04

Навіщо нам воля, коли ми її не осягаємо? Коли всі мої зусилля стати людиною були надаремні. З болем і зі смутком дивлюся я на життя своїх нащадків. Їх крила міцні, але доля дужча за жагу літати. Конвойний сидів похнюплений. Ми були однаково замкнуті у своїх думках. Часом мені здавалося, що у сержанта є думка сплинути на присягу, й додати до мого злочину ще один — утечу з-під варти. Мабуть він бачив мене бездоганним вченим. Тільки який я вчений: все, що робив, недоношене, недовершене, яким я його й заливаю, відбуваючи в бридку гидотну заточення.

А що робити, така людська доля. Все наше життя — розгін до того, досягти чого у нас не буде часу. А що до крил, ми їх тягнемо за собою по землі. Як „“Альбатрос” Бодлера. Ото як там у поета?

Та ходити отож по землі межі люди

Два крила велетенські мішають мені.

Згоден, я кепський перекладач поезій з рідної мови на рідну. Я відчуваю полеглість з того що на голову мені натягли мішок шибеника. Тепер не треба проголошувати собі всемогутність. Бо теж саме проголошує собі Джем, впевнений, що буде жити довго й щасливо. Але його вб’ють, як повбивали усіх його попередників: Ковбоя, Копицю, Грека... Бо кожен з них спить і бачить себе не тільки головним вершником гурту, але й президентом держави.

Як можна отаке збагнути?

Не знаю. Таємниця нашого буття захована за сім початків, а що цілком реально, так це наша неволя від самих себе.

Ще й досі гадаю, що мене тоді так розчулило. Може спогад про Марину, про її біле палке тіло, яке стало раптом таким далеким, що у мене захолонуло серце.

Ніхто з нас не належить собі. Навіть олігархи, оті чорти, що мають змогу купувати не тільки президентів, а навіть цілі держави. Найкраще було б мені не згадувати про Марину. Але понад усім я був певен, що вона мене не зрадить, як зрадив друг дитинства Остап. В моєму серці не було почуття ненависті. Остап, Джем, майор Цимбалюк... Всі вони шнурувались десь внизу, стоячі по коліна в рудій від крові грязюці.

Мій батько бачив життя яблуком з присмаком розчавленого на ньому малинового клопа. Воно не тільки вабить, але й смердить.

Я йшов до капітана нехтуючи небезпекою. Якщо йому сніть шухляда із грішми, хай не встряє в орудки з насінням. Цей бізнес на пляшку пива. Гроші можна заробляти під дахом Деркача, або Джема, діячі проти свого сумління.

Біля міліцейського будинку я трохи заквапився, але, махнувши на все, тюпцем підійшов до вартового й запитав капітана Демченко.

У вартового був вигляд кам’яної мумії, яку тільки що винесли з піраміди фараона.

— Демченко, кажете? Такий капітан у нас не робить. Є сержант Демченко, котрий учора від’їхав до Чечні.

Я був трохи ошелешений відповіддю вартового, але лише на мить. Капітан завжди здавався мені людиною непевною, що дивнувато на такій посаді. Отож виходило, що на протязі довгого часу капітан водив мене за носа. Знати б на кого він робить? На Деркача? Може що й так. Джему яке діло до насіння з Таджикистану. У нього свій бізнес — доїти риночку економіку, тягти до себе людей почесних та сумлінних. А капітан — вепр.

Спочатку мені кортіло дознатися капітана, та поміркувавши, вирішив, що він обов’язково з’явиться. Може й справді, смерть невістки його рук діло. Тоді з якого біса він причепився до сина?

Коли, народивши Біллу сина, моя дружина повернулася в Хабаровськ, від її жіночої вроди зосталися тільки чорні циганські очі. Про те, що вона приїхала, мене звідомив син.

— Як я й вважав, Біллу потрібна була не дружина, а самка, щоб виносити дитину. Мати жде від тебе допомоги, а якщо згоден простити, то й минулих відносин.

— Ти маєш, що таке можливо? Ні, сину, на фірму я їй дав коштів стільки, скільки у нас з тобою ніколи не буде. А на родинні стосунки, після того як вона жила з якимось американцем! За кого вона мене сприймає...

— Ото й добре, батьку, — відповів Сергій. — Я думаю, що Катерина буде тобі доброю дружиною.

До Лесі я відчував якесь, самому мені не зрозуміле, почуття гидоти. Якби вона взяла собі коханцем нашого російського хлопця, я б ще подумав, але після американця! Пірнати в брудну яму? Та нізащо! Коли Леся прийшла, у мене виникло таке почуття, що він неї смердить.

— Мені треба десь жити, — сказала вона.

Забравши свої документи, я кинув ключі на стіл і мовчки вийшов. Легенький вітрець освіжив моє спітніле лице. Я відчував як у мене за плечима починають кільчитися легкі янголині крила. Душа співала. Теперечки все, що я мав, вмішувалося в кишенях моїх штанів. Я був вільним птахом, правда, з гніздечком, доброго пір’ячка, якого натягла моя нова коханка Катерина. А щоб відчувати себе якнайкраще, не мерехтіти злиднем в очах жінки, я повинен був повернутися до бізнесу.

Мені було байдуже куди ще Джем запхає свого червоного із жовтим пухирем носа. Злодій, котрий нахабною прискіпливістю вивчає кожний крок мого життя, може загинути, не здійснивши своїх планів на знищення мого бізнесу. Я ніколи не бачив цієї людини, бо завжди був певен, що Джем заслуговує не почесті, а кари.

Джем сам прийшов, щоб визволити мене із в’язниці. Був він неймовірно допитливий: як я сплю, як їм, як поводяться зі мною в’язні? Та що міг я йому відповісти, коли в гуртожитку їхньому бути не довелося. Держать мене в номері на одну персону, раз в тиждень приходить лікар: „Як здоров’ячко, любий чоловіче?” Я б хотів поскаржитися, та немає за що. Кормлять добре, наукові книжки по насіннєзнавству приносять, навіть моя авторська є. А теперечки сам Джем навідався, із пляшкою вина та яблуками.

— Не дивися на мене, як на вовка. Злодієм я був у минулому часі, а зараз я почесний бізнесмен. Мого діда чекісти на лісоповалі знищили, батька в шахті вбито, а я, щоб вижити, злодієм став. Боявся спіткати участі родини...

Як ото не дивно, але я не склав про Джема певної думки. Зовні людина не пихата, дивиться відверто очі в очі. Його особистість, як і його постать, здіймалися вище за рівень вчених, котрих я знав. Не знаю в чому, власне, полягає його перевага над тим же Остапом. Може тутечки повинне моє ставлення до гучного ймення Джема? Бо його приймає сам губернатор, а Остап хто... пияка...

— Ото ж ви, Йване Павловичу, кажете, що були не злодієм, а месником. Та хіба ж ото помста — зґвалтувати молоде дівчатко. Таким, кажуть, було мотивування вашого першого судового вироку?

На лиці Джема сяйнула ледь помітна посмішка:

— Не знаю, не чув, щоб при радянській владі було винесено вирок хоч одному заколотнику. Бунтівників в нас тоді не було, а ґвалтівників кожний другий. Мабуть почувала радянська влада, що стоїть на хисткому ґрунті, бо жахалася малювати образи святих, як ото було до революції. Розповів дівчини політичний анекдот, отож вже й зґвалтував її. Не тіло зґвалтував, так мозок, бо тіло можна вимити, а що робити, коли політичного цвяха вбито в пам’ять?

Ми розмовляли на різні теми. Думка Джема охоплювала все, що останнім часом діялося на білому світі. Широко й докладно витлумачував він, як на його думку треба поводитися президентові в сучасних обставинах, коли Америка повела наступ на всілякі свободи держав. „На думку спадає байка про вовка та ягнятко — Ірак повинен в тому, що Америці треба добре їсти. А демократія тут не при чому. Я не знаю, як президент на це дивиться. Можна вважати, що мовчання — золото, але того, хто мовчить, можна також мовчки замочити. Кажуть, ніби президент наш п’є із чистого джерела знань та мудрості. Що його дружина має багату освіту, що довідники президента — люди мудрі, та чесні. Тільки є в мене сумнів, що це так. Досить побачити лице якогось члена державного уряду, як фізично відчуваєш його прагнення з’їсти ненависного йому президента разом з кісточками. А що до народу, уряд давно має фахове меню — кого коли з’їсти. В першу чергу до столу підемо ми, мешканці Далекого Сходу.

Говорив Джем приємним надзвичайно дзвінким голосом. До мене ставився начебто зацікавлено, але я ніяк не міг втамувати — з якого такого переляку? Я, певна річ, не хочу сказати, що Джема треба прирівнювати до лицедія Єльцина. На мій погляд, Джем був людиною ясного розуму та багатих задумів. Вино, що він приніс, так і осталося не випитим, ми лише пригубили чарки. При зустрічі, я не подав Джемові руки, а проводивши його, міцно потиснув сухі нервові пальці. Сам не знаю, як таке могло статися, та що було, то було. Тепер я був певен, що вирок довічного заточення суддям було продиктовано Джемом. Моя загальна психологія не витримала психології Джема педагога. Я побачив його порядною людиною, що й потрібно було доказати.

Ніччю великі дивовижні очі Джема муляли мій не зовсім здоровий глузд. Насправді очі Джема були не такими, які вставали переді мною в темряві камери почесного одинця. Якось мені спало на думку попрохати розп’яття, щоб нічними молитвами звільнитися від очей Джема. Але це було навіть смішним. „“Чого реготали?” — запитав мене ранком конвойний. „“Бог приснився, — відповів я. — Сиділи з бісом в камері, пили вино, а мене не позвали...” „“Отой добре, що не позвали, — відповів конвойний. — Зараз всі в’язні молитися почали: Боже допоможи обрати волю! А на волі почнуть заробляти свій прожиток шахрайством. Лицеміри...”

Інколи я ненавидів себе. Ненавидів за те, що щиро потискав руку Джемові, а більш за все — що мав надію на визволення з в’язниці, за допомогою людини, яка очолює братство злодіїв. Злодіїв в минулому часі. Передчуття не обмануло Джема, його було вбито в слідчій камері...

До вбивства Джема, Степан Зотов наголошував на прізвище Півень. Коли повернувся із Спаська-Дальнього, першим ділом дав стусана вартовому Воблі, й регочучі і з свого жарту, попрямував до мого кабінету. Майже неділю він пиячив, й не знав того, що за три дні до того як його арештували, Джем оголосив авторитетом саме мене. Теперечки я був не тільки злодієм в законі, але й очолював спілку осіб з кримінальним минулим.

Півень пройшов по кабінету нишпорячи очима по всіх закутках. Спочатку він начебто не помічав мене, бо, ставши напроти, здивовано-театрально закліпав очима:

— Хто ти такий, і хто тобі дозволив посідати трон барона!

Але вартовий Вобла попередив його, застережливо здійнявши руку й погрозливо погойдуючись:

— Знайомся, Півень. Це наш новий авторитет, Вчений, законний намісник Джема. Так що, Півню, курочок тобі не буде, хіба що сам на яйця сядеш.

Вобла дістав прізвище за свою худобу, довге сіре лице, та великі, наче риб’ячий плавці, вуха. Але був він не тільки сильний, яки диявол, але й не дурний, що дало йому можливість пережити трьох авторитетів. Я був четвертим, і Вобла запевнив мене, що це надовго.

— Але перш треба ліквідувати Півня. Бо битися він буде не за гроші, а за курочок, — без усмішки на лиці сказав мені Вобла.

Я вже знав, що Півень з Орликом мали якусь досить неприємну справу з парубками, осудженими наче за крадіжку комп’ютерів. Не суд, а долари Півня звинуватили вродливих хлопців, щоб упекти їх до в’язниці. За такі ж гроші Півень зґвалтував їх в камері, а потім визволив, маючи надію, що вони будуть йому услуговувати, виконувати усі його примхи. Першим вчорашні в’язні конали Орлика, чим на диво тільки порадували ревнивого до безглуздя Півня.

Тільки я сів за кермо спілки, як оті хлопці, Павло із Андрієм, прийшли й розповіли про все, що з ними сталося. Натяк піти до мене, зробив їм Вобла, бо мав надію, що дві мудрі людини можуть поставити діло на надійні колеса.

Павло тоді сказав:

— Якщо ми Півня не вб’ємо, він вб’є вас. Це дурна, безпутна, й глузлива людина. Залишити його живим ми не можемо, бо не раби.

— Ви маєте рацію?

Павло аж підстрибнув:

— Вбити Півня — святе діло. Якби ви знали скільки на його совісті юнаків, скільки зґвалтованих хлопчиків.

— І ви здатні виявити ініціативу?

Я впіймав себе на думці, що вбивство Півня полегшить мій шлях до мети. Виморозків в спілці, як казав Вобла, раз-два й обрахувався. Але доводити Павла з Андрієм до в’язниці я не хотів:

— Тільки без самодіяльності, хлопці, залиште Півня на мій догляд.

Я відчував себе якимось іншим, не вченим селекціонером, а політиком, що корчить рожі перед громадою російських, схрещених з канадськими, хробаків.

Надвечір я дістався бридкого району, де мешкала Катря. На мій погляд, це був притулок порядності й цнотливості, майже єдиний в такому великому місці, як Хабаровськ. Мені було соромно признатися Катрі, що я став ватажком камарильї не дуже доброго почину. Хоча я й мав певність, що зумію переконати злочинців, щоб назавжди порвали стосунки з дурним життям й заробляли гроші на чесному бізнесі, тривога за завтрашній день не покидала мене.

— Це знову я, Катерино.

Я встромив би в полум’я руку, щоб тільки не бачити її заплаканих очей.

— Олександре, вже вибило дванадцяту, я ледве з глузду не з’їхала, очікуючи на тебе.

На декілька хвилин запала гнітюча тиша. За вікном чулися вибухи китайської піротехніки. Вся площа перед домом сяяла жовтими, червоними та зеленими зірками.

— Пробач, Катю, так складався мій день. Мене знайшла добра посада з службовою машиною, водієм, та двома вартовими. Посада небезпечна, але оклад коштує того.

Я дістав декілька мандаринів, та пляшку коштовного кагору. Потім кинув кілька схвальних слів відносно нової сукні, що відкривала її пишні груди. Катря розквітла від задоволення.

— Дивно, — відзначила вона. — За своїм фахом ти маєш бачити тільки вроду квітів, а звернув увагу навіть на мою сукню.

— Буває й таке, — щиро всміхнувся я, спостерігаючи, яв виблискують в пальцях Катрі чорні чашечки для кави. У жінки були на диво довгі пальці, з рожевими нагідками, та ямочками на суглобах.

— Останнім часом я багато думаю про Сергія, — сказала вона з рештою. — Мені не до вподоби його ставлення до життя. Я підозрюю, що він перецінює свою кмітливість в питаннях бізнесу. Сергію треба вчитися не тільки фаху, але й доброзичливості... В бізнесі головне твоє ставлення до людини.

Ну що ж, Катря мала рацію, і досада, що було виникла в моєму серці, швидко розвіялась.

— Коли в мене було багато грошів, він не вчився. Потім якийсь час грошів не було, але зараз, якщо у Сергія виникло таке бажання, ніяких заперечень не буде.

— Дозволь мені поговорити, я все ж вчителькою була?

— Якщо вчителькою, гаразд, але будь насторожі, Сергій людина непередбачена. Як би чого не сталося.

— А що може статися?

— Я маю на увазі його дурний характер.

— Він може казати все, що йому заманеться. Мені цікаво знати його настрій. Думаю, що сама доля судила мені це зробити, бо серцем я передчуваю щось недобре.

Моя посмішка не зосталася непоміченою.

На другий день після обіду подзвонив син:

— Ти пробач мені, батько, за те, що зґвалтував твою коханку. Як почув, що ти у мене теперечки авторитет місцевий, так закортіло тобі дулю в носа сунути, що не втримався. Зґвалтував, щоб дістатися твого свинячого корита. Думаю, що твого сина у в’язниці довго держати не будуть.

Його дикий регіт й досі відлунює в моєму серці.

— Як відбулася зустріч з сином? — питаю вечором Катрю.

В неї було сухе втомлене обличчя.

— Він поводився зі мною як з нічним метеликом. Є в мене сумнів, або він кнур, або хоче тобі за щось помститися.

— Мабуть є за що...

— Якщо за матір, так вона ж сама від тебе пішла, американської їжі закортіло.

— Не встрявай в чуже життя, Катре.

— Пробач, стільки одразу думок, що розгубилася.

Коли ранком я приїхав в офіс, Вобла повідомив, що звечора дзвонив Сергій, трубку взяв Півень і вони умовились на зустріч.

— А сьогодні Півень не прийшов, Кажуть, учинив з кимсь бійку. На мою думку синці на лиці Півня робота вашого сина. Крицеві нерви у хлопця, так відхайдохати кваліфікованого злодія.

Влаштувавши деякі справи з директорами фірм, я поїхав до сина, але вдома його не було. Про бійку в квартирі сина сусіди нічого не знали: як і завжди, весь час у нього панувала тиша. Занепокоєний я повернувся до офісу, декілька разів дзвонив синові, але вдома його не було. З’явився Сергій тільки надвечір, коли ми з Катериною ніяк не могли дійти висновку, їхати мені до сина одному чи з нею.

Ледве Катря відчинила двері, як Сергій впав перед нею навколішки, й похиливши голову покірливо сказав:

— Пробачте за все лихе. І ви, тату, пробачте. То не я діяв, а мій розпач. Коли ж взнав, тату, хто ви тепер, мене охопив жах. Невже ви думаєте, що ваша доброзичливість зробить із шахрая цукерку?

Я підняв сина з колін і, поцілувавши його лоба, сказав:

— Не знаю, що до цукерок, але, як кажуть, — купив не купив, а поторгуватися можна.

Сергій докірливо похитав головою:

— Намагання не тортур, але у злодіїв така можливість є. Півень так и сказав: готовте гроші на похорон батька.

— Якщо задовго до похорон батько із нього юшки не зварить.

Сміх мій був невеселим. Я боявся, що синові не сподобається мій занадто прагматичний настрій.

— Півня кури заклюють. Досі я не дав на це дозволу, але в скрутному становищі може статися й таке. Тільки б ото хлопців не підставити.

Сергій дивився на мене з недовірою:

— Ти, тату, героїчна людина. Коли тебе покинула мати, я вирішив, що ти нікчема. Але зараз мені боязно за тебе. Опинитися межі пацюків з вірою, що вони стануть кішками. На таке спроможні тільки безумці.

Я помітив як на початок розмови у Катрі почали палко червоніти вуха. Учора вона, мабуть, так і не втямила про що я їй говорив..

— Я думала, ти жартував... теж мені кваліфікований злодій, місцевий авторитет, яку там тобі кличку причепили?

— Вчений, — не без задоволення відповів Сергій. — Кличка добра, тільки посада ця не для батька. На неї б вашого Деркача...

— Деркачу на цій посаді хвильки не висидіти. Злодій, як собака, чорне нутро носом чує.

— А ти, батько, занадто добрий, думаєш, злодію це до вподоби? А якщо вони тобі завтра ж кулю в лоба, або джипом в поперек?

— Якби я мав завбачити свою судьбу наперед, і знав що мене завтра жде куля або джип, я б зробив те, що зробив. Щоб плідно працювати, сьогодні треба спілкуватися з хлопцями які мають деякі поняття про чесність. У злодіїв, на мій погляд, воно є, а у нашого брата, який ще вчора ратував за комуністичне завтра анічогісінько навіть схожого немає. Отож я і обрав цю не зовсім безпечну посаду.

Ми випили по чарці сухого червоного вина. Сергій, не закусуючи, поспішив було додому, але Катря помітила, що на його сорочці не хватає ґудзичка, і, закусивши в зубах нитку, почала пришивати схожий.

— Якось моторошно мені на душі, — сказала вона, звертаючись до Сергія. — Може заночуєш у нас?

Перекушуючи нитку, вона зиркнула на мене темним оком, запрошуючи підтримати її, але мені не хотілося, щоб хтось помішав мені справити свою жагу до кохання.

— Сергій доросла людина, знає що робить, — не зовсім тепло відповів я.

Катря тихо зітхнула:

— Ну що ж, вам видніше.

— Якби він пішов на п’ять хвилин пізніше!

Це сказала Катря, сумно дивлячись, як санітари укладають мари з тілом юнака в машину.

— Це не Сергій, — сказав я їй. — Не такий мій син дурний, щоб лізти під колеса.

Але легше мені від такого висновку не стало.

Якби я мав завбачити судьбу сина наперед... Чорна туга впала в моє серце. Я викликав на герц самого господа бога, але бог був надто глухим, щоб почути мій розпач. Тоді я покликав біса, і біс прийшов, запнутий в хутро із чорної вівці, з обличчям пана Деркача, та маленькими білими ріжками на лисуватому чолі.

— За якою нагодою ти покликав мене, Олександре, не дав розпити келих горілки із самою вродливою чортицею пекла?

Він був занадто веселим, цей двійник пана Деркача. Його нетерплячка викликала легке двигтіння в моному серці. Воно начебто висіло на тонкім павутинні, і було вже не серцем, а комашиною, яка попала в липкі тенета павука.

— Треба їхати до лікарні, — наполягала Катерина.

А я був впевнений, що лихо сталося з чужою людиною, що в темноті Півень не впізнав сина, й націлив свій джип на когось з місцевих мешканців. Я побачив чоботи під ковдрою, якою санітари накрили потерпілого. На синові були чорні капці, а з-під ковдри стирчали жовті.

— Ліхтарне світло не може так перефарбувати кольори чоловічого взуття.

— Ти про що? — запитала Катря.

— На потерпілому були жовті капці...

Близько до опівночі подзвонив син:

— У вас все гаразд, батьку?

Я схопив трубку:

— Синку? Живий. Як ти нас налякав...

Тон розмови сина був не дуже ввічливим, але викликав в моєму серці бурні хвилі радощів.

— Будьте обережними, тату. Ваш Півень полює не тільки на мене...

Моєму наміру додати співробітникам повної свободи бізнесу зашкоджувало малесеньке „А”. „А все ж, хто вони такі? В минулому часі вбивці, теперечки мої підлеглі, які сплять та бачать, що мене вбито. Так саме, як вбито Джема. В мої роки вмерти не так вже й лячно, але бачити на своїй посаді мерзотника Півня! Нізащо! Нехай краще його молоденькі курчатка заклюють. Півень згоден запродати рідного батька, аби тільки зійшла до нього з веселої хмарини дочка його сусідки, Галина, й досі ще не торкана метеликом, який пурхає по веселим весняним квіткам.

— Йване Павловичу, дограєтесь ви з своєю пристрастю до діточок. Який вам сенс з чистилища в пекло лізти?

— Не бійся за мене, пане Олександре. Курчатка заробляють гроші. Якщо мати згодна за ноги дочку подержати, чого мені боятися. Мати пропонує, їй і відповідь держати. На майдані повіям стільки не дають...

— Краще б було, якби донька неньку за ноги держала, — зітхнув я, мізкуючи, чи спроможний я якось присікти невидужні хвороби Півня.

Деякі люди лякаються коли на поверхню виринає з них самих якась дика схильність. Злочинні нахили Півня його не тільки не обурювали, але й мали в його долі особистий присмак. Він вихвалявся, що мав у своєму житті зносини з доброю сотнею маляток, а вирок судом було винесено тільки двічі. „Так що, попит — не біда. Трапиться нагода, — прикидатися янголом не буду. Молоде дівчатко в коханні задасть фору фахівцеві. ”

Півень наполягав заключити зі мною договір про мир, дружбу і співробітництво. Власне я не мав від нього спокою протягом довгого часу, він всував палки в колеса всіх моїх зачинань. Чого йому бракувало, не знаю. Навкруги щось діялось, але що саме, сказати я не міг. Півень оточував себе людьми іншого ґатунку, і, спираючись на них, проводив довгі розмови про видатні коштові розрахунки Джема. Подивлюся, начебто все спокійно: погомоніли, погомоніли тай розійшлися. Але всяке могло статися. Набратися терпцю й чекати що буде? Але в повітрі висить не дуже добре напруження. Може воно й не варте моєї уваги, та помізкувати над проблемою треба. Якнайшвидше.

Мій ніс відчуває погрозу в усьому: в напружені, у виразі обличчя Йвана Павловича. У Півня з’явилась знайома мені бадьорість. Така бадьорість відбивалася на лицях комсомольців, коли їх визначали секретарями. Отож бо, думав я, Півню визначили якусь таємничу посаду. Він знав своє діло, посада це — кошти, а з коштами можна ґвалтувати не тільки дівчаток.

Вчорашні злочинці були задоволені тим, що діялося в нашому гурті. Не знаю, якого біса обіцяв їм Півень, але кожен мав якусь користь. У кожного була безліч своїх забаганок.

Все, що від мене залежало, я зробив, посів місто забитого Джема. Його забили в слідчій камері, такі ж як він злодії. А може люди, які видавали себе за злодіїв, а насправді були робітниками міліції, або ФСБ. Якась рука певно вела мене по дорозі до влади. Правда, не зовсім мені приємної. На мій погляд, це міг бути тільки Деркач, з його хижо добутими мільйонами. Через кілька тижнів я вже знав, що п’ятдесят тисяч доларів, які Остап Квітка повинен був внести Джему, осіли на банківському рахунку Деркача. По телефону я повіншував його з прибутком:

— Я радий за тебе, Сергій Львович.

— Ото й добре, що радий. Треба ж вас, дурнів, вчити азам ринкової економіки. А що до доларів, ти можеш користуватися ними, бо вони твої.

Мені не дуже подобалось його напучення, але відповісти Деркач мені не дав, негайно повісивши трубку.

А через декілька хвилин Вобла пустив до кабінету слідчого із прокуратури:

— Є підозра, що хлопця з вулиці Зеленої збито джипом вашого підлеглого Півня. Але сам він в цей час був у лікарні, й наполягає, що джип і водій були при ньому. Це стверджують і деякі лікарі. Як ви думаєте, пане Вчений, чи не ховають ваші хлопці джип з таким же номером, як у Півня?

— Всяке може бути, пане прокуроре. Я на посаді три дні, а мої хлопці не дуже люблять освідчувати начальників. Якщо це зробите ви, будете мати свій банківський рахунок.

Вперш після того, як зайшов, слідчий подав мені руку:

— Будемо знайомитися, майор Мірошниченко.

— Ото й добре. Як мене звуть ви знаєте. Давайте свою візитну картку й почнемо співробітничати.

Загальної суми майор не назвав, і це мене трохи занепокоїло. „В бізнесі кожне слово має значення, — наставляв мене Деркач. — Якщо людина не назве тобі суму, яку хоче мати за роботу, вона замислила проти тебе якесь паскудство”. Пересилюючи свою ніяковість, я сказав прокуророві:

— Що б ви хотіли бачити на своєму рахунку?

Він трохи зніяковів, а потім взяв з мого столу папірець и олівцем написав цифру, з якої я ледь не покотився зо сміху:

— Чого немає, того немає, — сказав я йому, підпалюючи папірець над петельницею. — По можливості розберемося самі.

Прокурор щось хотів сказати, але я вже встав і покликав до кабінету Воблу.

— Будь ласка, сину, проводіть пана до хвіртки.

Чесно сказати, я трохи жалкував, що не дав прокурору поторгуватися. Але Джем казав, що спілка робить під дахом прокуратури, і очолює цей дах зовсім інша людина.

Зайшов і ахнув, наче мана в очах — на карачках Деркач гугнявить в поділ Марині щось несусвітнє. Очі у Сергія Львовича побожно заплющені, прудкі пальці вчепилися в край спідниці, немовби саме в ній був його порятунок.

На лиці Марини не стинулася жодна рисочка. Вона стояла з притиснутими до грудей руками, очі з ледь припухлими повіками й барвистими кружалами були вп’ялені в потилицю Деркача, а на вустах застигла жорстка принизлива посмішка.

„Мені приємно, але живцем не здамся”, — говорило все її напружене обличчя.

Велике цабе й скалкувата жінка. Холоднуватий матовий полиск потилиці, посічене зморшками лице Деркача, й благородне вродливе лице Марини. В домі мертва тиша, а в ній пригнічений, наче в молитві, голос Сергія Львовича.

— Нене, я так хотів би тебе, нене... В лихий час втішити не з обов’язку, бо не сьогодні-завтра все буде скінчено... Не будь такою неприступною, нене...

Мені було соромно чути цей розпач, я було вже поквапився до дверей, але Марина, давши Деркачу щиглика в потилицю, підійшла до мене, взяла під руку, та повела до кімнати де на мене чекав багато накритий стіл.

Велике цабе йшло слідом за нами навколішки і, важко дихаючі, дорікало мені за мою нову посаду:

— Ну й штукар ти, Олександре. Я знав, що в мене можуть бути неприємності, але щоб від тебе!..

— Досить плакати, пане Деркач. Я вам не суддя, а прийшов, бо ви на мене покликали. Я навіть грошей за свою ферму з вас не візьму. Гіркотно, що п’ять років кормився вашими жданиками. Багато чого втратив, та жалкую тільки Остапа Квітку...

— А чого його дурня жалкувати, він тобі зрадив ще до того, як ми з ним зустрілися.

— А хто мені назвисько Вченій придумав, чи не ви?

— Не він, — засміялася Марина. — Куди йому, лисому...

— А хто, якщо не секрет?

— Достоту не скажу, Джем чи Вобла, а може обидва.

Я звернувся до Сергія Львовича:

— Коли ви такий добрий, скажіть, за що вбито Остапа?

Деркач сів до столу, і наповнюючи чарки вином, сказав:

— Я не міг терпіти біля себе радника, який брешучи в вічі, наполягав, що виконує завдання Джема. Але я не хотів спокутувати гріхи Остапа честю члена—кореспондента академії. Спільна мета об’єдную усіх. Коли один робить, а другий неквапно колупається в його справах, що остається робити тому, хто за усім отим стежить? А хто з нас доробло, хто зрадник — вирішить майбутнє. Щодо Квітки, я довго не міг второпати, звідки він брав гроші на мандри по південним державам, або на вечірки в коштовних ресторанах? Спочатку думав — що робить під дахом Джема.

Я міркував над можливими варіантами спільної роботи з Деркачем, але мені бракувало добрячого настрою, щоб перекласти на гумор все, що він казав.

Важке з присвистом дихання жінки долинало мого повернутого до неї вуха. Мене охопило почуття смутку і жаху. Катря стояла біля шкапи, ковтаючи якісь ліки. На ногах у неї були жовті шкіряні капці, голе тіло матово виблискувало в легкому сяйві світанку. Почувши шерех за спиною, вона озирнулася.

— Прокинувся, ото й добре.

Мені відлягло від серця. Дожити б до зими, а там як гра піде.

Молодик в чорній шкірянці, граючись мідним замком, розповідав жінці, як він дрочив продавця куртки, аж доки китаєць не віддав її за безцінь.

— Ото й добре, знатиме, де живе... А то лізуть до Росії, як сарани біблейські.

Я вивчив рух автобусів, і знав що черговий з’явиться за десять хвилин.

Це була не туча, а щось гірше. Життя моє йшло під укіс. За себе я не боявся, боявся за сина. Із минулого виникла сумна пісенька про чорного кота. Треба думати, хто перетнув синові шляхи. Хіба що Деркач, все йому мало...

Нові папери в гамані сина свідчили, що він журналіст, уродженець Ангарська.

Я почав куняти, коли мене розбудив легкий дотик пальців, що лізли до моєї кишені.

— Якого біса тобі від мене треба?

— Ой, пробачте. Я думав, думав у вас щось з серцем. Хотів полапати.

— Хіба ж серце з правої сторони? Тебе чому в школі вчили.

— Чомусь, мабуть, вчили, тільки з голоду все забув. Батько пиячив, мати скребла його кишені, від неї в мене дурна звичка. Пробачте мою неньку, пане.

Я віддав хлопцю все, що було в кишені, карбованців сто з лишком. Він подержав гроші в руці й не взяв.

— Я злодій, пане, хочу бути злодієм в законі, якщо можна, сховайте в кишеню, а я вкраду.

— Виходить красти почесно, а брати, коли дають, срамота?

— Так воно й є, пане. Злодій в законі сьогодні ручкається з президентом.

Вобла заспокоївся й пошепки розповів, що Півень має намір усунути мене з посади.. На дурну оцю справу він позичив сто тисяч доларів, і що гроші йому доставить посильний від Приморського гурту — Сергій Корінь, за кличкою Дзиґа. Посильного треба було перехопити, але як? Вареник сказав, що Корінь не любить розкіш, що живе в кімнаті-камері разом із визволеним з допру Романом Раковим, людиною не тільки небезпечною, але й страшною в окремих випадках. На зустріч з Дзиґою, Півень, як і завжди, поїде на своїй латаній-перелатаній „Ладі” Довіритись хлопцям з гурту я не міг, отож прийшлось їхати до давнього свого знайомого капітана. Врешті решт йому завжди коштувало грошей, а коли дружина сказала, що її чоловік вже тиждень, як в відпустці, я ледь не розцілував її в обидві щоки.

Я знав, що капітан може робити водночас на мене й проти, але в кожному випадку верх візьмуть гроші. Хто більше дасть, тому капітан і буде услуговувати.

— Чоловіка знайдете в гаражі, підсобляє братові поставити на колеса свого старенького „Москвича”.

Брати з насолодою смоктали цигарки, сидячі на камінцях під молодою веселою модриною. Моя поява трохи здивувала капітана, він ледь не подавився димом. А потім представив мене братові.

— Знайомся, брате, це черговий кандидат в мерці, Олександр Макуха, чи як там вас теперечки звуть — Вчений.

— Намісник Джема, чи що?

— Він самий.

Брати вітали мене з неприхованою зацікавленістю. Запропонували навіть сісти на камінця, якого Петро прикрив своєю сорочкою.

Сорочку я повісив на цвяшок, який стирчав в старому шкапі, сів проміж братами, й, не ваблячі часу, виклав їм свої думки про Півня.

— Оті сто тисяч доларів, що везе Корінь, будуть належати вам, якщо ми перехопимо посильного, обговоримо з ним свої справи не в Переяславці, де його буде ждати Півень, а, скажемо, в Хорі, а ще б краще в Бікіні. Корінь людина не дурна, він знає, що ото за цяця наш Півень, а якщо ми покажемо деякі його папірці... Тільки їхати треба не на моєму Джипі, а на вашому „Москвичі”. Бо у Півня теж є свої люди, вони й будуть вартувати шлях перед в’їздом в Переяславку.

Брат капітана, Петро, говорив мало. Здебільшого сидів, колупаючи обценьками позеленілого від старості мідного бовта. Його карі очі запали так глибоко, що я не міг визначити, яке враження справили на нього мої небезпечні натяки.

Капітан випростався, сягнув рукою до пляшки з газованою водою, й добре хильнув з неї. Він мав трохи чудернацький вигляд: сто тисяч доларів запалювалися в його очах кольоровими вогниками надії. Він, мабуть, вирішив, що йому дуже пощастило.

— Давайте тільки без криміналу, хлопці, — сказав я. — Якщо Корінь не погодиться, для вас це не матиме значення. П’ять тисяч доларів я віддаю вам зараз, ще п’ять, як повернемося. Бо згода Півня й Кореня це моя смерть.

Брат капітана витріщив на мене очі.

— І ви про оце отак спокійно?

— Така в мене посада, хлопче. Мене на неї, як царя на трон, ставили.

Денне світло тьмяніло, а потім перейшло в присмерк. Взутий в нові японські черевики „Москвич” наче підріс трохи. Мотор його мугикав щось своє, брати вгамовували своїх жінок, а я сидів в салоні машини, мізкуючи про людське щастя.

Побачивши біля сільпо в Переяславці джип Півня, капітан сказав мені:

— Не знаю як там далі, тільки запам’ятай, Олександре, ця гра не твоя, і навіть не на твій рахунок. Ти можеш виявитися тільки східцем під чоботом того ж пана Деркача. Бо чує моє серце це його гра.

— Свою гру й сліпий бачить.

Очі капітана ледь на лоба не лізли:

— І ви, докторе, погодилися лягти під Деркача східцем.

— Щоб переграти злодія, чого не зробиш...

Нелегка це доля бути людиною. Чи вибачить природа людству те, що ми робимо? Мабуть — ні. В лиці людини Земля виховала собі ранню смерть, бо другої такої прожерливоїістоти на землі не було довіку.

Корінь стояв трохи спантеличений нашою появою.

— Не хвилюйся, Вікторе, сказав я. — Я — Вчений, а ці хлопці — мої друзі. Ми можемо побалакати тутечки. Побалакати про ваше життя за моєю смертю. Якщо така балаканина матиме якийсь глузд.

Ми стояли за якихось два кілометри від Бікіна. З обох сторін до шляху підступав мовчазний, білений від ранкового серпанку ліс. Капітан мочився, стоячи до нас спиною. Петро затягував гайки на колесах „Москвича”.

Побачивши ото все, Корінь засміявся:

— Якщо ви й справді Вчений, дозвольте потискати вам руки. Кажуть, ліва — другові, ото ж я протягую вам ліву.

Ну що ж, Корінь мав рацію — на лівій руці мені коштувало мізинця. Пересвідчившись що це так, Корінь запропонував поснідати у його приятеля в Бікіні. Я сів в його „Ладу”, а брати поїхали услід.

— Добре що ви приїхали, — стежачи за дорогою, заговорив Корінь. — Мені порадили зустрітися з вами, виявити обставини, бо до Півня мій шеф ставиться не абияк. Півень ненадійна людина. Я сам не розумію, яка з нього користь. Мені цілком байдуже, що станеться з Півнем, але ганьбити наш чесний бізнес ми не дозволимо.

— Він дуже настирлива людина, наш Йван Павлович, — відповів я. — Звідки у нього гроші, не знаю, а що до хабарів, він купує не зовсім безнадійну молодь.

— Думаєш, хтось за ним стоїть?

— Думаю, він щось приховав від Джема. При ньому я не бачив Півня в такому оточені, а зараз він мене дивує своєю наполегливістю.

— Смішно й пригадувати його поряд з вами, — кинув мені добрячого ляща Корінь.

Він був кремезний, в спортивному джинсовому костюмі й жовтих шкіряних чоботах. Очі зеленкуваті, губи повні, як у жінки. Але голова поголена під Косовського. Справжній солдат сучасної державної гвардії.

„Якщо Півень не зустріне через годину посланця, він не витримає й лусне від люті”. З такою думкою заходів я в хвіртку веселенької хатки під зеленим бузком та липами.

Андрій Луценко розчулився зустрівши нас на порозі своєї хатини. Він був кремезний як і Корінь, трохи навіть барилкуватий, але зовні показався мені людиною скромною. „Химерна скромність”, — скаже згодом капітан. Луценко поставився до мене з деяким зацікавленням, мені першому підніс келих квасу, усаджуючи за стіл, підсунув крісло, а всім без винятку — табуретки, безбарвні, але зроблені дотепним майстром. На стіл господар поставив фарблені глечики та келихи з місцевого опаку.

— Боже, як бездоганно їх зроблено, — вигукнув я, заставивши Луценка задоволено зашаритися.

— Усі оці глечики, келишки, та мисочки робота Андрія. Частка підприємств пана Луценка. Сам здобуває опак, сам бгає й розмальовує... А який він, ви б побачили, тинькар! Якщо бажаєте запевнитися, ходімо.

Корінь повів нас до кімнати, на стіни якої було накладено тиньк річними брижами — кшталт рідкісний не тільки на Далекому Сході. Якщо на тиньк накласти кольори кімната буде бачитися морем.

— Ви добрий тинькар, Андрію, — потиск я господарю руку, відчуваючи як важко мені стало дихати.

— Андрій шляхетний мисливець, — всміхнувся Корінь, — майже кращий в Зеленому Клину.

Трохи розчулені ми повернулися до вітальні. В кресли було дуже зручно сидіти, і я не взяв під сумнів що його зроблено Андрієм.

— Ми удосконалюємо своє виробництво, — крутячі пальцями на животі, — захоплено розповідав господар. — Треба ж якось відвойовувати місце під сонцем. Що правда, з келихами олігархом мені не стати, але сина й дочку вивчімо. Сергій в політехнічному, Ніна педагогом буде.

У одному з глечиків була ряжанка, у другому домашнє вино з лісової полуниці, а те, що було в третьому ми випили, не питаючі, що п’ємо.

Андрій реготав:

— Це новина моєї дружини. Приворотне зілля, яке злочинця зробить добрим, а доброго злим.

За вікном вже плескотів не абиякий дощ.

— Як твої кабани? — роззявивши в зівові рота, звернувся до господаря Корінь. — Чи справні?

— А куди їм дітися, — посміхнувся Луценко і ледь помітно зблід. — А тобі, брате, як я бачу м’яса закортіло.

— Давненько свіжинка не було, — зітхнув Корінь, і наче осяяний якоюсь думкою, вихопив з кишені свою слухавку. — На мене ж Півень в Переяславці жде... Зараз ми його посватаємо до нашого гурту...

Ошкірившись, він довго тикав пальцем в свою слухавку, а коли доніс її до вуха, раптом став поважним і наче трохи зніяковілим.

— Півень? Це ти. Вітаю тебе, Йване Павловичу. Зараз я в Бікіні. Моя „Лада”, будь їй неладно, закомизилася. Отож ми з братом ждемо тебе на вулиці Зеленій. Зустрінемо, Йване Павловичу, як не зустріти.

— Він мабуть не один буде. Треба за горілкою збігати, бо вином Півня не напоїш. Ви, пане Вчений, пробачте, якщо щось не так. Я тут трохи забарився. Як би знати, що такі гості будуть.

Через Луценка наче біс перестрибнув. Нервово бігаючи в сінці та назад, довго не попадав до рукавів плаща, причитаючи при цьому якимось охриплим не своїм голосом:

— Ну й дощ пішов, не дощ, а злива...

Янгол шепотів мені до вуха: „Куди ти, Андрію, облиш затію з горілкою. У Півня в машині її стільки, що через годину усі мешканці Бікіні напідпитку будуть”. Але на друге моє плече вже скочило бісеня. Смикаючи мене за носа, воно ухвалювало Коріня. „Мовчи, — казало, — Корінь знає, що треба робити у кожному такому випадку.

Коли через декілька хвилин повернувся з пляшкою горілки Луценко, я був певен, що Півень не приїде. За такий час добігти до магазину та назад Луценко не міг. За такою зливою цього не зробить самий видатний бігун нашого часу. Все діло було в „кабані”, та в свіжому м’ясі. Що то був пароль я відчув одразу, але промовчав. Бо дуже вже мені не хотілося бачити Півня. А ще більше хотілося піймати та повищипувати із Півня все його пір’ячко. Разом з його американськими доларами.

За столом запанувала тиша. Я сказав:

— Приїде Півень чи не приїде, яка наша справа. Може вип’ємо за наш гурт. По келиху від пана Луценка, а краще по чарочці за самого пана. За його золоті руки. Бо таких, як він, майстрів навіть в Китаї не знайдеш. Їх холодне мистецтво не по наші палкі серця. Чи не так я кажу, панове?

Корінь встав і по давньому гусарському звичаю схилив переді мною голову:

— Ви заслуговуєте свого звання, пане Вчений, — і на вустах його блискавкою сяйнула посмішка диявола.

Звісно — натяк, знати б тільки — від бога натяк, чи від біса?