05. Таємнича постать — Андрій Кульбаба

Ми б ще посиділи якби не Андрій Кульбаба. Він налетів, наче птах, махаючи обдертими крильцями.

— Що ж це ви, журналюги, повтікали, хто буде мітинг розсвічувати... дружні оплески, ура губернатору… Завзятіше за тебе, товаришу Пономаренко, цього ніхто не зробить…

Сергій скривився наче йому в рота зелену кислицю засунули, бо знав, Кульбаби просто так не здихаєшся, він числився в газеті позаштатним кореспондентом, все знав, все передбачав. За часів радянської влади, всі ми в редакції знали, що був він інформатором місцевого відділу КДБ. Не минуло й року як став Андрієм Кульбабою, а справжнє ім’я його по паспорту було Дім, Демократичний інтернаціонал молоді. Андрієм він став, після того як його похрестили при місцевій церкві. Піп признав, подароване батьками, ім’я не християнським, так що тепер новоспечений християнин Андрій Кульбаба носив під сорочкою срібляного хреста. Мені від цієї людини нудило, але я завжди стримував себе, бо Кульбаба й справді показував себе не зовсім здоровим на голову. До того ж він теж був вихідцем з Маліївки. Але на цей раз я не втримав.

— Йшов би ти, Дім Данилович, куди подалі, дозволь утомленим людям насолодитися узбережним затишком.

Я прекрасно знав що буде далі: Кульбаба звик що його звідусюди гонять, але вибухав, коли його називали справжнім ім’ям. Він аж підскочив, ледве не наступивши на руку Пономаренкові.

—Я не Дім, чуєте! Я Андрій!

— За що ти, Андрію, так зневажаєш своїх батьків? — підхопив мою ініціативу Сергій. — Батьки тридцять років тому твоїм ім’ям напророкували Росії демократію. А ти до церкви побіг, якихось попів слухати… Йди вже собі, святий Андрію, по своїм справам, а нам тут справді є про що поміркувати…

Трохи відійшовши від нас, Кульбаба сів на пісочок, дістав з кишені блокнота з ручкою і почав щось записувати, іноді багатозначно зиркаючи у наш бік.

— Будує черговий поклеп в газету, — пожартував Пономаренко. — Од же людина, і як таких земля носить…

— Це, Сергію, наш завтрашній день, — демократія в Росії — явище химерне, пам’ятаєш що було після революції. Таких, як Кульбаба, вітром по російських теренах наносить, так що треба звикати. Через рік-два ми будемо їм прислуговувати, читати їхні опуси і плескати у долоні всьому, що вони говоритимуть.

— Ну, це вже ти загнув! — засміявся Пономаренко. — Чимало у нас освічених людей. Витримаємо, друже, якось та витримаємо…

— Хіба що розв’язавши нову громадянську… А далі вже… в ногу з Китаєм, або Америкою…

Пономаренко набрав жменю піску і довго дивився як він струмує поміж міцно зціплених пальців.

— Отак виточиться з нашого народу все світле, що було закарбовано в душах у нелегкі часи радянської цивілізації.

Коли ми поверталися в редакцію центральною площею міста, там грався паперовим та целофановим сміттям, прилетівши з Амурі вітрець.

— Таким же чином почнуть виборці засмічувати Росію, — тяжко зітхнувши, пророкував Сергій Васильович. 

Після роботи я вирішив не гаючись посувати додому. Їхати мені трамваєм до зупинки «Дев’ятнадцята школа», але я зійшов зупинкою раніше: була потреба купити кулькову ручку, чимало взірців було виставлено в ятку Олега Макаренка, студента медичного інституту, який поєднував приємне з корисним, освіту з малим бізнесом. Але на місці ятка я побачив пляму чорного попелу і шість рожевих троянд.

Рекет діяв. Спалили чудового хлопчину, талановитого медика і поета: минулим тижнем добірка його віршів була надрукована в нашій газеті. А Пономаренко мені про це — ні словечка. Наче й не чув. Я був у відряджені, щось про три спалених ятка чув, але ж… загинув молодий поет. Навіть революція таких дітей поїдом не їла. Хоча… всяке, мабуть, було!

Я не помітив коли підійшов Кульбаба.

— Думав, вбивець на місце злочину прибіг. Що там у Маліївці?

— Як усюди… за копійку горлянку рвуть.

—Але ж з часом дурним нашим перебудівникам олігархи пам’ятники поставлять, музеї влаштують. А про хлопчика забудуть, наче його й не було. Не було, немає й не буде  в Росії мудрих людей, все роблять нахрапом, аби себе показати…

Я недолюблював Кульбабу, але зараз, на місці злочину, підтримував його на сто відсотків.

—Я тут дещо про рекет написав, подивись…

Я взяв скручені в трубочку папірці, потиснув протягнуту долоню і, важко, не відчуваючи ніг, почвалав додому.

 

Як я одружився

 

Прийшла Настя, як і домовилися, рівно о двадцятій з пляшкою абсенту і двома червоними яблуками. Не питав скільки мужиків насолоджувалися її тілом, але ранком висунув пропозицію — залишитися зі мною назавжди.  Обридли мені випадкові жіночки, у кожній з котрих я шукав свою першу коханку, Ніну Смілянську. У коханні Настя була такою ж як Ніна, можливо навіть розкріпаченій, я прямо таки шаленів, занурюючись головою в її біле духмяне волосся.

Батька у Насті не було, загинув у Афганістані, мати хворіла на нерви, але поставилася до мене лагідно. Все ж таки відомий журналіст, не базікало якесь. Через місяць Настя запропонувала обміняти мою однокімнатну квартиру і її двокімнатну на сучасну комфортабельну, але я категорично відмовився. Через два місяці почала скаржитися, що моїх гонорарів не вистачає на більш-менш благопристойне споживання…  

Настя була наче з Ніни скопійована, я не міг упізнати в чому міститься ота їхня схожість, але в запалені кохання, іноді ненароком називав Настю Ніною. Вона не ображалася, але відносини поміж нами чим далі тим холоднішали. Я тілом відчував як проміж нас улягає крига, яку і південним сонцем не розм'якшити. Хіба що готівкою на декілька тисяч баксів, та й це не назавжди. Тамара Шведченко, коли ми залишалися і її кабінеті наодинці, радила мені посісти головою прес-бюро при кримінальному авторитеті Макогонові.

— Дві тисячі баксів щомісячно, такий куш твою кралю вдоволить…

— Вона що… жалілася тобі?

— До Пономаренка заходила, питала чи є у тебе шанси на майбутнє…

—І давно?

— Давненько вже, він що, так нічого тобі й не казав?

— Можливо ще скаже, якщо не забув.

— Таке забудеш… майже на годину замкнулися в кабінеті.

Я не ревнивий, але натяк Тамари боляче зачепив мене. І не тому, що моя споживачка можливо була коханкою Сергія, а тому, що кращій мій друзяка-мушкетер пішов на таку підлоту.

Насті я нічого не сказав, але крижана подушка поміж нас перетворилася в айсберг. Я почував себе щасливим, коли Настя не поверталася додому, ночуючи у матері або біс її знає де. Тоді я негайно дзвонив Мар’яні і вона приходила: тепла зірочка ночі над темними чагарниками мого одиноцтва.

 

Нове запрошення до влади

 

Але все це було потім, а наступного ранку, коли я, простягаючись у ліжку, мріяв про зустріч з Марією Горинь безпосередньо в її селянській хатині, куди й досі приїжджати мені було заборонено, подзвонив Макогон.

—Я виговорив тобі у Бердника посаду шефа прес-бюро, приїжджай негайно.

—Мене… шефом!?. А що трапилося з Негодою?

—Штурхана під зад  і всі справи…

—Так-так, — збагнувши, до якого нахаби мене сватають, промимрив я. — Негода — фахівець, а я так собі… вітер у голові… Скажи своєму шефові, що я відмовився від посади. Або нехай візьме Пономаренка, він спить і бачить себе під крильцем губернатора.

В стільниковому телефоні щось забулькотіло, захрипіло, можливо таким чином Макогон виказував своє незадоволення. Потім пролунало його категоричне.

— Бердник людина мстива, запам’ятай про це, хлопче… Нам, маліївцям, треба скупчуватися, не забувай що Бердник, хоча й старіший за нас віком, але наш… земляк, ми з ним одним повітрям дихали…

—Запам’ятаю, чого вже там… Повітрям ми з ним дихали одним, але споживалися по різному…

На цьому наша розмова з Макогоном закінчилася.

Десь через тиждень він подзвонив:

— Чув про твої творчі зносини з божевільним Кульбабою. Правда, що статті за його підписом до друку готуєш ти?

—Але ж це звичайна редакційна практика, хтось має інформацію, але писати не вміє? Хіба він не з Маліївки, хіба не нашого поля ягода?

—Практика так практика, але обережніше з ним. Кульбаба — штукенція ще та… Хіба забув, як він у свій час розправився з кривдниками? Як спровадив до табору мене, наговоривши того, чого не було…

Що мав на увазі Макогон я так і не спитав, бо до нашого позаштатного завжди ставився нашорошено.  Він не те щоб не викликав довіри, від нього тхнуло якоюсь незрозумілою мені ворожістю. А що стосується кривдників, невідомо хто їх повбивав, слідство так і не знайшло винуватого.

   

 У тижневий день виборів мене розбурхало сонце і я проголосував за зовсім мені невідомого кандидата, здається Стрільникова. Я не запам’ятав його імені, бо в ході виборчої компанії про нього мовчали всі: і преса, і радію, і телебачення. Навіть ластівок по квартирах не розсилали. Але у бюлетенях прізвище значилося. За те й підтримав його, що нічого про нього не знав. Бо, звісно, — підставна качка, зворотне лице губернатора Бердника.  Я знав одне: у нашій рідній Маліївці родину Бердників не поважали, особливо батька В’ячеслава, який тільки й вмів строчити наклепи на невгодних йому сусідів. На жаль Пономаренко цього не знав, а може й знав, але бачив у лиці губернатора надійного провідника до взірцевої кар’єри.

 

 

«Меморіал» заробляє гроші

 

Марія не вірила своїм очам. Чоловік, який назвався носієм істини, представником загалу «Меморіал», Вадим Горовий, навіщо він прийшов до неї? Хто дав йому адресу, хто назвав ім'я? У нього позір божевільного! Він стверджує що йому вже за сімдесят, але показує себе не старше сорока. Навіщо вона впустила його до себе в хату? Що йому від неї потрібно? Його погляд холодить душу, а дивиться він прямо в очі: обличчя бліде, кам'яне; тонкі, як лезо, губи; хижо тремтять крила носа... І все-таки вона відчувала до прибульця дивну симпатію. Це почуття осяяло душу відразу як він увійшов. Якби не постійні розмови про грабіжників: «Вони приходять серед білого дня, нібито листоноші, або службовці різних міських відомств. Пов'язують або вбивають господарів.» Але який сенс її в'язати. У неї нема чого красти. Геть нічого. Хіба що книжки по садівництву та кілька художніх.

Горовий попросив дозволу присісти до столу, але, перш ніж сісти, розкрив портфель і почав вкривати стіл якимись паперами. Переглядаючи, одні прибирав, інші складав у окрему теку. І оскільки робив він усе це мовчки, Марія все більше зміцнювалася в думці, що повинна негайно зателефонувати Белі Харитонівні, попросити зайти на хвилинку. Коли ж протягла руку до телефону, Горовий зробив попереджальний рух.

— Не варто турбувати людей, я прийшов з єдиною метою — ознайомити вас з деякими паперами. Вам про щось говорять імена Василя Касяновича і Світлани Георгіївни Горинів? — І тут же сам відповів на своє запитання. — Ну, звичайно, звичайно, це ваші батьки. Ви нам писали, просили знайти живих або мертвих. І ми їх знайшли. Ми багатьох знайшли, и ваших батьків теж. Я щасливий, що мені випала можливість, сказати вам, що ваші батьки живі-здорові. Тому що живими ми знаходимо хіба що одного з десяти. Розумієте, одного з десяти! Не більше. А ваші, батько і мати, живі. Сьогодні вночі їхні голоси звучали у моїх вухах. Хоча я ніколи їх не бачив. Просто ми отримали повідомлення, що Василь Касянович і Світлана Георгіївна в цей час... Але наші люди вже поїхали, вони звільнять їх від цього жаху. Обов'язково звільнять...

Він говорив це, не відриваючи очей від папірців, і пальці рук його нервово тремтіли. Нарешті він знайшов те, що шукав. Офіційний бланк МВС Російської федерації. «За отриманими даними подружжя Горинів знаходяться на території однієї з кавказьких республік. С.Г. Горинь з власної ініціативи виїхала на територію Чеченської республіки з бажанням звільнити з полону чоловіка Гориня В.К., але була затримана...» Далі Марія не могла читати, світ в її очах розсипався на дрібні друзки. Очі були повні сліз. Спазм стискав горло...

— Ні, ні, тільки сліз не потрібно. Не потрібно плакати. Головне, батьки ваші живі, і нашим хлопцям випала щаслива оказія врятувати їх, витягти із бандитської пастки. Хоча ... хоча, вибачте, бандитської — це понадміру сильне слово. Хлопці ведуть боротьбу за незалежність батьківщини. Можливо вони самі не розуміють, що роблять, але хто винен, хто розв'язав цей конфлікт? Невже не можна було вирішити ці питання інакше. Дати людям надихатися свободою. З часом все можна було налагодити. Дипломатичним шляхом. Однак послали хлопців на вірну смерть ... А батько ваш? Як він туди потрапив? Він був поранений при обстрілі парламенту... Але про це потім... Наші люди працюють... хлопці з «Меморіалу» просили передати вам, по телефону дзвонили... просили передати, що питання з поверненням ваших батьків вирішено. Проблема тільки в грошах... ми обмежені у коштах, а квитки сьогодні, що на поїзд, що на літак… самі знаєте які… Найменше потрібно тисяч двадцять. Звичайно, звичайно, я дам розписку. Ось наші координати, тут на офіційному бланку...

Він подав Марії бланк з шапкою організації «Меморіал», але вона рішуче замотала головою:

— Ні, ні, ні, ніякої розписки. Я віддам усе, що в мене є. Двадцять тисяч у наявності немає, але я збігаю до ощадного банку. Зніму з книжки... Зараз же... ви можете залишитися тут почекати... Або ходімо разом… 

Була б Марія трохи стриманіше, помітила б погляд, яким Горовий окинув меблювання квартири. Але в ті хвилини вона жила однією лише думкою, скоріше знайти і передати батькам потрібні гроші. Горовий погодився піти з нею, благо ощадбанк знаходився недалечко. Вона зняла з рахунку усі гроші, тридцять п'ять тисяч, але Горовий взяв тільки двадцять п'ять. При цьому він намагався не дивитися жінці в очі.

— Може все-таки дати розписку? Самі розумієте... розумієте куди йдуть гроші? Наші хлопці теж ризикують ...

Але Марія слухати його не хотіла, це вже пізніше, вночі, трохи заспокоївшись, і кілька разів перечитавши відповідь МВС Російської Федерації на запит «Меморіалу», вона раптом засумнівалася в автентичності відповіді. І відразу ніби у безодню провалилася: «А якщо це жарт, злий жарт з пограбуванням?». Скільки разів вона чула від Бели Харитонівни, що сьогодні нікому не треба довіряти. Що простодушних людей грабують по-чорному. З'ясовують у кого хто пропав безвісти, а потім інсценують спектакль з поверненням дорогої людини. Але вірити в таке не хотілося. І в той же час виникали питання: якщо вони розмовляли з батьками по телефону, чому не назвали номера, за яким можна з ними зв'язатися?

Через тиждень вона зрозуміла, що всі її збереження на чорний день пішли до казни чорних маклерів. Так, здається, сьогодні називають шарлатанів, що виросли під докорінно злочинним деревом перебудови. Влада захищає тільки грабіжників і шахраїв усіх мастей. Чесні люди кинуті на поживу вовкам. Марія нікому, навіть Белі Харитонівна не розповіла про те, що трапилося. Колись вона була переконана, що власність — це вбивство. Про це в одному зі своїх есеїв писав Альбер Камю. Він говорив, що навіть віддавши гроші можливим злодіям, не треба особливо переживати. Усі хвороби від нервів. Значить потрібно просто забути про те, що трапилося, працювати, і жити впроголодь, як споконвіку жили на Русі працьовиті люди. Так було, так є, і так буде завжди. Сьогодні навіть священики крадуть. Соромно, але що поробиш. Не красти ж самій, як це робить Митухін…  продає саджанці по триста рублів, а затверджує що — за встановленою ціною в двісті. Втім, яка їй до цього справа. Вона бачила чоловіка, який купуючи у неї ягідники по двісті рублів, на ринку продає по чотириста. І люди беруть. Адже восени склянка жимолості на ринку коштує сто рублів. А її саджанці починають плодоносити вже наступного року. Нехай склянку-дві з куща, але через рік їх буде десять, а далі — більше.

У таких роздумах протікали не тільки ночі, але й кожний час на роботі… Щоб там не було, але Марія була певна, що батьки її живі, що не сьогодні-завтра повернуться додому. Обов’язково повернуться.

Дотик промінця до щоки нагадував їй ласку матері, коли, втомлена, сідала вона на землю під молодою смерекою, яка красувалася в кутку ділянки, і тоді душа її переповнялася високими почуттями спокою й надії на добре майбутнє. Не вірилося що на цей її приватний клаптик землі посягне якийсь кримінальній заброда, або шукач адреналінових вибухів. Останнім часом Семен Соняшник почав з’являтися на ділянці один два рази на тиждень. Марія не питала сусіда якого біса він охолов до селекційної роботи. Іноді виникала думка, що знайшов щось більш перспективне, але повірити в те, що Семен вдатний при всеосяжному безробіття знайти у місті якийсь притулок, було навіть смішно. Вона все ще тримала Семена за хлопчика, за котрим потрібне око та око…

 

Comments