Частина 08

Частина восьма


Мене опановувало дивне піднесення. Я не почував себе щасливим, ні! Що за щастя каламутити життя батькові з його новою дружиною. Мені знову доля дарує час самотніх мандрів. Я не буду залежати від родинних обов’язків. Навіть на дні кришталево чистої річки дужа істота ласує слабкою, а хто дивиться — бачить як цівочки крові розчиняються у воді. І вбивство живої істоти не заважає воді зоставатися прозорою.

Я ладен пробачити і батька і Владараду Микитівну за однієї умови, щоб вони ніколи, навіть у жахливих снах не бачили й не згадували мене. Бо далі вже я буду існувати сам по собі. Я ризикую здатися нескромним, але досягти зрештою бажаної мети мені ніхто не заборонить. Це так, моя мета фантастична, вона не може бути справдженою, якою б силою хисту я не володів. Скажете: з глузду з’їхав? Може й з’їхав, але хіба існують сьогодні у нашому суспільстві на сто відсотків психічно здорові люди? Сестра матері, Віра Миколаївна, вже п’ять років животіє образою на голову міста за те, що нізащо звільнив її з почесної посади. Марина пишається суспільним навантаженням в школі, отець Артем схибнувся на байках про Ісуса, у батька мого в голові свої химери, у Владаради свої. А я мрію намалювати свою матір такою, щоб вона одного разу зійшла з малюнка, сіла поряд зі мною і розповіла про те, хто її примусив надіти на шию зашморг. Кинути напризволяще свого малого сина. Невже вона думала, що такий її вчинок можна пробачити? Якою б не намалював я свою матір, в моїх витворах завжди буде присутнім почуття образи. Щоб я не малював, мій пензель завжди шукатиме підсвідомого, і знайде! Я певен, що знайду відповідь на невідповідні питання про трагедію моїх батьків.

Якщо моя ніч обертається в ридання, в уяві виникають малюнки дитинства: мати запікає в багатті картоплю, батько порається з вудками, зайшовши до колін у воду, риба срібним півмісяцем тріпотить на гачку. Батька я завжди малював тільки зі спини. Особливо любив вимальовувати рельєфні м’язи. Намалювати його лице я ні разу не спромігся. Воно, наче риба з гачка, зривалося з мого пензля, а що до очей вони були завжди нібито в тумані. Я не вмів ухопити їх виразу. Рідну матір я завжди малював з лиця, бо мати не може повертатися до сина спиною. Бо, ставши до сина спиною, вона його втратить. Я ніби передчував що таке може статися. І авжеж сталося, навіть без малюнка зі спини. Даремно що не малював. Іноді виникала думка: у матері була класична грація, на неї лупали очима не тільки дорослі мужики, але й учні старших класів.

За яким же тоді бісом бігав батько до Владаради? Він любив смачне їство, а Владарада працювала куховаркою у місцевий їдальні. Мабуть батькові було соромно брати дружиною куховарку. Вона його улаштовувала як коханка, а Надія Миколаївна була жінкою освіченою, володіла іноземними мовами. Можливо вона не задовольняла хіть батька в ліжку, але коли збігалися до гурту друзі, вона ошелешувала усіх своїм блискучим розумом…

Артем Миколайович мене не впізнав. На той час він вже не був настоятелем церкви, з Москви прислали на цю посаду нового, більше освіченого в релігійних питаннях. Спочатку я думав що новий настоятель отець Миколай, був агентом КДБ. Але поспілкувався ніч і зрозумів, що Москва зробила надзвичайну помилку, довіривши церкву людині яка більше за все в своєму житті шанувала український народ.

Артем Миколайович працював на залізниці диспетчером. Коли я назвав себе, він занадто вже вимогливо допитувався хто я і звідки? Коли я розповів як він зірвав з мене сорочку, як я поранився, пірнувши в кущі терну, він, нарешті, повірив, що я його рідний племінник. Не зрозумів він тільки моєї потреби їхати в Хабаровськ на кладовище, де похована його рідна сестра і моя мати. А може він не був зовсім певен, що до нього завітав живий племінник, а духові щоб доїхати до могили неньки, гроші не потрібні. Дух, він як вітрець, летить, куди йому забачиться. На думку Артема у світі існує духовна блакить. Нібито небо тому й блакитне, що воно існує як суспіль святих душ. Що воно і є біблейським раєм, а такі, як я, єретики, поповнюють розпечену магму землі, і продовжують свою чорну працю, вибухаючи вогнем та камінням через гирла вулканів.

Я був певен що намалювати Владараду в церковних стінах отець Миколай мені не дозволить. Таким чином я знову опинився у Віри Миколаївни. Розповів їй про свої пригоди, про буремні, зухвалі вигуки Владаради, про свої думки щодо батька. Вона слухала мене, у злагоді хитаючи головою. Не перечила коли я звинуватив батька у відступництві, і казати чесно мені її мовчання не сподобалося. Коли ж я натякнув, що підозрюю у відступництві також отця Артема, Віра Миколаївна злякано відсахнулася від мене.

Це вже твоя вигадка, Петре. Отцю Артему віра забороняє свідчити проти громадян, він сам останнім часом тримався на чесному слові, бо намагався захистити твоїх батьків. Викинь цю дурну думку з голови.

Працював я у рідної тіточки три дні. Вона дивувалася моєму хисту, але Владаради в малюнку не впізнала.

Таку красуню можна тільки вигадати, — зітхала вона. — Це твоя мрія, Петрику, хіба не так? Ти мрієш одружитися на красуні, але запам’ятай, синку, за вродливою дружиною ти завжди житимеш у небезпеці.

Віра Миколаївна теж не сиділа, склавши руки. Вона поїхала до батька, знайшла моє свідоцтво про народження, якимось чином, не знаю вже, узяла в школі, де я колись вчився, свідоцтво про закінчення школи-семирічки. Купила квитка до Хабаровська, знайшла навіть грошей, щоб в дорозі і перші дні після прибуття не конав голодом.

Я відправила в Хабаровськ листа скульптору, Вікторові Загоруйко. Він тебе зустріне, допоможе влаштуватися. Не забувай тільки бути обережним, ввічливим, не намагайся бігти поперед паровозу. Життєвий твій шлях буде довгим, не завжди легким, але я віру в тебе, синку…

Закінчений малюнок нашого з Владарадою кохання я вирішив віднести сам. Не подумайте тільки що я не довіряв Вірі Миколаївні: мене опалювало бажання зазирнути батьковій коханці в очі. Зазирнути відразу після того, як вона подивиться на малюнок. Я сам намагався не дивитися, бо це не тільки збуджувало хіть, але й викликало сумнів: чи не роблю я таким чином фатальної помилки? Але впертість моя не знала кордонів. Тим паче мене опалювало нестерпне бажання сяйнути перед батьком, а ще більше перед його новою родиною, своїм хистом мистця. Діти, що юрмилися на околиці села, покликали мене дістати м’яча, який застряв поміж гіллям тополі, що я й зробив негайно. Дітлахи не встигли отямитися як м’яч був на землі, але я затримався на дереві, побачивши батька, який неспішно посував степовою стежкою. Він тримав в руці мольберт і скриньку з фарбами. Мене наче окропом обдало: якщо діти в школі, я зустрінуся з Владарадою очі-на-очі! Тілом пройшли не дуже приємні дрижаки збудження. Я сплигнув з дерева і майже побіг до подвору Плужників. Зачинивши за собою хвіртку, погрюкав у віконце веранди.

Заходьте, — озвалася жінка, і я зайшов.

Мені здалося, що вона зраділа моєму появленню. У домашньому запраному халаті вона показувала себе далеко не такою, яку я намалював, але очі! Очі я змалював, наче скопіював з живої. Я помітив її потяг обійняти мене, і зробив крок назустріч. Не знаю скільки часу ми простояли в обіймах, я ледь втримуючи себе від бажання посувати з нею до ліжка, вона тремтячі від нервового збудження. Але щось втримало нас. І тоді я подав їй загорнутий в газету малюнок.

Я намалював… нас, Владарадо Максимівна, — я хотів сказати «вас», але сказав, як сказав.

Вона здивовано зиркнула мені в очі, неспішно розгорнула газету, і, сполотнівши, опустилася на стілець. Поступово на блідих щелепах виявлялися червоні плями, потім її тіло почало коливатися від нервового кашлю, і я вже не знав що робити, стрімголов втікати, чи дочекатися, що вона робитиме далі.

Невже я така гарна? — нарешті спитала вона, — можна я подивлюся на себе в дзеркало?

Поклавши малюнок на стіл, Владарада почала нервово роздягатися. Ніколи раніше я не бачив її голою, малював з уяви і майже не помилився. Не знав я тільки про рубець на животі, рубець не від апендициту, а мабуть від проблемних пологів. Я зазнав таке нервове зворушення: нестямній біль разом з огидою, що вибіг з хати і сів на лавочці щоб не впасти, від памороків у голові. Це було щось жахливе: на взірцевому засмаглому тілі недбало зроблений рубець, який в моїй уяві вже перетворився в маленького ужаку, а потім з маленького виріс до страхітливого. Почувши кроки Владаради в сінцях, я вихопився на вулицю і швидко рушив на зупинку автобусу.


До чужого рота не приставиш ворота. Зустрів мене якось батько забитого в міліції Івасика, Степан Криниця, подивувався який я здоровий вимахав, і, притуливши рота ледь не до вуха, почав спішно пошепки говорити.

Докладав куди слід про крамольні розмови у вашій хаті твій дядько Артем. Ти стережися його. Правда Артема теж хтось нацьковував. Поміркуй на дозвіллі, ти хлопець розумний. Може й дотюпаєш хто…

Чимало існує шляхів до пізнання істини: коротший — побалакати зі п’яним сусідом. Звертатися з відвертим питанням до батька, або до отця Артема — сенсу небагато. Вони правди не скажуть, якщо й знають щось. Правду можна здобути тільки від самої матері, покликавши її можливостям до нового життя. Це була може й божевільна думка, але створення самого життя хіба не божевілля?

А що до отця Артема, відступництво властиве й духовним людям. За свою посаду вони тримаються. Їх лихоманка трясла коли генсекові спало на думку поступитися в питаннях віри, дозволити замордованому загалу виплакувати своє убозтво в молитві.

Мале поросятко вибігло з подвору Криниці і він забасив, начебто зовсім не своїм голосом.

Куди прешся, ледащо, щоб тобі таргани очі висьорбали! — потім якось несподівано заговорив про Віру Миколаївну, — вона не просто любить гроші, вона вкривається пухирями, коли їх не вистачає. Чоловік від неї збіг, бо, казали, жерцем його жере, а діточок жене жебрачити до церкви. А що поробиш… хвороба в неї така, родина конала голодомором, залишилися тільки вона з Надією, та отець Артем.

Я не став питати Степана Криницю за що забили його сина Івасика. Навіщо роз’ятрювати кровоточиві рани. При нагоді я намалюю портрет Івасика і подарую його батькові, але це буде при нагоді, мабуть вже в Хабаровську. Люди кажуть що Хабаровськ і не місто зовсім, а велике селище, вуличками котрого ходять ведмеді.

А потяг вже гуркоче по залізничних рейках важкими колесами. Віра Миколаївна купила мені квитка до нижньої лави, але я віддав свою жінці, яка їхала теж до Хабаровська, а сам лежав на верхній, мріючи про те, як одного разу мати оживе і розповість мені трагедію свого вчинку. Такі вигадки допомагали перемогти бажання купити на зупинці вареної картоплі та скибку хліба з цибулиною. Я твердо вирішив бути ощадливим, бо невідомо на що чекати, коли приїду в Хабаровськ. Коли я й на другому дні не зліз з полиці, жінка, яку, як я взнав, звали Антоніною, запитала, чи живий ще?

А ну злізай, ледащо, сідай до столу!

Я почав було відмовлятися, але жінка виявила себе впертішою за мене. А коли я розповів до кого їду, й зовсім зробила мене своїм утриманцем. Художником вона не була, але працюючи у відділі мистецтва, займалася саме малювальниками. Добре знала Віктора Загоруйко, бо він був не тільки скульптором але й талановитим рисувальником. При собі я віз декілька малюнків, але соромився показувати жінці, котра як-не-як була фаховим оцінювачем мальованих витворів. Але якимось чином вона здогадалася, що я дещо розумію в мистецтві і запропонувала, якщо є, показати свої малюнки. Я не міг відмовити, бо до спазма в горлі був вдячний попутниці за все, що вона мені робила. Антоніна довго мовчки розглядала малюнки, спитала, де вчився малювати, а коли я відповів, що вчився тільки в повчальній школі, не повірила.

Тобі скільки років, парубче? Дев’ятнадцять? Двадцять?

Коли я сказав: чотирнадцять, не повірила. Довелося показувати метрику, а далі вже розповідати про своє сирітське дитинство. Про могилу матері, заради якої я саме й рушив до Хабаровська. Гурт пасажирів на нашому плацкарті майже не обновлювався, хіба що на Читинському вокзалі зійшло немолоде вже подружжя, Павло та Євдокія Дубови. На їхні місця захоплено упурхнули молоді дівчатка Ася з Тасею, що їхали, як виявилося, вчитися в Хабаровський інститут мистецтв. Я був чимало здивований.

В Хабаровську навіть інститути є?

Антоніна відказала ледь чутно, майже видихнула.

У нас все є, а ти, Петре, не роби з себе селюка перед дівчатами. Краще намалюй, яка тобі більше подобається.

Фарбі і пензлі у мене були, було декілька аркушів цупкого паперу. Я не уявляю себе без мальовничого приладдя. Коли поміж дівчатками почалися суперечки, кого малювати, я виказав бажання намалювати Антоніну, бо встиг означити в уяві не тільки її зовні риси, але й особливості характеру.

Я не вмію позувати, — відповіла жінка, трохи зашарівшись, — не вистачає ретельності.

Позувати мені не треба, я малюю людей за уявою.

Потяг вже губився серед сопок та лісових хащів, вагон гойдало, кидало з боку в бік, іноді машиніст гальмував так несподівано різко, що фарби лягали не туди куди треба. Так що лице Антоніни, і особливо її очі мені довелося вимальовувати на зупинках. Голова моя працювала бездоганно й чітко. На хвильку заплющивши очі, я бачив осяяне щастям лице Антоніни. Таким його бачив мабуть тільки я, бо подорожна втома давали себе знати. В плацкартному вагоні не те щоб лице підфарбувати, не було змоги як слід вмитися. Але яким би не було лице Антоніни, душа її сяяла радістю. Щось щасливе в її житті відбулося саме в Україні, і не менш щасливе чекало в Хабаровську. Спитайте мене, які потрібні фарби, щоб змалювати внутрішній піднесений настрій людини, я не відповім. Все це в мене робиться на підсвідомому рівні. ..

Але двічі на два не завжди чотири. Від малюнка Антоніна відсахнулася, наче від якої гидотні. Інакшого я й не чекав, бо малюнок почуттів треба роздивлятися на чуттєвому піднесенні. Легше було намалювати портрет, скопіювавши рисі лиця, але мені, така підлотна вдача, кортіло перевірити якими очима дивиться фахівець Антоніна на художнє мистецтво? Легким ранковим серпанком завуалював я лице Антоніни. Щоб побачити, що вона таке, треба було вдивлятися не очима, а серцем, себто уявою досконало розвиненої в мистецтві людини. Я вірив що Антоніні це посильно. Вона ледь не швиргонула малюнок мені в лице, але щось таки в ньому зачепило її, щось торкнулося серця. Чудес взагалі не буває, але в мистецтві вони іноді виникають. Все, що відбувається в людині має розумне пояснення. Людина із плоті і крові це тільки оболонка того, що вона містить в собі. Малюнок мусить хвилювати уявою, а далі вже може розбруньковуватися , як квітка, бо нічого надприродного не намалює навіть геній.

Антоніна вагалася. В трохи почервонілих від зневір’я очах, заблимали вогники здогадки. Вона нервово вихопила малюнок, і почали пильно вдивлятися в розлитий по малюнку серпанок.

Якась несподіванка? — запитала Тася, пританцьовуючи від нетерпіння подивитися на моє витворення.

Я затримав погляд на Асі, яка намагалася зазирнути на малюнок через плече Антоніни.

Боже, яка ви красуня! — вихопилося в неї, — якби ще не оця пара від потягу…

Ася була молодша за Тасю, вона поки що дивилася на світ очима дитини.

Все вийшло так несподівано… вибачайте, — нарешті висловила своє бачення малюнка Антоніна. — Сучасні наші мистці так не малюють. Це достоту взірець поезії, де хвилює не думка, а тільки натяк на неї.

Раніше вона зверталася до мене, як до підлітка, на «ти», а тут раптом перейшла на «ви». Це помітила Тася, поцілувавши мене в щоку, вона запропонувала не зводити з неї очей до самого Хабаровська, щоб потім вона повсякчасно виникала у мене в уяві. До Тасі в мене було чимало ще питань, а відносно Асі, я був певен, що намалюю її відразу як улаштуюся з житлом. Вона закарбувалася в моїй пам’яті назавжди, і не тільки лице… Виникла думка, що саме Ася за бігом часу буде моєю дружиною.

Коли вже в Хабаровську ми вийшли з вагона Антоніна запропонувала їхати до неї.

Невдоволення від родини не буде? — запитав я.

Мати в мене добра, а синок ще малий, через тиждень зрівняється п’ять років. Дійсно… поїхали до мене.

Я відчував, що вона ще вагається: чи не бере таким чином на себе зайвий клопіт. Але мені ще треба було з’ясувати, чи не від’їхав куди скульптор Загоруйко? Бо Віра Миколаївна запевнила що він мене зустріне. Але не зустрів. А може не впізнав, побачивши мене поряд з Антоніною.

Comments