Розділ 32 - 33

Розділ тридцять другий

Гірка моя любов

Тетяна була єдиною жінкою, на яку я завжди міг покластися. Жовтоволоса, за сорок віком, але така приваблива, що кожна зустріч з нею була мені святом. Чоловік Тетяни був полковником ФСБ, але це тільки підбадьорювало мене: дружина такої людини прибігає, щоб за півгодини обсмоктати мене з голови до ніг, а потім стрімголов мчатися готувати діточкам обід. Красуня вона була ще та: величезні сині очі, за талію не скажу, що осина, але я палав до її тіла невгамовною жагою, і якщо хоча б раз на тиждень вона не приходила, занепадав у відчай. Майже сім років зустрічалися ми, а десь за рік до зустрічі, про яку я маю намір розповісти, Тетяна сказала: «Все, годі, останнім часом у мого благовірного, як у пса шукача, дрижать ніздрі. Навіть обнюхує, як прийду. Краще нам поберегтися від нещасного випадку. Після цього майже півроку мене мучили кошмарні сни: я роздягав Тетяну, коли раптом з’являвся її чоловік. Починалася сварка, я з люттю штовхав його в груди, він падав з дев’ятого поверху, а Тетяна підіймала такий галас, що збігалися сусіди. Я прокидався мокрим від збудження, довго не міг заснути, що нервувало мою дружину. Трохи заспокоїтися мені допомогла Віра з Шумного. Не рівня вона була Тетяні, бо була неодружена, а дружина полковника ФСБ в коханках має особистий смак.

На цей раз Тетяна подзвонила сама, запропонувала зустріч на продовольчому ринку.

– Може забіжиш? – запитав я, відчуваючи як міцним водограєм б’є в голову кров.

– Ні, краще не треба, – заперечила вона, – я ще не відійшла від минулого, а теперечки знову? Ні-ні-ні…

Ми зустрілися. Мені здалося, що Тетяна стала ще яскравішою. Відразу виникла думка: «другого знайшла!». Я так і запитав: «Хто він, новий твій джигіт?» Тетяна почервоніла і я зрозумів, що не помилився.

– Ти, Сашко, пробач. Мого на три місяці в Чечню відправили, а ти був в Україні. Якось… розумієш… само собою…

На мить мене охопила така жага володіння Тетяною, що я застогнав, наче від болю. Забути наші зустрічі?!. Це вже було занадто, бо Тетяна була частиною надзвичайного в моєму житті кохання.

Тетяна відразу зрозуміла, якого завдала мені болю, і, щоб якось стерти свою провину, сказала, що на побачення прибіжить, якщо я відмовлюся писати нарис про письменника Івана Багряного. Для мене це була така несподіванка, що я на якусь мить отетерів.

– Як це не писати!

– Отож бачиш! На першому місці в тебе твої літературні герої. А я жінка ревнива.

– Яким же чином Багряний викликає в тобі ревність? Такого я не можу порозуміти.

Тетяна сяяла від задоволення, що знайшла вихід зі скрутного становища. Теперечки вибір за мною: Багряний, чи вона? Спочатку я думав що це тільки гра, спосіб уникнути обіцянки зайти до мене. Але те що вона відповіла на моє питання: «Якщо я скажу ні, тоді як?» було просто неймовірно.

– Тоді тобі доведеться спілкуватися з моїм чоловіком, він пояснить тобі хто був отой Багряний.

Це вже було занадто: роззброювати мене на розпалі атаки. Було якесь непорозуміння. Виникало чимало думок, але в першу чергу – таким чином Тетяна намагається познайомити мене зі своїм чоловіком, щоб потім легше було зустрічатися. Давали себе знати егоїстичні почуття відвернутого коханця. Але це було занадто просто. Друга думка – чоловік Тетяни має намір дізнатися чи було у нас щось з його дружиною. Перше, друге, третє – все цікавило мене, так що я від зустрічі не відмовився.

– Тільки не сьогодні, – всміхнулася Тетяна, – в тебе зараз є хто вдома?

Я похитав головою: ні!

– Тоді ходімо. Скільки ми не зустрічалися, рік?

– Рік, два місяці та три дні…

–А ти й справді дурний, подивися скільки вродливих жінок навкруги! Невже не кортить?

Що я міг відповісти, що в світі існує таке почуття, як любов.

– Тільки... як виняток. Більше не клич, не прийду.

– Любиш того, другого?

– Не знаю, скоріше – ні, але якщо він взнає, або я не з’явлюся, коли позве, відразу донесе чоловікові. Про себе й про тебе, бо знає. Він теж полковник ФСБ, тільки занадто молодший, а посада його вища. Він очолює відділ, в якому працює мій чоловік.

Ми пішли до мене. Я примусив Тетяну сміятися й плакати. Я з’їдав її живцем, випиваючи все, що тільки можна було випити з цієї й досі загадкової для мене жінки. Раніше все у нас закінчувалося за півгодини, теперечки минуло дві, і я починав боятися, що повернеться з закладу дружина.

– Знаєш, я ,мабуть, ще раз прийду, – сказала Тетяна, коли я проводив її до дверей. – А що стосується Багряного, краще забудь про нього. Я тобі подзвоню відразу після зустрічі з чоловіком. А спілкуватися ти будеш з прикордонником, котрий тобі розповість дещо цікаве.

Коли Тетяна вибігла, я підійшов до вікна. Так було завжди. Раніш вона приходила до мене двічі, а то й тричі на тиждень. Кожного разу повільно йшла від моїх вікон, іноді озираючись і махаючи рукою. Я загадав: якщо озирнеться, прибіжить ще. Вона озирнулася тричі, але рукою не помахала. «Справжня королева», – думав я, дивлячись на її привабливу статуру. Одного разу вона призналася, що до мене в неї було два коханця, і обидва занадто старшого віку. Я теж був на чверть віку старшим за неї. Але тепер вона скерувала свою жагу на молодих. Отож надіятися мені немає на що. Якось вона призналася, що любить чоловіка, коли повертається від коханця. А інакше жити не може.

Чоловіка Тетяни, Микиту Соловйова я знав добре. Велет, захоплений своєю посадою. На спортивному закладі й вдома – спортивне знаряддя, зранку й ввечері по годині муштри м’язам, так що ледве доповзав до ліжка. Не ті він, мабуть, м’язи накачував. Але щоб не вигнали на пенсію, треба було держати фору.

Подзвонила Тетяна в суботу ранком, сказала, щоб прийшов в неділю на обід. Довелося купити пляшку коньяку, бо офіцери ФСБ народ пещений, дешеву горілку не п’ють.

Не дуже, щоб дуже хотілося мені йти до Соловйових, але не було терпцю знати, що нового скаже прикордонник про Івана Багряного. Незважаючи на те, що я був років на тридцять старший, Микита Соловйов, говорив зі мною безцеремонно на «ти».

– Наполягаю про зрадника Багряного не писати. Ти громадянин Росії, а Багряний зрадник. Втікаючи за кордон, він такого наробив. Нам, ще молодим офіцерам прикордонникам розповідали, яку диверсію він вкоїв...

Я дивився на руді полковничі вуса, не вміючи зрозуміти, хибує він, чи говорить серйозно.

– Не розумієш?

– Ніякого кордону з боєм Лозов’ягін не перетинав. Хіба що відійшов з військовими УПА взимку сорок п’ятого. Так то був вибір його доблесті та честі.

– Вибір зрадника.

– Вибір людини, яка шанує людську гідність. Що таке свобода Вітчизни? Перш за все це свобода моєї родини, це моя свобода! А якщо мене влада нізащо катує, така влада – мій ворог. Чи не так, товаришу полковник?

– Не так, товаришу письменник…, не так. Не влада катує зрадника, а народ.

– Народ відбиває нирки та легені своїм синам? Хіба це народ! Ні, шановні друзі, це не народ, а вовча зграя. Все що робив Лозов’ягін – вища гідність людини. Я шаную владу поки вона шанує мене. А коли почне вередувати, чіплятися до моїх думок, а потім ще тягти до в’язниці, така влада мій ворог. Якого біса сучасна влада знову вчепилася в Ісуса? Бо головний постулат вашого бога – ти раб, б’є тебе господар, і добре робить. Тільки від мене Бог пошани не дочекається, бо немає за що його шанувати. Що це за світ, де кожен тільки й зирить як би кого з’їсти. Я вчився гідності у таких людей як Багряний. Так що, шановні мої полковники, ми з вами по різні сторони барикад. Мені було б огидно жити поміж ідіотів справжніх, та розумників, які тільки й мають що їх збільшувати. А ви зараз підтримуєте саме таку позицію влади.

Якщо бути до кінця чесним, своє красномовство я присвячував Тетяні. Я бачив, з яким захопленням та жахом дивилася вона на мене. І що вона знайшла в цьому рудовусому агакалі сучасної влади?

– Знаєте молитву сучасного священика? Купуємо оптом, продаємо в роздріб. Це окрім того, що приносять їм раби божі, та підсовує торбами влада…

Давно вже треба було мені вгомонитися.

Розділ тридцять третій

Зникнення Оксани Щораз

Зайшовши на пошту, одержав листа від Оксани з В’яземського. Це було щось нове – писати листи, коли у кожного в кишені стільниковий телефон. Лист невеличкий. «Цілую тебе, любий. Привів ти до мене Гогу Цвілідзе на свою голову. Пропонує мені одружитися, продати будинок, магазин, щоб вистачило грошей на квартиру в Хабаровську. На тебе в мене надії немає, ти ніколи не розлущишся з дружиною, а Гога не одружений. Ввійди в моє становище, і пробач, якщо можеш. І подзвони, бо він наполягає…» Я подзвонив Оксані прямо з пошти. «Ти розумієш, що робиш! Можеш одружитися, продати магазин, тільки не житло. Повір мені, старому дурню, не від ревності, прошу. Без житла і грошей, через місяць-другий, будеш сидіти з бомжами біля багаття, смажити собачатину. Він молодший за тебе, знайде вродливих жінок стільки, що мені й не снилося.

Оксана не дала мені договорити, виключила телефон. А може такий був зв'язок. Спроба додзвонитися ще раз не принесла успіху. Я був в розпачі. Не знаю, що з нею зробив Гога, але здорового глузду Оксані не вистачало. А тут ще, як на гріх, захворіла дружина. Треба було терміново здавати до друкарні черговій номер журналу «Екумена». Дівчата з друкарні наполягали, щоб приносив скоріше, бо незабаром буде робота чималого обсягу. Я поспішав, бігав до друкарні, до лікарні, навіть Тетяні ніколи було подзвонити. «Невже вирішила, що я відмовився від задумки писати про Івана Багряного?» До В’яземського приїхав тільки через три тижні. В магазині похмурий чолов’яга сказав, що Оксана більше не господарка, що продала будинок, від’їхала в Хабаровськ, а Гога поки що, як вміє, обдурює містечкових мешканців. Я побіг до магазину «Овочі», де в той день працювали дві молодиці, одна на овочах, друга продавала промислові товари. Мені сказали, що Гоги не буде, поїхав по селам скуповувати картоплю. Я розпитував, куди поїхала Оксана, але про неї ніхто нічого не знав. Не знали, навіть, що вона зв’язалася з Гогою.

Мої передчуття мене не обманули.

В міліції В’яземського зі мною не стали й розмовляти. Оксана виписалася, виїхала з містечка. Сказала, що житиме в Хабаровську. Там і шукайте. Я звернувся до чоловіка Тетяни за допомогою. Розповів що та як. Він навіть не запитав, чи працюю я над Багряним. Сказав, що зробить все можливе.

Дружина скаржилася:

– Дивлюся я на тебе й думаю, чи ти бабій великий, чи й справді без клею в голові. То Багряного шукав, теперечки, кажуть, його онучку. А в мене є сумнів, чи онучка вона? А може чергова твоя любка зі В’яземська?

– Мабуть чергова любка, – відповів я, добре знаючи свою дружину. – Почни я відпиратися, відразу виникне підозра, а коли я погоджуюсь – думає, що жартую.

Через два тижні мені офіційно передали листа. «Нової мешканки під прізвищем Оксана Реміз в Хабаровську не зареєстровано! Григорій Цвілідзе наполягає, що таку громадянку знає лише в лице». Я наполягав: «А як же продаж бізнесу, хати, хіба це зроблено не під його керівництвом?». Мене попросили набратися терпцю й чекати.

І я чекав. День чекав, два, тиждень… Потроху тривога в душі вщухала, особливо після дзвінка від Клави, що Григорій Цвілідзе продає магазин у В’яземську і повертається в Грузію.

Кількаденна щетина на щоках – свідоцтво дурного настрою. Приховуючи обурення на всіх і кожного, відповідаю на дзвоники, починаю щось читати й повертаю книжки недочитаними. Дружина поїхала на тиждень до Китаю, купити дешевше деякі речі. Була можливість писати зранку до глибокої ночі, що я й робив раніше. Але натхнення покинуло мене. Зрештою все це дурниці, – думав я, – щось примарилося, я вже й забув що, а вгамувати себе не можу. Зараз мені потрібне тепле жіноче плече. Але Тетяна мовчить, Тамара одружилася, Оксана? А що Оксана? Чи я її не попереджував? А може я справді, живе зараз в Грузії, як у бога за пазухою. Жінка вона розумна, надзвичайно вродлива, є в неї щось від диявола та янгола разом.

Якось мені подзвонили що в легкоатлетичному манежі відбувається ярмарок з продуктів садівництва і городництва.

– Нам, пане редакторе, потрібна підмога вашої газети.

– Якої ще газети, – не відразу зрозумів, що до мене звертаються як до редактора «Сонечка».

– Ви хіба не редактор дачної газети?

– Колись був, але вже два роки, як загув.

– Авжеж приходьте, подивитесь, може щось надрукуєте в місцевих газетах.

Я одягся й зовсім вже хотів йти, коли в двері подзвонили. На порозі стояла Тетяна.

– Наші громадські обов’язки допомагати одне одному, чи не так? Взнала, що твоя дружина в Китаї, а без жінки ти, як птах без крилець…

Після ліжка вона сіла за комп’ютер і довго перечитувала сторінки написаного мною тексту. Вона показала на стілець поруч з собою.

– Ти й справді кращий зі всіх мужиків, котрих я знала. Мої полковники певні, що ти відійшов від задуму, а ти настирний. Можна я залишуся в тебе на всю ніч?

–А як же твої полковники?

– До столиці вилетіли, на три дні.

За сім років спілкування це була перша наша ніч, раніше все відбувалося вдень, після сніданку, коли дружина йшла на роботу, а син в школу.

–Я хотіла уточнити зізнання про ту особу, яка щезла. Вона була твоєю коханкою?

– Так, на протязі тижня.

–І як вона тобі?

– Ти краща.

Тетяна домагалася щоб я розповів, як та що ми з Оксаною робили в ліжку? Я розповідав, заводячи себе і її.

– Це була найчарівніша ніч в моєму житті, – сказала вона ранком. – Але наступної не прийду, бо повернуться від свахи діти. Ти вже вибачай...

Коли Тетяна пішла, я ще трохи полежав в ліжку, випив кави і з веселим настроєм сів за комп’ютер. Потім було з півгодини сміху. Сидячи учора за комп’ютером, Тетяна знищила все, що я написав про Івана Багряного. Більше сотні сторінок. Не знала вона того, що в моєму комп’ютері два жорстких диска, все написане я завжди держу в двох примірниках. Я не розгнівався на Тетяну. Може вона прийшла до мене за порадою свого нового коханця. Коли сім років роздягалася, за одну ніч нічого з тобою не станеться. А рукопис треба знищити. Того ж дня я подзвонив Тетяні, запитав, за чиєю ініціативою вона це зробила? Вона в свою чергу запитала, що я тепер буду робити? Ясно, що, – засміявся я, – почну писати спочатку...

– Як напишеш, дзвони, я прийду. Думала зненавидиш мене?

– Любов до тебе не знає ненависті.

Я так і не пішов на виставку садоводів та городників. Другого дня над вечір мені подзвонив Гога Цвілідзе й запропонував зустрітися в кав’ярні Олега Григоровича. Я відразу погодився. Прийшов за півгодини до призначеного часу. Бармен Сергій запропонував щось з алкоголю, але я замовив чаю.

– Ця зустріч мені не дуже подобається, – сказав я йому, – мені сьогодні треба мати тверезу голову.

– Тоді пийте чай.

У чудовому настрої, що виявилося в бездоганній чемності, Гога Цвілідзе зайшов до кав’ярні. Почоломкався з молодою прибиральницею, яка саме протирала ганчіркою підлогу, козирнув бармену, і тільки тоді, сідаючи до столу, подав мені свою вузьку, але міцну долоню.

– Може до ресторану підемо, – злегка вклонився він, – там в такий час нікого… не буває, не заважатимуть бесіді.

– Треба думати ми ненадовго…?

Я пильно дивився в його чорні, як мені здалося, зухвалі очі, але Гога витримав мій погляд.

– Я не зношу дешевих шаблонів, – сказав він, сівши напроти. – Ховати очі не маю причини. Але мені остогиділо відповідати на чіпляння міліції. Це що, помста за Оксану?

– Мені досить знати, що з нею все гаразд.

–Добре. – Гога подав мені стільниковий телефон. – Торкніть двійку й побалакайте зі своєю красунею.

Я так і зробив. Майже відразу пролунав неприродно радісний голос Оксани.

– Це ти, Георгій, вітаю, милий…...

Я мовчав. Моя недовіра була занадто великою, але мовчанка починала нервувати Цвілідзе.

– Чого мовчиш, кожна хвилина коштує чималих грошей?

Я всміхнувся.

– Вибачай, Оксано, це не Гога. Це твій сусід в минулому… пам’ятаєш, сучасний бомж Морозов. Чи не забула?

Як я й передбачав відповідь Оксани була записана на магнітну плівку.

–Олександре! Це дивно, що ти мене знайшов. Не турбуйся, в мене все гаразд…

Я відключив телефон і подзвонив знову.

– Це ти, Григорій, вітаю, милий.

Я встав, сунув стільниковий телефон Гоги собі в кишеню і пішов на вихід.

– Прошу пане, вислухайте мене?

–Щоб через тиждень Оксана була в Хабаровську…

Не встиг я висловити пропозицію й оглянутися, як Гога рвучко схопив мене за плече.

– Маю попередити, зараз ви зробили злочин, відібрали в мене телефон.

На цей раз мій погляд злякав його, Гога навіть сахнувся, нервово схлипнувши.

Те що трапилося в наступну мить, примусило мене стрімголов вискочити за двері і підперти їх стоячим поруч кілком. Мені здалося що бармен витяг з кишені пістолета. Потім при зустрічах ми сміялися над моїм сполошенням, бо у Сергія була запальничка, схожа з пістолетом, і таким чином він намагався попередити бійку в кав’ярні Олега Григоровича.

З Гогою ми розійшлися по-ворожому..