04

4

Мене залишили в прозорому жовтневому лісі, посвідчили як, та в якому напрямку посуватися. Неголений, втомлений полоном, я ледь пересував ноги, іноді повз карачки, але мужності не втрачав і на хвильку. Був певен, що попереду мене чекають пригоди надто жахливіші. Коли засинав на сухому осінньому листячку, знов-і-знов снилося оте набите павутинням горище, безмірне провалля під ногами, павуки з червоними очима, і чимало іншої бісовщини. Мабуть я показував себе зовсім кепсько, коли на мене вийшов загін російських вояків. Старший лейтенант Зотів довго кумекав над моїм військовим квитком, промоклим грязюкою і кров’ю. Я розповів що нас везли до військової частини майора Пономаренка, але машина вгодила на вибухівку, а далі я вже пам’ятаю тільки якусь жінку, що лікувала мене, а потім я від жінки втік. Я ще щось говорив, але то вже було наче марення якесь. Плів щось про павуків в тенетах, про горище, яке хилиталося від павучого шереху…

Другого дня, після легкого сніданку, я сидів на хиткому стільці перед майором Пономаренко. Він довго копирсався у якихось папірцях, кудись дзвонив, ходив від столу до вікна і зворотно. Мабуть чекав якогось дзвоника. А, отримавши відповідь, сказав:

– Ось що я тобі скажу, Олег Семенович Коцюба. Ти як вояк не існуєш, бо загинув. Твоє прізвище вибито на братській могилі. Свідоцтво про народження у тебе є?

– Все є, тільки десь у батька.

– Отож  їдь до нього. Папірці вашому воєнкому ми зробимо, що після воскресіння з мертвих до військової та іншої служби не придатний. За фахом ти вчитель, ото ж лети додому, навчай діточок вартої людини гідності. 

 

Я бачу: батько незламний у своїй вірі, але мати сильніша за нього. В очах батька тільки біле павутиння, воно наче шмаття ранкового серпанку над річкою, очі неньки променіють  ледь втримуючи полум’я, яке народжується на чорному тлі неба. Вона – Всесвіт, закутий у жіночу постать. Вона об’єднує в собі усі напрямки мрії, не сприймаючи на віру жодної, бо поки людство не знайде рівного для кожної з осіб існування, примирення в суспільстві не буде. Моя жага до життя не  спроможна остуджувати жагу другої людини. Якщо я не можу пишатися світо-баченням сусіда, то я вже не вільна від забобонів людина. Різноманіття природи неможливо подавити вірою в байки про єдиного Бога, життя на землі творили і Сонце, і Місяць, і зірки, і океанські води, і, навіть, космічні сіячі, носії життя астероїди. Якого ж ми біса молимося єврейським байкам про зухвалу діяльність їхніх пращурів. Кому корисне осліплювати людей цією гидотною. Щоб порозуміти Біблію треба їй повірити, говорять релігійні машкари. Повірити в те, що викликає мерзотні почуття? Стати мерзотником самому!?.

 

Примаритися людині може що завгодно. Кожен з нас носій глибинної пам’яті предків. Немовля бачить сон: на нього нападає ведмідь. Воно кричить, намагається відбитися від звіра. Мати не знає що робити: чи не захворів синочок? А через роки, листаючи книжку з малюнками, хлопчик біжить до матері, показує малюнок ведмедя, і розповідає що на нього колись нападав оцей звірюга. Мати сміється, вона сприймає це за примхи дитини, але саме страхіття залишаються у пам’яті батьків і передаються дітям на генному рівні.

 

Мені здалося що батько не дуже зрадів моєму поверненню. Яка радість, вивільняти квартиру, яку вже звик числити приватною власністю! Відчинивши на мій дзвоник двері, він ледь не захлинувся їжею, яку не встиг проковтнути. Він був певен що я давно знаходжуся на небесах, а мене чорти принесли.

– Це ти! За яким бісом, тебе ж вбито?

Він стояв у дверях наче вкопаний, не вірячи своїм очам і напевно чекаючи, що з хвильки на хвильку я щезну так само, як з’явився. Я ж дивився в очі батька, наче в дві шпарини,  бачачи в них осяяне сонцем приміщення і жовтоволосу жінку, яка від несподіванки забула застебнути подарованого мною Світлані халата. Ото ж і зробив я крок у квартиру, відштовхнувши батька плечем. Від обурення по моїх руках і ногах виступили колючі сироти.

– Це речі моєї коханки, – гримнув я, – зніми, гадюко!

Жінка зашарілася, метнулася до кімнати, вся в блискітках світла від сонячних промінців. Батько хотів було схопити мене за плече, але я так зиркнув на нього, що він відступився і ледь не впав на полицю для взуття.

Мене била нервова колотнеча. Не знаю вже, що мене так розлютувало, чи оте батькове «за яким бісом?», чи острах зостатися безпритульним, а скоріш за все – втрачена можливість відпочити у затишку свого помешкання, обміркувати своє становище, та подзвонити Світлані, доповісти коханій жінці що я повернувся живий і здоровий.

Я залишив житло охайно прибраним, меблі накритими прозорою плівкою, а зараз на кухні і в кімнаті панувала справжня руїна. Ніколи було батькові прибиратися після гульбища із місцевими повіями. Добре що вікна були відчинені, відчинені двері і на протязі було чим дихати. До Хабаровська я добирався у купейному вагоні з двома мандрівниками і молодою жіночкою, від якої завжди пахло коштовними парфумами.

Коли повія непомітно вислизнула за двері, я наказав батькові негайно вимітатися з квартири і ніколи більше сюди не повертатися. Я вже й сам не розумів що зі мною зробилося. Переді мною буяло сонячними промінцями і павутинням оте кляте горище. В очах мерехтіло, розсипалося лелітками по струнких золотавих стеблинах соломи. Дивитися на все це дійство було боляче очам. Я щільно заплющував очі, затуляв лице  долонями, але сонячні промінці продовжували буяти в уяві, виникати в мозку. На тлі  сонячного зблиску почали з’являтися чорні й рожеві по цяткування, наче павуки з кольоровими метеликами зійшлися у жорстокому герці. Тишком-нишком сповзаю я перетинками драбини з горища, сідаю під кущами бузьку, намагаючись вгамувати безтямну колотнечу в грудях…

Не знаю вже як довго я сидів у напівпритомному стані. Поступово павутиння з очей почало сповзати, я помітив спину батька, який, зігнувшись, складував у целофанову торбу пусті пляшки та інше сміття з підлоги, зі столу, з підвіконня. Я вгамував виникле було бажання допомогти батькові. Може йому слід побути зі мною іще трохи? Мені здалося, що батько зреагував на мою думку, бо, повернувши голову, зиркнув на мене трохи навіть здивовано. Але як хотілося побути вдома одному! Лежачи, наприклад, навзнак або долілиць, як звик лежати на пожовклому листячку в лісі, лежати на прохолодній підлозі. Зачинивши двері на всі замки, на всі засуви, лежати, впевненому, що ніхто не подзвонить, не постукає в двері. Лежати, тримаючи в уяві далекі блакитні верхів’я гір, обідрані вибухами схили скель, будинки з вибитими вікнами… Картина руїни, але чому вона так вабить мене? Чому з глибоким уподобанням бачу я в уяві лице жінки, матері вояки Караїва, бачу самого Караїва, майора Пономаренка, вояк із загону старшого лейтенанта Зотова.

Зрештою, яке це має значення. Мені пощастило залишитися живим. Пощастило народитися від матері чеченки, і від українця батька. Не біда, що батька виховали упертим комунякою, його батьки були справжніми українцями, які шанували своїх героїв, вірили в щасливе майбутнє батьківщини. Сучасне життя – халепа. Головне в ній не втрапити в багнюку людської ненажерливості. В чистій перспективі сьогодні не існує ні добра ні зла. Все відносно. Куди не скеруй свою долю – потрапиш у багнюку. Просуватися доведеться дуже повільно, іноді болісно, з великими труднощами, але при цьому не скиглити, не втрачати почуття гідності, як, наприклад, сьогодні з батьком. Не витримав. Болісно вдарило по очах безглуздя батькової поведінки. Його байдужого відношення до загибелі сина. Хіба не з тією ж байдужістю поставився він, запеклий комуняка, до безладдя у шерегах братів-комуністів. Він розпочав у Ніколаєвську-на-Амурі свій бізнес. Що він там купує, що продає, мене це ніколи не цікавило. Але ж як швидко перетворився він у спекулянта.  І заробляє, мабуть, добре, інакше б не влаштовував безтямних свят з повіями. Він так хвацька узявся здійснювати голубу мрію радянських спекулянтів, набивати кишені грішми, що іноді мені здається, це зовсім не мій батько. Його непорушна ідея  суспільного рівноправ’я мені подобається. Сьогодні той, хто справді працює, не їсть. Голова муніципального трамвайно-тролейбусного управління будує собі два котеджі, будують їх водії тролейбусів, одержуючи платню від закладу. Він відкрив собі безліч магазинів та яток, завозить з Китаю інструменти та побутові речі низької якості, а продає, як коштовні, своєму ж підприємству. Люди пишуть в мерію, в прокуратуру, але з нього, як з гуся вода. Бо всі урядовці пов’язані нестерпним бажанням нахапати якомога більше грошів.

Я думав, це він, мій батько, схибнувся на марксизмі, але насправді справжнім марксистом залишаюся саме я. На мою думку, грабувати злидарський робочий загал не тільки безсоромно, але й злочинно.

Але мені стало соромно, коли я побачив як батько з ганчіркою в руках миє долівку.

– Залиш, я сам, – знімаючи гімнастерку, сказав я. – Я сам наведу лад у приміщені. Мені це не вперше, та й зручніше.

Батько випростався, пильно подивився мені в очі.

– Пробач, синку. Все, що тут робилося, це від розпачу. Ми поховали те, що нам привезли у цинковій труні. Наказали не відкривати, бо там тільки шматки плоті. Як так сталося, тебе поховали, а ти живий? До цієї думки нелегко звикнути.

Що я міг йому сказати. Що ще вчора славетна держава обернулася безтямним гульбищем. Що чеченська війна – зовсім не війна, а підприємство, на устаткуванні якого зовсім ще юних хлопців перероблюють на гроші. Хіба він сам цього не бачить?

Я вилив з цеберки брудну воду, набрав чистої, декілька разів сполоснув ганчірку, поки вода не зробилася чистою. Втоми як не було, було дике бажання зробити квартиру такою, якою я її залишив, вирушаючи на військову службу.

Батько помився під душем, одягся, накинув на плече свою торбинку і стояв, чекав коли я зверну на нього увагу. Я подивився на нього і мені раптом здалося, що я стою перед великим скляним сосудом, в якому віддзеркалюється щось до щему болісне, рідне, не осягнене словами. Хатина в Україні, вічно заклопотана мати. Їй треба накормити батька, потім бігти на роботу, а батько кривить рота, то йому яєчня недосолена, то кава переснащена цукром. Теплі почуття, які раптово було виникли в моєму серці, осипалися прохолодними пелюшками роздратування, і я сказав батькові:

– Май на увазі, що твій син лежить на кладовищі. До живого можеш не навідуватися. Хіба що дуже приспічить! 

Батько двічі засовував руку в кишеню, мабуть виникало бажання підтримати мене грішми. Бо, що не кажіть, людина воскресла з мертвих. Але перемогла пожадливість. Я першим не подав йому руки, чекаючи, що це зробить він. Але ні! Не зробив. Вийшов , щільно причинивши за собою двері.

Мені зробилося тоскно, так тоскно, що я ледве втримався, щоб не кинутися батькові навздогін.  Але не кинувся. Зачинив на ключ і на засув двері, впав долілиць на пропахлу чужим потом канапу, не втримуючи розпачу від огиди до себе, і не помітив як заснув.

Проспав я мабуть цілу добу, бо коли прокинувся, сонце, як і вчора, сиділо верхи на тополі, відпочиваючи перед тим як пірнути в сиву далечінь небокраю. Перш за все став під душ, потім поголився, почистив зуби. Знайшов у шухляді серванту спортивні, куплені ще за часів учення в інституті, штанці. Вони виявилися надто великими в пасі,  так що довелося витягати й укорочувати резинку. Перебування у потойбічному світі зробило мене надто струнким парубком, чого майже не помітив батько. Але біс з ним, з батьком. Сумління більше не висмоктувало мене.

Одягнувши чисту сорочку, я, зібравшись з духом, подзвонив Світлані. Трубку довго не брали, і я вже хотів кинути її на важелі, коли раптово почувся, чимось роздратований, голос Світлани:

– Ну хто ще там?

– Вибачай, Світланонько, це я.

Вона на якийсь мить замовчала. Я навіть відчув як вона здригнулася, наче вийшла з трансу.

– Хто… хто я?

– Не впізнаєш хіба, Олег Коцюба!

– Олежка? Ти звідки? – вона не вигукнула, а прошелестіла засмаглими від хвилювання губами.

–З потойбічного світу, дівонько. Так нудьгував у біса за пазухою, що не втерпів, втік… Якщо є час, приїдь, будь ласка. І купи дещо на вечерю, гроші я тобі віддам.

Про гроші мені не треба було говорити. Світлана знала, за все, що вона приносила, я розраховувався гідно. Бо не жіноче це діло робити подарунки коханцю. Я чекав на неї, стоячи біля вікна.

Світлана під’їхала на таксі. З торбинкою в руці, випурхнула з дверцят машини і стрімголов побігла до під’їзду. Я ледь встиг відчинити двері. Торбинка випала у неї з рук, коли вона кинулася мені в обійми.

– Олежку, це й справді ти? Ти! Ти! Ти! Горе моє неозоре…

Світлана ридала, боже, як же вона ридала.

– Наше кохання, воно так багато важило тобі, що ти повернувся. Зібрався по кісточках, по шматочках плоті, по вічку, по волосинці…

Не знаю вже чи грала вона, чи й справді так раділа моєму поверненню, але ніколи раніше в ліжку вона не була такою нестямною. Голос у неї був дзвінкий, радісно-збуджений.

–Я молилася за тебе, молилися батьки, бо хоча й не вірив ти в Бога, але не в пеклі ж тобі сидіти…

Цей вигук Світлани був для мене великою і неприємною несподіванкою. Я відсахнувся від неї, як від чужої. Я навіть задихатися почав. Мені не вистачало кисню, щоб втямити, що таке сталося з моєю коханкою.

– При чому тут бог, пекло. Я був на війні. Зі мною в одній машині їхало двадцять сім хлопців. Вибух розкидав нас шматками обіч шляху…

–Але ж тебе поховали, на кладовищі є твоя могила?

– Могила є, Світлано, а Бога не існує. Мене цією казкою не купиш… Якщо ї є якась рятівна сила, вона в кожному з нас. Нехай це буде Бог, але не він верховодить наді мною, а я над ним. Не показуй, дівонько, себе нетямою в моїх очах. Я люблю і завжди буду любити тебе такою, якою ти була завжди. Я багато чого порозумів на цій війні. Але про це потім...

Вже тоді мені здалося, що Світлана занепала на гачок ловців душ, які розповсюдилися містом, наче весною кусючі кровососи-комарі. Після бурхливої, полум’яної зустрічі, ми розсталися з нею досить таки холодно.

 

Робочому класу показали величезну дулю, і він водночас зробився прошарком поміж мерцями та божевільними. Філософи та письменники по смітниках вираховували часи другого пришестя. Москва дійшла висновку – замінити мозки молоді м’язами. Спортивні команди об’єдналися у мафіозні ватаги. Кращі снайпери почали заробляти на вбивствах невгодних комусь людей. Самі по собі виникли зграї безпритульних дітлахів, які грабували старих та хворих людей. Губернатори фігурували взірцями шахрайства, продавали все, що купується, а те, чого неможна продати, тишком-нишком узаконювали у приватну власність. А головне – усі, як мавпи, копіювали поведінку московських нуворишів.

Сам я на такі перевтілення був нездатним. Батько в своїх листах повчав мене: «Сьогодні, коли порушені усі права громадян, крокувати людині до мети треба не навшпиньки, як це роблять сучасні «човники», а з вибухівкою за пасом. Маєш бажання жити, паюйся тим, що награбував!»

Таким чином впертий комуняка мстився сучасним нуворишам. Іноді до мене з’являлися батькові посланці. Нацьковували, щоб я допоміг батькові визволитися з павутиння місцевих рекетирів, замовив словечко місцевому авторитету Апостолові. Копилячи губи, я починав щось бурмотіти про своє негативне ставлення до усякого роду пожадливих людей. Гості починали наполягати:

– Ти що, проти батька, га?

– Я проти втручанні в справи сторонніх людей…

– Батько він що тобі, сторонній?

– Це вже мій власний клопіт. Зуздрівши на носі прища маєш його позбутися. А яким чином це вже твої власні проблеми. Чи не так пани-громадяни? Старому комунякові закортіло загинути в герці за майно...

–Але ж він твій батько!?.

–І що далі? Йому бракує грошей на сите повсякдення?

У мене й думки не було глумитися над батьком. Бажає стати заможнім? Це його особисті справи. Мене вдовольняють гасла мого дитинства» «Пролетаріату нічого втрачати зокрема своїх ланцюгів». Хтось на землі повинен боротися супроти епідемії зажерливості. Інакше людство спотвориться у зграю хижаків.

Іноді я занепадав у відчай.

Що діється, що діється! Очі на лоба лізуть! Якісь молодики загрожують перекинути земну кулю, використовуючи за крапку опори громадянство, а замість важеля Бориса Єльцина.

– Цей п’яниця не вгомониться поки в Росії руїна не утвориться!

– Скажете теж, діду, руїна! Подивіться скільки у нас заводів, скільки селянських господарств…

– На все народне добро одного невігласа вистачить!.

Діда віщуна звуть Петром Львовичем, все життя він працював на ниві викладання філософії у школі марксизму-ленінізму. Тепер школу закрили, а його виставили за ще вчора могутні брами радянської держави.

Познайомилися ми з ним на площі Леніна. Я сидів на лавочці, читав тоді ще першу свою гумореску, яку надрукували у незалежній газеті «Наші голоси». Петро Львович, присівши поряд, поцікавився:

– Ну і як вам цей гуморист-штукар?

– Від несподіванки я не втямив про що йде мова.

– Ви про гумореску?

Саме так. Про вовка, якого виховували зайці-кролики. Думали, озброєний іклами, охороняти їх буде, а вгодили йому на сніданок.

– Ви вважаєте, що я помилився у висновках?

– Ви? А при чому тут ви?

– Тому що я Олег Коцюба. Це моя перша усмішка, читаю і гадаю собі, чи є сенс писати далі? Оце читаю і сумнів бере. Чи треба? У людей голови обертом йдуть, а тут ще я зі своїми подразниками?

Петро Львович схопив мою руку і почав тискати.

– Треба! Ще й як треба. Вода камінь точить. А сучасні газети до сатири смаку не мають. Чи бояться кого, чи тяму не вистачає писати.

– Хто платить гроші той і музики заказує. А газети у нас одна губернаторська, друга під доглядом ради. «Наші голоси» поки що незалежна, газеті треба примножувати наклад.

– Тоді даруйте на слові, чи не домовитися нам іноді зустрічатися, я очолюю коло ветеранів війни, багато чого цікавого можу розповісти.

Я записав телефон і адресу Петра Львовича Скрипки, домовилися зустрічатися понеділками, після недільних засідань старої гвардії.

 

Я майже не дзвонив Петру Львовичу. Він дзвонив, останнім часом навіть приходив до мене з пляшкою горілки. Але пити з ним я категорично відмовлявся. Щось мені в ньому не подобалося. Чимось він нагадував мені батька, а я шукав собі повчальника такого, яким був батько моєї неньки Ревах Мочара.

Петро Львович ображався.

– Ви, бачу, жартуєте, граєте очима, як мала дитина. І це зі мною, літньою людиною! Не соромно?

– Соромно, дуже соромно, але кривити душею не навчився. Леститися можу хіба що до красуні якої.

– Ви не серйозна людина, пане Олег.

Я примушував себе не всміхатися.

– Серйозність понад моє розуміння. Взагалі саме життя, якщо добре поміркувати, – жарт природи… її примха. Ми робимо те, що людині соромно робити. Іноді, навіть, жахаємося. Вбивати, різати. Смажити… Живу істоту! А потім їмо, ще й язиком цокаємо: молоденьке телятко було, м’якеньке! А що до вашого прохання написати нариси про героя війни, воно мене не обтяжить. Напишемо й про дачні справи, тільки спочатку мені треба зустрітися не тільки з господарями дач, але й з вартовими. Я звик писати тільки про очевидне. Сьогодні деякі люди самі не розуміють про що товкмачать.

– Ви не вірите мені?

–Я добре знаю сучасних дачників.

–В якому сенсі?

– Не бажаю бути знаряддям чиєїсь помсти.

–Добре. Ми поїдемо разом з вами. Побачите, що роблять місцеві злодії після того як президент не підтримав прохання ветеранів позакривати пункти збору кольорового та чорного брухту.

Він слухав мене мовчки, потім, поміркувавши, зауважив.

– Шкодую що зараз не сімдесяті… я б вам язика вкоротив.

– Інші вкоротять, будьте певні! Писати не заборонять, а друкувати! Вже сім моїх гуморесок поховано у редактора в шухляді.

– Зрештою ми до цього звикнемо. В нашій країні всього можна чекати. Я так собі міркую, коли в державі щодня зникають люди, це вже справи інквізиції. Помітьте, ті, що на Олімпі, не щезають.

– Бодай би їм біса в печінку. Вони, наче папуги, віщають без упину. Черевомовці бісові. Зробили державу гральною дошкою. Хто бігає, плигає, на санях катається – герої, а хто гине в забоях, або в Чечні, про тих мовчать.

Петро Львович тяжко зітхнув.

– Робочому класу заткнули пельку, тепер з гегемонів роблять  гультяїв. Не знаю вже яким чином спортсмени та співаки накормлять державу. Це поки є що продавати? А потім? Як потім навчити молодь працювати? Думати? Якою вона буде держава нероб, нахаб та невігласів. Невже ми так і не повернемося до простосердого життя?

–А коли воно у нас було простосердим?

Усмішка Львовича була відверто іронічною.

–Жити своїм умом і своїм сумлінням, дорівнюватися не вигаданим лицемірами богам, а мислителям,спорідненим тобі по духу. Я люблю творчість Достоєвського, але мати в ньому підпору не можу. Достоєвський – гравець. Герої його романів теж гравці, і не обов’язково картярі. Кожен має свою гру. Кожний шукає себе в суспільстві, не стикаючись душею з ближніми. Всі його герої грають на виграш. Але, вигравши щось у сусіда, я програв частину своєї душі, свого сумління. Бо радію, коли плаче сусід. Здавалося б, саме розумно грати на виграш, але й в цьому разі програє той хто виграв. Але ж частина його провини падає на мене. Мій герой Дон Кіхот. Він – сама цнотливість, осміяна церквою, мета котрої – облишити людину волі, зробити її слухняною твариною. Зробити євнухом у затхлому гаремі християнського бога. Мій бог, пане Юрко, Абсолют. Прагнення до самовдосконалення.

– Розумно, Петро Львович, але навіщо воно, оте ваше самовдосконалення, сучасному суспільству. Від студента до олігарха. Студент мріє як обікрасти олігарха, а олігарх – як за допомогою студента посісти владою. Дон Кіхота ви у сучасному суспільстві вже не знайдете. Чимало студентів літфаку навіть не знають хто він такий.

 

Ранком, не встиг я піднятися з ліжка, як у двері подзвонив Петро Львович.

– Даремно, пане Олег, ти не шануєш Петра Першого. Учора я вичитав, що саме він визволив російські науку і мистецтво із церковних ланцюгів. А ваш кумир, Борис Єльцин, знов надів на суспільство не тільки христові ланцюги, але й посадив на наркотичну іглу. Його посібники мають намір принизити нас до тваринного життя… спорт та спожиток… Що ми можемо протиставити нашестю сарани?

Я ще не отямився як слід після сну, не до роздумів було, ото й буркнув що на мозок спало:

– Бездуховність влади очевидна. Гонять хлопців у Чечню, вони зброї в руках не тримали. Набивають хлопчачим трупом вагони, і нікому до цього діла немає. Невже в Кремлі не розуміють, що тероризм на голому місці не виникає. Кожен народ бажає отримати свободу. Треба домовлятися, а не творити на майбутнє потенційних ворогів.

– Ти думаєш це можливо?

– Можливо що… домовлятись? Я нещодавно був у майстерні художника, який малює картину під назвою: «А що якби?» Він намалював сидячого за столом Сталіна, а напроти нього стоячого в ораторській поставі Гітлера. Очі Гітлера блищать натхненням, а Сталін усміхається. Доброзичливо усміхається. Видно що політики розуміють один одного. Художник пройшов усю Вітчизняну, був декілька разів поранений. Я поцікавився: чому на його малюнку Гітлер показує себе симпатичнішим за Сталі-на? І ви знаєте, що він мені відповів?

–Здогадуюся. Вони бачили торішню дійсність нарівні.

– Саме так. Художник був певен, якби вони зустрілися, Гітлер не пішов би на Радянську Росію. Єльцин любив похвалятися своїм кулаком. А чого б йому не приїхати до Чечні,  до Дудаєва? Не побалакати з народом. Злякався, бачте… Краще за спиною безусих хлопців горілку хльоскати. Учора, як я чув, помер наш талановитий письменник Володимир Іллюшин. Тридцять сім років йому було.

– Так пиячив же?

–А письменниця Чинарова сплигнула з п’ятого поверху? Що, теж пиячила? Поки друкували, шанували таланти, ніхто не пиячив, а коли поставили письменників нижче каналізації, що їм зостається робити. Навіть приміщення, відібрали для філармонії, а секретаря Спілки зробили ледь не прибиральником.

– Слабкі духом наші письменники. А як же – до гвинтівки прирівняти перо? – Петро Львович засміявся. – Чи не ти мені казав, що міць духа виковує поезія. Що Бог знаходиться в тобі, і ті його підтримуєш взірцями світової поезії. Життя – арена боротьби для людей які мають свободу волі… До якого стану треба довести тебе, щоб ти почав пити?

– Зі мною це неможливо.

– Чому?

–Я ненавиджу рабство. Хто б його мені не нацуплював – Бог, Цар, або Президент… Хтось колись казав: краще померти стоячи, аніж жити на колінах.

– На жаль, не всі так думають.

Іноді в уяві виникає вчитель Сава Харитонович Груба. Мені подобалися його міркування про смерть, що дарує людині мужність. Міркування дарує мужність. Може воно й так, але молодому вмирати не смак. Гірко до сліз дивитися на гноблену віком людину. Ледь посувається, напівсліпа, глуха, з милицею в руці. Спитаєш: як здоров’ячко, діду? Га? – Хрипить. – За горілкою йду, зі смертю хильну, щоб не поспішала… Яке б не було, а любить людина життя, бо знає, поза життям пустка. Безодня пустелі. Начебто й смішно, але охоплює душу сум, а то ще охопить залізним кільцем туга: як же воно так? Скільки було надій, скільки спрямувань до чогось надзвичайного, великого, а, хапнув свіжого повітря, і не встиг очунятися, як ти вже не людина, а пугало якесь.

 

Ти діткам жити заважаєш,

онукам смутку завдаєш.

Вже сам себе не поважаєш,

а смерть однак собі не звеш.

 

Ні, я до глибокої старості жити не бажаю. Не бажаю насолоджуватися міркуванням Сави Харитоновича про смерть. Бо не коштує вона того, щоб про неї міркувати. Про що міркує повалена грозою береза на узліссі. Листя на ній зів’яле, коріння висушене сонцем, лежить собі віттям на здобрених пращурами ґрунтах, втрачаючи останні життєві соки. Отак і людина вмирає… Якби ще – спираючись на березову милицю, а то роками в ліжку лежить, корми його з ложечки, під сідниці судно підставляй. А працювати хто буде.

Правда в дурному гуморі я буваю рідко. Спокушає бажання посіяти добро в людські душі. Навіть не добро, а своє бачення неспішного перебудування соціалістичного суспільства на капіталістичне. Про демократію краще помовчати. Демократія це релігійна облуда. Президент, як би ото сказати, язиком товче одне, а млива з язика злітають зовсім не ті, що треба. Роблячи добро, народжують зло. Бо, як не крути, не дуже любить президент, коли його повчають. Він може навіть поскиглити: За що мені така кара? Така безмежна мука? Кому я що дурне заподіяв? Але за посаду буде триматися до останньої кулі в патроні. Окружить себе озброєними машкарами, танками, пушками наїжиться. Стріляти почне, як Єльцин по парламенту. На горлянку народові наступить, аби тільки втриматися на троні.

Цікаво було б побачити, як себе має зараз Сава Харитонович Груба? Він ще вельми молодий, років п’ятдесят не більше. Є думка, що п’ятикутну зірку змінив на хреста. Бо християнство – це вчення про смерть. Бо справжнє життя християни отримують тільки після смерті. А на землі – попри молитов богу, –  або війни, або каторжна праця, а то ще тенета плетуть, щоб людські душі в них засушувати. Такі чорні павучища з хрестом на пузі.

Написав я якось на школу листа до Сави Харитоновича, а він відповідає. «Досить тобі, невігласе, дурниці писати. Олег Семенович загинув на чеченській війні, про нього у школі розповідають…» Хотів сучасну фотокартку Грубі надіслати, а потім подумав: йому мабуть у радість що я мертвий. Що за сенс облишити людину земного щастя. Так нічого й не написав. 

 

– Що таке смерть? Над цим питанням я розмірковував не раз. Отруєна релігійною пропагандою людина, вона жива, чи мертва? П’яниці, наркомани нагадують мені целофанового пакета, якого вітер кружляє по дворі, іноді підіймаючи у повітря, чіпляючи на гілки дерева, і знову опускаючи долу.

Я розумію, що я нічого не розумію. Учора мій товариш Грицько Півторак запрошував мене святкувати день народження сина, Йвана, а сьогодні дзвонить, попереджає щоб не приходив. Раніше ледь не кожного дню прибігав, а тут два місяця вже не дзвонить. Зустрів якось його сусідку Марію, питаю, що трапилося з Грицьком. На дзвінки не відповідає. Якщо скрута з грішми, сказав би. Те, що брав у мене в борги, я йому вибачаю… Але ж перемовитися словечком…

Марія дивиться на мене, як на божевільного.

– Ти що, не знаєш. Його дідусь, американський бізнесмен, приказав довго жити. Грицько тепер міліонер. Збирається всією родиною їхати до Америки…

– А мені ні словечка…

– Так щоб борги не віддавати. Тишком-нишком з’їде, а там хоч трава не рости.

Більше я Грицькові не дзвонив. Не заздрив, не гнівався, навіть не іронізував. Але вві сні ледь не кожної ночі намагався виплутатися з липкого мерзотного павутиння. Як у тому дитячому сні, коли павуки реготали, зиркаючи в мої засмучені очі.

 

Апостол наполягає, щоб я підшукував йому вродливих, талановитих підлітків, здібних гідно триматися в людському натовпі, запам’ятовувати рядки віршів, наголос їх читати, проголошувати лозунги. Я не питав навіщо йому здалися такі півні, та й жити на щось треба було, а за кожного такого півня я одержував дещо на прожиток. Я й сам міг би це робити, але була підозра, що у задумі Апостола обов’язково існує якийсь кримінал. Першим, кого я запропонував Апостолові, був високий статечний парубок, син моїх сусідів, Семен Романів. Він тільки-но закінчив школу, мав бажання вчитися далі, але заробітної платні батьків вистачало хіба тільки на квартиру та на злиденний прожиток. Семен був парубком товариським, ввічливим, багато читав, взагалі був кращою кандидатурою в провідники сучасних ідей розгубленому, але пожадливому до усього нового загалу. Спочатку я натякнув сусідам, що є така можливість для Семена, вчитися і одержувати гроші на прожиток, але досконало про свої обов’язки він може взнати тільки від свого працедавця.

Працедавцем означив себе власник мережі магазинів по продажу  побутових речей, Микола  Прокопович Ковтун. Від нього Семен повернувся, махаючи ангельськими крильцями, господар магазинів, складів і лімузинів, запропонував йому посаду намісника по спілкуванню з робітниками мережі, від директорів магазинів до останньої прибиральниці. За це Семен, зокрема зарплати, отримував можливість вчитися на кошти власника торгової фірми. Батьки і сам Семен були в захваті, дякували за добру пропозицію, але подумки я все ще вагався, наскільки добру я зробив хлопцеві послугу. Якби гроші за свою послугу я отримав від Ковтуна, куди не йшло, але гонорар мені виплачував голова кримінального укрупнення. Ще й казав, що згодом я матиму від фірми якісь дивіденди.

Після цього я почав добирати кандидатів для Ковтуна поміж безпритульних підлітків. Тиждень-два я з ними працював, відмивав, одягав, напучував як треба поводитися з головою фірми. Таким чином я одержав від Апостола гонорар за Петра Кручену і Віктора Петрова. Ковтун знайшов хлопцям притулок, по кімнаті в гуртожитку, обіцяючи, що згодом вони матимуть своє окреме житло, машини і все, чого самі забажають.

З одного боку я шанував Миколу Прокоповича за його людність, але говірка, що безкоштовним буває тільки сир у пастці, викликала неприємний смуток на душі. Іноді я питав у сусідки, як працює, як вчиться Семен. Вона ледь не цілувала мене: «І платня добра, і вчитися вистачає часу, хіба що втомляється хлопець. Мовчазним став, та й вдома майже не буває.» Зустрічаючись зі мною, Семен кланявся, міцно потискував руку, дякував за подароване щастя жити поміж дружніх, ввічливих, щасливих людей. Оці три слова «дружніх, ввічливих, щасливих» викликали в душі якусь осторогу. Я часто заходив до побутових магазинів, але нічого дивного там не помічав. Добрі, ввічливі продавці. Дякують за кожну покупку. Запрошують заходити, не обов’язково за покупкою, але й просто взнати, чи не отримали вони щось нове, необхідне в буденному житті.

 

Одного разу, коли я сидів у парку на лавочці, їв морозиво, до мене підійшов Петро Кручена. Чорний костюм, біла сорочка, блакитна в срібну крапку краватка. Сів поруч. Я поцікавився «Як тобі працюється?» Він довго сидів мовчки, потираючи пальцями скроні, знизував плечима, наче сам сумнівався в  своїх висновках. Нарешті заговорив:

––Працюється, як танцюється, язиками мелемо, та чи добре стелемо, ось що мене бентежить. Платня добра, відношення – краще не буває… райське життя ви мені подарували Олег Семенович. Але гризе мене чи сумнів, чи тривога, а точніше сказати – сумління, чи все, що ми робимо, робимо на щастя суспільству. Останнім часом я схоплюю себе на думці, що угодив в тенета якоїсь секти, і не знаю чи можна з тих тенет вигребти. Ні, ніхто мене барити не буде, я вільний птах. Але де я ще отримаю такі гроші, де…

Кручена замовчав, надовго заглибився у свої роздуми. Я доїв своє морозиво, і сидів, ретельно витирав пальці носовою хустинкою. Коли Микола натякнув про секту, я відразу втямив, що мене так насторожувало, порушувало душевний спокій. Секта. Об’єднання людей якоюсь вірою. Відразу спало на думку щире признання Семена: «Щастя жити поміж дружніх, ввічливих, щасливих людей.» І зауваження його матері, що став син надто мовчазним і майже не буває вдома.

Нарешті заговорив Кручена.

– Краще за все вам побувати на нашому загальному святі, святі продавців і покупців. Три тисячі за квиток, гроші невеликі, свято відбувається в «Платинум-арені». Якщо є час і бажання, – сьогодні о дев’ятнадцятій…

Кручина віддав мені свого квитка, натякнувши, що має можливість бувати на святах безкоштовно, як один із організаторів. Він пішов – дженджик і тільки, але в ході парубка було щось вайлувате, чого я за ним раніше не помічав. Мені треба було обов’язково побувати на святі працівників мережі побутових магазинів. Маю ж я право знати за що одержую деякі дивіденди від Апостола, а він, звичайно, від Миколи Прокоповича Ковтуна.

Я теж прифрантився. Не джиґун, але при краватці на шиї. Почував я себе не дуже щоб дуже. По-перше, не хотілося вірити, що зробив велику помилку, влаштовуючи молодих хлопців на роботу, а по-друге – мене на це свято ніхто із керівників ніколи не запрошував. Хоча я теж був покупцем деяких побутових товарів. А святкували, як казав, Кручина, не тільки працівники, але й покупці.

Не міг я навіть уявити собі, що на свято зійдеться стільки людей. При Горбачові в черзі за горілкою стільки не збиралося. Натовп був величезний, але на диво спокійний. Чоловіки й жінки, припадаючи до натовпу, уклонялися усім присутнім і кожен кожному. Я інстинктивно зробив таке ж саме, усміхнувся у відповідь на усмішку якоїсь дами, а далі вже ми рухалися з нею плече-в-плече. І що дивно, ніхто нас не штовхав, не поспішав обігнати. Мені здалося що я знаходжуся поміж людей, які рухаються наче сновиди, рухаються вві сні, а якщо їх хтось розбурхає, натовп обернеться бджолиним роєм, сила-силенна кусючих, гудучих, які безтямно накинуться одне-на-одного, і я стану свідком чогось дійсно надзвичайного.

Через якихось десять хвилин натовп спокійно влився в приміщення «Платінум-арени». Люди стояли впритул, не зводячи очей зі сцени, на яку незабаром вийшов власник мережі магазинів по продажу побутових речей, Микола  Прокопович Ковтун. Він був таким же франтом, як інші мужчини. Ліворуч і праворуч від нього на відстані двох метрів стояли мої обранці Семен Романів і Віктор Петрів. Їх лиця сяяли радісними усмішками, і майже відразу такі ж усмішки з’явилися на лицях стоячих обіч людей. Я відчув що теж почав усміхатися. Якесь надзвичайне хвилювання охопило все моє єство. Урочиста хвилина очікування, і раптом – дзвінкий, явно роблений голос Миколи Прокоповича.

–Я люблю вас, брати мої і сестри, ми йдемо шляхом обновлення нашого життя, нашого суспільства, шляхом обновлення кожної людини. Поки що ми відокремленість, загальна  особистість людства. Ми збагачуємо тих, хто з нами, хто любить нас і кого любимо ми. Ми – джерело довічного раювання. Ми – боги, коли ми єдині. Наш окремий дім – ніщо, родина – ніщо, наш загал – над усе!...

На тлі тихої, чарівної музики голос Ковтуна розсипався на гострі дрізки, які вгризалися в людські серця, визиваючи на очах сльози погорди за єдність збитих у гурт людей.

– Тільки свої товари. Наш крам у нашому домі!

– Кожен з нас незабаром стане заможнім!

– Наше усуспільнення дарує нам свободу!

Це були лозунги мормонів. Я зустрічався з посланцями цього американського укрупнення. Вони обіцяли, що, перейняв їхню віру, я незабаром стану мільйонером. Яким чином вони це зроблять я не питав. Не було в мене бажання стати заможнім, бо речі мають здібність перетворювати людину в таку ж саму бездуховну істоту, яка двигається, їсть, працює і все заради здобутку яки можна більшої кількості речей.

Я вже не слухав про що говорить Ковтун, дивився на Семена Романова, осяяного світлом ліхтарів, і мені здавалося що з кожним словом оратора він ніби підіймається, злітає над долівкою. Раптом він розпростер руки і по вухах людей, опаляючи груди, пролунав  його голос:

– Ми вас любимо! Ми кохаємо вас! Ми свобідні!

Йому вторив голос Петрова:

– Серця наші відчинені для кохання! Любіться шановні брати і сестри!

Раптом на сцену вибігла трійка напівроздягнених дівчат. Кожна з них кричала своєму обранцю: «Я кохаю тебе!», а далі – обійми, поцілунки, сльози невтримного захвату.

Жіночка, яка першою всміхнулася мені і весь час стояла поряд, повисла в мене на шиї, почала цілувати відразу в губи, цілувати нестямно палко, наче зазиваючи до ліжка. Сльози стікали по її лиці, вона відверто плакала. Плакала від захвату, від щастя, від безуму...

Я все ще встигав дивитися на все, що робиться окіл. Жінки падають незнайомим чоловікам в обійми, тупцяються в якомусь нестямному танці, цілуються, плачуть, сміються від захвату… Поклич і вони почнуть роздягатися.

В очах моєї шанувальниці не видно зіниць – пусті. Серпанковий ранок точиться сльозою. Сльози на віях, сльози стікають по щоках. Жінки облизують мужиків, мужики жінок.

На думку спала реклама телебачення: «В мережі магазинів побутових товарів працює тільки молодь!»

Арена загального божевілля!

Якась жіночка, мабуть не вистачило мужика, в захваті милується з другою жінкою, а ще якась одиначка, підійшла до мене зі спини, вп’ялася губами в шию, а руки її нишпорять десь нижче мого живота. Іноді вони відриваються від мене, і кричать: «Ми любимо тебе! Ми кохаємо тебе! Воля нас об’єднає!»

Майже дві години сльоз, обіймів, вигуків. Натовп коливається, як море в обіймах  шторму. Моя незнайомка стогне від збудження. Вона отримала те, чого бажала. Вона висить у мене на шиї, розслаблена, м’яка, і усміхається, дивлячись на мене прозорою пустелею очей. Потім міцно обіймає і шепоче до вуха: «Ми йдемо до мене, чуєш… я кохаю тебе… ми йдемо до мене…»

Даремно я лякаюся, що нас хтось почує. Люди як сомнамбули. Вони нічого не бачать і не чують. Вони люблять тих, хто їх любить. Тих, хто їх обіймає. Незалежно, мужчина – мужчину, чи жінка – жінку…

Нарешті шабаш оголошено закритим. Щось ще там базікає Ковтун, але ніхто вже його не чує. Люди повільно, наче п’яні, посуваються до виходу. Незнайомка висить у мене на руці. Вона веде мене до чорного блискучого «Мерседесу», майже вштовхує мене в салон, а сама сідає за кермо.

– Мене звуть Надією, – повідомляє вона, а тебе Олегом. – Будьмо знайомі…

 

Comments