Романы‎ > ‎ЗАКОЛОТ‎ > ‎

01 частина

Частина перша

 

Брешуть що всі кобзарі старі, сліпі та нещасливі. Що злиденні вони теж брешуть. На усьому білому світові не знайдеш людини заможнішої за кобзаря, особливо коли отой кобзар зовсім ще малий хлопчина, сидить на прошитому сонцем горищі і співає соловейком самостійно складених пісень. З неба в долоні йому падають голуби: гулю-гулю-гуленьки! На призьбі рідної хатини сидять жінки, точиться поміж жінок тиха неспішна розмова, грають промінці сонця в окулярах Марії Гордейчик, матері звісного в селі співака, а на серці у неї так тепло, так затишно від синових пісень, що поряд з розмовою точаться з очей сльози материнської погорди за сина.

Сусідка Клава, як поклала свою долоню на плече Марії, так і сидить, тримає, щоб від обпікаючого груди щастя не улетіла вона голубкою в осяяне сонцем небо. Про що ж співає хлопчина, про вільну волю, про засіяні житом лани, про рідного дідуся, якого не за понюх тютюну застрілив на рідній призьбі, де точать свою розмову жінки, червоний комісар-більшовик.

 «Ой діду мій діду, — співає хлопчина, — ой гулю-гуленьки, чи не ти, мій діду, злітаєш голубом з безодні неба, чи не твої сльози точаться піснями з мого серденька».

 Замовкають жінки, мовчки ковтають сльози, щоб не пирснули промінцями погорди з опалених життям очей. Вже сонце сідає за хати сусід, за темну лісову смугу, кличе мати сина, Леонтія, вечеряти, а син ніби й не чує, бо рветься з його душі голубом пісня, його пісня про те, як голуби стануть зірками і палатимуть всю ніч, а коли зійде сонце обернуться знову голубами, щоб летіти в добрі теплі долоні молодих співаків та співачок.

— Годі вам ляси точити, вже бульба охолола, — зве жінок вечеряти дочка Марії, Катерина.

—Так ми ж на співака чекаємо, — весело відповідає сусідка, не знімаючи долоні з плеча Марії.

— Його дочекаєшся, — зітхає мати.

Жаліють жінки хлопця, на його руках з кулею в серці помирав дід. Здобутий в дитинстві досвід не завжди застерігає від помилок, люто ненавидить хлопчина червоних міліціонерів, та риплячи підводи збірників мита. Коли вони йдуть, оті «митарі», мати просить доньку увести Леонтія подалі в поле, або в ліс, щоб, не приведи господи, не натворив лиха. Хлопчик біжить до лісу, там, наче мавпа, стрибає з гілки на гілку, накачує м’язи, щоб одного разу, як виросте, помститися за рідного діда вбивцям-комісарам. Вірші, які складає Леонтій, сестричка називає «неполадками». Присмаком гіркоти вони нагадують народні українські пісні:

«На горищі, хто там квилить, якщо ти, дідусь, повертайся до могили — голуби летять, не лякай волоссям сивим малих голуб’ят».

Читати вірші Леонтій не любить, він їх співає, співає тоскно, надсадно, своїм дзвінким пронизливим голосом.

«Не буде дитині щастя, — слухаючи пісень, потужно зітхають селянки, — почують червоні іроди, закопають, як діда Павла закопали».

Двічі вже попереджав комсомольський секретар, щоб не навіював співак журбу на людей, плакала мати, втинаючи в мозок синові сучасну мудрість, але, розуміючи матір, забувався хлопчина, як почнуть злітатися на горище голуби, так і почне щось собі мурмотіти, доки не заспіває.

«Матінко не зви мене до хати, я не можу в хаті спочивати, рідна хата наче кладовище, голуби літають на горище».

Добрі люди на селі завжди мають якось порозумітися, для них Леонтій — не дитина, а соловейко, але два секретарі, комбіду та комсомолу, винесли вирок, вчити хлопчика добрим радянським пісням. А пісні оті, російською мовою, наче кляп в роті хлопчини, не може він їх співати.

—Тоді складай добрі свої, — повчають Леонтія секретарі, — про наше вільне життя складай, про трактори на ланах, а про діда забудь. У кожної родини є своє горе, бо війна була.

Почав Леонтій складати пісень про вільне життя селян:

«Ой голодно, мамо, ой холодно, ви робите та не їсте, все жито, що літечком роде, не мито, а слово пусте».

Це вже було занадто. Почувши нових пісень секретар комбіду наказав Марії відвезти сина куди подалі, щоб не накликав біди на всю селянську громаду. Відвезла мати сина до брата в Харків, а звідти до сестри в Таганрог. Ходили морем журливі хвилі, бігав Леонтій до школи, вчив вірші Тараса Шевченка, та Івана Франка, дивувався віршованій повені Павла Тичини. «Не місяць і не зорі, і дніти мов не дніло. Як страшно!.. людське серце до краю обідніло». Замість вірша «На майдані біля церкви», він читає «Зразу ж за селом»: «Зразу ж за селом — всіх їх розстріляли, всіх пороздягали, з мертвих насміхали, били їм чолом. Випала ж зима! — що тепер всім воля, врізали вам поля, в головах тополя, а голів нема». Учня захоплювало, він намагався читати далі, але вчителька наполягала щоб читав програмне. Вона проходила по класу з артистичним підтюпцем, давала учням пораду вчити вірші, які дарують серцю крила, звуть до боротьби за щастя радянського народу. Але добре що Леонтія приймала таким, який він був, не забуваючи дорікати, щоб читав грамотне та доцільне, а не те що вихоплюється іноді з поетів, коли вони повертаються до праці після будь якого чергового свята. Якось сказала: «Склав би ти, Леонтій Григорович, вірш для газети, тільки, сам розумієш, треба щось в дусі часу». Не думаючи, прямо в класі за партою сів і написав:

«Нам би радості та світу, щоб нести в собі освіту, щоб державу будувати, треба нам державу знати. Знати воїнів, митців, хлопців що працюють вдало, що б знамено, що в руці держимо, завжди тривало!»

Про знамено Леонтій й не думав писати, але коли вже так склалося, махнув рукою й віддав вчительці. Сидячи вдома над газетою, в якій надрукували вірша, Леонтій відчув таку радість, таке незламне бажання написати щось не мимохідь, а по-справжньому, таке щоб спокусливо манило читачів, збуджувало до праці. Рідний дядько Сергій Маркович, забрав Леонтія до Харкова, порадивши племіннику більше дбати про освіту, а про його захоплення віршами сказав, що не зустрічав у світовій літературі жодного щасливого поета.

—А воно мені потрібне, ваше щастя, — зухвало усміхнувся Леонтій, і так подивився в очі Сергію Марковичу, що у нього захолонуло серце.

«Від цього хлопця треба яки можна швидше збуватися, — майнула думка, — інакше замість Москви можна опинитися в Магадані».

І збувся племінника, повернув Леонтія до сільської школи.

 

***

Аж тремтів Леонтій від гніву та образи коли спадала на думку та бійка поміж дідом та червоноармійцем на рідному подвір’ї. Зайшов він, як усі вояки, води напитися, а як побачив матір, наче здурів, почав гвинтівкою заштовхувати її в клуню, ще й клекотів, як кочет. Мати, як помітив Леонтій, не дуже й пручалася, але дід, схопивши вила, почав соромити ґвалтівника, а коли той стрілив, знайшов таки сили вдарити вояка вилами в сідниці. Мати з переляку знепритомніла, а Леонтій розгублено бігав від діда до матері, не знаючи кому та як допомогти. Куля влучила дідові в живіт і він вмирав в своєму ліжку майже два дні. До вояка покликали червоного командира, той дивився на діда, на вояка, намагався чомусь почути саме від Леонтія, як все відбувалося, але хлопець, зціпивши зуби, мовчав. Тільки коли вже санітари виносили пораненого в хвіртку, крикнув услід:

—Я вб’ю його, вб’ю!

—Не треба, хлопчику, — підійшовши до Леонтія, сказав з якоюсь покірною байдужістю командир. — Ми його самі покараємо!

Дід в ліжку нагадував розіп’ятого Христа. Лікувати його червоний командир заборонив, матері вдалося знайти старого вояка-фельдшера, він прийшов, довго обмацував діда довгими сухими пальцями. Потім сказав Леонтію:

—Не жилець твій дідок, у наступному дні помре.

—Ти як Христос, — сказав внучок діду, а той поцілував онука в потилицю та й каже:

—Сідай, послухай, що скажу. Не припадай до Христової віри ні вустами ні серцем, брехня, що у Євангелії зашифрована велика мудрість суспільства. Тисячу років під хрестом ходимо, а він навіть вогником з темряви не блимнув. Не мир іудейський Бог приніс нам, а меч. Не Бог над усім, а родина. Бо Бог це влада, а владу поважати можна не за уявну, а за реальну пошану кожної родини з боку її урядовців. І нічого зашифрованого в отій Біблії немає. Все це вигадки попів. Дві тисячі років тільки оті попи іменем свого Бога катували людей. З дитинства вбивали в мозок, що спочатку Бог, а потім вже родина. Спочатку цар, а потім батько з ненькою. А дулю вони мою не бачили. Якщо твій Святий Дух більше за рідну матір шанує сидячого на троні тирана, яка в ньому святість. Якщо держимо за святих підлабузників та агакалів влади, чи є сенс сподіватися на примирення суспільства? Це тобі мій заповіт, синку. Не впрягайся віслюком в бричку влади, бо нарешті вона тебе й з’їсть. Особливо остерігайся влади, яка прагне посісти на крові народній».

Не треба було діду вмирати. Чимало питань виникло у Леонтія, мати жахалася кожного з них, а дядько, брат матері, вище за все шанував більшовиків-ленінців. Мешкали Сергій Маркович з дружиною та дітками в Харкові. Очолював профспілку залізничного вузла, ще за часи громадянської війни став комуністом. Мати Марія наказувала синові:

—Не діда слухай, дід твій давно з глузду з’їхав, вчись у дядька, він свого не втратить!

Оце «він свого не втратить» краще було б Леонтію не чути. «Краще жити злиденним аніж озброєним воякою. Зброя робить з людини потвору, влада в кожній людині бачить віслюка, а я не потвора і не віслюк!» «Ой, пропадеш ти, синку, — нишком хрестила сина Марія, — діда згубив його гонор і тебе згубить!»

 

***

Як закінчив Леонтій початкову школу, відразу приїхав в село брат матері, Сергій Маркович, забирати його до Харкова. Подивився в свідоцтво, долонями плеснув: «Невже й справді відмінник, подумати тільки, круглі п’ятірки. А це що, невже й справді, три мови вивчав. Тоді збреши щось англійською?»

 Леонтія гнітила бурхлива радість дядька: що з того що він відмінник? Наказав дід вчитися, він і вчився, а мовами напитався від німців та французів за часи війни. Вони квартирували в дідовій хатині, а дід за своє життя не тільки з американцями, навіть з неграми спілкувався. Повернувся з-за кордону, коли царя трону облишили. Хотів побачити що буде далі. Вчив онука балакати на закордонних мовах більше за все дід Остап Венедиктович. Добрим викладачем був. А Сергій Маркович навіть в українській не тямив:

—Навіщо, коли є російська? Я Москву буду штурмом брати, мені б освіту Леонтія, я б у самого товариша Сталіна перекладачем був.

Леонтій жартував:

—Віслюком в його упряжці!

За такі жарти Сергій Маркович обіцяв надрати племіннику вуха, але племінник вже таких як Сергій Маркович осіб в баранячий ріг гнув. Бо по фізичній культурі теж був відмінником: і бігав, і плигав, і по мотузці як мавпа лазив. Леонтію б вчитися й далі, але Сергій Маркович наполягав, що залізниці вкрай потрібні машиністи.

 

***

— Горе мені, — плаче Марія Гордейчик, — захопився Леонтій залізницею. Краще б пісень співав, голубів скликав на горище. Дався йому отой залізний чортяка з вогняними очима. Бігає по рейкам, кричить, наче різаний, а в тельбушині чортяки мій синочок, янгелик мій…

Сергій Маркович сміявся:

—Ти чого, сестро, сльози точиш. Потяг дибки не стане, іржати буде — почуєш здаля. Ще рік-другий ляже довгим пасом залізниця повздовж нашого села, будеш плакати від погорди, коли примчить синочок твій потягом, під ім’ям «Йосип Сталін».

Не бачила Марія на власні очі чортяку з вогняними очима. Чула від людей що бігають такі, кричать, як різані, діточок лякають, мішають спати старим. В тридцять першому році поїхала Марія до брата в Харків, провідати сина, та попередити щоб в село не приїздили, бо недобрі чутки точаться по селам. Ох, недобрі! На той час у Леонтія була вже своя кімната в двоповерховому будинку, а в тій кімнаті її зустріла молодесенька жіночка, саме на кухні поралася як зайшла мати. Зустріла з уклоном, як рідну, нагодувала борщем.

—Відпочивайте, — каже, — а мені треба бігти, бо я вчителька, цілий гурт учнів на мене чекає.

Залишилася Марія Марківна одна в кімнаті, відчинити двері та вийти на вулицю лячно, бо за дверима сваряться сусіди. Добре що під вечір прибігли син з дружиною. У Леонтія чоботи на високому підборі, халявки гармошкою, не впізнала мати сина. Наче казковий велет виник на порозі. Зустрів бурхливо, як дитину підняв на руки, пригорнув до серця. Раділа мати побаченню, раділа дружині сина, Марині. «Дивно, — думала, — вчительку взяв: вродлива, освічена, чемна». Прийшли брат Сергій з дружиною й діточками, посідали вечеряти. Дивиться мати: живуть же люди, не тільки хліб, сало є, овочі. Невже все з села в місто везуть? Брат щось про куркулів гуторить: засіли в селах, не дають державі ні хліба, ні м’яса. Мати не може втямити про яких куркулів говорить Сергій? Звідки вони на селі, коли «митники» нишпорять по хатам з ранньої весни до пізньої осені. Навіть взимку заглядають. І не знаєш вже чи то комісари вони чи злодії. Марія думала: може воно й справді так, може в інших селах живуть оті самі куркулі з набитими митом будинками. Свиней хлібом кормлять, в пічках спалюють, щоб тільки радянській владі пшик вийшов.

Леонтій жалкував, сидів біля матері, обійнявши її за плечі. Слухав дядька Сергія, зухвало посміхаючись.

—Я так хотіла зустрітися з вами, так хотіла! — ластиться до матері синова дружина Марина.

«Вчителька а добра, не пиха яка, — радується Марія, — а син, в кого він такий, перший в Харкові борець? Невже голуби натаскали йому від Бога сили та вдачі?».

Довго ще сиділи після вечері, питали Марію про знайомих на рідному селі. Потім всією родиною Сергій почвалав додому. Втомленій довгою дорогою, неньці Леонтій з Мариною віддали своє ліжко, а самі лягли покотом на полу. Марія спочатку навіть злякалася: як це, вчителька буде спати на долівці? Але син відніс матір в ліжко на руках.

—Спіть, нене, ми молоді, нам ранком йти працювати, а ви спочивайте.

Як завжди вдосвіта зібрався Леонтій на чергування в залізничне депо. Мати з Мариною ще спали. Навшпиньки підійшов, поцілував матір в щоку, і раптом така туга охопила, така неймовірна біль утворилася в серці, що сяйнула думка: оце і все, більше я їх не побачу! Що з ним станеться не знав, але розбурхав дружину, притулив до себе, не тямлячи, що робить, сказав:

—Не вір коли скажуть що загинув, чи пропав де. Я обов’язково прийду!

Налякав Марину, та в сльози, а Леонтій сам не втямив що з ним було, звідки прийшла така дурна думка. Матері нічого не сказав, але вона прокинулась, здогнала вже на порозі, схопила за руку, мимохіть зиркнула в очі.

—Я знала що так буде, — тільки й сказала.

Йшов Леонтій до депо з важким серцем. Свідомість підказувала: схаменись, ти що придумав? Налякав жінок, а теперечки й сам нюнсиш? Все буде добре, не перший раз йдемо пасажирським до Москви. Щербатими сходами піднявся до диспетчера на другий поверх.

—О шостій треба бути на вокзалі! — нагадав, голений під Котовського, мужчина, якого Леонтій бачив вперше. Йому здалося що диспетчер занадто пильно подивився йому в лице. — Щастя тобі, хлопче, в дорозі!

Все майже як завжди, тільки замість серця розпечена каменюка в грудях. Він не боявся відповідальності за своє життя, гнітила відповідальність за життя пасажирів. Він витер рукавом дрібні краплини поту з чола. А що як не поїхати, сказати що захворів? Кочегар з помічником сиділи в кабіні, лузали соняшникове насіння.

—Замість вугілля на лушпайках поїдемо, — жартував Леонтій. — Ви сьогодні дурних снів не бачили?

Кочегар Вадим Масько, літня вже людина, пустивши вітром насіння, засмоктав цигарку.

—Снилася мені приваба, московська повія, яку на минулому тижні ми в тендері потягу ховали. Наче й не повія вона зовсім, а важна персона по справам Кагановича. Так вона чіплялася до тебе, Леонтію Григоровичу, що ти її ледь з потягу не виштовхнув. Аж я прокинувся з переляку.

В Харкові на пероні уважно зиркаючи в бік вокзалу, підійшов до Леонтія немолодий вже пиха в ошатному шевйотовому костюмі, блимнув коштовним циганським перснем на руці.

—Ти машиніст? — запитав.

—Так, — ввічливо відповів Леонтій.

—Запізнююсь я в Кремль на зліт профспілкових діячів, чи не можеш якомога швидше дістатися Москви?

—Пробачте, потяг йде за графіком, — трохи навіть розгубився Леонтій. Не може ж така освічена людина не знати, що потяг не коняка що скаче бездоріжжям. У нього навіть думка майнула, що оцей тип з перснем і є та «причина», від котрої зранку болить серце. Леонтій не цурався турбот людини, яка втрачає можливість побачити товариша Сталіна. Він не Бог, але, як людина, зробить все можливе.

 

***

Степовими заболоченими стежинами обіч шляху сумною вервечкою йшли облишені родового коріння люди. Йшли мовчки, згорблені, опухлі від голоду, начебто встали з могил на страшний Божій суд. Янголи чи примари хто їх розбере. Хіба що — Бог, але де він той Бог, в Кремлі, чи на Небі, — ніхто не скаже. В Євангелії від Павла сказано: «плачте коли всі плачуть!» Але не слізьми точилося серце Леонтія, коли зустрічав плачучих. Серце його опікала така лють, що нічого іншого сказати не міг: «Хапайте дрючок і трощіть голови отим хто вас грабує, бо краще вмерти героєм в бою, аніж голодомором під п’ятою тирана. Але люди жахалися його гніву. Ти — диявол, — казали, — як же Боже — не убий? Не убий дійсне поки не вбивають тебе. Поміж війнами держав і війною окремої людини проти держави різниці не бачу, бо очолюють державу не завжди кращі з нас. На святій крові людини вони кують собі славу.

Мало хто розумів про що говорить Леонтій. Влада від Бога так і зосталося святе непорозуміння в мозку людини. А слава вона не від Бога, вона від диявола. Про таке в дитинстві Леонтію розповідав дідусь, а мабуть за гідне слово, його, як неслуха, на призьбі рідної хати вбив рознервований червоногвардієць.

 

Comments