28

28

Життя моє добуло казна-який сенс. Через тиждень подзвонила Галина, але я відмовився її привітати. Сказав, що вдома мене не буде, негайно відбуваю у відрядження. А сам поїхав у Польотне. Марія працювала в лікарні черговою сестрою, заступала на добу через дві. Двічі на тиждень вона приїздила до мене, один раз ночував в неї я. В трикімнатній квартирі донька, Світлана, не заважала нам товаришувати. Звечора я розповідав чимало цікавих байок, читав вірші, відповідав на питання Світлани, які б тільки вона не придумувала, щоб пошити мене в дурні. Трохи нервувало мене шарпання по вікнах знедоленого коханця, котрий Марії до нудоти обрид. Коли ми з Марією приходили на автобусну зупинку, він завжди стояв трохи осторонь, а якщо Марія зранку уходила до лікарні, ходив обіч мене з величезною каменюкою в руці. Я не звертав на нього уваги. Цього казанову я міг розмазати однією рукою. Не міг навіть порозуміти, що Марія в ньому знайшла. Питав, але вона тільки плечима знизувала.

–Дурна баба була, а, можливо, така моя доля. Якби не смерть Віктора, хіба б ми познайомилися коли.

Вона була певна, що не сьогодні-завтра ми з нею одружимося. Поклавши руку на серце, я знав, що кращої за Марію дружини не знайду собі. Як до батька ставилася до мене її донька Світлана. Але ж я починав цей роман, як помсту за смерть Віктора Лук’янова. І все б нічого, але виникала думка: одружимося, а вона знайде собі коханця і буде помикати мною, як колись Віктором? У коханки одна думка – як стати дружиною. До другого вона не побіжить. А залучивши мужика у приватну власність? Марія жіночка ще та! Бачить, як за нею інші мужики вбиваються. Одного разу, чекаючи на Марію, подзвонив я Галині, щоб негайно приїхала. Розповідав про свій задум., вона тільки головою качала.

– Добром це не скінчиться, Олежко!

Коли ввійшла Марія, Галина напівроздягнена лежала у нашому ліжку. Щоправда, не чекав я що все так станеться. Що Марія від несподіванки знепритомніє й повалиться на долівку. Я на мигах попросив Галину негайно вийти, що вона й зробила. Я збризнув лице Марії холодною водою, занепокоєно запитав:

– Що з тобою, ти що захворіла?

Жінка підхопилася на ноги, дивилася то на мене, то на ліжко, зазирнула навіть у комору.

– В ліжку... я бачила там жінку.

Марія дивилася на мене, нічого нерозуміючі.

– Ти втомилася, дівонько, треба тобі відпочити.

В ліжку вона обнюхувала мене, як кішка миша, облизувала, як собака щеня. Але я був, як завжди, вправний для кохання, і, здається, вона трохи заспокоїлася. А за вечерею спитала, чи не одружитися нам? Я відповів, що про одруження будемо говорити, коли мине рік після смерті чоловіка. Вона аж підскочила на стільці.

– За рік я тобі обридну, другу знайдеш…

– Тобі чоловік за який час обрид, що ти коханця знайшла? Може й мене чекає така доля? Тут є над чим поміркувати. Я не Віктор, Маріє, вбиватися за тобою не буду, як би полум’яно не кохав. Так що одружуватися не бачу сенсу.

Марії навіть на думку не спало що таким чином я хотів помститися за Віктора. Вона була певна, що я жартую, що не приїдь вона до мене, я сам прилечу. Бо вона потрібна мені, також як я їй. І вона не приїхала, пропустила два дня на тижні. Навіть не подзвонила. Не приїхав і я в свій строк. А коли через два тижні приїхала застала мене в ліжку з Галиною. Так було мною задумано.

–Я ж тобі казав, дівонько, що більше двох днів без жінки не витримаю. Ото ж рішай сама, прийматимеш мене такого, який я є, чи побіжиш до свого йолопа з каменюкою в руці.

Марія залишилася, сиділа на кухні, чекала коли випроводжу Галину. Потім довго змивала з мене гріхи під душем. А в ліжку в ту ніч була палкіше, ніж завжди.

– Не ображай мене так, – просила, – нехай вони ходять, тільки щоб я не бачила.

– Ти маєш на увазі, що будеш робити теж саме, коли я не бачу?

Марія плакала, впавши мені на груди.

– Я вмру, якщо ти покинеш мене.

Я добре розумів, що так ставитися до жінки негоже. Що це мерзенність по відношенню до неї і її доньки Світлани. Але більше за все мене лякала можливість опинитися на місці Віктора Лук’янова. Вмирати від серцевого нападу, знаючи що кохана дружина зараз лежить в обіймах суперника. Нехай краще вона вмирає, аніж я. Нехай взнає як це гірко бути обманутим. І чим більше я так думав, чим частіше міркував над стосунками з Марією, тім поганіше почував себе. Це було не просто кохання, це вже була хвороба. І я знав, що вилікувати від неї мене може тільки одна жінка. І що тією жінкою була Світлана Жаронкіна. Ледь не повія в своєму театральному колі, але ж моя перша коханка, якщо не числити попову дружину, та квар тиранку, яка обсмоктувала мене, щоб поліпшити колір лиця. Але я давно вже не дзвонив Світлані, і не дзвонила вона. Можливо вона давно вже одружена за якимось з артистів, або, як її сестричка Надія, за новим руським. Живе собі, приспівуючи.

А тут ще батько об’явився. Прислав листа від діда з бабою, які мешкають у Канаді, старенькі вже, хворі, запрошують онука скрасити їхню бідолашну старість. Навіть фотокартку прислали: сидять біля хатки на курячих ніжках, зажурені такі, ледь сліз не роняють. Батько пише: Софія з Єлизаветою не полетять, бо дуже зажерливими стали, він – не може, бо цегляний завод на руках, та й старий вже до таких мандрів. Повідомив, що надіслав гроші на два квитки, мені та Світлані, як до Канади так і звідти. Якщо там мені не сподобається. Два дні суспіль отримав на пошті гроші на квитки, Подзвонив Світлані, спитав де можемо зустрітися. Вона доповіла, що знаходиться на дачі у товаришки, що обидві будуть щасливі бачити мене. До вказаної зупинки я доїхав тролейбусом, потім пішов пішки, бо як казала Світлана, це зовсім недалеко, кілометрів зо два.

Я не зреагував, коли обіч зупинилася машина і, відчинивши дверцята, водій запропонував мені сісти. Я мовчки рухався далі, не поцікавившись навіть знайомий мені водій чи ні. Коли ж відчинилися задні дверцята і незнайомець у спортивному костюмі ледь не силою хотів запхнути мене в машину, я з такою силою відштовхнув його, що той послизнувся на мокрих камінцях осторонь асфальту і, впавши навзнак, вдарився головою в розчахнуті дверцята «Корони-Нісан». Так йому й треба було за зловмисні дії: йде людина своїм шляхом, не займає тебе, ото й рухайся по своїм справам. А якщо закортіло відпочити на вологий після нещодавнього дощику землі, це справа сугубо твоя, відпочивай! Що в машині можуть їхати озброєні люди, така думка в мене була, але я був певен, що життя моє оцим дурним випадком не закінчується. Я навіть пострілу не почув, і коли щось опекло груди, подумав, що це знову дає про себе знати моє розбурхане за останні дні серце. Тільки вже падаючи на землю зміркував що мене таки підстрілили. Навіть посміхнувся про себе, але відразу ж знепритомнів. Правда падав м’яко, не мертвим падінням навзнак або лицем у гальковий насип, а, ніби зламався, спочатку став на коліна, потім ліг на лівий бік, наче намагався таким чином утишити біль у ділянці серця. Оті, що в машині були, добивати мене не стали, на швидкій скорості рушили далі, а мене через декілька хвилин підібрала швидка допомога, яка саме поверталася від хворого коменданта жіночого табору в селищі Заозерному. Оскільки лікар усвідомив що має справи зі злочином, він подзвонив до міліції, а самі із медичною сестричкою почали негайно обстежувати поранення. Потім мені казали, що куля навіть серце якимось чином зачепила, що я родився в сорочці, і про щось таке інше. А коли до лікарні прибігла Світлана Жаронкіна, і розповіла, що одного разу я вже воскресав з мертвих, що на кладовищі є моя могила, медичний персонал збігся подивитися на чортяку, якого навіть смерть не бере.

– Хіба я тобі не радила знайти безпечнішій притулок, – волала Світлана Жаронкіна, хоча я був певен, що такого ніколи не було. Ця жіночка надто любила себе, щоб думати, або непокоїтися за якогось там коханця.

Я був певен, що вбивали мене по ініціативі Апостола. Після заколоту в школі сиріт він нарешті порозумів, що ми з ним находимося по різні сторони барикади. Якщо він навіть насправді посланець бога на землі, підкорити мене своїй волі йому не вдасться. Бо в такому разі я посланець диявола, а передбачати і переборювати на своєму шляху таку загату, в Апостола, прямо скажемо, бажання не було. Що дивно, у мене навіть думки не було помститися Апостолові за спробу вбивства. І не тільки тому, що іноді виникав сумнів, що замах зробив саме Апостол. Хіба у Караїва не було до мене поважних претензій? Колись він врятував мені життя з надією, що я буду слухняною лялькою в його політичній грі. Але я не справдив його кращих надій. Дивлячись на Караїва з Апостолом, я міркував так: Караїв молиться Аллаху, Апостол – Христу, але обидва вони ні в Аллаха ні в Христа не вірять, бо один лічить себе за Аллаха, другий за Христа. Розумні люди, вони розуміють, що богові їхні молитви не потрібні. Залякувати богом людей можуть тільки царі, вожді та президенти, бо люди живуть поруч з ними і не кожній людині подобається те, що робить президент. Сталін вбивав видатних людей від жаху, що одного разу вони зсунуть його з посади, а потім вб’ють. А богові кого боятися? Він на небі. Та й не такий вже він дурний, щоб радуватися, що розповсюдив по землі невігласів, які тільки й вміють що молитися, та вбивати одне одного від імені свого творця. Якщо бог існує, він регоче, дивлячись на ряджених лоботрясів, які поначіпляли на себе хрестів, і видають себе за синів божих. Я намагався не думати про релігійні витвори священиків, бо кожного разу мене починало трясти від сміху, а закінчувалося все безтямним реготом над мозком людини взагалі. Бо щоб там не кажіть, на білому світі існує чимало тварин набагато розумніших за людину. Я бачив як одного разу верблюдиця плюнула в лице блукаючому пустелею монаху. А яким сміхом випромінювали при цьому її очі. Я теж пестив думку плюнути в лице Апостолові або Караїву, аби тільки знати кому з них? Бо плювати в лиця обом було б не зовсім правдиво. Хоча, не думаю, що вони не погоджували це питання. Але ж хтось з них першим дійшов до такої думки.

А тут ще оця Світлана Жаронкіна. Прив’язалася до мене, що ні день прибігає в лікарню, дивиться відданими очима, губами в мої губи вкладає смачні полуниці, цілує мої долоні. Я дивлюся в ясні жіночі очі, намагаючись урозуміти, що з нею діється? Невже прокинулася наша перша юнацька любов? Чи це чергова розталь перед черговим заклякненням? Питаю: що з тобою сталося, дівчинко? Вона припадаю вустами до моїх губ, всовує в рота язика і починає збуджувати мене на те, що зробити в лікарні просто неможливо. Але мені приємно. Дуже приємно, бо виникають у пам’яті щасливі хвилини нашого багаторічного кохання. І тоді я думаю собі: а що як плюнути на все, і повернутися в Україну, в містечко нашого юнацтва. Нагулялися, набігалися в пошуках чогось надзвичайного, але краще того, що було в юнацтві, так і не знайшли.

В лікарні я лежав майже місяць, але ніхто, окрім Світлани, до мене так і не прийшов. Навіть Марія, Мабуть не знала де мене чорти носять. Останнім часом вона надто цікавилася питанням коли мене випишуть. Якось медична сестра іронічно помітила: чи не готовлять вони новий замах на вбивство? Я дивився Світлані в очі, вони було такими чистими, такими ясними, як п'ятнадцять років тому, але натяк медичної сестри зробив свої діло.

Я втратив довіру до Світлани, і тепер пестив тільки одну думку: як мені непомітно вийти з лікарні і куди їхати? Але чим більше думав над цим питанням, тим все більше безглуздім воно здавалося. І я починав сміятися над собою. Навіть вві сні. Прибігала сестричка, питала: що з вами, чи не захворіли? А я не знав, що відповісти. Бо якою б не була моя відповідь, вона могла викликати хіба що черговий приступ сміху. Їсти, кохати жінок, писати, знову їсти, кохати жінок, писати… Отаке до самої смерті? А може й справді повірити в бога, ходити до церкви, цілувати хрест, на якому розіп’яли божого сина… І знову регіт: цілувати символ смерті! Це ж треба до такого домудруватися! Ні, нехай краще куля в серці, ніж безум в мозку…

Заходить в палату Світлана з квітами, а я регочу.

– Ти чого, любий?

Я лічу квіти: живому принесла, чи вже мертвому? Вона здогадується про що думаю, і теж починає реготати.

– Тобі лячно виходити з лікарні?

– Ні, дівонько, я міркую собі, чи є сенс планувати майбутнє? Чи може в останнє насолодитися твоїм коханням. Попросимо сестричку, щоб повартувала біля дверей? Як на твій смак? Чи в тебе вже була така нагода?

Сміється:

–В лікарні не було. Чого не було, того не було.

–А саме непересічне?

Світлана, сміючись, бере стілець і заштовхує його ніжку в ручку дверей. Пробує чи надійно закрила. Потім починає роздягатися.

– Саме ексцентричне було в літаку. Він сидів на клозеті, а я на його череслах. Не помічаючи, як у захваті натискую рукою на кнопку виклику бортпровідниці. І вона прибігла… прибігла в найкращу мить кохання, коли ми обидва почали кричати від захоплення. А що… з літака пасажирів не висадиш.

Стілець таки не витримав. З лікарні нас зі Світланою витурили в три шиї. Щоправда, реготали всі, і ми зі Світланою, і лікарі, і медичні сестри. Бо нічого кращого за те кохання в медичному ліжку я не зазнав за все своє життя. Навіть з Софією.

Я дав Світлані почитати листа від батька. Прочитавши, вона поцілувала мене в щоку.

– Здається тобі, Олежку, випала нагода впізнати моє кохання, сидячи на клозеті понад Тихим океаном. Я згодна, а ти?

– Якщо не викинуть нас голими на сніданок акулам?

– Доведеться тоді кохатися в шлунку акули. Ото вже смак буде, так летимо до твоїх гультяїв?

– Летимо, люба, куди ж діватися. Старість треба поважати. А оце тобі подарунок від мене, документація на приватний будиночок на березі Азовського моря. Ти відбуваєш, влаштовуєшся, а я повинен закінчити свої справи. Через місяць-два прилечу.

Світлана схопила папірці, читаючи, зиркала на мене, недовірливо похитуючи головою.

– Це що… все насправді?

– Насправді, мила, насправді. Я давно чекав нагоди ощасливити тебе будиночком на березі моря. І мені, як бачиш, пощастило…

– Завтра о двадцятій я проводжу тебе.

– Я кохатиму тебе всю ніч і весь наступний день. Це таке щастя… на березі моря…

Мав я намір на цьому й закінчити свої спогади. Квитка на літак передав Світлані, вона, наче кішечка, треться біля мене, муркоче щось. І не обридло, стільки років тремося одне одного. Треба відчинити дверцята, випустити пташину, нехай політає, подихає свіжим повітрям. Бо й мені дивитися сумно на іронічно відкопилені губи. Вона, звичайно, каже мені, що входить в акторську роль. Але ж я теж не дурний, по собі знаю як почуваєш себе, занепадаючи в тугу по чомусь надзвичайному. Життя не може бути завжди солодким, або гірким, або солоним. Кожний його ковток має свій особливий смак. Хіба в уяві не кохаюся я з Галиною, Кірою, або, навіть Софією Марківною. Кожна обдарувала мене особливими ласощами, кожна була по-своєму унікальною. Можливо Галині бракувало світських манер, Софії Марківні – витримки, коли справляла на мене враження людини не зовсім адекватної. Це й не дивно, - таке майно на голову звалилося! Як тут не намалювати себе розумнішою за все місцеве жіноцтво. Прагнула обертатися в світі театру і мистецтва. Незбагненим для мене зостався її вибір коханця. Мабуть пристала таки на чиюсь пропозицію. Можливо, навіть, Апостола. Дуже йому кортить зробити з мене зрадника Іуду. А того не розуміє, що зраджувати мені нікого. Я не підтримую його ідеї потойбічних світів. Не цяцькуюся з його земними забобонами. Я людина нейтральна. Живу, як вмію, пишу, як на думку спаде. А що до підлітків, кожен з них для мене має своє лице, свій чуттєвий мир. У деяких питаннях Ванько розумніший за мене, Вовчик – впертіший, а скільки талановитих акторів виростає на містечкових смітниках. Хтось з них мене шанує, хтось зневажає, дехто терпіти не може, як кавказця. Хоча лицем я більше скидаюся на цигана. Засмагле тіло, карі очі, рудувате кучеряве волосся. Взаємна прихильність у нас хіба що з Ваньком. Розуміємося з півслова, правда, жарти хлопчика іноді ошелешують мене. Особливо, коли справи стосуються майбутнього розвитку Росії. На його думку, доля росіян змінити на світових теренах євреїв та циган. Ні заможнім, ні бідноті батьківщина не потрібна. У заможних маєтки за кордоном, а біднота, якщо їй дадуть зброю, поверне її проти прошарку зажерливої аристократії. Нам нікуди причалювати. Ми не маємо батьківщини, не маємо взірців, до яких можна прихилитись, які можна шанувати. А що до молитов, ми їх пишемо самі. Свою вдачу наперед не збагнеш, та й який сенс? Далі – повна порожнеча. На прошарках жіночої гри родинної любові не збудуєш. Народжувати дітей? Щоб завтра вони опинилися на смітниках, або в школі Апостола? Думаючи про це, я починав реготати…

Моє щастя здавалося мені трохи прогірклим. Світлана була в такому захоплені від подарунка, що декілька годин просиділа над папірцями, виказуючи своє захоплення моїми талантами. Вона навіть пестила мене в ту ніч не так як раніше. Всі її думки і мрії оберталися довкола подарунка. Добре ще, що на літовищі не забула поцілувати мене в щоку. Це був останній наш поцілунок. Потім було ще два дзвоника по стільниковому, вона захоплено розповідала як влаштовується на новому місці. Мене не квапила, а коли десь через місяць я намагався додзвонитися, зв’язку з нею вже не було.

Як не дивно, але особливого облегшення від її мовчання я не зазнав. Мабуть, на щось все ж таки надіявся.

–Чи не ганебно давати почуттям волю, коли сам розумієш, що розлючений будеш показувати себе мавпою, не інакше. Яким би мізерним не був мій життєвий досвід, я не дозволю собі вийти за межі пристойності.

Так говорить дванадцятирічний підліток Ванько.

В його очах я не бачу зблиску захоплення, він не показує себе чимось особливим. Він сидить на прибережному пісочку в обірваних вище колін джинсах, мокрих, бо тільки що вийшов із річки. Труси він віддав хлопчику, бо у того добрі штанці, а липень стоїть такий, що врятуватися від спеки можна тільки у воді. Хлопчик щойно поголений, Ванько кличе його Павкою, але я розумію, що він не Павка, бо обертається не завжди.

– Павці треба негайно з’їхати, – каже Ванько. – У нього проблеми…

– Щось серйозне?

– Він, як всі ми, втік зі школи…

Хлопчик сидів, байдуже дивлячись на воду. Росточком він був нижчим за Ванька, правда трохи кремезнішим. Сьогодні ранком мені подзвонила Василина, розповіла, що тиждень тому в селищі хтось заколов вилами німого здоровила, який раніше відповідав за дисципліну в гуртожитку. Сам Апостол поки що мовчав.

– На мою думку, з’їжджати зараз зайве, – в слух міркував я. – Павлу треба переждати два-три дні, я знайду йому притулок…

– Але ж ти нічого не знаєш!

– Все я знаю. Ванько. Люди долі не вибирають, вона сама їх знаходить.

Павло встав і повільно, з якоюсь жахливою рокованістю на обличчі, рушив до води. Я догнав його, утримав за руку.

– Посидьмо, хлопче, рядком. Не знаю що там у вас сталося, але кожна людина повинна захищати своє життя від замаху. Ти діяв як справжній чолов'яга.

У хлопчика дрижали губи, здавалося він ось-ось заплаче.

– Ти був дзвіночком до уроку, який дитячий гурт школи почне викладати своїм напутникам з часу на час. Хіба ти не знаєш про це?

Павка сів на пісок, міцно тримаючись за мою руку.

– Це було так жахливо… я не бажав цього…

Ванько підсів ближче до мене, поклав долоню на плече.

– Дивуюся, звідки ви, Олег Семенович, все знаєте. Заколот в школі розпочався з вбивства вчителя, котрий зґвалтував Вероніку.

Він вперше звернувся до мене на «ви» і по батькові. А це вже чогось коштувало. Я посміхнувся.

– Можливо вона сама того бажала.

Ванько аж підскочив.

– Що ви таке городите... вона... вона...

– Що вона? Свята? Ти, хлопче, охолонь, давай краще поміркуємо, як нам бути з Павкою?

– Звернутися за допомогою до Петра Груби.

– Чому саме до Груби?

–Бо Павка син його знайомих, Левчуків. Батьків чорти з’їли, а Павка в кожному злодії чорта бачить. Чи може підеш до Груби? – звернувся Ванько до товариша.

–Краще в колонію, тільки не до Петра Савича, – вигукнув Павка. – Це він батьків на наркотик посадив. І допомоги від нього мені не треба…

Він обурено вскочив і бухнувся головою в річку. Я хотів було кинутися за ним, але Ванько затримав мене.

– Не бійтеся, хлопець він не дурний…

– За допомогою довелося звертатися знову таки до Апостола.

Що мала на увазі Таїсія Петрівна, характеризуючи доньку, як гарненьку та дурненьку, я довго не міг втямити. Можливо, бажання Вероніки знайти собі посаду з добрим заробітком? Але яким чином? Те, що вона без роздуму підтримала запрошення Апостола працювати в його школі, і таким чином умовити зробити теж саме мене, здавалося мені надто смішним. На той час вона вже добре розуміла, що збити мене з пантелику такими витівками неможливо. Навпаки, найменший натяк на шантаж збуджував у мене таке обурення, що навіть кохана жінка викликала якщо не зневагу, то сумнів в її порядності. Так що головним аргументом улаштування Вероніки на роботу до школи Апостола були звичайно гроші. Це вже потім вона зрозуміла, що вкоїла щось не те, тому й не виходила на зв'язок зі мною, передовіривши розмову Ванькові. Але моя паніка з приводу зникнення нареченої була недовгою. Я швидко втямив, що ніхто мою жіночку не викрадав, і чим настирливіше Апостол наполягав, щоб я прийняв посаду директора школи, обіцяючи прискорити пошуки Вероніки, тим більшою зневагою до обох сповнювалася моя душа. Особливо до Вероніки. Апостол і раніше пропонував мені очолити його школу. Можливо, він її і будував під мене, чекаючи поки я отримаю вищу освіту. Добре ще, що не шантажував мене ощадною книжкою на пред’явника. Якщо я іноді й користувався цією послугою, то гроші повертав завчасно, щоб у разі потреби повернути їх Апостолові. Непокоїла лише думка: якщо хтось, по вказівці того ж Апостола, викраде ощадну книжку, він матиме нагоду мене шантажувати. Тому й утримував я в приватній власності квартиру в Миколаївську-на-Амурі.

Треба сказати, що після повернення із Чечні, я ніколи не відчував себе в повній безпеці. Користувався подарованим долею життям, не знаючи: чи надовго? Звичайно, що в коло заможних людей ввів мене саме Караїв. Але ж була і в нього якась мета? Задарма зараз навіть кота за хвіст не таскають. Не те що доходжалого дурня. Тому я намагався завжди триматися незалежно, при своїх думках, нікому ні в чому не зобов’язаним. Не думаю, що така моя поведінка задовольняла Караїва з Апостолом. Але комусь з них я все ж таки запав до ока. Певен – Апостолові. Йому я був потрібен як рецензент і редактор його філософічних есе. Йому подобалася моя нещадна критика, хоча він і не сприймав її всерйоз. Але виправлення іноді вносив. Тоді він починав полемізувати зі мною в своїх есе, що вельми збагачувало його філософію. Як співрозмовник він мені подобався. Його мислення не було шаблоновим. Виявлялися вісімнадцять років в’язниці, з дозволом читати книжки не тільки радянських письменників, але й закордонних комуністичного напрямку. А для вдумливого читача в тих книжках було чимало цікавого. Він добре знав раннього і пізнього Камю, шанував Лагерквіста, Кобо Абе, мемуари Еренбурга, знизував плечима коли хтось при ньому обожнював Хемінгуея.

– Що ви в ньому знайшли… хіба що «Острови в океані».

Коли йшлося про речі ганебні в літературі, він копилив губи, іронічно всміхався, іноді виказував високоморальне обурення.

– Пошарпати за соромне, можливо, іноді й треба. Але розуму від цього не придбаєш. Не обов’язково в заточенні. Американська белетристика має присмак виродження людини. Вона викликає одне бажання – надіти на шию зашморг…

Такі ж почуття викликали в нього телевізійні шоу… І в цьому ми були з ним співзвучними.

Позбувшись матеріальних клопотів, Апостол докладав неабияких зусиль щоб ввійти в історію людства засновником нової релігійної ідеї. Він був певен, що існують інші, рівнобіжні світи, в які переходить людина після смерті. У мене його віра викликала відвертий регіт. Не признавав я і надсвітового розуму. Потойбічні світи – витівка страхопудів, котрі не можуть упокоритися думці що одного разу вони щезнуть назавжди. Жив, вчився, набирався розуму і раптом… Та хіба ж таке може бути? Який тоді сенс жити? А ніякого особливого, відповідав я. Всі земні, і, можливо, небесні істоти виплоджуються, щоб народити собі подібних, або нагодувати своїм тілом істоту, яка зробить теж саме – народить вовченя, або тигреня. В залежності від того хто тебе з’їсть, вовк чи тигр.

–В такому разі, відчиняй вікно і з п’ятого поверху вниз головою…

– Але мені цікаво спостерігати, як, вивчаючи Біблію, святі отці мріють перетворитися в голуба і переспати з прихожанкою, яка їм дуже сподобалася. Або тишком-нишком жлуктять горілку у своїй келії. Сам я нічого доброго від життя не чекаю. Бабій, це так, – поклик природи, розрядження розуму й тіла. Подобається мені мріяти про щось надзвичайне: в мріях жити вільготніше ніж в сучасному побуті. Я навіть писати гуморески сідаю з надією збудити мрію. Вигадки починають народжуватися з досвітніх пустель пам’яті. Генний зв'язок з пращурами… Можливо, це теж облудна думка, але я не хапаюся за неї, як за рятівний круг.

Апостол над моїм маяченням не насміхався. Згодом я знаходив свої думки в його есе, що мене уповні задовольняло…

Але повернемося до Таїсії Петрівни. Думаю, що донька докладала матері про свої справи, інакше б вона не приїхала в Хабаровськ відвідати мене. Мабуть запав я таки жінці в душу. Подзвонила якось вранці, доповіла, що приїхала, міста не знає, вся надія на мою допомогу. Я швиденько зібрався, приїхав на вокзал, двічі дзвонив, шукаючі жінку в привокзальному натовпі. Смішно, але двічі проходили один повз другого, але не вона мене, ні я її не впізнали. Мені й на думку не спадало, що мати Вероніки може бути такою красунею. Вона показувала себе зовсім молодим дівчам, особливо оця сучасна молодіжна зачіска, з волоссям ледь не на очі, коротенька спідниця, засмагле, шоколадного зблиску тіло. Я їй відразу сказав, якщо підемо до мене, обов’язково зґвалтую.

– З такою надією я й приїхала, – відповіла Таїсія Петрівна, цілуючи мене в підборіддя.

Правда відбулося все не так раптово, як я натякав. Спочатку я почастував гостю своїми стравами, потім погомоніли про Вероніку, потім… Потім у мене виникло почуття, що ця жіночка обов’язково буде моєю дружиною. І не тому що вона розумна, лагідна, і розуміє мене з півслова. Від Таїсії Петрівни сходило дивне тепло, виникало бажання притулитися до її плеча, як в дитинстві до неньчиного, і раювати, раювати, раювати…

Я так довго насолоджувався присутністю жінки, що першою не витримала вона.

– Ти ж казав що почнеш чіплятися до мене. Може знову чекаєш на Вероніку? Так даремно. Вона не приїде. Люди, котрі готували заколот в школі Апостола, потурбувалися про її безпеку. Діточок теж влаштували, як слід. Не всіх, правда. Деякі розбіглися по далекосхідних теренах.

Що було далі краще не розповідати, бо це буде книжка казок «Тисяча і однієї ночі». Не пам’ятаю вже на третю чи четверту ніч я запропонував жінці руку і серце. Наполягав відразу бігти, подавати заяву до загсу. Вона сміялася, хапаючи мене губами за мочку вуха.

– Ні, любий, поспішати тобі не треба. Я буду тобі відданою громадянською дружино. Бо ти молодший за мене. Не набагато, але молодший. Якщо у нас будуть діти, тоді ще раз обміркуємо це питання…

29