У чорній пустелі гніву

Дещо про далекосхідну українську поезію

 

Я – аматор не тільки в історії, але й в літературі. Літературні, як і історичні дослідження в своїх творах використовую свавільно, не спрямовуючи їх на шляхи своїх стверджень. Бо певен, те що знаходять аматори не завжди дурисвітство. Я використовую життя на не завжди веселу й вдячну гру супроти існуючих в суспільстві правил. Так було завжди. Життєве кредо підлабузників – цькувати творчі доробки патріотів, якщо вони не збігаються з вимогами влади. Підлабузників, як в Росії, так і в Україні занадто більше, голоси їх в суспільству лунають начебто гучніше, і все ж таки вічність на боці невгамовних мучеників сумління, котрих влада, якою б демократичною вона не була, тримає за злісних злочинців.

До українців мене завжди приваблювало нестерпне бажання почути рідну мову. Якщо співають – послухати пісень, промити сльозовою очі, але не завжди такі зустрічі закінчуються святом.

«У кожного своя доля, та свій шлях широкий…»  – писав Тарас Григорович Шевченко. Дехто інакше Україну й не бачить, як «Навіки разом», другі – за самостійну але не в Європі, третій наполягає, що такої державі, як Україна, ніколи не було, що це частина Росії. Сиджу у Владивостоці на виставці «Книжковий Двір», читаю вірші місцевого україномовного поета. Підходить мужчина суворого зору, питає чи не я видавець «Далекосхідної хвилі»? Відповідаю:  – я. Він гортає сторінки книжки Саліна, знаходить необхідну сторінку, тіче пальцем в назву чергового нарису «Есть такая профессия – родину продавать», потім тикає пальцем мені в груди й посуває геть.

Я так і не порозумів: продаю кому, яку батьківщину і за які гроші? Невже підтримувати творчість земляків, котрі шанують рідну мову, я зраджую державі, котрій віддав кращі роки свого життя? Я працював не маючи відпусток і вихідних. Я шанував і шаную усі мови світу, впадаю у відчай, бачачи, як вмирає нанайська мова, мова моїх добрих друзів. Я краюся сумлінням, коли чую що гине білоруська мова, мова мого батька. Бо мова – це нація. Народ існує поки володіє рідною мовою, мовою своїх пращурів.

Відомо що людська дурість не має кордонів. Кажуть, кожен кулик шанує свою багнищу. Я б сказав не так: якщо кулик довгий час мешкає в багнюці з жабами, він і співає по жаб’ячому. Щоправда, не завжди. Бувають винятки, коли жаби удають себе куликами на своїй багнюці, тоді жаб’ячий хор співає по пташиному. Я не проти, подобається – співайте, але не картайте мене за вірність батьківському співу.

На шкоду собі українці багато чого не знають і не пам’ятають. Роззирнутися увсебіч в історичному плані ми не можемо. Не вистачає краєвиду, бо усюди, куди не кинеш оком, дзюрчать російські джерела. Румунський історик Василь Барладяну нагадує нам, що 10 листопаду 1508 року в Бухаресті чернець Макарій надрукував давньоукраїнського «Літургікона»  – першу друковану книжку в Румунії. Тоді як першу білоруську книжку Франциск Скорина видав у 1917 році у Празі. Так що книгодрукування українською мовою розпочалося задовго до Івана Федоровича, який видав у 1574 році у Львові свого «Апостола».

Як бачимо, п’ятсот років тому, українську мову в Європі шанували більше, аніж сьогодні українці не тільки на Далекому Сході, але й в самій Україні.. Попав я сюди ще у 1958 році, голений, розчулений розпукою з батьками, з рідною Донеччиною, але задоволений тим, що разом зі мною на корабель потрапили вісім хлопців з Донеччини, так що перші роки ми спілкувалися поміж собою рідною мовою. Потім – теж, але не дуже часто, бо звикли до російської, особливо після того, як на корабель прибула молодь з центральних областей Росії. Але за часи радянської влади книжок українською мовою вистачало навіть на кораблі. Мене дивує, куди україномовні книжки поділися відразу після оголошення України незалежною державою. Щезли навіть з бібліотек, а чим далі – гірше, наприкінці дев’яностих років українська книга стала дефіцитом навіть в Україні. Мої друзі –українці сприйняли це як договір з Росією  – проміняти українську мову на незалежність. Мої рідні сестри, котрі завжди шанували українську мову, якось занадто вже раптово переміняли свої орієнтири, замість Павла Загребельного почали читати Донцову та Устинову. А племінниці вирішили зовсім не вчити своїх діточок української мови, навіть заяви такі написали. Моє обурення не мало меж, з Мариною, дочкою сестри, я навіть зустрічатися не став. Але хлопчики в неї відзначилися своїм розумом і мову, як я помітив, вивчають.

Треба сказати, що сучасні російські ЗМІ добазікалися до того, що сьогодні уживання рідної мови навіть на Україні сприймається як зрадництво, а ще гірше – розпалювання національної ворожнечі поміж народами. Як це вам подобається, шановні мої друзі –росіяни? Треба відзначити, що поміж українців Далекого Сходу, я знав чимало патріотів, які листи додому, вірші в навіть оповідання писали рідною мовою. Правда їх ніхто не друкував. Російською в Україні – будь ласка, українською в Росії – хіба що зі сцени суржиком байку яку розповісти. Чимало моїх друзів літераторів й досі певні, що українська мова існує тільки для гуморесок, Що це ніщо інше, як коверзування російської мови.

 

Наприкінці 1989 року вмер в Комсомольську-на-Амурі Григорій Іванович Колісниченко. Він посідав місце директора друкарні, потім там же осів постачальником та різником паперу. Його вірша про радянську владу знали тільки його друзі.

Не гірко та й не солодко їмо.

Куди йдемо, не знаємо, питати

Не треба нас, чого ждемо від влади,

Від неї ми нічого не ждемо,

Бо соромно, вона ж нам рідна мати...

Сам Григорій Іванович з Маріуполю рідна душа, Донеччина вже ж... Як поета його в місті мало хто знав: писав він небагато, його навіть коротенькі вірші ніхто не друкував, бо вони й самому поету не давали спати.

Під парканами ночую,

Як кати приходять чую.

В вікна грюкають мовчу.

Бо вмирати не нагода.

Знаю, днем кати не ходять,

Люблять пити кров нічну.

Є у Колісниченка вірші де він починає грати словами, але в політиці тримає свого – влада хоч вона й рідна, та необачна. Як шкодливе дитятко, не знаєш що воно зробить з іграшкою, яку дала йому доля.

***

Ми непомітні у бога,

А у влади як на долоні,

Ніччю пчихнув у ліжку,

А ранком влада питає:

С ким та про що балакав

На протязі ночі?

Одного разу, коли ми поряд поверталися з роботи, він сказав сумно:

Загине рідна мова, бо вже усі ми почали писати російською. Велике це паскудство цуратися неньки.

***

Даремно думати що хата

Моя фортеця, є у ката

Ключі від хати. Уночі,

Коли мовчать навіть сичі,

Мовчи і ти, коли ключі

Гримлять, а нікуди тікати,

Забийся в ліжко і мовчи.

Колісниченко мешканець декілька епох, але до кожної у нього своє ставлення. Все добре є тільки там, де нас немає. Шкода, що не дожив він до 1993 року. Сором казати, але суперечки з погляду на Горбачова доводили нас до глуму.

Усі вірші Колісниченко цілком залежали від його індивідуального сприйняття усього, що робилося в країні на протязі ХХ сторіччя. Він був творцем власної долі, роблячи усе так, щоб оставатися непомітною людиною, а що до слави, він дивився на славу, як на облуду, особливо коли життя людини у небезпеці, бо не залежить не від самою людини, не від того, як ставиться до неї місцева влада.

Теперечки у нас все робиться інакше, аніж раніш, коли ми існували не чинячи владі особливого опору. Зі сучасною я теж не зголосився, але мовчатиму, як і раніш, бо кричи я, чи мовчи, ніхто тебе не почує. А повинна у тому клята наша українська сумлінність. Дуже ми великодушні. Докоряти кому, президентові, котрий розчулює людей байками про солодке життя за кордоном. А чи усім там солодко...

***

Ми граємось життям, ми наодинці

З собою достаємося мети,

Та мовчимо, коли приходять вбивці,

Катують нас, збиваючи в гурти.

Так спритно хитрувати, так спокійно

Дивитись владі в очі я б не зміг,

Бо влада, вона добре б’є копитом

Того, хто вперед неї запобіг.

Я ніколи по-справжньому не вірив, що запанують у нашому домі відпущені з допру злочинці. А коли це сталося, відразу, без вагання, вирішив жити не інакше, як жив при соціалізмі.

 

Злидні були й будуть, ми з них не зможемо вибратися. У якому б загали не жили. Залежить це не тільки від людини. Не кожен з нас може вилізти зі шкіри, щоб змінити її на другу. Ми роками намагалися робити як найкраще, та даремно. Коли котрийсь з нас посягав добру посаду, одразу забував до якої мети керував, і жив собі мовби й не на землі. Думаючі, що всі ми нечуйні, не маємо ні крихти співчуття до нього.

Не булькою улитися в потік,

А каменем лежати в струмині

Хотілося мені, та, недоріка,

Розіб’юся о скелі кам’яні...

— Це ви, Григорію Івановичу, до себе?

— Ні, вірша складено Наталкою Ковальовою, дочкою мого товариша Ковальова... А що робити. Коли будують владу, про жертви не думають. Кожен освічується ніби для загального блага.

***

Обов’язків хватає, тільки права

Не маємо, щоб зроблена була

Свободою, як птах, моя держава,

Щоб дзвонами досвітніми гула.

 

Про які дзвони писав Колісниченко, гадати не будемо. В шістнадцять років він став комсомольцем, в двадцять чотири – комуністом, квітка свого віддав синам, наказавши зберігати до доби, коли до влади прийдуть комуністи. Не такі комуністи яким був він сам, а комуністи нового складу, які будуть слугувати не генсекові й не своєму шлунку, а суспільству, вишколеному на примірниках світової культури.

Мені особливо подобається вірш Григорія Івановича про «вчора».

***

Зажурився, шукаючі вчора.

Його крихти сховав у кишені.

Бо було воно дуже веселим,

Як дівча, що кохало мене.

А вони діточок наробили

Ті крихтини веселого вчора,

Та й побігли собі за дівчатком,

Що учора кохало мене.

Я до швачки, вона не знаходить

У штанів моїх жодної дірки.

То ж куди його чорти занесли,

Оте вчора, що в серці було?

Я шукаю загублене вчора,

Отой сміх, що дівча розкидало.

На долівці шукаю, в шухляді,

Я гортаю сторінки книжок.

Може я помилився, й ніколи

Не було того вчора у мене,

Як не маю я вчора сьогодні,

Замість вчора на серці журба.

 

Українська муза в Комсомольську-на-Амурі бурно жила двічі: на початок тридцятих, та на кінець хрущовської розталі. Саме тоді українські романтики озброїли себе олівцем та папером, щоб означитися в історії збудованого міста, не тільки ковалями та теслями, але й авторами мемуарів. А хто в юнацтві складав вірші, взявся за це діло з подвоєною жагою.

Олександр Леонтійович Гаврилюк. На будівництво судноверфі він приїхав в квітні 1932 року. За плечима у Гаврилюка була ЗУГРЕС, а народився він в Телининцях. В Комсомольську була у нього своя хатина під грушевим садочком, під яблунею ми куштували домашню наливку, він розказував, як в юнацтві був комбедовцем, і настільки осточортіла йому ота посада, що збіг з рідної хати, аби тільки не бачити, що там діється. Вірші він почав писати після зустрічі з поетом на засланні Іваном Багряним у 1936 році.

***

Ніколи, ніколи, ніколи

Не треба боятися долі,

Бери свою долю за вуха,

Тягни до великої праці,

Де будуть орати не воли,

А місяць впрягатися буде,

Щоб витягти люди з недолі

У рідному полі.

Було в віршах Гаврилюка щось від українських народних пісень.

***

Оплакувати Україну? Ні за що!

Ставай до керма, ледащо.

Хлопці твої й дівчата

Чекають тебе до свята.

А свято твоєї долі

Кільчиться зернятком у полі,

Падає зрілим плодом

Навколішки перед народом.

Ой, не голоси ти вітру

Про українську освіту,

Вона ще себе покаже,

Вона своє слово скаже.

Олександр Леонтович вірив у розквіт української мови саме при радянській владі. Був певен, що Україна ніколи не буде незалежною державою. Бо саме незалежністю своєю накличе собі ворогів, проти котрих у неї не вистачить сили встояти. Колісниченко навпаки, вірив що невдовзі Україна отримає самостійність і стане однією з могутніших держав Європи.

 

Десь в Зеленому Клині загинув пройдисвіт, за фахом –  Франсуа Війон – Микола Осадчий. Він чистив кишені затурканої громади, але до поетів ставився тепло, бо – дитина війни – пізнав немало лиха в світі:

***

Притулюсь за припічком до неньки:

Дайте хліба, мамо, бо гойдає

Не від вітру сина, не від спеки.

Падаю й питаю: чи їда є

У Російських хатках, бо бебехів

Навіть московітам не хватає?

Осадчий розповідав, як став волоцюгою, а потім злодієм:

— В Україні мені було сором красти, ото ж поїхав від голоду спочатку до Москви, а потім в Хабаровськ, де й осів у доброї молодої жіночки. Чоловіка її чорт прибрав, а я хлопець чорнобровий та веселий. Написав неньці листа в віршах:

Їдьмо, мамо, може наїмося,

Будемо веселі та гладкі,

Ще не все повискубали волосся,

Граючись над нами літаки.

Голод – українська тема, росіяни так не писали:

***

Україну кинуто на смерть вовкам,

Бажаєш жити – тікай світ за очі,

Щоб не намозолити літакам

Їх дзьоби робочі.

Я питав Миколу: який сенс він вкладає в слово літак, а він тільки сміявся та знизував плечима. А одного разу після доброї чарки, сказав:

— Ти — журналіст, людина близька до загалу, а не розумієш моїх поезій. Що роблять місцеві громадяни, знаєш? Кораблі, та літаки, літаки та кораблі, а далі хоч трава не рости. То ж з якого біса ми будемо багатіти.

Осадчий був високою й дуже вродливою людиною. На голову вищій за мене, завжди засмагле худе лице, великі карі очі, й вуса, від котрих у жінок вдих перетинало. Мене прикро вражало, як отакий велетень, може писати віршовані плачі:

***

Моя Росіє, чого так, сестро,

Нас зневажаєш, ми „Заповіт”

Тараса разом до тебе несли.

Чого ж так серце моє болить!

В великій вірі задубли крила:

Душа махає, та не летить.

То що ж людині дає та віра,

Якою серце моє болить.

Свавільна людина не може позбутися думки, що вона єдина в своєму роді. А коли так, то має обов’язок, позначитися в світі, як поет, митець, або ж злодій, чи — святий. Позичивши у великого Війона тогу, Микола не тіпався, не кричав, як другі, про свої таланти. Він не прокреслював себе до божої касти геніїв.

Осадчому, як поету, була притаманна з невгомонністю серця, добра осілість думок. У нього й думки не було про свій внесок у культуру України. Писав, бо не міг не писати. А все почалося з того, що наприкінці 1962 року він поїхав на Схід шукати могилу батька, у магаданських кладовищах.

 

 Він вмер підпираючи обчовганий одвірок в хаті своєї жінки. Прийшов, а вона сидить навколішки біля якогось дурня. Сидить і як біблейська Марія омиває йому ноги. Серце Тараса не винесло такої зради. Він не впав, як всі мерці, на долівку, вмер стоячки, а вірша його пам’яті написав його земляк Григорій Колісниченко:

***

Одерев’яніла людина не почне кільчитись,

Не обросте липким листям, на запалає квітами.

Митець не зробить з неї веселого хлопця.

Тесля не зможе навіть корита зробити.

А людина стоїть, упершись плечима в одвірок,

Висока, талановита людина

                              стоїть зів’ялим грабом,

Якому винесено життям несподіваний вирок

За коріння оставлене в Україні,

                             та віття загублене незабаром.

Добру половину часу Микола Осадчий проводив в словесних бійках з поетами. А з жінкою битися не став, не віддав свій біль нестямі, яка іноді врятовує від серцевого нападу, а зібрав його в серці, й запалив сірника... А воно майже не вибухнуло, згоріло, як згорають перетинаючи нічне небо доленосні зірки.

 

Легкий подих суму від жовтневого пейзажу, зворушує душу до легкої сльозити в очах. Голос Куріня тихий лагідний, він вміє голосом означити подих таланту, а мені того й треба — слухаю як дзюрчить срібний струмок української мови, й легким серпанком розтікаюсь по кімнаті в вісім квадратних метрів.

Бо вона, ота кімнатка, бачиться нам раєм. Не надовго, що правда, бо дружина Куріня Валентина Соломонівна прирівнює писання віршів до пияцтва.

— Ладно в десять, ну в двадцять років, а писати в сорок — срамота!

Вірші російською мовою, розбавлені легким гумором, не можуть не хвилювати жінку з інститутською освітою, та, бач, української мови для неї не існує.

— Ваша мова – витівки гумористів, — говорить вона рішуче.

Я ще можу щось сказати, але Куріня мовчить, щоб, не приведи боже, заночувати під дверима.

***

Жінка мій бог и диявол,

То ховає мене, щоб не втік,

То себе від мене заховає,

Або виштовхне в сніг.

Треба тобі, — каже, — ледащо,

Не вірші писати, а йти,

Та норкову у зелених хащах

Шубу мені знайти.

 

Помер Куріня в 1995 році, кажуть, в каналізаційнім колодязі, від пияцтва, бо дружина рішуче відмовила безробітному поетові у житлі, на яке його навіть не було прописано.

***

Ненависників буде безліч,

Коли прийде біс руйнувати

Палкі наші поезії,

Та зовсім холодні хати.

Не віру, що стану крилатою

Людиною, коли побачу

Перед очима ката,

Й від жалю до нього заплачу.

Усі ми загинемо мовчки

У чорній пустелі гніву,

Глядячи в очі вовчі

Безжалісного об’єктиву.

 

 

Вона була струнка, висока, з чорною кучерявою кучмою на голові. Оксані невистачило душевної рівноваги, щоб бути дамою. Та ще ота дурна звичка палити цигарку. Повні, завжди вологі губи та цигарка, як над дахом димар.

Оксана в кишеню за словом не лізла:

— Хто не смокче та не п’є, добрі матиме ує...

— А не краще — бог здоров’я не дає?

— А ти що, хворий?

Питанням на питання вона відповідала навіть Гайдару, коли той зайшов до кав’ярні і не витримав, щоб не зачепити волооку вродливу жінку.

— Як вам зараз дихається, дівчата?

— А ви що, сліпий?

Той хапнув ротом кулінарних пахощів та й пішов геть. Не до кави стало великому економісту.

***

Сидять у кав’ярні молодиці гарні.

Щоб їм повилазило, бо напроти хлопець

Крутий при нагані —

Злидень або блазень.

Блазня роздягати мріє кожна жінка,

Ще й засватати дочку,

Бо обридла жінці суперечки мжичка

В чорнім закуточку.

 

Не знаю, якого біса з нею валандався, коли місцеві критики наполягали, що Оксана не здібна до поезій, що в житті захопила не своє місце, їй би бути вчителькою, а не підносити каву під ніс вередливому гурту потенціальних мерців. Та хто б там що не казав, українською мовою на Зеленім Клині ніхто, окрема Оксани, віршів не складав.

***

Якщо мені збутися мови,

І неньки, і білої хатки.

України нелегкі умови

Примусили жінку втікати.

Втікаю від злиднів, а більше

Від себе втікаю.

 

Кажуть Оксана одружилася з американцем, до нього вона й поїхала. „Відїхала, щоб більше ніколи не досаждати тобі своїми віршами ”, — писала вона мені. Хибно витлумачив її зраду тільки відомий місцевий поет Геннадій Румянцев:

Бежала женщина, бежала,

Без жала жить не возражала,

Но как ей с янки жить без жала

Едва ль она соображала.

 

Моє серце ще довго боліло на спогад про Оксану, яка дуже любила слухати як я читаю поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, та деяких сучасних поетів України. Поруч з нею я почував себе вдома, українцем в рідній України. Що сталося з нею в Америці, не знаю. Дай бог, щоб пощастило.

 

 

***

О, любий краю мій, моє Полісся,

Пробач, що я в дорозі забарився,

Бо досі й сам не знаю куди йду,

Не знаю я, що втрачу, що знайду.

 

Це вірші Василя Іванова, батько котрого 300 років назад приїхав на Україну, а онуки інакше, як хохлами себе й представити не можуть. А ось вірші Тараса Гайди, котрий довго жив в Зеленому Клині. У Тараса Гайди вірш легкий, принизливий, отож слухали ми його з сльозовою в очах:

 

***

Скільки душа забажає,

Стільки й з’їмо.

Мовчки на скелях Баджала

Ми сидимо.

Ледве жевріє багаття,

Юшка лоскоче носи.

Мусимо щиро кохати

Скелі оці та ліси.

Мусимо, бо всеосяжний

Досвід людину питає:

Все, що життям навантажив

Чи буде тобі до пуття?

 

Або поетичні рядки про лісову річку Кию:

***

Світанкова річка Кия,

Недоля і радість моя,

Куди не жену я човна,

Затягують човен жовна.

Від жаху, що хвиля несе

До Лети мене, над усе

Що діється зараз в душі

На Киї хлюпочуть дощі.

 

Тарас Гайда людина доброго настрою, як тільки заскиглить душа починає забавляти друзів веселими байками:

***

Ти куди пішов?

Пішов до баби.

А дружина де?

Дружина п’є.

Не охочий

 до дружини мабуть?

Клянчу десять років...

 не дає.

 

Коротенькі брехеньки, та як ото зберемося до гурту, слухати Гайду не обридало. Деякі його вірші смішили, а деякі пронизливо ввірчувалися в серце.

 

Поет Микола Кабушкин наполягає, що друкував в 91 році книжку віршів Галини Деркач українською мовою, але ніхто з місцевих поетів і читачів отої книжки не бачив. Чи й насправді було таке видання, чи наснилося бува поетові. Нариси Галини Деркач, як відгуки воєнного дитинства, вийшли невеличкою книжкою, а що до віршів, знайшлися два папірці з її рукопису, але там були більше заяви на вірші, аніж самі поезії.

***

Наткнутися на схованки минулого

І не впізнати в мряці іграшок —

Чи я стара така, що все забула,

Чи не на той ступала бережок?

Була б я песом на чужому плесі

Я б може що й знайшла, та я не пес,

Я пристаріла жінка без адреси,

Змарніла я за пошуком адрес.

Слід зауважити що розмежування Росії з Україною на початок дев’яностих поетами Зеленого Клину було прийнято по різному. Тільки я був цілком — за, майже не думаючі що може принести незалежність моїм сестрам, себто всьому українському народу. „А нічого доброго, — посміхалися мої друзі українці, — порипають та на свої ж сідниці й сядуть”. Помилився я тільки в тому, що пророкував дружній сход українців на рідні землі. „Україна без Росії ніщо, — натякали мені друзі українці Тамара та В’ячеслав Шевченко. Мене дуже вразив такий погляд учительки української мови, та її чоловіка – полковника. Аж нічого особливого: їм пощастило скомпонувати маленьку друкарню, а коли є гроші, треба думати про те як їх далі множити.

 

Якщо мені пощастить знайти книжечку Олеся Гори, в котрій, як кажуть, було декілька поетичних перлин, рівних духові Лини Костенко. Тільки є в мене великий сумнів: якщо не знайшов вірші Галини Деркач, могила якої ще не встигла зарости дерном, то Олесь Гора вмер в 1969 році, а книжечку йому зробили друзі в друкарні одного з воєнних заводів, накладом в двадцять примірників. Її легше знайти в Україні, бо труну з мерцем забрала родина й поховала десь під Ясиноватою.

 

Вперше зустрівши Євгена Андрійовича в редакції газети Далекосхідний Комсомольськ, я подумав: — прийшов новий редактор, настільки це була статурна, засмагла, з вольовим лицем людина.

— Знайомтеся, Олександре, ви якось сказали, що тямите в українській мові. Чи не візьметеся рецензувати рукопис земляка?

Так сказав завідуючій відділом культури Андрій Васильєв, журналіст і трохи поет.

Ми з Євгеном Цимбалюком довго тискали одне одному долоні — хто кого переможе: вусатий велетень, під сорок, і зовні худорлявий та довгий, як ціпок, хлопець, з кучмою кучерів на голові.

Потім літературний співробітник редакції запевнював мені, що мій земляк хворіє роздвоєнням характеру.

Євген Андрійович мав низький голос, говорив занадто туманно — звичка спантеличених радянською владою інтелігентів. Коли я навпростець запитав, як Євген Андрійович ставиться до нової хвилі літераторів (себто — шестидесятників), він сказав, що добре, але в голосі його бриніла нотка обурення, — мені тоді не втямило, але згодом я дійшов висновку, що в кожній людині Цимбалюк бачив провокатора.

Прочитавши моє оповідання „Яблуня”, Цимбалюк довго гортав сторінки газети, косив до мене карім оком, а повертаючи, похитав головою:

— За такі оповідання на Вкраїні термін дають.

— За що термін, Євгене Андрійовичу, хіба оповідання — не гімн радянській владі?

— Так –то воно так, тільки спів не традиційній, твій герой ратує за приватну власність, правда, він йде від часткового до загального, але зміст має тонкий натяк на щось інше.

— Натякати можна по –різному, товаришу Цимбалюк? — всміхнувся Васильєв. — Олександр у нас великий плутаник, але людина добра, лиха сусіду не зробить.

Євген Андрійович помітно зблід, мабуть не дуже йому кортіло балакати на такі небезпечні, на його думку, теми. Якесь хлопчисько лізе в душу людині, котра й сама не знає за що та про що перебула за дротами десять років, а теперечки має ще п’ять поразки в правах.

— Друкувати вірші українською мовою ніхто нам не дозволить, — сказав Васильєв, — отож спробуємо перекласти. Після того, як вийшли книжки Жигуліна та Ручьова, вірші з допру стали ледь не модою.

Я спостерігав, як Євген записує нового вірша. Напише рядок й зупиниться. Почеше олівцем потилицю, зблисне зеленим зубом й настрочить ще рядок. І раптом його понесло:

— Все, що стосується поезії — не безумовно. Поезія, як життя, або воно є, або його не має. Поезія — скарбниця духу. Не релігія. Християнство вимагає від людини більше того, на що вона здатна. Воно не вимагає лише відмови від жорстокості та підлості. Вимагає любові до жорстокосердих людей і облудників. А вони, оті люди сидять у кожному кабінеті. І вірять своєму богові — комуністичній партії Радянського Союзу.

Такого обурення на владу від Євгена я не ждав.

— Очікуючи на прийом до відділу кадрів, я склав вірша. Послухаєш?

— З радістю, Євгене Андрійовичу.

***

Не знаю, звідки йдемо та куди,

Ми — роботи, все, що в нас є — робота.

Життя вирує присмаком біди,

Ми граємо з життям в свої ворота.

Того, хто впав, піднімуть чобітьми.

Якщо помре, сховають в землю голим.

Як хробаки, клубочимось в пітьмі,

У влади не питаючі: доколи!

А та сидить собі на небесі,

Горілку п’є, з чортами дружбу водить,

Вони панують й досі на Русі,

Під красними знаменами свободи.

Читати наголос такого вірша, та ще й де — на заповненій народом вулиці, я б не усмілився.

— Ходімо краще до мене, Євгене Андрійовичу, вип’ємо, почитаємо вірші...

Його ущипливу посмішку я запам’ятав на все життя.

—Ні,  – сказав він,  – боюся, нас удвох з твоєї квартири виводити будуть.

 

Сучасних україномовних літераторів знаю не дуже. Надія Шведченко народилася й живе в Хабаровську, працює стюардесою на літаках «Дальавиа». Дід, Степан Шведченко, відразу після війни був репресований. Термін 15 років відбував на Сахаліні. Батько Надії, Геннадій Степанович, відцурався тата, боячись за свою родину. Сестра його, Галина Степанівна, журналіст, поет, живе в Комсомольську –на –Амурі. Сама Надія про себе говорить таке:

Я одинець, як леденець,

Поласуватися до мене

Йдуть ласолюбці, хай їм грець,

Поки ще листячко зелене.

Коли вже жовте полетить,

Та сивина на скроні ляже,

Хто скаже, що йому кортить

Поссати леденця, хто скаже?

Занадто вона щиросерда в своїх віршах, поетом себе не уважає, а пише, «бо всі пишуть», а іноді від великої туги. Не думаю, що це ностальгія по батьківщині, бо народилася Надія й весь час живе на Далекому Сході. Хіба що заклик крові, чимало я знав українців, які народилися в Хабаровському краї, а україномовну книжку беруть в руки зі слізьми в очах, як взірець чогось давно втраченого…

Валентина Красношапка народилася в Україні, вчилася в Хабаровському політехнічному, за фахом інженер –будівельник. Довгі роки співає у народному хорі «Хабаровська вишня», останнім часом старостою. Брати та сестрі живуть в Україні, мріє повернутися, але є ланцюжок,  – діти та онуки.

Товклися сутінки на схилах

Далеких гір, а ми сиділи

Гуртом на білих камінцях,

В лісних рожевих промінцях.

Дзюрчала річка-невеличка

На перекаті, від води

Холодний подих на обличчя

Свої наскладував сліди.

Наталка пісню заспівала

Про хлопця, що до дійшов Байкалу,

«Катюшу» Галка затягла,

Що вийшла заміж за орла.

Я ж ненародженому сину

Співала вірш про Україну.

Наталя Дідух народилася в Макіївці, там й досі мешкають її батьки. Вона викладає англійську мову в Хабаровському політехнічному, очолює профспілку. Має дві книжки, російською та українською мовами. Досконало володіє іспанською. На жаль, останнім часом писати вірші не вистачає часу.

Я твоя рослинка,

Де я не буваю,

Твоя, Україно,

В серці кров лунає.

Грицько Синьогуб за фахом військовий журналіст. Народився в Україні, але мешкав на обширу великого та непорушного, останнім часом – в Хабаровську. Видав декілька книжок російською мовою. Українською написав роман «Божевілля» та декілька есей, надрукованих у журналі «Далекосхідна хвиля».

Батько Антоніни Лупиніс на початок тридцятих приїхав будувати Комсомольськ –на –Амурі, але вчитися доньку випровадив у Львівське музикальне училище, потім закінчила Хабаровський інститут культури, аспірантуру в Ленінграді. Досконало володіє українською мовою, працює в музикальній школі, керує народним академічним хором ветеранів «Елегія», дитячими ансамблями «Фентезі», «Браво», «Дивіді». Як сама каже, талан до віршів віддала доні Владлені, яка пише багато, талановито не тільки вірші, але й пісні, на жаль російською мовою. В юнацтві Антоніна писала багато, але українською мовою ніхто вірші не друкував, так що рукописи спопеліли від сорому, лежачи без потреби.

Як дивно лунають в ночі

Музики, коли я не граю.

Клубочаться хмари кучні,

Дощі коливають.

Украйно, мовчати навчи,

Навчи не кричати,

Коли під музики гучні

Співатиме мати.

Comments