01 стежинка

Присвячую сестрам

 

Стежинка перша

 

Після довгих років блукань я нарешті опинився на терені свого дитинства. Не без зусилля відійшовши од книжкового прилавка на вокзалі, повільно рушив собі вздовж залізничного насипу, білого від  морського черепашнику, де-не-де оздобленого  довгими сріблястими гілочками полину. Потяг,  випереджаючи мене, прямував до станції «Донецьк», до якої я й купував собі квитка ще в Хабаровську, але, не втерпів, зійшов в Макіївці, бо поспішати нікуди було, отож і пішов слідами свого дитинства, вони начебто ще проступали на вологій від ранкового дощу стежині.

Небо наді мною наче пір’ячком посипане, може в якомусь селищі коханці посварилися, розірвавши на шматки свої перини та подушки. А може така палка любов у них була, що не витримала постільна білизна її священного вогню, а свіжий ранковий вітрець підхопив та й розкидав шмаття родинного щастя по сферичній блакиті неба.

 За плечима в мене важкий військовий рюкзак з книжками, які були написані та видані  в роки після мого попереднього приїзду на батьківщину. Але для мене він нічого не важить, бо на рідній землі, коли б не приїхав, я перетворююся в малого невтомного хлопчиська, якому не тільки море по коліна, але й досягнути неба — не завада. Я притискую долоню до грудей. Моє серце  б’ється в напруженому ритмі зникаючого за заворотом поїзда. Хвилини обсипаються з неба, осліплююче мене білою лупою сонця. Йому ніде помити своє золотаве волосся, бо вода в річках та ставках запаскуджена викидами цивілізації. Я тверджу собі: заспокойся, ти вже вдома! Ось вони, темні кущі терну, з котрих життя назад вискочив заєць і ледь не збив тебе з ніг. Я не втямив, що його так налякало, невже, упавши з неба, пташина, що, очманівши в польоті, ризикнула попити води в притаєному під кущами терну джерельці? Заєць прямо таки впав до моїх ніг, наче футбольний м’яч, надісланий по воротях якимось з моїх друзів. Він закрутився на місці, і раптом я побачив, що то не заєць, а малесеньке цуценя, якому обридло бігати одинцем по донецьким сухим степам, ото ж воно й почало підлизуватися до мене, виказуючи своє вміння водночас бути зайцем, м’ячем та собакою.  Так і повів мене собака поміж кущами та деревами, винюхуючи щезаючи сліди мого далекого дитинства. Такого далекого, що я вже й не втямлю, чи моїм воно було?

Знайшовши забруднену криницю, впав в розпач, бо помітив, що серце криниці — джерельце, — давно вже перестало битися. Стужавіли навіть ґгрунти вздовж рівчака, і в самій криниці, а вода, як я здогадався, залишилася в западині після недавнього дощу. З води, з-під жовтого кленового листа, з’явилася темна голова жаби. В очах її палахкотіли вогники допитливості, начебто вона намагалася пригадати, чи не бачила мене раніше, а якщо бачила тож де? Мені було соромно дивитися в допитливі очі тварини,  бо допомогти не мав змоги, якщо вже джерельце висохло, відродити його до нового життя я не зможу. У мене навіть хліба з собою не було, щоб почастувати стару знайому. Так і пішов я далі, відчуваючи на язиці присмак джерельної води, яку довелося пити хіба що тільки в дитинстві.

Багато чого змінилося в донецьких степах. Більше стало на ясному тлі неба териконів, більше загиблих дерев в старих посадках, менше квітів в балках, пташок над полем. Розколов степ надвоє асфальтовий шлях, рівний, стрімкий, полискуючий на сонці срібними промінцями, втілених в живицю камінців.

Стежинки дитинства чи вони не гасла, на котрих викарбуване наше життя? — питаю я у сонця, що метляє над степом своїм срібним волоссям, майорить на тлі неба вогняними метеликами, а якщо придивитися пильніше… Боже, що робиться з горою яка височіє над Ясиновським ставом! А може то не гора, а терикон нової копальні, про яку я ще не чув? Гасають по схилу гори полохливі вогники, наче вночі на схилах терикону. Але зараз день, сонце стоїть впівнеба, а вогники сполохано бігають схилом гори, наче гірлянди на новорічній ялинці. Стою з чималою торбиною за плечима, лупаю очима: чи не примара яка за ніс водить? І раптом чую за спиною трохи сиплуватий чоловічий голос.

— Дивне диво ота наша гора. Здається мені що вона рукотворна, її збудовано мільйони років тому фахівцями космосу. Ти, Олександре, не повіриш, але саме від гори я взнав що зустріну тебе сьогодні на цьому самому місці.

Я озирнувся, надіючись побачити знайоме лице, але переді мною стояв літній чоловік, сивий, з прозорими ледь зеленкуватими очима. Я міг поклястися, що бачу його вперше, але незнайомець поводився наче добрий знайомий, ледь не ліз цілуватися.

— Невже не впізнав, Олександре, ми ж з тобою два роки в ремісничому вчилися, ковалювали. Василь я…  Осадчий, син своїх батьків. Після армії я політехнічний інститут закінчив, потім аспірантуру… фахівець по енергетичним явищам в природі. Останнім часом пораюся з оцією горою, але вчені дивляться на мене, як на божевільного. Вони не бачать, а може не бажають бачити що робиться з цією горою. Іноді на ній виникають сполохи, іноді ланцюжки вогників. Мій син, Микита, побувавши на горі, почав писати вірші…

Осадчий поспішав виговоритися, боявся, мабуть, що я припиню розмову усмішкою, або недобрим словом. Але я своїми очима бачив вогники на схилі гори, і був чимало зацікавлений таким явищем.

— Але ж в дитинстві ми нічого такого не помічали. Правда гора нас не цікавила, нас більше приваблювала гребля.

— Я теж не помічав, а років отак п’ять тому переплив ставок, восени вже, холодно було. Щоб зігрітися, почав підійматися схилом, а там чебрець, полин, аромати такі, аж голова обертом пішла. Сів на кам’яний виступ і наче заснув, бо побачив свою померлу від пологів дружину. Вона дякувала мені за те, що добре виховую сина. Не знаю, зрадів я, чи злякався, але отямився, опинившись біля самого ставу.  Знову піднявся, сів на кам’яний виступ. Подумки почав звати дружину і вона знову прийшла, правда, дуже поспішала кудись. Стосовно дружини я завжди відчував себе винуватим, бо померла, подаривши мені сина. Краще б вже мені померти, але що нам, мужикам… насолода, а жінкам за свою та нашу насолоду доводиться розплачуватися. Іноді, навіть, своїм життям. Почав я тоді винитися перед нею, а вона сміється. «Світові наш син буде необхіднішим за мене. В мене був вибір, я чи син, і я його зробила для загального пожитку. Розумієш, Олександре, вже дванадцять років я одинцем живу, на жінок дивитися не можу, тільки вона, моя Леоніла…

Великий сивий чоловік раптом заридав, як мале дитя, але я наважився таки запитати, чи був він одружений до Леоніли?

—Як я порозумів, син народився, коли тобі було вже за п’ятдесят?

— Мені п’ятдесят, а Леонілі сорок. Вік, як говорив лікар, не для пологів… Але в неї це було вперше, вона марили дитиною… Я повинен звітувати перед нею, вивчити сина, виховати його справжньою людиною.

Я запитав Осадчого:

— Ти що справді знав, що й сьогодні приїду і піду додому саме цією стежкою?

Усмішка його була занадто гіркою.

— Оце вже і ти мене не розумієш. Я ж сказав, про твоє повернення взнав від гори. Хотів би я тебе з нею познайомити, але трохи пізніше. Тобі треба звикнути до нашого життя-буття, надихатися нашим повітрям…

За які гріхи проти радянської влади постраждали батьки Василя Осадчого невідомо й досі. Пам’ятаю тільки як, тоді ще зовсім молодий чекіст, Петро Семенович Зірка, заштовхуючи хлопчика в машину, приговорював:

— Сідай, сідай, бідне враженя, на твій вік страждань в державі вистачить…

Зірка не просто говорив, він обпікав голосом і мені не просто було порозуміти порятунок він пророкує малому Осадчому чи смерть. А проте смерть на ту добу іноді була кращім порятунком.

Мабуть таки порятунок, бо сьогодні Василь Осадчий зовні не показувався пригніченим, хіба що в очах сталевою памороззю лежала потайна туга.

Була чутка, що Василь двічі втікав з будинку, в котрий звозили враженят з усього Донбасу, відправляючись в мандри на пошук арештованих батьків. Хлопчика повертали, перший раз знайшовши вже десь за Уралом.  

Ми потисли руки і пішли кожен своєю стежиною.

Видряпувався я схилом на шлях, став обіч асфальту, довго вдивлявся в бік рідної Ново-Бутівки, але зокрема терикону та копра над зеленим хвилястим морем, нічого не побачив. Саджанці, що ми ще  школярами садили навкруги селища, давно вже стали велетенськими деревами, а будиночки, які в дитинстві дивилися на нас зверху вниз, тепер задирали голови, щоб зазирнути мені в очі. Йшов шляхом і плакав, аж поки, вискнувши гальмами, не зупинилися поряд зі мною червоні «Жигулі», і молода жінка, визирнувши у віконце, запитала:

— Вам далеко?

— На Бутівку, а може й до станції Кальміус. Сестри в мене там живуть, але ви рухайте далі, я вже сам собі пішки…

— У відпустку чи що?

— Яка відпустка у пільговика, скоріше — подорож в дитинство. Подихати повітрям батьківщини приїхав.

Відчинивши дверцята, жінка вийшла з машини. Огрядна, в червоній, під колір своїх «Жигулів», кофтині, і начебто знайома. Але звідки? Занадто молода, щоб бути знайомою.

— Я знаю хто ви, моя мати, Віра Ткаченко мені розповідала про вас. Ви з нею в одному класі вчилися.

— А ви її донька?

— Ні… онучка. Невже я така стара?

— Ви красуня, одягнені бездоганно. Вам дуже пасує оця червона кофтина.

— Особливо в червоних «Жигулях». Так до якої вашої сестрички їдемо, до Раї чи до Ніни?

— А вам зручніше до якої?

— До обох відразу. Справи сьогодні геть набік, якщо вистачить часу заскочмо до матері, вона буде щаслива поспілкуватися, бо якось видала мені таємницю, що колись, ще школяркою, була в вас закохана. Вона навіть сьогодні мріє одержати від вас подарунок, будь-яку вашу книжку.

Я підійняв над головою обидві руки, здаючись на милість переможця. А, сівши в машину, запитав, яку б вона сама хотіла мати від мене книжку — поезії чи прози?

— Обидві, — всміхнулася вона, — поезію — мені, прозу — матері. Будемо читати по черзі та міркувати, чи була б мати щасливою, вискочивши за вас заміж.

Я вийняв з торби вибрані поезії та повість «Червоне листя кленів».

— Мене звуть Оксаною, — назвалася вона, — Оксана Ткаченко.

— Ви не одружені?

— Була, аж два роки, а вже п’ятий пішов, як ходжу в полюбовницях. Синочка виховує мати, а я займаюся бізнесом…

У Оксани була дивна усмішка, величезні блакитні очі, вона була сама жіночність, навіть на відстані я відчував її жіночу енергетику.

— Ви давно від дружини? — поцікавилася вона.

— Давненько вже… на Хабаровському літовищі сиділи, в Москві, а потім  потягом…

— Тоді їдемо до мене, вас треба покормити, як слід…

Мені здалося що в пропозиції Оксани був натяк на те, що вона згодна провести зі мною ніч.

—А якщо взнає, або заявиться полюбовник?

— Останній, що був, увесь вийшов. Так що причини хвилюватися у вас немає.

—В такому разі заїдьмо до магазину, треба щось купити на вечерю?

— За яким бісом… Все, що нам треба, в мене є. Я їду аж з Харкова, в багажнику машини краща українська шинка, та й іншої їжі нам з вами на місяць вистачить.

Ну як тут було не засміятися від такої пропозиції.

— Нічого смішного не бачу, всі мої коханці мали від мене прозвиська, бо приходили з роззявленими ротами, і  набиралися так, що окрім пуза я нічого вже від них не бачила. Перший в мене був Песик, другий — Крук, а третій — Пончик. Мені особливо подобався його замір з’їсти мене разом з моїм бізнесом. Але в мене теж ікла є. В розпач не впадала, коли оті Песик, Крук та Пончик, кожен в свій час, полопалися наче пусті пухирі…

Оксана на мій погляд була жінкою  надмірно відвертою. З такою щирістю знайти собі чоловіка буде нелегко, а якщо й знайде, буде він дорікати дружині отими Круками та Песиками. Правда, цього я Оксані не сказав. Поки ми їхали до її подвір’я, я думав, як краще підписати свої книжки. Вона дивилася то на книжку, то на мене, з іронічною усмішкою, мабуть кортіло знати яким буде мій напис. Нарешті я написав: на книжці поезій: «Оксані з любов’ю», на прозі: «Вірі на добрий спомин».

Однією рукою тримаючи кермо, другою Оксана відгорнула сторінки подарованих мною книжок.

— Це добре що ти не змінився, — несподівано приблизивши мене з «ви» до «ти», сказала вона. — Мати казала, що в юнацтві ти був бабій ще той. Невже не обридло?

— Коли поряд така красуня?!.

— Красуня?  Ти мені лестиш, Олександре.

— Вроду кожен розуміє по своєму.

Ми з’їхали з асфальтового шляху в гущавину старої, ще довоєнної посадки. Гілля білих акацій схилилися над дорогою, утворюючи зелений коридор, крізь стелю котрого де-не-де пробивалися яскраві сонячні промінці, лягаючи на асфальт довгими жовтими плямами. Через декілька хвилин ми виїхали на головну вулицю нашого шахтарського селища. На тротуарах, на подвір’ях, навіть біля магазина я не побачив жодної людини. Не бігали навіть собаки, тільки легенький вітрець ганяв під тинами папірці та целофанові пакети.  Оксана рвучко повернула машину праворуч, зупинивши біля залізної брами. Зиркнула на мене, наче гадаючи, що робити далі, запросити до себе, чи послати до всіх чортів?

— Оце вже мій притулок спокою, праці та натхнення… Пам’ятаєш, хто господарював у цьому будинку?

— Начальник шахти Нейман, ім’я та по батькові забув, бо ніколи, мабуть, і не знав.

— Після Неймана тут ще головний інженер шахти мешкав, грузин. Ото вже, кажуть, бабій був, так бабій. На роботу жінок приймав тільки через ліжко, поки один з шахтарів йому зуби не вибив.

— А без зубів що… бажання щезло?

— Так лячно було, що відірвуть…

Я вийшов з машини, допоміг Оксані відчинити брами, а коли машина заїхала, щільно зачинив їх на засув. Побачивши нас, старий собака хотів було гавкнути на мене, але, зиркнувши на господарку, тільки зітхнув тяжко. Мабуть гавкати на гостей йому на цьому подворі не дозволяли. Потім хвилин двадцять я звільняв багажник, переносив пакунки в досить таки просторий передпокій. Оксана, допомагаючи мені виймати з багажника клунки, жартувала:

— Може вантажником до мене наймешся, платню буду видавати вчасно?

На жарт я відповів жартом.

— Вантажником не піду, був би років отак на тридцять молодшим, заслав би сватів. Сидів би за бізнес леді, як за кам’яною стіною, писав вірші про любов до базарної економіки, працюючи по потребі, вантажником у дружини. Щоб за лежня не держала…

— Немає проблем, Олександре. Літа твої мене не хвилюють. Розлучайся зі своєю дружиною, і я згодна на все…

За словом в кишеню вона не лізла, була жінкою не тільки освіченою, але й битою життям. Поки Оксана обдзвонювала клієнтів, я приготував солянку, накопавши в городі картоплі, моркви, вирвав дві цибулини, зрізав головку капусти, а м’яса Оксана привезла з Харкова. Прибігла на кухонні пахощі, утягуючи в себе носом повітря, і здивовано дивлячись на мене. А, покуштувавши мої страви, знову сіла на телефон, так що хвилин через двадцять до неї (хотів сказати — до нас) прибігли її мати, зовсім не схожа на мою однокласницю Віру Ткаченко, та хлопчисько, років отак дванадцяти, синок Оксани, Данилка.

— Дивися, мамо, кого я спіймала в свої тенета! Невже не впізнаєш кучматого та худорлявого?

Боже, як же вони змінюють нас, літа наші! Худорлява вродлива дівчинка перетворилася в дебелу товсту бабусю. Навіть очі, величезні, блакитні, як озера, навіть очі вилиняли, стали безбарвними, запливаючими слізьми.

— А ти все такий же, стрункий та молодецький, — протягаючи мені руку, зашарилася Віра. — Не здивуюся, якщо скажеш, що свататися до моєї онучки прийшов…

— До онучки, чи до дочки? Олена, тільки-но сказали що ти її мати.

— Ну казала, і що далі? Ти б на онучку й дивитися не став. Немає тут нічого дивного. Бабусі сімдесят, мамусі — п’ятдесят, а Олені вже тридцять три.

— Стара вішалка, чи не так, мамо?

Вона уперто називала Віру мамою.

— Якщо ти онучка, а Віра бабуся, чому ми не бачимо матері?

— Донька моя при пологах вмерла, — відразу якось згасла, зрадівши було зустрічі, Віра. — Треба було мені від тебе завагітніти, від коханого мужчини, кажуть, здорові діти бувають. А я вискочила заміж за пияку, Славку Реміза… пам’ятаєш такого, на Леваневського його родина мешкала…

— Ні, Віро, забув, а може й не знав. З хлопцями з Леваневського ми не зналися.

—А він тебе добре знав. Хвалився що на коваля разом вчилися в ремісничому училищі.

— Славка Реміз? Ні, не пам’ятаю…

Поки ми в Вірою балакали Оксана встигла передягтися: легка спідниця розлітайка, прозора кофтина з глибоким викотом, шовкове золотаве волосся по плечам.

— Все, Олександре, тобі з тенет моєї доньки не вирватися. Хіба що її страви розчарують, бо готувати смачно я її не навчила…

— Неправда, мамо, — вигукнула Оксана. — Я встигла на обід солянку приготувати, на мій смак, не гірше аніж ти.

Віра засміялася.

— Так я тобі й повірила. Мабуть в ресторані якомусь купувала.

— Піди подивися на лушпиння моркви, цибулі та картоплі. Може його теж в ресторані подають?

Покуштувавши їжу, Віра була чимало здивована.

— Невже справді сама? Олександре, вона й справді держить тебе в перспективі на майбутнє. Дітки твої, сподіваюся, вже дорослі?

— Мої дорослі, а Данилко як, йому батько потрібен, а не дід.

— Та який ви дід, — озвався Данилко, котрий весь цей час гортав сторінки моїх книжок. — Невже оце все ви написали.

—Я багато чого написав, синку, не написав тільки твору, який би собі сподобався. Все це тільки гра в слова.

—І вірші ваші гра?

— Гра, синку… гра…

— Може й гра, але влучна гра, — всміхнулася Віра. — Ти, Олександре, який був таким і зостався. Ми поміж собою розмовляли, гадали яким ти став. Мабуть пиха, казали жінки, на драній козі не під’їдеш. А ти он яку солянку приготував, і вузли, Оксана казала, перетаскав з машини. Невже так і не навчився дивитися на нас, неуків, спогорда?

— Я й сам неук, Віронько. Все життя вчусь, а вмирати буду дурнем, бо на все, що діється в світі інакше як крізь біль в серці дивитися не можу. Пишу відверто, що думаю…

—І влада не прискіпається? — виставляючи на стіл пляшку вина, запитала Оксана. — Фахівців заглади й сьогодні в нашому суспільстві вистачає, особливо, як я помітила, в Росії. У кожного з нас своя правда, отож і влада тримається своєї.

Поступово стіл поповнювався новими стравами, я вже й лічити перестав кількість салатів в салатниках. Віра і Данилко на їжу ніяк не реагували, мабуть для них вона була звичною. Згоден — чорна ікра, але звідки наша далекосхідна червона? Ні, слину я не  ковтав, бо не дуже ласий був до страв, просто, не я, не мої знайомі на Далекому Сході, навіть на свята такого асортименту не могли собі дозволити. Хіба що, незнайомі мені бізнесмени?

— Ти, як подивлюся, деякі кошти зі свого бізнесу маєш? — не втерпів, запитав.

Лукавий погляд Оксани виводив мене з ладу. Щось було в цій жінці таке, що вабило, насторожувало, і разом захоплювало мене. Захоплювало так, що сльоза тьмарила очі, і в лівому боці, де серце, виникав гострій, пекучий біль.

Ми випили по чарці вина за зустріч, окрім Данила, ясно. Він навертав салати, не звертаючи уваги на ковбаси та шинку, яка аж спітніла від бажання, щоб її покуштували. Я людина не дужа охоча до салатів, але налягати на шинку, коли її начебто й не бачать господарі, соромився.

Оксана загадково всміхалася. Замість чарок, вона принесла й поставила на стіл гранчасті склянки та пляшку горілки «Хлібний дар».

— Наливай, Олександре, а то ми тобі, як дитині, по чарочці…

— Чарки вина з мене вистачить, пити та палити цигарки я ще не навчився. Молодий ще до таких розваг, правда, Данило?

Хлопчик засміявся, не відриваючи очей від книжки.

— Правда не п’єш, чи може з-за хвороби якої? — поцікавилася Віра.

— Часу на питво не вистачає, а працювати захмелілим не звик. Відразу  сонливість долає.

— Не в батька, виходить, пішов.

—І не в брата, — підтримала маму Віру Оксана.

— Він ще в школі впертим був, домігся дозволу замість фізкультури математику вчити, бо, казав, не дуже в ній перить. Але знав математику не гірше літератури.

Тут вже я не стерпів.

— Що ви все про мене, та про мене. Мені цікаво знати як ви тут живете.  Матеріально, бачу, забезпечені. Гадаючи по Данилі, з духовністю теж все гаразд, але полиці з книжками поки ще не бачив.

Я помітив як загадково перезирнулися бабуся з онучкою.

—А батька мого, бібліотекаря, пам’ятаєш? Григорія Івановича. До самої смерті він чекав що, приїхавши, ти обов’язково зайдеш до нас. Але не дочекався. Бібліотеку його ми дбайливо зберігаємо. Оксана окрему кімнату під бібліотеку відділила. Батько був певен, що в нашій бібліотеці згодом будуть стояти твої книжки. Ніхто так палко, як він, не вірив в твій талант. Зберіг навіть газети з твоїми віршами. Ти ж був його першим помічником в нашій клубній бібліотеці.

—Все я пам’ятаю, декілька нарисів надрукував в газетах, про вашого талановитого батька. Ледь не кожного дня він дарував мені свята. Ще в п’ятдесят першому році ознайомив мене з творчістю Сергія Єсеніна. В той час Єсенін був поетом забороненим, а Григорій Іванович читав його вірші в нашому клубі. В такі хвилини у нього навіть мертва рука жвавішала. Пам’ятаю, яке душевне зворушення я переживав, слухаючи вперше вірші, котрі, на мій погляд, не могли існувати в природі.

 

Ти мене не любиш, не жалієш,

І вродливий я і молодий

Поряд ідучи,від жаги млієш,

Аж плескоче полум’я в тобі.

 

Якби ви знали як я плакав читаючи невеличку книжечку віршів Єсеніна, книжечку, з якою  Григорій Іванович пройшов Велику Вітчизняну, яка врятувала його серце від кулі, яка страждала разом з ним в госпіталі, коли його розірвало вибухом на шматочки…

Я знову, як в дитинстві, не міг здержати сліз. Спазма перехопила дихальне горло.

— Пробачте, це вино з мене слізьми виходить. Ви, якщо можна, покажіть мені бібліотеку. В свій час я перечитав майже всі його книжки.

Віра звернулася до Данила.

— Ну, що господар дідової скарбниці, покажемо гостю наші скарби? Ти тільки не дивуйся, Олександре, дещо ми з онучкою купували. Сучасних авторів шануємо не дуже, але й батько захоплювався класиками.

Хлопчик мовчки відклав книжку і повів нас невеличким коридорчиком до однісіньких в домі, закритих на замок, дверей. Де він прихопив ключа я не помітив, відкривши двері, першим запропонував ввійти мені, що я не гаючи часу й зробив.

Книжки стояли у височезних шкапах за скляними дверцятами, на погляд стороннього — нічого цікавого, бо це були старі видання, читані-перечитані, майже без написів на спинках палітурок, за деяким, щоправда, винятком. Книжки в шкіряних палітурках мали гарний вигляд. Я відразу помітив два томи вибраних творів Валерія Брюсова, навіть не помітив, а впізнав, бо то були книжки подаровані мені ще у 1956 року шахтною профспілкою за розповсюдження книжок серед місцевого загалу. Напис був скріплений круглою печаткою профспілки. Добру половину віршів першого тому я знав напам’ять, в другому томі були надруковані статті про поетичну творчість.  Яким чином книжки опинилися в бібліотеці Григорія Івановича я не знав. Десь за рік до призову на військову службу, ці два томі в мене взяв почитати Анатолій Тарасенко, але так і не повернув.  Кінчав він життя самогубством, так що в мене вже не було вже й надії, що книжки повернуться. В мене й думки не було, що це можуть бути не мої два томи.  Звертаючись до Віри, запитав, чи можу потримати в руках деякі книжки.

— Будь ласка, можеш сидіти скільки побажаєш, гортати, читати, згадуючи минуле.

—Данилка, мабуть, усі книжки вже перечитав, — подумав я уголос, тремтливою рукою відкриваючи дверцята і виймаючи з шкапи відразу обидва томи Брюсова. Навіть не розгортаючи  я здогадався, що це мій втрачений Валерій Брюсов. За п’ятдесят років блакитна палітурка майже не змінилася. Хіба що трохи зблякло золоте тиснення.

Я ледь втримався щоб не сказати, що це мої книжки, і добре  зробив, бо в першому томі, як і в другому не було титульного листа, а саме на ньому була зроблена напис з печаткою. Я почав гортати сторінки, шукаючі вірш про Данте Аліг’єрі, бо саме на тій сторінці колись записав адресу знайомої дівчинки, з якою у нас була недовга але палка любов. Адресу я записав олівцем, але вона добре таки збереглася. Записане було навіть ім’я  та прізвище дівчини, Катерина Жирякова. Я запитав Віру, чи не пам’ятає вона тієї дівчини.

— Вона в мене в печінках сидить твоя Жирякова, — пожартувала Віра. — Як я тоді ревнувала, вивчала навіть книжку про отруйні трави, щоб отруїти твою коханку. А одного разу в парку підслухала про що ви говорите і заспокоїлася. Ти їй книжки напам’ять читав, Графа Монтекристо… А вона слухала, роззявивши рота. На другий день я їй принесла Дюма, але вона не взяла, бо жодного роману за своє життя не прочитала. А потім полізла до тебе цілуватися. Це, щоб мені надокучити. Але нічого такого у вас не сталося, бо була вона холодна, як крижана бурулька. Потім  їхня родина з’їхала кудись… А з якого бісу ти її пригадав?

— Адресу та прізвище в книжці Брюсова знайшов, ото й пригадав як тоді записував, бо оці два томи були мені колись подаровані. На титулах навіть печатки були. Але титули хтось  повисмикував.

— Тільки не тато, не подумай, — сполохалася Віра, — він знав, що книжки твої, але потрапили вони до нас випадково, хтось поклав на підвіконня. Ти можеш їх забрати…

— Ні, Віронько, Брюсов у мене є, видання не абияке, але мене вдовольняє. Як кажуть, голодному й опеньки м'ясо. А у вашому затишку ці два томи на своєму місці. Якщо дозволите, ми іноді з Данилом будемо приходити сюди, бо майже з кожною книжкою якимось чином пов’язане моє дитинство.

— Господи, які проблеми, — вигукнула Оксана, — ти можеш залишатися в моєму домі назавжди… не гостем, господарем. Ти, мамо, не дивися на мене так, мені Олександр снився коли я була ще дівчинкою, так багато доброго говорив про нього мій дідусь…

Мені було соромно слухати такі речі, я не хвалько, й не пиха який. Але в очах Оксани палахкотіло щось таке, що примушувало мене ховати очі від пронизливого зору Віри Григорівни.

—Я використаюся дозволом відвідувати бібліотеку Григорія Івановича, це так, але про господаря, звісно, Оксана жартує. Було б мені п’ятдесят років, а під сімдесят це вже занадто… А що до книжок, оця книжкова шкапа буде для мене ще однією, може навіть головнішою стежкою в дитинство. Бачу, наприклад, повість Ванди Василевської «Сашко». Книжка так собі, не дуже щоб дуже, але я її прочитав в місячному сяйві, сидячи біля вікна на веранді. Місяць мого дитинства був допитливім, не рівня сучасному. Він зазирав з неба на сторінки книжки, а читав швидше за мене, отож і посувався з нетерплячки небом так, що на сторінки лягало перехрестя рами. Тоді вже й книжка шмигала підвіконням, намагаючись весь час бути в центрі осяяної місячним сяйвом шибки…

Поряд з Василевською стояв том вибраного Ольги Кобилянської. Я взяв його, сковзнув очима  по змісту. Зачепився оком на фантазії «Поети». Зацікавив також нарис  «Під голим небом», але торкнули серця все ж таки «Поети». Про що говорилося в нарисі «Під голим небом» я забув, але добре пам’ятав деякі рядки з фантазії.  Наприклад такі: «Бог сам, — говорила моя душа, — не міг займатися поезією, і для того сотворив поетів. А поезія — се мати всілякої величі, всілякої красоти».  На жаль сучасні поети не читають творів Кобилянської, тому й не відають навіть, що поезія — се мати всякої величі!  Отож і пишуть казна-що. Не від серця пишуть, навіть не від розуму…

Знайшов я по змісту фантазії Ольги Кобилянської, і отак, стоячи біля шкапи в оточені господарів,  почав читати тексти.

«У мене дум чималий гурток. Сама добірна публіка, котру я спрошую до своєї хати…»

Читаю далі і бачу краєм ока як від нетерплячки сіпається рука Віри. Але нетерплячка не від того, що я читаю наголос  досить таки складний на таке сприймання твір. Віра жалкує що й досі не прочитала його.

Віра не дала мені повернути книжку на місце, вихопила її у мене із рук. В голові майнуло: «Вона була п’яна красою…» Це про Віру писала письменниця, і про Данилу… не знаю тільки які почуття породила фантазія в душі Оксани. Вона дивилася на мене трохи, я б сказав,  здивовано. Лице молодої жінки палало рум’янцем. Вона ще не порозуміла яку скарбницю має в своєму будинку, і звідки у сина такий потяг до знань.

На вустах Оксани сяяла загадкова усмішка. Вона підійшла і поцілувала мене в щоку.

— Дехто з сучасних молодиків любить тинятися по місту, шукаючи розваг, сорокарічний сусід майже десять років працює над створінням, якого жахаються не тільки діти, але й дорослі, биті життям, люди. Дід, Степан Корінь, перетворив свій садок в чагарник, вечорами тільки й чути: «Агу, люди, озвіться!» А років за п’ять тому приходив до мами Віри, дружиною до себе звав. Добре що не пішла, блукали б вони зараз у чагарниках, шукаючи одне одного.

—У кожного своя доля. Не пиячить, не б’є себе в груди: я над усіма, а мене не розуміють!

Іноді Данило відривав очі від книжки, і, пильно дивлячись на мене, питав:

— Бурундук… він як наш щур?

— Не зовсім, — відповідав я. — На бурундука я дивлюся, як на малу дитину,  а щур збуджує огиду. Мабуть дозолили в свій час щури людству.

— Як у війну діду нашому німці, він мав підозру, що «Мефістофель» Гете був фашистом. Пам’ятаєте:

 

Яке сумління може бути,

Чи можна скаржитись, коли

Країна так міцна, бо люди

Військове щастя здобули…

 

— Пробач, Данило, але гадка у Мефістофеля була не зовсім така. Він шанував державу, війська котрої мали можливість відбити напад зовнішніх ворогів. Хто перекладав твого «Фауста» не пам’ятаєш?

—Я його в російському перекладі читав, але уривками, бо не усі герої поеми мені сподобалися. Пам’ятаєте Канцлера. Канцлер  — це Ніцше: «Природа — гріх. Дух — сатана, обидва роджають сумніви, зневір’я, злості… У нас інакше все, ми на багаттях запалюємо вчених бунтарів».

Тепер вже я дивився на Віру. Як я порозумів, Данило спілкувався весь час саме з нею, бо Оксані, як бізнесмену, було не до сина. «Скільки тобі років, хлопчику, таке питання сиділо в мене на язиці, я в твоєму віці на подібні паралелі не був здатним?» Оксана, як мені показалося, «Фауста» не читала й не зовсім розуміла про що ми гуторимо. Таким чином в душі вона могла образитися на мене за те, що начебто бажаю показатися перед нею отаким собі розумахою, що краще було б мене в хату не пускати. Отоді вже я зробив відступальний крок.

— Може повернемося до столу, розмовами ситим не будеш.

— Нарешті про обід спогадали. А я, дурна, за вами ув’язалася. Може досить, мамо, з Кобилянською шушукатися, забери додому, набалакаєтесь.

Кортіло спитати, які книжки прочитала Оксана, бо була підозра що — жодної. Але я помилився. Коли посідали до столу, вона проговорила монолог з оповідання Кобилянської «Поети», але перероблений у відповідь на моє не оголошене питання.

«Потім до неї прийшли душі поетів, усі, за рядом, з котрими вона звичайно любила розмовляти, і стурбовано запитували її, які книжки вона встигла прочитати за своє недовге життя. Вони питали, кого з поетів вона бажає, і віддавали їй усі свої поетичні скарби…»

— Вибачаюся, Оксано. Була така підозра, що не вистачає у тебе часу на літературу.

—А у тебе вистачає?

— Не завжди.

— Але ж читаєш дещо?

— Краще б не читати…

— Отак і я, — засміялася Оксана. — Але давайте пообідаємо, бо чує моє серце не дадуть.

— Хто не дасть?

— Друзі твої сердешні. Повз вікна по вулиці тільки-но Микола Дубов пробіг. Мабуть за пляшкою горілки.

— Закортіло хильнути, ото й побіг.

—А на вікна мої як витріщився, навіть зупинився на хвильку…

— Думаєш хтось знає, що я приїхав?

— Всі вже знають. Сестри твої мабуть обурені сидять, за те, що перший візит наніс до мене.

— Сестри знають що я таке, ображатися не стануть.

— Ви про себе так не кажіть, ви гідна людина… — почав було філософствувати Данило, але я не дав йому договорити.

— Гідна, не гідна, кожна людина по своєму унікальна. Баба Віра твоя все життя вчителювала, математику викладала, який внесок зробила в науку, скільки вчених виховала…

— Про маму Віру, директор школи, Устим Петрович Забудько, казав словами Олеся Гончара: «Вічно зіщулений учитель математики». — озвалася Оксана, готуючи біля газової плити ароматну каву. — Вона проводила уроки математики у високому штилі, а жила наче миша у нірці. Як загинув мій тато, так і забула що в світі існують інші мужчини.

— Загинув батько? Давно?

— Мені було три роки, отож вираховуй, тридцять років як…

— В шахті?

— А то де ж… в шахті. Батьківщині вічно вугілля не вистачало, а йому грошей…

На декілька хвилин в кімнаті залягло тяжке мовчання. Віра не відривала очей від Ольги Кобилянської, Данило читав мої вірші. Ледарем був тільки я, краєм ока спостерігаючи за рухами Оксані біля плити. Вона й справді була дуже вродливою жінкою, хіба що, на мій смак, трохи висока, але зі статурою грецької богині. Я не міг порозуміти, як можна розлучатися з такою красунею. Хіба що не збіглися характерами. Але жінка вона розумна, як подивитися.

Мовчання в домі перервав наполегливий дзвоник у двері. 

— Це вже твої гості, — з легким, як мені здалося, подихом роздратування помітила Оксана. — Відчини, Данило, це, мабуть, Микола Дубов.

— Так може я піду? — не розуміючи, що так розсердило господарку, запитав я, підіймаючись зі стільця. — З Дубовим ми років сорок не зустрічалися…

— Так нап’ється зараз і понесе різну нісенітницю, — трохи розвіяла моє  нерозуміння Віра. — Твої друзі, на відміну від тебе, горілку не куштують, а заливають. А потім дуріють.

— Почне дуріти викину у вікно, а скло так і бути поставлю.

— Так ти ще й битися вмієш, — відірвалася від Кобилянської Віра. — А я думала, що ти святий.

— Святі по церквах сидять, за здоров’я Бога горілку п’ють, щоб не помічав чим вони там займаються…

Спитати чим займаються священики по церквах Віра не встигла, бо в кімнату ввійшов усміхнений черевань, в лиці котрого не було навіть рисочки від знайомого мені Миколи.

Ми дивилися один на одного, начебто вперше в житті зустрілися. Першим озвався я.

— Будете стверджувати, що ви Микола Дубов?

Гість навіть розгубився трохи.

—Олександр Олександрович, невже не впізнали? А я вас відразу впізнав.

Довелося й мені збрехати.

— Так це ж від хвилювання. В п’ятдесят сьомому ми були зовсім ще хлопчиками. П’ятдесят років минуло, ціле життя, а ти, Миколо, хіба що ушир розрісся…

Тепер вже не утримався щоб не хихонути Данилка.

— Дубов до церкви ходить, вони з попом божу кров п’ють,  від божої плоті заїдають. Тому й ростуть ушир.

Сина підтримала Оксана.

— Одні зранку по церквах ходять, другі вдома дивляться  в тупий кут на мальовану Богородицю та її дитину з відвертими ознаками виродження, бо саме такою дитину малюють мітці. А за яким бісом освіченій людини клеїти з себе дурня. Якщо вже взявся малювати, навчись  іконою говорити людству про розумне, добре та вічне. Моя церква, мій храм — дідова бібліотека. Не знаю, що там буде після смерті, але дурні, які окрім ікони нічого святого в житті не бачать, не побачать і в інших світах. Вони й там сидітимуть в тупих кутах, чекаючи, що в якомусь третьому, або сьомому, нарешті, їм пощастить. Але не пощастить, бо кожній праці, фізичній або духовній,  потрібна освіта. Не диплом в кишені, а освіта, така освіта, яка й є Богом, єдиним, якого можна шанувати на землі і в небі.

Оксана відкривалася переді мною наче пуп’янка квітки, бо не просто говорила, а вирувала в напрузі джерела, яке дарує людині збагачену таємничими підземними мінералами воду. 

Дубов поставив на стіл пляшку горілки, поклав шматок ковбаси, й, розводячи руками, усміхнувся так, що обидві жінки і ми з Данилком не утрималися від сміху.

— Ви справжній гуморист Нікулін, — помітив хлопчик.

Оксана миттю подобрішала, запросила Дубова до столу.

— Ви трохи запізнилися, Миколо Григорович, ми вже лагодилися каву пити… Так що, Олександре, може почнемо все спочатку?

Я знизав плечима.

— Хіба що грамів з десять за зустріч. Мені ще сестричок треба провідати, та й на рідну Бутівку бажаю дивитися тверезими очима.

— Мені теж грамів з десять, за зустріч, — сказав Дубов. — Останнім часом горілка остогиділа. Жити зосталося, як кіт наплакав, тоскно останнє горілкою конати…

Віра, яка все ще сиділа за книжкою, почувши таке, відклала Кобилянську і з неприхованою зацікавленістю сіла до столу.

— А пляшка тоді навіщо? — поцікавився Данило.

Дубов запнувся, навіть розгубився трохи.

— Без пляшки подумали б — скнара, без пляшки незручно йти, але, якщо почастуєте кавою, давайте без горілки…

Мені здалося, що «без горілки» було сказано з неприхованою надією, що господарі на таке не підуть, що зустріч буде обмита,  як повелося, горілкою. По усмішці Оксани я здогадався, що вона теж звернула увагу на ледь помітний придих на отій «без горілки». Тоді я на правах головного гостя наполегливо ухвалив:

— Почастуй нас, Оксано, кавою, а горілку оцю ми вип’ємо завтра, коли згуртуємося у моїх сестричок. Розведемо з Хабаровським бальзамом, десь в торбі під книжками лежить. А на сьогодні досить. Бо гріх спокушати горілкою людину яка бігає до церкви, лікуватися від пияцтва молитвами.

Мої слова, як лезом по душі Дубову, він навіть зблід трохи, бо дуже йому кортіло випити. Але показати слабкість переді мною, другом юнацтва, було теж соромно. За кавою я почав питати Миколу, як давно він зустрічався з Володимиром Бажуліним, чи живі ще Анатолій Доровський, Віктор Чикарланов? Відповідали більше Віра та Данилко, котрі тримали руку на пульсі містечкового життя. Оксана була краще освічена в державних справах, а що до Дубова, він не знав навіть як звуть місцевого священика. Щоб не бентежити Дубова, пляшку з горілкою я поставів під стіл на долівку, і з гірким болем спостерігав, як іноді ногою торкався Дубов пляшки, і від того дотику легка судома перебігала його лицем.

— Не думай про горілку, друже, — сказав я йому, — здалося тобі оце дурне питво. Що ти від нього маєш? Хіба що під горілку балабоните про райське життя при радянській владі…

— А хіба, справді, не райське воно було? — зітхнув Дубов. — Сьогодні хіба що Оксані доки що щастить, бо працює від світанку до сутінок. Але надовго її вистачить? Та й за що, за оцю добру каву, за мережива та фіранки на вікнах?

— За мене, Миколо, не турбуйся. Така моя вдача працювати з пітьми до пітьми. Що у пітьмі живу, згодна, бо не вистачає часу посидіти з книжкою в руці. Але, якщо не я, тоді хто? Хіба що, плюнути на все, та помирати в злиднях. А син? Йому ще вчитися та вчитися треба. Ні, я не скаржуся, останнім часом я знаходжу смак в своєму бізнесі. На рожна не лізу. Гривни? Багато мені не треба, бо там де їх багато, там обов’язково є присмак криміналу. Отож і живемо хліб жуємо, правда, мамо?

— Може й правда, тільки гірка вона, твоя правда. Що ти маєш сьогодні окрім речей та турбот із оподатковуванням. Податок єдиний, майновий, непрямий, прямий, особистий, окладний,прибутковий…  як почнеш лічити голова обертом іде. І все це на тендітну слабку жіночку, мою онучку, яка в одному лиці вантажник, бухгалтер, водій, а спитай хто вона за фахом — не відповість, бо у неї, бачте, бізнес…

Дубов догрався поки звалив таки ногою під столом пляшку з горілкою. Данилко розуміюче всміхнувся, Оксана зробила жест рукою, щоб я запропонував випити, але в мене було бажання довести гру до кінця.

— Давайте, Оксано, усі гуртом підемо до моїх сестричок, себто до Ніни, а вже звідти подзвонимо Раї. Тільки не на машині, бо доведеться по чарці випити…

Коли я зробив рух піднятися, Дубов схопив мене за руку.

— Може на посошок… по чарці, а?

В його голосі бриніло болісне благання.

— Як господарка скаже, так і зробимо.

— На посошок, коли вже підемо без машини, сам Бог звелів. Але з угодою, п’ємо коньяк, а горілку хай несе Микола до твоєї сестрички, не з пустими ж руками йому йти.

Оксана достала зі шкапи й принесла пляшку коньяку «Біла лелека». Я наповнив чарки, довго мовчки спостерігав як тіпаються руки і губи Дубова.

— Можна тост? — запитав я.

— Не можна, а треба, — трохи, як я помітив, нервово, сказала Оксана.

— Мій тост за мудрих жінок і мужніх мужчин. За друзів, з котрими мені по дорозі…

Віра з Оксаною випили, а ми з Дубовим стояли, дивлячись одне одному в очі. Краєм ока я бачив з яким напруженням дивиться на Дубова Данилко. Ніколи за все своє життя я так не бажав володіти силою навіювання, як зараз. Подумки я казав Дубову: ти мужня людина, ти відмовишся випити, хіба ми з тобою не друзі, Миколо! Але Дубов не втерпів, хильнув чарку одним ковтком. І навіть не зиркнув на мене, хіба що нагородив ледь помітної усмішкою.

— За тебе, Олександре… за наше дитинство, за нашу юність. Це була моя остання чарка, але випий і ти. За мою мужність…

Відразу я не зміг випити бо заплакав. Заплакав уголос, як мала дитина. Заплакав, обійнявши Миколу за плечі, і припавши щокою до його давно не голеної щоки.

— Спасибі тобі, брате.

Я випив не закусуючи.

Коли ми вийшли з хати, пляшка так і зосталася стояти під столом. Я знав, поки я не від’їду, Микола пити не буде. А потім… що буде потім передбачити не можу. Все буде залежати від обставин життя.

Зупинилися біля хвіртки. Віра сказала, що з Данилком підуть додому, бо хлопцю зранку йти в школу. Дубов теж відмовився.

— Краще я вдома твою книжку почитаю, якщо подаруєш.

Я подарував і підписав по книжці Дубову, Вірі і, звичайно, Данилу. По книжці віршів, бо справжня моя душа  випліскувалася саме у вірші. В прозі я іноді лукавив, надмірно обдаровував себе не існуючими рисами характеру. Підставляючи щоку для поцілунку, Віра попросила:

— Зроби мені послугу, Олександре. Якщо твоя ласка зателефонуй, ми з Данилом завжди вдома.

— Обов’язково зателефоную, — пообіцяв я.

 До сестрички моєї, Ніни, ми йшли разом з Оксаною. Спочатку довго мовчали, а потім, сам не знаю, як з мене вихопився рядок з віршів Афанасія Фета:

 

Не жаль мені життя під подихом томливим…

Що є життя… жалію я вогню,

Що промайнув високим небосхилом

І з плачем йде услід палаючому дню.

 

Оксана зупинилася, поклала мені на плечі руки і швидко, наче клюнула, поцілувала в губи.

— Життя, життя… Що таке життя? Незчуєшся як воно вичерпається. Сьогодні я за кермом, а завтра на кермі… з розчавленим лицем. Ми ризикуємо щохвилини з рання до присмерку…

— Краще б ти, дівонько, як твоя мати, учителювала.

— За двісті гривен!?.

— Ну, скажемо, не за двісті…

Оксана іронічно всміхнулася.

  Дід  мій був бібліотекарем, батько… про батька промовчу,... Мама Віра — вчителька, мама, яка мене народила, теж хотіла бути педагогом, але хотів не дав…

— Так що ж сталося з твоїм чоловіком, як загинув?

— Збрехала я, що загинув. Спочатку за якусь незначну крадіжку терен заробив, потім, не знаю вже яким чином, до Бога прийшов. Десь під Вінницею людям мозки пудрить… батько Серафим він тепер. Теж мені батько, про сина Данилку не згадав ні разу. Священики саме шкідливе кодло в колі сучасних бізнесменів. Кожен видає себе за святу велич: Ви зобов’язані мене поважати! — кричить, коли одного разу я зробила священику зауваження, що, ввійшовши хату, порядна людина вітає господарів. Але яке там… Христом мене почав лякати, поки я не вигнала його за поріг. А приходив, думаєш, за яким бісом. Грошей на храм просити. Я краще дитячий будинок буду офірувати, аніж… аніж давати гроші на золоті унітази церквам…

За такими балачками хвилин за двадцять ми дійшли хвіртки моєї сестрички, над якою крислатою короною здіймалася, скидаючи на асфальт смачні чорнильні ягоди, шовковиця.

— Хвилюєшся? — запитала Оксана.

— Трохи є.

— Може мені не йти з тобою, як ти мене подаси?

— Не знаю ще… Дружиною — тобі образливо, донькою, вона знає мою доньку, давай як є — доброю знайомою?

Вона знову клюнула мене носом в губи.

— Краще назви мене коханкою, усім буде приємно: тобі, мені й сестричці.

— Ти не жартуєш?

—Я вже не втому віці щоб жартувати. Мені тридцять три роки, Олександре. Тридцять три — це вже вирок — зустріла мужика, сподобався, хапайся за нього, хай на тиждень, на день, на годину…

— Через місяць життя примусить мене повернутися до родини.

— Повертайся, тільки не забудь, що на земній кулі живе жінка, яка буде сумувати по тобі.

Тоді саме і відбувся наш перший і останній гарячковий поцілунок, під шовковицею, впритул до хвіртки на подвір’я моєї сестрички Ніни.

Трохи сп’янілі від поцілунку, ми ввійшли до двору. Собака навіть не гавкнув, впізнавши мене, забігав біля ніг, радісно помахуючи хвостом. І раптом голос сестри:

— Ой, братику, рідненький, невже ти? Як завжди несподівано. А Рая, дзвонила, казала, що ти їй приснився. Думали захворів…

Ми обнялися. Потім вона уступилася, допитливо дивлячись на Оксану.

— Це, Ніно, Оксана, онучка Григорія Івановича, пам’ятаєш нашого бібліотекаря?

— Атож не пам’ятати. Його дочка, Віра Григорівна моїх дочок вчила. А Оксана… де ви зустрілися?

— Вона мене на своїй машині до Бутівки довезла. Поки їхали я по вуха закохався в неї.

  В онучку Віри Григорівни, ти з глузду з’їхав, братику. Навіщо ти Оксані здався такий сивий.

— Неправда, ваш брат не сивий, він срібляний. Це не він, це я закохалася в нього.

— І що далі… весілля, увінчання в церкві?

— Ми з Оксаною занадто святі, щоб йти до церкви. Гріхів перед всесвітом не маємо, замолювати нічого. Хай грішники, вбивці та злодії в церквах моляться.

Бачу як подобрішало лице моєї сестрички.

— І то правда. Ходімо до хати, ви мабуть голодні. Та й час вечеряти вже. Ви як, в мене заночуєте чи підете куди?

— Мені зранку їхати в Суми. Якщо не відпочину засну за кермом. Олександр теж з дороги…

Сестра постелила нам в кімнаті, де я завжди відпочивав, коли приїжджав у відпустку. Оксана випила склянку чаю, роздяглася і шмигонула під покривало. Поцілувавши мене в щоку, шепнула, щоб розбурхав, коли лягатиму.

З сестричкою ми просиділи за розмовою до півночі, бо нам було про що поговорити. У неї було все гаразд, добра пенсія, своя та за чоловіка-гірника. Діти при ділі, онуки справно вчилися. Хворіла тільки Рая, правда цією хворобою була старість. Вона не звикла сидіти на місці, все життя працювала, починала в шахті, потім водієм вантажної машини. Сама збудувала собі чималий будинок в Макіївці, але потім продала його, купила квартиру, потім віддала доньці, оселилася в будиночку сусідки Марії Грачової, яка купила собі добру квартиру в Донецьку за гроші, які одержала від Німеччини, бо дитиною була вивезена працювати на вдову німецького офіцера. 

Оксану я розбудив тільки вранці, коли вже треба було збиратися в подорож. Вона зиркнула на мене таким поглядом, що мені стало соромно.

— Пробач, ти так солодко спала, що соромно було тебе турбувати. Залишимо солодке до твого повернення.

— Ти мене проводиш?

—Оксано, ти мене кривдиш, звісно проводжу. Якщо треба, поїду з тобою, як вантажник, або охоронець. Поїхав би і водієм, але освідчення дома забув.

Вона була веселою того теплого ясного ранку. Ми бігли наздогін ледве помітною стежкою, яка кривуляла поміж дерев в посадці. Двічі чи тричі ми цілувалися, і я читав Оксані рядки Гліба Горбовського.

 

Милуватися квіткою можу у мужніх руках.

Тільки ні… те раніше подобалось дуже,

Ще у витоків руху, на перших кроках.

 

Вона притулила палець до мого рота.

—У витоків руху, кажеш, а сам палаєш жагою повалити мене в кущі.

І сміялася, як маленька дівчинка, котрій сподобався власний жарт.

Коли ми перетинали залізничні рейки Оксана зупинила мене, і, дивлячись прямо в очі, запитала.

— Там при дорозі ти спілкувався з Осадчим, ви що знайомі?

—З Ваською? Авжеж, в дитинстві товаришували, але його арештували разом з батьками. Був тут у нас чекіст такий, Зірка.

—З Осадчим треба бути обережним. Химерна людина, що напророкує майже все здійснюється.

— Він багато страждав.

—І побратався з дияволом.

—З горою, що за Ясиновським ставом. Він бачить в ній щось надзвичайне.

— Загалом я тебе попередила, якщо почне прискіпатися, або напрошуватися в друзі, будь обережним.

 

Вдома Оксана зібрала якісь папірці, потім заїхали до мами Віри, де мене залишили, щоб відповів на деякі питання Данила. Я довго дивився услід машині, і на душі в мене було дуже тоскно. Хотілося зупинити машину, послати до всіх чортів клятий бізнес Оксани. Не до ладу відповідав на питання Данила, сіпалося віко, опікало груди бажання бігти кудись, за щось братися, але сам не тямив за що…

Коли Данило пішов у школу, Віра запропонувала мені поснідати з нею, але я відмовився, сказав що краще зустрітися в пообіддя в бібліотеці Григорія Івановича.

— Вабить до взірців дитинства, — здогадалася вона. — Я тебе розумію, як ніхто інший.

— Пробач, Віруню, мене зараз турбують інші справи, такий неспокій бере за серце, що ні про що інше думати не можу.

— Ти з’їхав з глузду, Олександре. Оксана не перший раз від’їздить по своїм справам. З нею все буде гаразд…

Вже на вулиці, повертаючись до сестрі від Ткаченків, я подзвонив Оксані по стільниковому.

— Дівчинко моя, будь обережною, а краще повертайся… поїдемо разом…

Я відключив телефон, щоб не попасти Оксані в скруту, але через хвильку вона подзвонила сама.

— Поговори зі мною, любий.

— Ти ж за кермом!?.

—Я звична. Завтра в південь заскочу  Випрохаю тебе у Ніни на одну ніч. Хоча б на одну… Цілую, любий.

У Оксани був надзвичайно щасливий настрій, і це мене трохи заспокоїло. Вона залишила ключі від маєтку, коли в пообіддя зустрілися у Віри. Данило зворушено розповідав, як на уроці літератури читав товаришам мої вірші, а вчителька, почувши, що я вчився в місцевій школі, благала Данилу умовити мене, щоб прийшов, розповів про свою творчість.

Ми домовилися що до школи підемо разом з Вірою, вона розповість яким я був учнем, а я в свою чергу — про шкільне дитинство, про вчителів, котрі виховали мене, як письменника.

 Невдовзі Віра з Данилом зайнялися своїми справами, а я майже навшпиньки зайшов в бібліотеку Григорія Івановича. Боже, як мені сьогодні не вистачало цієї мудрої людини. Я відчиняв шкапи, проводив долонею по спинкам книжок, вдихаючи дух дитинства. Раптом в кімнаті залунали голоси, окремо — Лесі Українки.

 

Мужики цікав стали,

Чи то кості білі всюди,

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану груди?

 

А потім в кімнату вбігла перша моя улюблена жіночка, Павлинка Янка Купали. Цю комедію я читав мабуть разів сто, і батькові, і матері, і сусідам, і реготав, читаючи, так, що у вікнах дзвеніли шибки. Павлинка зосталася такою ж молодою, якою була в дитинстві. Вона сіпала мене пальцями за носа, покусувала гострими зубами вуха, а в перервах канючила, щоб я пішов з нею до якогось Петра Петровича, начебто він здатний збавити мене гріхів, повернути мені велич Бога-творця. Худорлява, але смачна Павлинка, пов’язана чорною хусткою, під хусткою чорне, як крило крука, волосся відблискує золотом. Я здираю з неї хустку, але вона пов’язує її знову і триндичить своє: «Тобі потрібне каяття, ходімо до Петра Петровича». Нарешті я погоджуюся, ми з Павлинкою йдемо незнайомою мені вуличкою, і чим далі йдемо тим більше вона здається мені похожою на Віру Ткаченко. Не сучасну Віру, а Віру мого юнацтва, завжди заклопотану, кудись поспішаючу, бо довелося їй тоді не тільки вчитися в педагогічному інституті, але й доглядати за батьком. Рани війни давали про себе знати… Я ледве поспішав за Павлинкою, такою була вона спритною, такою легкою, і, навіть, коли ми ввійшли в будинок над дверима котрого сяяв золотом напис: «Церква Ісуса Христа», Павлинка не змарніла лицем. Мабуть гріхів перед Богом вже не мала, і дещо знала про Петра Петровича, котрий зустрів мене словами: «Сину мій, каяття звільнює душу, коли вона крається сумнівом або горем яким».  Лице у нього буле червоним і трохи підпухлим, наче з глибокого похмілля. Я  жалкував що не прихопив з собою пляшку горілки.  Раптом Петро Петрович почав нишпорити по моїх кишенях, доводячи мене до такого обурення, що я вдарив його і… прокинувся, сидячи з книжкою Янка Купали в кріслі.

Отаке може статися, коли читаєш прочитані в дитинстві книжки не спавши майже три ночі.

Від Павлинки я перейшов до Наталки Полтавки Котляревського. Мені в цій малоросійській опері особливо подобалася пісня Наталки, яку вона співала на березу річки Ворскли.

 

Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться;

О, як болить моє серце, а сльози не ллються.

 

Перечитати «Енеїду» я вже не міг, дратували рими «серцю — перцю», «Дубина — слина», та інші. Мені треба було знайти книжку котра допоможе скоротати час до присмерку наступного дня. Оксана обіцяла приїхати в південь, але затримається обов’язково. Я декілька разів набирав номер її стільникового телефону, але натиснути кнопку з’єднання не вистачило зваги, — боявся, що таким чином зашкоджу керувати машиною.  Трохи заспокоївся, читаючи оповідання Івана Франка. Вже сутеніло, коли прийшов Дубов. Він настійливо не тільки дзвонив у двері, але й грюкав ногою. Як я й припускав, від був п’яним, очі білі й прозорі, як пухирі на воді, рот ошкірений в усмішці.

— Вибачаюся, пане Олександре, не втерпів я, випив. Позич, будь ласка, двадцять гривен, а краще — дай, бо повернути не встигну… спалить мене проклятуща горілка…

Мені було огидно дивитися на лице Дубова, особливо бачити його усміхнені очі. Я дістав з кишені п’ятдесят гривен, всунув йому в руку, наказав щоб більше не приходив, і на моєму шляху не з’являвся. Але його цікавили мої гроші, а не я. Затиснувши в руці купюру, він стрімголов метнувся геть з подвір’я, мабуть подався в магазин за горілкою.

Все в рідному селищі було, як завжди. Скільки б ми не написали книжок, горілка завжди буде понукати людиною, бо читати книжку, яка не яка, а праця, пити ж горілку — відпочинок з насолодою. Так казав колись мені батько. З важким серцем я зачинив будинок Оксани і пішов, нарешті, до сестри Раї. Пішов без особливого бажання, бо її молодша донька, Марина, була сектанткою, а я до огиди в серці, не поважаю плем’я отих  схиблених на Біблії людей.

Мені пощастило, Марина в молитовному домі улещувала святих шахраїв своєю жіночою покірливістю, синок її, Вадим, виконував шкільне завдання, а Рая, рідна моя сестричка, змарніла, як колись наша мати, зустріла мене розмовами про політичні події в Україні, про те, як добре живеться людям в Росії, і скрутно в Україні… А я дивився на умеблювання кватири, на страви на столі, на Вадима за комп’ютером, і усміхався собі, згадуючи кімнату талановитого письменника Анатолія Поліщука, твори котрого перекладені китайською мовою і вивчаються в китайських школах. Вузеньке ліжко, старенький, дихаючий на ладан, комп’ютер; відключений за несплату телефон, порожній холодильник. Грошей, які він заробляв, редагуючи книжки місцевих і не тільки, письменників, рецензії на рукописи оплачувалися, але плата за житло з’їдала часто-густо все, що він заробляв.

— Добре, сестричко, поплакалася та й годі. Добре живуть люди там, де нас немає. Скільки заробляє твоя донька, щоб виховувати двох синів, та підтримувати своє святе шахрайство. Є в мене знайома жінка, пам’ятаєш, років отак тридцять як, ти  віддавала квартиру в наше розпорядження, вона теж шукала притулок поміж сектами. В кожну секту треба було нести гроші, отож, обійшовши усі, вона пристала до безкоштовного гурту реріховців. Вона має пенсію, працює, і діти в неї давно повиростали, але шикувати, як ви, не може. Розповсюджуватися про своє життя в Хабаровську мені не було сенсу, хай думають, що мої кишені від грошей тріщать. Якби не допомога друзів, котрим я в свій час допомагав, не пройшов би я стежками дитинства, не зустрівся з сестрами. Пощастило мені мати добрих друзів в Хабаровську, жалкую що попустили крила друзі мого дитинства, живуть всупереч бажанню, бо давно обрали собі Богом — Бахуса…

Посиділи ми з Раєю, побалакали про політику, почоломкалися і пішов я до племінниці Наталки, бо по дорозі до сестри Ніни жила. Йдучи поміж залізничних рейок, по шпалах, подзвонив Оксані. Відповіла стисло: «Передзвоню!» Йшов, з нетерпінням чекаючи дзвоника. З нетерплячки подзвонив ще раз. Оксана роздратовано буркнула: «Сказала передзвоню!» Я став на рейку й пішов, балансуючи руками, щоб пройти якомога далі. Така хода заспокоювала. Перемагала думка: якого біса я хвилююся. Оксана працює, зустрічається з бізнесменами, підписує контракти, заробляє гроші. Вона молода, вродлива, вільна, нарешті! Йшов би ти до Віри, колись вона була закохана в тебе, саме час надолужити прогавлене… Я зайшов в магазин, купив горілки, ковбаси, сиру, сала та пакунок  яблук у бабусі, яка тримала свій бізнес на ящиках поряд з магазином.

Наталка була вдома, сиділи з товаришками за пляшкою горілки. Жінки так зраділи мені, що полізли цілуватися, запрошуючи до столу. Я витяг пакунки, пляшку горілки, зиркаючи скоса на молодих товаришок племінниці. Обидві були симпатичні, гомінливі, бо встигли трохи випити. Білява — Валентина, брюнетка — Людмила. Горілку пили не чарками, а склянками, говорили про що завгодно, але я так і не порозумів — про що. Коли в пляшці скінчилася горілка Валентина запропонувала збігати, якщо в мене знайдуться гроші. Гроші я знайшов, але чекати поки Валентина повернеться вже не міг, мене наполегливо потягло в будинок Оксани, в бібліотеку Григорія Івановича. Було передчуття, що в одній із книжок я знайду відповідь на болісне для мене питання — що сталося з нами за останні двадцять років, після того як було порушене звичне нам ставлення до культури.

Comments