Романы‎ > ‎ЗАКОЛОТ‎ > ‎

15 частина

Частина п'ятнадцята

 

Щиро казати я люто зненавидів Вовчика після того як він почав писати поклепи на Євгена Печерицю. Не знаю, де вже Євген перетнув йому шлях? Може то були ревнощі, що не на нього поклала своє око Василина. Коли ж дійшла чутка, що десь там у Гренландії чи Лапландії помер Перший, на котрого Вовчик невідомо за що гострив свої ікла, я вирішив що нарешті невгамовний майор заспокоїться. Авжеж, заспокоївся! А помста за мій удар в лице?

Кожна людина живе кількома життями, іноді водночас. Вибухаючи гнівом, думає: «За яким бісом на цю потвору полум’я душі витрачати??» Думаєте Вовчик заради свого батька нишпорив по закуткам людської пам’яті. Як би не так! Його задури не простягалися до бажання вхопити за карк людину, за її позитивні якості? Якось, при зустрічі, він вибачився за свою дурну повединку перед гуртожитком в селищі Старт.

 

Звичайно, я шанував Леонтія Григоровича. Відкину назад голову, подивлюся в начинене зірками небо — безодня пустелі. Блукати світом, як блукав розвідник Гордейчик, це блукати пустелею, де кожна зірка, як бджола, яка може вжалити тебе цілком для тебе несподівано. Не важно з якого вона вулика вилетіла.

Коли Торосова вперше вшанувала мене своїм візитом, я нічого не знав ні про неї, ні про її коханця Віктора Леонтовича. Вона прийшла подякувати за нарис про лікарню в котрій працювала. Від такої енергійної ефектної жінки очманіє навіть сліпий. А тут ще пляшка коньяку, яку вона принесла. Спочатку почаркувалися, потім погомоніли про сучасні ЗМІ. Нарешті Торосова, як лікарка, запропонувала обстежити мої легені, бо їй здалося, що вона відчула в моїх грудях побічні хрипи. Перш ніж ми опинилися в ліжку, я знав про своє здоров’я майже все. До ранку Торосова усталювала його, радила ніколи не стримувати свою хіть, що я й робив, поки одного разу не опинився в її квартирі третім зайвим. Потім було ще декілька візитів, але минуле багаття розпалити не пощастило. Зустрічалися іноді побіжно, по натхненню.

Коханці були Людмилі осоружні, ніхто не викликав відгомону в її душі, бо вона завжди залишалася затято закоханою у свого першого й останнього Бога — Віктора Леонтовича. Вона його нестямно любила, а ще більш ненавиділа. В ліжку, в нестямі ласощів, вона називала мене його ім’ям. Але як я до неї, так і вона до мене, ставилися як до чергової іграшки.

Вона завжди, навіть в ліжку трималася погордо. Її затято зціплені вуста, крижані очі, в яких не світиться жодна думка, а тільки ранкове безхмарне небо, небо пустелі, в якому несподівано сполохують блискавки і так же несподівано щезають.

— Гра це гаяння часу на ніщо. Фахівці-спортсмени не здібні думати, усе їхнє єство працює на перемогу. Це роботи, вони навіть в коханні йдуть найшвидшим шляхом до перемоги.

Щоб я не говорив, Торосова завжди певна що її пояснювання слушні. Помилки бути не може. Помилитися може хто завгодно, але не вона…

Я розумів, що Торосова шкода ще та, що тримається на хиткому ґрунті себелюбства. Тому спілкувався з осторогою. Мене не дратувала її зацікавленість Леонтієм Григоровичем, але я був певен, що для Торосової існую як постачальник необхідної інформації.

Про її сина ми не розмовляли. Вона не повідомила мене навіть коли він загинув. Одного разу я запитав, чи не шкода йому бігати туди не знає куди? Торосова відповіла байдуже позіхаючи.

— Син мій доросла людина, має двадцять років.

Сказала вона це о півроку після його смерті.

 

***

Що до Леонтія Григоровича, він не тільки не втручався, але навіть не цікавився справами сина та онука. Про Торосову висловився так: «Такі жінки зради не вибачають, а образи особливо». Я не став допитуватися що він мав на увазі, бо дещо на той час порозумів сам. Була підозра, що син Торосової загинув за допомогою батька. Це була помста коханці за те, що воно ігнорувала його почуттям.

Весь цей час Вовчик виношував надію знайти свого батька. За Сергія Кригу він мав можливість отримати деякі кошти, але на мою думку, замість грошей — кулю в потилицю. Бо Леонтій Григорович був, так би мовити, людиною загадковою. Печериця натякав що Гордейчик має маєток в Америці, і деякі вклади в закордонних банках. Але зачепитися за хвіст ласої чутки Вовчику поки що не щастило. Про Сергія Кригу не було жодної чутки.

Іноді Торосова цікавилася, як в мене посувається праця над повістю. Якщо Леонтій Григорович був за кордоном, як довго він там мешкав, які має нагороди? Я стенав плечима: «Про закордонні справи він ще довго не матиме дозволу розголошувати. Якщо ви маєте на увазі спадщину, звідки вона у розвідника? Хіба що нагороди. Тільки де вони… я жодної не бачив…»

— Може він по таборах геройствував?

— Були й табори… у кого їх не було.

— Невже стикаючись лице в лице він жодного разу не розчахнув тобі душу?

— Душа такої людини велика скарбниця, але сучасна молодь на такі скарби тільки рота щирить.

— Авжеж… полювання за чужими таємницями… Сьогодні вони усім відомі.

— Усім, та не всі…

 

***

Відразу як одержав посаду, Віктор Леонтович живився коханням місцевих жінок, у нього було все — машина, квартира, посада, врода. Якби життя взагалі мало сенс, він мав можливість досягти неймовірної величі, але Гордейчик бачив як вмирають учорашні боги, як швидко забувають їх кохані жінки… Щоб помститися їм за зраду, Віктор Леонтович не пропускав жодної спідниці.

На мою думку він не дуже розумівся на красі, не дуже розумівся на людях, він жадав брати те, що йому не належало. Коли до містечка прислали після інституту молоду родину, вчителя фізкультури, Ігоря Бекета, та  викладачку історії Марину, зі зовсім ще малою дочечкою, Віктор Леонтович наче здурів. Нічого особливого в отій Марині не було, хіба що довге руде волосся та жваві сідниці. Але голова району домігся свого, запровадив Марину директором школи до селища Березівка, а її чоловіка, Ігоря, зробив заступником голови адміністрації. Марина втямила що втратить прихильність Гордейчика якщо відмовиться задовольнити його хіть. Навіть поряд із дружиною Гордейчика, Валентиною, Марина показувала себе не з кращого боку. Але Марина справдила сподівання Віктора Леонтовича, такою нестямною була в коханні, що невдовзі Гордейчик спровадив Ігоря Бекета вчитися до Москви.

Нестримний захват наче в землю запався. Коли дзвонить Гордейчику Хабаровськ, секретарка відповідає: «Поїхав районом!». Авжеж Віктора Леонтовича можна побачити біля багаття з рибалками, або з лісорубами в тайзі. Не знайдеш тільки вночі, бо нишпорить по чужих хатах , по чужих ліжках. Бігав Гордейчик по ловецьких теренах, полював на жінок, незадоволених пияками-чоловіками, або життям взагалі.

 

Не бог, а Сонце першоджерело життя на землі. Допитливий дослідник знайде багато незбагненного в природі, але сила-силенна того, що стосується життя, залежить від Сонця.

У кожного з нас свої забаганки, своя самовпевненість. Невігласу все, що довкола, здається не вартим уваги. Я був свідком першої зустрічі Леонтія Григоровича з Вовчиком. Зухвалість слідчого не мала меж, він навіть мене не помітив, коли ввійшов трохи напідпитку, тикаючи Гордейчикові під ніс освідчення працівника прокуратури.

Леонтій Григорович зухвало подивився на документ.

— Ви відбули термін, і не маєте грошів доїхати додому. Скільки просите?

Вовчик на хвилину отетерів, подивився на своє освідчення, а в руці насправді якийсь папірець з печаткою. Майор розгублено почав нишпорити по кишенях.

— Так скільки коштує квиток до вашої неньки?

Гість вилетів із квартири Леонтія Григоровича, як окропом обпарений.

Я думав, чого літній вже чоловік уникає своєї родини, але запитати соромився. Питав я й себе, на місці діда, бажав би я спілкуватися з Віктором Леонтовичем? І відповів собі — ні! А з Вовчиком? Тільки й залишилося стенути плечима. Здався він літній людині, отой клопіт, бабратися в стерві сучасного життя.

 

Ми волаємо недосяжного, повигадувавши собі істот, які начебто слідкують за нами. Але все, що ми маємо на землі, і в небі, це лише наші вигадки. Треба визначити що у нашій дійсності панують тільки ікла та шлунок, все інше попридумувано, щоб упокорити в людині звіра. Але дедалі людство втрачає почуття сорому, мистецтво озброює людину проти людини. Дужого супроти слабкого. У світовій війні людей гинуло менш ніж повсякденно гине у сучасному нібито мирному суспільстві.

 

Якось Торосова поцікавилася, чому я в своєму віці не одружений.

— Бо двічі розлучений, — пожартував я.

— Скажемо, Гордейчик зґвалтував твою дружину, що будеш робити?

— Зґвалтував, чи звабив?

—А що, в цьому є несхожість?

— Якщо зґвалтована жінка позиває до суду і злочинця засуджують, в чому її провина? А якщо звабив, улестив, така попутниця зрадить, скільки б ти її не вибачав.

— Я б тобі зраджувала.

— Я знаю…

— Оце так… І за яким бісом?

— Щоб помститися Вікторові.

Я помітив як вона зблідла, як уїдливо спалахнули її очі.

— Ти небезпечна людина.

На її губах грала зухвала посмішка. Торосова бажала дізнатися яке враження справляє на мене Віктор Леонтович. Вона підбурювала мене не зовсім чемними епітетами в його адресу. Але я тільки стенав плечима.

—Я колись писав про нього.

Думки мої снують довкола Торосової. Я певен що ненависть її до Віктора Леонтовича немає меж. І що жахливо, вона ненавиділа навіть його сина. І хлопчик це розумів.

Вона має замір помститися. Використовувати посаду та ретельність сина, це було б винятком, вона йому мати. Але ж чекала на щось. В мене була підозра що час від часу вона кличе мене до ліжка тільки заради того щоб отримати деяку інформацію про зухвалі походження місцевого Казанови. Таким чином своїм коханням вона розраховується зі мною за мої журналістські розвідки.

Вона аж сяяла вся, дізнавшись, що Ігор Бекет залишається працювати в Москві і терміново викликає до себе дружину з дочкою. Декілька днів Віктор Леонтович ходив приголомшений. Він дзвонив Першому. «Як таке мало статися, мені не вистачає кадрів?» «Клепів в голові тобі не вистачає, — пожартував Перший. — Але я тобі знайшов посаду у Хабаровську, в кріслі зранку до вечора…»

 

Незважаючи на літа лице Леонтія Григоровича випромінювало зухвалу нестримність, особливо коли річ йшла про гідність або вади сталінського режиму. Я ніколи не суперечив йому, бо те, що чинилося в сучасній Росії, занадто перевищувало злочин супроти суспільства, особливо незаможного. В’язниці переповнені молоді, бійки, вбивства, безпритульні люди, здичавілі діти. Сучасну добу інакше не назвеш, як добою повернення людства до своїх витоків. Тільки тоді мавпа перероджувалася в людину, а сьогодні навпаки — людина в мавпу. Про це проречисту свідчить наше телебачення. Але й буденних, повсякденних фактів вистачає.

Життя розтрачене по-пустому.

Так казав про своє життя Леонтій Григорович.

Я не погоджувався з ним.

— Все повернеться, все обов’язково повернеться…

Гордейчик глумливо перепитав:

— Ти маєш на увазі середньовіччя? У Росії можливо й таке.

— Тільки-но в Росії?

— Не чіпляй тільки Україну? В релігійний зашморг українці не полізуть, ми ближче до Європи. А Європа це Ніцше, Камю, та чимало інших просвітників. Там президенти скривавлені руки священиків не цілують. Гідність не дозволяє. Вони дбають за суспільство, за сучасне життя, а не за казкове, небесне… Якщо Україна не скористується рідкісною для неї сприятливою нагодою ввійти у зв'язок європейських держав, вона захлинеться сміттям російської пропаганди. А коли отямиться буде вже пізно…

Мене вабило й захоплювало все, що стосувалося діяльності Леонтія Григоровича на терені Далекого Сходу. Цікавили люди яких він звільнів з таборів. Я майже не звертав уваги на його розвідницьку діяльність за кордоном.

Частина шістнадцята

 

Вовчика можна було пошити в дурні, бо, здавалося, він не завжди живе в згоді з головою. Прибігає якось до мене і кричить з порога:

—Я наполягаю щоб ти…

— Наполягати будеш, виховуючи своїх діточок, якщо вони в тебе, звичайно, будуть. Гості в бундючному настрої мене не цікавлять…

Я штовхнув його в груди і рвучко зачинив двері.

Я знав що він більше не подзвонить, але й не вибачить такого зухвалого прийняття. Як-ніяк він був слідчім прокура-тури, і звик щоб його побоювалися.

 

***

Намет напнутий на узбережжі Охотського моря під модринами було зшито з жовто-блакитної парусини. Ми з Євгеном Печерицею зупинилися трохи осторонь, зацікавлені кольорами. Якщо в наметі відпочивають українці і ми їх потурбуємо, образи не буде. А якщо нудисти, або коханці відпочивають? Відійшли ми метрів за п’ятдесят, влаштувалися на жовтому пісочку, роздяглися.

Море важко дихає, шерехтить пінястою накатною хвилею. Часом буває й таке що раптом здійметься хвиля горою, підійме до неба свої білі кучерявчики й швиргоне їх на нас холодним та щільним, як з цеберки, дощем. Звідки у моря такий запал? Наче й вітру немає, так… дмухне легенький, і навіть не з боку моря, а з далеких гірських хребтів, що оточують узбережжя із півночі.

А потім наче сонце на хвилях сяйнуло. Сонце, схоже із жінкою: величезні, оздоблені зірками очі, біле, золотавого полиску волосся, засмагле лице, нервовий ніс, випнута вперед спідня щелепа. Принесла її на берег висока хвиля, наче Афродіту, народжену з морської піняви. Купальник на жінці так… одна назва, дві смужки тканини. Зупинилася проти нас на пісочку, зробила рух, наче вклонилася. Питає.

— Ви хто?

— Га? — сиплий він несподіванки, перепитав Євген.

Я вже порозумів, що ця яскрава жіночка, не диво, яке впало з неба, не цариця й не дочка царя Нептуна, вона з того самого жовто-блакитного намету.

— Ми з Євгеном очманіли, побачивши вас. Ви сяйнули як сонце над морем…

Вона не дозволила мені договорити.

— Ми з чоловіком посуваємося до сталінських катівень, — мовила красуня. — Дізналися що від мого прадіда на цій землі залишився стовпчик з номером.

— Знайдете і що далі?

— Зберемо кісточки, поховаємо в рідній землі, в Україні. А може й пам’ятник поставимо з написом: «Закатований Росією!»

— Тільки не говоріть про таке кожному стрічному, бо може статися так, що від вас і номерів на цій землі не залишиться.

— Ви окремий випадок, розмовляючи з нами рідною мовою людина не зрадить.

Ми й не помітили як з намету вийшов кошлатий після сну спортивного складу мужчина, підтюпки прибіг до нас, щиро посміхаючись простяг руку, спочатку мені, потім Печериці.

— Вадим Прокопович… Ми ще вчора вас помітили, у Віри була думка що ви можете стати нам у пригоді. Бо йшли ви сміливо, так ходять тільки місцеві.

Ми з Печерицею назвали себе. Сказали що самі не місцеві, але посуваємося до того що залишилося від сталінських таборів. Мені це потрібно, оскільки працюю над книжкою про людину, якій, в свій час, довелося працювати на цій землі.

Ми допомогли мандрівникам скласти намет, Печериця поклав клунок собі на плече і ми рушили. До зруйнованих часом будівель прийшли в смерках. Напнули намети, розклали багаття, пили каву з добрим українським печивом. До стовпів, із яких ще й досі звисали іржаві колючі дроти, не підходили. Ніч була досить теплою, що трохи здивувало жінку.

— Нам розповідали, що на цьому терені навіть влітку люди мерзли від холоду.

— Працюючі на воді та лободі може й мерзли, — виказав свою гадку Вадим. — Не забудьмо що в таборах майже не було повинних людей. Від одної думки що тебе відірвали від родини не за понюх тютюну можна закоцюбнути.

Ранком ми перетнули таки обкреслену дротами смугу, за котрою починався саме табір. Невеличкі кущі сивіючого по всіх усюдах полину, де-не-де березовий стелюх, а ліворуч на схилах сопки — кедровий. Від покарбованого рівчаками схилу неприємно тхнуло. Часто-густо струмені води порозмивали старі схорони. З жовтого, впереміш з камінцями, глею стирчали кісточки небіжчиків. Два черепа ми знайшли в багнищі під сопкою. Печериця натрапив на невеличку мусянджеву іконку. Якого святого на ній було зображено залишалося загадкою, бо за сімдесят років святий сховався від очей господа під шаром зеленої корозійної речовини. Але Віра вихопила з руки Печериці знахідку, і дивилася на неї як на диво-дивне.

— На ній зображено Миколу чудотворця, бабуся казали що саме таку іконку давали арештованому діду.

Чоловік Віри, Вадим, мовчав. В усіх нас було одне бажання, щоб під шаром зеленої речовини й справді виявився Микола чудотворець. Тоді можна буде взяти одного черепа, декілька кісточок, що стирчать з глею, і сприйнявши знахідку за іконку діда Віри, повертатися додому. Так воно й сталося. Ножичком та пісочком усуміш з водою Печериця здійняв нашарування часу і ми побачили зображення людини зі списом на коні.

Віра перебувала у щасливому захопленні.

— Бабуся казали, йдіть і знайдете. Мертвий чи живий дідусь вийде назустріч. І він вийшов! Дмитро Тарасович Богун.

Щоки жінки паленіли від захоплення.

Колись у Комсомольську-на-Амурі мені довелося переховувати мерців сорокарічної давнини. На місці кладовища планували збудувати комбінат. Ми знаходили там чимало чудотворців та святих мадонн. Можливо й цей обладунок належав іншому в’язню, але я палко підтримував бурхливу радість Віри, яка здійснила заповітну мрію своєї бабусі. Ми були певні що тепер Дмитро Тарасович знайде спокій у рідній українській землі.

 

***

Два дні ми обдивлялися зарості на місці бараків. Деревина майже вся згнила, від долівки зосталася брунатного кольору порохня. Ми стояли як на стратищи перед запнутими березовим стелюхом стовпцями. Це було кладовище п’ятдесятих років. Скільки людей загублено, скільки знищено заради горстки золотого піску. Я не міг збагнути, як може купка людей, яка здобулася влади, так безкарно сваволити долею не окремої навіть людини, а навіть родині від дідуся до тільки-но народжених діточок. Ненависть опікала груди, ненависть до себе, до Печериці, бо саме такі як він, слуги народу, безпосередньо займалися знищенням народу, котрому нібито прислуговували. Він нервового струсу обертом йшла голова, Схил сопки, на якому було розташоване кладовище, раптом став сторчма, небо почало посуватися під тиском землі. Хмарина, що висіла над сопкою, перетворилася в людину, яка, ні сіло ні впало, махаючи рукою, бігла до нас, і шикала, наче натякала, щоб ми як можна швидше бігли куди подалі від небезпечного місця. Я подивився на Печерицю в очах котрого з’явився хворобливий зблиск. Віра підбігла до мене, суючи під ніс флакончик з нашатирним спиртом. Вона важко дихала, наче зробила не три кроки, а добрих три кілометри. Я відштовхнув руку Віри з флакончиком, бо мені дуже не сподобалася посмішка людино-хмарини, яка стояла трохи осторонь, глузуючи зі моєї хвороби.

—Якого дідька тобі треба, чого стовбичиш, наче злидень з простягнутою рукою…

Незнайомець так же раптово зник, як і з’явився. Я таки вдихнув нашатирної пари, сопка опала, і хмара швиденько шмигонула на своє місце в небі.

—Ходімо звідси, — квапив нас Печериця, — це кладовище не для людей зі слабими нервами.

 

Ми заходимо за першу огорожу з колючого дроту, посуваємося за другу. Йдемо потупивши очі, бо поряд зі стовпами від брами бачимо першу руїну. Мабуть це був будиночок вартових, цегла ще не встигла розпастися. Важко змиритися з думкою, що ця земля полита кров’ю і потом безвинно покараних людей. Що на цьому місці в’язнів шикували в шереги, рахували, виводячи за дроти, і при поверненні до бараків.

Біля зруйнованого барака ми зупинились. Долішні деревини стін ще трималися, але від четвертого ряду і вище деревини були повисмикувані і лежали трохи осторонь, обвуглені вогнем. Печериця почав висмикувати траву вздовж стіни, і на другому ярусі знайшов різьблений напис: «Пече…». Чотири крапки після «Пече» Євген прочитував як «риця», тобто «Печериця».

Він погладив деревину долонею, присів поряд на траву.

— Тут відбував термін мій батько. Знаєте за що? За те, що відмовився бути катом, розстрілювати засуджених до вищої кари. Десять років таборів, і п’ять неповернення в Україну. Саме тут було його ліжко. Батькові пощастило, повернувся додому живий, але ненадовго. Легені з’їв туберкульоз. Я тут буваю кожного року. Починав, навіть, відновлювати барак, але хтось руйнує. Може й справді, треба все зруйнувати, але як бути без спогаду? Було бажання полежати на нарах, як лежав батько. Але бачите...

— Ця земля належить минулому. Мені уявляється така картина. Знаходять заповзятливі люди придатний для життя барак, вербують довірливих людей, заганяють їх за дроти, а потім, як твого батька, на мотузці водять здобувати золото. Померлими від голоду та холоду кормлять живих, і все це відбувається завдяки вам, Євгене. Рабів сьогодні в Росії вистачає. Так що не будемо простягати руки злодіям.

 

Comments