24. Щось там за обрієм

Не доведи мене до розпачу, друже. Не чекай перевтілення, фантазії людей не обмежити часом та простором. Ніхто не може уникнути смерті, бо ми тільки зблиски того, чого ніколи не порозуміємо. Біда наша в тому, що не під зіркою — символом життя ходимо, а під хрестом — символом смерті. Від того й вимираємо потихеньку.

Ми не можемо уникнути смерті, бо самі стали носіями її побуту, народжені нібито для життя, ми сіємо смерть на кожному кроці. Бо сама вона, смерть, дарує нам снагу нищити все що смердить і рухається.

Все що рухається — озброєння всемогутньої неньки-Смерті. Вона дарує нам життя, вимагаючи натомість від нас винаходження взірцевих посягань на нього. Ця грайлива Богиня занепаде у відчай, якщо на якусь мить ми відмовимося вбивати одне-одного. Якщо відмовимося стріляти, різати, смажити, рвати іклами, аби тільки ушанувати єдино безсмертну на Землі царицю — Смерть.

Всі ми, християни, її вірні пси. Під символом смерті ходимо.

Такі думки приходили, коли я, просиджуючи годинами у бібліотеці, читав і перечитував шпальти місцевих газет. Нічого особливого в публікаціях журналіста Василя Скрипника не знайшов, хіба що блискітки таланту майже в кожному друкованому рядку. Ніхто з журналістів так натхненно не писав. Це були не газетні статті, а маленькі новели, байдуже про що він писав: про людину, чи про якусь рядову або надзвичайну подію.

Щось наштовхнуло мене на думку перечитати кореспонденції Семена Соняшника, що друкувалися в газетах під псевдонімом Семен Сахно. Чим уважніше я їх перечитував тим більше впевнявся, що освічуючи змагання авторитета Макогона з губернатором Бердником, автор віддавав першість саме Макогону: він і діточок-сиріт підтримував, і пенсіонерів шанував, тоді як оточення Бердника обживалося за кордоном, будуючи вілли і відкриваючи банківські рахунки. Зовсім, мабуть, не випадково Соняшник і Макогон загинули майже водночас. Розвиваючи гадку у напрямку проблеми Моцарта і Сальєрі, обміркував я вбивство барда Степана Юрченка. Останнім часом про нього багато писали не тільки в місцевих газетах. Талановитий поет, композитор, і співак. Його запрошують не всі корпоративні свята, одаровують значними гонорарами, і в той же час навсібіч розповсюджується відверта брехня про плагіат, сексуальні домагання до молодих студенточок. Особливо багато таких публікацій було в газеті «Вісті тижня». Дивно що Юрченко майже не звертав на цей дурний калейдоскоп уваги. Відповідав, що після війни в Афганістані здивувати його ніщо вже не зможе. Стверджував, що знає людей, які це роблять, але на дурниці не звертає уваги. Чимало бардів рветься до слави, не навчившись як слід творити і співати.

Сам я нічим особливим по редакціях від інших журналістів не відрізнявся, кращі мої кореспонденції, нариси і статті друкувалися під прізвищами робочих кореспондентів, а майже весь кримінал освічувався Андрієм Кульбабою. Готуючи до друку такі матеріали, я давав волю своїм почуттям, і знанням. У своїх статтях я підіймав украй необхідні питання, торкаючись політики взагалі, бо всі біди суспільства йшли саме звідти.

Щодо загиблих знайомців була в мене думка поспілкуватися зі слідчим прокуратури Віктором Яшниковим, але мої побіжні зіткнення з ним, не викликали особливої поваги до нього, як фахівця і людини.

Залишався, щоправда, сумнів, що на перший план у сучасному суспільстві виходять заздри. Особливо у випадку з Василем Скрипником. Журналістика його кормила, але не більше. Гонорари в місцевих газетах були невеличкими. Хіба що копієчні премії за «кращий матеріал номеру». Правда, щодня — кращій, це вже було надто. Журналіст недосяжного таланту! Їхати, обсмоктувати тему заздрив з журналістами було не тільки марно, але й некорисно. Шарпати лезом по серцю? Хоча ж не всі фахівці в газеті — Сальєрі.

Я зовсім було зібрався їхати, коли якось ранком мені подзвонила Одарка, сказала, що приїхала, сидить на вокзалі, бо секретарка «Амурської зірки» сказала що я давно вже в газеті не працюю. Я пообіцяв негайно приїхати, замовив таксі, і через якихось сорок хвилин був на вокзалі. Одарка, що мене по-перше трохи розчарувало, приїхала з приятелькою, секретаркою газети Тетяною Київською, стрункою, кароокою жіночкою з усмішкою Джоконди. Я поцікавився: чи надовго? Відповідь — «поки не виженете» улаштовувала мене. Жіночкам закортіло пройтися пішки, і ми неквапом рушили, обговорюючи на ходу останні події в державі.

Коли вже дівчата налагодилися у мене жити, я запропонував зайти на базар, купити усього, що нам знадобиться: м’яса, овочів, фруктів, кави і далі — на що впаде око. Так ми й зробили, озброївшись важкими пакунками ледь дотягли ноги до моєї однокімнатної. Дівчата по черзі пішли митися, а я, за звичкою, — варити борщ. Я вже звик снідати склянкою кави з шматочком хліба, обідати борщем, або якимись «побігеньками», але причащати гостей треба було по-справжньому. Найсмачнішою їжею для мене були пшенична каша та смажені курині крильця. Поки дівчата милися та чепурилися я все це приготував. Огірки та помідори навіть нарізати не став, їх смачніше їсти цілими.

Гості були в захваті від мого кулінарного хисту. А то як же: ніч в поїзді, та ще чарочка винця, роз'ятрили дівчатам апетит. Мету появлення в Хироманську висловили за кавою. Звичайно — найголовнішою був я.

— Ми не можемо спустити на гальмах вбивство Скрипника, — говорила, зблискуючи очима, Тетяна Київська. — Редакція наша на вухах стоїть: як так сталося, що не тільки журналісти, але й читаючий загал відвернулися від талановитого провісника. Кажуть — він сіяв паніку. Брехня, Скрипник попереджав не робити сквапних висновків, не слухати, роззявивши рота, про що тлумачить влада, треба бачити як животіють твої сусіди…

Тетяна була певна, що Скрипника понівечили торговці наркотиками, жіночим тілом, паленою горілкою, а жахливіше за все — дитячими органами. І що очолювала цей кримінальний бізнес дружина Микити Хмелика, яка останнім часом жила хтозна-де, а посередником у неї був її батько, хтось на прізвище Горинь.

Я не дав Тетяні договорити, зародиш курчати пробив дзьобом шкарлупу яйця і здивовано блимнув оком. Безліч гадок раптово збіглися докупи, але в це жахливо було повірити.

— Ви певні в цьому, дівчатка? Касяновича я добре знаю, знаю його дружину, його доньку Марію. Виникала в мене підозра, що до вбивства барда Степана Юрченка причетний саме він. Ви як до цього дійшли?

— Не ми дійшли, — відповіла за Київську Одарка. — Нас напоумила і послала до тебе одна людина. Хто саме, наполіг не говорити, але, поміркувавши добре, здогадаєшся. Циганам все відомо…

Дівчатам не треба було пити, бо лишку порозв’язували язики. Суперництво поміж жінками — якби не закінчилося сваркою.

Долоня Одарки торкається мого плеча, коли вона звертається з черговою промовою.

— Сьогодні, будь ласкавий, не напивайся дуже, бо ми з Тетяною лунатички, можемо з вікон повипадати.

— Менше треба триндичить, — посмішка Київської відверто глузлива. — Тебе барон топче, думаєш за вроду? У нього чорнооких циганочок цілий гарем. За грошики Хмелика топче, щось жахає Микиту в тобі. Знати б тільки що?

— Ти язиком своїм плескати перестань, — доброзичливо посміхається Одарка. — Хто мене топче, і топтатиме далі це мої інтимні справи. Я не освічена, дурна, слабка на передок, про це говорять і говорити будуть. А яка я насправді, знає хіба що барон. Бо торкатися неповнолітньої не відважується. Тільки слиною сходить…

— Отакі вони, Тарасе, сучасні дівчата. Учора мріяла получити у приватну власність Хмелика з його бізнесом, сьогодні зазіхає на мито барона, бо жити йому як кіт наплакав. За яким бісом ми приїхали, Одарко, почухай потилицю, може згадаєш.

— Мусимо чимдужче дорікати долі, що одарувала вродою. Ось ти, — Одарка торкнула долонею мого плеча, — ти хотів би отримати мої руку і серце?

Сприйнявши питання за жарт, я жартом і відповів.

— Позаздритися на таку красуню — куди не йшло, але надовго втримати! Серце красуні, що ящірка: схопиш хвіст, невдовзі новий виросте.

— Бач, Тетяно, на вродливиць сьогодні нема потреби. Ненадійні ми. А якщо, скажемо, на час… розважитися. Кого взяв би, мене чи Тетяну?

— Обох, звичайно!

—І що б ти з нами робив?

— Милувався б до ранку.

—А по одинці що... слабо?

— Можна й поодинці, але щоб двері на всі запори… З вашими язиками, дівоньки, тілами насолоджуватися хіба що хробаки будуть.

—А ми що… ми нічого, — зітхнула Одарка.

— Ви за яким бісом приїхали? Розібратися кому не вгодив Скрипник? Хмелику, Гориню чи Барону… Сам я поза підозрою, бо ти, Одарко, мене весь час за руку тримала. У магазині нас теж бачили. Палія знайти не проблема, — брудний бурлака з містечкового смітника. Мене цікавлять замовники, бо ледь не всі хлопці, що загинули, вилупилися з одного яйця, з нашого невеличкого містечка Маліївки. Живими на сьогодні залишилися тільки троє — Кульбаба, Сашко Каширин з Троїцького та я.

— А хіба ми з Тетяною не з Маліївки? Тільки й того що на десять років молодші за вас. Але ми до тебе від матері Петра Даниловича Ярко, ти їй обіцяв знайти вбивця…

— Що обіцяв — не пам’ятаю, пам’ятаю — що просила. Але знайти… хіба що за вашою допомогою?

— Нам щоб не впорювали всьому віримо, — жартує Тетяна. — Віра — суперякісний розчинник побутових непорозумінь. Щоб не напартачив, все сходить з рук. Але щоби на зло — такого не було. В моєму житті все виникало несподівано, саме собою. Як горобець — у відчинену кватирку. Чого се він? Од сонця осліп, чи з переляку? Б’ється грудьми в прозоре скло, а в руки не дається. Поки стулки вікна не відчиню…

— Ти не поспішай, — не вгаває Одарка, — спочатку говори про дитячу закоханість у Сашка Каширина, а потім вже про стулки вікна…

З такими дівчатами тільки в гадках блукати.

— Так хто там впурхнув у кімнату, горобець чи Каширин?

— Не бери в голову, — регоче Одарка. — Тетяна дівчинкою за Сашка Каширина тримала тебе. Інакше як Кашириним тебе в селі не називали. Бо певні були, що твоя мати завагітніла від Остапа Семеновича Каширина. Хіба не помічав, що ви з ним наче брати… Тетяна й досі почуває до тебе душевну близькість. Ми багато чого чули про твої підліткові витвори. Батьків десь чорти носять, до тебе розв’язувати теореми бігають однокласниці. Повчають тебе цілуватися…

Все це відверта брехня, але я мовчу. Нехай скалять зуби, п’яна людина чого не нагородить.

Остапа Каширина я пам’ятаю. Він частенько приходив поратися в садку та в городі. Батько він мені, чи ні, мене мало цікавило. Думаючи про батьків, пам’ятаю чорні блискучі очі матері, важку косу, що зміюкою сповзала з правого плеча на груди. Батько завжди голений під Котовського. Приходить у сутінках, я за книжкою сиджу, уходить — я сплю. Іноді чув його голос: «Відрядження на рік, не більше…» В останнє відрядження поїхали удвох, казали на тиждень, а заблукали на безліч років... Так мабуть і згинули десь…

Поснули покотом на долівці. Спали гості довго. Десь о дванадцятій Одарка прокинулася, не тямлячи де знаходиться. Попросила води. Навіть заспана з глибокого похмілля показувала себе чарівливою. Хіба що трохи припухли повіки та легкі тіні лягли під очима.

— Бездарно ніч провели, — усміхнулася, підставивши щоку для поцілунку. — Трикляте вино, більше ні краплини в рот не візьму.

Нахилилася, почала розбурхувати Тетяну.

— Вставай ледащо, вип’ємо кави, та укладемо план дій.

Я пораюся на кухні, Тетяна споліскує рота, неспішно спльовуючи, нехтуючи стоячою в черзі Одаркою. Я мовчки, зацікавлено вивчаю звички чарівних осіб: сьогодні вони зовсім не ті, що були учора. Мовчазні і трохи втомлені. За кавою Одарка ховає від мене очі, Тетяна, навпаки, нахабно вп’ялилася, і усмішка на її вустах примушує мене бентежитися. Не втямлю, чого їй від мене треба. Мабуть думає, що я сприйняв всерйоз їхнє вчорашнє впарювання. «Боже, прийми наші гріхи за жарт», — зітхає Одарка ледь не після кожного ковточка кави. Щоб відвернути увагу від нахабного зору Тетяни, я сідаю на підвіконня і починаю набирати номер стільникового телефону Сашка Каширина. Я давно не дзвонив йому і з дурним передчуттям тривоги, починаю торкатися пальцем необхідних цифр. Але над останньою дев’яткою, керуючись якимось внутрішнім відчуттям, завмираю.

— Кого злякався? — питає Тетяна.

— Хотів подзвонити в Троїцьке Каширину, запросити до нашого куреню. Але лячно чомусь… давно не дзвонив.

—У тебе є його телефон? — таранить на мене свої дивні очища Одарка. — Чого мовчав, дзвони негайно, а розмовлятиму я…

Я набрав номер і рішуче сунув телефон в простягнуту Одаркою руку. Вона притуляє його до вуха, майже з хвилину чекає відповіді. Потім:

— Мені, будьте ласкаві, Олександра Каширина. Хто питає? А ви що… його дружина. Тоді скажіть Одарка, дівчинка з Маліївки, наші доми стояли поряд…

По лицю Одарки я відразу зрозумів, чому не зміг торкнутися останньої клавіші стільникового. Тієї триклятої дев’ятки. Я вихопив телефон і осиплим, не своїм голосом заверещав:

— Це ти, Світлано, так-так, я Тарас Павлович, що трапилося? Де Сашко!?.

У відповідь щось схоже на собаче скиглення. Ні — не плач, ревіння. Хапаю ротом повітря і кричу:

— Світлано… не мовчи!

І чую крізь сльози.

— Місяць вже як поховали.

Допитуватися не було сенсу. Дві пари переляканих очей вп’ялися мені в лице. Очі в очі дивитися я не можу. Місяць як поховали редактора газети, а в крайовій пресі жодного повідомлення.

— Все, дівчатка, мені треба їхати в Троїцьке. Бажаєте — разом, поїхали. На автобус сядемо на нашій зупинці, тут він зупиняється, бере пасажирів. Тільки треба поспішати…

— Можна мені залишитися? — спитала Одарка. — Їхати двісті кілометрів у автобусі… я не витримаю.

— Залишайся, запасні ключі висять на цвяшку в коридорі.

Похапцем зібравшись, ми з Тетяною бігом рушили на зупинку. Вона була легка, як пір’їнка, у бігу випереджувала мене. Хвилин десять стояли на зупинці, кондуктор улаштував нас поряд на задньому сидінні автобусу, і ми рушили. Дві години до Зеленого Мису їхали мовчки. На зупинці випили по склянці кави, потім хвилин десять тупцялися біля автобусу.

— Твої батьки зараз у Маліївці? — поцікавився я.

Тетяна дивилася кудись вдалечінь, на граючу сонячними промінцями безмежну далечин озера.

— Батьки давно в Україні, дідусь одержав у приватну власність декілька гектарів радгоспної землі, її треба обробляти.

—А в Маліївці давно була?

— Нічого там робити, хатку батьки продали, тоді ще можна було. Одарка казала, майже нікого з місцевих там не залишилося. Хіба що мати Ярка, дідусь Каширина, та престарілі батьки Кульбаби. Там зараз будують, панське село, наше озеро в посесію взяли, коштовних риб придбали… Але краще про це з Одаркою говорити. Вона там все обнюхала… Води джерельної хотіла напитися, але де там — все за горожею, за все треба грошики платити. Не життя — ганебна казка…

Я дрімаю, але чую як белькоче Тетяна про щось не зовсім мені зрозуміле. Невже, приїхавши на терени свого дитинства, я не нап’юся джерельної води? Не пройдуся стежками дитинства, не скупаюся в озері? Повбиваю вартових, а нап’юся! Вовків покличу, все вщерть рознесу, нехай тільки спробують зупинити. Тетянину розповідь чую уривками, бо не можу перемогти втому, і заколисування.

У кожного з нас свої розклади, свої примхи в голові. Чую голос Тетяни: «У Маліївці кримінал будує церкву, фахівців привезли з-за кордону. Їм потрібна не просто деревина, а кедрові та ясеневі стовбури. Звідки везуть, не знаю, але ж везуть…»

У Маліївці в останнє я був років отак п’ять тому, або чотири? Не можу пригадати. Пам’ятаю танці в нашому невеличкому клубі. Приїхали з районного центру розмальовані чувіхи, стоять, підпираючи стіни, смердять махрою. Тхне від них коштовними парфумами, пивом і ще якоюсь гидотною. Але показують себе — куди нашим соромливим дівчаткам. Правда, трохи згодом, коли нассуться пива, після танцю, сідають вздовж стіни навпочіпки, відсапуються, під очима розмазані тіні, бо потіють дівоньки. Багато п’ють і курять, а пиво вам не джерельна жива водиця.

Прожив я в батьківській хаті тиждень, дуже нервував, схуд навіть. Знайомих сельчан майже не залишилося, чужих людей понаїхало… щось будують, гинуть під колесами тракторів хатини, садки, спитаєш щось — копилять губи, наче не люди, а пришельці якісь…

Незчувся як приїхали до Троїцького. Тетяна жартувала, казала що дорогою я давав дуже музичного хропака. Можливо так воно й було, але раніше ні я, ні мої коханки не помічали за мною такого гріха. Покинувши автобус, вуличкою повз церкви вийшли на узбережжя Амуру. Вода в річці на той час була низькою, хвилі мирно хлюпали в берегових камінцях. Мені жах як не хотілося йти в редакцію, бо я все ще надіявся, що вістка про загибель Сашка була чиїмсь зухвалим жартом. Він завжди був добрим, веселим, дуже компанійським хлопцем. Сприймав людей такими, які вони є.

— Довго ми будемо отут стояти? — нарешті не витримала Тетяна. — Можливо, саме Сашко й зустріне нас. Не шарпай серця дурними думками.

В редакції газети «Золота нива» за комп’ютером сиділа секретарка Наоя, гарненька нанаєчка, з оберегом, якого я раніше у неї не бачив. Цього було досить, щоб не спитати: чи на місці Каширин?

—У нас інший редактор, — освідомила нас Наоя, — він у відпустці, а Наталія Пилипівна зараз у голови району.

Я познайомив Наою з Тетяною, сказав, що вона, як і Сашко Каширин, народилася і довгий час мешкала в Маліївці. Але краще було б цього не говорити. Нанаєчка вибухнула плачем, і довго не могла заспокоїтися. Як могла, її втішала Тетяна. «Не треба, лялю, заспокойся… поки живемо, наша доля, втрачати улюблених людей.»

А потім прийшла Наталія Пилипівна. Запросила нас до кабінету редактора, де на підвіконні лежало щось схоже на скрюченого в кільця вужаку.

— Що це?

— Зашморг в якому конав Каширин.

Важка, чомусь волога шворка. Де він таку знайшов? За все життя не доводилося такої бачити. Брав у руки з бажанням надіти собі на шию, відчути почуття пережиті Сашком. Але за яким бісом! Куди з’їхали дружина з сином відразу після його похорон? Можливо про це знає Наталія Пилипівна, але вона гидує зі мною розмовляти. Працюючи майже рік в одній редакції, ми з нею майже не спілкувалися. Було в мене передчуття, що вона декуди докладає про все що діється в редакції. Я зустрічав таких осіб ще за часів радянської влади. Невже вона підозрює, що я повернувся, щоб знову осісти в Троїцькому, працювати в давно обридлій мені «Золотій ниві». Я відчував як зашморг все щільніше стискує мені горлянку. Я тримаю його в руці, а він вже добрався до шиї. Мені важко дихати, піт покриває лоба, холод крадеться до серця. Ще трошки і я знепритомнію, впаду на долівку біля ніг Наталії Пилипівни.

— Що з вами? — поспішає до мене Тетяна Київська. — Та залиште ви цього ужаку. Тарасе, миленький, не беріть близько до серця. Це вибір Сашка, його вибір, розумієте…

Її очманілі очі пронизують все моє єство. Мені раптом нестерпно закортіло вигнати Наталю Пилипівну і зґвалтувати Тетяну прямо в кабінеті, покласти грудьми на стіл, задерти спідницю… Бажання було настільки сильним, що вона все порозуміла. Порозуміла і Наталя Пилипівна, рвонулася було до дверей, але перш ніж вийти, потяглася рукою за шворкою.

— Ні, — отямився я, — ми з Сашком були братами, від різних батьків, але від однієї мамки. Його доля – моя доля. Цей зашморг висітиме на моїй шиї поки не здавить її, як шагренева шкіра Бальзака. Ходімо, Тетяно. Я здогадуюсь що підштовхнуло Сашка до самострати. Я тільки здогадуюсь, а Наталія Пилипівна знає, хіба не так, га?

Я звертався до заступника головного редактора, і бачив як рожевіють скроні її лиця. Чомусь саме скроні, бо по вухах у неї лежали пасма густого русявого волосся. Вона була вельми вродлива ця жіночка, у мене була підозра, що вона коханка Сашка, і що трагедія в його долі відбудеться коли про це дізнається дружина. Але це не причина щоб Сашкові лізти в зашморг. На такі дріб’язки можна не звертати уваги. Причина навіть не в Наталії Пилипівні. Причина в Маліївці, куди він на хвильку заїхав, будучи у відпустці.

Я намотав шворку на руку і рушив до виходу.

— Вибачайте, Пилипівна… ходімо, Тетяно, провідаємо декого з друзів.

Обертом йшла голова, я ледь тримався на ногах, а з-заходу, з-за Амуру на місто посувалася величезна чорна хмара. «Ой, як насувалася та чорная хмара, став дощ накрапать…» Саме цей рядок, тільки наголос проговорила Тетяна. Ми подивилися одне-одному в очі, і, обійнялися, прямо на вулиці, захлинаючись плачем. Даремно я ходив по знайомих адресах: нікого не було вдома.

В очікуванні маршрутного автобусу довго сиділи в кав’ярні за чашечкою кави. Я сидів зі шворкою на лівій руці, бо був певен, що життя своє буду конати так, як конав його Сашко Каширин.

Приїхали додому о сьомій вечора. Одарка десь загуляла. Після ванни Тетяна запросила мене до ліжка.

—Я знаю… ти бажаєш мене…

Зранку замороки в голові, бо хмара наповзла, ще трохи і зашумить злива. Після зливи шукаю чого б з’їсти, бо, ледащо, готую тільки по натхненню. Уївши бутерброд з ковбасою та сиром, пишаюся собою, читаючи останні частини своєї повісті. Як все добре починалося: обіч мене прямо таки взірцеві люди, навіть Харитонівна з її невтримною жагою до кохання. Неторкана дівчина Марія Горинь, Семен Соняшник з його кукурудзою, опаловий вовк, Пономаренко, Тамара Шведченко, Сашко Каширин… Зустріч з кожним – свято для душі, а що зараз. Половини друзів вже немає, — відійшли у потойбічні світи, а ті що залишилися, викликають почуття далеко не кращі… Як від’їхали Тетяна з Одаркою, так мені тоскно зробилося, те тільки й роблю, що зиркаю на зашморг в якому конав останні хвилини життя Сашко Каширин. В оте червневе передгроззя я вже зовсім було намилився конати життя, навіть зашморг на шиї надів, коли подзвонила Тамара Шведченко.

— Можна зайти на хвилинку, я саме поряд…

Повісив зашморг на місце під портретом Каширина, стояв, чекав Тамару біля розчахнутих дверей. Прийшла, якась зовсім не така, як раніше, не така якою приходила, щоб впасти в обійми.

— Давненько не бачилися, не витримала, як бачиш, обридло мені все: чоловік, робота.

— Нічого не проболиш… червнева спека! Я теж ледь у зашморг не поліз. У тебе, бачу, дитина буде, чи не раненько?

— Після того як одружилася саме час. Мій шаленіє, думав, що хтось інший засіяв його поле. Щовечора свари. Так мені тоскно зробилося, що оце прибігла…

Вона почала роздягатися, зазираючи в душу своїми пронизливими карими очима, а я стояв, очманіло дивлячись на неї, чекав поки почне роздягати мене, як це робила раніше. Але не втерпів, налетів палаючим птахом, вп’явся усім своїм єством в її брунатновато-засмагле тіло, і не знаю вже — сміявся, чи плакав, ревів від насолоди, чи від відчаю, відчуваючи як солодко дмухає в наші душі життя.

— Залиш мене, Тарасику, в себе, пропаду я там, чуєш…

«Чую, батько, чую!», — озвався син Тараса Бульби, Степан, а я тільки щільніше притискував до себе палаюче вогнем тіло Тамари, і не знав що їй відповісти. З одного боку — чужа дитина, з другого — зашморг на стіні під портретом Сашка, а з третього — моя дурна вдача… Бо розірвав я усі, зв’язуючи мене з життям, мотузки, розшматував на тонесенькі вервечки, і не знаю, чи вистачить снаги склеїти все докупи. Але з обіймів Тамару так і не відпустив. Даремно верещали на кухні обидва стільникові телефони, для нас вони існували поза часом і простором, а точніше сказати — верещало щось там за далеким-далеким обрієм: недосяжне, незбагнене, незрозуміле, і зовсім-зовсім нам непотрібне…

Натхнення до помсти

Здається — все, можна на цьому зупинитися, самі домірковуйте на що натякають три крапки в кінці рядка. Але біс сіпає за вуха, завалює питаннями: де працюєш, де мешкаєш, як почуває себе законний чоловік Тамари? Як живеться-можеться твоєму синочку Іванку в родині Горинів? І що ти за людина така, невже не болить серце — за сина, за Тойлу, за друзів?

Дізнавшись що я переспав з його дружиною, Пономаренко, як керівник місцевих ЗМІ, заборонив редакторам приймати мене на роботу, бо, бачте, на його думку, я морально нестійкий, не маю права повчати людей шляхетним вчинкам.

Смішно, звичайно: сучасне телебачення, ось що повчає як треба жити… Якщо ще не навчилися, подивиться! Катерина, дружина Сергія, для мене камінь спіткання: якщо насправді від мене завагітніла, не кину ж я напризволяще свою дитину. Я, можна так сказати, «останній із могікан», останній із родини Вовків та Павловичів, так що маленький отой паросточок мені треба берегти, як зіницю ока. Це все так, але як бути з Іванком? Як бути з Тамарою, яка дзвонить ледь не щодня: не вистачає жінці моїх обіймів, «занепала, каже, у мої наркотичні ласощі».

Поки Тамара порається з «Амурською зіркою», ми з Катериною не можемо розчепити обіймів. Не знаю вже, що її так спокушає в мені, мене в ній — бурхливе почуття помсти Пономаренкові. Я — безробітний, опальний журналіст, але твоя, друзяко, дружина лежить роздягнена в моєму ліжку, обціловує, обсмоктує мене з ніг до голови, а ти, суворий наглядач за місцевими ЗМІ, картаючись пекельними муками, звертаєшся в молитвах до бога і диявола, щоб вони загнали мене в тартари, в безпросвітне одиноцтво, або накликали на мене усіх світових хвороб.

Сергій навіть до Ніни звертався, чи не може вона посварити мене з його дружиною, але даремно. Я сам це зробив, продав свою однокімнатну, бо соромно було жити поміж двох жінок, поклав півтора мільйона рубликів у банк під добрі відсотки, а сам поселився в хаті, яку залишила мені Бела Харитонівна. Думав, з минулим назавжди зав’язав. Але по п’ятницям після роботи почала приїжджати Катерина. Поверталася додому останнім недільним рейсом… Іноді дзвонив Сергій, мовчав, загрозливо дихаючи в трубку…

Таким чином я опинився мешканцем села Чорна Річка. Притулився до місцевої сільради, заступником голови правління Леоніда Борисовича Поротова. Така посада в сільраді існувала завжди, але знайти на неї надійну людину Поротов не міг. Двічі приймав на роботу, але — ні фаху, ні замаху… Секретарка Влада Олегівна водила кожного за руку, показуючи, що та як треба робити. А чи я був кращим? Звичайно — ні. Хіба що вмів взірцево побалакати на політичні теми.

Наприклад, бає Павлюк, що росіяни шляхетніші люди землі. Я йому суперечу:

— Дикуни і тільки, дикуни та загарбники.

Він починає закипати.

—Я б не сперечався на твоєму місці…

Я розумію, що Павлюк має на увазі, але відступати не вмію.

—А що, лишень мовчати, демократії вже каюк?

— Демократія демократією, але верзти казна-що — кому сподобається.

—А за гроші?

— Що за гроші?

— Так базарна ж економіка. Скажемо так, я купую у вас дозвіл на відвертий монолог про нашу сучасність, або конкретніше — про нашого президента…

— Десять карбованців за слово!

— Добре — десять, але матюки безкоштовно. Офіційно владою вони не визнані.

—Е ні, — заперечує Павлюк, — існує словник нетрадиційних висловів, біля тридцяти тисяч слів. Надрукований до речі академією, а це вже — офіціоз!

— Добре… за матюки п’ять рублів.

—А як я рахуватиму слова, п’ять, десять, ну двадцять я ще перерахую, а якщо ти швидкомовне почнеш строчити?

Якось, блукаючи по Інтернету, наткнувся на рекламу:

Шляхами щастя і здоров'я

Свята місцевість аборигенів. Жива вода і космічна енергетика.

Спадкова провидиця Марія, відома і шанована в світі магії, одна з небагатьох, яка має всі ступені вищої магічної посвяти, володіє унікальною родовою обдарованістю і має великий прикладний досвід.

Окремі будинки, неходжена тайга, країна неляканого звіра. Краще місце відпочинку для закордонних споживачів.

Прочитавши, бігав подвір’ям і реготав, як скажений.

У мене відкрилися очі на все, що творив кримінал у рідній моїй Маліївці. Вони вбивали власників приватних хатинок, аби тільки не виплачувати і без того злиденних коштів. Доречно подароване подвір’я батьків врятувало мене від смерті. Живим залишився хіба що Петро Кульбаба, але я не знав, чи жива ще його мати, а якщо жива, де тепер мешкає? Можливо господарі «Шляхів щастя та здоров’я» залишили хатину Кульбаби, як взірець того минулого, яке вони вщерть знищили. Я подзвонив Кульбабі, запропонував зустрітися. Відповідь його була трохи зухвалою.

— За яким бісом, ти ж ніде не працюєш?

— Хіба з непрацюючим журналістом нема про що говорити?

— Не бачу сенсу. Якщо є щось, питай по телефону.

— Ти в Маліївці давно був?

—В Маліївці? — він явно був здивований моїм питанням. — Здалася мені оте кримінальне кубло! Минулого року сунувся, так мене звідти під зад коліном.

—А мати як, хіба вона не в Маліївці живе?

— Скажеш теж… в Маліївці. Маліївка тепер притулок твого друзяки Касяновича. Його зграя останнім часом там хороводить.

Кульбаба першим припинив зв'язок. Кинувши стільниковий на ліжко, я довго сидів впершись невидющими очима а затьмарене дощовими потьоками вікно. На цьому можна було поставити крапку, але «попіл загиблих друзів стукав у моє серце».

Я захворів нестерпним бажанням знайти опалового вовка.

Мій задум був вельми химерним — скликати вовків і відкрити полювання на закордонних мисливців, які приносять Касяновичу добрячий таки, на мою думку, прибуток. Моєю метою було — порушити бізнес Касяновича і усієї його кримінальної ватаги. А головне —повернути собі синочка Іванка. Можливо, навіть, з Марією.

Але опалового вовка на кладовищі не було. Не було навіть слідів на могилах Соняшника і Бели Харитонівни. Питав у мешканців: може бачили, або чули? Одні плечима знизували, другі пальцем біля скроні — натякали: чи не збожеволів? Одного разу, коли місяць був уповні, замучений безсонням, прийшов на кладовище і почав по-вовчому тоскно вити, вп’ялившись очима в жовту місячну сковороду.

І вони прибігли. Вовки. Опаловий, а з ним ще п’ятеро. Посідали обіч мене і почали мені підспівувати, да так тоскно, що я захлинувся слізьми. Не забули таки шляхетні лісові мешканці похованих на кладовищі друзів!..

«Не ходи, не рипайся туди, — гундосить хтось невідомий з глибин мого мозку. — Живи собі у злагоді з усіма — мертвими й живими, вбитими і вбивцями. До Маліївки прямим шліхом двісті кілометрів. Далеченько, однак! А доведеться йти не тільки шляхом або лісовими стежинами. Будуть тобі і чагарники, і багнища, і неможна певно сказати як поведуть себе в дорозі вовки. Чи не обридне їм твоя химерна витівка?»

— Лячно? — всміхаюся собі — Що й казати — лячно. Але йти треба. Треба ж якось помститися, бо ні бог, ні влада нічого не бачили й не чули. Не побачать і не почують надалі! Якщо навіть отримаю перемогу, засудять як злочинця, бо замахнувся на приватну власність. Так що, треба як слід підготуватися. Ми — вовки, ми не люди, убивати нікого не будемо. Нам би тільки порушити збудований на крові моїх друзів бізнес.

І не забути зашморг. Якщо переможе Касянович, він, надіюсь, дозволить мені вмерти в обіймах краватки, в обіймах котрої конав життя мій брат Сашко Каширин? Нехай вона висить у мене на шиї. Краватка не з кращих, але вельми оригінальна. Хто знає, може саме в такій конали своє життя мої невгамовні батьки.

Все, що мав приватного, я переписав на Катерину Пономаренко. Саме так на дружина Сергія. Вона завагітніла моєю дитиною, жити з Сергієм вже не зможе… Переписав на неї банківський рахунок, хатку Бели Харитонівни з усім майном, землю… Я розповів їй про задумане, навіть з вовками познайомив, відрекомендувавши як своїх кровних братів. В ту ніч вона плакала, але навіть слова проти не сказала. Вона вірила в мою перемогу, вірила вовкам, бо зрадників поміж вовків не буває.

Ми з вовками виходимо рано-вранці першого вересня. Село ще спить. Місяць сповзає за двоголову сопку, що маячить десь вкінці нашого шляху. Опаловий вовк йде поряд зі мною, інші трохи попереду. Шию мені лоскоче краватка, — шворка, кінець котрої я засунув за паса, підтримуючого мої джинси. Опаловий вовк іноді зиркає до мене своїми дивними очима, мабуть до кінця ще не вірить, що я доведу цю битву до кінця. Він пам’ятає нашу зустріч з Касяновичем на лісній ділянці, коли ми з Макто повірили що Горинь займається цілком шляхетним бізнесом.

Ми йшли з вовками на війну: ніякої зброї при собі, тільки зашморг у мене на шиї, та пекельний біль у серці за страждання залишеної вдома Катерини.

Надіючись, що вовки мене розуміють, я оголошував мету нашого герцю — примусити, не тільки відпочиваючих, але й господарів туристичного бізнесу назавжди покинути Маліївку, повернути лісі, річки й озера вільному люду, усім, хто тут народився і хто побажає осісти на цій благословенній землі.

Катерина казала мені, що до Сергія більше не повернеться, що буде чекати мене з синочком Іванком, бо нічого жахливого зі мною не трапиться до самої смерті…

Звичайно — до самої смерті, але, дивлячись в очі опалового вовка, я був певен, що він мені не зрадить. Але ми не повернемося ні до Хироманську, ні до Чорної Річки, ми покличемо Катерину в нашу рідну вільну Маліївку, і будемо жити поряд з вовками, бо жити поміж пожадливих двоногих тварин мені не дозволить моє вовче сумління…