Бог - це освіта

                      Бог — це освіта

 

Рештки життя Андрій Завірюха (а йому в жовтні стукнуло сімдесят) намагався прожити праведником. Але погано розумів, яке воно насправді праведне життя. Не смоктати, не пиячити, не шукати насолоди у чужих жінок, особливо одружених. До жінок Андрій Степанович поволі втратив жагу після піввікового ювілею, а в п’ятдесят шість, коли загинула його дружина, поклявся собі не зраджувати небіжчиці. Так воно й сталося, бо пиячив Андрій Степанович до паралічу мозку, правда попід тинами та в містечкових скверах не валявся, на карачках, але до дому доповзав. А за тиждень до того, як йому стукнуло сімдесят, зустріли його на вулиці дві жінки, в літах, але видні собою й неймовірно розумні. Почали розповідати йому про райське життя під крилом Бога, не взявши кошт дали йому дві брошури з кольоровими малюнками життя в Раю. На малюнках красуні жінки з малими хлопчиками сиділи на зеленій травиці, поряд з левами, антилопами та іншими тваринами. На узбережжі райської річки сиділи святі старики з молодими лицями, вони розповідали молоді про щось дуже цікаве, бо очі молодиків сяяли великою вірою в щасливе безсмертя. На одному з малюнків молоді дівчатка слухали доповідь одного з божих апостолів. У апостола на лиці грала загадкова усмішка, одною рукою він держав теку з папірцями проповіді, а другою вказував на яблуню з золотими плодами. Чому вчив апостол молодих дівчаток одному Богу відомо, але усмішка божого фахівця Андрію Степановичу не сподобалася. Рукою він показував на яблуко, а оком обмацував груди молодих жінок. У Андрія Степановича майнула думка, що апостол відшукує найгарнішу. Але для кого? Для себе, чи для Бога. А може апостоли постачають дівчат до пекла, щоб згодом перетворити їх в чортиць. Не можуть же чорти жити без жіночих ласощів. Вони не святи, щоб відказувати собі в такій малості, як помитися з молодою дівчинкою в одному з пекельних котлів.

Розглядаючи малюнки, Андрій Степанович прийшов висновку, що книжку до друку готовив дурень, бо митець виразно показав, все, що надруковано в книжці, несусвітня брехня. Всі небіжчики в Раю кормляться святим духом. На який біс тоді оця рясна яблуня в райському садку? Коли вже там ніхто нічого не їсть, бо духи — святі, боже слово їм — компот, горілка і навіть огірок на закуску. Навіть лев, окрім як зівати, дивлячись на діточок, нічого робити більш не вміє.  Навіть спати, бо вві сні леву може приснитися, як колись на землі він з’їв молоденьку антилопу, а пам’ять штука  капризна. Хапне лев вві сні дівчинку, яка учора на його кучматій голові вчилася заплітати забавні косички. Хапне й останеться дівчинка без руки або без голови. Згодом Андрій Степанович дотепів, що яблуня в Раю існує, щоб спокушати святі душі. Не можуть же вони безліч років проводити в летаргічному сні. Люди, котрі попали до Раю, хоча й визнані святими, на землі вони чимало лиха грішному люду робили. У кого були гроші на попа, він їм за оті гроші відпускав усі гріхи, навіть вбивства, а безгрішна людина з’їсть огірок з чужого городу, її тутечки ж вписують в божу відомість, як грішницю. Бо без грошів піп гріхів не відпускає. Йому теж гріховодити хочеться. Смоктати, і горілку пити, прихожанок тягти до  безсоромного ліжка.

А діти? Звідки в божому царстві беруться діти? Якщо це оті малятка, що вмирають при пологах, хто тоді оті жінки, що їх пестують? А куди поділися зрілого віку чоловіки? Невже вбиті на війні до Раю не попадають, а йдуть напрямки в пекло. Хто був на війні, тому пекло бачиться справжнім раєм. Купають загиблих в смоляних котлах вродливі чортиці. Та й смола ота не смола, а листячко з божого дерева мирта. В пеклі мирти не ростуть, в Раю — теж, ні на однім  з малюнків не бачив я миртового дерева. Звідки ж тоді постачають до пекла цю духмяну страву? Й за які кошти? Може всі бізнесмені, минаючи чистилище, прямують до пекла, за попами вслід? Бо за добрі гроші в пеклі можна не тільки гарну чортицю, а й самого Бога купити. Так думає Андрій Степанович, розглядаючи кольорові малюнки в книжці, котру готував ва та підписував до друку сам Всевишній. 

Бог, щоб ви знали, більш за все ненавидить попів. Звідки вони знають, що думає про людей Бог. Самих талановитих фахівців, вчених, поетів, попи знищували іменем Бога. А Бог плакав дивлячись на злодійства церковників. Яких тільки казок не придумували злодії, щоб дурити людей, а люди кормлять оцю вовчу зграю, відкривають їм свої душі, довіряють їм хрестити своїх діточок...

Від лютої ненависті до попів Андрій Степанович аж підстрибнув. Не треба було йому брати у жінок цю бісову брошуру. Тільки настрій спаскудив. Чи не краще подивитися телевізор, може щось про живу природу покажуть. Але по десяти каналам телебачення йшли бойовики, чоловіки з міцними м’язами, ганьбили й вбивали жінок, чергами з автоматів перекреслювали гурти народу. Дивитися на таку срамоту Андрій Степанович не міг. Висмикнувши шнура з розетки, порвав на шматки божу єресь, і пішов до друга-сусіда, щоб якось скрасити час до приходу незнайомки, яка своєю освіченістю в галузі літератури могла скрасити життя одинокого фізика. Кожного ранку, на протязі двох або трьох місяців, як на чатах, стояла вона біля крамниці, до якої Андрій Степанович щоранку приходив купити хліба та молока. Спочатку незнайомка намагалася всунути йому довідку про існування Бога, котрого, начебто, вона бачила сама, а бачачи, що Андрія Степановича гнітить процедура вербування, змінила тактику, почала приходити з книжками відомих письменників. На початок листопада морози сягають 20 градусів вночі, зелена трава перетворюється в чорну, щулячись від вітру, школярі йдуть до школи. а жінка, незважаючи на мороз, приходила  до крамниці, всміхалася йому замерлим лицем, аж поки одного разу Андрій Степанович не витерпів та запросив її до себе. Вони навіть не познайомились. Подумки він називав жінку божою овечкою. Але останнім часом збагнув, що вона не така вже й дурна, щоб блеяти. Почала розповідати про письменника Василя Розанова. Начебто він говорив, саме гидке, що може статися з людиною, це озноб душі. “Людину кидає то в жар то в холод, вона не знає до якого берега гнати свій човен. Бо людина приходе в світ, щоб дивитися, а не робити. Все, що треба, за неї зробив Бог...” „А з’їсти ближчого свого, забити теля на шинок, а порося на сало, хіба це не робота? Хотілося б знати, яких тварин забиває на свята ваш Бог?” Жінка встала з тахти й відпустила Андрію Степановичу декілька щигликів в лоба. „Не юродствуйте, пане. Про гріхи я вже не кажу, всі ми на землі грішні, але треба іноді й покаятися... „Я б покаявся, якби моє каяння допомогло Богу зійти на землю за вимогою письмових пояснень: чого я саме такий дурень, а поп — такий. Думаю, що Бог попів не любить, занадто багато вони брешуть, а ще більше гріховодять. Ти бачила священика, щоб за його плечима не було дві-три судимості за злодійства, а то й вбивства. Вбив людину, покаявся, тепер мене вчить, щоб я не став убивцем. Він не розуміє, що мені таке й в голову ніколи не прийде, бо у кожної людини є родина, котра його любить. А попові, як і Богу, до фені людські болячки...

Такого тоді наговорив  жінці Андрій Степанович, що вона збігла від нього, не попрощавшись. Довго потім петляла повздовж будинку, в якому він жив, але не заходила, збиралася, мабуть, з думками. Й зібралася таки, якось погримала в двері, зайшла, виклала на стіл з розхристаної теки купу папірців, і, сідаючі за стіл, запитала:

— Ви Лосева читали?

— Коли вчена людина приходить в хату, вона першою вітає господаря, чи не так, як там вас...

— Пробачте, подумки я була завжди з вами.

Її погляд зупинився на лобі Андрія Степановича, мабуть надіялася знайти на ньому сліди від своїх щигликів, але в глибоких зморшках побачила тільки краплини поту.

— Речі існують, але з’явлення, отже й їх ім’я не існує, якщо ви про це, пробачте, мене більше приваблюють філософії античних письменників. Вони не ховалися за словом, як боягузи за спинами своїх товаришів. 

— З вами неможливо говорити, — спересердя жінка сіпнула теку, й папірці з надрукованими на них святими текстами розлетілися по долівці.

Андрій Степанович впав на коліна й почав складувати їх до купи. При цьому він говорив:

— А вся біда в тому, що ми з вами, люба жінко, й досі не познайомились. Іноді мені буває лячно, чи ви, часом, не божа вівця, котра зійшла з неба, щоб понести від мене нового божого сина?

Думав — обуриться, але ні, промовчала, тільки пильно подивилася йому в очі.

Склавши папірці, Андрій Степанович поклав їх на стіл. Жінка підвелася, й протягуючи йому руку, сказала:

— Звуть мене, Валерія. Валерія Петрівна, по прізвищу Садкова. Я вчителька російської мови та літератури, вчителька в минулому часі. Мої погляди на учбові процеси не сподобалися директрисі. Так тому й бути. Зараз я в секті баптистів, але їх постулати сприймаю з докором. Я сама по собі, і бог мій існує не в небі, не в космічному просторі, а саме в тому, що ми називаємо освітою. Бог — це освіта. Я прийшла висновку, що ви людина різнобічно освічена, отож і приходжу я до вас, як до бога, котрий не зрадить мене, не зґвалтує, а допоможе мені в скрутному стані...

Андрій Степанович дивився на її щоку, де ледь темнів вогкий слід від сльози, потім очі їх зустрілися, його підсліпуваті карі з прозорими блакитними очима Валерії. Від її очей йшла невідома йому сила, раптом йому стало жарко, з потилиці до п’ят його тіло вкрилося гарячім потом, а потім наче протяг пройшов по спині. Він навіть не помітив, коли вона встала і, зайшовши за спину, по материнські ніжно торкнулася вустами його потилиці. Саме час йому було розслабитися, але долоні жінки лягли йому на щоки, і їх легке сповзання до шиї збудили в ньому нестерпний жах. Андрій Степанович випростався як  пружина, повернувся до Валерії палаючим злістю лицем, схопив її руки і стиснув з такою силою, що вона, зойкнувши, присіла перед ним на коліна. З її очей бризнули сльози.

— Мені боляче, Андрію Степановичу... Я не думала, що ви такий палкий, такий ще зовсім спроможний...

„”Хто вона така, свята, чи злодій в спідниці?” Ця думка гнітила його, він не міг збагнути, як сталося, що він ледь не озвірів від її ласощів. Що його налякало в поведінці Валерії. То був істотний жах, наче хтось сповістив його про небезпеку.

— Пробачте, я вже й забув як поводяться з жінками...

Вічна суперечливість думок, невгамовність бажань, невміння вгамовувати свої почуття. Йому хотілося погнати Валерію геть з кімнати. Андрій Степановича ще й досі гнітив магнетизм її очей. Оте раптове переміщення з-за столу за його спину.

Хто вона така, чи справді, вчителька літератури? Якщо так, має знати, який твір Михайла Коцюбинського йшов за шкільною програмою? А по якому було зроблено кінофільм? Спитати, але ж соромно. Подумає, злякався! Щоб не набути суперечки, завжди краще промовчати. Й бути насторожі, бо Валерія занадто молода, щоб обрати його коханцем. Він поволі остиг, прислухаючись до плину думок. В них була остерегла, холодна невіра в святість освіти. Хай вона й бог, але саме освіта робить людей завидющими, хіба не освічені люди вбивають стариків, щоб заволодіти їхнім житлом? А у нього така багата бібліотека. Не сучасні, але міцні ще меблі. Він не злидень якийсь, тридцять останніх років посідав місце директора хлібопекарського комбінату. Мав чималі зв’язки з славетними місцевими фахівцями. Він знову сидів на своєму місці за столом, знов Валерія цілувала його в потилицю, лагідно гладила по щокам, впиралася грудьми в його плече. Він наче засинав, розуміючі що попав під вміння Валерії навівати стан, з якого йому вже не вийти. Йому вже не хотілося, як декілька хвилин назад, зібратися волею, щоб врятувати своє життя. Андрій Степанович наче й не бачив як до кімнати, наче з неба, зійшов молодий чубатий парубок, як, сміючись, почав нишпорити в шухлядах його меблів, як порівнявшись з господарем хатини, відпустив йому в лоба пару щигликів.

Прокинувся Андрій Степанович від ранкових сонячних промінців, які саме впали на ліжко його небіжчиці дружини. Він ніколи не лягав спати на її місце, лише іноді припадав лицем до білизни, яка ще не втратила ароматів її довгого, й в шістдесят золотавого волосся. Всміхнувся, згадавши Валерію: „”Бог — це освіта!” Так про що там писав Коцюбинський в повісті Fata morgana? Про заможних селян, котрі вгамували повстання злиденного люду... Освічені злидні в статусі бога знають як роздобути кошти, не вбиваючі стариків, можуть і вбити, але тоді вони втратять божественний статус. Вбивають ті, хто вірить не в освіту, а в бога, котрий відпускає грішникам їх провини, щоб було кому грішити далі.

Андрій Степанович встав, розгладив долонями зморшки на простирадлі дружини. Він все ще боявся побачити, що наробили злодії в його хаті. Але ходити весь час з зажмуреними очима не будеш. Він помацки дійшов до свого місця за столом, намацав коліном дзиґлик, й сівши на нього, хвилини дві вагався, боячись розплющити очі. Нарешті він це зробив. Меблі були на місцях, в кутку біля вікна блимав блакитним оком його старенький телевізор. Грайливо виблискували на полицях за склом подаровані тещею бокали. Вся шухляди були чинно закриті, наче їх не торкалася хижа рука злодія. Андрій Степанович встав, відкрив шухляду, де завжди лежали гроші. Пенсія була на місці, він двічі перерахував її, кожного разу гримаючи лобом в скло, за котрим стояв порцеляновий посуд. Нічого не розуміючі, він зайшов до кухні, потім в свою спальню, в коридор, довго дивився на крючок, котрим завжди закривався на ніч. Все було, як завжди... окрема хіба ароматів білизни в ліжку небіжчиці дружини. Оті аромати були якісь не такі, не зовсім такі, начебто в ліжку побувала якась інша жінка. Хіба що Валерія, але чи була вона справді, ота Валерія? Чи не наснилося йому бува? Коли в сінцях продзенькав дзвоник Андрій Степанович навіть підскочив з переляку. Це було так несподівано, так дивовижно. Навшпиньки підійшов до дверей, осиплим від хвилювання голосом спитав: хто? Надіявся почути голос Валерії, але за дверима панувала тиша. А дзвоник дзенькав і дзенькав. Відчинити на дзвоник він не зважився. Щільно прикривши двері на кухню, взявся набирати номер міліції. У відповідь часті сердиті гудки. Дзвонив один, два, три... сім разів. Мабуть усі пішли відчиняти двері, — майнула думка. Зайшов до вітальні, впав на ліжко небіжчиці дружини, затуливши вуха подушками. І знову нестерпні збудливі запахи Валерії. Скільки отак пролежав, спав чи ні, так і не втямив. Коли прокинувся в кімнаті був повний погром, наче вибухом розметало по кімнаті речі, книжки, папірці, фотокартки з альбомів. В міліцію не подзвонив, довго сидів в ліжку, регочучі як божевільний. Андрію Степановичу було нестямно весело, особливо коли на кухні на столі побачив пляшку горілки й шматок ковбаси. Там же білів шматочок паперу, на якому кульковою ручкою було написано: „”Я ще зайду. Валерія”. Двері, як і після першого пробудження були закриті на гачок, наче нікого в його квартирі й не було. Ввечері Андрій Степанович пішов до церкви, розповів  про свої фантастичні пригоди, і разом з попами дійшов думки, що двічі до нього в квартиру приходила небіжчиця-дружина. Вона й забрала кращі свої речі, коштові взірці, й гроші. “„Мабуть в пеклі теж бувають економічні кризи”, — сказав поп, хлопаючи Андрія Степановича по спині.

 

Comments