Частина 11

Оповідки Олексія Фокіна були насправді цікавими, люди слухали їх роззявивши рота.  Він так звик крутити гудзики, що сам складав страхітливі небувальщини, особливо про скелети не захованих мерців. Нібито вони ночами полюють на блукаючих в лісі або в степу людей і вбивають їх з особливою жорстокістю. Таким чином вони помщаються за людську неуважність до мертвих. Дійшло до того, що Фокін впевняв людей що сам був свідком, а то й учасником отаких жахливих подій. Розповідав, як втікав від кістяка солдата, якого знайшов у старому, ще за часи Вітчизняної війни, окопі.

— На скелеті ще бовталися деякі ганчірки від солдатського одягу, навіть фляга з водою на шкіряному пасі.

Коли скелет здоганяв його, Олексій чув як хлюпала у флязі вода.

—А може то був спирт? — міркував оповідач. — Коли мені спало на думку, що у флязі скелета може бути спирт, я зупинився, повернувся до мощів вояки лицем, і запитав чи не посидіти нам, не випити по ковтку горілки. І, знаєте, вояк почув мене, зупинився, кістками пальців зняв фляжку з паса, і вилив трохи спирту на свою блискучу потилицю. Мені здалося, що я бачу його очі, карі, усміхнені. Я теж ковтнув спирту, він показався мені не дуже міцним, так собі… розбавлена водою горілка. Довелося мені тоді поховати вояка, вирізати з деревини зірку, бо коли я почав було стругати хрест, могила гнівно ворухнулася. Мабуть знав вояк за що воював, комуністом був.

Тоді Олена пожартувала:

—А хіба сам не був комуністом, навіть комсомольську спілку очолював. Поки сеча в голову не стукнула.

Олексій не ображався. На початку своєї містичної, а краще сказати шахрайської кар’єри, він ще не занепав у потойбічні світи, навіть з гумором товаришував. Але з часом, особливо коли в його бізнесі почалися негаразди, перетворився в психічно неврівноважену людину. Звісно, що поміж привидів та примар, сам зробишся вовкулаком. Зіткнення з представниками зловтіхи нічого доброго людині не подарує. Це звісно давно. Але ж треба якось заробляти гроші. В сучасній Росії люди занурилися в релігійні байки. Що смішніше то рідніше. З богом спілкуватися тільки нудитися, а нечиста сила іноді від хвороби рятує, та ще й у майбутнє шляхи торить. Бо тільки за допомогою церкві все чисте стало нечистим, а нечисте навпаки — святим. Ця філософія Степана Бабури мені дуже подобалася, бо скільки не зустрічав священиків, усі вони  твердили що я повинен їх поважати, знімати при зустрічі капелюха й кланятися.

— Пішли вони під три чорти недовчені дурні, — обурено кричав Бабура. — Зачепилися за казку про Христа і повчають людей як треба жити.  

Бабура сам ходить з митрою навкруги чола, але за святого себе не тримає, бо умліває, зустрівши красуню жінку, пропонує стати його натурницею. Парубок він хвацький, хтивий, як кожний з майстрів пензля або слова. Що до його малюнків, мені вони не сподобаються. Вихватка, вибрик, намагання шокувати публіку: це сьогодні — модерн, а на мій смак дурисвітство. Бабуру художники називають Мольфаром, себто чортом, злим духом. Насправді він зовсім не злий, похнюпить запаморочену філософськими трактатами голову і ходить по майстерні, наче сновида який.  Іноді подовгу сперечається з сусідами-мистцями, а спитайте якого узбережжя філософії тримається, не скаже. Бо дуже поважає мудровані слова, невідомо, правда, звідки їх достає.

—Я працюю над експозе, користуючись екстензо художньої спадщини нашого мазюкали Федора Котова.

Усі ми розуміли сенс його фрази..На численних малюнках Котова він вишукував талановиті деталі, фотографував, готуючи таким чином до друку альбом померлого не дуже талановитого художника.

Особливо завзято сперечався Бабура, сівши на релігійного коника. Біблію він вважав за збірку детективних романів, наполягаючи, що складена вона зі шматків книжок зачитаних хворими на шлунок читачами.

Пам’ятаю один з монологів Степана.

— Про християнську покірливість засвідчує  «Слово деякого христолюбця, прихильника правої віри»: «Як Ілля  Фезвитянин приніс у жертву ієреїв і жерців ідольських числом 300 і сказав: «Запопадливо потурбувався я за господа-вседержителя!» Християни звинувачують язичників, що ті приносили  по жеребу щорічно в жертву богу одну людину.  Ілля за один день вбив стільки, що вистачало язичникам приносити жертву на протязі декілька сторіч. Вбити одного це злочин, а вбити 300 осіб — діло варте християнського бога. Якщо лічити людей знищених ім’ям християнського бога, на багаттях, у війнах, в порівняні з Христом Гітлер буде показувати себе янголом. А люди бігають по церквам, моляться небесному тиранові, ще й руки священикам цілують. Бо не бачать того, що вони по лікоть заюшені кров’ю кращих людей людства.   

У дев’яносто п’ятому році, здається мені десь на початку жовтня, я був присутній на зустрічі з митцями України. Вони підбурювали нас, українців, мешкаючи на Далекому Сході , проти політики рухівців, які спали і бачили Україну у вільному польоті. Пам’ятаю велета з чималим черевом, який палахкотів гнівом проти українських «націоналістів», які  озброїлися гаслами «Смерть імперії», і  кликали народ  до негайного входу України в НАТО.  

— Це що ж таке діється, — волав велетень, — Рада ствердила закон про мову, мені в мої п’ятдесят треба сідати за підручник. Українці, як казав один відомий вчений, поступово вимирають, а нам та нашім дітям належить вивчати мову. За яким бісом, я вас питаю? Чи нам російської не вистачає…

Коли він почав скликати загал до негайної боротьби проти української державності, я не міг втримати обурення. Добре що втримався, не затопив у пику промовцю ляпаса, тільки плюнув йому під ноги і вийшов геть. Хлопці розповідали, що промовцю рота таки заткнули, попередивши, що в сучасній Росії закони не діють, і незалежники можуть по-простому зустрітий покалічити, якщо не вбити. То був дев’яносто п’ятий рік, коли філософ Корній Товстюк попереджав справжніх українців, що сьогодні втратити незалежність, так це вже назавжди. Того ж вечора я намалював гостя, прізвище його, якщо не помиляюся, Афанасій Когут, начебто він з бухтою колючого дроту, на якій написано «Зроблено в Росії», обмотує огрядну карооку жінку в національному українському одязі. На її одязі, на оголених руках і ногах  розпливаються червоні плями крові… Коли наступного дня я подарував Когуту цей малюнок, він жахнувся. Кажуть, що шукав зі мною зустрічі, але я на той час, занепавши духом, відлежувався у Дубовицького, бо він з дружиною від’їхав у село до тещі, насолоджуватися свіжими овочами.

Потім, коли вже гості від’їхали, в студію до мене зайшов Степан Бабура.

— Ти  куди щез? — запитав він у явному запалі, — твій земляк інтернаціоналіст, шукав тебе, ледь не весь Хабаровськ на ноги підійняв. Ти що, знав його доньку?

— Яку доньку?

— Когут злякався, бо якось так вийшло, що ніби він обкрутив дротами не символ України, а свою доньку. Ти, справді, не бачив її?

—Я чув Когута, ненависті до нього вистачило, щоб хоч таким чином помститися. А художній образ народився з його лиця. Бо сам він за походженням українець.

Почувши про мою чудернацьку уяву, Дубовицький присвячував мені вірша.


Побачити невидиме спромігся,  

Бо, свята ненависть мистця

Запалює вогонь провидця,

Живі хвилюючі серця.  

Я знаю що таке натхнення,

Коли відтяли язика,

А ти щоночі і щоденно

Сурмиш загалу здалека.

Коли сама жива природа

Брутальний стверджує твій спів,

Хіба не краща нагорода

За все що зробити поспів.


Не знаю вже, чи й справді я чогось встиг зробити, зокрема нестриманих вибухів в малюнку. Намалював багато чого, але задовольнятися нічим було. Хіба що портретом своєї дружини Галини, але і Галина і її портрет все це зосталося в далекому минулому.  Погорди таке життя не викликає. Я не митець, а звичайнісінький собі маляр, розбурханий до огидного життя зіпсованою в дитинстві психікою. Все, що я вмію це заробляти малярством собі на прожиток. Десь хтось, щось про мене писав, навіть порівнював з кимось з великих. Добре що не з «Чорним квадратом» Малевича. Були хвилини  справжнього щастя, наприклад, коли над портретом матері заплакав міністр мистецтва Павло Семенович. Або коли озирнулася й заговорила з картини мати. Але що оті хвилини в порівняні з довгим життям. Не злічити скільки разів я зраджував собі, і що в порівняні з цією зрадою, зрада Галини, Олени, Стефанії. Такі вади можна пережити. А як пережити зраду батькові, коли я від його хворого відвернувся, бо запідозрив у тому, чого не могло бути? А нестерпне бажання одержати студію? Одну, потім другу, кращу, ніж у друзів? Хіба я не пильнував нагоду на корисні справи? Хіба не зазнавав почуття погорді, коли до мене приходив міністр. Пишався я, пишався собою, своїм хистом бачити те, чого не бачать інші. Так довго пишався, що не помітив, як промайнуло перед очима добра частина життя.

Підлесливим я на щастя не був. Цю рису материнського характеру я проніс через своє життя. 

Comments