Розділ 42 - 43

Розділ сорок другий

Український шинок в Комсомольську

Андрій Заксор свого часу мав чималий вплив на місцевих працівників НКВС. Православні боги, як казав поет, не встигали прибирати до себе небіжчиків-урядовців, а предки нанайців попереджали своїх дочок та синів не сувати носа в справи росіян. Прищемити вони його не зможуть, бо коротенький. Так почав свою нічну сповідь старий.

– Викликає мене одного разу довгоносий грузин в Хабаровськ, питає: «Кажуть, що ти хохол за походженням, їхньою мовою з місцевими малоросами сполучаєшся?» Саме так, відповідаю, все, про що вони говорять, перекладаю та записую нанайською мовою. Дуже, кажу, смішно виходить. «А російської свої записи перекласти зможеш? – питає чекіст. Я тут же починаю перекладати: «Сидять дві пташини на ясені, дивляться як виблискує голена потилиця у Степана Ступи, та лупиться від сонця червоний ніс у Віктора Самійленка. «Ти, луплений, чого похмурий такий? – питає Ступа товариша. «Як пішов ти у відпустку працювати, ночами працювати не можу, – важко зітхає Самойленко. – Раніше працював в сяйві твоєї потилиці, вона в тебе що місяць сяяла». Піднявши догори палець, чекіст зупиняє мене. «Невже насправді голені чоловічі голови можуть замінити електрику?». Люди кажуть. Що се так, – відповідаю. Другого дня йде в Комсомольськ розпорядження: голити усіх робітників до блискучості! «Навіть жінок? – питає директор закладу. Чекіст гарячково шукає влучну відповідь, бо голити жінок це вже занадто! Тоді чекіст каже: у тебе на заводі працюють котовці, ти запитай їх чи голилися жінки в кінармії Котовського. Голилися, відповідає директор, бо вошва заїдала. «Тоді вам треба діяти, дивлячись на обставини». Почали на заводі обривати мужиків, жінки в розпач, вирішили, що почалася війна. Але про війну по радіо ні слова. І ніхто не знає, за яким бісом лишають кучерів знатних місцевих серцеїдів. А тут ще одна заковика, на голених черепах, не те що каска, капелюх як слід не сидить. Почали чоловіки жіночі хустки під каски пов’язувати. Приїздить чекіст на завод, приходить в цех, а там замість голів лампочки сяють. Бо усі робітники в касках працюють. Інакше не можна, каже директор, бо техніка безпеки…»

Майже всю ніч Заксор розповідав байки про свою юність. Ми з Ганною реготали так що у вікнах скло дзвеніло. Прокинулися о дванадцятій.

– Чи не поїхати нам в Комсомольськ? – пропонує Заксор. – Є в місті ресторан під назвою «Шинок-первач». Дорогий щоправда, але працюють там справжні українці, хлопці та дівчата в вишиванках, страви українські. Пом’янемо українських поетів Загула та Лозовягіна.

Ганна, опустивши додолу очі, готує каву. Вона згодна поїхати, але кишені пусті. А я що, блазень який, чи лайно нікчемне?

– Домовимося так, – кажу, – я твій коханець, а ви, Андрію, мій рідний дядько. Так що пиячити будемо на мої гроші.

Поїхали. До автобусної зупинки пішки, а далі вже автобусом. Десь через сорок хвилин заходимо до шинка. Вітають нас дівчата в українських сорочках, з кожного на вході беруть по сто карбованців: пароль у них такий! А потім іспит – чарка самогону кожному та скибка хліба з салом. Вип’єш – ти свій, а не вип’єш – гуляй собі далі. Бо який ти українець, коли від сала з горілкою відмовляєшся. Чарки, звісно, невеличкі, хильнули ми і, жуючи хліб з салом попрямували в супроводі офіціантки до столу. Вона до нас звертається українською мовою:

– Ласкаво просимо шановні гості, відпочивайте, замовляйте страви українські, від смачних до смачних звичайних. Сидимо ми, дивуємося: на стінах портрети українських письменників, покриті рушниками, під портретами на стільчиках живі квіти, дівчинка на невеличкій сцені грає на кобзі й тихесенько щось наспівує. Давно я пропонував нашому консулу, Олександру Данильченку, поїхати до Комсомольська, зайти в «Шинок-первач», але у нього на відпочинок не вистачає часу. Не ближчий світ їхати з Владивостока до Комсомольська.

Замовили ми пляшку горілки від Немирова, українського борщу, полтавських галушок. Гостей в шинку в пообіддя небагато, ото ж я попросив дозволу сказати тост.

–Сімдесять років минуло як зустрілися як зустрілися в Комсомольську видатні українські поети Іван Багряний та Дмитро Загул, спілкувалися вони тут з місцевими поетами Олександром Гаврилюком, Григорієм Колісниченко та вашим сьогоднішнім гостем Андрієм Заксором. Крім Заксора, всі вони відійшли у вічність. Але ми пам’ятаємо їх, читаємо їх твори, вчимося у них любити свою вітчизну.

Випили мовчки.

Мене здивувало що ідея відкрити український ресторан прийшла в голову уродженцю Вірменії. Вірменин не тільки шанував але й добре знав українську мову. На жаль на той час він від’їхав по своїм справам в Хабаровськ.

Після чарки самогону та двох чарок горілки від Немирова, мені зробилося дуже сумно, а тут ще співачка зі своїм «місяцем на небі…». Заплакав я, як мала дитина. Ганна почала мене заспокоювати, цілувати в мокрі від сліз щоки. А мені того й треба. Дуже подобаються мені поцілунки молодих та вродливих. Авжеж я підігрував випадкові. Хіба не всі люди, що жінки що чоловіки чинять так само. Мені здається що усе своє життя у мене було не те, чого я хотів. А бажання знайти те саме, чого хотів з часом не зникає. Навпаки воно посилюється. Я нишпорю по кишенях, шукаю папірця, щоб записати телефон українського вірменина, а більш за все таким чином заспокоїтися, бо моє чоловіче єство охоплене полум’ям ніжності до Ганни. Вона сміється, припадає лицем до мого плеча. Заксор теж сп’янів, але кров у нього вже не та. Мабуть він заздрить мені, як я заздрю молодим хлопцям, які йдуть поряд з молодими красунями. Отак заздрив Лозов’ягіну Загул, коли молоді жінки віддавали перевагу молодшому, вродливішому, а може я талановитішому. Молода україночка щось шепоче до вуха Ганні, та червоніє, як школярка. «Невже в ресторані існує кімната побачень, – думаю я, – якщо така є, скільки коштуватиме година перебування?». Дурні думки лізуть у голову п’яному невігласу. Я розумію, зараз ми знаходимося в центрі уваги, офіціантки намагаються бути нам корисними і ласкавими. В мене починають виникати сліпі підозри, бо якийсь парубок з темного кутка занадто пильно вдивляється в лице Ганни. Я торкаюся пальцем долоні офіціантки: «Будь ласка, склянку холодної води?». Вона приносить приємно охолоджуючий морс з журавлини. Але я просив води! Таке ставлення до гостя починає мене дратувати. З’являється навіть острах, що мені не вистачить командировочних щоб заплатити за обід.

Знову торкаюся пальцем плеча офіціантки. Питаю, як звуть, хто навчив української мови? Голова йде обертом, не втямлю тільки від горілки чи від молодих жінок які оточують нас в цьому українському ресторанчику? Офіціантка відповідає, що звуть її Наталкою, що мови навчилася від батька, викладача всесвітньої літератури в педагогічному вузі. Що минуло вже дванадцять років як вони виїхали з України, з Житомирщини, бо дуже тяжко жилося багатодітній родині. Я запрошую Наталку до столу, розповідаю про Грицька Синьогуба, журналіста, котрий все своє життя працював в російських газетах, але на моє запрошення написати в україномовний часопис, написав роман, який присвячує невгамовному Лозикову, себто мені, бо, як він каже, якби не моя настирність він ніколи б не написав цього твору. Таким чином я рекламував себе, бо жіночі парфуми затьмарили мою природну соромливість.

– Життя мови на чужині залежить від існування газети або журналу, коли є у людини можливість друкувати свої нариси, вірші або оповідання. Але на протязі віків ми всі думаємо тільки про свій шлунок, нам би, як кажуть, гроші та харчі хороші. Не минуло й року як народився в Хабаровську україномовний журнал. Не всі ще знають що такий існує, але вогники української мови вже засяяли в містах і селах Хабаровського та Приморського країв. Є супротивники журналу. Саме так, вони є… Одинцем я багато не зроблю. З того й прикро мені так, з того й скавчу іноді як бездомний песик, бо не знаю в світі кращого квітника, як рідне українське слово. Не знаю, чи мати мене таким народила, чи сформували таким українські письменники, їх вірші, оповідання, чи тельбушать душу та пам’ять українські пісні, але занепасти не дає мені саме мова, на котрій ми з вами зараз спілкуємося.

Мій монолог викликав сльози на очах Заксора, бо весь цей час він думав про свою нанайську мову, про своїх батьків та пращурів, бо кожен з нас почуває себе зрадником своєї Батьківщини.

Але я вже знову сів на свого коника. Коли вже ми поминаємо письменника Багряного, чи можна обійтись без його громадянської позиції. «До мети творення «великого російського народу» й єдиної російської імперії проектується уся шкільна політика, література, культура, життя. Таким чином від гасла про права націй нічого не лишається, крім «права», звісно, в лапках, якнайщільніше й якнайшвидше злитися з російським народом, а національну проблему здати до музею». Мабуть я не зовсім вірно передавав Багряного, але якщо помилявся то незначно.

– Досить, а то розревусь, – теплою своєю долонею прикрила мені рота Ганна Бельди.. Може не будемо опаляти душі болем мільйонів втративши рідну мову людей. Ми щиро вдячні вам за те, що ви є, – продовжувала Ганна, утримуючи мою руку в своїй.

– Може й вистачить на сьогодні, але ми поминаємо патріотів!

Розраховуючись за обід, я подумав що офіціантка взяла з мене грошей менш аніж було треба. Мене налякали що український ресторан занадто дорогий. Я низько вклонився проводжаючим нас дівчатам. Горілка опаляла очі, виходила з мене слізьми. Сонце сповзало за обрій, в Комсомольську починало сутеніти. Вискнув гальмами, зупинилася поруч з нами шикарна легкова машина.

– Пане Олександре, щиро вітаю на рідній землі. Яким вітром вас сюди занесло?

Я ледь впізнав товариша, з котрим не бачилися років вже за тридцять. Він будував атомні човни, а я писав в газети про те як він їх будує.

– Боже мій, В’ячеславе, як же все це було давно! Я пам’ятаю твого вірша, якого ти присвячував мені на тридцятиріччя.

Українці на російській ниві,

Живемо розумні і вродливі,

Справжні українці-патріоти,

На російській ниві живемо,

Українська – мариться напроти

Тільки від горілки, що п’ємо.

В’ячеслав був в захоплені від того що я пам’ятаю його вірша, але не запропонував поїхати до нього, а коли взнав, що ми прямуємо аж до Півані, почав покликатися на занятість, що не має часу, але хотів би зустрітися…

– Керуй, брате, по своїм негайним справам, – напучував я його, – ми доїдемо на автобусі, це занадто дешевше й веселіше. Ми надіємося на свої ноги, наш друг Андрій Заксор в свої сто роки бігає швидше твоєї чотириногої. Правда, тобі таке життя не погрожує, пане В’ячеславе.

Мені було соромно перед Ганною за свої слова, я начебто соромив В’ячеслава за те що не запропонував підвезти нас до Півані. Але ж я був п’яним, а тут ще оця зустріч. Тридцять років не бачилися. Хіба так зустрічаються старі друзі? В пам’яті виникли рядки: «А іноді така печаль охопить душу, стане жаль мені її, та й зажурюся». Я й справді зажурився. Хміль з мене як рукою зняло. Ми з Ганною взяли під руки Заксора і попрямували на зупинку автобусу. Треба було поспішати, бо сонце вже зникло за цегляними будинками, а легкі хмарини на півночі палали, як червоні знамена нашої робітничої молодості.

Розділ сорок третій

Зустрічі з Багряним

Взнавши що вона вагітна, чоловік Ганни, Микола Стахів, зник так несподівано, що вона й шукати його не стала. Про вагітність дружини Миколі хтось набрехав. Він, як казали, був занепокоєний, що родина не прийме онука з нанайською кров’ю. Розповідала Ганна про це сміючись, але я бачив як нелегко далося жінці те одруження. Залишивши Заксора в його шкіряному наметі, ми повільно посувалися стежкою по схилу сопки. У мене був час трохи поміркувати, бо якоїсь миті мені здалося, що Ганна має намір помститися мені за втечу чоловіка росіянина. Коли люди розлучаються життя прибирає інші форми, порушені надії, образа, втрата довіри людям.

– Так ти бажаєш написати книжку? – питаю я.

Ганна сором’язливо знизує плечима. Від блиску її очей я опинився в полоні якогось оціпеніння. Усмішка жінки набула таємничого значення. Ганна зупинилася, обертаючись до мене лицем.

–А ти не спостережливий, хіба не бачиш що я мерзну?

Поцілунки Ганни були духмяними, а сама вона занадто соромливою, і мені розхотілося йти з нею до хати. Розхотілося входити в будь який контакт з жінкою, бо через день-другий я зникну, як зник її чоловік Стахів. Ми зупинилися біля порога, Ганна копирсалася в сумочці, шукаючи ключа. Здавалося вона не помічає мене, або роздумує, чи добре робить впускаючи в своє житло майже незнайомого мужчину. Мовчки відімкнула двері, мовчки ввійшла, озирнулася, наче питаючи: ну чого стоїш?

У хатинці Ганни западає таємнича лісова тиша. Вже давно смеркло, цивілізація до Ганни ще не дійшла. Електричні дроти протягли до дач, з півдня дачні наділи впритул посунулися до її хатини, електрики привезли стовп, але нікому поставити. Подумки я вирішив, що зранку почну копати яму, але потрібні залізничні рейки, щоб стовп стояв довго. Як поставити його про це ми поміркуємо з Заксором.

Ганна запалює свічку, пелюшок полум’я тріпотить, і мені здається що не від дихання Ганни, а від того як метляються її довгі чорні вії.

– Ні в школі, ні в вузі ми не вивчали творів Багряного, – говорить вона, витираючи серветкою на фарблені губи. – Мені спадає на думку, що до кохання у нас з тобою діло не дійде, отож може замовиш яке слово про Багряного?

Мене така її заява трохи приголомшила. Я мовчки підійшов, став перед нею на коліна, тикнувся лицем в теплий з присмаком українського ресторану живіт.

Наступного дня ранком я вже копав яму під стовп, а Ганна варила своє традиційне – картоплю з рибою. Через кожні п’ять-десять хвилин вона підходила до мене, щоб поцілувати, розвинувши язиком мої губи.

–Ганночко, давай спочатку поставимо стовп!

Вона дивиться на мене темними, як ніч, очима.

– Ти анітрошечки не шкодуєш?

Я підхопив її на руки і поніс в хатину. Тіло в неї смагляве, шовковисте, не тіло, а трохи солонувата морська хвиля.

– Так ми й справді не поставимо стовпа.

–В сонячному сяйві ти й справді солодша.

Ганна сміється так радісно, так щиро що в мене починає щеміти серце.

– Мабуть це останнє в моєму житті кохання, – сміється вона.

Я делікатно промовчав. Яму я викопав, стовп допомогли поставити дачники, десь в пообіддя прийшов Заксор, приніс шматок ковбаси та пляшку вина.

Коли я розповідав про Багряного, Ганна не спускала пильного ока з моїх вуст. Я думав: якщо щось збрешу – здогадається. Дуже вони спостережницький народ – нанайці.

– Він що, так і не був одружений?

– Кажуть був, у селищі Шумному, на засланні.

– Як ото… без документів? – лице Ганни розпливається в усмішці. – Жінкам завжди кортить сполучатися з талановитими людьми, особливо освіченим. А чи правда що понад триста поетів закатовано в тридцяті роки. Як що так, врятувало Багряного? Що, чи – хто? Якщо він такий полум’яний патріот України його могли знищити в першу чергу.

Таке питання задавали собі майже всі хто в свій час спілкувався в Іваном Павловичем Багряним.

–Є в мене здогадка, що потрапив в свій час Іван Павлович до гурту польських націоналістів, які в двадцяті та тридцяті роки окопалися в лавах НКВС на всьому терені Союзу. Вони зберегли Багряному життя, бо бачили в ньому спільника по боротьбі проти радянської влади.

– Здогадка цікава, але навіщо така боротьба полякам?

– Планували взяти реванш, себто зробити те, що згодом намагався зробити Гітлер, посунути росіян за Урал.

– Так було справді, чи сам придумав?

– Справді було. Давайте звернемося до публіцистика Багряного, себто до нарису «СРСР і Україна. Наше соціально-політичне кредо». Іван Павлович називав сталінський соціалізм – найжахливішою реакцією, ні з чим не зрівняною в історії людства. Царством абсолютного поневолення особи, уніфікації людини, а втілена в слова думка, як струмочок води з часом може зруйнувати скелю. Багряний, як публіцист, це вам не струмочок, це бурхливий гнівний гірський потік. Він закликав народи до нової революції. «Якщо ми хочемо мати успіх, якщо ми є справжня революційна сила мусимо свою політику і ідеологію будувати на основі існуючих в суспільстві протиріч. Щоб утримати Україну в склади СРСР, більшовики пішли на найкрайніші засоби, на найжорстокіший терор, на нечувані масакри. Бажання, прагнення і настрої людей всіх націй в СРСР цей режим повалити, ото і є наша революційна підойма, сильніша за атомну бомбу в боротьбі проти більшовизму». Я викладаю позицію Багряного по пам’яті, але, повірте, недалеко від оригіналу. Статтю було надруковано на кінець сорокових, але не інакше він думав і в тридцяті.

– Щоправда то правда, – підтримав мене Заксор, – Івана завжди дивувало як може народ терпіти такі знущання, він вірив, що одного разу держава вибухне повстанням, але, як поет, помилявся. Одного разу він читав вірша Лесі Українки: «Страхіття нічні мою душу гнітили, повстати не мала я сили». Я кажу йому: під страхіттями вибухів не буває, вибух буде коли народ прокинеться, коли подолає в собі віру в можливість того, чого йому наобіцяли комуністи. Так воно й сталося. Народ прокинувся коли його розштовхав Горбачов. Прокинувся, але з дрімоти не вийшов, а поки дрімав, налетіли ворони, пограбували державу, а потім вже кажуть: йдіть собі, хапайте свободи скільки по бажається.

– Виходить, Багряний помилявся, а звідки ж тоді слава?

– Якби не такі, як Багряний, Горбачов ніколи б не зробив крок убік від ленінізму.

Це сказав Заксор, нанаєць, який майже не мав освіті, але мав багатий життєвий досвід. Я встав і, дивлячись на полум’я свічки, прочитав по пам’яті декілька самих щемливих рядків з його думок вголос на національній панахиді в Мюнхені.

«…Гекатомби мільйонів. Братська могила, оздоблена безліччю вінків, що зливаються в зволожнілих журбою очах в безмежне море нашої національної жалоби. А всередині, над сплетінням стрічок і братських слів, покладено хліб і кілька яблук… Це ж те, чого їм бракувало! То ж у тій могилі під тим шматочком хліба лежить їх шість, а може сім, а може й вісім мільйонів! Сім мільйонів жертв – наших матерів, братів і сестер, і маленьких діток, і сивих дідусів, замучених страшною голодною смертю року Божого 1933 в «найщасливішій країні світу» – під «сонцем сталінської конституції»… Ось вона наша Правда! Та Правда, що ми її, як тяжкий хрест принесли від берегів Дніпра, Кубані і Дону й поклали посеред Європи. Поклали, нарешті, одверто в п’ятнадцяту річницю великої трагедії нашого народу. Дивись, світе!

– Продовжувати далі, чи як? – питаю я, дивлячись у виблискуюче слізьми лице Заксора.

– В тридцять шостому, – відповідає Заксор, Лозовягін говорив нам теж саме. – Далі він говорив про шматочок хліба, який було видерто з рота голодного хлоп’яти, видерто планово, терором, прирікши свідомо мільйони людей на голодну смерть. Тоді я не вірив Івану Павловичу, мені здавалося що такого не може бути. Не знав про те й Дмитро Загул, отож ми думали, що все це фантазії обуреного на Росію націоналіста.

– Після такої розмови навіть ковбаси с вином в горло не полізуть, – сказала Ганна. – Тепер мені зрозуміло чому ми й досі не вивчаємо творчість Івана Багряного. Якій владі потрібні сльози по маленькій людині, коли вона дбає тільки про своє оточення, про урядовців та міліонерів. Сьогодні вони краса нації, бо навчилися красти як ніхто інший. А влада їм підсобляє, бо саме вони повчають її як треба жити. Не розуміють хижаки, що зроблене народу лихо з часом повернеться проти них.

На третій день мого перебування у Ганни, Заксор прийшов до нас з чоловіком, який назвався Степаном Коломійцевим, полковником КДБ у відставці. Невеличкого росту с прозорими блакитними очима, він з першого погляду нагадував скоріше шкільного викладача, аніж працівника комітету безпеки. Коломієць був дуже незадоволений тим, що йому не дали хоча б невеличкої посади в сучасному ФСБ, бо пенсія, якою б вона не була, не забезпечує безбідне життя людині в нашому суспільстві. Коломійцев розповів, що в Радянському Союзі існувало підпілля, спочатку з центром в Польщі, а вже потім в Німеччині, яке працювало на німецьких та польських реваншистів. І що членом того підпілля був, як кажуть, Леонтій Григорович Гордейчик. Він був вербувальником кадрів серед людей незадоволених радянською владою, в першу чергу поміж інтелігенції Кавказу, України та далекого Сходу, де осідало багато репресованих владою людей. Одним з його помічників в свій час був Іван Лозовягін, завербований в 1933 році в Харківській тюрмі.

Ганна знала сина Леонтія Григоровича, який в свій час працював секретарем Нанайського району, вона виказала побоювання, що Гордейчик, якщо вже сину його сьогодні за сімдесят, давно помер, але Коломійцев повідомив, що невдовзі знайома жінка бачила Леонтія Григоровича на Хабаровському базарі, він продавав саджанці садових рослин. Він ще досить дебелий дідуган, гуторив з покупцями. Я вирішив, що, знаючи прізвище, знайти його можна через спілку садоводів, яку очолюють мої добрі знайомі Леонід Кузнецьов та Юрій Устинов. Не знаю чому, але Коломійцев дивився на мене приязно. Його любимим прислів’ям було: кожен повинен мати свою думку. Світ небезпечний, не знаєш що з тобою буде назавтра, отож думай і пиши так, наче через годину тебе винесуть з кімнати ногами вперед. Я не знав, говорить він всерйоз чи жартує? Але за інформацію про Леонтія Григоровича був вдячним. Пообіцяв, якщо зустріну та щось напишу обов’язково показати. Як не прикро було мені розставатися з Ганною, відразу після інформації про Гордейчика, вона відійшла на других план. Я вже тремтів від нетерплячки скоріше почати пошуки Леонтія Григоровича Гордейчика. Якщо правда те, що саме він врятував Лозов’ягіну життя, що разом вони працювати за відокремлення України від Росії. Проводжати мене до станції Ганна не пішла, не думала що я так швидко покину її. Я не пообіцяв навіть приїхати, бо не завжди наші бажання збігаються з можливостями. О шостій ранку другого дня я був в Хабаровську, а вже о дев’ятій благав Устинова знайти мені Леонтія Григоровича. Спочатку він запевняв мене що на пошук потрібен час, але узнавши що Гордейчик продає на базарі саджанці, почав поквапливо гортати зошит з адресами.

– Щаслива ти людина, Олександре. Гордейчик має ділянку в «Амурському садоводі», може навіть поряд з тобою. Запитай у вашого скарбничого, вона тобі вкаже.

Серед ночі мене розбуркав настирливий стукіт у вікно. Ледве відірвавши голову від подушки, на темному тлі скла я побачив лице Івана Багряного. Його збільшені окулярами очі допитливо дивилися на мене, а в руці він тримав книжку своїх творів, де на палітурці під його прізвищем було надруковано моє лице, з кучмою волосся на голові, з нахабною посмішкою, начебто оту книжку зроблено з метою познущатися над письменником. Не устараючи з ліжка, я трохи навіть роздратовано запитав його.

– Чого вам треба, Іване Павловичу? І де ви придбали таке видання? Терміново облиште кепсько думати про моє ставлення до вас. Я в захоплені від вашою прози, від вашої публіцистики…

Багряний похитав головою, перехрестивши пальцем вуста, наказав мені помовчати.

– Чим більше ми думаємо, тим непоборніші нетрі наших припущень. Може досить вже торбі сьорбати гіркотну юшку жаху та безнадії. Від твого твору тхне самотністю, а моє життя це побоїще, арена пориву до радісного оновлення природи. В моєму житті, як і в моїх творах, все було гамірно, буйно, широко, як в степу навесні…

Приголомшуюче враження, навіть питання дружини: з ким це ти там балакаєш? Не злякало нічної примари. Щезла хіба що книжка з моїм портретом на палітурці.

Поява примари з лицем Багряного лягло важким непокоєм на мою душу. Усяка радість – данина Богу, усяка туга закликає Диявола. Але що робити? Взагалі від творів Багряного аж в голові паморочиться. Серце щемить, напружуються нутрощі, кожна сльоза перетворюється на сіль, щоб тьмарити очі. Багряний робив алмази відточені страхом і відчаєм. Чи хтось так казав, чи мені тільки що спало на думку?

Рятуючись від серпневої спеки, я сплю голий, тому мені соромно встати з ліжка на очі письменникові, щоб відчинити вікно та допомогти Івану Багряному залізти в мою кімнату. Так я робив коли вночі до мене приходив пияка-поет, щоб похмелитися. А в мене ранком з його клопоту завжди боліла голова. А сьогодні мені не дає спати Іван Павлович. Не треба було на ніч читати його «Людину, яка біжить над прірвою». А Багряний все ще стояв не зводячи з мене пильних очей. Під його зором я відчував себе слабаком, хотілося знати скільки мені ще доведеться нести під серцем тягар сумніву, чи маю я право розмовляти з великим письменником на рівних? Бо інакше мені не слід було братися за перо. Бігти над прірвою легше аніж стрімголов падати в безодню зневір’я в свої сили та можливості.

Лице Багряного жвавішає і таким чином я розумію що він читає мої думки. Але Іван Павлович все ще похитує головою, наче питає: яке вони мають для мене значення, твої думки. Особливо сьогодні, в добу всезагального занепаду людських чеснот. Сьогодні на коні спортсмени, які стали утіхою страждаючих від гультяйства людей. А мисляча очеретинка це пряма загроза існуючому устрою. Мисляча людина завжди незадоволена життям, Вона ставить вимогу скарби заможних роздати злиденним. Але таке вже було. Життям керує скаредність, особливо в суспільстві людей. Соромливість, цнотливість приречена на знищення.

Скоро почне світати, а Багряний чогось чекає. Може він бажає таки дізнатися з якого переляку я ніколи не дочитую до кінця його віршів? Але як признатися, що його вірші не торкають мого серця. Бо вони – не поезія. Він поет в прозі та публіцистиці. А в поезії Багряного занадто явна скутість душі. Бо він не мій поет. Мій поет, якщо брати його сучасників, Володимир Сосюра. В його творчості переважає ясність почуттів над бажанням розмовляти з читачем мовою самолюбства.

Багряний за вікном стримано хитає головою. Мені важко зрозуміти, нехтує він з моїх думок чи погоджується? Іноді він відверто наслідує Маяковському.

Вдар мозолем. Вдар!.. Вдар!..

Сипони сміх золотим гравієм.

Царство наше – не годен обняти жоден цар.

Сила наша – незчисленна й вічна, як пісок Аравії.

Стій же над прірвою! Мужньо спинайся грудьми!

Серця тримай смолоскип –

слухай, як камінь ораторить!

Акумулятори сонця ми

І вічності акумулятори!

Хоч вбийте мене, Іване Павловичу, але відчуваю серцем дихання Маяковського. Які ми до бісу акумулятори сонця! Який смолоскип серця! Данко був останньою людиною на землі яка віддала своє серце людству. Ви віддавали своє життя за гнобленим, але в прозі, а ще більше в публіцистиці. Як можна забути ваше полум’яне слово. Дозвольте мені прочитати ваші поетичні монологи.

«Я був ще малим 10–річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготілись… Вони всі гидко лаялись і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров все життя стоятиме в мене в очах. Це так починалася «Варфоломіївська ніч» в тім селі. Таких ночей було багато в Україні й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В селі були вимордувані всі старенькі господарі й священики, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників ЧК та більшовицького «істреботряду». . Я не знав що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі приготованої більшовизмом для цілого мого народу».

Ото тобі і:

Акумулятори сонця ми

І вічності акумулятори!