08 частина

Частина восьма

Розповідає Леонтій Григорович.

«Василь Степанович Крига знайшов мені при харківському будинку НКВД якусь мишачу норку, правда з вікном на південь, приніс мені десять архівних справ на людей засуджених до таборів, дві — на заслання, а ще пообіцяв познайомити мене з людиною, яка йде по статті до страти, але сам він, Крига, зробить все щоб зберегти хлопцю життя. «Це саме та людина, яка вам потрібна, — упевняв мене Василь Степанович. — Майже не відчуває болю, володіє хистом навіювати на співрозмовника свої переконання, талановитий поет, але націоналіст до мозку костей. Якщо, каже, не вб’єте буду все останнє життя боротися з більшовизмом». Спочатку я подумав що так грати з життям, а особливо з чекістами може тільки хвора на голову людина. Прочитав збірку віршів «В поті чола», нічого особливого, але парубку двадцять чотири роки. Якщо дати можливість напише й не таке. У Криги вдома за чаркою горілки обговорили що робити з поетом надалі. Можна було звільнити за недоведеністю фактів, але на тлі того що робилося в державі, ми могли втратити цінного співробітника. На той час було знищено чимало україномовних поетів, а Зацепу, нате вам, відпустили. Нам же потрібна була людина з безперечною репутацією. Я не став ризикувати, зустрічатися з поетом в мурах НКВС. Крига зробив все, щоб Зацепа одержав вирок — заслання на Далекий Схід. З архівних справ на людей засуджених до таборів я обрав журналіста й письменника, які теж добували термін на Далекому Сході: Дмитра Мазура в Амурлагі, і Степана Байрачного на Магадані. Саме Зацепі я мав намір поручати визволення отих молодих хлопців з неволі. Не подумайте тільки про втечу чи щось подібне. Олег Карпович наділив мене необмеженими повноваженнями, дещо з них я мав можливість передати своїм помічникам. Щоб не повертатися більше до Василя Степановича Криги, скажу що вже в тридцять сьомому він працював в Румунії, а на початок війні в Америці. Зі Стефаном Зацепою ми познайомилися в Хабаровську на конспіративній квартирі місцевого НКВС. Він почувався занадто вільно, відразу запитав на кого й заради чого він буде працювати. Я відповів одверто: заради визволення України з російського рабства. Він реготав хвилин мабуть з десять, ніяк не міг заспокоїтися. «І як ви це собі маєте, товаришу Гордейчик?». За допомогою викривальників звіриної суттєвості радянської влади за кордоном, відповів я. Це вперше, вдруге — розповсюдження української мови. Збережемо мову — збережемо націю. Може статися що нашого життя не вистачить, цю справу продовжать наші діти. Два дні ходив він по квартирі хитаючи від недовіри головою і вибухаючи зухвалим сміхом. Але погодився таки. «Моє діло писати, а ваше розповсюджувати написане. Війну більшовизму я оголосив давно, зброї своєї не складу до самої смерті. Якщо потрібна якась допомога, будь ласка, тільки не треба зі мною лицемірити. Я людина слова». Через тиждень ми були з Зацепою в Магадані, але замість Степана Байрачного знайшли тільки тризначний номер на його могилі. Впавши на коліна Зацепа плакав, потім на пароплаві до самого Владивостоку скрипів від люті зубами, і я став собі міркувати, чи зможе настільки емоційна людина втриматися на такій посаді? З Дмитром Мазуром нам пощастило, в тридцять п’ятому році його перегнали по етапу від Сковородіно до Комсомольська-на-Амурі. Очолював табір надзвичайно послуж-ливий чоловіче з вусами і зачіскою під Сталіна. Він дозволив нам спілкуватися з засудженими, Зацепа тлумачив мені що треба визволити з табору усіх письменників, але мені не сподобався навіть Мазур. Не побачив я в ньому того козацького очарування про що натякав Василь Крига. Похмура, виснажена життям людина, не вмита як слід, не голена, такою ж була газета, яку він раніш робив. Хотів я під свою відповідальність вивести його в місто, в той день комсомольці-добровольця святкували закладення першого корабля, але Дмитро начебто злякався, думав підстава яка. В Комсомольську де-не-де сплескували музики, ревіли гучномовці, на танцювальному майданчику баяніст тихенько награвав вальси, чекав коли закінчать свої промови директор закладу та командарм Блюхер. Рвалися на глухі уламки слова командарма: «Ви збу…вали су… вер… і… ні… те…». Це була занадто весела красномовна річ. Зацепа сміявся: «Вони збували суверенітет! Молодець, командарм, правду матку говорить!». Я намагався вгамувати невгамовного поета: Блюхер говорить що комсомольці збудували судноверф, що саме тепер починається творча праця… Але Зацепа вже помітив танцювальний майданчик, спіймав за талію якусь дівчинку і кружляв з нею під мелодію вальсу. Не вистачило терпцю дівчатам, пішли виписувати танцювальні «па» по дбайливо струганим дошкам майданчика. Підіймаючи чубчик пари над закопченою трубою вітав переможців капітан пароплава «Колумб». Я думав, потанцює Стефан з дівчатами й забуде про зоставлених в таборі письменників. Але — ні. Поки пливли на пароплаві до Хабаровська він не те щоб розмовляти, навіть не дивився на мене. «Ви легковажна людина, Стефане Павловичу, — повчав я його, — ми не в олов’яних солдатиків граємо, один непевний крок і полетять не тільки наші голови, але й голови цілого гурту талановитих розсіяних по світу людей. Я завжди мав передчуття, що моя доля дасть мені довгі часи життя. Роки летіли так стрімко й невпинно, що я не встигав озирнутися, а коли вже опинився на відстані подиху від старості, сів та запитав себе: чи збулося те, про що мріялося в юнацтві? В оберті часу не все можна було помітити, але я визначив, що життя моє склалося краще ніж я на нього чекав. Україна стала незалежною і я свідок тому. Тепер мені не соромно перед мертвими, які не дотягли до мети, не вистачило здоров’я, впертості, або навіть надії. Правда, вони зробили своє діло, більшовики, як пацюки в бочці, з’їли свою ідею, розтягли на шматки все, що було зроблено рабами їхньої кривавою влади. Вони й зараз ссуть народну кров. Але це в Росії, Україна йде своїми нелегкими шляхами. І не біда, що ненька не знає багатьох своїх героїв, вони не в образі. Вони й сьогодні не можуть відкрити свого лиця, бо одного разу дали слово умовчувати про своє існування на протязі двох сторіч. Щоб не постраждали діти та онуки вояк невидимого фронту. Навіть поміж українців ще зустрічаються божевільні люди, які погордо заявляють, що Україна, як держава, на планеті Земля ніколи не існувала. Ну що ж, не існувала на Землі, так існувала в Небі. Існувала в серцях народу. Хай бовтають невігласи, що були тільки хвальковиті дурні, які завжди носили цю державу в собі. Коли одного разу до отих хвальковитих хтось прирахував Тараса Шевченка та Лесю Українку, я перший раз за своє довге життя, вдарив дурню в потилицю струмом гіпнозу, теперечки він забув що в світі існує Росія, а є і завжди була тільки одна держава, велика та незламна Україна».

Слухаючи Леонтія Григоровича, я мовчки тупцяв біля відчиненого в простір вікна, і десь там, за дев’ятиповерховими будинками, за садами та городами дачників, майорів переді мною рідний шахтарський осередок. Там жили мої сестри, мої племінниці, там в затишному лісочку стоїть могила моєї матері, трохи, правда, порушена збірниками металу: позривали залізні ланцюги, але стояки не витягли. Немає, щоправда, могили батька, та що поробиш, такою була епоха.

***

Ніякого ореолу таємності. Син Василя Степановича Криги, після того як його звільнили з КДБ, злодіював (як кажуть), постачаючи коштовну деревину на експорт. Добра частина грошів, звісно, осідала на особистих рахунках за кордоном. Але знайшлися поміж його братків тямущі фахівці. Вирахували що Сергій Крига веде з ними нечесну гру, і, загрожуючи розправою, запропонували завернути борги. Сергій втік, але якимось чином повідомив друзів батька, що знаходиться в складному стані. Готівки на квиток та підкуп людей, котрі б допомогли йому безпечно вибратися зі сховища, він не мав. Але у батька, Василя Степановича, в Америці живе людина, яка не тільки смерть, але й декого з місцевих авторитетів за горло тримає. Онук його, Петро Вовчик, якось висловився: мій дід місцевих братків боїться, як вовк кози. Але все це слова. Життя навчило Сергія Кригу бути обережним.

Він не знав, переховуючись в одному із селищ під Охотськом, що Леонтій Григорович прилетів з Америки відразу, як йому подзвонили. Поселився він, як ветеран війни і праці, у Будинку ветеранів. На якому терені зустрівся з онуком Вовчиком, мені невідомо, пішла чутка, що слідчий прокуратури шукає свого діда, який нібито живе анахоретом в одному з будинків, збудованих за часи радянської влади геологами. Знав Вовчик, що за його пошуками стежать не тільки братки з бригади Сергія, але й фахівці ФСБ.

Що тут казати… весела доба надворі. Учорашній офіцер КДБ повинен ховатися від братків, а вони, оті братки, здебільш вихідці з того ж комітету, хіба що чином та званням нижче. Честь і сумління держави потопало в криміналі. А що ж далі буде? Чи виникало таке питання, наприклад, у Сергія Криги?

Батько Сергія, Василь Степанович Крига, любив повторювати, що його син буде добрий козак. В свій час він прославить Україну боротьбою за незалежність. Але, як і старого Кригу, Сергія спокусила служба в КДБ. Він погодився, кожна розумна людина розуміє, що безпека держави — одне з головніших домагань часу. У сімдесяті роки про незалежну Україну якось не думалося. Гнітили вісті про арешти та судилища над письменниками, але Сергій Крига був певен, що помилятися радянські судді не здібні. Що кожен в’язень заслуговує одержаного покарання. Який сенс махати руками, як вітряк крилами, коли на жовнах немає зерна?

Василь Степанович Крига в тридцять шостому році врятував від таборів сестру Гордейчика, Катерину. Майже шістдесят років минуло, і нарешті Леонтію Григоровичу випала нагода допомогти сину давно вже померлого полковника. То не біда, що Василь Степанович помер, померла давно й сестра Гордейчика Катерина, але живий ще Леонтій Григорович. Не біда, що старий, не біда, що у сучасній кримінальній Росії суд над людьми чинить не закон, а злодії в законі. Леонтій Григорович прожив довге життя, навчився бути обережним, а коли треба й нахрапистим, якомога розумніше користуючись одержаним життєвим досвідом.

***

У 1985 році Василь Степанович зустрівся з дружиною та онучкою у Москві, коли Сергію випала нагода відпочити усією родиною в Сочі. Батько запрошував Сергія з дружиною та дочкою до себе, на двійку днів погостювати, але Ніна Петрівна відмовилася, завертіла відразу носом, наче тертого креню понюхала.

— Міста огиднішого за Москву не зустрічала, — заявила вона, маючи на увазі випадок, коли три роки тому взимку у неї здерли з голови шапку і висмикнули з рук торбинку з грішми та квитками на літак до Хабаровська.

— Зустрілися, як мокрим рядном накрилися, — пожартував тоді Василь Степанович, і додав сумно. — назад будете їхати, хоча б на могилу прийдіть.

Батькові Сергія на той час сповнилося вісімдесят сім років, але у нього був гарний вигляд, і Сергій на жарт батька відповів жартом.

— Старе, як мале, чого закортить, того й просить. Ти, тату, ще й мене переживеш.

— Добре, сину, я не гнівлюся… Запам’ятай тільки одне. Життя вам на хвіст сідає. Скрутно буде тобі, дуже скрутно. Тоді знайди Леонтія Григоровича Гордейчика, або його сина, Віктора…

— Старий, а жвавий, як муха в окропі, — споминаючи Василя Степановича, вже у вагоні метрополітену коментувала зустріч дружина.

— Покоління, яке не знало відпочинку. Дряхліють ті, хто, що не рік, на море поспішають…

Сергій тоді перебував у глибокій образі на дружину. Коли прилетіли до Сочі, він подзвонив батькові, але на дзвоник ніхто не відповів. Він наполягав, що треба їхати, але на дружині вже шкура горіла.

— Налякав, аж у душі похолоділо. Подивись які красені на мене зиркають. Користі тут з тебе, як з цапа вовни.

На той час Сергію Васильовичу було вже сорок п’ять років, а Ніні Петрівні ледь за тридцять. Вона була вродливою, тендітною жіночкою, і пішла скоріше за посаду Сергія, аніж за його погляд. Усі вродливі жінки нахаби, а Ніна Петрівна була нахаба особиста. Коли вже в Москві Сергію сказали що батька поховано, він відправив дружину з дочкою в Хабаровськ, а сам поїхав на цвинтар до могили батька. Там вони вперше й зустрілися, Сергій з Леонтієм Григоровичем, який прилетів на похорон з Америки.

— Як ви встигли? — дивувався Сергій, — він що докладав вам, коли помре?

— Серце мені докладало, хлопче, — зітхнув Леонтій Григорович. — Хіба тобі тоскно не було, коли батько в останні хвилини на білий світ дивився? Хіба він не кликав на тебе… Кликав, але ти, Сергію, не хотів почути. А якщо й почув, не озвався. А я почув, бо не міг не почути. Отож і ти запам’ятай, як щось трапиться, позви… подумки позви, чи наголос, але з відчаєм. Я приїду…

В душі Сергій посміявся над пропозицією Гордейчика. «Так ти й прилетиш!» — подумав, і аж сахнувся, почувши:

— Приїду, синку, не сумнівайся… Я всі твої думки читаю, й надалі можу дещо натякнути. Прилип ти до своєї дружини, як до Ганни Пилип, але запам’ятай, — не твоя вона, і дочка твоя не від тебе… Ще рік і втече вона разом з твоїм майном…

Так воно й сталося. КДБ на той час розкидали вітрі політики Бориса Єльцина. То була не перебудова, а руйнування держави. Фахівців розкидало по світу, як осіннє листячко. Дружина покинула Сергія відразу, як стало скрушно з грішми. Знайшовся новий руський в малиновому піджаку. Тоді й скупчив Сергій довкола себе молодих офіцерів КДБ, зареєструвавши суспіль-ство з обмеженою відповідальністю по заготівлі та перероблені деревини.

За радянською владою Сергій Крига відповідав за безпеку в лісовому господарстві. У лісництві про нього байка була: голий, як Кур-Урмійський ліс, де жінок хапає біс. Сергій завжди був людиною чемною, сумлінною, красень статурою й лицем, так що жінки, побачивши його починали говорити, як шовком шити. Але Сергій шанував свою посаду, не пиячив, не курив, не зраджував своїй зрадливій дружині. Щоправда, поки вона не збігла. А вже потім закрутився, як тріска в ополонці. Жодної жінки, яка чіплялася на шию, не проминав. Навчився шахраювати, крутити, як швець шкірою, доки не нажив собі ворогів і не тільки у своєму середовищі. Перші роки кублився з товаришами, як квочка з курчатами, щоб у кожного була квартира, машина, але, чим далі, тим скрутніше було працювати. Зокрема обкладання додатком, доводилося давати хабару податковим офіцерам, знаходилися хабарники у міністерстві лісової промисловості краю. Тепер вже про нього казали: зранку Крига ясний, як сонечко, в пообіддя білий, як глина, а ввечері червоний, як рак. А червоний від гніву, бо, про вовка помовка, майже кожну машину з деревиною до кордону супроводили любителі набувати клопоту. Чому клопоту? А тому, що Сергію було дешевше наймати охоронців, аніж роздавати урядовцям хабару. А охоронці вміли усувати усі вади на шляхах до збагачення лісорубів.

Не знаючи, де ховається Сергій, Леонтій Григорович знемагав від тривоги за нього. Але останнім часом дійшов висновку, що його лігво може бути якщо ні в нетрях Мяо Чану, так десь недалечко від міста Охотська.

***

Про свого діда, Леонтія Григоровича, Вовчик вперше почув від батька, Віктора Леонтовича. Батько сказав, що дід загинув у таборах Колими, але могили його вже не знайдеш, бо не тільки номерів на кілках, але й кілків вже на могилах не залишилося. Коли Леонтій Григорович подзвонив і назвався його дідом, Вовчик ледь не виматюкався. Але на зустріч прийшов. Як вони зустрілися, про що балакали, ні Вовчик, ні Леонтій Григорович мені не розповідали. Але після зустрічі з дідом, Вовчик закрутився, як тріска в ополонці. Він отримав від діда завдання знайти Сергія Кригу. При цьому нікому не розповідати про їхню зустріч, а, навпаки, пустити плітку, що він шукає свого заможного діда-американця. Гроші від Леонтія Григоровича Вовчик одержав чималі, був, навіть, натяк, що дід допоможе онукові перебратися до Америки. Перш за все, Вовчик налагодив стосунки зі співробітниками Сергія Криги, а за тими, хто запідозрив в ньому не зовсім надійну людину, почав стежити. Тамуючи подих підкрадався до верхньої площадки сходів і чекав коли буде повертатися до своєї квартири хтось із бригади Сергія Криги. Особисто його цікавило, коли приходило декілька осіб. Тоді він чекав їх на лавочці біля будинку. Якщо виходили п’яні, прикидався п’яним, і бурмотів що не може відкрити пляшку горілки. Потім запрошував хлопців до себе. Ще вчора нездатний на погані вчинки, Вовчик почав жити невідповідно до своїх достатків. І нічого неможливого в цьому не було. Гроші йому на пошук Сергія дідусь давав чималі. Треба тільки знайти цього Кригу, допомогти йому втекти за кордон, і він сам матиме можливість опинитися в Америці. Що до батьківщини, нехай він і народився в Нанайському районі, землею батьків завжди уважав Україну. Ні, не з дитинства, навіть не з юнацтва, а після першого спілкування з дідом. Якось вона у нього вибухнула, любов до Україні. Вибухнула зненацька, наче він ступив ногою на приховану кимось вибухівку. Тоді саме дід повідомив онука, що його дідове серце належить Україні. Синові, Віктору Леонтовичу, все одне де жінок ґвалтувати, але Петро Вікторович повинен знати своє коріння. Не обійшлося, мабуть, і без гіпнотичного впливу.

***

В червні дев’яносто третього року я одержав від Сергія Криги зошита, в якому, неперебірливим писанням, він розповідав про якусь, на мій погляд, нісенітницю. В якому році і в якому місті відбувалася ця подія я так і не втямив. Була надія зустрітися з Сергієм, про дещо запитати, але з-за його зникнення, відповіді на свої питання я так і не знайшов. Звіт Сергія подаю з невеличким скороченням. Можливо в чомусь я допускаю помилки, бо писання було й справді занадто нечітким. Здається що писав він його на ходу потягу, або автобусу. Деяки слова і навіть рядки неможливо було зрозуміти, і я їх записував на здогад.

«Я був вельми здивований, коли мені запропонували прийняти участь в суді над Леонтієм Григоровичем. Це був суд не товариський, не громадянський, а скоріше номенклатурний. В державі поширювався розбрат вчорашніх урядовців, котрі в свій час вершили судьби людей не впливу, бо, потай від усіх, Вовчик почав енергійно вивчати українську та англійську мови. Від діда він порозумівся двійкою англійських фраз, а українська мова лягла до язика якось відразу. Навіть Леонтія Григоровича здивувало, як швидко опанував вимовою своїх пращурів. розуміючі що роблять і навіщо. Суд відбувався в Домі ветеранів, присутніми були не тільки старики, але й сучасні представники демократичних партій. Осіб отак біля сотні. Я вперше побачив Леонтія Григоровича за імпровізованою трибуною. Він бив себе кулаком в груди і кричав що ніколи не був зрадником трудового народу, але Перший тримав в руці аркуш з печаткою, на котрому чорним по білому було надруковано, що за часи Єжова, Леонтій Григорович виконував розпорядження комісаріату по знищенню державних злочинців за кордоном. Це було не тільки показово але й повчально. Розчленовані ленінці схрестили шаблюки, намагаючись показати новій владі, що вони завжди були гідними захисниками демократії. За винятком, звичайно, таких осіб, як Леонід Григорович. Голос Першого тремтів від сміливості, на яку він спромігся вперше за своє довге життя.

— Треба тобі, Григоровичу, покаятися в своїх гріхах, бо тільки каяття робить людей вищими істотами…

— Гаразд, але тільки після вас, товаришу Перший, — занадто саркастично відповів Леонтій Григорович. — Перед судом загалу я згоден покаятися в своїх гріхах, але тільки після вашого каяття, товаришу Перший. Бо розпорядження на знищення ворогів народу за кордоном підписували саме ви.

— Це брехня! — скоріше злякано ніж несамовито вигукнув Перший, — я за тим часом був на посаді голови відділу по боротьбі з саботажем на транспорті.

Леонтій Григорович підняв руку, прохаючи уваги.

— Ви можете собі уявити на які дрібні часточки ділився навіть невеличкий відділ НКВС. Скільки в ньому було розповсюджень. А голова, пане Перший, виконував від жаху навіть мовчазні розпорядження зверху. Я зберіг копії ваших, пане Перший, приказів на знищення закордонних осіб. Прикази йшли до мене за вашим підписом. Бажаєте перевірити, пане Перший! Чи спочатку нехай це зробить головний суддя, товариш Осипов? А ми побачимо якими очима він буде дивитися в лице загалу, коли поряд з підписом Першого, побачить підпис свого батька Осипова Степана Венедиктовича!

Загал вибухнув аплодисментами. Експерт Ваніфатьєв, піднявши руку, зосередив увагу загалу на своїй персоні.

— Підписи названих осіб стверджено експертизою. — Ваніфатьєв помахав в повітрі папірцями з державною ознакою. — Але це ще не все. Ми маємо документальне ствердження, що Леонтій Григорович попереджав осуджених на покарання людей, а потім давав в закордонні газети відомість про їх вбивства. Один з отих мерців сьогодні присутній в нашому загалі, а саме Петро Романович Романенко. Він приїхав з Аргентини, розповісти нам яким чином виконував Леонтій Григорович розпорядження нашого обвинувача пана Першого.

Першим вскочив з-за стола суддя Осипов.

— Це змова сіоністів! — вигукнув він, ляснувши долонею по столу. — Хто давав розпорядження викликати сюди цього недобитка Романенко. — Ви знаєте, хто він такий! Це бандит, який з гвинтівкою в руці полював на радянський комісарів…

Як я й передбачав, показне судовище перетворювалося в словесну бійку. Але більшість загалу наполягала вислухати аргентинця за українським походженням.

—Романенко! Дайте слово Романенко!

Я не міг порозуміти за яким бісом Олег Карпович перетворився у Петра Романовича. А що з Аргентини приїхав саме Олег Карпович сумніву в мене не було. Ще трохи і в мене піде обертом голова, все що відбувалося в будинку ветеранів здавалося мені завчасно спланованим спектаклем. Я шукав на лиці Олега Карповича слідів торжества та не знаходив. Заглиблений в свої думки, він мав вигляд мислителя, який не тільки обмірковує сучасні події, але й просякає майбутні.

До трибуни Олег Карпович не пішов. Незважаючи на свій похилий вік, новоутворений Романенко був занадто високим худорлявим чоловіком, з засмаглим обличчям, та дивно виразними очима.

—Я десятого року народження, — почав він свою промову. — Мені дев’яносто чотири роки. В той час, коли ми познайомилися з Леонтієм Григоровичем, мені було двадцять сім. Яке я лихо вкоїв Сталіну здогадатися не важко. Мої, хлопці, з Вінниччини, в тридцять третьому році відбивали у комісарів украдене у селян майно. Втекли арешту, пощастило добратися до Румунії, потім до Франції, а в січні тридцять восьмого Леонтій Григорович попередив їх, якнайшвидше від’їхати куди подалі. Таким чином вони опинилися в Аргентині. Остап Череватенко повернувся до Франції, воював проти Гітлера, де й загинув, а Олесь Коврига помер у дев’яносто восьмому. Писав українською мовою вірші, при нагоді просив передати збірник Леонтію Григоровичу з вдячністю за подароване життя. Я прилучаюся до підпису на збірці, і перепрошую вас, Леонтій Григорович, прийняти від нас цей скромний взірець нашої пошани.

Підійшовши до обвинуваченого, Олег Карпович розгорнув книжку і не дуже виразним, старечим голосом прочитав вірша.

Хто зрадник, хто герой посвідчить час,

Трималися ми рідного загалу,

Хай комуністи ненавидять нас,

Брехню на нас спотворюють зухвалу.

Ми зціплювали зуби коли нас

На смерть голодомором обрікали,

Коли на тебе, робітничий клас,

З надією селянською гукали.

Ніхто нас рятувати не прийшов,

Своє життя ми самі рятували,

Бо ненависть до влади, і любов

Ми до батьків завжди в серцях тримали.

Бурхливих аплодисментів не було, бо не всі присутні в залі ветерани підтримували головну ідею вірша. Вони звикли визначати за свій обов’язок перш за все шанувати свою державу, свою владу, а потім вже батьків та родину взагалі. Я аплодував, але особливо не висовувався, головне щоб мою підтримку побачив Леонід Григорович. Добре що біля мене сиділи молоді хлопці, які з самого початку підтримували підсудного».

Дивна річ, декілька разів перечитував я написані Сергієм рядки, і кожен раз спадало мені на думку, що написано це було не Сергієм, а його батьком, Василем Степановичем Кригою. Що насправді нічого такого не було, але саме таким змальовував в уяві чекіст суд, не тільки над Леонтієм Григоровичем, але й над собою. Він був певен, все, що вони роблять, роблять на благо державі і народу. Можливо так воно й було, але, доля призначила нашім батькам тяжкі випробування. Вони намагалися жити чесно, але не завжди все виходило у них гаразд. Бо військова людина повинна виконувати накази, сенс котрих не завжди могла порозуміти.