02

***

Життя давало мені можливість обрати нове минуле. Дурниця, скажете, такого в світі не буває. Але, так сказавши,  ви зробите чергову помилку. Людина, як рослина, живе не тільки віттям до сонця, але й корінням до серця землі. Оте коріння має чимало розгалуженості, більша частина котрих існує поза нашою свідомістю. Ми забуваємо не тільки свої сни, але й деякі вчинки, зустрічі, розмови, навіть складені на життєвих шляхах вірші, або афоризми. Ми забуваємо батьків, котрі повчали нас, як треба жити: вірити в бога, чи цуратися його. Збудити мозок на видання забутої інформації не велика проблема. Треба скинути з долоні сучасності все, що на ній лежить, налагодити добрі стосунки зі своїм серцем, яке безпосередньо пов’язано з серцем землі, а серце землі, в чому я певен, є той самий бог, з котрим ми надіємося зустрітися в небі. Мій друг Василь Несторович Іванов, фахівець провізор, наполягає, що зв’язок з богом можна держати через стовбури дерев, не забуваючи при цьому, що кожна людина має своє дерево. Мене він повчав обійматися з вербою, сам, притомившись в дорозі, припадав лицем до кленів, і я повинен признати, що вірш Сергія Єсеніна „Як чужу дружину обіймав берізку”, має наукове підґрунтя. Саме береза підтримувала зв’язок поета з серцем землі, котре заховано під товщею розпеченої магми. Магма й обороняє серце землі від наукових замірянь людини.

Давайте спочатку повіримо, що знаємо відповідь на всі питання юнацтва. Тої доби такі питання якщо і виникали, не знаходячи на них відповіді, ми минали їх, як минаємо розчавлену автомобілем псину. Реагуючи при цьому саме не на смерть собаки, а на своє відношення до смерті. Чи здатні ми повернутись лицем до проблем юнацтва, чи можемо збудити кров текти в ритмі тої дивної доби? З таким питанням прийшов я одного разу до 85-річного фахівця провізора, україномовного поета за покликанням, Василя Несторовича Іванова. Подумки він вже давно жив минулим, писав вірші про рідне Поділля, надсилав чималу частину своєї ветеранської пенсії молодшій сестрі, котра скаржилася в листах на лиху долю. Чоловік її загинув, син та онуки сиділи без роботи, за моїм визначенням  — не хотіли працювати, але Василь Несторович був певен, що Україна знаходиться в глибокий кризі, з тенет якої випростається не бистро. На терені рідного Поділля Іванов не був з самого початку війни, але добре пам’ятає біленьку хатку біля річки, вишневий садочок ,та зелені лани, що простиралися до самого небокраю.

Коли я прийшов до Іванова в будинок ветеранів Вітчизняної війни, він читав чарівну на мій спогад книжку Джона Апдайка „Кентавр”. Привітавши, Василь Несторович дістав з холодильника пляшку горілки, налив по чарці, й хильнув свою в два ковтки. А коли заговорив, його голос лунав трохи гугняво  — ще не встиг звикнути нових зубів.

 — Усяка радість  — данина богу,  — сказав він, листаючи сторінки роману.  — Загубив оце місце, де батько повчає сина... так-так, десь отут... знайшов, нарешті, ось послухай, що говорять герої Апдайка: „Усяка радість  — данина богу. Досить було  — серед бруду, у скруті, у злиднях  — живій душі спізнати трохи  радості, як тут-таки бог об’являв своє право на неї; у трактири, у класи, в будинки розпусти, в ослизлі, запльовані провулки, в найтемніші, чумні, глухіші кутки в Бразилії, в Африці а чи в Китаї  — скрізь, де людині припадала мить радості, бог украдався і брав її собі, в свою неосяжну обладу. А решта усе те, що не належало до радості  — з погордою відкидалося геть, мов сміття  — прах, що його ніколи й не було.”

 — Чи зрозуміло тобі, як Апдайк ставиться до бога. Це тобі не твої філософські витівки про тероризм Христа. Воно може й справді  — хрест це плаха, на котрій розіп’ято мільйони талановитих людей, котрі скеровували до бога свої скарги за вкрадену у них радість. Може ще по стопочці? Першу нашу радість бог вже злямзив, треба повторити...

 — А може не слід перегодовувати бога радістю, ви лікар, знаєте, що від переїдання може згоріти печінка.

 — Ти хочеш сказати що бог завзятий пияка,  — усміхнувся Іванов, сунувши розчепірені пальці в свою густу сиву кучму.  — Якщо це так, хай насолоджується. Радість богу, а нам нудьга, що горілки в пляшці убуває. Що невистачить хильнути за батьківщину. Мати б нам божі можливості, а ще краще  — крильця. Здинялися б ми зараз з тобою, я — до сестри в Поділля, а ти — до своєї Донеччини.

 — Купуйте квиток на літак, й перо вам в зад...

 — Літати вже лячно. Вісімдесят п’ять років.

 — А на війні не лякалися?

 — Хіба я наполягав коли, що не лячно було! Якщо кожен божий день бачиш розчавлених, розірваних на шматки друзів, радощів мало. Я  думаю, що війна влаштовується богом, йому вона дещо схоже з великим постом. Які до бісу радості, коли ллється кров? Отак, деякий час бог насолоджується голодом.

Іванов замислився, намагаючись збагнути, чи є сенс далі говорити про бога. Потім, махнувши рукою, сказав:

 — Даваймо почаркуємося за добре завтра України. За її світлу добу. Нас з тобою, з нашими російськими прізвищами українці не приймуть, як братів, але хто з нас більше українець треба ще порозуміти.

 — Приймуть — не приймуть, в Росії росіяни по смітникам живуть, другі крамарюють на базарах під доглядом азербайджанців та інших іноземців. У кого кошти — той і пан.

Василь Несторович не забував наповнювати чарки горілкою місцевого виробництва.

 — Третя горобчиком полетіла,  — крякнув він, закусуючи, шматками засмажених кабачків.  — Надалі нам не треба сушити голови над об’єднанням братніх народів. Україна не може належати Європі, чи Росії. Хіба що богу знадобиться черговий великий пост.

Іноді Василь Несторович дуже влучно жартує. Він любить блазнювати, особливо з молодицями, а літні жінки, коли він пливе пароплавом на свою україночку-дачу, відверто залицяються до нього.

 — У тебе, Васильок, добрі пільги, візьми мене дружиною? Попа знайдемо, повінчає нас...

 — З попом і вінчайтеся, а я людина невіруюча, комуністом був, не зраджу присяги, котру давав радянський країні.

 — Мабуть червону зірку собі на могилу приберіг?

 І зірку, і серпа з молотом. Навіть жінку, котра зі мною в труну ляже.

Жінки регочуть, а Васильок ляси точить, байки про свої амурні походження розповідає...

 Але я відійшов теми.

 — Ми існуємо, як народ, доки є в світі незалежна держава. Ми пишаємося рідною мовою, живемо хистом українського народу, його нелегким, але гідним минулим. За що і вип’ємо!

Мені страшенно не хотілося в черговий раз ковтати оцю місцеву гидотну.

 — Краще, Несторовичу, прочитай лекцію Кентавра про історію світового людства.

Спочатку Іванов, потім я, ми довго перегортали сторінки роману, але необхідного місця так і не знайшли.

 — Може лекцію Кентавра утяли цензори?

 — Не може такого бути. Даваймо перевіримо, чи не шкодує деяких сторінок. Може якась читачка висмикнула собі на спомин про старого Казанову?

Я котрий вже раз, перегортав сторінки роману.

 — Хто б міг подумати! Й справді бракує шести сторінок. Чи не тобі приспічило? Може зі п’яну сам і того...

 — Скажеш теж... приспічило. Як ветеран Вітчизняної я маю добрячі пільги, на рулон туалетного паперу вистачає. Це зроблено кимсь з місцевих стариків —ветеранів. Два місяці мій Кентавр прогулювався по лабіринту Дома ветеранів. Дев’ять поверхів... ледь знайшов.

 І ніхто не скаржився, що не вистачає сторінок?

 — Навіть натяку не було. Сучасне наше життя спрямоване від духовного до матеріального. Якщо людина вискубе улюблений шматок тексту, куди крокує вона?

 — Думаю, вона деградує, Василю Несторовичу.

 — А якщо вона кожного вечора читає оту лекцію Кентавра, міркуючи при цьому, якою буде нова доба у історичному розвитку людства. Ти заходив останнім часом у книжкові магазини, що там продають знаєш?

 — Багато чого продають, але нічогісінько українською мовою. Таке становище ми бачимо в сучасній Україні. А російські засоби масової інформації брешуть, що в Україні є проблеми з російською мовою. Брешуть безсоромно, я б сказав  — злочинно.

Пити п’яту чарку я відмовився категорично.

— А за мою доньку? За куплену родиною машину, невже не вип’єш?

Василь Несторович добре знає, як подолати мою упертість, моє категоричне  — ні!

 Я намагався уникнути чергового тосту, замість чарки, взяв Апдайка й розгорнувши книжку, почав цитувати Кентавра.

„Мій ідеал  — пройти своїм ходом на власний похорон. Раз ти продав ноги  — значить продав своє життя”.

Василь Несторович здивовано піднявся:

 — Так ти що, справді читав Апдайка?

 — Саме так, Несторовичу. Читав. На відміну від деяких книголюбів. Колдуел, герой Апдайка, говорив: „Що не день  — то новий пень!” Таке не забувається.

 — Так-то воно так... якби тільки пень, а насправді тисячі, мільйони пнів. І все на одну добу.

 — Тільки не натякайте на кінець Світу. Кінця не буде. Доки є дві істоти, й одна другу намагається з’їсти, життя справлятиме перемогу над смертю. Людину на землі змінять кентаври, або крокодили навчаться танцювати на крові розчавлених  тварин свої оригінальні твісти.

Я справді віру, що кінця Світу не буде. Я не дозволю богові покуштувати шостої моєї радості.

 — Не хочеш пити, співай,  — наполягає Несторович.

Я співаю сумну пісню знесилених нудьгою по рідному дому в’язнів.

Хижий звір перетне мою долю,

Жовте листя засипле сліди,

Зі в’язниці лісами та долами

Буду бігти, не знаю куди.

Краще згинути в річці холодній,

Аніж знову вертатись туди,

Де керують державні конвойні

Скільки кому задати біди.

Певен я що до дому не дійду,

А як дійду,  — дістануть кати.

Жовте листя засипле по сліду,

Щоб спромігся дістатись мети.

— Щось не чув я такої пісні, Олександре.

— Ми багато чого не чуємо. Чимало українців загинуло на Далекому Сході, у кожного була своя пісня. Здебільше  — сумна. Десь вони літають оті пісні, торкають чийогось серця. Дізнатися б в якій хатині, в якій в’язниці, а деякі, віру, вночі співає сухе бадилиння на цвинтарях.

 — Тебе послухати,  — людська гіркота безмежна.

 — А хіба ні?

 

Моя пам’ять ціпко утримує розповіді Валентини, коханки Василя Несторовича, котра живе своїм домом, не залишаючи надовго свого Василька. Валентина Іванівна розповідає про нього не тільки як про бабія, але й про людину, яка спроможна безсоромно скривдити жінку. Про інтимні стосунки з жінками я Несторовича не питав, він людина незалежна, шляхи вибирає сам, а що до бабія, жінки гумористів люблять. Особливо  — гумористів з добрими коштами. Коли до Будинку ветеранів прийшла літня дружина померлого генерала, полковниче честолюбство штовхнуло Василя Несторовича  на знайомство з генеральшею. Він навіть персики, куплені Валентиною на свої кошти, приховав до тієї інтимної зустрічі. Такої зради Валентина Іванівна не знесла. Обурена, вона не лементувала, не сіпала полковника за жорстку сиву кучму. Зі слізьми в очах, мовчки вийшла з Дому ветеранів, з наміром не повертатися, але жіноче серце відхідливе...

Вона була молодшою за Несторовича на чверть віку. Запевняла мене, що її Васильок на дачі нічого не робить, що вона, його рабиня, з жалю виконує полковничі вказівки.

 — Він обов’язково сконає жахливою смертю...

 — Це жарт, Валентино?  Вознесіння твого Василька буде непомітним, родина не озветься горем. Хіба що сестра в рідному Поділлі. Людина він добра, а що  — бабій, так врода така. У Несторовича така жага свободи, що не може він примиритися з будь яким пригнобленням. У нього довго не загостюєш: випили, поїли й пішли геть...

— Розвинені душі люблять мешкати на самоті, коли навколо крутяться гурти закоханих жінок. Особливо в такому віці. Нервове напруження відіймає  чимало життєвих енергій. Кожен раз подумки ми навчаємося того, про що вже давно знаємо. А здається, повчаємося чомусь новому.

— Наприклад?

— Наприклад, генеральша. Хіба вона краща за тебе, Валентино. Чи може розумніша? Що нового вона принесла в його життя? Нічого не принесла! Хіба що звислі груди, та зніжені в генеральських кріслах сідниці.

— Васильок каже, що розпитував генеральшу про її вмерлого чоловіка.

— Так ти вже була в нього?

— Дзвонив, приходь, та приходь...

— Невже нічого нового не розповів тобі про свою генеральшу?

 — Скільки разів вона зраджувала генералові.

 — Багато начислила?

 — Двічі з молодими лейтенантами, з сантехником, та з водієм сержантом. Дуже, казала, молодого генерала нагадував.

 — А його, Несторовича, дружина зраджувала?

 — Каже — ні. Хіба що, опісля того, як покинула. Покинула за все добре, що він їй зробив, за сина та двох дочок...

 — Дурне діло не хитре.

Ми сидимо на верхній відкритій палубі річного трамвайчика. Вітер куйовдить волосся на моїй голові, надуває парусом сорочку. Заплющивши очі, я намагаюся уявити собі про що думає, сидячи проти мене, Іванов. Про дачні справи? Про дочок та онуків? А може пригадує загиблих на війні друзів? Чи викладання військового діла на кафедрі університету?

 — Ти заснув, чи що?  — питає він трохи осиплим голосом.

 — Гадаю, про що зараз думає Несторович.

Він поглянув мені в очі и похмурнів трошки.

 — Подумки я балакаю зі сестричкою в Україні. Зі сестричкою та її онуками, котрих я ніколи не бачив, та й не побачу вже. Приїду до рідної оселі, а обіч жодного знайомого лиця. Я для селян чужий і вони чужі люди. Навіть сестра. Всі вони зосталися поза моїм життям.

 — Це лячно.

 — Я вмру від нудьги, опинившись на рідній землі. Зараз сумую по Поділлю, а на терені Поділля буду лити сльози по Олександру в Хабаровську.

 — Не думаю, що буде саме так. В першу ж ніч прибіжить місцева молодиця, селяночка-україночка, зачарує рідною мовою, і забуде Несторович про свого друга у Хабаровську.

 — Якщо така прибіжить, може й забуду. Жінка вона й у Африці жінка.

Міцно зціпивши на потилиці пальці, Несторович почав розминати м’язи шиї.

 — Все не так просто, як маєш...

 — Звісно, не просто. Але зміна обставин — це можливість омолодитися.

 — В моєму віці втрачати насиджене гніздечко небезпечно.

 — Хтось з великих сказав: „”Побачити та вмерти”. Затишок, звісно, гріє. Надія дістатися  доби, коли в Світі залишиться один або два ветерана Світової війни. Яке життя наступить! Вас будуть на руках носити, в молоці купати, своя лікарка, своя прислужниця, і сам президент на побігеньках.

Жінка, що сидить поряд з Несторовичем, загадково всміхається. Крізь зморшки на лиці просвічується її дівоча врода. Несторович ніяковіє, повертаючись до неї, його охайно виголене лице ледь помітно червоніє. А Валентина тим часом сидить на нижній палубі річного трамвайчика. Так наполягав Іванов. В дорозі вона йому ніхто, він залицяється до незнайомих жінок, таким чином, підтримуючи добрий настрій. А Валентина — вона кухарка та безплатне додання до ліжка.

 

Грошей у Несторовича чимало, як під подушкою, так і в ощадній касі. Одержавши квартиру в Домі ветеранів, він за чималі кошти продав кімнату в двокімнатній квартирі. Не скажу, що він скупердяй, але до грошей ставиться так, наче жити йому в світі безліч років. Чимось він походить на брата моєї неньки, дядька Павла. Треба додати, що Павло Федотович теж писав вірші, будучи людиною скупуватою. Про нього я розповідав в одному із нарисів книги „”Покарання любов’ю”. 

Описати характерні риси Василя Несторовича справа нелегка. Письменниця Ірина Лобода якось зізналася, що, зустрівши, намагається обійти Нестеровича сьомим шляхом. Бо жарти його бувають настільки безсоромними, що у людини не вистачає зухвалості на відповідь. Жарти Несторовича роззброюють жінку, вона може зів’янути, як підсічена косарем рослина. Дуже він любить прискіпатися до слів-паразитів.

 — Ти давай, Несторовичу, не падай духом!

 — Що ти мелеш, я нікому нічого не даю.

Він давить співрозмовника не ерудицією, а, навпаки, вмінням збивати з глузду. Він знуджує мене поринати в свої думки, надавши всіх вигод його красномовству. Іноді мені кортіло назвати його болотним пухирем, але вважаючи його літа, на таке звичайно не спромігся. 

 

Якось зайшла річ про молоду жінку, котра з дочкою жила в кімнаті напроти. Ще в старій хрущовці, до переселення Несторовича в Будинок ветеранів.

 — Гарною була хвойда,  — зітхнув Іванов,  — ласою до заможних мужиків. І страшенно безсоромною в коханні, яке відбувалося в кімнаті, на очах десятирічного дівчатка.

 — А ти що, в замкову щілину зирив, шкодуючи, що не з тобою спить?

 — А що... були й завидки, іноді я й сам спромігся б вдоволити молоду та гарну. Тільки острах був... вряди-годи траплялося таке на моєму шляху.

 — А вмерла від  сердечного нападу. Довели добродії...

 — А тобі чого її жаліти, може й у самого яка думка була?

 — Щось було, Несторовичу, але  — пов’язане з присутністю розвиненої душі. У нас з нею розмова була... на автобусній зупинці. Я диву дався — скільки вона книжок прочитала, а з чоловіком, бачиш, невдача вийшла. Загинув у п’яній бійці. Тоді й почалося. Як писав поет Олександр Межиров: „Жіночій пошук це рейд по тилам ворога”.

 — Вона що, Межирова читала?

 — Вона не знала, як видряпатися зі смітника, в котрий її швиргонула доля. А ти волав на неї, навіть до міліції закликав, щоб не заважала спати.

 — Скажеш теж, закликав. А що вони витворяли... її коханці. Наклюкаються, з’їдять все, що було в моєму холодильнику, та ще й бешкетують. Скільки разів замки зі дверей зривали.

 — Гаразд. Забудемо про неї.

 — Даруй мені, не я почав цю розмову.  

 

”Про політику ні слова”, — зустрічав мене Василь Несторович, а сам починав з політики. Події в Україні нервували його, каменем на шляхах до незалежності Батьківщини він назвав якось Юлію Тимошенко.

 — Дуже амбіціозна: Я — або ніхто! Вона не може прислужитися, їй доконче потрібно блискати на політичному Олімпі.

 — Твоє зречення теж амбіціозне. Ми знаємо тільки те, про що нам триндичать російські ЗМІ. Я сам журналіст, телепкаю, як робляться сучасні новини. Знав і раніше, бо не вірив нікому. Особливо вчителям в школі. 

 — Ти йшов до пізнання істини іншими шляхами. Сам знаходив собі викладачів марксистко-ленінської філософії, вчорашніх політичних в’язнів, або злочинців, що прикидалися янголятами. Це ж так, Олександре.

 — Не зовсім так. Свідками доби великих сталінських будов були вчорашні селяни, вони пишалися радянською владою, але не приховували усього, що в ній було кумедного та страхітливого. Були випадки, коли на будівництві мерців складували штабелем. Бо у першо-будівників невистачало сил їх ховати. Хтось, скажемо, директор Комсомольського-на-Амурі залізничного музею Володимир Зуєв, наполягає, що молодь конала, відмовляючись їсти амурську рибу. Це відверта брехня. Не вистачало тої риби. Пити ялицевий настій пропонував лікар Пендріє,  він таки знайшов ліки від цинги. Але дехто з хлопців конав саме від його ялицевого настою. Бо завезти тону часнику урядовцям влади не вистачало часу. Кажуть, була зима! Ні, Василю Несторовичу, свої шляхи до істини я прокладав цвинтарями та кладовищами.

 — А сьогодні йдеш квітучими долами, чи не так?

 — Не так, я йду смітниками, де плаче, пиячачи, радянська інтелігенція.

 — На сучасних смітниках живуть тільки ледарі.

 — А хто їх зробив такими.

 — Ми з тобою, Несторовичу, зробили.

Він поглянув на мене з такою усмішкою, що я трохи запально почав розвінчувати улюблені його принадності радянської влади. Тоді я прочитав йому строфу його ж вірша:

Чи я спроможній щось додати

До тих зірок, що взагалі

Не можуть сяяти й волати

До сонця, стоячи в імлі.

Це про нас з тобою, Несторовичу. Що при радянській владі, що зараз ми волаємо тільки до бога, котрого, в чому ми певні, не існує. А волати до влади, що до сонця! Що зараз, що вчора, сонцю байдуже хто до нього звертається. Воно  — сонце. Промінців у нього чимало, але кожен промінець добре знає, як осліпити людину, котра насмілилася заглянути сонцю в очі Бо промінець — дитина сонця, дитина влади... Зірок, котрі ледь виблискують в нічній імлі, промінці не бачать, та й не побачать ніколи. Якою б доброю та влада не була.

 — Мене тішить, коли ти не віриш в те, про що говориш.

Знову оця саркастична усмішка. Несторович встав і почав очищати стіл від тарілок з виделками. Склянку з горілкою поставив під стіл. Я здогадався, що втомив його своєю розмовою.

 — Добре, Несторовичу, я піду, треба здолати черговий номер газети.

 — Напиши, що ТОЗ друкує багато брехні про лікарські трави. Я їм дзвонив, але мене не там чують.

 — Добре, Несторовичу, давай, не хворій...

 — Я нікому нічого не даю, Олександре!

Це було неправдою, ми пили його горілку, куштували вино, зроблене зі смородини, яку він зібрав у своєму садочку. А на склянці Валентина Іванівна наклеїла папірець з назвою вина „”Васильок”.

Якось зайшов на вогник, коли на дворі ледь засутеніло. Нестерович, як завжди, був обрадуваний приходу. У нього на той час господарила Валентина.

 — Трошки посидьмо, пожартуємо, якщо Валентина збігає за шинком, вип’ємо мого домашнього винця, походь будемо славити дії нашого президента.

Лице Валентини не втратило згідливої усмішки, але я заперечив:

 — Не жіноче це діло бігати по магазинах, коли мужики пиячити зібралися. Краще збігаю я...

 — Але ти наш гість!  — вигукнули разом Валентина і Василь Несторович.

 — А коли так, гість завжди має привілей перед господарями.

 — Тоді підемо разом!

Іванову краще не перечити. В магазин ми йдемо удвох.

***

Хибне виховання робить нас агакалами влади. Дурному чиновнику розумна людина перечити не стане, їй не стільки лячно, скільки соромно сказати: ні! Щоб не говорив представник влади, на лицях присутніх мужиків та жінок сяє поблажлива усмішка. Вони соромляться своєї правоти, тому й не можуть признати за собою правди, котра все ж таки існує в очах або усмішці підлеглих.

Comments