, відійшли у вічність. Кожен з них, відпливаючи в човні Харіна, забирав з собою добру частку мого життєвого запалу. Картати друзів за таке нахабство я не можу, бо кожен з них був моїм життям. Тривають на землі жінки, які в свій час були моїми коханками, моїми музами, але тривають не всі: умикнув Харін мою Надію, залишилися Любов та Віра, які підтримують мене, кличуть в свої обійми, в свої тенета, де немає затишку, але є спрага до боротьби за наші життєві ідеали.

На життєвих шляхах, коли вмерла Надія, Іван Багряний став для мене першим письменником, який дивиться на суспільство крізь вистраждані в юнацтві віру та зневір’я, а – можливість знайти на землі правду. Багряний для мене назавжди залишився людиною, вірною ідеалам добра і служіння Батьківщині. Він не схилявся перед богами, перед пропагандою радянських та закордонних ЗМІ, він сам був Богом на землі, шануючи вистраждане на земних шляхах співчуття людині, яка біжить над прірвою. Іноді я бачу Багряного Дон Кіхотом, який з мечем без щита викликає на битву Всесвіт, бо не може він підкоритися існуючому ладу речей ні на землі ні в небі.

Ще в 1952 році Багряний писав:

«У висліди тих передумов, що з них панове вожді решток російського еміграційного «соціалізму» так добре задають собі справу, лише мовчать, а надто у вісліді того, що ніхто не хоче лави тих останніх могікан скріплювати, постала реальна загроза занику російського «демократичного соціалізму», тобто смерті російських соціалістичних партій, що без допливу свіжої крові самі собою відімруть.

А вже це породило панічний відгук – зрезигнувавши з усієї своєї дотеперішньої зризничкованості, нетерпимості, ідейної чистоти і всіх інших чеснот, якими так пишалися й жили російські угруповання – зливатися в «єдину соціалістичну партію». Так, як то робиться зліпок з решток (шкоринок і крихот) хліба, що потім ніяк не лізе в горло.

Російський «демократичний соціалізм» шукає рятунку. Але чи цей захід врятує його від історичної приреченості. Навряд.

Навряд, бо є ще одна причина (і то головна причина, головний факт), що перекреслює прославлений російський «демократичний соціалізм» ґрунтовно й радикально, вбиває йому осиковий кілок в самий хребет. І не тільки вбиває, а вже вбила той кілок в цей «соціалізм» в психології всіх тих під радянських, під експериментальних народів, на які панове Абрамовичі роблять ставку й яких хочуть ощасливити своєю «єдиною» соціалістичною партією. Тою причиною є первородний гріх всіх російських соціалістів, що зв’язав їх колись з російським чорносотенством, з російською реакцією й в’яже їх з тією ж реакцією тепер, і здемасковує їхню декламацію про «демократичний соціалізм», «свободолюбство» й «гуманність», як велику брехню. Ганебну брехню. І з тим первородним гріхом достославне московсько-імперіалістичне реакційне «тащить і нє пущать». Є тим первородним гріхом російський потенціальний і не потенціальний більш чи менш замаскований фашизм; закоханість у велич російської імперії і небажання тією величчю поступитися; російський шовінізм, що диктує всі оті програмові постулати про сильну централізовану владу, про таврування всіх визвольних рухів поневолених народів тавром «сепаратисти», «націоналісти» тощо. Наріжним каменем душі кожного російського еміграційного «демократичного соціаліста» є єдинонеділимське кредо російського чорносотенця».

В мене виникає враження, що написано це не в 1952 році, а саме сьогодні, бо російський шовінізм оволодіває загалом не тільки в Росії, але й в Україні, коли освічена молодь не бачить нічого іншого, окрім «Навіки разом!». Чи це не вплив поезії Івана Драча, який в свій час написав поему «Шабля Богдана Хмельницького».

Хотіли нас одкраяти,

Одбити од Москви, –

Панове, пальчик вріжете!

До шаблі й булави, –

Козацька вчила мати нас, –

Ще треба й голови!

В шаблі відбивається

Гетьманська булава.

Піхви сріблом саджені.

Шляхта, татарва.

І «Навіки разом» –

Слов’янськії слова.

Читач поеми не розуміє, що «Навіки разом» в поемі поет ще в часи її написання окреслив лапками, беручи під сумнів цю безперечну, з погляду росіян, істину. На жаль пропаганда російських ЗМІ в Україні сильніша за українську. І Президент і Рада не навчилися ще працювати, не оглядаючись на Москву. Дуже, знаєте, давить звичка. В печінках й досі сидить оте «Навіки разом».

Від матері я знав як їй жилося дитиною у селищі Верхні Рогачики, як брат Павло за те, що не встигла за день прополоти грядки картоплі, вдарів її, дванадцятирічну, кулаком в лице, як від того удару її праве око все останнє життя майже нічого не бачило. Розповідала мати яким був її брат Павло набожним, ходив до церкви, молився в куту на ікону Богоматері, як бив за незначну провину свого молодшого брата Артема. Тоді, ще хлопчиком, я думав: що ж воно за Бог такий, якому моляться кати і він вибачає їм усі їх гріхи. Я вже тоді зненавидів Бога, і на звороті ікони Миколи Чудотворця шинкував капусту, моркву, а потім розколов ікону та спалив в топці. Я реготав, читаючи Біблію, бо на кожній сторінці було стільки непорозуміння, що я й досі дивуюся, як ото її читають дорослі освічені люди. З того часу я йду по землі шляхами безбожних, бо нікому на світі не заподіяв зла. Окрім мух та комарів, які ссали мою кров, я нікого за своє життя й пальцем не тиркнув, бо я – безбожник, мене нікому буде вибачати, якщо заподію якесь злодійство. Бог всі їх прогрішення вибачає тільки рабам своїм, а безбожників цькує за те, що не прощають вони Богові лицедійства.

На мене дивляться як на невігласа, коли на питання «До якої релігії належу?» – відповідаю: «Я – віроотступник, антихрист!» Учорашні комуністи-письменники лякають мене: «Не кидайся словами, а що як він існує!»

Окрім усмішки у відповідь що можу сказати?

Якщо він існує, я зненавиджу його за те, що він існує.

З усією його величчю.

І нічого тут не поробиш, я певен що Всесвіт існує тільки завдяки моєму болю. Болю за звірство людей проти людей. А Бог існує тільки в людині, тільки в його мозку, бо Бог – це всесвітня культура. Згоден, що культура починалася з книжок Ветхого заповіту, бо других у той час у диких європейців не існувало. Та й сам Ветхий заповіт було написано письменниками, які на бої гладіаторів дивилися як на веселу забаву. Вивчати ж Біблію зараз, коли у нас існують Шекспір і Гоголь, це зрада людства. Вивчаючи окремо тільки Біблію, людина занурюється в таке далеке минуле, коли ще наших батьків лякали розіп’ятими на хрестах рабами та єретиками. А на тих хрестах катували нескорених рабів, а потім єретиків, які вірили тільки своїм очам і бачили що Бог це – хлібодавець лицедіям. Таким же як він сам.

Тепер ви знаєте хто я. Розумію, що не всі підуть зі мною далекосхідними шляхами Івана Багряного. Я не стверджую, що п’ятирічна подорож його була саме такою, якою вона бачиться мені. Зі слів самого Багряного, його було засуджено на п’ять років таборів, і він пройшов ті таборі від «Амурлагу» до Колими, і, не відбувши терміну, збіг з каторги 1937 року. Зауважимо, що за п’ять років таборів Іван Павлович зустрічався на Хабаровському базарі з селянами з Чорноберезівки, в Комсомольську – з поневоленими українськими поетами та журналістами, (це за його розповіддю), а як ми далі побачимо майже два тижні він жив у нанайця Заксора в стійбищі Півань. А за яким лихом Іван Павлович поспішав (не відбувши терміну) в Україну? Невже, щоб знову попасти в катівню НКВС. Де відразу ж відбулася «очна» ставка з паном К.Даниленком. Про неї Даниленко згадує в своїй книзі «За залізною брамою».

«…Цілу ніч мене бичували. Плювали з презирством в обличчя і знову били. Кілька разів я непритомнів, обливали водою та напівмертвого закинули до підвалу… Здавалося, що про мене стали забувати… Та не довго. Вдень викликав слідчий. Назвав себе Занозою.

– Ви знаєте письменника Багряного?

– Особисто ні, але чув і читав.

– А що саме чули та що читали?

– Чув, що його з Охтирки вислано.

– А ще кого знаєте з охтирських письменників?

– Знав ще в 1922 році Антоненка-Давидовича, що написав «Лицарі абсурду». Він тоді був завідуючим відділу наросвіти. Знав Матвія Довгополюка – «Дитмістечка», що написав «На хвилях Ворскли» та етюди «Квіти в крові», знав ще Романа Попільнюха. Знав, що видали в Охтирці літературний альманах «І ми, Химко, люди!».

– А Багряного?

– Бачив лише на фото.

– А ви чули, що там, в Охтирці, існує анархістична організація?

– Про це не чув.

– Так знайте, що анархісти розкидали свої осередки по всьому Союзу. Цей Багряний не був висланий, а втік до Хабаровська і там продовжував свою роботу. Недавно він появився в Охтирці. Ми його замкнули. Твори конфіскували. Зараз ви будете мати з ним очну ставку. Ви повинні сказати перше: знаю Багряного. Друге: читав його твори. Третє: чув про анархістичну організацію.

– Але ж…

– Ніяких «але ж».

Натиснув дзвінок і появився енкаведист.

– Одвести в сорокову.

Там я застав молодого, років тридцяти, вище середнього росту, з добрими енергійними очима, з каштановою шевелюрою чоловіка. Біля нього – вартовий. Після короткої паузи увійшов Заноза і сів за стіл. Вартовий зник.

– Знаєте цього чоловіка? – запитав слідчий.

– Щось не пригадую, – відповідаю.

– Як! То ви свого приятеля Багряного не пригадуєте?

– Щось не подібний до фотографії.

– А де ви мене бачили? – запитав Багряний.

– В Охтирці. Вас і… (прізвища, які я опускаю – І.Б.) на фото.

– Так ви знаєте Івана Багряного? – натискував слідчий.

– Тільки по творах, – відповідаю я.

– Конкретно що ви читали?

– «Аве Марія» і «Скельку».

– Перша розкладає радянське суспільство. Друга закріплює український національний шовінізм. Ви знаєте про організацію анархістів «Глобус» в Охтирці? – знову допитується Заноза.

– Про організацію не знаю. А глобус бачив хіба тільки на обкладинці книжки.

– Оце він? – Заноза показав книжечку «Аве Марія», і на ній був намальований глобус.

– Цю я читав.

– Глобус – це земля! Глобус – це символ всесвітнього єднання анархістів! Глобус – що руйнує радянську владу. Але не забувайте, – кричав він на Багряного, – що не заховатися вам від пильного ока НКВС… Ми вас знайдемо хоч і на краю світу! Признавайтеся: ви були членом анархістичної організації «Глобус»?

– Не був, – категорично заявив Багряний.

– Я кишки з тебе вимотаю, а доб’юсь! Кажи, був?

Багряний мовчав.

Ось така історія відбулася влітку року Божого 1937 в Харкові на Чернишевський, в середині тюрми УДБ – НКВС».

А тепер почитаємо коментарій самого Багряного.

«І ось тут я хочу двоє слів сказати до п. К.Даниленка.

В.Ш. пане Даниленко.

Коли ви прийшли до мене в 1950 році, в Новому Ульмі, й спитали мене, чи я вас прощаю, я вам сказав від усього серця, що не маю до вас ніяких жалів і ніяких претензій, бо знаю безодню ваших страждань там, а мучеників не судять. І це була правда.

Але тепер я маю одну претензію. Тепер ви стали членом ЦК СЗСУ і священиком.

Тож – протоієрею Даниленко-Данилевський, в ім’я святої крові і сліз тих прекрасних людей, що впали після тої «очної ставки» (а це я знаю, скільки їх упало, бо на самій тій фотокартці, про яку ви говорили, їх було десять!), в ім’я їх і в ім’я страждань безлічі товаришів по в’язниці, безлічі ближніх і дальніх, кому я своєю книгою (Сад Гетсиманський) воздвиг пам’ятник, скажіть хоча б своїм партійним колегам, що вони на хибній дорозі».

Тридцять сьомий рік. Люди, яких упізнав на фотокарточці К.Даниленко, загинули, а Багряного відпустили до нового арешту 1940 року.

На той час це було й справді фантастично.

Недавно полковник КДБ у відставці сказав мені, що Мандельштам вмер не від виснаження у Владивостоці, його живим викинули з пароплава в море.

А тепер пригадаємо слова слідчого Занози. А саме: «Глобус – це символ всесвітнього єднання анархістів! Глобус – що руйнує радянську владу». «Анархістів» знаходили та арештовували не тільки в Україні, скільки їх загинуло на Далекому Сході, навіть працівники КДБ не знають, бо декого катували в дорозі, викидаючи з пароплавів в річку або в море, взимку в тайзі робили з живих людей крижані скульптури, забивали в казематах Хабаровська, кати-чекісти з білими від насолоди очима. Мене проводили по тім катівням, по казематам без вікон, з гаками під стелею, на котрих в’язнів вішали, і тоді я сам перетворився в кригу, від ненависті до себе, від болю за людину, від не збагнення, що вона таке, звідки в неї таке звірство? Пам’ятаю, як в романі Шарля де Костера Карл V з насолодою спалює на багатті мавпу, таким чином він вчився катувати єретиків…

Мені пропонують закрити на оті звірства очі, мовляв, що було то було, але більше такого не буде! Буде, шановні панове, бо вже сьогодні судять і звільнюють з учбових закладів філософів, які викладають наукову гіпотезу виникнення людини. А що буде далі, коли церква посяде владою. В Росії таке можливо, бо очолюють церкву лицедії, які рвуться до влади. А росіяни, божі овечки, слухняно йдуть від культурних закладів до телефонних будок, з котрих православні нібито розмовляють зі своїм єврейським Богом.

«Схаменіться, будьте люде,

бо лихо вам буде!»

Тарасе Григоровичу, як би я жив без тебе!