Романы‎ > ‎ЗАКОЛОТ‎ > ‎

13 частина

Частина тринадцята

 

— Хиткості чоловічого розуму сприяти може тільки любов бажаної жінки, а вже жінки отримують крила, коли вчепляться за хвіст орла.

У своїх висновках Вовчик був певен на сто відсотків, Печериця тільки всміхався, а мені було байдуже яких філософічних думок дотримується майор. Чим довше ми з Вовчиком спілкувалися, зустрічаючись за різними обставинами життя, тим більше питань до нього в мене виникало. Наприклад, за яким бісом він викликався йти у гори Мяо Чану, почувши від мене, що років сорок тому, мандруючі по гірським відрогам, я жив у невеличкому будиночку геологів, з доброю пічкою і ліжком осіб отак на дванадцять. В подорож з нами пішов Євген Печериця: знову? за яким бісом? Стежки, якою наш гурт йшов у 1976 році, я не знайшов, тримався напряму на синіючий в небі хребет. Коли дійшли довгої й високої скелі, я запропонував шукати звисаючу зі скелі мотузку, але знайшли ми печеру, темна паща котрої вхлинала в себе повітря разом з пухкими парасольками насіння кульбаби.

— Тут ми й відпочинемо, — сказав Печериця. — По той бік скелі печера має вихід, бачте яка тяга, наче в пічному димарі.

Сорок років тому ми зі стоматологом Валентиною Безручко цієї печери не бачили. Може її й не було тоді, йшли ми лісовою стежкою трохи праворуч, на скелю підіймалися за допомогою товстої мотузки по черзі, спочатку я, потім Валентина. Височиною скеля була приблизно двадцять метрів, схил під вісімдесят градусів. Мотузка хоча й товста була і зроблена з міцного прядива, але хто знає скільки років вона висіла під снігами та зливами. Отож спочатку ми удвох з Валентиною причепилися до неї. Якщо витримала двох, по одинці можна лізти, не лякаючись можливого падіння.

Про печеру тоді навіть чутки не було.

— Тіло пашить. Паркий ліс, млосний, наче ми не в тайзі, а в джунглях, — проговорив Вовчик, рухаючись у напрямку печери.

— Не треба поспішати, — застеріг майора Печериця, — думаєте, хлопці, які користувалися мотузкою, не знали про ці печери. Але ж стежку тарували не до неї.

— Забували взяти ліхтарик, — всміхнувся Вовчик.

—А в тебе він є?

— Ви навіщо, у вас очі, як ліхтарики. Будете освічувати щоб нам в прірву не впасти.

На щастя ліхтарик у Печериці був. А що до печери — нічого таємничого, хіба що метрів отак зі сто йшли по коліна у воді, та комарів було стільки, що вийшли ми на світ божий обсновані павутинням, з опухлими руками та лицями. Що дивно, у самій печері тяги, яку ми відчували на вході, майже не було, вона уходила кудись угору. Павутиння, нестерпний свербіж  від укусів, все це було дрібничкою в порівнянні з тим що ми побачили далі. Я наче комара ненароком проковтнув, закахикав до блювоти, коли ледь не ступив ногою в щось бридке, глейке, ще й з мерзотним запахом.

Таємничий лісовий відстійник — кинь сірника й спалахне, бо, очевидно, що пухирями з нетрів землі у цьому місці виходив на поверхню незнайомий нам газ.

Опухлими від комариних укусів губами Вовчик зробив щось схоже на усмішку.

— Не тільки в суспільстві, існують смітники, але й в природі. Так що сила-силенна безпритульних діточок та старців у Росії стверджують що держава живе божими законами. Щасливі ті хто має міцні ікла, та безсоромну вдачу.

— Ви це поважно, пане майоре? — не почуваючи звичного у словах Вовчика гумору, запитав я.

— Звичайно поважно. У свій час Дзержинський за один рік вирішив проблему безпритульності, а у нас за п'ятнадцять років чисельність таких діточок виросла до мільйона осіб. Бо людина в сучасному суспільстві самий безкоштовний матеріал.

— За дітьми нехай батьки опікуються.

— А якщо їх немає… батьків. Скільки мужиків за часи Єльцина повбиване, скільки загинуло самогубством. Скільки кладовищ нових виросло. Та що там казати… святий п’яниця сидів на троні.

Я вперше чув від Вовчика такі відверті висловлювання. Відразу спало на думку, що він провокує Печерицю, але той замість відгуку, з порозумінням всміхався. Витримавши декілька хвилин мовчання, він нарешті заговорив.

— Доведись мені ще раз пережити дев’яності роки, я б збіг у Америку. Тоді мені здавалося що хтось постійно сидить у мене на шиї. Починав з книжок. З Москви, з Харкова контейнери йшли. Купив на першому поверсі квартиру, хотів щоб донька допомагала, але наїхали хлопці від спортивної мафії. Намагався збутися — даремно, Стригли зухвало. Терпів поки не вкрали машину. А як вкрали мій терпець скінчився. Міліції байдуже. Співробітники за часів радянської влади знизували плечима. Прийшли якось троє. Запросив до складу, потім викликав скору допомогу, а шефові, члену крайової ради, порадив, що спроваджу його не в лікарню, а на кладовище. Не повірив, бо дуже зухвалим був. Чемпіон якийсь в минулому. Знайшов горе-снайпера, я тому снайперу руки в суглобах повикручував, а заказника збавив зубів, щоб не кусався. Тоді вже й до генералів дійшло, що такими фахівцями кидатися собі гірше.

— Платня добра? — поцікавився Вовчик.

— На прожиток вистачає.

Якщо міркувати чесно, мені не дуже щоб дуже подобалися обидва молодика зі крицевими м’язами. Але це був відгук дріб’язкового честолюбства. Правда, перечити Вовчику або Печериці в мене бажання не було.

Багнище безсоромно вирячувало на нас свої прозорі пухирі-очі, які з тихим подихом лускалися, сповнюючи повітря не зовсім приємними запахами. Чимось вони нагадували запах сірководню у вугільних копальнях. Довелося нам повертатися тою ж печерою назад, потім блукати чагарниками в пошуках мотузки, котрої ми так і не знайшли. Не знайшли навіть стежки, якою ми сорок років тому підійшли до цієї скелі.

— Мандрівники за туманами та за лісовими пахощами щезли разом з радянською владою, — сказав я. — А злочинцям надійніше мотузку тримати при собі. Так безпечніше.

— Тобі, я бачу, байдуже, дійдемо ми до лісової хатини чи ні, — прокоментував мій натяк Вовчик.

— На мою думку ховатися в тайзі не краще ніж сидіти на державні кошти в таборі.

— Збігти судимості за злочин! Це глум над суспільством, — наполягав Вовчик.

— Сучасне суспільство заслуговує такого глуму. Голодну людину осуджують за крадіжку буханки хліба, а заможний виправдується за вбивство людини. Самі суди заслуговують вищого покарання. Але кому таке на думку спаде? Путіну? У нього самого рильце в пуху.

 

***

Розуміючі, що пункту зазначення нам не дістатися, ми повернули назад, і вже в смерках дійшли до озера Амут. Заночувати Печериця запропонував у лісі, бо в затишку було тепліше. Поки улаштовували багаття та ліжка з ялинкового гілля, поміж моїми супутниками точилася неспішна бесіда. На сей раз Вовчик видавав себе за виключного мовознавця.

— Важлива вимога від письменника — ясність мови. Словолад особливе пильнування поетів, ви, Олександр, намагаєтесь слідкувати за сучасною молоддю, яка уникає рими, ускладнює рядки, напускаючи туману, нібито за туманом думка набуває не тільки почуттів, але й кольорів.

Я мовчу, все ще переживаючи пригоди сорокарічної давнини. Перед очима стоять гірська річка з крижаною прозорою водою, по коліна у річці невеличка на зріст красуня-жіночка, стоматолог, яка по черзі знімає з себе одяг, кидаючи на берег, на зелене різнотрав’я кофтину, ліфчик, спідницю, і зве мене до себе в крижані струмені бурхливої води. У жінки очі соромливої дівчинки, невеличкі груди, але складена вона, як богиня.

У чайнику над багаттям визрів окріп. Печериця знімає його з вогню, наповнює собі келиха, п’є, сьорбаючи, чистий окріп. Від насолоди мружить очі, нібито нічого смачнішого в житті за цей чай не куштував.

Пити окріп я звик з дитинства. Коли вчився на коваля, наш майстер Вілен Сергійович Копець, пропонував нам лизати розпечені до сонячного сяйва крицеві заготівки. Спочатку ми вирішили що він кепкує з нас, але виявилося, що, маючи довгого язика, можна не обпекти й губи. Мокрий язик відскакував від розпеченого металу.

— Кожна людина має власні окремішності, — відповідаючи на монолог Вовчика, басив Печериця. Він справді басив, бо окріп придавав його голосу командирську міць. — Так що, шановний майоре, залишимо за поетами право писати так, як їм забагнеться. Інакше поезія не буде мистецтвом.

— Писати ні про що… — почав було верзти далі свою політику Вовчик, але Печериця не дав йому договорити.

— Залишимо цю розмову фахівцям, закон, наскільки мені відомо, не забороняє поетам писати ні про що. Окрема справа писати про щось таке, що не дуже подобається нашим урядовцям. На цю тему, як юрист, освідчуй Олександра, бо він любить гратися з вогнем…

— Олександр пише, як думає, — бубонів, схилившись над багаттям Вовчик. — Не все мені в ньому подобається, але я певен, що ножа в спину він нікому не встромить. Притаманний його ліриці гуманізм…

Мене дратувало таке поступування Вовчика, від поезії взагалі до моєї персони. В таких випадках мій розум завжди стояв насторожі. Чим би хлоп’я не бавилося, аби не хнюпило, це так, але краще базікати про поезію взагалі. Печериця згоден обідрати усі модрини, аби рухатися, а Вовчик, аби бубоніти.

— Пане майоре, коли вже ви такий знавець поезії, почитайте краще вірші…

Після недовгого мовчання Вовчик починає мимрити щось несусвітнє.

 

Благаю у Бога блаженства,

Бо битися з бісами світу

Мені остогиділо дуже,

Такі вони несамовиті.

Такі вони прокляті Богом,

Стоять перед Божим порогом,

Шепочучи, б’ються в заклад,

Що зловлять його янголят.

 

— Здається мені, що ці вірші складені вами, пане майоре? — пробасив Печериця.

Багаття було таке, що могло перерости в пожежу. Але Печерицю вабило до вогню, здавалося, він має намір згоріти в ньому з усіма своїми науковими думками.

На лісовій галявині полум’я ласує сухими модриновими гілками. Печериця продовжує відсікати гілки сокирою від стовбура. Його рухи нагадують ритуальний танець язичника. У нього не вистачає витримки розмовляти з Вовчиком. Майор і мене держить за божевільного, бо я сказав що шаную язичників.

— Чистої води божевілля, усі ваші релігійні заклади, — наполягає Печериця. — Нівелювання людини…

Нарешті Вовчик приніс чайник з водою, ми влаштували його на палицях над багаттям, а самі посідали осторонь, навколо чималого пня, пристосувавши його замість столу. Я нарізав шматочками хліб, ковбасу, огірки повздовж на чотири частини. Вода в чайнику вирувала вже декілька хвилин, але за розмовою ми цього не помічали. Євген Печериця зухвало дивився на Вовчика, котрий аж бринів від гніву, слухаючи, крамольні, на його думку,  розповіді про нанайського поета язичника Григорія Бельди. Вовчик шанував Христа, с презирством ставлячись до нанайського Бога-Сонця, в теплих промінцях котрого ми почували себе справжніми богами. Зокрема хіба що Вовчика, для котрого і земля і сонце, і дерева, а зокрема усі ми на землі, були не інакше як сміттям Бога.

— Дмухне Бог і від вас кісточок не зостанеться.

— Який сенс тоді його шанувати, — всміхається Печериця. — Кат він і в Африці кат.

Вовчик знімає з шиї золотий хрестик і прикладає його до вуст.

Я благаю до Печериці.

— Не торкайся святого, нехай молиться. Ісус для Вовчика це джерело інстинкту самозбереження. Або натхнення дізнатися, хто з нас порушає закони російської держави. Думаєте, слідчий вірить в Бога? Сказав би я вам… він не стільки вірить скільки зирить, як ми шануємо його гру. Чи це не так, пане Вовчику?

— Язика вам треба прищулити, пане писарчук. Душа у вас чиста, але в мозку нічого святого. Нікому й нічому не вірите, все ставите під сумнів, навіть те, що ми сьогодні будемо їсти гамбургери.

В лиці Вовчика грав промінець зухвальства. Він поважав мою невіру в богів, чортів, та іншу погань, але, як слідчий,  змінював своє світобачення в залежності від тої людини, на яку мав підозру в криміналі. Свого прокурорського мотузка Вовчик причепив до Печериці. Не знаю вже чим йому не сподобався Євген, який злочин зробив? А можливо й не Печериця на мотузці у Вовчика, а саме я?

Гамбургери, хліб з сиром та ковбасою, і, соромно сказати, зі м’ясом тетерука, котрого на рибальський гачок спіймав Печериця. Євген вискуб з птаха пір’ячко, витряс тельбухи, і тепер по-митецькі смажив над багаттям.

— Ти, Євген, де вчився таким мудрощам? — спитав його Вовчик відразу після того, як він спіймав птаха.

— Це довга історія, — відповів Печериця, — заклад, в якому я колись працював, повчав нас не таким мудрощам. Хто з вас може на протязі  року, без рушниці, без сірників вижити в дикій сибірській тайзі? А нас вчили. Подивіться на мій гачок, думаєте я його в крамниці купував? Ні, я його зробив тільки учора з лісових рослин. І волосінь оця, і тетерук прилетів, бо я його покликав…

— Може ви й багаття вмієте без сірника запалити?

—Я його без сірника й запалював, — лукаво всміхаючись, відповів Печериця. — Бажаєте перевірити?

—І ви не маєте при собі сірників?

— Таку розкіш не можу собі дозволити.

Біс смикав мене за язика попрохати, щоб Печериця показав як він це робить, але Вовчик промовчав, мабуть повірив надзвичайним здібностям Євгена. Замість цього він спитав:

— Виходить, сучасній владі не потрібні підготовлені в радянських закладах фахівці.

Печериця зиркнув на Вовчика відверто насмішкувато.

— Зараз зробилися потрібними, тільки я не примара який, щоб вистежувати в тайзі невгодних деяким сучасним злодіям почесних людей. Я краще спасати їх буду, від вас спасати, пане слідчий. Що й роблю зараз.

Вовчик аж підскочив, змахнувши в багаття купу листя на якому сидів. Він зблід, стиснувши пальці в кулаки, але гнівався, як я помітив, він не на Печерицю.

— Чому відразу не сказали хто ви?

— Леонтій Григорович попередив, за яким бісом вас спровадили в експедицію. Він був певен, що ви людина розумна, не станете завадою на шляхах милосердя.

— Ви знаєте Гордейчика? — здивовано, майже пошепки, спитав Вовчик.

—Я його учень, і є думка що саме ви, Петро, онук Леонтія Григоровича. Правда, про це мало хто знає. Ворогів у діда вистачає…

—Мені все відомо, окрім, правда, того, за яким бісом мене супроводжує федеральна безпека?

— Тому що на слуху ви майор Вовчик, а насправді…

Майор відсахнувся від Євгена, як від примари. Його справжнього прізвища не знав ніхто. Хоча діти за батьків не відповідають, батько Вовчика був певен що все це комуністична брехня, відповідають ще й як. Звістка, що Печериці відоме його справжнє прізвище, а якщо Печериці, то й ще комусь, викликало не тільки здивування, але й занепокоєння. Батько таки помстився слідчому, який звинуватив його у вбивстві, прекрасно знаючі, що він цього не робив. Звинуватив щоб відвести підозру від справжнього злочинця. Після вбивства слідчого батько щез, щез і син його, сучасний слідчий Вовчик, який поклявся батькові, що віддасть своє життя визволенню з в’язниць безвинно засуджених людей. За дев’ять років практики він прямо таки витяг з таборів двох жінок і п’ятьох мужчин, знайшовши справжніх злодіїв. Йому загрожували, двічі стріляли, але не зовсім влучно. Якась невідома сила охороняла його, відводила руку вбивця в бік. Одна куля пробила легені, друга м’язи правої руки. Це були нагороди, які він одержав не від влади, а від своїх ворогів. Коли одного разу Вовчик знайшов замовника і прийшов до нього з пляшкою горілки, щоб подякувати за нагороду, той, вислухавши Вовчика, взяв його під свою охорону. Бо чесність людська має особливе враження навіть на шахраїв. А оскільки Печериця знав справжнє прізвище Вовчика, він міг знати щось і про його батька. Спитати про це можна було тільки зоставшись один-на-один, що він і зробив, коли така нагода випала.

— Живий ваш батько, можете вигадувати собі що заманеться, але де він, що робить… цього я не знаю. Знає Леонтій Григорович Гордейчик. Я думаю, він приїхав з Америки за проханням вашого батька. А що сьогодні він видає себе за вашого діда, це звісна гра професійних розвідників.

— Все це мені відомо, — зітхнув Вовчик. — З Гордейчиком ми спілкувалися, цікава людина, але не завбачена. Просякає людину наскрізь.

— Кому від цього гірше. Не забувай, яку посаду він мав. Батька твого шукають кращі слідчі Європи… А охороняє його, сидячи в Хабаровську, саме Леонтій Григорович.

— А може він і є мій батько? — наголос мріяв Вовчик. — Моя гадка не має й крихти чуттєвості, здорового глузду. Але останнім часом я ночами не сплю, заплющу очі, а перед очима лице Гордейчика. Я шукаю в ньому знайомі риси свого батька…

— Якщо вже Леонтій Григорович підтримує твого батька, його не знайдуть. Будь певен. У сучасних фахівців федеральної безпеки в голові тільки гроші та хабарі хороші. Люди, яки йдуть опліч з Гордейчиком, це гвардія вихована вірою у велич народу…

Я розумів, що Печериця виказує Вовчику своє невігластво, але кому звісно що коїться в людській душі, коли надія не тільки з’являється, але й стає метою життя.

Я давно помічав, що Вовчика пече жага поговорити про батька, що він буде шукати його і ніяка пересторога не завадить йому здійснити своє бажання. Але міркувалося й інше: чи не продасть син батька за гроші, які обіцяє влада за його голову? Наші розмови із Вовчиком не давали отухи його серцю. Він занепадав у незвичну його характеру нудьгу. Його дух залишався під владою якоїсь таємничої думки. Замість радості, що батько живий, він втрачав навіть бажання працювати.

Дивуюсь я тобі, — сказав якось Печериця Вовчику. — Мені незрозуміла твоя хвороблива пристрасть до батька. Але заспокойся, він знає про твоє бажання. Можливо, ваша зустріч ставить під загрозу не тільки його життя…

 

Ми не дійшли мети. Можливо, за двадцять років я забув стежку, якою йшли колись до збудованого геологами будиночку в відногах Мяо Чану. Вовчика вже не цікавила зустріч зі Сергієм Кригою, хто такий Печериця він тепер знав, так що, йдучи в цьому напрямку, нічого нового він не відкриє. Кільки наступних днів ми просиділи в лісі біля багаття. Печериця запалював вогонь без сірників, але як він це робив я так і не втямив. Якісь рухи пальцями над «якимось» сухим павутинням народжували блакитний промінець. Павутиння теж горило блакитним полум’ям, поки його не накривали сухим гіллям або листячком.

—У мене не вистачить часу, — відповів Печериця, коли я зацікавився чи можна такому навчитись.

Страждання Вовчика зроджували в моїй душі спогади. Одного разу мене по телефону запросив до себе Леонтій Григорович, нібито на пораду. Коли я прийшов у нього в кімнаті сидів літній мужчина при бороді й вусах. На його одяг я не звернув уваги. Запам’ятав тільки блискучі карі очі і довге волосся на голові. Здалася тоді мені, що у незнайомця не було правого вуха. Гордейчик познайомив нас, але ім’я та по батькові я так і не запам’ятав. Я відвів очі, не втримавши його пронизливого погляду.

— Ви, Олександр, якось писали нарис про героїчну працю слідчого прокуратури Петра Вовчика. Я не зберіг газети, а зараз виникла потреба ознайомитися з нарисом. Знаю, що ви трохи захоплені працею слідчого, його мужністю, сумлінністю. А якщо відкинути усі журналістські примхи, що ви можете сказати нам про Вовчика, як людину. Окремо про його родину.

Я сказав тоді таке:

— Сміливості йому не позичати. Про родину… нічого не знаю, певен що він живе одинцем. Я б на його місці не дозволив собі таку розкіш, як мати дружину та діточок. Іноді йому кортить втекти світ за очі від своєї праці, бо те, що він робить, не завжди виявляється святим ділом. Це його, Вовчика висновки. Ходить чутка, що він син лікарки Торосовою, та Віктора Гордейчика, але чому тоді Вовчик? В мене виникає багато питань, і жодної відповіді...

Я не усвідомлював навіщо питати мене, коли можна зустрітися безпосередньо з паном Вовчиком. Я навіть натякнув тоді, чи не запросити Вовчика в гості. Зробити таке я міг би навіть по стільниковому телефону.

— Не треба турбувати хлопця, у нього своїх обов’язків вистачає, відповів незнайомець.

Тепер, в лісі, сидячі на камінцях біля бурхливої річки, я раптом згадав про зустріч з безвухою людиною, і запитав Вовчика, чи не пам’ятає він яке у батька було волосся, які очі, чи були якісь інші прикмети. Він довго сидів мовчки, жбурляючи у воду відполіровані течією камінці, декілька разів зажмурював очі, але так і не відповів на моє питання.

— Тобі це навіщо?

— Не знаю… здається мені, що я зустрічався з твоїм батьком, він саме цікавився тобою.

—І що… як він тобі показався?

— Сказати чесно, хтозна-як… дуже багато волосся, блискучі карі очі і… здається у нього відсутнє праве вухо. Саме з-за вуха і кучма волосся на голові.

Вовчик недовірливо похитав головою.

— Вуха у батька були на місці, волосся… не пам’ятаю, він тоді голився під Котовського. А що до очей, вони й справді були блискучими й карими. Особливо коли він розповідав як наполягав прокурор щоб його засуджували до страти.

—Я пропонував подзвонити тобі, запросити на бесіду, але він відмовився.

— Про що питав?

— Чи одружений, чи маєш діточок, а ще мені здається, що я його й раніше бачив. В одному з учбових закладів.

— Статуру не запам’ятав?

— Трохи нижчий за тебе, худорлявий…

Я ретельно вивчав гру м’язів на лиці Вовчика. Він зробив мені, сам того не усвідомлюючи, натяк на те, що батько його цікавить не з-за великою любові чи пошани до нього. Мені не хотілося малювати образ злочинця, який висліджує батька, щоб заробити на цьому чималі гроші. Але підозра така виникала. Душа моя терпла у незвичній утомі, образ героя розповзався на ганчірки, з котрих я в свій час зібрав його. Слідчий, який нехтує вказівками старших за віком і званням працівників прокуратури. Борець за справедливість, за визволенні безвинно засуджених. Тоді я не втерпів, спромігся запитати:

— Зустріч з батьком, навіщо вона тобі? Чи не обернеться вона зрадою? На мою думку, в свій час батько прийде сам. А зараз… може йому відоме щось лячне, образливе. Мені здалося, що він не баче в тобі людини про яку я писав нарис.

Знову виразна гра м’язів на лиці Вовчика. Коли він хвилюється, у нього біліють скроні, а в кутках губ починає дрижати невідомого почуття посмішка.

Я помітив що після розмови біля річки Вовчик перестав дивитися мені в очі. Він наче збігав зоставатися зі мною наодинці. Я почувався як актор-трагік, поміж двох дуелянтів, Печериці і Вовчика. Мені не давала спокою думка, що Печериця слідкує за Вовчиком, а Вовчик за Печерицею. Уночі мене обурював жах. Рано-вранці я запропонував йти до селища Гірського, де мешкали знайомі ще по праці в газеті жінки. Печериця відразу погодився, але Вовчик наполягав, що нам краще залишитися в лісі.

— Інакше Леонтій Григорович не повірить, що ми вчасно  дійшли до будинку геологів, — пожартував Печериця. — Збиралися, як циган молотити, а йшли, наче три дні не їли. Коли ж випала нагода поїсти, їмо аж за вухами лящить.

      Пам’ятаю яв вперше ми познайомилися з Вовчиком. Був він зовні чемній але дуже балакучий. Розповідав як поводяться слідчі прокуратури з підозрюваними, яким чином домагаються зізнання недосконалого злочину.

Я тоді вагався, чи слухати й далі зливу слів, чи йти по своїм журналістським справам. Але раптом спало на думку, що про балакучого слідчого варто написати добрий нарис. І я його написав.

 

***

Селище конало. Вітер гнав вулицями шмаття паперу, висмоктуючи його з вікон розграбованої школи. П’ятиповерховий цегляний будинок по-вовчому завивав вибитими вікнами, казарми вояк лякали дітей квилінням невідомого походження. Військова частина давно вже з’їхала, мешканці села, що обслуговували вояків, були викинуті на вулицю. Добре що офіцери подарували їм цистерну з технічним спиртом. Свято тривало майже три місяця. Заїдали вогняну воду рибою та грибами. Невгамовні в їжі, мешканці села конали життя гарячковими хворобами від технічного спирту, отруйних грибів, або в бійці за склянку палива.

Околицями Хабаровська, де ще якось животіли військові частини, в пошуках чогось їстівного, пленталися голодні солдати, невідомо за яким бісом покликані до збройних сил. Влітку та восени вони проходили дачними вуличками, соромливо зиркаючи на подвори. Господарі частували солдатів овочами, а коли почалися нічні крадіжки, звинувачували солдатів, хоча крадіжками займалися сусіди. Закінчувалося все скаргами, бійками, а часто-густо вбивством охочих до чужого майна напівголодних людей.

Взимку солдати ходили по квартирам, прохали милостині. Двічі я запрошував голодного вояку з погонами єфрейтора до вечері, потім складував все, що в мене було їстівного, в пакет, ледь стримуючи сльози зненависті до «святого» президента, а, вирядивши солдата, довго плакав від власної немочі.

Якби хто знав, як я тоді зненавидів політиків, що швиргонули народ в криваву бійку за виживання. Люди чистого сумління конали життя самогубством, помирали від серцевого нападу, спивалися, щоб врешті-решт опинялися на смітнику нової російської демократії.

 

Петро Вовчик пройшов школу виживання в піхотній частині, яка уславилася тим, що декілька солдатів і офіцер конали від голодомору. Підупавши він недоїдання, Вовчик писав матері щоб не турбувалася, що у нього все гаразд, і справді все було гаразд, бо приїхав до піхотинців новий руський, привіз чимало консервів, крупи, картоплі, а натомість попросив у командира частини на пару тижнів двох освічених вояків. Звісно, якісь кошти мав і командир. Сергій Петрович, так звали нового руського, довго переглядав теки з документами солдатів, а обрав Петра Вовчика та Семена Вишнякова. У Вовчика була незавершена вища освіта, у Вишнякова статечний вигляд, міцні м’язи, і чималий досвід праці на одному з військових заводів.

Що вони робили у Сергія Петровича, чому вчилися, про це Вовчик умовчував. Звісно тільки, що іноді, знов таки за харч, новий руський висмикував хлопців з військової частини на день-два, повертаючи їх цілісінькими, бадьорими та іронічними від погорди. На запитання командира відповідали, що допомагали будувати дачний домик, поралися в городі, але це була тільки відмовка. Сергій Петрович допоміг Вовчику довчитися, заочно закінчити юридичний факультет, звісно за чималі кошти. Вчився Вовчик, чи гаяв час, це нас не стосується. Головне що диплом він одержав ще до скінчення часу служби. Таким чином, за допомогою, звісно, Сергія Петровича, він одержав посаду слідчого крайової прокуратури.

 

***

Я довго не міг зміркувати за яким дідьком Вовчику знадобився отой будиночок у нетрях Мяо Чану. Не дійшовши якихось метрів з двісті, злякався невеличкої перешкоди. Що до скелі, оті двадцять метрів можна було узяти без особливих труднощів. Але йти далі Вовчик відмовився. Можливо метою його мандрів було означити місце, де збудовано тепле житло, а сам будиночок його не цікавив.

Коли я поділився своїми міркуваннями з Печерицею, він дав мені щиглика в лоба.

— Олександр, роззуй очі. Вовчик не та людина за яку ти її сприймаєш. Він прислуговує вашім і нашім. Я на Мяо Чан з вами пішов турбуючись за твоє життя.

— Думаєш, Вовчик мене… але за що?

— Комусь знадобилася надійна схованка.

В таке неможливо було повірити. Герой мого нарису, людина, яка домагається правдивості там де зухвало помиляються прокуратура і судді!?.

— Ми аналізували взірці його правосуддя, — іронічно всміхнувся Печериця. Двічі він дійсно визволив неповинних людей. Не втямлю тільки за що їх засудили. А взагалі його клієнти запеклі діячі криміналу. Звільняє він злочинців, не обґрунтовуючи їхню невинність, а підкуповуючи ласих на гроші урядовців. Виникає питання, звідки у нього такі гроші?

 

***

Старий напівмертвий собака повзе до Вовчика на животі, хвіст волочиться за ним, наче кусок брудної мотузки. Здається, що собака сліпий, глухий, але повзе таки, повзе на запах хліба, на запах життя. Останні зуби повипадали із ясен, слина вервечкою стікає з безсило випнутого язика.

Вовчику соромно їсти на очах голодної тварини. Може собака й сліпий, але ж повзе на запах їжі, нюхом чує… і раптом, наче багнета хтось встромив у спину, Вовчик зігнувся, присів від болю, а скоріше від думки, що отак колись повзла на запах багаття його голодна бабуся, повзла щоб одержати шматочок хліба, шматочок життя. Але не одержала, померла від удару чоботом в лице.

Він добре запам’ятав, хто це зробив.

Якщо ви є, чи вам не сором

Хилитися від злих очей,

З усіма пхинькати не сором

Заради харчу та речей.

 

Прийшли в голову вірші. Ситому не сором, а коли від голоду мозок тьмарився, коли ти вже не людина, а охоплена полум’ям рослина.

— Ні… годі, годі катувати себе спогадами! — вигукнув Вовчик, знаходячись на півдорозі до пробудження.

Це було так несподівано що я перелякався. Печериця підійшов до Вовчика, обійнявши за плечі, принадив сісти.

— Заспокойтеся Петруха, що буде далі сам Бог не тямить, але голодомором ми не помремо. Страшніше за наших онуків, коли у Росії нафта та газ закінчаться…

Якби не кляті вогники в очах Печериці. Ми вже тиждень в тайзі, а я ніяк не можу порозуміти що він за людина така. Все вміє, все про усіх знає, може саме про його пришестя гуторять віруючі. Зійшов з неба і прискіпався саме до нас з Вовчиком: я антихрист, Вовчик віруючий, але хто з нас людяніше? Як знайти відповідь на таке, здавалося б безглузде питання.

 

Що я про себе вам сказати можу,

Що люблю й ненавиджу сам себе,

Що сам себе в собі я не знаходжу,

А хтось питає: хто я? Хтось довбе,

Під шкіру лізе, зламує мозок,

І верзе щось таке, що вже не можу

Терпіти цю настирливість ворожу,

Але ховати голову в пісок

Я не навчився, що ж мені робити,

Коли вродивсь такий несамовитий?

 

— Злих людей спогади не катують, — зітхнув Печериця. — Мій дід вмер голодомором взимку тридцять третього в Комсомольську-на-Амурі. Тоді ще в селі Пермське. Думаєте їжі на нашому терені не вистачало! Ні, шановні мої подорожні… Ніхто тоді про людей не думав, урядовці державною ходою крокували до комунізму. А пилюку на шляхах змочували людської кров’ю. Особливо кров’ю митців, письменників, взагалі людей думаючих. А лихо те йшло не від Сталіна, йшло воно від людей, котрих зсередини зжирали заздри, бажання наступити сусіду на хвіст. А влада була народною, вона підтримувала народний гнів до заможної або талановитої людини. Суцільні Моцарті та Сальєрі…

Печериця кидав у окріп якесь листя, ягоди, шматочки віття та коріння. Від чайника виходило щось надзвичайно духмяне. Мені здавалося, ще трохи і я захлинуся солодкою слиною. А тут ще дивний струмок з червоною, як кров, водою. Сонце своїм промінням смокче з нього воду, щоб до вечора встигнути напитися і зробитися таким же червоним, як він.

 

Закотиться за обрій сонце.

На сході, скільки сягне зір,

Палатимуть верхів’я гір,

За річкою, на тому боці

Шматки туману поповзуть.

Як від захвату не зітхнуть,

З губів сльозинки не слизнуть,

Не подивитись в очі ночі,

Навіть коли її не ждуть?

 

У пітьми очі Печериці наче два зелених світляка. Мені здається що він бачить мене наскрізь, не тільки мої тельбухи, але й те що робиться в моєму мозку. Він зчитує мої думки. Я уникаю його очей. Майора Вовчика це трохи нервує. Він пропонує Печериці надіти темні окуляри. Євген дає зрозуміти, що нічого не знає про особливість своїх очей. Щоб заспокоїти Вовчика починає освічувати його родинне древо.

— Що ти знаєш про Віктора Гордейчика?

Вовчик сміється.

— Коханець жінки, яка тримає мене за свого сина?

— При радянській владі перший секретаря району.

— Все це мені відомо.

—Але постать темна. Не по моїм навіть зубам. Торосова натякала жартома за чаркою горілки, начебто під стріхою будинку Гордейчика мене знайшла. Але як знайшла, так і втратила. Думаєте не знає, що я — тільки ім’я її сина? Бо народився я в Україні, є там таке селище Велика Олександрівка.

— Знає, все Торосова знає. Вона упевнена, що в смерті її сина повинен його батько, Віктор Гордейчик. Бо тварина ще та! Усі свої перемоги він завдячував хисту дарованому богом, бо не знав про існування свого батька, Леонтія Григоровича. Виховувався в добропорядній родині. Батько торив йому шляхи до навчання, потім до першого секретаря районного комітету комсомолу, а далі пішло-поїхало…

— Вам все звісно, звідки?

— Віщун я, мабуть. Когось цікавлять марки, монети, а мене невгамовні люди. Невгамовність, на мою думку, це завада на шляхах людської долі. Щось ви недоодержали в дитинстві, в чомусь заклякли, як риба в кризі, й не втямите, як звідти вийти. Хіба це неправда?

Вовчик мовчав, промовчував і я, жахаючись думки, що Печериця може видати дещо невідоме про мене та моїх батьків. Але Євген наче заснув.

 

Майор Вовчик налив собі з чайника духмяного напою, і мовчки пішов у бік річки, яка мирно куняла під темним покривалом туману. Вовчик став фахівцем-слідчим всупереч здоровому глузду. Син табірника, котрий не за зухвалість, як наполягав прокурор, а за пошану до генсека Брежнєва одержав десять років терміну. Вовчик вчився на юридичному, коли батько вийшов на волю. Але зустрітися їм не довелося. Десять років виношував Семен Вовчик помсту прокуророві, а коли вийшов, той був вже відомим політиком. Знищіти таку людину! Добре що в інституті ці два прізвища не поставили поряд. Далі Петро Вовчик мусів йти проти свого сумління, схилятися головою, коли виникало нестерпне бажання визначити батькову правоту. У дев’яності роки він ледь втримався від запрошення працювати під доглядом місцевого кримінального авторитету Джина. Добра платня, під сідниці новенька японська машина. А жилося Вовчику на той час душе скрушно. Доводилося обходитися без сніданку, а іноді й без вечері. То була доба, коли прокуратура згодна була усім загалом працювати на Джина, бо державні урядовці у Москві тільки тим і займалися, що грабували суспільство. Вовчик втримався, не обмовився навіть, з якою насолодою він помстився б сучасним нуворишам за вкоєні злодійства. Щоправда, коли одного разу голова відділу запитав, чого він не пішов до Джина, Вовчик жартома сказав:мало запропонували! Сказав нібито жартома, але ж було таке на думці, коли вже злетіло з язика.

 

Кожному кортіло заробити,

Щоб вперед голодному не жити.

Треба когось вбити? Не біда,

Дійте поки влада молода.

 

А вбивали тоді що не день. Діячів кримінального загалу ховали з шанобою, якої не заслуговували видатні люди. На кладовищі будували справжні мавзолеї з чорного мармуру. Тисячі машин неспішно посувалися за труною вулицями міста і ревли так, що віруючі бабусі думали про друге пришестя Христа.

 

Ховали нового Христа.

Убивець став пророкувати —

Невдовзі будуть у містах

Святі убивці панувати.

Учора злодій, нині мер,

Підносить Єльцину дарунки

Державний пиха візитер,

По лікоть в крові його руки,

А носом господа підпер.

 

Вовчик був певен, таке надовго. Я суперечив йому, казав що в Росії нічого надовго не буває. П’ять-десять років і від хваленої демократії нічого, зокрема дулі Єльцина, не зостанеться. Запанують олігархи, а де олігархи, там рабство. Людей будуть швиргати, як ганчірки і так… до нового заколоту. Що особливо дивно, в ту добу в Росії майже кожний громадянин почав писати вірші. Не обійшла ця пошесть, як майора Вовчика, так і Джина. Майор Вовчик писав.

 

Сміятися у будь яку годину

Коли кепкує влада, хоч сльозу,

Одну сльозу ти покажи їй, сину, —

Лукавішого сміху не назву.

 

Більш-менш відверто, я б сказав, навіть нещадно і безсоромно дивився на суспільство кримінальний авторитет Джин.

 

По таборах тримали двадцять років,

Аж чую демократія прийшла.

— Чи не обрид, — спитала, — тобі спокій,

Стражданням не втомилася душа?

До волі йди, там злодії в пошані,

Знайдеш, якщо ти злодій-фахівець,

Посаду добру, бо злодійства давні

Сьогодні вибачає навіть мрець.

 

Коли при зустрічі Джин прочитав мені цього вірша, я не відразу повірив що пише саме він. Але, погордо всміхаючись, голова кримінального бізнесу відкрив мені сторінку в своєму комп’ютері, де чорним по білому було написано:

Вірші Віталія Гюрзи.

 

Доба безуму

 

І нижче вервечка римованих рядків.

 

Від нудьги, від відчаю складалися

В серці вірші, я б усе віддав

Щоб оце, що є, не починалося,

Щоб страждати далі, як страждав.

Гірко мені бачити сьогодні

Як чумизі діти в смітниках

Мовчки копирсаються, голодні,

Вже не відчай серце рве, а жах.

 

— В мене годується біля сотні карапузів, — розповідав Віталій, проводжаючи мене до виходу зі своєї резиденції. — Якщо є бажання поспілкуватися з тими хто їх виховує, будь ласка.

Віталій Гюрза назвав мені адресу, але відразу поїхати мені не пощастило, а потім вже не до діток було.

 

***

На тлі завислого над гірською річкою туману статура Вовчика вирізнялася особливо чітко. Рука, коли він підносив до рота кухоль з чаєм, утворювала на рівні плеча правильний трикутник. Так підіймають праву руку тільки військові, віддаючи честь, або виконуючи вправи з карабіном Симонова. Таким чином я вперше помітив, що Вовчик має поставу військового офіцера. Невже юристи в учбовому закладі настільки скрупульозно випрацьовують устав стройової підготовки? Від хвилювання в мене навіть дихання пришвидшилося.

—А ви, пане журналіст, спостережницька людина, — почув я за спиною іронічний голос Печериці. — Пан Вовчик не зовсім та людина, за котру себе показує. А втім нічого дивного в цьому немає. В сучасній Росії все поставлено з ніг на голову. На мою думку справжнього Петра Вовчика давно вже не існує на білому світі, а наш незнайомець працює на людей, які йому добре платять. Дізнатися б за що?

—Я думаю… за голову Сергія Криги. Його сьогодні шукають навіть фахівці ФСБ, бо гонорар чималий дають…

— Он як! — Печериця піднявся зі свого, зробленого з глиці ліжка. — І давно у вас виникла така підозра?

— Що Вовчик не Вовчик, такої підори до цього часу не було. Але щось підказувало мені, що розшукує він батька не з великої пошані до нього.

— Чим можете обґрунтувати свою підозру?

— Не знаю… здається мені Вовчик робить все, щоб нічого не робити. І дуже він гроші любить…

— А хто їх не любить?

— Ви не любите, пане Печериця.

— Це вже цікаво… Звідки така гадка?

— Не знаю, інтуїція мабуть… Люди з добре розвиненим тілом, вашим інтелектом, інтуїцією в дев’яності роки нахапали собі збіжжя стільки, що вистачить на все життя. А ви за якимось бісом по тайзі бігаєте. Вашому годиннику скільки років? При царі Горосі куплений…

Печериця засміявся.

— Вам не спадало на думку, що…

— Що навмисне одяглися, перевірити Вовчика? Ні, пане Печериця. Я бачив як ви влаштували собі ліжко, як розкладали багаття… Ви мандрівник…

 

Я ковзнув порожнім виглядом по темній статурі Вовчика, і раптом зродився спогад. Будинок ветеранів, невеличка квартирка Леонтія Григоровича, господар стоїть проти відчиненого вікна, помітно хвилюючись. Я поки що не втямив навіщо він мене покликав, але здогадка є — буде питати про майора Вовчика. Бо саме тоді в газеті надрукували мій нарис про безстрашного слідчого, якого утримує в житті шалена сила самовідданості не зовсім мені близької ідеї. На якийсь мить мені тоді здалося, що блакитні очі ветерана, сковзнувши по мені, зіщулились у холоді презирства. Я тоді подумав, що Леонтію Григоровичу не сподобався мій нарис. Заплющивши очі, я струснув головою, намагаючись таким чином звільнитися від дурної думки. Я ледь не зрікся впевненості, що майор Вовчик герой сучасного часу. Я міг втратити довіру в кого завгодно, але не в Леонтія Григоровича. Потім було спілкування з безвухим кучматим мужиком, і хоча він більше мовчав ніж говорив, я був певен, що його більше за нас усіх цікавить герой мого нарису.

Коли з-за західних гір виповз в небо місяць, туман помалу посунувся до верхів’я річки. Річка засяяла міріадами місячних плям. З тайги долинули незнайомі мені звуки, наче тріпотіння пташиних крилець. Туман відступав і посувався знову, він наче грався з місяцем в якусь тільки йому відому гру. Вовчик повернувся з пустим кухлем,підсунув чайник ближче до вогню, і витримавши декілька хвилин, налив собі окропу вдруге.

— Дивний ви чай зварили, пане військовий розвідник. Я зараз пригадав де бачив вас. Є таке містечко Аян… пам’ятаєте…

— Думаю, ви помилилися, пане слідчий. — В голосі Печериці лунала відверта зухвалість.

Я хотів налити собі чаю, але Печериця мовчки утримав мою руку.

Ранком я з трудом розбурхав Вовчика. Він щось мурмотів, відмахувався від мене рукою, так що залишили ми свій бівак десь вже о десятій ранку. Вовчик силувано посміхався, здавалося він намагається щось пригадати, але це йому не вдається.

— Голова як бубон, — сказав він, — зараз би ковток кави.

— Кави вип’ємо в селищі Гірному, — заспокоїв його Печериця. — Тут вже недалечко.

— Хто нас там буде поїти кавою, комбінат років з десять як не працює.

— Олександр певен, що притулок ми собі знайдемо. А що до кави, ми ж не злидарі які, щоб без добутку по гостям швендати. Що треба купимо.

В будці поряд з брамою збагачувального комбінату сидів за столом кремезний мужчина. Побачивши нас, вийшов на поріг, запитав до кого та по яким справам прийшли.

— Прийшли порадуватися що комбінат почав дихати, — відповів я. — Неможливо без сліз дивитися на будинки з повибиваними вікнами.

—А ви хто будете? — поцікавився вартовий.

Коли Печериця показав своє посвідчення, у вартового рука полізла до потилиці.

— Так що… покликати директора?

— Не треба, — відповів Євген, — ми по іншим справам блукаємо. До вас, у Гірний, зайшли трохи відпочити, та подивитися як живете.

— Знайомі в містечку є?

— Не турбуйтесь, є… Підкажіть, будь ласка, якою вуличкою в кращій магазин попасти?

— Виходьте на палац мистецтва, беріть трохи праворуч, відразу після дев’ятиповерхового будинку побачите магазин.

Мощеним шляхом ми рушили від брами комбінату, легко знайшли магазин, нагребли потрошки всього, що в ньому було, а далі вже поводарем був я. Містечко було мені знайоме ще за часи моєї праці водієм Комсомольської геологічної експедиції. Так що через п’яток хвилин ми зупинилися перед будинком в якому, наскільки я пам’ятав, жила родина Івана Самойловича Бевза.

— Твої знайомі давно з’їхали, — мовив Вовчик. — Комбінат десять років іржавів від напливаючої з гір вологи.

Я заспокоїв Вовчика.

— В Хабаровську живе молодша донька Бевзів, Марина, тиждень як приїздила до неї старша Василина. Вона працює в місцевій управі. Якщо з’їхали батьки, Василина зосталася.

— В такому разі рушаймо вперед, — звелів мені Вовчик, якому, мабуть, обридли наші безкорисні мандри. — А то ще чого доброго ми налякаємо твою добру знайому.

 

Василину я вибрав не навмання. У Гірному в мене були й інші знайомі, але Василина вродлива, освічена, а, головне, розумна жінка, після того як загинув її чоловік, жила одна. Була в мене думка, що вона сподобається Печериці. Вони майже однолітки, працюють на державній посаді. Декілька хвилин я стояв намагаючись пригадати номер стільникового телефону Василини. Набрав цифри навмання, і що дивно — влучив. На мій дзвоник відповіла саме Василина.

— Олександр, ви звідки?

— Стоїмо під дверима вашого будинку, втомлені, брудні… тільки-но з тайги вийшли.

— Я відчувала що будуть гості. Учора зринала думка, що ми побачимося. Я зараз подзвоню сусідці Марії, вона відчинить вам двері, і, будь ласка, почувайте себе як вдома. Вмивайтеся, обідайте… я скоро буду.

Не встигли ми перекинутися двійкою слів як у створі вхідних дверей з’явилося сяюче радістю лице Марії Скалозуб. Плеснувши в долоні вона почала сипати словами.

— Боже, сам Олександр стоїть під дверима, а я вп’ялася очима в телевізор. І не соромно мені! Ти ще пам’ятаєш як катав мене не своєму Мазі до селища Місячного. Од що хлопці, поки Василина в управі, ходімо до мене. В тебе, Олександр, такі статечні друзі… та ви заходьте. Не соромтеся…

Мене зустріч з Марією настільки схвилювала, що я не міг промовчати.

— За що ти мене так, Машо, мої друзі статечні, а я що…

— А ти, Сашко, неввічливий. Зустрічався з Василиною і навіть вітання не переказав.

— Звідки ж я знав що ти тут мешкаєш. Наскільки пам’ятаю у Комсомольську ти мала квартиру в чотири кімнати.

— Я й тебе в коханцях колись мала…

Вона не договорила. В тиші що запанувала поки ми заходили до вітальні Марії, було чути як чокає годинник у кухні на стіні. Він чокав тридцять років тому, і теж на кухні, тільки в будинку по проспекту Мира в місті Юнацтва. Я тоді приходив до Марії, палаючи бажанням розчинитися в її палких обіймах. Їй було тоді трохи за двадцять, тепер — за п’ятдесят, але статура її стала ще кращою. Про мене, правда, цього не скажеш: сивий, втомлений, та й волосся вже не стоїть кучмою на голові, як раніше. Безперечно вона була ще жінкою, бо як там писав поет Євтушенко: «Вона, звичайно, не бабуся, але й не жінка вже вона». Про Марію я б цього не сказав. Була вона саме жінкою, але зиркала, як я помітив, більше на Печерицю ніж на мене. А Вовчика наче й не помічала. Потерти спину, за старою звичкою, запропонувала мені. Правду люди кажуть, стара любов не іржавіє. Роздягаючись, я підняв голову і побачив лице Марії. Усмішка на ньому була такою ж соромливою як тридцять років тому.

— Тобі не подобається як я всміхаюся? — запитала вона.

— Скажи чесно, — ховаючи очі, промимрив я, — за цей час, як я з’їхав… у тебе…

Не спитав, зробив тільки натяк, але Марія здогадалася що я маю на увазі.

— Після тебе нікого, до тебе чоловік був, але я йому зрадила… З тобою зрадила…

У мене майнула думка: я б на її місці встромив мені в спину ніж. А може так вона і зробить. У Марії був чоловік, було два сини, вона сама їх виховала, дала вищу освіту. Чоловікові вона відразу ж сказала, що полюбила мене і що жити з ним не буде. Він ходив жалуватися на мене в партійний комітет, але я не був комуністом… Я не стерпів.

— Чому… нікого? — запитав, соромлячись своїх слів.

— Бажаєш знати чому? Навіщо? Якщо я скажу жодного, повіриш? А п’ять? Десять?

ЇЇ величезні карі очі пропалювали мене вогнем. Я похапцем почав одягатися, начебто оте її «З тобою зрадила» було найобразливішим в моєму житті ляпасом за скоєне паскудство. Але Марія зупинила мене:

— Куди це ти, Олександре! Думаєш що я пішла по рукам і в тому знайшла щастя. Мені вистачає того, що в нас було.

 

***

Нервове напруження від цієї химерної розмови зупинило мене на півдорозі до минулого. Спало на думку, як йшли ми з Марією, років отак з тридцять назад, від зупинки автобусу вздовж поселка, потім вздовж кар’єру, комбінату, все в гору та в гору, виконуючи її бажання побувати зі мною на озері Амут. Втомилася вона на півдорозі, якраз перед десятикілометровим крутим спуском до озера. Дорогу тут прокладали років зі п’ять тому, довбли в скелі. Вширшки метрів до п’яти. Ліворуч прірва, праворуч — скелі, а над скелею модриновий ліс. Трохи вище притиску на узлісся ми з Марією запалили багаття, зробили каву. День був теплий, сонячний, але прірва дихала свіжою прохолодою. Після кави жінка довго розкошувала на модриновому гіллі, уговорила мене покуштувати кохання впритул до неба. Я нагадував, що треба дістатися Амуту за сонця, бо в пітьмі посуватися притиском небезпечно. Марія відповідала жартома: «З тобою, Сашуня, хоч в пекло! Нам життя дарує вечір. Вечір межі гір. Гріх знехтувати таким подарунком».

В міру того як платалася землею темрява, набирала сяйво лише річка Дуки, яка в’юнилася в далеких межигір’ях. Здавалося, що замість води там посувається розпечене в нетрях землі срібло. Тепло ще трималося землі, особливо в лісових межах, але зоряні ночі на Мяо Чані майже завжди бувають холодні, так що я прихопив з собою на всілякий випадок оберемок сухого гілля. Поки не ввійшли в притиск, смужка землі вздовж лісу була захаращена уламками розчавлених машин, шматтям бетону, деревини, та іншого сміття. Трохи далі, там де гора стрімко падала до озера, де-не-де над прірвою ще можна було бачити кущі кедрового стелюха, часто-густо оздоблені шишками, з зеленими ще на ту добу горішками. Я знав, Амут, навіть у безмісячну ніч, буде сяяти як величезне люстерце, мабуть від хребтів одягнених в снігові шоломи. Але це сяйво ні на дрібничку не осяє наш шлях і нам доведеться посуватися, нічого не бачачи під ногами.

Марія вже бідкалася що ми марно проґавили декілька годин біля багаття, що до Амуту треба було дістатися до пітьми. До будинку, де можна відпочити ще йти та йти, а посування поряд з прірвою у неї викликало божевільний жах. Я заспокоював Марію, повідомляв, якщо о дванадцятій ночі нас не буде на місці, водій на машині виїде зустрічати. Це трохи заспокоїло жінку, але рухалася вона повільно. Мала слабкі очі, або настільки жахливо почувала себе в темряві.

Що жах створює безлад в голові деяких людей я знав, але ж був певен що поряд зі мною Марія почуватиме себе щасливою. Отож коли від жаху вона вже зовсім відмовилися йти, я запропонував трохи відпочити. Ми посідали на ще теплому камінні. Я обійняв жінку за плечі, правда, поцілувати вже не вистачило бажання. Мене дратувала поведінка коханки.

—Я було повірив що ти справді кохаєш мене. Кохаючи, не вірити, явище неможливе. Якщо ми, навіть, загинемо, загинемо разом, в обіймах. Чи тобі краще загинути від хвороби, наодинці з пекельними муками. Пробач, Маріє, я цією дорогою двічі посував уночі, іноді бігцем, щоб тримати відчуття крил за спиною. В мене виникало бажання плигнути в прірву і хоча б декілька хвилин відчути себе птахом. А ти мене зв’язала по руках та ногах мотузками свого дурного жаху. Тепер мені соромно буде дивитися в очі хлопцям, які, я думаю, вже поспішають нам назустріч. Мені легше плигнути у прірву, аніж почувати себе облишеним крилець птахом.

 Думав, отямиться. Але, здається мені, Марія навіть не втелепала сенсу моєї вимови. Отож коли за нами підійшла машина, я вштовхнув Марію в салон, а сам сісти відмовився. Сказав хлопцям, що мріяв пройти шляхами свого юнацтва, але мрію загальмувала саме оця жіночка. То ж нехай вона посувається своїми стежками, а я буду торити свої. Марія кричала щоб мене схопили, зв’язали, й посадили з нею рядком, але впертість моя не знала кордонів. Я зробив те, на що не відважився навіть, працюючі водієм на цьому маршруті, почав підійматися стіною притиску на гору, туди де метрів отак за п’ять довгими косами звисало коріння неходженого людиною лісу. Хлопцям нічого не зоставалося як стояти й дивитися, поки я не зник у темряві.

Хапаючись за виступи скелі, за довге коріння модрин, я начебто вдивлявся в себе очима залишених на шляху людей, і якесь незнайоме мені почуття витискувало сльози зворушення з моїх підсліпуватих очей.

Темрява згусла відразу як за спиною зімкнулися чагарники. Невеличкий на тлі гігантського Мяо Чану Амут, цей гірський ліхтарик, не досягав втомлено спочиваючого на схилі гори лісу. З прохолоди я пірнув у задуху з м’яким запахом плісняви. Декілька хвилин лежав на животі, учепившись руками в якесь віття. Потім почав несамовито продиратися вгору наосліп. При відсвітах зверху на невеличких галявинах зупинявся, стояв навколішки, переводячи вдих, вдивлявся в увінчане лишайниками віття модрин.

Посуватися пралісом вночі все одне що голку в сіні шукати. Добре що це був модриновий ліс. Підложжя в такому лісі наче персидськими килимами вислане, м’яке, пружинисте, але килими розкочені тільки де-не-де, поміж осипом та накопиченням каменю. Мій знайомий геолог, людина вельми вчена в галузі корисних копалин, обнюхував такі кам’яні ікла, як собака вовчий слід у тайзі, не дуже щоб палко, але з ознакою нервового напруження. Він був певен, що кожна корисна копалина має свій особистий аромат.

Нарешті піднявся на пагорб, на потилицю гори, поголену шаленими вітрами до чорних кісточок черепу, чорних можливо з-за темряви, але — ні, з-за обрію, де цільними шарами лежали нерухомі хмари, виплив невеличкий човник місяця. Трохи погойдався над недавнім своїм ліжком й почав повільно підійматися небом. Глибоко внизу, оточене з усіх боків горами, лежало селище. П’ятиповерхові будинки здавалися дитячими іграшками. Комбінат мерехтів вогниками, два вогники посувалися шляхом, наче два світляка, що заблукали, впавши з нависаючого над шляхом лісу.

 

Над темними прошарками кар’єру

У місяця перетинає вдих.

На селище дивлюсь, як на химеру,

Уявлень необмежених моїх.

 

Спускатися з гори мене довелося годин отак з десять. Жіночка, яка копирсалася на своїх дачних грядках, побачивши мене, перехрестилася. Чорний від сажі, оповитий тенетами павутиння, з побитими пальцями рук, але, на щастя, при своїх очах, я й справді походив на опудало городнє. Жіночка допомогла мені роздягтися, помитися під невеличким водоспадом, який виринав майже з середини гори і, падаючи, розбивався на декілька холодних навальних струменів. Вечеряв я з нею на дачі. Жалкую що забув прізвище жінки. Ім’я запам’ятав, бо це було ім’я моєї першої коханки — Таїсія. Розповів про свою ослину затятість. Таїсія, пам’ятаю, пожартувала, що кинута мною напризволяще Марія на Амуті знайде з ким зігрітися. На минулому дні зранку туди відправилась ціла зграя мандрівників, і все більше мужчини. Не в гуморі покинув я селище, останнім автобусом від’їхав до Комсомольську-на-Амурі, а ранком на другому дні, підхопивши валізу з речами, назавжди з’їхав у Хабаровськ.

Таким було наше розставання. Перші два роки, приїжджаючи у відрядження я не тільки мріяв, я жадав зустрічі з Марією, але доля не простягла руки. Так і не зустрілися на протязі тридцяти років. А тепер знову в Гірному, за декілька метрів від водограю, в якому мене відмивала дачниця за ім’ям Таїсія.

—А ти, Сашко, неввічливий, — іронізувала Марія. — Зустрічався в Хабаровську з Василиною і навіть вітання не переказав.

— Так очманів же було від неї, забув як себе звуть.

В тиші, що настала, поки ми заходили в квартиру Марії Федорівни, було чути як чокає годинник у кухні на стіні. Чокав він і тридцять років тому, коли я приходив до неї палаючи бажанням розчинитися в її палких обіймах. Тоді Марії було трохи за двадцять, тепер за п’ятдесят, але статурою вона тільки погарнішала. Безперечно вона була привабливою жінкою, бо як там писав колись поет Євген Євтушенко, «Вона звичайно не бабуся, але й не жінка вже вона», про Марію я б цього не сказав. Вона була саме жінкою, але зиркала, як я помітив, здебільше на Печерицю, ніж на мене. Що до Вовчика, вона його наче й не помічала…

 Правда, потерти спину за старою звичкою запропонувала тільки мені, після того як Вовчик з Печерицею по черзі помилися. Я не хотів йти до ванні, але Марія наполягала.

—Я тебе обов’язково помию, Сашко. Друзі твої почекають, обсохнуть трошки. Може самі сподобаються стіл накрити. Щоб ви знали, хлопчики, я завжди любила цього ловеласа, на його віршах виховала своїх синів. Я щаслива жінка, бо зазнала почуття справжнього кохання.

Останні слова Марія вимовила з притиском, торгаючи пальцями моє скуйовджене волосся.

—Я задав тобі шкоди, — прошепотів я, не відриваючи погляду від її блискучих очей. Коли ми опинилися у ванній кімнаті, я обійняв жінку і вп’явся губами в її солодкі, можливо від жувальної гумки, вуста. Поки вона роздягала мене, я шепотів, тремтячи від збудження. — Пробач, якщо можеш. Така вже я людина, що не зроблю, нісенітниця виходить.

— Ти не ловелас, Сашко. Ти блукаючий землею янгол. Я шукала відповідне тобі пояснення, але так і не знайшла. Хіба що у твоїх віршах.

 

Відчути мить зачудування

І розіп’яти на хресті

Свої надії, сподівання,

Щоб нісенітність не верзти.

 

Ти разом робив і те і друге — розпинав і верз.

Вона таки роздяглася разом зі мною. Не чекати ж коли наступить ніч.

 

Дві жінки і три чоловіки сидимо за одним столом. Від бажання скліпити очі приготовлені жінками страви здаються не дуже смачними. Марія сидить ліворуч від мене, Василина поряд з Марією і Вовчиком. Але очей не зводить з Печериці.

 

Мені б вгамуватися, вклонитися Марії в ноги, вибачитися за все недобре, але в уяві я вже впав з нею в ліжко. Розповідаючи як сини вижили її з квартири, Марія сміється, торкається лобом мого плеча. Від її русявого волосся тхне далеким минулим. Я підсовуюся до неї майже впритул, відчуваю як тремтить м’язами її стегно. Василина зиркає на Печерицю, Вовчик вп’явся очима в лице Василини. Мене лякає його лице, щось є в ньому від збудженого дикого звіра. Марія його анітрошечки не цікавить. На його думку вона занадто стара. А Василина красуня, в її очах палахкотить полум’я. Але на Вовчика вона майже не дивиться, її цікавить Євген Печериця. Правда, іронічна усмішка на його лиці нічого доброго Василині не обіцяє. Навпаки, він підохотливо підморгує Вовчику, Але той, засліплений ревнощами, задурманений горілкою, того й дивися кинеться на Печерицю з кулаками.

 

Раз у раз приходив я до Марії, частіше коли дружина хворіла, або від’їжджала по своїх справах до бабусі у Вознесенівку. Якщо сини поверталися зі школи, ходили з нею по квартирах друзів, або в парк за річку Сілінку, і там, в чагарниках, у неглибоких западинах справляли великі свята гріховного кохання.

 

Вовчик здебільшого сидів, утупивши поперед себе очі, усім своїм єством давав нам урозуміти, що ставиться до наших балачок байдуже. Що його проблеми набагато поважніші, бо стосуються людей, що потрапили в хижі пазурі бездушної судової машини. Я все ще пишався знайомством з ним, але не міг вже цілком покластися на свої почуття. Сумнів, як поплавець на воді, то заринав в душу то виринав на поверхню, але рибка вже зазіхнула на живця. Щоправда, я не радів цьому, бо, як вже натякав, пишався слідчим прокуратури Петром Вовчиком. Але якщо й спіймається на гачок якась там гидотна, невже не буду я, як раніше, поважати цю неординарну людину?

Когось Вовчик мені нагадував. Але кого?

Оскільки розмова трималася й надалі, я вирішив не звертати на Вовчика уваги. Нехай людина пишається своїми добрими вчинками.

Попоїсти на столі було чого, випити теж. Випивав і Вовчик, але думками блукав десь-інде. Він анітрохи не сп’янів. Все було б гаразд, але Печериця налив йому повну склянку горілки і з придуркуватою посмішкою запропонував випити за наступну добу, яка нарешті угомонить розбурханого Горбачовим звіра. За тост Вовчик хильнув не закусуючи.

Я теж підтримав пропозицію Печериці, бо створений Єльциним бардак в державі згубив чимало моїх друзів і добрих знайомих. Грабіжницька політика «святого», яким він сам себе назвав, президента, позбавила шматка хліба мільйони людей, учорашніх фахівців, вчених, робітників, зусиллями котрих було збудовано заводи, фабрики, заклади, кинуті на дільбу хижакам від влади та криміналу.

Коли посеред розмови Печериця, ні сіло ні впало, запитав Вовчика, як він міркує собі про напрям розвитку сучасного суспільства, той, зухвало зирнувши на жінок, наповнив горілкою свою склянку, і, випивши двома ковтками, сказав.

— Поздихаємо — не взнаємо. Ситий голодного не порозуміє. Грабували державу ті, хто в будівництві нічого не тямлять. Вони й далі будуть лічити свої прибутки, у кого більше, поки загалу не остогидне на це дивитися… Поки не остогидне! – гнівно повторив Вовчик після невеличкої паузи.

 

Поглядаючи на щільно стулені вуста Вовчика, я зазнавав великого занепокоєння, ніколи ще на моїх очах майор не висмоктував таку безліч горілки. Я б згорів, випивши стільки. Але сказати Вовчику: може досить, я не відважився. Збентежилася й Марія.

— Не наробив би він лиха…

—У вас тут є готель? — поцікавився Печериця. — Майора треба буде прилаштувати.

— Ніякого готелю, — захитала головою господарка. — У мене три кімнати, Олександрові дасть притулок Марія, а майора… майора ми подаруємо… Є в мене вдовиця-кобилиця, вона його швидко приборкає…

 

— Самогубство належить до заборонених вчинків, але воно єдина можливість плюнути в лице не тільки богу, але й суспільству, яке збожеволіло на вигаданих лицемірами казках. Самогубство — як безперечний факт виявлення незалежності від державної та релігійної надбудови. Особливо у віці коли в людини вже не вистачає фізичних сил для боротьби.

— Ти це серйозно, пане Євген? — на лиці Василини сяйнула лукава усмішка.

—А хіба ви тримаєтесь іншої думки?

— Аякже божа кара?

— Душа живе поки страждає. Райське життя нісенітниця, це сон без сновиддя.

 

Я знаю, мені не уникнути докору за те, що на протязі тридцяти років я обходив Марію своєю увагою. Ні, я не забував про неї. Часто-густо, кохаючи жінку, держав в уяві саме Марію, але, як завжди буває, на пошуки бажаної не вистачало часу. Незбіг думок, чи що? Були в мене такі коханки: тільки подумаю — відразу дзвонять. А Марія — жодного разу, хоча жевріла леліткою в душі майже повсякденно.

 

Не знаю вже яким чаклуванням приспав Печериця Вовчика, але заснув він відразу як впав у ліжко. Сам Печериця визвався спати на лоджії. Мені здалося що він сахався Василини. Марія теж помітила таку дивницю. Коли ми рушили до неї, запитала, чи не одружений Євген? Досконало я не знав, але на мою думку, Печериця після невдалого одруження жив декілька років одинцем.

— Проблематична людина, — помітила Марія. — Він має хист навітвача, але здобув його зазнавши чималих збитків.

 

Ми з Марією тільки й робили, що штовхали одне одного до ліжка, наче надолужували прогаяне. Вона й справді була солодшою з жінок, яких я знав, солодшою навіть за ту, якою вона була в двадцять років. Саме це й бентежило мене. Якщо в Марії не було коханців, звідки оцей досвід? Оце гарячкувате натхнення в коханні? Спадало на думку, що іноді Марія не усвідомлює що робить. В нетрях її єства збуджувався вулкан, вибухаючи яскравим смолоскипом почуттів. Не може бути, міркував я собі, щоб Марія, з її-то темпераментом, тридцять років обіходилася надією на нашу зустріч. Вона зладнала собі квартиру в Гірному років з п’ять тому, звісно тут коханця не знайдеш, не стане ж вона пияку із вулиці тягти. А як Марії жилося в Комсомольську-на-Амурі? І знову вставало питання: з двома-то синами? Їх треба нагодувати, одягти, супроводити в школу, потім до інституту. Бо вивчила ж таки, звикла ще зі школи все робити ґрунтовно, не залежно від обставин. Знов теплою хвилею накочувалося на мене почуття погорди за коханку. Не бреше, а що гарячкувата в коханні, так це не досвід, а темперамент.

 

***

Якщо не вистачає часу, а нетерплячка підхльостує бігти до жінки, яка запрошує на обід, про нестачу треба забути, бо час може й почекати, а жінка чекати не буде. Та й обід остигне.

— Я сьогодні не можу, Машо…

— Не можеш, я не наполягатиму, але за вірність подаруй мені ще одну ніч. Роздмухав полум’я, з’їдеш — згорю…

Сказати Марії, знайди собі коханця, язик не повертався. Печериці сказав, що залишаюся на декілька днів. Щоб писати про комбінат потрібні деякі знання в галузі технології. Передусім ми домовилися зустрітися з головою комбінату.

Печериця розмовляв знехоче, його гнітила якась докучлива думка. Я наважився запитати.

— Що вам зашкоджує одружитися з Василиною?

Він довго мовчав, граючи м’язами на шелепах. Відповідь не була для мене несподіваною.

—Я був у Афганістані…

—А мене ще юнаком у копальні посадило верхи на колонковий свердел. Лікарі казали — про жінок можна не дбати. Але знайшлася молода лікарка, яка уклала в мій мозок віру, що я буду сучасним Казановою.. І зробила вона мене бабієм за два тижні. Тебе, Євген, вилікує досвідчена повія.

— Глумишся… щоб потім у кожного на язиці?

— Як знаєш, Євген. Мені напутити тебе, а далі… Не треба тільки скупитися…

Я розповів Марії про хворобу Печериці, та побалакала з Василиною, яка в свої тридцять вже мала чималий досвід у постільних справах. Наступного вечора майор Вовчик, не повідомивши нас, кудись зник. Вечеряли у Василини. Я дійшов висновку що господарка знайде взаємної згоди на одруження. Василину охопив дивний порив, вона дивилася на Печерицю трохи підфарбованими очима, мружачись як кішка на миша. Я мимоволі виступав у ролі звідника, і це мене трохи бентежило. Набравшись зухвальства, я лементував що після чарки обертом йде голова, бо мимоволі відчув недоречність своєї самовпевненості. Я уявив собі що цієї ночі буде робитися в квартирі і гостра жага покохатися з Василиною охопила все моє єство. Я почав читати вірші Маяковського.

 

Марія… бажаєш такого?

Пусти, Марія!

Судомою пальців

Я стисну залізну горлянку дзвінка.

 

Хоча ранком Вовчик не прийшов, чогось неприємного я не передчував. Печериця голився, Василина смажила яєчню, а млинці від Марії вже лежали на тарілці високою золотистою гіркою.

— Як спалося? — спитала Василина, ледве ми з’явилися на порозі.

— Який сон коли мужик під боком, — пошуткувала Марія.

Ми й справді, майже не спали, надолужували згаяне. Я мружив від задоволення очі, але в лице Василини вп’явся аж ніяк не батьківським зором.

— Од бабій, — зітхнула Марія, — ніч прогарцював, а молодої кортить…

— Це ж краще, аніж спати в одній кімнаті, а жінки не бачити.

— Пити не будеш, чи як? — поцікавилася Василина, не без зацікавленості зиркнувши на мою зовсім вже сиву чуприну.

—А куди майор дівся? — не втерпів я.

— Продала я вашого майора.

Василина чогось недоговорювала.

Поснідали яєчнею з млинцями та кавою.

— Обідати будемо у мене, — сказала Марія. — Ти, Василино, прибігай, та подзвони Лесі, нехай з майором приходять.

 

***

Десять років мовчазним велетнем спить обіч скелі комбінат. Фахівці роз’їхалися. Біля десяти п’ятиповерхових будинків стоять без вікон та дверей. Голова містечка почав продавати квартири від п’яти до десяти тисяч карбованців. Аби спасти житло. Мешканці Комсомольську-на-Амурі купували і таким чином у містечку працювали магазини, бібліотека, дітки ходили до школи. За часи радянської влади містечко будувалося на віки, а може так воно й буде. Василь Несторович Горобець об’єднує дві посади, голови адміністрації та директора комбінату. Раніше комбінат збагачував тільки олов’яну руду, Але в місцевих копальнях здобували мідь, вольфрам і чимало інших корисних копалин. Тепер, каже Василина, на комбінаті збагачується мідь.

Вовчик з’їхав попри своєму бажанню залишитися з Лесею якомога довше. Може не витримала його кохання молода та гарна вдовиця? Я не знав хто така Леся, з якою Вовчика познайомила Василина. Спитати у Марії соромився, спитав тільки після того, як мені подзвонив з Хабаровська поет Василь Іванов, повідомивши, що бачив Вовчика у Будинку ветеранів з жіночкою, котру звуть Лесею. Та сама Леся, яка працювала в Будинку ветеранів вартовою…

Це було найгірше в моєму житті повідомлення. У мене була підозра, що Вовчик вичікує слушної нагоди щоб вчепитися Леонтію Григоровичу в горлянку, сподіваючись що він нарешті скаже де знаходиться його батько. Це не помста за злиденне дитинство, це щось страшніше. Таким чином сьогодні можна одержати чималі гроші. Батька шукає не влада, а спішний бізнесмен. Виняткове становище Вовчика, як слідчого, дає можливість натрапити на слід, бо не може батько зовсім відцуратися сина.

 

***

Печериця сидів по один бік телевізора, я — по другий. Василина з Марією напроти. Путін саме вішав нам на вуха чергову порцію локшини. У державі все гаразд, криза не позначиться на прибутковості дрібного бізнесу. Звільнені люди будуть працевлаштовані. Марія мовчить байдуже, Василина іронічно посміхається, їй, як жодному з нас, відомо скільки учорашніх фахівців викинуто на смітник сучасності. Заливаючи душі поганеньким спиртним, блукають люди селищем, крадуть овочі з городів, збирають гриби на схилах гір, ягоду буяхи, брусниці, восени — журавлину на околишніх багнищах. Молоді та спритні підіймаються в горі, здобувають золотий корінь, ягоду ялівцю, все, що можна продати,  обміняти на їжу або старе хутро.

Путіна Печериця майже не слухав. Двічі виходив на вулицю дзвонити, повертався занепокоєний, а коли вже смеркло, запитав у Василини, чи не може вона покликати до себе жіночку, у котрої ночував Вовчик? Василина подзвонила, але телефон товаришки мовчав. Тоді я сказав, що дзвонити не треба, Леся зараз в Хабаровську, її бачили в Будинку ветеранів разом з Вовчиком. Вона й раніше бувала в цьому будинку, навіть працювала вартовим. Сказав, що бачив її там,  буваючи у Леонтія Григоровича.

Печериця не міг повірити, що я володію інформацією більшою ніж він, працівник федеральної служби безпеки.

Я почувався наче в облозі. Треба було негайно їхати в Хабаровськ. Печериця бігав  до голови адміністрації, Василина супроводжувала його. Наше життя було розідране на шмаття. Василина не мала можливості покинути посаду, а Печериця не хотів залишати її в Гірному. Тільки Марія показувала себе щасливою, вона була певна що вдача від цього часу не буде минати її квартири, що ми будемо зустрічатися якомога частіше.

Ще досвіту ми з Печерицею сиділи у Марії на кухні, їли яєчню. Знадвору долинали голоси, сварилися сусіди, жінка з чоловіком. Туманний досвіток наповзав з гори на темні вулички містечка. Жінка махала коцюбою, прагнучи зачепити лице чоловіка, але він влучно сахався від неї, намагаючись спіймати опалений вугіллям метал. Такі комедії звичаєва закінчуються драмами. Печериця не стерпів, вийшов на подвір’я, застережливо підійнявши руку. Чоловік озирнувся на нього, але зиркнула й дружина, так що мужчина встиг вихопити коцюбу з рук жінки.

— Якого дідька втручаєтесь у чужі справи! — вигукнула жінка.

— Мовчи, стерво! — заволав чоловік, швиргонувши коцюбу в бік спадаючого з гори водограю.

На якийсь мить жінка наче скам’яніла, стояла не зводячи очей з обличчя Печериці. Він тихо і сумно всміхнувся.

— Сивина в волосся, а наче діти, у війну граєтесь. Та ще з коцюбою. Невже так кортить попасти до таборів.

—У таборах наїмося досхочу, — кричала жінка, не розуміючі що з нею сталося. Вона наче скам’яніла, руки і ноги її не рухалися.

Чоловік підійшов до неї.

— Ти чого, Ніно, заспокойся…

Печериця опустив руку.

— Ще раз почнете сварку, скам’янієте… й надовго.

Жінка зробила крок і ледь не впала. Чоловік миттю підхопив її під руки.

— Не турбуйся, вона зараз відійде, — заспокоїв Печериця чоловіка, — але кам’янітиме відразу, як почнете сваритися.

 

Comments