Романы‎ > ‎ЗАКОЛОТ‎ > ‎

12 частина

Частина дванадцята

 

Навмисне чи ні, сказати не можу, але  придумали собі зухвалі прозвиська Шахрай та Шулер, саме брати Петро з Павлом Варвалюки. До табору вони попали як кримінальні елементи, саме, мабуть, за прозвиська. Навіть всюдисущій слідчий прокуратури не докопався хто вони за походженням, де народилися, вчилися та працювали. Що не хрещені з’ясувалося на першому допиті, бо розмовляли вони російською мовою впереміж з матюками. Матюків навіть більше було в їхньому лексиконі, аніж літературних слів. Правда, придбавши подорожнім Дмитра Володимировича Копця, і взнавши, що він професор ще за брежнєвських часів, Варвалюки перейнялися великою повагою до нього. На перше питання професора, що знають вони про «Слово о полку Ігоровім», Шахрай назвав прізвища авторів монографій, які пощастило прочитати в дитинстві. Копець не втримав сльози, коли Шахрай назвав знайомі йому прізвища вчених Дубенского та Потебні, а Шулер повідомив професора, що йому найбільше сподобалася недокінчена праця Барсова. Копцю спало було на думку: чи не провокатори вони, але почувши розповідь, що їхали брати в одному вагоні з поетом Чорноволом, закатованим але незлам-ним, заспокоївся. Дмитро Володимирович не уважав Чорновола за поета видатного, як, скажемо, Павло Тичина, але хисту не відмовляв. Професор зазнав на собі усі чарівності радянської катівні. Сам він не витримав допиту з пристрастю, і йому було цікаво як поводилися з катами брати Варвалюки.

— Нічого я не підписав, жодної провини перед владою не визнав, але за те що мені ребра перелічили пообіцяв помститися, — розповив Шахрай. — А судді теж хлопці з гумором: немає криміналу не буде й карного терміну, а якщо є бажання помститися владі дозволяємо вам з братом зробити це на засланні. І відправили нас на п’ять років заслання на каторжні уранові копальні. Але нам пощастило. У розсильному таборі відпровадили нас до Комсомольську-на-Амурі, спочатку до табору під назвою «сьомий», де сиділи злочинці малого ґатунку. Але взнавши що ми ледь не політичні в’язні, табірне начальство наполягло, щоб нас перевели до табору суворого порядку. «Сьомий» було розташовано майже в центрі міста, а «Суворий» кілометрів за тридцять у тайзі. Правда було там селище, декілька будиночків, у котрих мешкала табірна обслуга. Дивно, але не сподобалися ми і новому начальству. Не втямлю що про нас написали в супровідних папірцях, але майже три тижні сиділи ми одинцями в кімнаті де відбуваються зустрічі в’язнів з їх дружинами. Тричі в день нам приносили поїсти, книжки на замовлення, але все робилося мовчки, ніхто на наші питання не відповідав.

— А звідти вас кинули на Колиму, — здогадався професор.

— Саме так все й було, але кумедне те що саме Колима стала для нас справжнім раєм. Як там співають: Проклятою будь Колима, непізнана дивна планета… На тій планеті не ми з’їхали з глузду, а слідчий прокуратури першого ж  вечора викликав нас на розмову, і щоб ви думали… почав розпитувати що він за людина академік Сахаров. Ми були приголомшені таким питанням, але брат швидко втямив, що по документам ми проходимо як політичні, якимось чином пов’язаними з академіком. Братець мій хлопець з гумором, про Сахарова багато чого читав, він, не мудруючи лукаво, відразу скочив на запропонованого слідчим коника.

— Проти радянської влади розмови не було, академік наполягав, що держати розумних людей на каторжній праці шкода державі. На скільки років церква затримала науковий розвиток, спалюючи єретиків на багаттях. Нарешті таки зазнала свою провину, попрохала у віруючих вибачення. Фашистів за злочинства вішали, а попи, бачте, вибачаються. Сахаров, самі розумієте, стільки доброго зробив для держави. Ну став він на захист людей, котрі думають не так, як товариші в Кремлі. Так вони ж там старі всі. Хіба що Андропов. Застійні озерця швидко перетворюються в багнюку. Державі потрібен постійний розвиток, особливо в економіці…

Професор Копець тримався думки, що в політичній боротьбі завзятість не завжди отримує перемогу. Битися до часу поки тебе вб’ють, на його думку,  безглуздо. Розумна людина в такому випадку зробить крок назад, як то в свій час зробив український письменник Іван Дзюба. Довкола його імені почали нуртувати запальні промови, одні його осуджували, другі підтримувала, але все це відлунювало в серцях людей, підвищувало кількість прихильників, як з одного так і з другого боку. Таким чином він діяв на кінцевий підсумок. А коли тебе затопчуть, обіллють пропагандистською гидотною, за що загинув ніхто не втямить. Таким чином професор виправдався перед братами.

Але слухаючи братів професор починав вовтузитися на своєму стільці. Хоча його очі спалахували співчуттям і від задоволення він потирав долоні, десь в глибині душі він все ж таки заздрив незламним братам.

А Петро, себто — Шахрай, з глузливою усмішкою продовжував свою розповідь про спілкування зі слідчим.

— Правду Сахаров говорить, святу правду, — підтримував мене слідчий. — Числити ворогом таку людину, як Сахаров, це вже занадто. Я розмовляв з нашим генералом, він навіть Андропову натякав про необхідність передивитися справу Сахарова. Але… — слідчий розводив руками. — Що стосується вас, — продовжив він свою відверту розмову, — ви вже вибачайте, контингент у нас такий що, помітивши моє уподобання до вас, дихнути вам спокійно не дадуть. Особливо кримінальні елементи… — Ми все розуміємо, пане слідчий, — посміхнувся я, — вже після цієї бесіди на нас будуть зиркати як на підлабузників табірного керівництва. Назавтра ми з братом захворіли, впали в безпам’ять і нас літаком відправили до Магадану. Що ото була за хвороба сказати не можу, температура під сорок, лиця й тіла морквяного кольору, які тільки ліки на нас не досліджували лікарі, все безрезультатно. А через місяць провідати нас прилетів слідчий. Передавши нам дещо з їжі, спитав. — Не обридло хворіти? — Знати б що це за хвороба така, а так згодні на весь термін, — пожартував Павло. А слідчий у відповідь. — Я знайшов вам лікаря, абориген-мисливець. Він певен що ваша шкіра зацвітає від місцевого клімату. Але це лікується. Живе мисливець в поселенні на Камчатці, отуди-то ви й поїдете з професором під ваше чесне слово… Треба визначити, що здохляками ми не почували себе, навіть при температурі під сорок. Правда, рухаючись, вкривалися смердючим потом. Скоріш за все це був запах розчавленої калинової ягоди. Себто трохи навіть медичний. Наш лікар, Степан Львович Самсонів, жартував, що з нашої шкіри можна наварити ліків проти підвищеного кров’яного тиску. А що до смердючого поту то він і був ліками. Якийсь час лікар примушував нас плигати по палаті, збирати піт серветками, що ми й робили. Але виробництво ліків на тому й закінчилося. Мабуть прогнози Степана Львовича не здійснилися. Він мовчав і ми помовчували. На той час ми вже трималися думки, що наша хвороба це намагання слідчого врятувати нас від можливих посягань з боку кримінальних авторитетів. А може й від праці в копальнях. Бо за освідченням лікаря, Степана Львовича, травматизм на копальнях був надзвичайним. На другому дні слідчий улетів, залишивши нас в нерозумінні, що робити далі. Лікар посміювався, але мовчав. Тільки через тиждень він приніс нам документи на дозвіл посуватися вписаним в документи шляхом.

Було літо, серпень, зранку землю омолодив невеличкий дощик, в повітрі відчувалася тепла пара. Щоб не пропитати смородом одяг, брати роздяглися, але кремезний абориген, який чекав їх біля лікарні, наполегливо запропонував одягтися.

— Думаєте мошкарі не сподобається ваша кров? Питиме з великим задоволенням. А потіти я вам не дозволю. Перш-на-перш покуштуйте моїх горішків, на смак вони не дуже приємні, але діють безвідмовно…

Таким чином Варвалюки опинилися на свободі.

Сам професор Копець два роки таборів відбував на будівництві залізничної дороги, потім, хворого, кинули його до Комсомольського-на-Амурі «Амурлагу». Знайшли там йому, як історику, полегшену посаду, викладати в’язням марксизм-ленінізм. Шістдесят років вченому, що з нього візьмеш. Після п’яти років таборів, зоставалося ще п’ять років «неповернення» в західні частини Радянського Союзу. З табору Копець звільнився в пообіддя. Вийшовши за брами, стояв впритул до стіни, не знаючи куди йти. Трохи осторонь стояла вантажна машина. Відчинивши дверцята водій покликав професора.

— Якого дідька мокти під дощем, швидше сідайте в кабіну!

 Таким чином брати Варвалюки разом з професором опинилися під наглядом працівника місцевої комендатури, Валерія Гоготи, котрий потай працював над книжкою про Громадянську війну на Далекому Сході. Він спорядив експедицію під керівництвом Степана Шелеста, одного зі своїх співробітників. Гоготі спало на думку направити професора заступником Шелеста, а братів, як охоронців, а скоріше заготівельників їжі, паперу і різних необхідних в тайзі речей.

 Шелест виявився дуже дотепною, доброзичливою людиною. Професору й в голову не приходило що поміж працівників міліціє такі існують. Шелест любив філософствувати.

— Не втручайтеся в лайки сусідів, не лізьте довгим носом у чужі справи, бо на вас впаде підозра в шпигунстві. А думаєте, оті слідчі, що по відділам сидять, знають що таке шпигунство. Справжнього шпигуна на крадіжці важливого папірця не спіймаєш. Він сам пише такі папірці…

Професора аж сіпало від зухвалих натяків Шелеста. Він був певен що його провокують, а брати Варвалюки будуть проходити як свідки по черговому судовищу.

 Якось, посуваючись тайгою від Нижньої Тамбовки до Циммермановки, професор зважився запитати:

—Вам, Степане Васильовичу, не сором так безсоромно про своїх напутників говорити? Тайга, кажуть, теж вуха має, а навіть взятого за підозрою, слідчі прокуратури обов’язково зроблять злочинцем.

— Бувають винятки, — погодився Шелест, — в родині не без виродка, але взагалі особливий відділ тримають три кита морального кодексу — честь, сумлінність і гідність. Інакше я б не погодився працювати в народному комісаріаті. Він народний, розумієте! В підозру слідчих улучають громадяни на котрих приходять повідомлення від сусідів або співробітників. Обов’язок спонукає нас не відкладати на безрік справу, а зрозуміти що відбувається в сучасному суспільстві. В Комсомольську на слуху був такий випадок. Молоді місцеві комуністи зробили донос на зварника Петра Смаглюка. Комсомолець відмовився від запропонованої йому честі  улитися в лави КПРС. Так і написали: «Бажаємо знати, чому?» Дев’ять осіб підписали папірця. Викликали Смаглюка на розмову. Голова відділу Юхим Шкварко питає, чи не спокусився Смаглюк чиєю дружиною? Петро знизує плечима. «Ленін заповідав нам вчитися, вчитися й вчитися. В мене є таке бажання, але, розумієте, спочатку треба судноверф збудувати. Самі бачите зранку до темна працюємо. Збудуємо, тоді вже почну вчитися, бо соромно йти до партії невігласом. Розумні слова говорить людина. «Йди, працюй, — напутні побажав Смаглюку Юхим Валерійович. А десь через тиждень приїхав з Хабаровська слідчий вже з двома доносами від дев’яти осіб. На Смаглюка та на наш відділ. Окремо на мене. Писати на Шкварко не відважилися, бо дуже висока посада. Що робити, жалітися бозна кому, гірше собі зробиш. Смаглюка відправили в Хабаровськ, а мене Шкварко запровадив вивчати тему: «Гольди у Громадянській війні». Таким чином Юхим Валерійович врятував мене. А що до Смаглюка, була чутка що на суднобудівельному у Владивостоку працює. Шкварко якось обмовився, що удосконалює чекістів у верховій їзді, бо чотири роки у загонах Буденного шаблюкою відмахав. А комуністи оті, дев’ятеро, писали, доки хтось не доніс що вони керівники білогвардійського підпілля. Чи було воно, оте підпілля, чи ні, але на допитах писарчуки почали звинувачувати одне одного і доплазували до вищої кари.

Професор слухав мовчки похнюпивши голову. Від слів Шелеста він відчував у душі ще більше поглиблену пустку. Він здогадувався чий клопіт зірвав його зі звичного життя вченого-історика, і поніс перекотиполем від Києва до Комсомольську-на-Амурі, а тепер жене в глуху безвість. Він так і не порозумів що здатні вони зробити, мандруючи від сопки до сопки, від стійбища до лісового багаття, господар котрого, анахорет, зникає задовго до їх появлення.

—З таким життям люди поступово стануть вовками, — освідомив якось своєю думкою мандрівників Павло Варвалюк. — Раби стали катами, а освічені люди невігласами. Бо не можуть втямити, коли ж  воно з’явиться за обрієм обіцяне Леніним світле майбутнє? Питаю якось у одного із політиків: коли? Відразу як переможе світова революція, — відповідає. А якщо не переможе?

— Так і запитав?

— Біс смикав за язика, Звідси усі наші неприємності зі владою. Зневіра у велич революційного народу…

— Політика — це зашморг на шиї всякого неполітичного вояки. Коли тієї політики забагато, вона швидко потопить допитливу людину, бо й самі політики не розуміють що роблять.

 

Comments