05

5

Я розумію стратегію голови кримінального укрупнення. Саме так, стратегію Володимира Апостола, а не Ковтуна Миколи Прокоповича. Можливо Ковтун – права рука Апостола, це так. Після загального концерту у «Платінум-арені», поки їхали до дому Надії, виринуло в пам’яті, як одного разу, прибігши до мене на квартиру, Світлана Жаронкіна, перебуваючи під враженням спектаклю, обіймаючи мене кричала: «Я люблю тебе! Ми закохані! Ми вільні!» Тоді я не звернув на це уваги. Але мабуть вже тоді в театрі діяли люди Апостола. Коли не спитай: квитки – продані. А продані кому? Звісно, завсідникам театру, які люблять театр не гірше, ніж театр любить їх, своїх постійних спонсорів.  Ніхто з обмареного святом гурту покупців не піде купувати товари в іншому магазині. Вони прикуті клятвою до мережі магазинів Апостола. До театру, в якому працює Світлана Жаронкіна. Можливо й вона, як оця Надія, після спектаклю їхала з якимось із спонсорів до нього на квартиру, або в готель, щоб угамувати розбурхану спектаклем хіть. 

У мене не виникає сумніву, що це його, Апостола, магазини. Інакше якого б дідька він виплачував мені дивіденди. Я помітив, все мито в квартирі Надії було куплене в магазинах мережі. Навіть ліжко. Навіть від неї самої тхнуло мережею. Вона умовляла мене купувати все тільки в магазинах Миколи Прокоповича. Я казав, що так і роблю, бо інших магазинів поряд з моїм домом просто не існує. Весь час мене так і підмивало запитати, з ким вона з таким безсоромним захватом  товклася в ліжку після попереднього свята? Але так і не спитав. Посоромився. Та й навіщо. Я знав що наступної ночі вона мене не покличе. Бо бажання кохатися в неї виникає тільки після чергового шабашу.

 

Жовтолиций місяць втомлено присів на підвіконня, позіхнувши, зиркнув очима по корінцях книжок і деякі негайно відгукнулися тремтливим сяйвом. Таке сусідство мені не зовсім подобалося, але встати і зачинити стулки вікна бажання не виникло. Втомився небесний мандрівник, то ж нехай трохи відпочине, посидить, подивиться як живуть сучасні журналісти. Взагалі я журналіст-гуморист, пишу невеличкі усмішки та гуморески. Щось навіть про місяця друкував. Здається місяць тоді допоміг нещасному підприємцю висковзнути із рук місцевих грабіжників. Такого герцю – троє на одного – місяць стерпіти не міг, ото ж і чиркнув промінцем, наче лезом, по очах представників місцевої мафії. А може сам підприємець сипонув чимось хлопцям по очицях. Закрутилися вони дзиґами на вологих суглинках, почали в очі суглоби пальців втирати, а підприємець той, Павло Коврига, вуличками-провулочками кинувся навтікача до лікарні, фіксувати нанесені побої. Бо добре запам’ятав він отих хлопців-грабіжників. Колись разом в академії фізкультури та спорту вчилися. А доконче Коврига майстрував взірцеві санки для дітей, а фахівці по вільній боротьбі збіглися у вовчу зграю. Не вперше бахури насідали на Ковригу, наполягаючи щоб він щомісяця одаровував їх чималими грішми. Але який прибуток від санів, коли самому ледь на прожиток вистачає. Отож і полювали фахівці-спортсмени на ретельного будівельника нових базарних відносин у розідраній на шматки державі. Синці на тілі Павла Ковриги лікарі зафіксували, але слідчий прокуратури навіть слухати його не став. Тільки посміхався, так нахабно посміхався, що Коврига ледь втримався, щоб не висказати слідчому що він про нього думає. А слідчий іронізував:

– Живий і добре… Сьогодні щодня підприємців відстрілюють або спалюють, а довести судові що громадянин повинен у вбивстві майже не вдається. Бо сьогодні кращій довід це гроші. У кого вони є той і пан.

– Так що мені робити?

– Не до мене питання, пане скаржник. Сьогодні треба навчитися жити так, щоб на тебе скаржилися. Злодії – лице нової демократії.

–А якщо я уб’ю кого?

– Тоді наймай доброго захисника…

Прокручую я в уяві свою кримінальну гумореску, а місяць сидить на підвіконні, лупає на мене очима і посміхається.

– Чого тобі? – питаю.

– Місяць у відповідь чорноморським суржиком:

– За тисячу доларів проблеми твої вирішаю!

Мені наче цеберку окропу на голову вилили. Фахівці-спортсмені, слідчі прокуратури, міліціонери, різного кольору захисники, це все зрозуміло… з вовками жити по вовчому вити. Але щоб місяць!.. Такого в жодній державі ще не було. Дістав я зі схованки тисячу доларів, поклав край столу. Місяць промінцем, да так спритно, схопив десять асигнацій по сто доларів і шмигонув у небо. А назавтра звістка містом пішла: безробітні фахівці-спортсмени загинули при загадкових обставинах. Дивно, але до мене у прокуратури питань не було. Яким чином місяць вбиває людей – питання мене цікавить більш ніж моє підприємство. Тепер кожного вечора, коли місяць стоїть у повні, я відчиняю стулки вікон і чекаю на небесного гостя, але він байдуже висне у височині, не звертаючи на мене уваги. Мабуть чекає коли мене вдруге поб’ють, або ограбують.

Пізніш я дізнався як загинули мої напасники. Прочитав про це в місцевій газеті. Писав начебто водій, що залишився в отій аварії живий. Декілька рядків з його фантастичної пригоди я запам’ятав. «Їхали ми машиною шляхом Хабаровськ-Владивосток. Ніч була ясна, місячна, дорога як на долоні, одна тільки перешкода – шарами наповзав з-за кордону туман. Тільки-но ми виїхали на міст через річку Хор, з місяця наче хтось лазерним променем по очах вдарив. Попереду виникло щось чорне, воно насувалося на нас так швидко, що я не витримав, скерував трохи правіше, а далі вже нічого не пам’ятаю. Очухався у воді, течія зносила мене до якихось чагарів. Ні машини, ні пасажирів, тільки вода та усміхнені очі місяця в небі.» Фантастика і тільки. Примха понівеченого переляком мозку? А як же тоді тисяча доларів? Не біс же їх умикнув. При нагоді я перепитав водія як все було. Це був чималого росту хлопчина, звільнений з армії офіцер, що заробляв на прожиток таксуванням. Було йому на той час тридцять два роки. Не маразматик, як бачте. Зі мною він був відвертим, бо знав і любив мої газетні гуморески.

– Заказали таксі оті троє з Хабаровська до Уссурійська. Шлях, бачте, довгий, та й кошти за таку подорож я беру чималі. А вони ляпають поміж собою язиками, того вбили, того ограбували. Зрозумів що й мене така доля чекає, даремно кілометри верстаю. Така тоді ненависть охопила мене, така лють, що не втримався, розігнав машину і в річку…»

Звичайнісінька історія, таких в дев’яності роки чимало було. Що там дорослі хлопці, семирічні малюки зграєю нападали на стариків, збивали з ніг і відбирали злиденні пенсії. Я не числив вчинок водія геройським, але й не засуджував його. Бо знав, чим закінчуються для водіїв такі подорожі. Не питав навіть про отой лазерний промінь з Місяця. Чи був він насправді?

 

Хто я такий? Та біс його знає – хто! Люди кажуть – впертий хохол. Але виникає питання: що таке – впертий? Що тримаю себе за антихриста? Так це моє бачення світу. Я не просто атеїст, я супротивник існування бога, в якому б поличчі мені його не показували. Бо з  дитинства ненавиджу насильства над людиною. Вірогідно це наслідок Чеченської війни, наслідок того жаху, в якому постійно знаходилася мати Караїва, ховаючи мене до льоху, коли в село приходили російські вояки. Наскільки себе пам’ятаю, лячно мені не було. Коли в льоху йшла жмурами вода від вибухів, я вибігав з хати щоб побачити чим ото вояки так голосно бухають. Тоді я побачив поранених та вбитих, і споминаючи сусідчине «все в руках божих», більш за все в житті зненавидів оті скривавлені божі руки.

Коли мені казали: Бог – це любов, мене починало тіпати від ненависті, бо я вже знав, що Бог – це самий ненажерливий кровопивець і кат.

Останнім часом я досконало впевнився в цьому.

Торік зустрічався з місцевими козаками. Вони, як ви знаєте, усім загалом під богом ходять. Не знаю вже з якої нагоди вони почали хреститися, чого я, звичайно, не зробив. Тоді один з козаків, вояка-афганець, гримнув на мене, примушуючи мене хреститися. Я, як завжди відверто, відповів, що не звик користуватися машкарами, в бога не вірив і вірити не буду, бо певен, що все це вигадки хворого розуму. Ви б бачили з якою люттю вояк-афганець накинувся на мене, волаючи що повісить, спалить на вогні, відсіче голову…

І що ви думаєте, хтось з козаків пояснив йому, що Російська Федерація поки що світська держава, і кожний громадянин має триматися своїх думок і впевнень.

Ось що таке для мене ваш Бог, шановне панове. Не сьогодні – завтра запалають у Росії нищівні багаття, на котрих будуть палити єретиків. Тому священним своїм обов’язком числю боротися з релігійною пошестю. Бо Росія це не освічена Європа, яка давно вже тримає бога за іграшку, якою люблять погратися непевні в собі люди. Отож на питання: хто я такий, відповідаю: Я цілком земна істота, яка ненавидить зло, від кого б воно не сходило. А більш за все зла відходить саме від бога. Тому я повинен був з дитинства викликати його на двобій. А якщо він справді є, то за усі свої злочини давно знаходиться в пеклі, де ми з ним, мені на щастя, і зійдемося в словесній бійці на тему – чи мав він право загрожувати людству карою, зробивши його таким, яким він є сам.

 

Мене виховував неньчин батько, Ревах Мочара, який зовсім ще безусим юнаком воював на фронтах Великої Вітчизняної. Розповідав як одного разу угодив у полон до вояків-румун. Взнавши що він чеченець, румуни відправили  діда на всі чотири, а на прощання їхній командир казав: «Якщо зійдемося у двобою, тоді вже вибачай». «Ні, батьку, з тобою рубитися не буду», – відповів Реваз. «Чому ж так?» «Досвід не дозволить. Розумних людей на землі залишилося не багато. Спочатку загарбницькі війни, потім християнство, зараз розумних кидаємо під гарматні набої тільки за те, що вони розумні, себто іменем народу, а завтра кращих представників народу будемо знищувати іменем перемоги. За звичкою. Хто посяде владою на місцях? Звісно, сьогоднішні переможці. У них руки чесатимуться щоб когось та гепнути по голові. Наслідки герцю, пане вояк! Так було і буде.» «Так ти вважаєш мене розумним?» – запитав румун. «Розумнішим за нашого вождя товариша Сталіна, який свій народ не щадить!» «Так ходи тоді до нашого загалу!» «Зрадництво присязі, пане вояк, не краща риса людини. Вся армія за мною не побіжить, забруднили нам мозки свободою, яка насправді перетворена у деспотію…»

«Е хе-хе, – зітхав бувало дідусь, – за що билися, стільки голів порубали! Як же це легко довести людей до облуди!»

Він не міг вибачити радянській владі зігнання чеченських родин з рідної землі. Помер він вже на рідних теренах, незадовго до Чеченської війни, яку передбачав, жалкуючи що у Чечні не знайдеться мудрих людей, які б привели державу до незалежності. Після смерті мого діда батько настояв щоб ми виїхали до його родини в Україну. Там я вчився у школі, закохався у Жаронкіну Світлану, звідти з батьком від’їхали на Далекий Схід. На мою думку, батько безумно любив свою дружину, і втриматися там, де все нагадувало про неї, довго не міг. Та ще оця родина сектантів Жаронкіних. Полум’яний комуніст, батько терпіти не міг сектантів, але скоріше усього за те, що дружина Жаронкіна, не відповідала взаємністю на його залицяння. А обділена щастям людина починає деградувати, накопичувати у собі злобу не тільки до людства, але й до себе нелюбого. Поблажливо ставилася до батька хіба що його сестра, Єлизавета Марківна, яка, від’їхавши будувати велику амурську магістраль, залишилася жити на одній із залізничних станцій. Вона запрошувала батька приїхати до неї, навіть приїздила до нас двічі, але доля не пов’язала нас. Батько попрікав Єлизавету Марківну за те що вона має куркульську жилку, чого вже він, як комуніст, втерпіти не міг. Поїхати на Далекий Схід умовив батька я, відразу після того як туди уїхала родина Жаронкіних.

 

Олена, батькова коханка, з України листи шле, кличе приїхати. Та за які ж такі воші? Сьогодні я не маю ні постійної роботи, ні заощаджень, ні надії на майбутнє. Є диплом філолога, але викладати російську мову в сучасній школі я не можу. Не знаю вже, чи соромно мені, чи огидно, бо якась вона слащава, російська мова. Коли читаю книжки українською, в душі дзвоники перекликаються, серце співає. Не мова – музика. Але мене не розуміють, навіть вихідці з України. Сміються: мова тільки для гуморесок. Але ж вчилися в Україні, вивчали рідну мову. Правда, балакали російською. Хіба що з присмаком української. Бо й сьогодні присмаку не втратили. На Далекому Сході рідну мову можна буденно почути хіба що в селищі Ургал, розташованому на байкало-амурській магістралі. Особливо останнім часом, коли Україна стала незалежною. Я ледь крила не отримав, коли одного разу поїхав з Хабаровська потягом «Ургал – Владивосток». Молода родина розмовляє чистою українською мовою. Друга, третя… «Ви далеко, панове?» «До Уссурійську і далі до Китаю за ширвжитком». Всю ніч прогуторили. Вперше тоді познайомився з сестрою батька Єлизаветою Марківною Коцюбою. Батько казав що живе вона десь на Далекому Сході, але де саме він і сам не знав. А тут сидить напроти, поважна така, сувора. Одну склянку випила, другу... «Чи не змінятися нам, – питає, – полицями. Ви молодший, легше на верхню встрибнете?» А мені б тільки подалі від натовпу, від жіночих сідниць, що так і лізуть в очі. Поліз я на верхню плацкарту. Вона питає: «Як вас звуть?» «Олег Семенович Коцюба,» – кажу. «Олег Семенович! – Вона була чимало здивована. – А самі звідки? А хто батько?» Я все, як на духу, виклав. «Так ви ж мій племінник, – вигукнула жіночка. – Семен Маркович Коцюба мій рідний брат. Нас ще діточками по дитячих будинках розтягли. Була ще молодша сестричка, приймальна, Софія. В Хабаровську мешкає…» Вони зійшли в Уссурійську, коли я ще спав. Під подушкою в себе я знайшов папірця з адресою Єлизавети Марківни. Ще вона писала, що має велике бажання зустрітися з братом. Але я й сам до пуття не знав де знаходиться і що робить мій батько. Як ото від’їхав після мого повернення з Чечні так більше ні слуху, ні духу.

 

Селищами вздовж магістралі наче мамонти навалами пройшли. Все розтовкли, розграбували. Знати б що далі буде? Може повернуть сучасні творці руїни до стабільного минулого. Який сенс порочити радянську владу, коли за нею ми, як за божою спиною: вчилися, працювали, відпочивали в санаторіях. А зараз що маємо? Робочий клас обгидили далі нікуди. Замість гасел «Слава робочому класу» висять гасла «Самсунг», «Інкомбанк», та інші блискучі ліхтарі сучасного базарного суспільства.

В мене не виникає бажання стати заможнім. Я бажаю назавжди залишитися вільною людиною. Бувають дні, коли я не маю грошів щоб купити пиріжок, або випити склянку чаю. Правда, тільки іноді. За дописи газети сьогодні платять мало. Добре ще що маю приватне житло, але ж за нього теж треба платити. Ця проблема тягарем лягає не тільки на плечі, але й на серце. Іноді підробляю в школі, читаю класичну літературу, поряд з російською – українську. Хочу сказати, що учням дуже подобається слухати вірші видатних українських поетів. Якось заможна дама запропонувала давати уроки української мови її близнюкам-синам. Я погодився, бо ситуація нагадувала мені роман Флобера «Мадам Боварі». Хлопчики дванадцятилітки позначилися дуже здібними до вивчення мови. За три місяці вони навчилися певно промовляти слова, а це, на мою думку, головне. Гроші від господарки я отримав чималі, дещо мав тепер в ощадній касі. Головне – вчасно сплачувати по квитанціям за житлові послуги.

Отримавши трошки вільного часу почав писати фейлетони, Пропонував газетам, але головні відмовилися з-за остороги попасти в немилість губернатору, меру, містечковій раді. А попасти в немилість, значить, втратити чимало спонсорських грошів. Нарешті натрапив на газету, яка, на думку її господаря, була цілком незалежною.   

 

Про мене казали, що я нудний скнара, можливо це й справді так, але викласти на гульбу останні гроші, щоб потім залишитися на смітниках часу, це вже, вибачайте, не в моїй природі. Моє житло – мій рятівний ковчег. Чим поживитися знайду, у того ж редактора вип’ю чашку кави з печивом, коли принесу чергову гумореску. А він спочатку вхопився за мене як за рятівний круг, бо наклад газети почав швидко підвищуватися. Мої гуморески читали як прихильники базарної економіки, так і її супротивники. Правда, доки я утримувався на нейтральній позиції, поки тільки тішився та бавився над тим, що відбувається в країні, а тільки-но я показав ікла, як на редактора газети звалилася така ганьба, що він відразу перестав мене друкувати.

– Загал любить потішатися, а ти останнім часом почав знущатися, як з обдертих так і заможних. Угамуй свої фантазії, я тобі, так і бути, гонорари подвою.

Але Фантомаса вже розбурхали, повертатися до підсолоджених гуморесок бажання не було. До мене почали звертатися громадяни за допомогою, розповідаючи такі жахливі дрібниці сучасного життя, що мене починало сіпати від гніву. З гумориста я перетворився в злого сатирика. А сатира, особливо коли вона торкається конкретних осіб або закладів, провокує війни.

Ніхто мене більше не друкував. Але писати не заборониш, так що в шухляди мого столу незабаром опинилося декілька сатиричних оповідань.

Не знаю, як би я жив далі, якби не випадкове знайомство з місцевим авторитетом Апостолом. 

 

Сонце купалося в білій піняві обкуреного землею неба. То не хмари були і не легка пара од нагрітого сонцем океану. То був тонкий прошарок диму од палаючих торфовищ. Вони й не горіли, а ледь жевріли на безмежних багнищах та луках, бо вже майже три роки вода із річок сюди не доходила, не хлюпала хвилями в зелених чагарях верболозу. Висохли торфовища, де-не-де поросли різнотрав’ям, заголубіли кущами буянів, на підвищеннях – повилазили юрмища грибів: бабок, підосичників, чорних груздів. Їдуть люди з міста, їдуть з окільних селищ, за грибами їдуть, за ягодою, смокчуть цигарки над розпеченими сонцем торфовищами. Повітря довкола як у сухій лазні, краплі приску від цигарки вистачить щоб вітрець роздмухав пожарище не на тиждень, не на місяць, а іноді й на роки. Та людині й на ум не спаде, що саме вона утнула не тільки собі але й всьому загалові оцю димову душогубку.

Торфовища закуріли ще в серпні. Як пішли мужики по літніх грибах, так і зажевріли осередки вогнищ на кілометри вздовж залізничних рейок та автомобільних асфальтових шляхів. Натрапив я якось на курця, який під осиками на підвищені у кроці від пружинячого торфовища запалив невеличке багаття, щоб відігнати настирливих комарів, і влаштував таким чином собі відпочинок з чаєм, бутербродами, та засмаженими прямо над багаттям сосисками. Суха торішнього року трава вже вигоріла довкола багаття, блискітки полум’я збігали по кам’яному схилу до чималого торф’яного прошарку, а чоловік, жмурячись на сонце, з насолодою пив, безпосередньо з термосу, гарячий духмяний чай. Було в мене бажання пройти побіжно, але ж не втерпів, дістав із торбини пляшку з водою, і почав ретельно заливати, підповзаючи до торфу, язички полум’я. Біс смикав за язика дати мужику доброго прочухана, а коли вже підійшов зовсім близько, і почав заливати саме багаття, несподівано для мене вискочив з кущів буяхи русявий хлопець у синьому джинсовому костюмі.

– Ти хто? – спитав, – Що за звичка в тебе, втручатися в справи відпочиваючої на природі людини?

Я боявся що він виплесне мені в лице цеберко буяхи. Але нічого ворожого в очах незнайомця я не побачив. Чоловік, що сидів біля вогнища, здається, нас зовсім не помічав. Його лице не втрачало відбиття блаженного раювання. Тільки тепер я помітив, що він не сидів, а напівлежав у фотелі, зробленому з віття кущів, прошарків торфу та моху. В такій поставі  можна було розслабитися усіма кліточками та м’язами тіла. А тут ще оцей п’янкий подих від ледь жевріючого вогню. Спочатку я не звернув на це уваги, ото ж і почав висловлювати незнайомцю повчальні нотатки.  

– За умисне підпалювання торфовища закон передбачає до п’яти років в’язниці, ви це знаєте, шановний пане грибник. Зараз я рятую вас від народного суду. Та й жити, завдяки вам, у задимленому місті не маю великого бажання.

Хлопець у джинсі якось зовсім по-малечому усміхнувся, рухом пальця запропонував мені відійти трохи осторонь.

–Я ж не сліпий, шановний пане інспектор, все на моїх очах, все тримаю під контролем. Паростки вогню можна згасити долонею, складніше заставити кільчитися душу. А мій власник саме цим і займається, перебуває у потойбічних світах. Можливо розмовляє з батьками або товаришами?

– Притоптаний гарячий присок довше зберігає загрозу пожежі, шановний товаришу. Це треба знати. А краще, коли йдете на тихе полювання залишати вдома сірники та сигарети…

–В тайгу… без сірників… як так можна? А якщо заблукаєте?

– По оцих теренах? Праворуч потяг кричить перед станцією, прямо на південь – шлях до Біробіджану. Якщо підемо на захід, вийдемо на околицю села, а йти на північ… За яким бісом? Там чагарники такі, що краще не клигатися.

Джинсовий парубок усміхнувся.

–На північ метрів отак за двісті наш джип стоїть.

Ми познайомилися. Петро Біденко працював водієм у місцевого бізнесмена Володимира Кленова, чоловіка, років отак під сорок, невеличкого на зріст, і як я порозумів, з натяку Петра віруючого в свого особистого Бога. Хто він був за фахом Петро не сказав, але на моє око впало що за верстатами він не працював, надто ніжними, майже жіночими, були руки. Лицем походив скоріше на канцелярського щура, аніж на інженера чи державного урядовця. Більше ні про себе ні про  Кленова Біденко нічого не казав, хіба що поскаржився на його неньку.

– Мати його щоранку дзвонить мені, по неділях цвікає в очі загадковим тайговиком Самсоном. Нібито він і грибів насолив, і ягодою запасся, і лантуха горіхів налущив… Оце й вигнала вона нас з сином провітрити мозки.

Петро назбирав цеберку буянів, біля Володимира стояв невеличкий кошик, в якому, поряд з пакунками їжі, розташувалося з десяток молоденьких грибів підосичників. Вирішивши що наша розмова вичерпана, я зібрався було посувати далі, але саме тоді вийшов із трансу Володимир. Він поцікавився, чи ото не я працюю в газеті, пишу сатиричні гуморески на сучасні теми. Я ствердив: саме так, пишу, щоб було чим споживатися.

Володимир якось дивно зарухався, почав копирсатися в своїх пакунках, і, доставши нарешті невеличку пляшку коньяку, запропонував випити за знайомство.

– Ви поважна людина, про вас багато говорять… Отже, пане Коцюба, як я розумію, ви не дуже поважаєте сучасну дійсність.

–А ви що, поважаєте руїну? – зачіпливо усміхнувся я. – Раніше ми казали: партія веде – щось та буде, а зараз – мріяли про державу дужу, та сіли в калюжу. Повоєнна руїна була зрозумілішою, люди щось будували, на щось надіялися. А зараз все сторчма ногами йде: вбивства, крадіжки, шахрайство.

– Так за що тоді п’ємо? За що, Петре, за тобою тост?

Володимир усміхався, але в очах його я не помітив глуму. Та й пити не було особливого бажання. В таку спеку! Але удавати свою слабкість теж не хотілося. Та й коньяк, як я помітив, був справжнім, вірменським, Арарат. У Володимира були невеличкі пластикові кухлі, в них він і набулькав він нам з Петром напою, а сам зробив декілька ковтків безпосередньо з пляшки.

Закушували ягодою буяхи з куща. Через хвилину спека показалася мені не такою пекельною, в шлунку виникло почуття вологої прохолоди. Я засміявся.

– Коньяк, чи не з наркотиком бува?

– Вірмени на таке не здатні.

– А по за Вірменією?

– Все залежить від людини?

– Яка розводить коньяк сивухою?

– Справжній коньяк не розводять, це дуже ризиковано.

–А пити водію за кермом?

З таким питанням я звернувся до Володимира Кленова.

Він засміявся.

–Петро Сергійович неземна людина. Ледь зашаріє на сході, як Біденко вже на ногах. Чистить, блистить мій Мерседес, шпортає з ганчіркою попід капотом, щоб ні пилиночки, ні краплі масла на двигуні. Питаю – за яким бісом, чи в мене не вистачить баксів на нову? А він інакше не може. А що до чарки, що йому ця чарка! Він на міжнародних треках ганяв, отримував перемоги. Двічі мене врятував від шкідливих людей. Не дивіться що він такий з себе сором’язливий.

Я вже порозумів людина яка п’є справжній вірменський коньяк за грибами йде не заради грибів. Як там Петро казав про неньку Володимира: чучундра щоранку цвікає в очі тайговиком Самсоном? Але на мою думку гриби не дуже цікавили ні Петра ні Володимира. Не варт і говорити про усмішку останнього, усмішку диявола, що посів на карк самого Господа-Бога. Смішно було б думати, що Володимир керував вказівками матері. Але хто він? Запитати в лоба? Так соромно ж… він мені в душу не лізе. Зустрілися три одиноцтва, випили по чарці коньяку, поповнили небо ясною блакиттю, а душі вдячністю часу за непередбачену зустріч. Про Бога Володимир першим заговорив. Не пам’ятаю вже з чого все почалося, чи з хмарини яка, закривши сонце, принесла прохолоду, чи з подиху вітерцю з Амуру.

– Дихне Бог прохолодою, аж на душі легше…

Погляд Володимира при цьому спохмурнів, і я не міг не спитати, якого бога він має на увазі.

Він засміявся.

–Я стою на розі кількох релігій, прекрасно розуміючи, що Бог – це абсурд. Ракова пухлина в мозку суспільства. Але з вовками жити – по-вовчому вити. Так, здається, кажуть росіяни. Мені так краще довічні пекельні муки ніж поклони лицедію-богу. За що його я мушу поважати? За те, що збудував світ, наповнивши його всілякими лихами? За те, що заради нього й досі катують кращих представників людства! За те, що мене намагаються зробити рабом церкви! А дулю він бачив! Превелику дулю вашому богові, незалежно від того існує він чи ні.

Побачивши як почервоніло лице Володимира, я занепокоєно сказав.

–Я теж атеїст, щоб ви знали. Багато читав, багато думав… Багато чого бачив. А головне мене нудить коли я бачу як люди цілують руки ошуканцям від влади. Бо Бог – це символ тиранії. Ракова пухлина культури…

Як кажуть, Опанаса понесло… Володимир іронічно всміхавсь, слухаючи мою полум’яну проповідь.

– Сучасна православна церква наповзає на суспільство, як сарана на зелені лани. Як людині протистояти релігійному отруюванню? Тільки – тютюн, горілка, секс… Як це роблять зірки шоу-бізнесу. Звечора вони розпусники, а зранку падають навколішки в молитвах. А потім знову розпутство. З попами говорити неможливо. Вони обривають мене на півслові. Язики їхні наче бритви – я ніхто для них, а в мене після розмови з попом виникає бажання піти помитися. Бо наче у багнюці посидів. Пам’ятаю, як один піп, коли я назвався антихристом, знепритомнів, швякнувся переді мною на асфальт, так що довелося швидку допомогу покликати. А одного разу з жіночкою познайомився. В Золотому. Є таке селище в передгір’ях Сукпаю. Вона вчителька, викладала в школі літературу. Спочатку ми з нею розмовляли на рівних. «Запевняю вас, – казала вона, – кожна людина розуміє сенс життя залежно від виховання. Різноманітність поглядів це перехідна стадія. З віком одні набираються розуму, приходять до Бога-творця, а другі втрачають розум, не знаючи кому молитися. Коли я заявив, що не шаную жодного з придуманих людством богів, вона квапливо вчепилася пальцями в мою краватку. «Ти схибнувся на марксизмі!» Я ледь виприснувся з її зашморгу. «На жаль, відповідаю, не читав ні Маркса, ні Леніна. Біблію читав, регочучи, бо дуже потішна у євреїв міфологія. Бездоганна в тому плані що писана, або переписана божевільними людьми. Божевілля для божевільних…

– Звідки в тебе стільки жовчі?

Це вже запитав Володимир.

– Від великою любові до людства, не отруєного віруваннями в майбутній апокаліпсис. Краще б мені народитися дельфіном. Плавав би з родиною в прохолодних водах, насолоджувався життям… І ні Біблії тобі, ні церкви, ні попів…

– Цікава філософія, нічого не скажеш… а втім, у пошуках нових вражень, людина здібна скаламутити саме чисте джерельце. Як на твою думку, з якої нагоди гепнувся в калюжу соціалізм?

– Як йому було не гепнутися, коли більш за півсторіччя проти нього працювали не тільки фахівці НКВС та КДБ, але й ЦК партії.

– Збагнення бога – питання не розуму, а покорення. Вояк, отримавши від командира наказ вбити ворога, одержує нагороду, але не має дозволу вбивати ворога без наказу.

– А якщо ворог вбиватиме його, а командира тю-тю… тоді як? Підставляти серце під багнет того, кому дозволено вбивати командиром. Якщо бог сказав «Не убий», який дозвіл має командир приказувати – убивати. Чи саме командир і є Бог. Ви заплуталися у своїх міркуваннях, пане Володимир. На вашу думку, богом може себе числити кожна обдарована владою людина. Це, друже мій, не ошуканство навіть, а шахрайство. Ваша філософія, це філософія рабства. Покорення працюючої людини, яка на своєму горбі тримає усіх ваших земних і небесних богів.

–Але я певен, що бог є, – наполягав співрозмовник. – Ні, не Ісус, не Ієгова – Бог циклічна пам'ять наших пращурів. Правда, не кожен з нас має можливість устаткувати її. Коли, у в’язниці,  фактично нізащо я отримав третій термін,  така безвихідь оволоділа, що надів зашморг на шию. Я вже висів, коли на видноколі побачив лице жінки в ореолі сонця. Вона сказала: витримаєш випробування долі до кінця, пізнаєш щастя заможного життя. Таким чином я був врятований для життя.

Що я міг йому сказати. Не знав я на той час, що Володимир, це відомий в нашому краї кримінальний авторитет.

Головна теза кожної релігії – утримання людини в покорі. Покорення – це і є розум. Виникає питання, покорення кому? Гітлеру? Сталіну? Петру Першому? Богу? Так усі вони кровопивці. Це так, друже Володимире. Врятував тебе від зашморгу досвід твоїх прабатьків. Окремо – прабабусі.

– А кажуть що мій предок був мавпою?

– Я й зараз мавпа, пане добродію. Подивіться на себе й на собаку, хіба вона робить не те ж саме, що робимо ми? А що до бога в подобі людини – поміркуй, яким би розумним він не був, з ребра мужчини не створив би жінку.

– Це так, пане Коцюба. Спочатку релігія утримувала землю, як дошку на трьох китах, потім катувала вчених, які порозуміли, що земля – це куля, яка бігає обіч сонця. А зараз шукає… знаєте чого бажають церковники? Як утриматися на своїх посадах, щоб, не працюючи, смачно їсти, а не блукати по смітниках, як це роблять обездолені люди. А що сталося з людьми по селах? Ви буваєте в селах, пане Коцюба? Ні! Так побувайте. Біснуваті з помутнілим розумом, з гидкою лайкою. Якби не Петро, довелося б мені захищатися за допомогою зброї.

Не хотів я далі слухати Володимира. Не міг повірити, що за якихось п’ять років добре освічена селянська громада перетворилася в казна-що.  Але що було робити. Можливо Володимир мав рацію. Чи довго голодній людині з’їхати з глузду? Хіба учорашні урядовці комуняки, що рушили в свій час церкви, не цілують руку головному релігійному машкарі? Все, що роблять на землі люди, призначено для раювання бога. Так утверджують святі книги. Якщо бог насолоджується земними війнами, де загибають мільйони людей, моє святе право знищити такого бога…

Краще б я не зупинявся біля Володимира. Пройшов би обіч, насолоджуючись неосяжним простором, дихав би свіжим повітрям, читав подумки вірші любимих поетів. 

Я зовсім вже хотів рушити далі, але Володимир утримав.

– Ти, як подивлюся, хлопець мислячий. Арештували мене за довгий язик невігласом-хлопцем. Бовтнув те, що почув. А за десять років я стільки ненависті набув проти влади, що й досі вві сні сіпаюся. Тюрма людей не лікує, вона робить їх супротивниками влади.

– Але ж не кожного. Хіба мало між нас боягузів?

– Боягузів до слушної нагоди. Якщо людина одержує термін за злодійство, тут все зрозуміло. Не заважай людям жити. А якщо добре жити людям заважає сама влада. Хто судитиме її? Ось тобі, чим не вгодив соціалізм?

–З-за батьків все. Надто суперечливими були. Особливо батько. Такий комуняка, що слова проти не кажи. З-за його впертості мати від нас з’їхала.

– Добра мати дитину не кине.

– Як бачте, моя кинула.

– Кожен прозирає сам по собі.

 

Я ще вагався, не міг збагнути, що він за людина, оцей Володимир. Ота фраза про джерельце спростовувала його попередні висновки. Щоб не дійти в розмові абсурду, себто – зіткненні двох протилежних світобачень, я поквапився на черговий потяг. Володимир тільки всміхнувся. Але затримав ще раз:

– Одне питання, пане Коцюба. Якось бачив тебе поруч з жіночкою, золотава, очима так і зиркає осторонь. Хто вона тобі?

– Кохана з дитинства жіночка, а що?

– Уразлива хвойда, де таку викопав?

– З України привіз…

Мені не дуже сподобалася його усмішка. Щоб не довести знайомство до свари, я теж звернувся до нього з проханням:

- Ви, бачу, людина заможна, якимось чином нахапали грошей, приватної власності. І руки, як подивлюся, у вас зовсім не робочі, жіночі руки. Але ж коньячок у вас… не кожний сучасний підприємець купить…

- Ви маєте бажання розбагатіти? Вам потрібен рецепт? Так ви ж його кожного дня можете почути. Подивіться навкруги. Візьміть на увагу людей, які їздять на коштовних машинах, продайте останнє що у вас є, навіть квартиру, купуйте пістолета, доброго адвоката і починайте відстрілювати тих хто живе у пишнотах. Не соромиться, не бентежтеся, ви караєте вбивць, бо з повітря мито не робиться. Усі заможні, це учорашні злодії. Їхні десять трупів давно вже заховані в невідомих людству могилах. Саме десять. Вам теж треба буде знайти і відстріляти десять заможних злочинців. Адвокат зробить, щоб їхнє мито стало вашим. Правда, після цього такі ж небіжчики, як ви, почнуть полювати на вас. Але це вже не мої проблеми. Я дарую вам рецепт, як стати заможним. А як після цього залишитися живим? На це питання я й сам собі поки що не відповів.

-І ви що, справді, вбили десять осіб? – питання пролунало на мою думку надто наївно.

Володимир посміхнувся.

- Скажу чесно, пістолета в руці я ніколи не тримав. Моя зброя – вісімнадцять років таборів, я очолив спільне майно кримінального укрупнення. Ми купуємо акції прибуткових підприємств, маємо рахунки в банках. Я не питаю у людей нашого загалу яким чином вони здобувають коштовне майно: обдурюють кого, чи вбивають. Ми об’єднуємося, щоб не попасти на жовна кримінальної влади. Але ж на війні, як на війні. Ми втрачаємо своїх вояків, але й мстимо за них. У дуже скрутні часи ми животіємо. Виживають і вбогі, якщо, розуміється, їм пощастить.

Я пірнув з пагорба в обскубані збірниками кущі буяхи. 

– До зустрічі, – крикнув навздогін Володимир. – Не поспішайте тільки, розраховуйте свої сили…

А я думав, яка мене муха уразила? Можливо Володимир провокував мене, визначав мій характер. Бо сперечальники теж бувають різними. Є такі що гаразді горло перегризти супернику. Так що оте «до зустрічі» пролунало з надією до нових спілкувань.

Після розмови з Володимиром, на душі залишився неприємний відстій. Свердлило мозок оте «Вразлива хвойда, очима так і закликає…» Володимир влучно примітив, був такий гріх у Світлани, любила коли на неї позирали захопленими очима. Акторка, що з неї візьмеш!

Я рушив у напрямку залізничної станції, перестрибуючи з купини на купину, чіпляючись за чуприни вербних кущів. Чим далі відходив, тим сильніше допікало бажання повернутися назад, поставити питання руба: що йому від мене треба? Виникало таке передчуття, що Володимир не випадково опинився на моховій паді, що він чекав саме на мене.

 Звичайно, це була гра уявлення. Я не забував поглядати осторонь, шукаючи очима Петра Біденко, або сліди машини по прим’ятим кущам. Мене зачепило, як кажуть, зачепило за живе, порівняння Світлани з хвойдою, що, на мою думку, було синонімом слова повія. Але ноги вперто посували вперед, і я йшов надалі, картаючись не з’ясованими до кінця питаннями. Вельми можливо, що Світлані за п'ятнадцять років обридло бігати до мене в ліжко, тепер вона наводить оком на дещо цікавіше. Бо на моє бажання одружитися не звертає уваги. А оцей Володимир, чи не промацує він мене по проханню Світлани? Може вони вже давно знайомі, і не тільки знайомі…

 

Щось мені не сподобалося в поведінці Володимира, щось нашорошувало. А можливо таким чином відбивалася на моєму самопочуванні духмяна пара безмежного багновища? Трохи полегшало коли я піднявся на залізничний насип і побачив попереду в гущавині дерев невеличкі хатинки, а ліворуч кремезний з білої цегли будинок залізничної станції. На траві, трохи осторонь від водопровідної колонки, гуртом сиділи збирачі грибів та ягоди. Дехто жував свої бутерброди, а хто просто напівлежав, підставивши руку під голову. Знайомих поміж гурту не було. Я напився води з колонки: вона була смачна і холодна, аж зуби ломило. Спитав, як довго ще чекати поїзда, а потім вже неспішно пішов до вокзалу. Двадцять хвилин, невеличкий, але час, який треба скоротати.

 

Comments