Розділ 1 - 2

Хто на сусіда донесе,

Тому Бог щастя принесе.

Далекосхідний гумор тридцятих років.


Не буди лиха, поки воно тихе,

Хай собі спить, поки спати кортить,

А коли вже прокинеться, куди воно дінеться, -

Збуджене, битиме всіх, хто не спить.

Вірш, прочитаний Іваном Багряним у

Комсомольську-на-Амурі в родині

Олександра Леонтовича Гаврилюка

в серпні 1936 року

 

 
Багряний очима Петра Євсюка


В Комсомольську-на-Амурі, в одному з будинків, збудованих японцями в сорокові роки, живе Петро Данилович Євтюк. Мені редактор телебачення Світлана Петрова якось натякала, що Євтюк в тридцяті роки спілкувався з українськими письменниками. Я прийшов до цього жвавого дідугана коли вже зовсім засутеніло. Відчинила його правнучка Марися, і, на моє превелике диво, покликала діда чистою українською мовою:

Діду, до тебе прийшли!

Євтюку під сто років, а він ще не висох, сивий, правда, до жовтизни, але не зігнуло його життя, не висмоктало. Долоню мені потиск, наче молодий. На сімдесятому році, після смерті дружини, одружився на молодиці, яка й досі ще працює на суднобудівельному заводі. Він мене впізнав, бо років з тридцять тому я писав про нього нарис в газету. Щось про його спортивні досягнення в полюванні на рябчиків. Дідуган дуже зрадів моному з’явленню:

Марися, йо-хо-хо, дівчинко моя, ти бачиш хто до нас прийшов! Олександр Олександрович! Невже не забув земляка! Так на чому ж ми з вами тоді зупинилися?

Як ви в тридцяті рябчиків полювали, по болотам бігали…Пам’ятаєте: в боки пече, в голові стріляє, ліва рука не рухається. Як ви тоді до шаманки на Півань ходили, до молодої та гарної нанаєчки з блакитними очима. А тут ще виринуло з пам’яті, що ви тоді вірші писали, з українськими письменниками спілкувалися. Мене дуже цікавить Іван Павлович Багряний, або Лозовягін, чи не пригадуєте такого?

Багряний? – дід навіть відсахнувся від мене. – Ніколи не думав що доведеться ще раз почути це прізвище. – Бунтаря Лозов’ягу, – дід щиро, по-молодому засміявся, – такого забудеш, як же! Але ви, Олександр, чого стовбичите біля порога. Марися, Олександр дуже поважає зелений чай, зроби нам, будь ласка. А ви проходьте… до мого лігвища.

Петро Данилович поклав мені на плече свою важку долоню і, легенько підштовхуючи, проводив до своєї кімнати.

Сідайте на диван, або в крісло, як вам зручніше. – І, не вагаючись, застеляючи стілець салфеткою, поцікавився. – Звідки про Лозов’ягу взнали, невже живий ще? Такі, скажу вам, довго живуть.

Іван Павлович жив, живе і буде жити, – пожартував я, сідаючі в крісло, – він відомий в світі письменник, написав чимало книжок. А мені, як бачте, біля його слави погрітися дуже кортить.

Шуткуєш, ти завжди був гумористом… як там ти свої гуморески підписував… Семен Припаркин? Пам’ятаю, пам’ятаю… а як же… Мозок ще не пропив. Так, кажеш, великою став людиною, Іван Павлович! Я йому ще в тридцять п’ятому натякав, що так воно й буде, бо мислив він, я вам скажу, оригінально. Все, що відбувалося в державі, брав під сумнів. Пам’ятаю, йшли ми з ним якось узбережжям Амуру. Настрій у Йвана був, я вам скажу, не кращий. Дозволяв він іноді собі, занепасти духом. Я йому кажу: вайлуватий ти сьогодні якийсь, хлопче, хто ж так біля води ходе! Треба йти, розсікаючи носом повітря, щоб усі м’язи тіла працювали, щоб земля під ходою гула, тоді і серце співатиме і мозок від думок палатиме…

Допомогло?

А то як же. Ми з ним майже погодками були, я на п’ять років молодший, але як почув я в хаті Сашка Гаврилюка українську мову, так і бігав за Багряним, поки той не від’їхав. А того дня ми з ним за грибами на Півань ходили. Повертаючись, сіли з кошиками грибів на скелі, що над Амуром. Нижче по схилу, метрів отак за три, цвіли червоні маки. Вони там й досі не перевелися. Я питаю Івана, чи не потримає він мене за ноги, щоб я квітів нарвав. Він сміється: це ж маки, зірвеш, пелюшки відразу облетять. А тобі квіти навіщо? – питає. А до нас на завод на тому тижні артистка з Києва приїхала, читала вірші Павла Тичини. Я й кажу Павловичу: щоб подарити артистці. Сказав, а сам дивлюся на нього з цікавістю, що він скаже?

Петро Данилович засміявся, ляскаючи себе долонями по колінам.

На все життя я запам’ятав оту, зовсім не жартівливу відповідь Івана Павловича. Ні, він не кричав, але в голосі його було стільки зневаги до мене, що я навіть розгубився. А як би ви на моєму місці почувалися, слухаючи таке: «Ти чого вирячився, патріот чортів! Бажаєш знати, що я думаю про «Всіх панів до дної ями… будем, будем бить!», про те як, та куди нас веде партія? Відповім рядками, які ще вчора хотів прочитати, але Гаврилюк утримав.


Щось то ми проґавили,

Знати б що, та де.

З «Правдою» без правди

Партія веде.

До якого лиха

Молоді серця

Доведе велика

Партія оця.


«Оця» – Іван Павлович виговорив з літерою «т», прозвучало слово як «отця». Я, звісно, зареготав: так оця, чи отця? А він: це вже як кому сподобається. Тоді я йому й сказав: якщо голову збережеш, славетною людиною бути тобі, Йване! З вами збережеш, – всміхнувся він. На п’ятдесят відсотків український народ знищили, й далі продовжують. А Тичина, як сказився… такий поет був!

Петро Данилович витер тилом долоні зволожнілі очі.

Марися, ну що там з чаєм?

Так зелений же… нехай трохи попріє!

Мені, звісно, було не до чаю. Петро Данилович так натхненно розповідав, пам’ятав такі деталі, що я диву давався.

І як довго ви спілкувалися?

Петро Данилович знизав плечима.

В Комсомольську Багряний був двічі, але коли приїхав він вдруге, я пітнів під допитом слідчого. Саме за спілкування з Йваном. Щоправда, з місяць язиком поплескали й відпустили. Коли вийшов, Йвана вже не було в місті. А за першим його приїздом, ми зустрічалися разів отак з п’ять. Двічі у Гаврилюка, одного разу він навіть заночував у мене, саме з суботи на неділю, коли ми з ним на Півань за грибами ходили. А вперше, я кадовби з солониною у нього приймав.

Я цікавився про що розмовляли, що особливо запам’яталося, але Марися на той час вже принесла чаю з цукерками, – краще б не приносила! Бо Петро Данилович смакував зелений чай, наче цілував-милував улюблену жіночку.

Дідусь, поки не нап’ється чаю, нічого розповідати не буде, так що пийте, – угамовувала мене Марися.

Ти що, Марися… не розповідати. Про Багряного та не розповідати. Щоб він сказився, твій Лозов’яга, – казала про нього моя перша дружина, Одарка. Якого біса, спитаєте? Думаєте, була в нього закохана? Ні, друже… тричі Одарку забирав на допит наш пильний чекіст, Петро Головко. Допитувалися, хто гостював в нашому домі, про що балакали… За свій довгий язик Одарка п’ять років комарів в таборі під Дуками годувала…

Я відважився задати навідне питання:

Минулого разу ви казали, що ваша дружина не в таборах, а в селищі якомусь під Троїцьким на засланні була?

Бодай би воно сказилося оте село. Як там у Вишні: Усе в купі, все росте, все буяє, все шелестить, все пахне… Тільки чим пахне, що шелестить, що буяє… Буяє комендант, кожну ніч жінок до себе в ліжко тягне, шелестить знамено на управі, а пахне угноюванням і не тільки коров’ячим…

Дідок навіть зблід, так його роздратувало те, що діялося в отому бісовому селищі.

Марися угамовувала діда.

Вам, діду, хвилюватися небезпечно. Я ж пам’ятаю що ви розповідали про пана Багряного: Ах, яка чемна була людина, яка розумна! Які вірші Іван Павлович писав, при дружині слова зайвого не скаже. Хіба ж він повинен, що дружина ваша сама себе оговорила…

Так я ж залюбки, доню… Певна річ, то були найперші кроки нашої з Гаврилюком політичної освіти. Ми були певні що будуємо щастя, ще рік-два і потечуть молочні річки вздовж берегів з вишневого киселю… А Йван, знай, кучмою волосся трясе: все розумне, добре, вічне буде знищено, зостануться тільки сталінські овечки, бо він сьогодні замість бога у нас. Усі ми божі вівці. При дружині він такої крамоли не говорив, Багряний знав що при жінках на такі теми краще не говорити. Вдруге, це вже Гаврилюк мені розповідав, приходив з Багряним письменник Дмитро Загул. Про нього ще Остап Вишня писав: Загул, який загубився. Сувора була людина, ні тобі усмішки, ні гумору під чарочку.

А ви звідки знаєте, діду? – дзвенів з кухні веселий голосок Марисі.

Так Гаврилюк же розповідав, Олександр Леонтович. Ти, Марисю, не збивай мене з думки. Гумористом, як я пам’ятаю, був Багряний. Одного разу питає: який птах у нас найшкідливіший? Ми з Леонтовичем роти порозкривали, гадаємо: може крук, або півень, біс його знає! Здаємося, Іване, кажи, хто? Так Сталін же, відповідає він, Сталін народу не тільки спати, та їсти, дихати не дає… За такий гумор, кажу йому, сьогодні стріляють. А за що сьогодні не стріляють, сміється він. Будуть стріляти, поки самих не перестріляють. Це ж як епідемія чуми чи холери…

Я навіть не передбачав що людина в дев’яносто сім років може стільки пам’ятати.

Як можна у вашому віці пам’ятати такі дрібниці? – питаю я Петра Даниловича.

Думав, не помітить віршованого питання. Як би не так:

Не поважаєте ви мене, Олександре Олександровичу.

Та ви що, Петро Даниловичу!

Вірші, бачу, пишете, а в мене жодної збірки?

Пробачте, про те, що вже видано, забуваю, наче оті твори й не мої зовсім.

Отак ви завжди…

З кухні знову долинув голосок Марисі.

Дід пам’ятає дрібниці, бо кожному, хто до нас приходить, розповідає про письменників, з котрими спілкувався, і кожний раз щось прибріхує… Хіба не так, діду?

Петро Данилович задоволено усміхнувся.

Нічого я не прибріхую, але завжди щось нове на думку спадає… Така вже вона, наша людська пам’ять. Забуває той, хто все своє життя мозок горілкою промивав. Хіба не так, пане журналіст?

Нам на горілку завжди не вистачало часу. Але в нашому віці, була чутка, трошки випити корисно. Особливо коньяку.

Потихеньку щоб дружина не бачила. Чарочку з шматочком шинки. Я б випив та де його знайдеш, справжнього коньяку? Горілку чаєм розбавлять, а кажуть – коньяк! А справжній не по моїй кишені, так що будемо пити зелений чай, в спеку щоб не зіпріти, в холод – зігрітися.

А там вже й дружина дідова, Клара Нилівна, прийшла з роботи.

Боже, що час з нами робить! – побачивши мене, викликнула вона. – Який кучматий парубок був, а де ж вони зараз, твої кучері?

Коханки повисмикували, – підтримав жартівливий настрій дружини, Петро Данилович.

Тільки Марися підбурювала мене на найкращі почуття.

Знайомі жінки в книгарні так не думають, – зауважила вона.

Після чаю Петро Данилович поцікавився, що писав Іван Павлович про перші роки будівництва Комсомольська. Я розповів про те, що читав у романі Багряного «Тигролови».

Писав, що будували місто в’язні, що собаки таскали вулицями голови мерців, це мене обурювало, бо Багряний явно перебільшував трагедію Комсомольська.

Євсюк з хвилину помовчав.

Животіли ми, щоправда, взимку тридцять третього в бруді і холоді, вмирали, ковтаючи чорну цинготну кров. Всяке було, бо хто тримався на ногах, треба було йти працювати. А яка праця, коли від голоду голова обертом йде. Був у нас лікар Пендріє, казали, француз за походженням, варив він якусь ялицеву бурду, наполягав щоб ми її замість горілки по чарці випивали. Хто пив, а хто рота кривив, хто кривив – конав. Чимало тоді хлопців загинуло, але щоб собаки людські головипо вулицям таскали, це вже занадто! Але Багряний інакше не міг, він ненавидів політику Сталіна, а де ненависть – там боротьба.

Випивши чашку чаю, Петро Данилович налив собі другу, так любив це пиття, а може пив, щоб помовчати, зібрати до купи думки про свою, як він сам сказав, безумовно щасливу молодість. Спочатку мене трохи шокувала ота «щаслива молодість», але, поміркувавши, я дійшов висновку, що у кожної людини своє щастя. Хіба моя шахтарська молодість була нещасливою? Не біда, що знаходився під завалом, що вертівся в забої пропелером на колонковому свердлі, а потім якийсь час лежав в інституті травматології. Правда, КДБ як чіпляло так і відчіплялося, бо мені пощастило народитися на тридцять років пізніше, ніж це зробив Багряний.

Я бачив що втомив дідугана, але запитав таки:

Пробачте, Петро Данилович. Ви не пам’ятаєте, як одягався Багряний, які були штани, сорочка…

Він знизав плечима.

Штани як штани… сорочка… а біс її знає. Пам’ятаю що прана-перепрана, від того й сіра якась. А що голку з чорною ниткою під пасом носив, це я запам’ятав, бо якось пожурив, голка ж… А якщо спіткнеться, впаде. Голка у Йвана була довженна, циганська…

Я побажав Петру Даниловичу та його дружині Кларі Нилівні довгих років здоров’я та щастя.

Петро Данилович несподівано пригадав, що колись віддав зошит з віршами Івана Багряного онуку Степану, який останнім часом мешкає в Амурську. Марися розповіла мені кудою йти, як приїду до Амурську. Наполегливо просила, щоб не купував спиртного, бо її братець після чарки горілки маже накоїти такого лиха, яке й вві сні не снилося.

До Амурську я поїхав, але братика Марисі вдома не застав. Сусідка, визирнувши в двері, сказала:

Він нас так допік, що покликали дільничного. Що за людина, все пропив, навіть дружину… Як би не дід, давно вже й кватири не було. Дід його пасом так періщив, що ми встрявали… Та, мабуть, даремне.

Пішов я в міліцію, розповів за яким бісом прийшов, але молодий капітан тільки руками розвів.

Жодного папірця ви в його квартирі не знайдете, все в каналізацію пішло. Правда, не такий вже й дурний, Степан. Він інженер, працював на комбінаті, коли рушили комбінат стіною стояв, але проти злиднів не встоїш. А тепер що… душа його бунтує, а не горілка. Він тільки удає з себе п’яного, а зараз, можете побачити, плаче та головою в стінку б’ється.

Пішли ми з капітаном подивитися на одинця-бунтаря. Відпустити Степана капітан не погодився, але ввійти в камеру завчасного заточення дозволив. Спочатку в’язень вирішив, що я такий же, як він, бідолаха, а коли я повідомив, що прийшов за порадою його діда Петра Даниловича, мовчки встав і потис мою руку.

Про рукопис Багряного я навіть не нагадав, тільки розповів, що збираю відомості про перебування письменника на Далекому Сході. Степан відразу ж втямив чого мені від нього треба.

Спалив я зошит діда, бо не вірші в ньому були, а прокламації проти радянської влади. Не думаю, що то були вірші Багряного, знаю я свого діда, сам писав. Як вгодив під вплив своїх українських братів, так і почав папір бруднити, а тепер вже сам незадоволений тим, що в нас робиться. В дев’яносто восьмому я їздив в Україну, думав там порядку більше, але… краще б не їздив.


Я не став розпитувати Степана про його подорож в Україну, натякнув чи не треба йому трохи грошей, щоб було що поїсти, коли випустять, але своєю пропозицією тільки розгнівав його.

А пішли ви всі до такої матері, невже думаєте, що я жебрачила який, не можу собі на хліб заробити. Якби не шанував вітчизну давно б вже в Америку злиняв. Там такі, як я фахівці, були й будуть потрібні. Але ж справа не в тому… Невже нам не схаменутися, не звернутися лицем до того, що сьогодні діється на окраїнах держави.

Але, занепадати духом, побійтеся бога, Степане. Подивіться на свого діда.

А ви що, вірите, що він є, бог ваш? – відразу пожвавішав мій співрозмовник. – Бога придумали щоб пригнобити звірячі почуття в людині, але все вийшло навпаки. Коли є можливість, запаливши свічку в храмі, урятуватися від гріха, як тут не нагрішити. Священик думає, що від його казок про доброго боженьку дітки враз стануть розумні, поштиві та чемні… Ходять у всьому чорному, щоб у кожного, хто зустріне, вдих від жаху перехопило. Бо кати теж в чорне переряджаються…

Раптом Степан заревів, як закований в ланцюги звір, і добре що капітан стояв насторожі, швиденько відчинив двері, дозволивши мені спокійно війти подалі від людини, яка на мою думку, перетворила своє життя в пригодницький спектакль.
 
Раздiл 2
 

За сучасних обставин


Написати роман-освідчення про далекосхідні мандри Івана Багряного порадив мені видатний український критик Вадим Оліфіренко. Не без гумору він натякав, що можливо Багряного в тридцять сьомому році умикнув з Далекого Сходу американський підводний човен. Якщо факти ствердити це буде світовою сенсацією. Сиділи ми з Вадимом Володимировичем в його тісній кімнаті, я на дивані, він за комп’ютером, ліворуч на столі майоріли величні верхів’я та скельки, стулені з книжок, які надійшли до нього останнім часом. Свій незначний внесок в ці спорудження вніс і я, годину назад ступивши на рідну донецьку землю. До сестричок треба було ще їхати та їхати, а будинок по вулиці Треньова знаходився за декілька зупинок від вокзалу. Саме в ньому на третьому поверсі ніс свою незмінну вахту критик Оліфіренко, зосередивши на своїй особі письменників світової діаспори. А в мене була загарбницька думка сісти на шию кандидату педагогічний наук, великому знавцю українською мови, бо сам я, за п’ятдесят років мешкання на Далекому Сході, володів хіба що суржиком, а бажання писати українською в останні роки стало нестерпним. Бо навіть мої сестри, які безвиїзно мешкали в Україні, останнім часом віддавали перевагу російськомовним письменникам. Треба визначити, що книжки та журнали українською мовою я читав завжди, і читав з більшою насолодою, ніж російською. Є в самому звучанні української мові якась нестерпна журба по чомусь давно забутому, але й досі обпалюючому серце, особливо коли читати уголос такий майстрів слова, як Михайло Коцюбинський та Олександр Довженко. Звісно, мешкаючи майже піввіку на Далекому Сході, про багатьох письменників я мабуть і не чув, але останнім часом з особливою насолодою читаю прозаїчні твори Івана Павловича Багряного.

«Вийшовши вуличкою до урвища над замерзлою Ворсклою, Максим сів на призьбі під чиєюсь маленькою покинутою хатою, що стояла над тим урвищем, і в блаженному спокої радісно простяг натомлені ноги, підставляючи їх під тепле проміння сонця…»

Для мене це більше ніж література. Для мене це тимчасове повернення в дитинство. Хіба не бувальщина, коли, повертаючись з торбиною вугілля, якого назбирав на схилах терикону, я, втомлений, довгенько сидів на призьбі, спостерігаючи як за нашою вуличкою (на той час там ні будівель яких, ні посадок ще не було), «тополі по волі стоять собі мов сторожі розмовляють з полем». Звісно, за допомогою вітру.

Я б і зараз посилів, по доброму розумінню простягши ноги, але життя останнім часом набрало такий розбіг, що ніколи підняти руку потилицю почухати. Сьогодні шосте серпня, до п’ятнадцятого мені треба «набити» в комп’ютер черговий, мабуть вже одинадцятий, роман Анатолія Вареника, обсягом в 450 аркушів, а також виправити після сканування та коректорської читки, помилки на 800-стах аркушах рукопису письменника Всеволода Никаноровича Іванова «Рокові хвилини…». А тут ще коректор вимагає усі російські «е» виправити на «ё», звичайно там де того вимагають нові правила правопису. Обидві книжки написані російською мовою. За цю роботу, як домовились, я маю одержати сім з половиною тисяч російських рублів. Фахівці беруть двічі більше. Але що взяти з Вареника, коли він сам (до пенсії директор Гассинських лісорозробок), шукає меценатів на видання роману про далеке минуле українського села. В своєму романі в плані містики він перевершив Миколу Гоголя. Відьми по роману гуляють, як у себе вдома, мертві втручаються в справи живих, ведуть розмови з живими, навчають їх як треба жити. А як виписані характери героїв! Правда, вистачає й наївності, але, бачте, таким був задум… Але якщо ви в моєму романі зустрінете мавок не подумайте що вони збігли з роману Вареника, їх вистачає й в творах Івана Багряного. А якщо бути чесним, вистачає їх, особливо злих відьмаків, і в нашому житті…

В просвітки, які я собі дозволяю, коли вже йде обертом голова, повертаюся до свого твору. Правда, перечитати написане не вистачає часу, ото ж і повів я атаку на Оліфіренка. Коли вже він турбується за діаспорою, нехай вдосталь зазнає які дармоїди зустрічаються в її не зменшувальних за часом лавах…

Дефіцит часу, а особливо дефіцит грошей, позбавляє українських далекосхідних літераторів можливості спілкування, особливо приморців з хабаровчанами. А про Сахалін краще й не думати… Мешкають у Владивостоку В’ячеслав Чорномаз, Іван Думка, Тетяна Ткаченко, Василь Світальський та чимало інших українців-патріотів, там їх набагато більше, ніж в Хабаровському краю, особливо україномовних літераторів. Але спілкуємося ми з ними хіба що вві сні. У Світальського україномовна бібліотека, такої й в Украйні не знайдеш. Погортати сторінки, почитати про що пишуть, пройти вуличками-провулочками невідомої широкому загалу історії українського народу, котрий мешкав і мешкає зараз майже в кожній країні світу. Бо книжок на українській мові не тільки в сучасних книжкових магазинах, в книгарнях не знайдеш. А тут ще вірш Івана Багряного про рідну мову, написаний саме в Хабаровську. А написав він його відразу як зустрів на базарі подружжя, Ларису та Павла Микитенків, вони, в тридцяті роки, мешкаючи в селищі Березівка, привозили на базар не тільки овочі з свого городу, але й лісові ласощі, гриби та горіхи. Микитенки, які прибули на Далекий Схід родиною, ще в 1908 році, спілкувалися з Багряним рідною мовою, і такою яскравою була їхня мова, що зворушила поета написати свого славетного вірша.


Рідна мова


Мово рідна! Колискова

Материнська ніжна мово!

Мово сили й простоти, -

Гей, яка ж прекрасна Ти!


Перше слово – крик любові,

Сміх і радість немовляти –

Неповторне слово «Мати» -

Про життя найперше слово…

Друге слово – гімн величний,

Грім звитяг і клекіт орлій, -

Звук «Вітчизни» неповторний

І простий і предковічний…


Ну, а третє слово «Мила» -

Буря крові, пісня рвійна

І така, як пах любистку,

І така як мрійка мрійна…


Перейшов усі світи я,

Є прекрасних мов багато,

Але першою, як Мати,

Серед мов одна лиш є.


Ти велична і проста.

Ти стара і вічно нова.

Ти могутня, рідна мово!

Мова – пісня колискова.

Мова – матері уста.


Коли в жовтні 2007 року я був в Україні, українці, які йдуть в майбутнє під гаслом «Навіки разом», приводили такі аргументи:

- Гоголь писав російською, Шевченко свій щоденник на засланні писав російською, навіть автобіографію перед смертю і ту – російською…

Аргументи, як кажуть, були нищівні. Мої заперечення, що Микола Гоголь був російськомовним, але далеко не російським письменником, а Тарасу Григоровичу останнім часом в російськомовному осередку легше було писати російською, особливого враження на співрозмовників не справили. Підтримали мене морально мій однокласник Василь Волоконський та його дружина Тамара, яка очолює будинок дітей сиріт, і до котрої існує чимало претензій від адміністрації міста Макіївки за те, що балакають і навчаються діти на рідній українській мові.

Але повернемося до Вадима Володимировича. Він таки запалив мене на написання нарисів про перебування Івана Павловича Багряного на Далекому Сході. Перш за все я прочитав публіцистику Багряного та декілька книжок про нього. Цей письменник настільки запаморочив мені голову, що я й досі не можу стверджувати, що в його розповідях про своє заслання правда, а що літературні вигадки. Ще більше плутанини було в натяках ветеранів НКВС, з котрими мені довелося сполучатися. Майже кожен ставився до письменника, як до зрадника соціалістичної батьківщини. Я наполягав на тому, що він був не зрадником, а патріотом України, що через все життя він проніс ідеали поваги до кожної окремої людини. Що ніякі боги не мають права карати та знищувати людей тільки за те, що вони дивляться на сучасність не так, як того бажає влада.

Таким чином, в очах моїх співрозмовників, я теж перетворювався в зрадника, мені радили вимітатися з Росії, що я подумки й робив, вирішивши з цього часу писати тільки українською, а що до повернення на Донеччину, триматися підказу Вадима Володимировича, що повертатися в Україну мені не слід, бо не все, що можу, я зробив на Далекому Сході.

Не знаю наскільки це вірно, бо зайнятися, як слід, пошуками та поєднанням україномовних літераторів в мене не вистачає часу, хапаю тільки те, що поряд лежить. Але все більше починаю розуміти, що земляками моїми сьогодні володіє в першу чергу жага накопичування: треба дати діточкам освіту, придбати кожному по квартирі, потім меблі, потім освіта онукам, потім… Сьогодні зробити кар’єру на Далекому Сході легше ніж в Україні. А поплакати від нудьги по батьківському дому можна на концертах українських ансамблів, благо їх на ДВ вистачає: «Горлиця», «Батьківська криниця», «Мрія», та чимало інших. Поплачемо, вип’ємо української горілки під російське сало, та й почнемо новий день з думки – де б чогось придбати.

Comments