Стихи‎ > ‎

Монолог Бурлаки


Сонет до Мови

Надією живу оволодіти словом
Джерельним, молодим, щоб сяяло й гуло,
Заблуканих братів скликаючи до мови,
До рідних берегів тримаючи кермо.

Як релігійний жрець, покликаний на лови
Людських сердець, бо опліч ми йдемо,
До рідних берегів тримаючи кермо,
Та чуючи здаля батьків загиблих зови.

О, мово рідна, що ти робиш з нами,
Коли життя загонить нас за брами,
Де спогади дитинства оживуть,
Як жили ми без страху і догани,
Зриваючи з сердець своїх кайдани,
Та творячи свій особистий путь.

***
Скінчилось все, залишилась поезія.
Остання зірка згинула вночі.
За синім морем, як по серцю лезом,
В обіймах вітру зілина кричить.

Все що зробили руки – незворушне,
Як скелі гір. Одна тільки душа,
Душа рослини, болісне і скрушне,
В обіймах вітру свята і грішна.

Поезія, отак і ти сьогодні,
Від позіхань на неймовірне щось,
Низький уклін ти віддаєш природі,
В обіймах смерті прагнучи чогось.

Заповіт

Як вмру спалите тіло в попіл
Та в Україну надішліть,
Це буде мій останній попит
Утихомирення душі.

Не тратьте гривень на могилу
Хай попіл віялом піде,
Впаде на дощову краплину,
В пелюшку квітки упаде.
А пощастить - знайде могилу
Де мій забутий батько спить,
Тим непомітним звітом сина
Його зі сну не розбудить.

Пилок до матері та брата
Веселий вітер донесе.
В житті просторо і завзято,
Цінив я волю над усе.

Коли вже вмру, а доки серце
Моє буяє і яскрить,
Смерть викликатиму до герцю,
Бо дуже битися кортить.

За невгамовну жагу жити,
Жінок кохати, до освіти
Бажанні торити стежки,
Щоб спрямувати у віки.

Як вмру, уважте чоловіку,
Зробіть цю послугу важну,
Я навіть гроші на посилку
Щоб не утратно, збережу.

***
Я так любив серпневі вечори
У нас в Донбасі, коли вмиє злива
Лани і терикони, що за дива
З-за ставу відкриваються з гори.

До жовтого чіпляється блакить,
Земля і небо як одне знамено.
Як сяють очі! Як душа шемрить!
Життя вирує гідно і натхненно.

Втрачаю зір і чую вже не так,
Лише душа натхнення не втрачає.
З гори за ставом, як воно палає
Знамено, що утримую в руках!

***
Як сяє сонце! Як блищить роса
На квітах, на кущах, на гілках кленів!
Вогка блакить відлунює зеленим,
В зеленим вітті сяють небеса.

Серпнева ніч до вересня сповзла.
Як радують нас манівці щоденні.
Йдуть учні в школу, з квітами, натхненні…
В очах батьків спалахує сльоза.

А то ще дощик містом прошумить,
Швиденько, не затьмаривши блакить,
В зелених сопках гримне громовиця,
Бульварами калюжі спалахнуть,
Сяйнувши віддзеркаленням на лицях
Людей, що торять свій життєвий путь.

***
Даруй мені натхнення весняне,
Як подих квітки, коли обіч криги,
Стоїть вона, вітаючи мене, -
Святе життя під подихом хурдиги.

Вона стоїть, зворушлива до сліз,
До спазму в горлі, хто її заступить?
Північний вітер, він не забаривсь
Вродливицю поцілувати в губи.

Чорніє тіло ніжно-золоте,
Сповзає цвіллю паморозь по стеблу,
Невдовзі квітку снігом замете,
Природі невгамовній на потребу.

Не знаю, що зворушує мене,
Натхнення, або плач, не розумію,
Яку в серцях ми пестимо надію,
Коли ногами топчемо святе!

***
Налагоджують діти ковзани.
Вночі над ставом верба крижаніє.
Заполоняє душу безнадія
Невизначне якої довжини.

Стугонить в бадилинах полини
Над степом вітер, сонце ледь жевріє.
Щось серце ниє, так нестерпно ниє…
Налагоджують діти ковзани.

Піти до друзів, тільки де вони?
Кого любив давно вже повмирали.
До бога йти, так ми вже в нього грали.
Налагоджують діти ковзани.

В житті мені зосталося одне –
Натхнення, яке мене не мине.

***
Забулось як у мріях запашних,
Як влітку серед квітів, як в юнацтві,
У царстві друзів, в тридев’ятім царстві,
Де ми з тобою були поміж них.

Таких веселих, щирих, чарівних
Дівчаток, як у нашому Донбасі,
Не зустрічав ніде, вони прекрасні!
Хіба не був я красенем між них!

Якими ми щасливими були,
Думками необачними буяли.
Писали вірші, шаржі малювали,
Кремлівським півням голови скубли.

Сьогодні нас, чи не моя вина,
Сектантські перемелюють жовна.

***
Коли приїду, пішки в степ піду
За став, за греблю, за взірці дитинства,
Десь там в духмяні квіти упаду,
Щоб молодим із квітів підвестися.

Якщо зустріну жінку молоду.
Одружена вона чи молодиця
Яка важниця, з нею я знайду
Можливість самому омолодитися.

То що ж зі мною робиться, я плачу,
В уяві йду за став, за греблю йду,
Бо ж так кортить знайти щасливу вдачу,
Що не стерплю, піду мерщій на дачу,
У січневі замети упаду.

***
Не питайте бо не скажу
Як далі жити, на що надіятися.
Ваше повчання наче іржу
Здираю з себе і шпурляю на вітер.

Живіть як можеться: як бджола,
Або як трутень,  яке кому діло…
Головне в тому, щоб іржа
Душею та тілом не оволоділа.

Сонет

Надією що жив кепкує час, зневіра
Опалює мозок, неволить душу сум.
Гнітить її нудьга, вночі бентежить віра,
Що все моє життя приречене на глум.

Та й що вона таке моя співуча ліра,
Що навмання жене до невгамовних дум,
Де не почую я дібров натхненний шум,
Бо чую лиш одне як гупає сокира.

Батьки мої, чи то не ваша кров
У скроні б’є, огида чи любов
До Всесвіту мою неволить душу?
Минулому кричу: завжди мене, агов!
Я бачити тебе бажаю знов і знов…
Інакше вірити, інакше жити мушу.

Сонет Тобі

Накликала журби. Блискуча ожеледиця
Лягає на шляхи. Накликала журби.
Кохатися б в журбі, та щастя не дається
Пригнічена душа жадає боротьби.

Не знаю вже як влада твоя зветься.
До чарівного сну не зви мене, не зви!
Лягає ожеледиця до серця,
Ковзають по шляхах машини та вози.

Втікаю від дзеркал намощених під ноги,
Який я в них смішний, невпізнаний, убогий.
Тупцяюся на місці: то впаду,
То рачки підповзу твою хлистати вроду,
То слабкість прокляну твою погорду,
Що стримує палку мою ходу.

***
Коли від сподівань, від спогадів дитинства,
Впадаючи в журбу, прямую наздогад,
Де стежки мерехтять жовтим осіннім листям,
Й тополя вдалині майорить, як фрегат.

Де промінець росою, чи навмисне,
Чи жартома в пожовклих травах зблисне,
Та сполохом ударить по очах,
Лелітками розсиплеться по чистих
Калюжах, що між травами блищать.

Куди б не йшов у полі, чи в тайзі,
Я всюди свій, відлюдок-солопій.
Я не мисливець, коли є потреба
Куштую ягоди, хапаю краплі з неба.
Свій у тайзі, у дикім  полі свій.
Як дикий журавель, що на одній нозі
Стоїть, радіючи що є така потреба.

Мірошник

Вночі і вдень ворочаю жовна
То лівою то правою рукою.
Кручу, потай пишаючись собою…
Мірошникові втома, що вона!

Коша поволі повниться мукою.
Що млива, коли думка є одна:
Поки рука крутитиме жовна
Мої батьки пишатимуться мною.

Батьки ще опрацьовують жнива.
Сідати за жовна мене не просять.
Якщо я вмру, вмиратиму як постать,
Зусиллям волі крутячи  жовна.

Рука в суглобах зсиніла й опухла.
Я ледь не плачу… губляться жовна
В мливах та муках, крутять їх не руки –
Моя душа, вона іще жива.

Нічне небо

Зірками напхане як соняшник насінням,
Принаджує мене безмісячне, нічне,
Таке бездонне, аж в грудях пече,
Простромлює мене дзвінким промінням.

У натовпі зірок щось раптом зблисне,
Струмками променю ударить по очах.
Не знаю вже спровокла, чи навмисне
Натхненням опалить, або оселить жах.

Лелітки промінців розсипле, як намиста,
Що дівчина рукою зчепить ненавмисне,
Як заіскрить воно на сонці, як сяйне!
Я буду умлівати замість того,
Щоб дівчині прийти на допомогу.
Так відблиски зірок очмаріють мене.

***
Забув мелодію, спотворив слово.
Пісень наче й не було, випадково
Чи навмисне омріяне було
Життя в якому суму набуло.

Плекав надію слухати музики
Великих композиторів, та зникли
Вони з телеекранів назавжди,
Бо, кажуть, що немає в них нужди.

Слухачки ті плескають у долоні,
Хитаються у джазовім полоні,
Їх душі сплять, сомнамбули вони,
Так краще їхнє травлення працює,
В судинах кров ритмічніше гарцює,
Шемрить мозок натхнення давнини.

***
Невпинно йти, якщо не до мети,
Так до могили, але йти невпинно,
Бодай мене хвороба не зупинить,
Не виснажить натхнення висоти.

Мудріший з нас загине у імлі,
Його попи затопчуть молитвами,
Невпинно йти, поки зімкнуться брами
Під грудками грудневої землі.

Чекати відпочинку? Не смішіть,
На хвилях часу ми мушля і тільки.
Навчить мене сміятись од душі,
Коли мене ґвалтують за помилки.
Бо тільки дурню западе в мозок
Що він Диявол на землі і Бог.

Читаючи Ніцше

Закрийте серце, бо безодні подих
Ударить і осліпить очі склом,
Розтовченим на дрізки, непрозорим,
Як той туман, що стовбичить за вікном.

За рідний дім, затьмарених дітей,
За нас, освічених, але рабів убогих
В життєвім морі, в плескоті ідей
З колін підняти жадає на ноги.

Та нас охоплює такий безтямний жах,
Б’ємося ми в конвульсіях, на дрізки
Розірвані в його міцних руках,
Вдивляючись в його могутні риси.
Читаючи, піди, урозумій,
Де Янгол він, а де Великий Змій!

***
Ні бога ні себе не може шанувати
Покірний раб, він ненавидить брата,
Своїх батьків подумки не щадить,
Зірвати Всесвіт жагою нудить.

Чого бажає він, куди стримить,
Чого у Бога просить так завзято,
Цілуючи криваві руки ката,
Він не собі, - майбутньому згидить.

Хвороба духу, де знайти такі
Великі ліки, щоб угамувати
Безумця, що угодив у загати,
В тенета, що сплітають павуки,
Які цілують чорний символ ката,
На котрому свобода розіп’ята.

***
У вікні продихала джерельце,
На подвір’я визирнула, йшов
Степом серпень.
Йшло на заклик серця
Гомінке кучмате казна-що.

Так гостинно розчинила двері,
Зустріч гостю руки простягла
Так відверто, наче на папері
Злива намальована була.

А гроза як блискавкою блимне,
Як громами грізними гукне,
То довгими цівками обійме,
То пружистим вітром відіпхне.

Босоніж під струмені, під громи,
З блискавками радощі в очах…
Мамо, мамо, чи дійдеш додому,
Заблукавши в дощових хащах?

Стежки твої зливою розмиті,
Різнотрав’ям сплутані  сліди.
Мамо, мамо, як же далі жити,
Вмитим степом бігти в нікуди.

***
Так іноді на жінку подивлюсь,
Сумуючи, що не її кохаю,
Що сам собі морокою роблюсь,
Несамовито молодість гукаю.

А потім вже, щоб охолола кров,
Щоб зняти біль від опіку на серці,
Пишу брутальні вірші про любов,
Про відчаї, захоплення та герці.

Сяйнути перемогою? Сяйну!
Ніхто мені цього не заборонить,
Коли в судинах кров моя стугонить,
Я горлицю в польоті дожену.

Примушу сісти в тихий закуток,
Поміж трави духмяної та квітів,
Натхненного кохання хоч ковток
Я вип’ю, не доводячи до хіті.

Бо хіть давно уже не головне,
Якщо й опалить, так не торкне серця,
Як усмішки багаття чарівне,
Як пісня, про яку розмова йдеться.

***
Ми загубили весни. П’ять років
Ходили морем, лупали очима
На хвилі, та на чайків гомінких,
Потай від служби, мріючи про крила.

Хіба ми там навчилися чому,
Хіба міцніли тілом та душею.
Таке довге відрядження в пітьму,
Таке холодне полум’я за нею.

П’ять років наче блискавка в пітьмі.
Зустріти друзів хіба є потреба?
Зійдемося такі старі, сумні,
Наче сухе бадилля проти неба.

Так що оті п’ять років? Що вони,
Крадіжка із життя, чи подарунок?
Велике щастя жити без війні
Нам випало… чого ж тоді так сумно
В сучасний світ дивлюся з далини?
Чого так душу обпікає дума
Про так невдало знищені човни.
Де наші мрійні крила? Де вони?

***
У лісі все не так як у людей,
У вересні та жовтні особливо,
Немає в ньому вікон і дверей,
А скільки мита в ньому, скільки дива!

В малиннику ведмідь ласує хтиво.
Побачивши мене не зареве,
Лиш зблисне оком: це моя малина!
Та їж собі, знайду гілля нове.

Ведмедиця плазує по брусниці,
Від меду дикі бджоли лісові
Не знаючи як збутися, зійшлися,
Й краплями розкидали по траві.

Пропахши митом, царство лісове,
Махає віттям, візитерів зве.

***
Навіщо я так вперто вчив
Рядки натхненного поета,
При сяйві місяця вночі,
Читав завзято і уперто?

Тепер тебе ніхто не вчить,
Твоїх книжок ніде не знайдеш.
Лише у пам’яті звучить
Дрізками скривдженої правди.

Твоїм рядкам я не моливсь,
Не захопився до нестями.
Запам’ятав, що ти колись
Порадив вибігти за брами,

Назустріч зливам та вітрам,
Назустріч злидням і тортурам,
В душі будуючи свій храм.
Храм, всупереч державним мурам,
Відкритий сонцю і вітрам.

***
Ніч нишпорить по закутках наших душ.
Щось там шукає, на щось надіється, діє.
Що їй до наших життєвих зворушень,
До нашої мізерної надії.

Ніч калічить велич почуттів, чорна
Червоніє зірками чарівного учора,
Пережовує, наче зернівку жовна,
Наші зворушені зови.

Бо хто нас почує, хто ззирнеться на краплю
Сльози,  яка наскрізь пропалена сонцем,
Та й кого зацікавить в яку ти потрапив
Халепу невігласом-хлопцем.

Життя шаленіє бажанням дитини
Зламати загати до скарбів своєї родини,
Знищеної за часи жорстокої днини
Рукою звіра-людини.

Ніч, що ти зі мною зробила.
Я плачу, бо топне в багнюці могила,
В якій заховала жорстока година
Невігласа сина?

***
Жорстке бадилля сонця над гіллям
Охопленої полум’ям тополі.
Як легко його вітер нахиляє,
Метляючи лелітками над полем.

Пурхають в небі сажі пластівці,
Згорів взірець дитинства, зостається,
Опріч сльози та сажі на лиці,
Рубець на серці.

Яскрить жорстке бадилля, вогкий дим
Пластує полем. Прилетів здалека,
Борсається над смородом курним
Лелека.

***
По рідних теренах неспішною ходою
На схилі літ,
З надією зустрітися з тобою,
Почути звіт.

По теренах юнацтва йти шляхами,
Та обіч йти.
Шукати дні, заорані роками,
І не знайти.

По ковилах, тривних жнивах, по квітах,
В стрімкій ході,
Пірнути з головою в наші літа,
В щасливі дні.

Я зву, давай зустрінемося, згоди
Твоєї жду.
По теренах життя, по недогодах
До тебе йду.

***
А жовтень і справді жовтий.
Стежками минулого літа
Пішов би, та нікуди йти,
Знімаючи листячко з віття.

Плестися узліссям вогким,
Дивитись, як сумно над степом,
Серпанок, похожий на дим,
З похмурим зливається небом.

Хоч нікуди йти, та пішов,
Стежками минулого літа,
Зриваючи листячко з віття,
Втрачаючи те, що знайшов.

***
В коморі шерехтить миша,
Чи може тиша?
А може то моя душа
В аркушах дише.

Слова складаються в рядки,
Бо є потреба,
Йдучи землею зап’ятки,
Торкатись неба.

***
Чим володію? Білим папірцем
Та олівцем, та чи мої ті речи,
Навіть коли опалить промінцем
Натхнення, як собі не суперечу,
Себе не можу визнати творцем.

Життя людини, що воно таке?
Хто може на питання відповісти?
Одна мета – кого б сьогодні з’їсти –
Таке бажання голоду тривке.

Прилаштувався жити без надії
На добре завтра. Все, чим володію
Мене бентежить, бо не знаю – чим,
Хіба що тихим сполохом в ночі,
Та шерехом графіту по папері,
Та тихим сяйвом місяця у двері.

***
На розмаїтих берегах життя
Пташок та вітру веселковий подих,
Де пелюшками з яблуні летять
Метелики, та золотіють води
Від лагідних ранкових промінців.
І як би я не стежив за собою,
Підладжуюся під пташиний спів,
Хапаю віття яблуні рукою.
І плачу, і сміюся, і кричу
В полоні розмаїтого захвату.
Такий наївний, гордий та завзятий,
Над берегами всесвіту лечу.

***
Я з дитинства палаю, вщухаю,
Щоб спалахнути сяйвом новим.
Сам не знаю чого я блукаю,
Потрапляючи з полум’я в дим.

Не завжди я дзвінким, світосяйним,
Не завжди я буваю таким,
Щоб дістатися рідного краю,
Розганяючи полум’ям дим.

Але згасну, коли охолоне
В серці кров, коли зірвуть мозок
Літ минулих невизначні дзвони,
Ті що річкою сходять в пісок.

***
Які лани! Які шляхи! А села,
З лелеками на фарблених дахах!
Гойдай мене, життя моє веселе,
Здіймай до хмар на сонячних стовпах.

Не до біди мені, не до осуду
Того, що серцем не порозумів,
Коли навкруг такі вродливі люди,
Такі садки, такий пташиний спів!

Ви чуєте, я йду по Україні.
Які лани! Шляхи! Моя душа
Дзвенить і сяє у державнім гімні,
Така ж, як Україна, запашна.

***
Я полум’я од зірки, що колись
На камінці розпалася у небі.
Я полум’я од зірки. Подивись!
Озвись на манівці мої ганебні.

Я сірником запаленим сяйнув
В нічному небі, щоб упасти долу,
Пізнавши суть палаючу свою,
Свою поталу та свою невтому.

Коли вже, як та зірка, спалахнув,
Я попелом змішаюся з землею,
Згадає хтось, що я на світі був,
Метлявся хтивим полум’ям над нею?

***
Даруй снагу на все моє життя,
О рідна мово, промінь невгасимий.
Від зради я дійшов до каяття,
Бо завжди був Украйни вірним сином.

Як журналіста брали на живця
Мене не раз, я йшов тоді на згоду,
Але не втратив я свого лиця,
Не сіпався сліпцем на нагороду.

Даруй щоб надолужити я встиг,
Все, що в запалі не сказав, не втілив
В сторінки книг, даруй снагу, щоб крила
Не надламав на свари ласий вік.

***
Поземок то в спину штовхне,
То шляхом, то полем керує.
А небо квітневе таке,
Що радістю серце вирує.

Весна на ранковий мороз
Перлинами сонця сміється.
Не можу дивитись без сльоз
На неба квітневого серце.

Пульсує промінням таким,
Що сяють багаттям калюжі
Під льодом весіннім дзвінким
В обіймах квітневої стужі.


***
Метляє поземок плащем
На тлі березневого неба.
До лісу чи підемо ще,
Коли зацвітатиме верба?

Хотіли набрати бруньок
На свято – весну зустрічати,
Та вітер снігами затовк
Взірці березневого свята.

Куди ми замерзлі такі
Йдемо з березневого лісу.
Поземок латає шляхи
Снігами що з вербини вискуб.

***
Завтра вибори Президента,
Боже, допоможи
На Януковича з Тимошенко
Ти народові не вкажи.

Дуже вабить їх до Росії,
Ці за владу запродадуть
Рідну матір, вони месії,
Що  шляхами облуди йдуть.

Дай нам, Боже, таку людину,
Що життя своє покладе
На олтар України рідної.
Як немає, нехай буде!

Якщо й справді ти Єву зробив
Iз Адамового ребра,
Не лінися, Господи,спробуй...
Наші вибори це не гра.

Я не віруючий ні в тебе,
Ні в Ісуса, сина твого,
Віддаю тобі свої ребра...
Як немає, зроби його!

***
Не витримаю, вибухну огидою
До себе, звісно. Жити сам-на-сам
Обридло… ми досягли краєвиду,
А далі що? Сковзати, як сковзав
В незначне небуття?
То що ж його робити,
Пірнати стрімголов у згарища надій,
Шукати що іскрить, чи самому іскрити,
Палити чагарів безплідний сухостій?
Нестямно упокорююся згоді
З усім, що непокорою було.
Та затуляю вуха при нагоді,
Щоб злих новин до вух не набуло.

***
Даремна річ, повірив що невдовзі
Відкриє людство дійсне джерело –
Не вигадки триматися в дорозі,
Не шанувати релігійне зло, –

Стріч долі йти з розкритими очима,
Навік упокоритися тому
Що ти не божий раб, що ти людина
По розуму й натхненню своєму.

Не пощастило, людство без облуди
Не може жити, ще раз у пітьму
Затягують золочені споруди,
Чадять свічки... і душі у диму.

***
Натхнення віри, чи дурна хвороба?
Облудна влада стала до керма.
Дивитися на все що вона робить,
Немає тяму, витримки нема.

***
На манівці, що на лиці твоєму,
Лягає тінь, окремо
Лягають жмури, наче риси літ,
На кожнім році плями від чобіт.

Хто втоптує людину у багно?
Одні кричать – вино!
Та я вино не дуже поважаю,
А плями від чобіт на  серці маю.

–Лупцюй, – кричать, – усіх хто слів не йме,
Життя одне!
Даруйте, я не вмію лупцювати
Людину яку втілено в загати.
          Оті, що мене топчуть чобітьми,
Живуть в пітьмі?!.
Вони сліпі? Ви певні в цьому?
Даруйте їм за втому
В сліпім натхненні зрячого товкти
До сліпоти…

***
В уяві, наче сполох – очі.
Жіночі очі, як зірки уночі.
Тупцяюся: вертатися, чи далі йти,
Шукати те, чого вже не знайти,
Бо не життя у нас, а колотнеча,
I ви не суперечте – все дарма –
Тому хто завтра стане до керма.

***
Довжина життя від батьків не залежить,
Влада за нами стежить.
Довжина життя залежить від сміху.
Смійтеся владі на втіху.
Та, витримуючи обережність,
Не виходьте за межі.

***
Тиша. Така тиша, що чути
Дзвони зірок… Як подбаєш забути
Про дзвони сонячних промінців,
Про дзвони сліз на лиці,
Почуєш дзвони оці…
Кажуть. дуже вони чаруючі
Коли слухати їх... не чуючи.

***
Небо мінливе, ось тому і манить,
То лупає сонцем,то очі затьмарить,
То сіяти блискавки з хмари почне,
А то ще городи дощем потовче.
Такою здається мені наша влада:
Манлива, мінлива, небесна посада
У влади від бога, говорять попи.
А боги, щоб знали, глухі та сліпі.
Яка від них буде тій владі порада…

***
Співчувати? Мені співчуття
Тьмарить очі. Останню копійку
Віддаю, та якби до пуття
Та копійка була чоловіку.
Бо купує не хліб, а горілку.
До нікчеми дійшли, чи такі
Підприємці сьогодні в пошані,
А можливо оті мужики
Від мого співчуття без догани
Загибають мені ж завдяки.
Лиш для тих хто заради Христа
Просить гроші – кишеня пуста.

***
                                 Людмилі Данильченко
Сніг кучугурою впівнеба.
А блискавки! А громи!
Здригається земля груднева
Від грозових погромів.

Владивосток в снігу по груди,
Хурделиця буяє,
Місцеві кам’яні споруди
М’яким хутром вдягає.

Куйовдяться в снігу водії.
Смішно метикувати, –
Не пособлять ніякі дії
Загати подолати.

Грудневі грози - примха неба,
Чи може осторога,
Що у планети є потреба
Боятись Бога,

Шарами снігу без упину
Зима хурделить.
Не зупинити хуртовину,
Бо м’яко стелить.

***
Зажурився та й захворів,
А чого журитися,
Он які у неба зорі,
Любо подивитися!

Навшпиньки крадеться вітер
Вересневим віттям.
Вкрила ніч лани та квіти
Темним оксамитом.

Не журися, кажу собі,
Що за сенс  хворіти,
Он які у верби коси,
Гріх такі обійти.

***
Одяглася верба в роси,
Хто її роздягне?
Притомивсь вітрець в дорозі,
Роздягти не прагне.

Сонце щулиться з-за хмари,
Не хоче вставати,
Розкидало небом барви,
В купу не зібрати.

З головою поринаю
У віття вербені,
Холод вдих перетинає
Стискує легені.

Знало б сонце як бадьорять
Росяні краплини
Не ховалося б у чорні
Дощові перлини.

***
Розтеклося жовтим по блакитному,
Сипав сніг на колосся руде.
Нахилилось незібране мито,
Наче мати… ось-ось упаде.

Сніг у вересні, звідки він взявся.
Божа кара за добрі діла?
В білі хутра садочок одягся,
Опускаючи долу крила.

Біла яблуня в плямах червоних,
Наче очі казкових страхіть,
Сніг у вересні, хто його гонить,
Барвить жовтим небесну блакить?

Ми до спазма зворушені снігом,
Вибігаємо в сніг босоніж,
Веселить вереснева хурдига,
З манки варений масний куліш.

Сніг сусідка молитвами креше,
Пне ікону під гілля вогке.
На іконі уродливий вершник
Списом в змія повзучого ткне.

– Божевільні прихильники бога, –
Каже мати, – молись не молись,
Надійшов до нас сніг ненадовго,
Десь на Півночі дощ забаривсь.

Біжимо босоніж під дерева,
Обтрушуємо сніг на гіллі…
Де ти радість моя вереснева
Ти насправді була, чи вві сні?

***
Устаткування теплих вечорів:
Сів місяць капелюхом на тополю,
Блищать зірки, замовк пташиний спів,
Дме самоскид пилюкою над полем.

Садки та хати, хати та садки.
Жорсткі жнива, а далі ледь жевріють,
Відноги гір, незламні, як віки,
Де на хребтах сніги полум’яніють.

Так тихо і просторо на душі,
Сміюся я і плачу від захвату.
Даруй мені прогулянки нічні,
Перлин життя не дай мені проспати.

Палить бажання бігти під уклін,
Отримати в розбігу легкі крила…
Така у ночі неосяжна сила,
Що підіймає й мертвого з колін.

***
Чого тут не наслухався про тебе,
О рідна Земле, глохнути почав
Від коментарів отих ганебних
Які від українців набував.

«Як радісно жилося, як просторо
На теренах під доглядом Москви.
Твоїм синам, і ось… Росія – ворог,
Наче не було дружби на віки».

Якщо й була, була під батожищем.
Украйна – московітам, Колима
Для українців, там їх легше знищить,
Якщо до ладу розуму нема?

Поклепи, глум… Як можна так, як можна?
Невігластво, чи зрада? Взагалі,
Чи є така країна на Землі,
Яку б сини так гидко, так безбожно
Заштовхували в мертві колії?

***
Питають: що для мене Україна?
Вона – кип’яч, опалювач судин,
Не буде України я загину.
В ній сенс життя, хода до нових днин.

Бандерівець, – кричать, – вбивати треба.
Європа вас роздере на шматки,
Затягне у ярмо своє ганебне,
Щоб на шляхах в пилюку потовкти.

Завбачники, віщуни, ясновидці,
Я не для вас пишу своїх пісень,
Я рідну Україну бачу в лицях,
Осяяних ходою в новий день.

Мороза бачу, Стуса, їх страждання
Бурлять палючим гнівом у душі.
Хто йшов за Україну на заклання
Для мене – Боги, вам вони смішні.

То ж смійтеся, і я вас не осуджу…
Не знаю, чи утримаю свій  гнів
В часи надій високих і зворушень
Зазнавши зради від своїх синів.

Вас не осуджу, кожен має бути
Тим хто він є. Бажаєте забути
Святі зусилля пращурів своїх
Тож забувайте... Я шаную їх.
Вони мої провідники і Боги,
Вони мене підтримують в ході
Коли плече в плече до перемоги
Крокуємо ми вічно молоді.

Повоєнне дитинство

Невичерпність червневих вечорів,
Чарівність ранків присмаками вчора.
Спекотні дні, до отупіння чорні,
Під сонцем з хижим сяйвом на чолі.

Під кручею джерельце чарівне,
Схилившись над водою крижаною,
Гойдає верба сумісне з бджолою
Легенького, як пір’ячко, мене.

Дивлюсь на віддзеркалення в воді:
Срібний малюнок в облямівці віттям,
З розсипаними плямами блакиті,
I легкими лелітками слюди.

Лиця не бачу, тільки зблиск очей.
Вдивляюся, від жаху крижанію,
Що робиться внизу – не розумію…
Вода з очей, куди вона тече?

***
В пекельній пустці неба,
Де сліпнуть очі від сльози,
Не клич мене, із віття верби
Зробив я добрі ковзани.

Куди сповзаю промінцями
Дзвінкого сонця не питай,
Бо сам не дійду я до тями
Чого вагаюся потай?

Ніхто мені не перешкодить
Утворити ганебну гру –
На легких ковзанах свободи,
Свою утворити війну.

Рушниця, автомат, граната –
Німецька зброя… по кущах,
По спалених війною хатах…
Аж серце спопеляє жах.

Смердючі чоботи в окопі,
Кривавий бинт на смітнику,
А в пустці неба дивний спокій…
I грім і дощик нашвидку.

***
Все що верзуть забув, на заваді
Зостається мій розум дзвінкий,
Той що зве мене завжди заради
Тої правди, що зве на двобій.

Попеліють лани, на тополі
Ледь тримається листя руде,
Креше серпень лелітками долі,
Над шляхами пилюкою дме.

Можна чути як мати зітхає:
Від шпарин посивіли ґрунти,
Чорні круки збиваються в зграї
Щоб останні жнива потовкти.

***
– Бачиш?
– Ні, – кажу, – не бачу.
– Чуєш?
– Ні, – кажу, – не чую.
Чую коли жінка плаче,
Бачу як життям гидує.

Не питайте про жіноче
Лихо, рани не торкайте.
Подивіться в очі мовчки,
Мовчки терпцю побажайте.

У війну народу стільки
Не вмирало, як сьогодні.
Гинуть навіть без’язикі,
Гинуть ситі і голодні.

Гинуть ті, хто не здолавши
В серці праведного гніву,
Те що думають те й кажуть
Про бездонну божу прірву.

– Чуєш?
– Ні, – кажу, – не чую.
– Бачиш?
– Ні, – кажу, – не бачу.
Церква - все чим я гидую
На шляхах людського плачу.

***
Красуня, а я не красень.
Можливо від самоти
У рідному нам Донбасі
До мене ходила ти.

Джерельце мого натхнення
Не зовсім прозоре було,
Чисті мої легені
Копальнею замело.

Отак і помреш у забої,
Навіщо мені такий!..
Догани твоєї грою
Розуму не осягти.

Мене не вабили гроші,
До фені було майно,
У гасла оті, що на площі
Лунали, не затягло.

Поряд з твоєю вродою
Я не пішов тоді
Бо з відчуттям свободи
Легше було в ході.

***
Наче земля падає.
Чи не в безодню неба? –
Думка виникає:
Втриматися треба.

За що триматися,
За дерево чи за кущ?
А може сміятися,
Дзижчати, як хрущ?

Хрущу що, він легенький,
У нього є крила,
А в моєї неньки
Тільки могила.

***
Над прірвою в її холодне око
Дивлюсь, не розуміючі, куди,
Моє життя, безхмарне і жорстоке,
Відносить дива добрі та брудні?

Що далі буде, чи майне у мозку,
Коли у прірву вічності впаду,
Уявлення коли вже став дорослим,
Навіщо жив, куди тримав ходу?

Я промайнув, я на краю безодні,
Ще мить і щезну, і ніхто мені
Не відповість навіщо я природі,
Чи був деякий сенс в моїй борні.

Що птах, що звір, ми тільки примхи вирви
Яка керує Всесвітом, здаля
Мене гойдають неосяжні хвилі,
В яких завжди бовталася Земля.

Я з неї виник, плямою по скелях
Мене розмиють струмені дощу,
Так я зіллюся часткою пустелі
З пустелею, у котру полечу.

Я не сміюся, ні… в холодне око
Пустелі я без остраху дивлюсь.
Уявою в булі пірнувши роки,
Над прірвою хибую і сміюсь.

***
Не відаю, чи вулиця, чи я ковзкий.
Чого ти так зсутулився, народе мій?
Вже небо дме рідотою –
Ні дощ, ні сніг,
Жахлива ніч бридотою
Сповзла до ніг.

Драконівський до одуру минає час,
У прірву при нагоді турляє нас.
Які ж ми всі покірливі,
Які дурні,
Шляхами долі гідної
Йдемо в ярмі.

Вкриваючи нас брижами, безжурний час
Веде до долі гідної, чи йде повз нас?
А небо дме рідотою,
Земля ковзка,
Й гидка тобі, народе мій,
Моя рука.

***
Я знаю ти мене позвеш
Коли бажання втратять межі,
Коли повз сонячні мережі
Вогкою хмарою майнеш.

Я знаю, ти мене знайдеш
Коли зійдуть за обрій роки,
Щоб подолати мій неспокій,
Часів облишити і меж.

Я знаю, звідки ти прийдеш,
Безжурна зірка небосхилом
До темних літ моїх похилих
Ланами всесвіту майнеш.

Я знаю, буде це не вперш,
Вогняна рисочка в безодні
Нічного неба, сміх та й годі,
Мене ти знову проминеш.

***
Покори не люблю, покірних зневажаю.
Шаную гідних у людській борні,
Отих, що йдуть над прірвою по краю,
Йдуть до джерел, що марять вдалині.

Я думкою в майбутнє долинаю,
Де над шляхами зоряні вогні
Нездолану шляхетну силу мають,
Яка з дитинства мариться мені.

Хтось до війни готується, хтось креше
Озброєнням, хвилюючи загал
Морями крові до великих звершень,
До подвигів, яких ще світ не мав.

А натовп що, його лише поклич,
Без різниці Ісус або Ілліч.

Читаючи Тичину

Заплітає косу, стирчить в усі боки
Золоте волосся… доки оце… доки
Буду я чекати, що охопить душу
Полум’я, в якому я згоріти змушу.  

По косі волосся стирчить наче й вдало,
Та нічого в душу з коси не запало.
Плете косу дивно, про щось таки дбає,
Наче павутиння, зблисне й пропадає…

***
В зеленім лузі золоті
Лелітки по ранкових росах,
Аж боляче очам. На осінь
Звертає літо, в самоті
Ланами, згарищами йде,
Вбрання зміняючи щоденне.
Лише мигнеш – стоїть руде
Узлісся що було зелене.
І сам вже ніби не такий,
Яким ти був іще учора.
Лягає смуток на шляхи
Від нез’ясовного докора.

***
Упертий росіянине, з тобою
Я щирої розмови не веду
Із остраху накликати біду,
Довести співрозмову до двобою.

Буває, слів дотепних не знайду,
Упевнити - одною йти ходою
З тобою я не можу, бо впаду,
Знівечений твоєю злою грою.

Твоє бажання бачити сусід
В своїх тенетах, бути над усіх
З історією й мовою своєю
Мене смішить, я втримую свій сміх,
Ти так мене в туркоті запобіг,
Що на опір не вистачає клею.

***
Скликаючи людей до боротьби,
Ви бачите себе на п’єдесталі,
Не думаючи що там буде далі,
Що жде вояк медалі чи гроби.

Вбиваючи в поголені лоби
Свої думки, гуртуєте дедалі
Дітей в шереги, бо, граки невдалі,
Не виграли щасливої доби.

Отьмарені бажанням перемоги
Не люди ви, а хижаки убогі,
Кров людства захлинаючись п’єте,
Але, програвши битву, наче боги
За злочини що всім не до вподоби,
В історії довіку живете.

***
Нова ідеологія завжди
В суспільстві виникає як хвороба.
Їй необхідні жертви і вожді,
І армії, що б’ються лоба в лоба.

Хтось скаже: так буває не завжди,
Нова ідеологія – не злоба,
Шаленство виникає із нужди,
Коли посяде владою нероба.

Але розумним влади не дають,
Вбивають їх, чи штовхана дають,
Чи щось гидке придумують… до влади
Кривавими шляхами люди йдуть,
Придумують свої незламні правди,
І на землі богами постають.

***
Виснажують борги перед сумлінням.
Не знаючи у чому провинивсь,
Я думаю про долю самовбивць,
Яка долає наше покоління.

Я жити по новому не навчивсь,
І не навчусь, що дасть мені сумління
Перед церквами упадати ниць,
Коли на це піде остання гривня.

Коли кремлівські мрійники сяйнуть
Новою обіцянкою, здеруть
Останню шкіру з вбогого народу,
Що нам робити, упадати ниць,
Чи увійти у коло самовбивць,
Чи битися за гідність і свободу?

***
В моєму віці батько відійшов
У вічність, чому ж так ганебно
Вдивляюся в життєве казна-що,
Забувши що в житті існує небо.

Нудьгуючи по прожитим рокам,
Коли в душі жила іще надія,
Що на землі будуємо ми храм,
Що кожен не шлунком а мозком діє,

Я думаю про батька, він не мав
Освіти, бо яка там при цараті
Була освіта, та міцний, завзятий
Мій батько на землі не ловив гав.

Він марив збудувати в світі храм
В якому людство буде не співати
Псалми богам, а святий дух тримати,
Богами стати всупереч богам.

Життя без сенсу, жага боротьби
Мене неволить, соромно дивитись
На манівці сучасної доби.
То ж краще смерть, бо нікуди вже дітись.

Я знаю, прийде час, коли раби
Мирські і божі вийдуть із нестями
І, підійнявши прапор боротьби,
Підуть навалом на державні брами.
Але надія збудувати храм
Людської гідності, сумління і любові
Потоне, як завжди, в потьоках крові,
Й запропаде у молитвах богам.

Повернення з копальні

Чи й насправді Земля хилитається,
Чи у вві сні?
Від праці важкої ледь теліпаємося
Ми усі.

Чорне вугілля лелітками
Виблискує у пітьмі.
Не посувайте так швидко,
Друзі мої золоті!

Мені вісімнадцять лише,
До копальні я ще не звик.
Зараз впаду під вишнею…
Втома звалює з ніг.

Пішли вони, не звертаючи
Уваги до мене, з віт
Вишневих, бажаючи удачі,
Летять пелюшки услід.

***
День у розпалі, верзе
Дівчина казна-що.
Крук на гілці берези
Бовтається наче гачок.

Сонце срібні голки
Утокмачує у мозок,
Дивний її неспокій
Чи не від моїх казок?

Південь стоїть, як півень,
Шпорами тріпотить,
Качає червневий дивень,
Вогниками ряхтить.

У крука чорні крила
Від спеки такі слабкі,
Що стануть нарешті білими
Як березові гілки.

А дівчина на коліна
Голову мені кладе
І верзе без упину
Все що на розум прийде.

***
У долі не шукаю нагороди,
Бо сивий вже. Святкую при нагоді,
Коли є настрій цвіт минулих літ.
Збираю пелюшки веселих квітів,
От котрих був колись несамовитім.
Під чарочку шлю друзям добрий звіт,
А потім плачу сивим одинцем,
Схилившись над минулого взірцем.

***
Донеччина – натхнення джерело,
Твій звіт мене поставив на крило
І  швиргонув у світ, де я літаю,
Від спогадів гірку сльозу ковтаю,
Забувши про життя, яке було.
Гірке життя й голодне, та не маю
До тебе я претензій, рідний краю,
Бо я тебе як батька поважаю,
Цілуючи у кам’яне чоло.

Не дуже щастя людям набуло
В останні роки, степи, наче скло,
Прозорі, чи були вони такими
В ті роки як були ми молодими,
Як мріяли сплести собі кубло,
Дивилися на степові килими.
Біда не в тім, що подуми родини
Серпанком сірниковим затягло.
Ні в тім? Якщо ні в тім, так в чому?
Я паленію жагою до дому
Летіти… Подивіться, я лечу!
А як побачу, раптом відчуваю
Страшенну втому, бо лякаюсь раю…
Бо раювати душу не навчу.

***
Розмов про нього не ведуть
Філософи. Звиняють у фашизмі,
А він до волі торить путь
По теренах людської кризи.

Звільнити людство від рабів
Радів, та раб тугий на вуха,
Тож як дістатись берегів
Яких не торкнулась задуха?

Як він страждав, занепадав
У відчай, бачачи як людство
На пружку прірви ловить гав,
Змарнів хворобою неуцтва.

***
Ранковими туманами у вересні,
Навшпиньки, як до дівчини колись,
До гаю йду, під клени та берези,
Під жовтий вересневий яснолист.

Лягаю навзнак на духмяні квіти,
Ловлю в лелітках неба скрізь віття
Взірці країн, до котрих мріяв дійти,
Полегшити важке своє буття.

Я довго йшов, шукаючи притулку.
Я нудьгував у кам’яних хащах,
Довічний гомін нетрів недослухав,
Не знаю й сам куди я поспішав.

Тепер підсліпуватими очима
Вдивляючись в не пройдені шляхи,
Не втямлю, чи життя керує мимо,
Чи я його конаю мимохідь?

Поплакати, та плакати не вмію,
Сміятися, та чомусь не кортить.
Останній час, усе, чим володію,
Пустою безнадією гнітить.

***
Сучасність спалює мозок, жевріє
Минуле небом зоряним в пітьмі.
Можливо я побачити не вмію
Отих новин, що бачаться тобі.

В душі руїна, утрачає тіло
Свої взірці, ще вчора золоті,
Вони летять на землю жовтим пилом,
В сучасному зникаючи смітті.

Я не живу сьогодні, не існую.
Шинки, крамниці все це не моє,
Не чую я себе, тебе не чую,
Не чую людства. Чи воно ще є!

***
У кожного було своє минуле.
Хтось нудив світом або ловив гав.
Моє минуле це бджолиний вулик,
Я був бджолою, я нектар збирав.

В минулому було багато квітів,
Всі працювали, трутнів не було.
Що меду не було, тому не вірте,
Був мед і хліб, і, навіть, барахло.

А ще були такі пісні чудові,
Такі заводи ранками гули.
Не знаю вже куди вели ми човен,
Але ж вели, вели таки, вели!

А зараз що, молюся на копійку,
Щоб зранку не останньою була,
Бо краще смерть старому чоловіку
Аніж крихтина хліба з-під стола.

***
Занепадаю в сивину.
Захворів мабуть, не сміюся.
Коли на щось смішне дивлюся,
На долю краюся сумну.

Не відаю, чого доб’юся
Коли пірнаю в давнину,
Таку далеку, що боюся
Чи вилізу, коли пірну?

Захворів мабуть, давить втома,
Чи щось не так у мене вдома,
Чи зранку сонце не зійшло,
Чи давить жаль, що не знайшов
Тієї рими, що сяйнула
І згинула, наче й не було?

***
Як ранок виринають з погребні
Голодні діти, нишпорять очима
По смітниках. Наважитись на вчинок
Якщо навчу їх, станеться мені?

Я кликав їх і взимку й навесні
З бажанням дати хліб і відпочинок,
Та діти розліталися усі,
Як горобці, тому була причина.

Хтось на сиріток хижо полював,
Хтось звав ласкаво, та за вуха брав
З надією дільничному відвести.
Я думаю, чи так би я подбав,
Спіймавши птаха вільного, бо взнав
Я в кожному із них свої голодні весни?

***
Донецький степ, де я блукав учора,
Побачив у вві сні, хвилястим морем
Уходив він за синій небокрай.
Не знаю, терикони чи тополі
Пливли в отому морі неозорім,
Чи промінь паленів, чи водограй?
Прокинувся, лежу на самоті:
Де шерхотіли хвилі у темряві,
Там вітер копирсається в смітті,
Та курява над шляхом небо хмарить?
Хапаюся за голову, тремчу
Від розпачу, та де ж воно те море,
Донецьке море синє, неозоре,
До котрого уявою лечу?

***
Останнім часом бачу я вві сні
Безмежні степи й пагорби Донеччини,
Сестер розмови чую заперечливі,
Чому се й досі я не обрусів?

Чому я, мови рідної носій,
Утримую її так безперечно,
Коли вони на теренах Донеччини
Російською балакають усі?

Не знаю як сестер урозумить
Що неможливо землю не любить,
Де спить наш батько й мати українка,
Хіба їх доля матері не смикає
За серце, хіба волі не кортить
До відчаю, до лементу, до крику…

***
Вітрець, що гонить хвилі по жнивах,
Розносить світом подих териконів,
Так ніжно він торкається долоні,
Здіймаючи вогкі свої крила.

Ніщо йому загати та кордони,
Він сам собі у світі голова,
Чого ж тоді він так ночами стогне,
Так душу рве, чи боляче бува?

Так і душа людини, то сяйне
Веселкою, то болем опікає,
Наче на щось жахливе натякає,
А там вже хвилі жнивами жене,
Сміється сонцю, в тугу западає...
Помітить все, нічого не мине.

***
Мені  завжди здавалося що долю
Я роблю сам, ідучи у віки,
Та висновком таким незадоволений
Я все ж шукав її будівників.

А якось заблукавши у безодні
Лісів та сопок, тигра я зустрів.
Він усміхався, а у мене скроні
Спотіли, я від жаху скам’янів.

Та раптом, наче вітер напоумив,
Той що в коронах кедрів прошумів:
Радій, юначе, наче стрів ти кума,
Або кохану дівчину зустрів.

Я засміявся. Тигр, лизнув мене,
Та й рушив у безмежжя лісове.

***
Коли питаєш чому я не з’їду
До України, коли так люблю
І мову, і донецькі краєвиди,
Жита її духмяні і ріллю?

Обстоювати звикши незалежність,
Що роблю на російських теренах,
Де українці ненавидять межі
До хрипоти, до піни на губах.

В юнацтві я не сам сюди приїхав,
Я працював не менше аніж ти,
Було чимало радощів і лиха,
І дружніх вечорниць і самоти.

Тут будував шляхи, палаци, книги
Писав, в тайзі запалював вогні…
Приїхати просити з неньки пільги
По-людські якось соромно мені.

***
Ти забігла на хвилинку, –
Потягнуло на горілку,
Довело тебе до корч
Зранку зведення на дощ.

Чарку я тобі налив,
Сам хильнути не хотів.
Ти зажадала іще,
Невдоволена дощем.

Відчахнула крихту хліба,
Втомлено до столу сіла.
– Наливай, – казала, – ще,
Хильнемо перед дощем.

Третьою почастував,
Сам хильнути зажадав,
Бо нагально в усю міць
Дощ сипнув із блискавиць.

Я ж сказати вам хочу,
Що п’янію від дощу,
Так горілка не п’янить,
Як дощу шалена хіть.

Знаю, що перед дощем
Прибіжиш до мене ще,
Бо у тебе гадка є –
Дощ нам жаги надає.
Під мелодію дощу,
Я горілкою дишу
Від твоїх жаданих вуст,
Самих дійних із спокус.

***
Не віру дню, не віру ночі,
Що ти від мене вдалині
Красу свою, палку жіночу
Даруєш не мені.

В те, що листів твоїх натхнення,
Плід не моїх пісень,
Той стогін, що летить до мене
IІ в темну ніч і вдень,

Обурює мене, неволить…
Але надія є,
Що так, як серце моє болить,
Стугонить і твоє.

***
Ти крізь простінок старого дому
Уломилася в душу, дивись
Павутинням на місці пролому
Наші роки минулі взялись.

Сріблить місяць тонесенькі нитки.
Ледь гойдає їх легкий вітрець.
В той пролом силкувався я вийти,
Та павук викликає на герць.

Як з ним битись, такий він маленький,
I на око незграбний такий,
Але ж тиньк осипається зверху
Сивиною в недолі моїй.

Не закласти пролом, не закрити
Мирний побут від свідків та вплив,
Бо живемо ми наче наймити
Павука, що з душею і митом
Нас в тенета свої охопив.

***
Йду туди, де на мене чекають,
Де й сьогодні мене привітають,
Де поїсти й поспати дадуть,
Щоб спромігся подовжити путь.
Я заходжу до старих коханок,
Йду без страху до них, без догани,
Бо нікому не зрадив, кохав,
Як кохалось, як вмів, як дихав.
Якщо жінка не прийде до ліжка,
Я до неї принаджуся нишком,
Не скажу наяву, чи вві сні,
Як приходив в минулі часи.
Знову зблисне надія в очах:
Чи назавжди прийшов, чи на час?
Знову сліз не покаже, коли
Я взувати почну постоли.
Тихо вийдемо в ранок рясний
Наче в доброму старому сні,
Поцілую я рідне лице:
– Вибачай за втручання оце!
– Не казни себе, – скаже вона, –
Не з-за тебе я завжди одна,
Якщо буде нагода, заходь,
Ти для мене і біс і господь.
Я піду, гнаний жагою йти,
Не бажаючи щастя знайти,
По шляхах буду йти, по стежках,
По жаданих жіночих роках.

***
Зі світла у пітьму пірнути і знайти
Великий спокій для душі та тіла.
Я так шаную квіти темноти,
Що не озвусь на світло, як хотіла.
Вкриває мрію жмурами життя,
Лелітками буденними шматує,
Зі світла у пітьму пірну, як в небуття,
Не знаючи куди воно вирує.
Можливо від облуди хтивих снів
Мене женуть по роках легкі жмури
В часи дитинства, радісні, безжурні
Стежками первоцвітів навесні.

***
Тому не пощастить, хто рідній мові
Відмовив у палкій своїй любові,
Хто охолов до спадщини батьків,
Приставши до нерідних берегів.

Я сам блукаю світом, але мову
Своїх батьків, як кращій із взірців,
Тримаю в серці, на родинні зови
З усіх кутів відлунює мій спів.

А якщо хтось посягне на коліна
Поставити вітчизну, я долину
На крилах гніву рідних палестин,
Святої неньки невгамовний син,

За рідну мову битися, за волю,
За Батьківщини величаву долю,
Її народів гідне майбуття,
Без жалю я віддам своє життя.

Мені б лише вернутися завчасно,
Щоб вмерти там де я прийшов у світ,
Потайно впасти на родинні гасла
Пелюшкою із яблуневих віт.

***
Човгає під вікнами
Злива черевиками,
Чи вони не по нозі,
Чи громи на зливу злі,
Човгає та човгає,
Спати не дає,
Кажуть, що до Бога
Відгук достає.

Треба жати ниву,
Біс накликав зливу.
Щоб зустріти свята
Треба працювати,
Хлів ремонтувати,
Побілити хату,
Одягти дружину,
Щось купити сину,
Але ж злива хлище,
Аж гудить горище.

Хлище тиждень, другий,
Біс своє бере,
Річка від напруги
Вирами реве.
Шерехтить струмками,
Розмиває шлях,
Бігає в нестями
Обіч шляху птах.
Розкидала кубла,
Вигнала пташок,
Де тепер, голуба,
Знайде затишок?

Почитати книжку,
Написати вірш,
Та душа не пише,
В голові суміш:
Взяти парасольку,
Щось робить аби:
Кажуть в лісі мокнуть
Дощові гриби.

Під дощем чвалаю
З кошиком в руці,
Як святий до раю,
З щастям на лиці.
Щоб там не казали,
Щоб там не рекли,
Білий гриб збираю
Я у дві руки.

Злива хлище з неба,
Лізе гриб з землі,
Серце б’ється в ребра –
Радісно мені.
Рву гриби завзято,
Що там не роби,
Будуть нам на свята
Смажені гриби.

***
Покохала жінка
Біса, що ходив
Та до неї зиркав
Ледь не дві доби.

Відчинила хвіртку.
Кличе на поріг,
Та питає: звідки
Він до неї збіг?

-В райському загалі, -
Сумно мовить біс,
- Всі розумні й вдалі
Ділися кудись.

Ні тобі поета,
Ні тобі митця.
П’є горілку вперто
Публіка оця.

Богові обридла,
Янголятам теж,
Бо натхненне бидло
Кличе до пожеж.

У раю в пошані
Плигуни в’юнкі,
Мчать дівчата гарні
Наввипередки.
Біс від хвилювання
Ратичками б’є,
Всім богам догани
Хутко видає.

-Я пройшовся пеклом, -
Мовить жінці біс, -
Думав в пеклі спека
Та катівні скрізь.

Думав тут волають,
Кинуті в окріп,
Грішні, хто до раю
Дотягти не зміг.

Булькає живиця –
Грішники мовчать,
Посмішки на лицях
Бісових дівчат.

Мужики завзято
Линуть до чортиць,
Думають засватати
Кращу з молодиць.

Біси йдуть завзято
З пекла в божий рай,
Бісів янголята
Зґвалтували вкрай.

Днем цигарки смокчуть
Пиво з пляшок п’ють,
А ночами квокчуть,
З бісами живуть.
Кличе біса в хату
Жінка, та на стіл
Нічого подати –
Нишпорки пусті.

Не дають зарплати,
З хати геть женуть,
Ті чорти пихаті,
Що в раю живуть.

Біс посидів мовчки.
- Вибачай, - сказав,
- Мати зуби вовчі
Та ловити гав.

Будуть на вечерю
Хліб та ковбаса,
Розірву я черево
Пихи до паса.

Як воно гуділо,
Пекло, як гуло,
Прихопив біс діло
Під своє крило.

Із живиці вийшло
Юрмище вояк,
Охопив колишніх
Спадкоємців жах.

Що награбували
Разом віддали,
Бо вояк навали
Вчасно прибули.
В пеклі біс у влади,
Сполох у раю,
Бог чортам порадив
Орати ріллю.

Працювати біса
Треба ще навчити,
Довели до кризи
Богові наймити.

Монолог бурлаки

Я не при діли,
               я при тілі
Чужої жінки.
Гонить хвилі
Життя по сварах
Та роках,
А ті роки давно похилі,
І свари теж не дуже вмілі,
Та й я, щоб знали ви, не птах,

Втік від родини,
Від дівчини
Коханої під три чорти.
Втікати не було причини,
Святої не було мети,
Та вже ж не міг я не втекти,
Бо від повітря з полонини
Гнітила туга самоти.

Повчала мати: схаменися,
На свого батька подивися,
Як півень на одній нозі
Стоїть при дітках,
При дружині.
Так, як стояв, стоїть і нині,
Бо не ходив на люди злі,
Вдихав повітря з полонини,
В місцевим сидячи вузлі.
Обридне бігати, загати
Такі стоятимуть, що мати
Не допоможе обійти.
Ото ж сидів би в рідній хаті,
Ходив до шахти працювати,
Свої обнюхував кути.

Любила мати
Жартувати,
Кути обнюхувати в хаті –
Чи не собача то мета?
Взяв документа до кишені,
Блокнота, олівця, -
В натхненні
Можливо подорож оця
Не заборонить віршувати
Своє відношення до хати,
До слів, що зламують загати,
Бадьорять в спеку молодця.

Блукав я рік, десятиріччя,
Уже піввіку проблукав,
Покрите зморшками обличчя,
Волосся сиве, войовнича
Душа сьогодні вже не та,
Не та у злидаря мета,
Та не впадаю я у відчай,
Бо ще й сьогодні доля кличе
Про те, чи згоден, не спита.
Бо є такий у долі звичай
Мої не лічити літа.

Я не ховав батьків,
Блукав,
Можливо, навіть, ловив гав
В тайзі, коли долала втома.
Бажання побувати дома
Натхненням праці подолав.
Потай звертаючись до слова
Щоб не лишало крил…
Відома
Поетам практика така,
Зайве солодка, чи гірка,
Але для кожного вагома.
Куди воно мене несе,
Моє життя,
Я над усе
Шаную незалежність духа,
Ніхто на мене щоб не дмухав,
Ніхто гріхами не лякав,
Не понукав, коли задуха
Посяде світом, не гукав
До гідних війн та революцій,
Бо не буває гідних війн,
Бо не піднімуть нас з колін
Ні революції, ні війни,
Комусь уславитись кортить,
А люди люблять потурати
Вождям без сорому в душі.
Такі наївні та смішні,
Такі до безуму завзяті,
Вже зустрічалися мені.
Війна, повчали, краще свято,
Коли ти, брате, на коні!

Я реготав: ото вже свято
Коли вилазять тельбухи,
Коли по діткам б’ють гармати,
Коли слізьми спливає мати:
Синів послали воювати
Та й повбивали…
Псих пихатий
Сидить в Кремлі, його гріхи
Попи замолюють пархаті,
Такі завзяті брехуни,
Такі охочі до війни,
Та до вдовиць,
Бо хто ж кохати
Їх буде зокрема попів…
Хто буде нишпорить по хатах,
Хто у вдовиці може взяти
Все, що загиблий заробив.

З такими думами
До глуму
Дійти не довго, на шляхи
Сідають зграями птахи,
Про щось гуторячи. Вирують
В повітрі пір’ячко та пил.
Пахтить від спеки небосхил
Лелітками жовтого з синім.
Де обіч шляху блудним сином
Стою похилий від журби,
Знесилений від боротьби
За право йти, куди бажаю,
Кохати тих, кого кохаю,
Та ненавидіти того,
Хто стежить віддаля за мною,
Питаючи про що пишу,
До церкви ходжу, чи другою
Якою вірою грішу?

Я ж подорожньому молюсь,
Ковтком водиці поділюсь,
Якщо потрібна допомога,
То допоможу, що до Бога,
Кому потрібна ота гнусь,
Яка сторіччями мовчить,
Коли кати її вустами
Людей катують, хоч кричи,
Хоч вовком вий, хоч у нестямі
Покірним песиком скавчи
Перед церковними богами.

Куди я дійду? До могили.
Усі ми зійдемо туди,
Святі і грішні. Сонце сіло
За обрій. Сів біля води.
Дивлюсь, як в дзеркало, у воду.
А скільки в тій воді зірок.
Оце як встану, зроблю крок,
І по зірках, по темних водах,
В безмежність холоду й вогню,
Піду незламний, як свобода,
Наче в дитинстві по ріллю.

Куряща жінка

Попереджаю, стало мені парко,
Коли руки торкнулася рука,
Коли, в руці тримаючи цигарку,
Спитала, чи не знайду сірника?

Чого б ото я гупав по кишенях,
То червонів, то дико полотнів?
Я не курив, але якесь скажене,
Нечуване становище схопив.

Не знаю вже, яким тоді я дивом
Той невеселий вогник запалив:
Така була та жіночка вродлива,
Та я, на жаль, цигарок не курив.

Ми мовчки йшли, ми слухали як хвилі
По жовтому пісочку шерехтять,
Як білі краплі на кущі похилі
Від хвилі узбережної летять.

Дивилась жінка в очі, дивувалась,
Що вродою її не пломенів,
Що з нею ще такого не бувало,
Щоб сивий красень груди холодив.

Я усміхавсь, а що було казати,
Що я жінок курячих не люблю,
Що від цигарки йдуть такі загати
Яких я навіть лобом не проб’ю.

Що краще морем дихати, повітрям
З отих ланів, що марять вдалині,
А жінці так подобалось курити,
Що майже остогиділа мені.

Пірнув я в море в одязі, я плинув
В його обіймах, слухав його спів,
Гойдала мене хвиля, як дитину,
В колисці мати за булих часів.

На берег вийшов трохи очманілим,
Холодний дрож, по тілу пробігав,
А жіночка на березі сиділа,
З цигаркою в зубах, ловила гав.

– Кури,  – сказала,  –  щоб не захворіти,
Та роздягайся, буду тебе гріти,
Бо наче хто без сонечка вночі
Тебе зігріє… тож дозволь погріти.
Я грітиму, а ти собі мовчи…

Я закричав:  – Та як тебе кохати,
Коли від тебе, як від мужика
Тхне тютюном, гидливість подолати
Навчи мене, коли ти отака.

Не уліпила ляпаса по пиці,
Такого розв’язання я чекав,
А повела за руку до копиці
З серпневих степових духмяних трав.

Як роздягала, як пальцями грала
По тілу, як ми впали на траву,
Все пам’ятаю, та того, бач, мало,
Не бачив як курила наяву.

Наче вві сні, чи зірка майоріла,
Чи вогником цигарка, цілу ніч
Вона мене своїм коханням гріла,
Засунувши в копицю, як у піч.

На недопалки ранком подивився,
На сірники опалені в траві,
На все, що зоставалось від копиці
У жінки та у мене в голові.

Ми реготали. Як ми реготали.
Шукаючи в кишенях сірника,
Тонкий свій нюх віддав я на поталу
Бридкого тютюнового димка.

Мій одяг висох. – Може знову в море
Одягненим, – питала, – не кортить?
В безодні неба майоріли зорі,
Сміялась в очі сонячна блакить.

***
Я вийшов і зустрівся за парканом
З веселим Днем, можливо трошки п’яним,
Але веселим, в жовтих промінцях,
Стирчав у хвіртки, як блискучий цвях.

Я поспішав. А День, коли вже зранку
Нагода пити випала йому,
Покликав у садок на прогулянку,
Фіранками виблискував в дому.

Їв яблука та дулею давився,
Бо недозріла в вересні, як слід.
Питав до мене, де я забарився,
Наче не День йшов обіч, а сусід.

Ми випили горілки з промінцями —
Зелені й жовті в келиху товклись,
І хоч були ніякими співцями,
Співали, як в дитинстві, як колись...

І плакали ми з Днем і реготали...
По келиху за друзів, за батьків
Ми випивали... так... ми випивали...
Напився я, хоч пити не хотів.

Тепер йдемо по вулиці. За плечі
День обійняв веселим промінцем.
І ми йдемо, і сяє нам далечин
Взірцем дитинства, радісним взірцем.

***
Водій, зупини машину.
Дай надихатися знов
Споконвічним миготінням
Непогамовних дібров.

Дощ краплинами лягає
На долоні, аж пече.
Зупини! Душа благає,
Вітром спогадів січе.

Зупинились. Вийшли мовчки.
Обіч шляху під дощем
Затягло сльозою очі,
Аж під серцем щось пече.

Не такі лісі в Украйні,
Не такі скнарі дощі.
Лише сльози нездоланні…
Гей, поїхали мерщій!

***
Тоскно мені, тоскно,
Не знаю куди дітися.
По ранкових росах
Грає зоряниця.  

Грає зоряниця,
Аж ряхтить в очицях,
Вітер як дмухне –
Серце колихне.

Плаваю по росах,
По стежках блукаю.
Невже знову осінь
У рідному краю?

Тоскно мені, тоскно,
Серце крижаніє,
В Україні осінь,
Осінь в Україні.

Янукович, що се,
Що се він там сіє?
Чую як по росах
Човгає Росія.


.




Comments