15

15

Від насиченого парою повітря лоскотить у носі. Раптова зміна обставин і я вже не та людина, якою була ще вчора. Мої батьки мене зраджували кожний у свій час. Мати ще в дитинстві, а батько… а батько говорив мені одне, а робив друге. Не життя, а казна-що. Який же сенс тоді народжувати діточок, вчити їх уму-розуму, коли ми самі не можемо втямити хто ми такі. Мій рідний тато, який завжди був мені і ненькою і батьком, і мудрим напутником, повчав бути завжди чесним, людяним, насправді нападник, грабіжник, вбивець… Тепер у мене не було сумніву, що неньку в отій зеленій хатині з розумним песиком на ганку вбив саме він, мій гуманіст-ленінець. Що у вагоні потягу я бачив саме його, що не помилився, бо дуже добре знав свого вихованця. А що ж мені тепер залишається? Реготати над самим собою? Бігти до Софії Марківни, питати що вона думає про мого батька? Як він з нею поводився в ту ніч? Яким був коханцем? Чи усолодив її, задовольнив потреби душі і тіла? Про що говорив, як ставився до її коштовних речей? Захоплювався? Вихваляв? А може ще щось зацікавило жінку в поводжені мого батька?

За яким бісом подружжя народжує дітей! Немає їх і не треба. Клопіт менше. Син Софії Марківни вчився в Англії, там і залишився, забувши про існування матері. Хіба що іноді напише, попросить грошей. До Росії, до матері він більше не ходак. Та й за яким бісом сюди їхати. Справжні проблеми в Росії тільки починаються, все гірше чекає нас попереду.

 

Ходять біси очеретом,

Ходять вільно, ходять вперто,

Очеретом поки що,

Далі підуть по хлібах

На селян наводить жах,

Витворяти казна-що…

 

Оцю пісеньку співали малюки, катаючись на дитячих велосипедах. А що ж вони, оті біси, будуть робити по хлібних ланах? Налетять сараною? А може новою революційною гвардією? Старі люди говорять про пришестя сатани, молоді про нову революцію. Бо далі так жити неможливо, нічім дихати стало на теренах великою держави. Про людей забули, думають тільки про спортсменів, вкладаючи в пусте діло величезні кошти. А світ дивиться і регоче. Регоче від дурисвітства баляндрасів, які посіли владою. Граються з державою, як з цікавою іграшкою…

Про що тільки не думаєш, впадаючи в розпач.

 

Ми з Надією попали під зливу вже в лісу, коли впали навколішки перед веселою зграйкою грибів-боровиків. Ми їх викручували із грибниці і обережно складали в кошик. Надія раділа, як мале дівча, вона давно мріяла сходити по гриби, та батьки, окрім свого бога, нічого в житті не помічали. Нарешті Надія в лісі, а чорна хмара прийшла і загрожує нам всесвітнім потопом. Сопка час від часу гуркоче сповзаючим по схилах камінням. Злива рушить багаторічні ускладнення, вимиває ґрунти, оголюючи могутні кореневища дерев. Того й дивись якесь дерево рухне, ламаючи молоді порості лісового населення. Дощ не просто йде, він ллється з неба сполошною лавою, добре що теплій, добре що Надія прикрила голову кошиком, добре що ми встигли піднятися на сопку, поки ще злива не почала руйнувати кам’яні родовища.

Ні блискавок, ні грому, тільки перевернуте нам на голови море води.

– Такої зливи я ще не бачила, – шепочуть сховані під кошиком губи Надії.

– Такі зливи надовго не затримуються, – відповідаю, дбайливо обіймаючи оповите дощем прохолодне жіноче тіло.

І як же солодко тримати в обіймах жіноче тіло, дихати його диханням, утопати в синій небесній  безодні очей. Навіщо вони мені, оці карколомні пригоди по зруйнованих селах, де бродять безпритульні, напівголодні підлітки, збиваються у вовчі зграї, грабують, а то й вбивають занедбаних життям подорожніх людей. Що за сила гонить їх із теплого притулку по теренах-пустелях, що буяли раніш злаковими рослинами, жовтими озерами соняшника, та зеленими – кукурудзи. Та сила – духмяне повітря дитинства, стежки, якими ми бігали босоніж до ставу купатися, до лісу – збирати лісову ягоду, до неба – мріяти про інопланетні мандри. А сьогодні нашими стежками ходять озброєні іклами хижаки, ставки падають нам на голови, небо загрожує невідомою істотою по прізвищу Бог. А ми, такі маленькі, таки безпорадні, живемо однісінькою надією, що під цією смерекою, вовки нас не знайдуть. Що не підуть вони під таким дощем на пошук жертви, в горлянку якої можна вчепитися заточеними голодом іклами. 

Але вони прийшли. Двоє. Один з сокирою в руці, другий з набитим грибами коробом. Вони поверталися з грибних плантацій до міста, до базару, продати зібраний в тайзі врожай. Той, що йшов з сокирою, зупинився. Вода прозорим полотнищем обхопила його з ніг до голови. Він хотів погратися сокирою, підкинути в руці, але не розрахував сили зливи. Сокира впала на камінь, підскочила і пірнула у зібгану струменями гущавінь папороті. Цього було досить, щоб обернути мене легким тайговим хижаком. Я підскочив, збив хлопця з ніг і оволодів сокирою. Він закричав, замахав руками, і, не втримавшись на ногах, з’їхав на сідницях по мокрому схилу сопки. Переляканий хлопець, кинувши короб, на струменях води, поковзом скерував слідом.

– Ти чого, що з тобою? – Надія дивилася на мене, як на примару, – хлопці поверталися додому з грибами…

Я з силою ввігнав сокиру в стовбур дерева, поставив короб так щоб хлопцям було видно і, схопивши Надію за руку, рушив вниз протилежним схилом сопки.

– Навіщо, навіщо ти це зробив? – питала Надія, а я мовчки гнав її по кам’яних осипах, кущах, по ковзких зелених плямах моху, поки не відчув що жіночка далі вже не може ні бігти, ні йти, ні навіть питати, що зі мною сталося.

–У них сокира… вони могли мене вбити, а потім..., а потім і тебе…

Мабуть вона прийняла мене за боягуза. Мені було соромно дивитися жіночці в очі. Вона була певна, що я злякався. Можливо й так, але злякався саме за неї. Я повинен був захищати не тільки своє, але й життя Надії. Але вона дивилася на мій вчинок іншими очима. Для неї звіром був я, а не оті два чоловіки з коробом і сокирою. Я тільки й міг спитати:

– Навіщо грибникові сокира? Подумай, дівонько. Ледь не кожного дня ми чуємо новини про зникнення людей. Той пішов в ліс за дровами, другий за грибами. Пішов і не повернувся...

– Так-так, я все розумію, – погоджувалася Надія, але всією своєю поведінкою показувала що ставиться до мене з острахом.

По якомусь часі злива почала вщухати. Я запропонував Надії почекати з поверненням додому, може ще вдасться набрати грибів, але вона була настроєна категорично. Вникати в мої виправдання вона не бажала. На її думку, нічого дурного в тому, що хлопець йшов з сокирою в руці не було. Що таким чином я показав свій загарбний характер. Я тільки плечима знизував: можливо так воно й було, але я був вже невчений гірким досвідом, коли зграя підлітків полювала на мене, як на дикого звіра. Правда, розповідати про це Надії я не став. Навіщо? Якби любила, не копилила б своїх пошерхлих від тайгової прохолоди губів, а зігрілася б в моїх обіймах.

Щось не складувалося в мене з жінками. Лежати б мені десь у чортиці на запічку, писати нариси про добрі дії сучасних бізнесменів, придумувати байки про відьом, інопланетян, талановитих співачок та спортсменів. Ото було б життя, і гроші хороші, і дружина ласкава. А то, бачте, все в мене не так, все поперек батька. Пишу, перед богом грішу. Зберіг собі і коханці життя, а я був певен, що так воно й було, і втратив любов. А може то й не любов була, а потреба довести батькам, що донька не згубиться й без їхнього догляду. Таки чином, маючи безліч коханок, я залишався сам-на-сам. Виникло бажання сказати Надії: йди собі, дівонько, зі своїми витребеньками куди подалі, а самому лягти голічерева під дощ і лежати поки хтось не підійме.

Наступної ночі ми спали з нею спина до спини і ранком майже не розмовляли.

 

Повертався пішки від Марусича. Дивлюся, щось лізе: чи тварина, чи людина у рваному хутрі посувається то навкарачки, то плазує на животі по кюветі попідтинню. Чи не сирітка, оспіваний ще Тарасом Григоровичем? А може, п’яний козак, або лісовичок, отруєний вихлопними газами цивілізації.

Повзе, то ж нехай собі повзе! Не кожному ж їздити на мерседесах. Хто шляхом, а хто й по кюветі. Аби тільки до мети. Попри усякого сумління, аби тільки рухатися.

Зупиняється жінка. Дивиться. «Хто се?» – питає. Я знизую плечима. Звісно, не тигра. За тигру відразу б схопилися, повезли до лікарні. Золоті ікла повставляли. Скоріш за все – запаморочена життям людина у вовчому хутрі. Або п’яний вовк…

– Може подзвонити до міліції?

– Не треба до міліції. Якби воно лежало нерухомо, а коли повзе… Можливо десь за зворотом на нього чекає вовчиця.

Ми рухаємося далі, жінка в протилежний мені бік. Я озираюся, подивитися на її граціозну постать, і бачу що незнайома живина виповзає на дорогу. Це вже лячно. Позіхне водій и розчавить колесами. Повертаюся назад, сідаю навшпиньки, бачу брудні скривавлені пальці, брудне скуйовджене волосся, вивернута кожушанка на спині. Кричу:

– Ви хто?!.  Вам потрібна допомога?

Людина підіймає лице. Жінка! Шкіриться з безтямній усмішці. На брудному майже брунатному лиці – величезні прозорі блакитні очі. Питаю знову:

– Ви хворієте, вам потрібна допомога?

– Га?

– Що з вами, що трапилося?

Мовчить. П’яна чи хвора, не можу уторопати. Ніби не п’яна, горілкою не тхне. Подаю жінці руку. Встає, роняючи долу заляпане грязюкою хутро. Волосся густе, темне, пасмами лежить по плечах. Щоб втриматися, не впасти, жінка чіпляється за комір моєї сорочки. Я боюсь, що мене знудить, бо від жінки тхне багнюкою.

– Ви хто, звідки, де ваша родина?

Здається, вона мене не розуміє. Лівою рукою підтримуючі жінку, правою достаю з кишені стільниковий телефон, набираю номер швидкої допомоги. На ввічливе вітання дівчинки докладаю, що людини потрібна допомога. Називаю своє ім’я і прізвище, місце роботи. Жінка топчеться довкола, забризкує грязюкою мій одяг.

Хвилин через десять з’являється машина. Лікар морщиться, обережно кладе два пальці трохи вище долоні, провіряє пульс.

– Ведіть додому, нехай проспиться…

Не встиг я втелепати, що він сказав, як скора допомога вже зникла за зворотом дороги. Посадив ніжку на траву обіч шляху, почав дзвонити Апостолу. У відповідь: «Вибачайте, передзвоніть згодом! Вибачайте, передзвоніть згодом». Нарешті додзвонився,  розповів в яку халепу вгодив, попросив, щоб водій прихопив добрячій шматок плівки, бо жінку витягнув з багнюки. Володимир сказав тільки два слова: чекай, під’їде.

…Біля під’їзду я запросив жінку стягти і кинути в ящик для сміття брудний одяг. Водій прикривав її від допитливих поглядів відпочиваючих на лавочці сусідів. Жінка роздяглася до трусів і ліфчика, стояла безсоромно дивлячись мені в рот, наче чекала нових розпоряджень. Підтримуючи під лікті, ми з водієм повели жінку на п’ятий поверх. Тіло в неї було засмажене сонцем, де-не-де в синцях, але взагалі наша протеже показувала себе вродливицею. Якби не оця грязюка на лиці та на руках. Двері відчинила Надія.

– Що це! Хто вона така? – перелякано вигукнула моя кохана жіночка.

– Не знаємо поки що. Підібрали по дорозі за містом. Швидка допомога відмовилася допомогти. Не залишати ж людину в багнюці…

Такою Надію я ще не бачив. Вона навіть рухатися почала механічно, наче робот: рвучко, нервово одяглася, схопила свою сумочку, і вискочила з квартири, гримнувши дверима. Я спостерігав за нею з іронічною усмішкою. Не утримував, не сказав ані слова. На диво, навіть щему в серці не було. Тільки всерозуміюча усмішка.

Водій дивився на мене як на божевільного: з-за брудної наркоманки виставити за двері таку красуню! А що було робити, викинути напівхвору жінку на вулицю? Я поки що не телевізійна зірка, не новий руський в червоному піджаку. Я громадянин і всі люди гноблені владою люди – моя родина.

– Як митися будемо, красуне, у ванні, чи під душем?

Я намагався показувати себе в доброму гуморі, особливо перед водієм. Петром Біденко. Він, відразу як ввійшли, сів на стільця в коридорі, і зацікавлено спостерігав, що я буду робити далі. Я відкрив крани, зробив воду в душі теплою.  Допоміг жінці сісти у ванну, і, намилюючи голову духмяним Надіїним шампунем, почав вимивати грязюку з волосся.

– Заплющуй очі, зараз буду тебе прати. Знімай з себе ліфчик, все знімай, і далі вже мийся сама. Двері зачиняти не буду, одяг принесу.

Якби не синці по тілу, вона показувала б себе красунею. Лице теж було в синцях. Очевидно хтось щось намагався випитати з неї, або ж чоловік застав з коханцем і в нестямі беззвітно побив.

– До лікарні поїдемо? – питаю.

Вона всміхається, старанно витираючи рушником волосся.

Я подаю жінці свої штанці, майку, сорочку. В кладочці знаходжу туфлі Світлани, вони майже по нозі, тільки трохи мулять мізинця на правій нозі.

Запрошую гостів до столу. Водій за кермом, йому пити заборонено, але чарочку горілки він випиває. І весь час дивиться на добре випрану гостю. Якби ще якось відмити синці з лиця та опухлість під очима. А очі в неї дивні: великі, блакитні з азіатською розкосиною. Про те, що сталося з нею, ми поки що не питаємо. П’ємо горілку, заїдаємо шинкою, навіть не познайомившись. Щось утримує мене від зайвих питань, бо зокрема «га» жодного слова від жінки ми поки що так і не почули.

Після трапези вона сіла при вікні, підперла лице долонею, замріяно дивилася в засмічене провалля двору. Водія негайно покликав Апостол, при виході з квартири він просив мене утримати жінку у себе поки він приїде. Я дзвонив Надії, але вона не бажала мене чути. І гірко було мені, і смішно. Думав собі: добре, що все так сталося, що відкрила Надія своє справжнє лице: мені добре, а далі хоч трава не рости!

 

У сутінках вийшов прогулятися містом, подихати свіжим повітрям. На одній з вуличок зацікавився дивною ходою жінок, які посувалися, не відразу й зрозумів, чи танком, чи нескінченною вервечкою у під’їзд п’ятиповерхового будинку. Вони йшли так довго, що здавалося будинок не може вмістити стільки народу в свої обійми. Як не рахував, не міг перерахувати. Жінки йшли і йшли, наче декілька осіб через парадні двері входили, чорними дверми виходили. Але за яким бісом? Поцікавився у прохожої немолодої вже дами, що се за танок такий? Чи не релігійний бува?

– Нічого дивного, – відповіла вона, – відьму таким чином ховають. Сліди обважнюють, щоб шляхи додому забула. Щоб не приходила, ночами людей не лякала.

– А труна де?

– По той бік будинку стоїть, не тягти ж за собою… фотокартки вистачить.

Я придивився, й побачив що посуваються колом, не більше сорока осіб, і що поміж них моя знайома, дружина редактора газети пані Віталіна. Хусткою лице прикриває: чи то зуби болять, чи мене соромиться?

– Пані Віталіна, вас на хвилиночку можна? – погукав я на неї.

Вона притулила вказівний палець до вуст, застерігаючи мене від втручання в рух кортежі. Потім вона скаже, що таким чином я міг звернути увагу ворожбитки. Коли церемонія закінчилася, я запитав, за яким дідьком вона хороводиться з хіромантами і як на це дивиться її чоловік?

Пані Віталіну аж сіпнуло від мого питання.

– До бісу його, мого чоловіка! Пес мерзотний! Усіх дівчат у редакції перетовк, тепер якійсь акторці мозок пудрить.

– Щось давно він мені не дзвонить…

–У Москву полетів, на форум редакторів незалежних газет. Начебто якусь премію отримав.

– А оця відьма, вона що… ваша знайома?

Віталіна опустила очі долу, наче засоромилася.

– Ходила я до неї, хотіла чоловіка учарувати, та, бачте, не дав бог віку…

– А хіба чаклунки божі діти? Я думав вони знаються з дияволом?

–А хіба Бог і Диявол не одної землі діти. Обох людство породило собі на втіху. Ото і бавимося, щоб не з’їхати з глузду.

– Якщо вже не з’їхали!

– І таке може бути.

Проводив я пані Вікторію до будинку редактора. Думав запросить на чай, так ні, не запросила. Бо двоє діточок вдома, чого доброго батечкові розкажуть що до мами якийсь дідько волохатий приходив. А я й справді останнім часом за волохатів. До перукарні мабуть рік не ходив. Нові руські тепер голилися під Котовського, у червоних піджаках хверцювали, а я навпаки, хіба що голився щоранку.

 

Подзвонила Настя: «З сьомого поверху, з кабінету редакції, виплигнув молодий журналіст. Написав, що робить це в протест тому, що редактор забороняє друкувати мої гуморески. Слідчі прокуратури побажали бачити мене в редакції.» Я поцікавився, хто він, той дурень, чи бачив я його колись, але Настя підганяла мене:

– Не гайтеся, Олег Семенович, нам не до гумору.

– Не знаю вже, з якого переляку Настя вирішила, що я жартую. Хоча кінчати життя суїцидом тільки за те, що когось не друкують, на мою думку, було безглуздо.

Тіло журналіста лежало ще там, куди він впав, на асфальтовому тротуарі. Цього хлопчика я бачив вперше. Слідчий назвався Петром Семеновичем. Його цікавило, як давно я розмовляв з небіжчиком.

– Не тільки не розмовляв, але й не знав що такий дурень існує в редакції. – відповів я слідчому. – На превеликий жаль, не знав. Якби зустрілися він би не зробив цього…

– Ви не почуваєте за собою провини?

В голосі слідчого прозвучала здивованість. Мабуть, він числив таки мене якимось чином повинним у смерті журналіста.

– Тільки в тому моя провина, що в свій час я не набив морду редакторові.

Редактор аж зі стільця зіскочив.

– Ти думай, що говориш!

– Думають оті, що в Раді сидять. Заморочили хлопцеві мозки дутою демократією, свободою слова. А він сунувся до редактора з одним, з другим нарисом, а редактор йому: про урядовців або добре, або ніяк, про кримінальні структури краще помовчати… Наші парламентери придумують законі, а місцеві урядовці тими законами затикають нам рота. Так що, шановні друзі, це виклик продажній нашій владі, продажним редакторам, а, можливо, й прокуратурі… Скільки не блукаю очима по шпальтах газети, там нічогісінько правди. Так що кров цього хлопчика на нашому сучасному суспільстві…

Петро Семенович поставив вимогу редактору показати усі забраковані останнім часом матеріали. Редактор аж зблід, кинувши застережливий погляд на Настю, відповідального секретаря газети. Я теж дивився на неї, дивився очікувально-глузливо.

– Ходімо, – сказала вона слідчому, – вони в шухляді мого стола.

По виразу обличчя редактора я зрозумів, що довго Настя в редакції не затримається.

Редактор таки віддав почесті загиблому Павлу Мажузі, надрукував дві його гуморески про стадо баранів і міністра культури, в минулому баяніста, який не знав хто такий Іван Бунін, але належав до славетної родини сучасного губернатора. Правда дія відбувалася не на наших далекосхідних теренах, а під екзотичними пальмами півдня. Мої гуморески так і не надрукували, бо навіть Петро Семенович визначив їх необ’єктивними.

 

Поки Апостол радяться з Караєвим по своїм негайним справам, ми з його охоронцем сидимо на кухні, п’ємо каву. Охоронця звуть Миколою, він кремезний, голений під Котовського, в минулому капітан радянської армії. Розповідає, як його катували люди в машкарах, схопивши прямо на вулиці.

– Все нутро мені окровили. Два тижні в ліжку, майже без їжі. Лупцювали чобітьми, а мені соромно було протидіяти. Не підіймалася рука. Тепер загибаю.

– Ви загибаєте, а вони когось іншого лупцюють. Так, заради забавки. На мій зір, сумління в такому випадку зайве.  Дозволяти себе бити – великий гріх перед загалом. Одному-другому – по носі, третьому штурхана в сідниці. Нехай собі квокчуть. А якщо лізуть озброєні, треба битися на смерть…

Микола втупився очима в чашку з кавою, вертить її короткими міцними пальцями.

– Ви слухняний, але ж ви і непокірний. По очах бачу, моє оточення вам не подобається. Темні людинки. А де їх, світлих взяти? Кожен норовить відтяти шматок, щоб смачніше. Москва обезкровлює Росію. Доставляти м'ясо далекосхідним містам через кордон заборонено. Все тільки через Москву. Раювання столиці гарантує покору периферії. На нескорених  Москва має бойовиків у машкарах. За шість годин вони досягнуть Владивостоку, щоб потолочити людей, незадоволених владою. Президент пророкує назавжди скінчити з терором, а сам же його і породжує. Наступного разу літак з машкарами до міста призначення не долетить. Ми підготуємо йому добру зустріч…

– Терор на Далекому Сході? Що дасть суспільству таке поширення… громадянську війну?

– А хіба сліпа покора солодше?

– Синці на лиці, на мою думку, краще ніж куля в серці.

– Синці від влади, яка харчується на наші кошти.

– На те вона й влада.

– Так чого ж нам треба для повного щастя?, – Микола розправив плечі так, що стілець затріщав під його дужим тілом.

– Нічого мені не треба, було б кубло, в якому можна звернутися калачиком і помріяти про щось приємне.

– І все?

– А що ще людині треба?

Микола підніс до рота чашку, відсьорбнув трохи кави.

– За яким дідьком тоді ковбанитесь з нами, сиділи б в кутку, писали веселі байки про сучасних човників.

– Щоб писати треба дещо знати, а головне – бачити.

– Ви шпигуєте за нами?

– Скоріше, вивчаю процес переродження людини в свого дикого прародича. Вороття до романтизму вже не буде, а що таке, як не звір, людина, яка їде в тайгу, щоб вбити і засмажити одну з краплин великого життя?

Микола засміявся.

– Тримайся за небо, бо впадеш, хіба не так?

– Так то воно так, тільки й небо вже стало об’єктом купівлі й продажу.

Нарешті покликав Караїв.

–Треба їхати, – сказав, міцно стискуючи пальцями моє праве плече. – На тебе чекатиме Скалозубов, там про все домовитесь.

«Василь Васильович!?.» – ледь не вигукнув я, але завчасно втримався. Виникала в мене підозра, що Скалозубов якимось чином пов'язаний з Апостолом, але я вирахував її зайвою. Начальником станції Василь Васильович був ще за часів радянської влади, не міг же він так раптово змінити свої політичні орієнтири? Але це вже не мої турботи. Треба їхати, поїду.  

Караїв пішов від Апостола першим. Мене Володимир затримав на декілька хвилин: погомоніти закортіло. Почав з чогось не зовсім мені зрозумілого, але далі вийшов на буденні справи.

 – Свобода куплена за готівку разом з іменної зброєю. Бо свободу треба ще захистити. Життя людини поставлено шкереберть. Виховані на класичній літературі, особистості над усе ставлять сумління, вони не навчені грабувати або вбивати, коли їх вбивають, питають «за що?», замість того, щоб захищатися. Суспільством оволодіває химерне повсякдення зажерливості. Гроші стали символом людськості…

Апостол говорив довго, нервово пересмикуючи плечима. Він то сідав за стіл, то схоплювався, ходив по кімнаті, ляскав долонею по шкапі, по вікні, по столі. Було чуття, що зараз він підскаче і лясне мене по потилиці, але не ляснув, сів напроти, хвилини з дві мовчав.

– Ось ти, про що ти мріяв в дитинстві? Мовчиш. Не знаєш що сказати. Я мріяв стати танцюристом, танцював на сцені, я дивно рухався, співав… А потім… мені було шістнадцять років… розумієш… шістнадцять. Мене звинуватили в тому, чого я не робив. Хтось зґвалтував доньку другого секретаря місткому. Певен, ніхто її не ґвалтував, але вона вказала на мене…

Апостол знову вскочив, дав ляпаса настильній лампі, та відлетіла, але не розбилася, повисла на шнурі.

– Отак і мене виштовхнули з життя. Спочатку на десять років. Потім добавили п’ять, потім ще п’ять. Тільки за те, що я танцював краще за доньку другого секретаря місткому…

Він знову сів проти мене, дріботів пальцями по столі, блідий з різкими рисами лиця.

– Вона й зараз жива ота цяця, живий її батько. Як тільки я з’явився в місті, вони з’їхали. В Рязані живуть, ледь зводячи кінці з кінцями. Я знайшов їх, спитав: за що?

Знову вскочив, забігав від вікна до дверей. Зупинився, поставив лампу на стіл.

– Знаєте, Олег Семенович… Знаєте як гидко почуваєш себе, коли люди падають перед тобою навколішки! Мене тіпало від бажання помститися, бити чобітьми, кулаками, усім, що попаде під руку… А я кинув на долівку паку доларів і пішов геть…

Апостола била колотнеча. Я боявся що він не витримає нервового струсу. Встав, налив по чарці коньяку, його коньяку, з його пляшки, з його серванту. Сльози душили мене. Я можливо вперше порозумів, чому мене так вабило до цієї людини. Вибачив йому навіть його химерне, на мою думку, бачення себе сіном божім. Від такого життя можна елементарно з’їхати з глузду.

Ми випили. Потім довго сиділи мовчки, дивлячись на зціплені до побіління в суглобах кулаки. Я б на місці Апостола не витримав. Там в Рязані… Гроші ладно, а розчавити носа людині, яка поламала все моє життя! Я б зробив це з великою насолодою. У мене ледь голова обертом не пішла від бажання вискочити на вулицю, летіти до Рязані і бити. бити, бити…

Це вже діяла на мій мозок невеличка чарочка коньяку. Тому я й не пив, що спиртне перетворювало мене або в звіра, або в дитину, що заходиться від реву на руках у матері.

Я ледь не забув за яким бісом приходив. Але й згадавши, засоромився починати розмову на болісну тему виховання сиріток у дошкульному релігійному напрямку. Була в мене підозра, що з діточок готують бойовиків, або, в кращому випадку, злодіїв для збагачення кола зацікавлених в цьому авторитетів.

Але про Світлану не міг не спитати. Перед тим як піти, вже в коридорі, засунувши ноги в чоботи, хвилини з дві вовтузився з коміром сорочки. Але спитав таки.

– За які мої гріхи, Володимире? Вона моя перша коханка.

– Ти про що, Олег Семенович.

– Про Жаронкіну Світлана, вона була твоєю коханкою?

Він перехрестив собі груди.

– Клянусь, не було такого. Якщо хтось про це й збрехав, не наших це рук діло.

– А батько куди дівся?

– Не знаю... Я поставив з ніг на голову усі місцеві гурти, Караїв підключив свої зв’язки… На мою думку тут не обійшлося без твоїх зухвалих тіточок… Батька твого обсмоктали, як курку, тепер на тебе рота щирять…

– Тіточок!? - я спантеличено дивився на Апостола.

– Що тебе так здивувало. Софія Марківна прийомна донька твого діда Марка Романовича. Саме за неї він потрапив до таборів...

Я знав про це, але ніколи не думав, що мав справи зі своєю тіточкою.

Щирять на мене рота Софія з Єлизаветою? Але що з мене взяти? Квартиру у Миколаївську, чи оцю брудну, однокімнатну в Хабаровську. Нісенітне припущення! Подумки я усміхнувся, але Апостолові нічого не сказав. Поручкалися і я пішов собі східцями на вулицю. Але новина гризла мозок. Як би я не відмахувався від неї, думка нишпорила по закутках пам’яті, відшукуючи ключі до істини. Щоправда, нічого відповідного не знаходила. Живуть тіточки своїм життям, займаються бізнесом, багатіють. Яким чином, це інша справа, але вникати в секрети бізнесу, такого бажання в мене не виникало. Поки що я бачив одне: сильніший обкрадає слабшого. Або знищивши його, або викинувши на смітник. Капітал живе законами не передбаченими навіть у суспільстві хижаків. Діють тільки наглість і сила.  

 

Додому не поспішав, ба там мабуть вже нервувала очікуючи мене Надія. Вона квапилася улаштувати наші побутові справи. Перш за все ми купили розкладну канапу, яку на ніч можна було перетворити у просторе ліжко. Я був її першим мужчиною і в коханні, звичайно, вона мене не вдовольняла. Після таких майстерниць, як Галина з Софією, або Кіра, її покірлива соромливість тішила моє самолюбство, але бажання збігати до Софії з Галиною оволодівало мене з нестерпною силою. Довелося прискорити поїздку по завданню Караїва. Добре, що Надія вже вийшла на роботу, і їхати нам довелося в одному вагоні. Мене переслідувало смутне почуття самотності. Надія відмовилася від моєї допомоги, я віддав свою нижчу плацкарту вагітній жіночці, а сам скоцюрбився на верхній, чекаючи коли Надія зі своєю співробітницею, Наталкою, упораються зі своїми справами і ми отримаємо можливість рядком посидіти у приміщенні провідниць. Дивне це було почуття їхати з дружиною в одному вагоні і не мати можливості виказувати деякі ознаки пошани. Майже тиждень вона не приходила додому, ночувала у Галини. А потім таки з’явилася. Правда, не вибачилася. Довго допитувалася, що то була за жінка, яку я висмикнув з побутового бруду? Чи не зі мною в ліжку вона в ту ніч відпочивала?

Смішно, але нічого не поробиш. На тому ж дні ввечері незнайомку забрав шофер Апостола, Петро Біденко. Тепер вона мешкала в нього на правах громадянської дружини.

 

Василь Васильович Скалозубов чекав мене за столом свого кабінету. Останнім часом він помітно змарнів, але намагався показувати себе в доброму гуморі. Піднявся, зробив крок навстріч, міцно потис руку.

–Переполохав ти, Олег Семенович, наших жінок. Тільки й розмов про тебе. Невже й справді спромігся з усіма переспати?

–Жартуєте, Василь Васильович. Квартирувати, звичайно,  спати в одній хаті, але ж не в одному ліжку, – я намагався говорити серйозно, але пронизливі очі Скалозубова, його лукава усмішка обеззброювала мене.

– А я то думаю, чого це жінки все про тебе, та про тебе… Виходить, гомонять вони від образи, що не клюнув ти на їхню жіночу вроду.

Скалозубов порався біля своєї чималої шкапи, дзвенів чарками, очевидно готував частування по сто грамів за мій черговий приїзд.

–Болить у мене душа, Олег Семенович, бачу скільки по сьогочасних містах безпритульних діточок бігає. У нас є де притулитися. Відкриємо школу-інтернат. Спитаєш на які кошти? Дещо бізнесмени дадуть, дещо від держави отримаємо. Проблема зараз в тому, як сиріток зібрати до купи. Вони налякані, майже дикі. Їх прикормлюють різні темні чоловіки, примушують на себе працювати. Ти педагог, знаєш як з дітлахами говорити. За грішми діло не стане. Командировочне посвідчення, свідоцтво на право займатися набором учнів від міністра освіти. Все отримаєте відразу після повернення в Хабаровськ. Не поспішайте з відповіддю. Походіть, подивіться на маєтки, на житлові приміщення, побалакайте з викладачами. Ми запрошуємо вчитися діточок з України. Чув, що вас хвилює російська акція ЗМІ проти України, мене анітрохи. Уявіть собі, анітрохи! Якщо Севастополь російський порт, то чий тоді порт Петербург, який збудовано на кістках українців. А Владивосток? А чия Кубань, куди цариця силком виштовхнула Запорозьку Січ? Чому про це мовчать українські ЗМІ. Чи ми діємо, як у тій байці: кішка слухає та їсть! Але ж треба тримати в уяві, що крапля води камінь точить. Що російські ЗМІ розповсюджені по усій Україні. Це українських у Росії не знайдеш, бо жодна діаспора не має кошт, щоб підтримувати своїх поетів та публіцистів, видавати свої часописи. Кажуть в Америці все гаразд, як би не так. Наш Павлюк відправив туди сина-програміста. Син його, Андрій, вірші пише. Але надрукуватися в Америці не може, батько ходить, шукає гроші, щоб видати книжку в Росії. Не допоможе Росія, Україна не допоможе, урядовці заклопотані сварками поміж собою. Хто у кого більше вкрав. Чия родина більше пов’язана з якоюсь іноземною державою. Кожен слухає, що про нього гуторять у російських ЗМІ. І майже кожен згоден підставити свій зад під урядовців московського Кремля…

Але все на світі може дати осічку. Особливо у сварці поміж сусідами. Немає нічого певного у світі. Виховане сторіччями недобре ставлення українців до москалів не вигадка. Щоб там не казали про Гоголя, не настільки він був прозорливий щоб під образом розповсюдженої тоді кінської упряжі визначити Україну, Білорусію і Росію. Збагнувши імовірність своєї смерті, побачивши до чого довело селян їх закріпачення царським урядом, він почав палити свої нові твори. Ні, це не було божевіллям, це було прозріння осліпленої жагою слави людини…

Скалозубов замовк, припавши лобом до віконного скла. На тупикових рейках стояло чотири вагони з коштовною деревиною. Начальник станції чекав умовного паролю для їх відправлення. Утримувати їх надовго було ризиковано. Василь Васильович весь знервувався, просив мене з’єднатися з Апостолом.  Я дзвонив, але стільниковий Володимира не відповідав. Дзвонити Караїву було заборонено. А чотири вагоні деревини, як я порозумів, належали саме Караїву. Добра частина коштів від продажі осідала на рахунках Скалозубова, але призначалася саме для улаштування учнів.

Мене дивувало занепокоєння Скалозубова.

– Відправляйте вагони до Владивостоку. Поки дійдуть, замовники озвуться. Головне – деревина оплачена.

– Ти мені подобаєшся, а якщо це підстава?

Скалозубов знехотя відірвався від віконного скла. Утомлено, наче через силу прочвалав до свого столу, сів, охопивши голову руками. Я запропонував:

– Може – в їдальню, повечеряємо?

Кинувши неспокійний погляд у вікно, він згідно кивнув головою. Не закривши кабінету, ми рушили бетонними східцями на перший поверх. Я ледь встигав поспішати за ним.

– Тільки в ресторан і нікуди більше, – мурмотів він, колупаючись по кишенях, очевидно перераховуючи готівку.

«На які кошти? – незадоволено думав я, – якщо бажає випити, це можна зробити і в їдальні». Моєї готівки на ресторан явно не вистачало.

 

Comments