06

6

В приміщенні вокзалу неспішно походжали люди, але що мене особливо здивувало – Надія Жаронкіна, яка стояла біля газетного ятка, голосно розмовляючи з кіоскеркою. Вони обговорювали мою чергову гумореску в газеті «Наші голоси».

– Здається мені, така він людина, цей Коцюба, – розумувала Надія, – нічого доброго в сучасному суспільстві не бачить, тільки негатив. Якщо це не хвороба, то що?

–Я б сказала не так, – відповідала кіоскерка. – Якщо не він, то хто? Подивіться що робиться з людьми. На станції двічі грабували мій яток. Додому без супроводжуючого не ходжу. Ні, дівонько, хтось повинен про це писати, не писати, навіть, кричати. Бо, граючи в мовчанку, ми дуже далеко зайдемо…

Я тишком-нишком вийшов з вокзалу. Не хотілося підслуховувати що про мене думають прихильники моєї творчості. Цікаво було тільки, за яким дідьком сюди приїхала Надія? Можливо по робочим справам, вона все ж таки залізничниця, закінчила технікум. Добре що вона мене не помітила. Разом з юрбою збирачів диких рослин ввійшов я в останній вагон потягу, помітивши, що Надія піднялася в службовий. Це вже трохи заспокоїло мене. На багнищах зосталася моя дурна підозра щодо Світлани. Я себе трохи знав: розгнуздана уява іноді доводила мене до мозкового паралічу. Добре що такі хвилини траплялися не часто. Нещодавні прикрощі були майже забуті. Я в обидва вуха слухав про що говорили пасажири. А говорили вони про сучасну владу, про президента, про нашу вовчу демократію. Я таки встрів в розмову.

– Не вовча, шановне панове, а собача. Спитайте у мисливців, вони вам скажуть, що вовків людина мало цікавить. Шереху по лісах та селах завдають саме здичавіли собаки…

Було в мене бажання зобразити сучасну Росію заповненим павуками горищем, але порівняння з собаками було не тільки дохідливіше, але й вразливіше. 

 

Сам я, як ви вже зрозуміли, журналіст, практикуюсь написанням гуморесок та сатиричних оповідань для газети, редактор якої мене поки що терпить. Терпить, бо мої солоні усмішки підвищують наклад газети. Хоча опонентів у мене більше ніч шанувальників. Ті і другі не можуть втямити хто я, упертий комуняка, чи збожеволівший демократ? А я й сам не знаю, хто я, бо не поважаю ні комуністів ні сучасних демократів. Якщо демос перекладається з латині, як  народ, то в нашій державі не то що народної влади, не існує й самого народу. Існують тільки прошарки – олігархів, торгашів-спекулянтів, жебрацтва, та викинутої на смітники інтелігенції. Є ще те, що мерехтить на телебаченні, але то вже зовсім не люди, а потолоч, занесена в Росію якимись дурними вітрами. Саме цією потолоччю і одурманює влада людей, які виробляють для держави щось коштовне. Але на голову кожного працівника посадили відразу декілька урядовців, і тепер цей працівник показує себе стоголовим змієм. Правда до рота самого працівника майже нічого не доходить, бо дуже вони зажерливі, оті змієві голови.

Журналістів з моїм світобаченням урядовці не шанують. Не шанують редактори і власники засобів загальнодоступного ошуканства населення Росії. Відчувати і засвідчувати все негативне, що відбувається на теренах «самої неосяжної» по-перш не перспективно, а по-друге – можна опинитися на смітнику, або у потойбічному світі, про який повсякчасно розповідають людям зажерливі тележурналісти.

 

Мені тридцять років, а я ще не одружений. Живу в однокімнатній квартирі, яка більше змахує на павукові тенета, бо вся обставлена книжками, газетами, рукописами, календарями ледь не за десять останніх років. Іноді до мене приходить Світлана Жаронкіна, яку я жартома називаю «акторкою пересоленого театру». Жінки у тому театрі бігають по сцені майже голими, про чоловіків вже мовчу, вони навіть торби носять на штучних, одягнених у чорну шкіру, статевих штучках-дрючках. Ми зі Світланою  коханці з шістнадцяти років, вчилися в одній школі, а коли її батьки переїхали на Далекий Схід, я скерував за ними, бо життя без Світлани не міг собі навіть уявити. Звідси мене відправили до Чечні, сюди я й повернувся, коли Світлана вже закінчила інститут мистецтв і працювала в одному із новоспечених театрів міста. Про одруження більше як за десять років розмови у нас не виникало. На мою думку, причиною були батьки Світлани, п’ятидесятники. Мати Світлани, Ганна Сергіївна, навіяла доньці думку, що вмре від серцевого нападу, якщо вона усмілиться одружитися журналістом безбожником. Батько Георг, пресвітер секти, якось попередив мене, що одруження з його дочкою Світланою, боком мені вилізе. Як оце «боком» я так і не порозумів, але вся постать Георга, високого, стрункого, чорного красуня, викликала в мене якийсь тваринних жах.

В родині Жаронкіних було дві сестри, молодша Надія працювала провідницею на залізниці. Жила вона окремо від батьків, маючи кімнату в гуртожитку. На неї загрози батьків не розповсюджувалися. Для них вона була «відрізаний шматок», бо відверто називала батьків невігласами, а мені якось натякнула, що з нас може вийти добре подружжя. Лицем і статурою Надія була гарнішою за старшу сестру, але серцю не прикажеш. Кожний візит Світлани до моїх павукових тенет був для мене справжнім святом. Чому саме так сказати не можу, але іноді виникала думка, що збуджують мене до кохання зі Світланою саме загрози батьків. Кожен раз коли вона входила до мене в квартиру, я подумки відправляв Георгу телеграму: «А оце ви бачили!» Саме Георгу, бо він загрожував мені, а не матір, життя якої на цьому світі залежало саме від того, одружимося ми зі Світланою чи ні. Хоча така заява можливої тещі була для мене трохи смішної і наївною, я все ж таки полохався зробити крок до похорон Ганни Сергіївни. Чим біс не жартує, коли боги сплять! Існують в світі люди, які своїм пастирством можуть навіяти на себе не тільки якусь хворобу, але й смерть. Я знав таких людей, бо одною з них була моя матір. Випроводжаючи мене з Чечні вона обмовилася що більше ми з нею не побачимося, бо її поступово з’їдають сумління і каяття за свою втечу від нас з батьком. Від матері мені дістався характер вільнолюбного невігласа: краще вмерти, аніж покоритися силі! Від батька хвороблива неврівноваженість у вчинках, що особливо пробилося після загибелі сподівань на райське життя при комунізмі. Не знаю вже чого у мене більше, батькового чи неньчиного, але чому б мене не повчали, я завжди все робив навпаки. Спогад про розмови матері з батьком й досі болісно відлунює в душі.

–Я не можу з вами жити, – казала вона, – ви з сином вперті, як сто баранів…

–А сама! – глухо ухав батьків голос, – тобі батькова ненависть до комуністів спати ночами не дає. Хто повинен в тому, що Сталін вас вивіз подалі за Урал. Чи не ви самі? Чи не ладили ви вдарити червоній армії в спину…

Очі матері палахкотіли від гніву, здавалося що ось-ось на її пальцях виростуть звірині пазурі і вона вчепиться батькові в горло. Але ж батько кохав її, кохав нестямно, його стогони після втечі неньки, не давали мені ночами спати. Але ж не запив, не зрікся мене, зостався полум’яним прихильником комуністичної ідеї. Спочатку й мене виховував під ленінськими гаслами, але втямивши, що кожне його повчання викликає в мене негайний протест, змирився, іноді навіть перечитував книжки які я приносив додому з бібліотеки. Я вже тоді порозумів, що батько шанує в мені свою невпокорену дружину. Так і не одружився він вдруге поки ми мешкали у його батьків в Україні. У Хабаровську він не затримався. Відразу, як мене призвали на службу, від’їхав до Миколаївська-на-Амурі, а вже далі про його життя-буття я взнавав тільки від його сестри Єлизавети Марківни, яка мешкала на одній із залізничних станцій великої амурської магістралі. Вона, як і мій батько, була полум’яною комсомолкою, але гасла Горбачовської перебудови, на відміну від брата, підхопила з радістю.

 

Все в моєму житті складується не так як у добрих людей. Виносив сміття, посковзнувся на банановій корочці, плечовий суглоб порушив. Ледь не заплакав від образи. Ледь пияків-сусід не виматюкав, які тільки тим і займаються, що жлуктять пиво та бананами споживають. Від сусіда Олексія ще якась користь є, іноді сантехнику налагоджує, а дружина його та зовсім вже від пива опухла, лице як місяць уповні. Від неї суцільні прикрощі. Бо не тільки пияка, а ще й із швендь швендя. Майже щоранку повертається додому п’яна, реве під дверима білугою, бо в замкову шпарину ключа не може вставити. А то ще впаде на долівку під дверима, і спить, а я з квартири вийти не можу. Бо ваги в ній під сто кілограмів. Де вона блукає ночами навіть Олексій не тямить. Та й не цікавиться, на мою думку. Живе він з нею, бо більше немає де жити. Село, в якому він народився, давно стало руїною, батьки повмирали від розпачу по добре налагодженому побуту, бо за часи радянської влади і працювати було де, і грошей вистачало на безбідне життя. Познайомився він з Лелією в автобусі, разом їхали з містечка Гвасюги, для нього Гвасюги було пересадочним пунктом, а Лелія гостювала у тоді ще живих батьків. Поспілкувалися на теми російської перебудови, зійшлись на думці, що нінащо добре надіятися далі неможливо, бо ніколи ще руїна не збагачувала чесних людей. Лелія запросила Олексія до себе, шлюб святкували із гуртом її друзів, котрі, на його думку, кожний у свій час були її коханцями. Але куди діватися безпритульному сироті. Так і залишився він з нею, спочатку жили громадянським шлюбом, а десь через два роки записалися в загсі офіційно.

Останнім часом, а саме після того як Лелія лишилася роботи, Олексій став проявляти свій характер. Лупцював її не знаю вже за які провини, але не раз мені доводилося встрявати проміж них, щоб не довести Олексія до гріха.

– Вона кішка, яка гуляє сама по собі, що з нею зробиш, – напучував я сусіда, – знайди собі пестливу коханку, це краще ніж одержати термін за прочухани, а то ще й вбивство.

Не знаю вже чи знайшов він собі коханку, але родинних сварок останнім часом поміж подружжям я не помічав. Правда, якось болісно пристрастився до пива, яким давно вже захворіла дружина. Вона п’є і він з нею. Та і як не пити, коли така реклама по телебаченню. Пиво – напій справжніх мужиків і сексуальних жінок. Кожного ранку Олексій собаку на прогулянку виводить. Здоровенний собака, Альбатросом кличуть. Так отой Альбатрос таскає Олексія подвір’ям, як лантуха набитого соломою. Аж поки він не отямиться й не купить собі у цілодобовім яткові пляшку пива, щоб похмелитися. А пес стоїть, дивиться як він п’є, і облизується. Добре ще, що господарі собаку не привчили до пива! А то б зовсім сусідам спокою не було. Тверезий Альбатрос, собака добрий, а коли одного разу дружина Олексія, Лелія напоїла його пивом, так він ледве свою господарку не зґвалтував, а потім вискочив на подвір’я, де тільки те й робив, що намагався засунути свою морду жінкам під спідниці. Ото ґвалту було. Жінки, які не люблять собак, кидалися на собацюру з дрючками, а деякі сприймали залицяння Альбатроса з реготом, не поспішаючи навіть відігнати його, дозволяли трохи відвідати їхньої жіночої снаги.

Я, щоб ви знали, собак не дуже шаную. Особливо величезних, нахабних і без намордників. Альбатрос знає про це краще ніж його господарі, тому при зустрічі не звертає на мене уваги. А можливо, навіть, шанує за те, що при нагоді я допомагаю п’яній Лелії відчинити двері до квартири. Тоді вона дивиться на мене прозорими, безкольоровими очима і питає, чому це я не на роботі. Бо сприймає мене за свого чоловіка. Двічі чи тричі вибачалася мені за проведену ніби то у батьків ніч, цілуватися лізла, але що зі п’яної візьмеш. За часів радянської влади вона працювала головним бухгалтером на якомусь заводі, одержувала чималі гроші. Жіночкою тоді вона була, треба сказати, досить таки привабливою. А на безробітті спіткнулася, занудила світом, запиячила, а разом з нею і чоловік. Бо зварником він був першокласним, працював багато і натхненно, поки платню одержував. А як почав власник дулю під ніс замість грошей сувати, теж запив. Працював на будівництві гаражів, а там, самі знаєте, кожний зварний шов святкують, кожні ладно збудовані брами.

Товаришу Олексія, теж зварнику, Миколі Пруднику, пощастило більше. Він став підприємцем, купив собі яток на базарі і продає пиво з сухою воблою. Пиво у нього на смак кожному, є навіть закордонної виробки. Так що людей у черзі біля ятка не убуває. Починав і Олексій за прикладом товариша своє діло. Правда яток собі почав будувати сам, бо був не тільки фахівцем зварником, але й добрим теслею. Ото ж і закортіло йому блиснути своїм художнім баченням базарних зносин. З візерунками збудував, не ятку, а справжній балаганчик, з диковинними віконцями, різними дверима. Люди зупинялися, щоб полюбуватися. А коли вже почав завозити овочі та фрукти, все його майно разом з яткою і сперли. Підігнали кран, вантажну машину і вивезли разом з охороною. Кому сміх, а Олексію сльози. А посміялися з нього саме в міліції, казали, не треба було намозолювати людям очі. Микола Прудник так і сказав тоді Олексію

– Сама міліція й сперла. Чи я тобі не казав…

Можливо й казав Прудник про щось таке Олексію, або натякав, але робив це подумки, бо й сам чимало заздрив товаришу. Плюнув тоді Олексій на базарну економіку, і почав помаленьку спиватися. Разом з дружиною. Чимало їх тоді таких родин було. Не тільки квартири, діточок пропивали. Лелія по безробіттю якісь гроші одержувала, іноді навіть починала працювати. Два тижні була бухгалтером у бібліотеці, потім у якогось безталанного підприємця, який навіть за те, що спала з ним, копійки не дав. А останнім часом живуть на платню чоловіка, або на позички, віддавати які не звикла. Раніше я давав їй по сотні на пиво, а коли побачив що таким чином жінка може загинути, перестав відповідати на її дверні дзвоники.

Куплять пива на останні копійки, нажлуктяться, а їстоньки-то хочеться. Шкребеться сусід, як кишеня, в мої двері, дзвонити соромиться. Я не завжди чую його шерехтіння, особливо коли сиджу за комп’ютером. А якщо почую, відчиняю двері, питаю:

– Чого тобі, Олексію?

Він муляється, тупцяється на місці, а потім, добре знаючи чим мене можна купити, говорить мовою батьків.

– Розумієш… солиночки на язиці не було…

Стоїть, опустивши очі долу, наче повинне дитятко. Відчуваючи спорідненість з людиною, яка говорить з тобою рідною мовою, віддаю йому все, що маю в холодильнику. Помічаючи мою щедрість, Олексій тягне гумку, схиляє голову собі на ліве плече, є у нього така звичка, і я розумію, що до такого щедрого сніданку йому не вистачає пива. Починаю нишпорити по кишенях, бо я теж вже вдягся щоб бігти до редакції. Нашкребу на пару пляшок пива, а сам поглядаю на годинника, даю зрозуміти, що дуже поспішаю. Але Олексію більшого й не треба, він забуває навіть подякувати, спішить до своєї Лелії. Останнім часом я намагаюся не реагувати на шерхотіння Олексія, а ще більше на дзвоники його дружини. І справи не в не тому, що мені шкода шматка ковбаси або сира. Мені шкода сусідів, бо без сліз дивитися на них не можу. Ходять наче примари які. А чи не сам я спричинюю сусіда оце зло? Не буде грошів не буде і пива. Одного разу забув зачинити на замок двері, поки вмивався та голився, не помітив як рачки вповзла в квартиру Лелія.

– Рятуйте, – прошелестіла ледь не чорними вустами.

Негайно подзвонив я до станції швидкої допомоги, а мене питають: хто, де працюю, чи маю медичний поліс? Відповідаю, що дбаю не про себе, що вповзла в квартиру сусідка, шепоче рятуйте! Назвав адресу, а у відповідь сміх. «Здохне світові легше буде, так і скажіть їй!» Запропонував я сусідці чаю, вона муркоче щось, головою хитає. Пива просить. Добре ятка з пивом напроти будинку стоїть, побіг, купив пляшку. Повертаюся, а сусідки по моїх шухлядах копирсається. Очі зелені, як у дикої кішки, зуби ошкірені… Побачила мене, позеленіла вся, почала одяг з себе зривати. Кричить:

– Скажу, що зґвалтувати хотів! Я, звичайно, до міліції подзвонив, назвав себе, причину дзвоника. Через п’ять хвилин приїхали два хлопця міліціонери. Двері в квартиру відчинені, біля мого серванту стоїть гола жінка і копирсається в моїх речах.

– Що з нею робити?

Старшина-міліціонер посувається до неї, а вона у лемент:

– Рятуйте, ґвалтують!

Відправили Лелію в психіатричну лікарню. Зостався я вдома один. На душі кепсько, почуваю себе повинним у тому,  що сталося. І як це я проґавив, не зачинив двері. Похрюкала б вона під дверима, виспалася, як завжди, а то, бачте, як все непередбачено сталося. Міліціонери наполягають, що сусідку треба притягти до карного переслідування за відвертий грабіж. Але що з божевільної візьмеш. Вона вже під себе ходити стала. Алкоголічка… зруйнована психіка…

Коли ранком Олексій запитав: чи не бачив дружину, я розповів йому про все, що трапилося. Звичайно, він звинуватив у всьому мене, навіть сплюнув на долівку під мої ноги. А хіба я чогось іншого чекав? Не треба було потакати сусідам, давати на пиво гроші, віддавати свої сніданки та вечері.

А йдіть ви під три чорти! – думаю собі, але сумління опаляє груди, не дає спати. Сяду за комп’ютер, щось написати, а перед очима роздягнена Лелія. Це лицем вона страхопуд, а статура у неї не гірша ніж у моєї Світлани. Якось у вві сні я таки зґвалтував її, і таким солодким був той сон, що прокинувся з бажанням провідати сусідку у лікарні. Подзвонив Світлані: «Щось давно тебе не було?» Вона у відповідь: «На гастролях у Владивостоку знаходимося!» Скрутно на душі стало. Сів було за комп’ютер, а перед очима роздягнена сусідка. Почав городити біс знає що.

 

Тіло твоє, Леліє, як сполох вогню,

Я зволожнів від бажання, у полум’я зосліпу лізу,

Я починаю іскрити, подібно залізу…

 

Далі нічого придумати не міг. Вийшов на вулиці, постояв біля пивного ятка, виникло дике бажання випити пляшку. З якої такої потреби? – питаю себе. Але пляшку пива купив, ледь не японського розливу. Пити на людях соромно, додому йти ніякого покликання, пішов стежиною поза будинками до яру, де полини по плечі і побутового сміття кучугури. Тепло, затишно, машини осторонь гудуть. Відкрив пляшку, а пиво як пхикне бризками мені в лице. Чимось таким гидким тхнуло, що швиргонув пляшку куди подалі. І як оце Лелія пила оце бісівське зілля? Який в ньому смак? Тією ж стежкою вийшов на тротуар, а потім на зупинку автобусу.

 

Тіло твоє, Леліє, як сполох вогню…

 

Годин через двадцять з торбинкою яблук сидів у приймальні психіатричної лікарні. Лелію не відразу признав: схудла, втратила дурну рожевість, від сумної усмішки, гучно на всі груди забилося серце. В уяві виник сон в якому я зґвалтував її. Я піднявся зі стільця, ніжно обійняв її, шепнувши до вуха:

–Я жадаю тебе, стерво… тільки не пияч більше…

І прочитав ранком складеного вірша:

 

Тіло твоє, Леліє, як сполох вогню,

Я зволожнів від бажання, у полум’я зосліпу лізу,

Я починаю іскрити, подібно залізу…

 

Очі Лелії яскрили слізьми.

– Ще, ще прочитай, – запрошувала вона.

І я читав…

– Не буду, не буду більше пити, тільки…

Що вона хотіла далі сказати: «Тільки визволи мене з лікарні?» А може: «Тільки будь моїм коханцем?» Вона недоговорила, і я не перепитував. Та й навіщо? Хотілося вірити що пити вона більше не буде. Але ж Олексій! Іноді я помічаю, як вигулюючи свого Альберта, стоїть він біля пивного ятка і смокче з пляшки пиво. Мені смішно і гірко бачити з яким задоволенням він це робить. Наче хизується перед перехожими людьми: ось, подивіться, який я заможній, який мужній, літрову пляшку пива випиваю в один вдих! Смішно і гірко. А хіба його доля не залежить зараз від мене. Візьму собі в коханки його дружину, доведу їх до розлучення, де він жити буде. Квартира кооперативна, приватна власність Лелії. Вона її будувала, коли і духу Олексія тут не було. Коли вона працювала головним бухгалтером одного із кращих заводів міста.

Світлана гастролювала. Два місяці в моєму ліжку не було жінки. А сон про інтимні стосунки з Лелією почав переслідувати мене ледь не кожної ночі. Дзвонив редактор, просив написати сатиру про боротьбу кланів: кримінального і чеченського. Привів деякі факти. Написав я щось, не зовсім самому зрозуміле. Щоправда, обидва клани уподобання в мене не викликали. Такими я їх і зобразив. Після виходу газети з друкарні подзвонив місцевий кримінальний авторитет, попередив щоб я негайно виїхав з міста, бо чеченці образи не прощають. І я вирішив втекти. Тільки не від чеченців, а від Лелії. З лікарні вона подзвонила відразу мені, бо чоловік її, Олексій, був на роботі. Звичайно, ми відразу опинилися в ліжку. Але, угамувавши спрагу, я відчув таку покуту, таку зневагу до себе, що вирішив негайно з’їхати. Лелії я розповів про дзвоник авторитета, і, прочитавши в газеті мою сатиру, вона, звичайно, повірила. Ми домовилися що пити вона не буде, і заборонить це робити Олексію. Аж до самого розлучання…

 

–Я сидів на бобах, коли в квартиру подзвонив Апостол.

– Зіпсувався настрій – треба полагодити, по чарчині за день варення. Мені сьогодні сорок сім років.

Він витяг з торбинки пляшку коньяку і три лимони.

–А як бути з подарунком, хіба що оці фейлетони що про тебе написав?

– Для мене кращій подарунок наше знайомство. Ти Олег Коцюба, письменник, а я за останні роки написав повість.. Першу книжку моїх мандрувань по таборах. Певен, що кращого за тебе рецензента не знайду. Грошей за роботу не пошкодую…

Я на той час не мав роботи, заощаджень було – заплатити один раз за квартиру, так що відмовлятися не було сенсу. Апостол подав мені чималу теку з рукописом. Ми випили по чарці коньяку, заїли дольками лимону.

– Скільки знадобиться часу, щоб прочитати? – спитав.

– Прочитаю сьогодні, але написати рецензію – на це потрібно двійка тижнів.

Апостол поклав на стіл купку грошів і, потиснувши руку, вийшов.

Повість я прочитав за ніч, виписуючи окремі, цікаві на мою думку, тези його світобачення. Я б не сказав, що повість мені  сподобалася, але читалася легко. Деякі думки, записані побіжно, виникало бажання розгорнути, бо саме вони зримо вимальовували образ літературного героя. Дві доби я сидів над рукописом, міркуючи як його поліпшити. Написав шістдесят комп’ютерних сторінок проти ста двадцяти оригінального тексту. А потім подзвонив Апостолу...  

 

Йшов необробленими ланами, начіпляв на одяг реп’яшків, мріяв про чашку кави в селянській кав’ярні, бо років отак з десять тому, вже приїздив у це село, пив каву, гостював у родині Ковальчуків, відомих механізаторів радгоспу. Село Костянтинове стоїть на відстані кілометра від озера Петропавлівського, на узбережжі озера за часів радянської влади існував піонерський табір, один з кращих на Далекому Сході. Сучасній владі табір став не по кишенях, за три літні місяці дев’яносто третього року його перетворили в руїну. Мети посуватися до табору я не мав, була надія зустрітися з Ковальчуками, дізнатися, чи не були вони останніми роками в Україні, а якщо були – чим порадують. На асфальтовий шлях я вийшов за сто-сто п’ятдесят метрів від  першого будинку і наче покляк від побаченого.  По асфальту наче гігантське чудовисько пройшло: пагорочки, наповнені грязюкою ковбані, Вивернути шматки асфальту, каменюки, коріння дерев, які стояли колись обіч траси. Жахливими руїнами зустріло мене село. Від кав’ярні залишилися тільки стіни, без вікон, без дверей, а про стелю та дах і говорити нічого. Чимало таких будинків побачив я й надалі. Невеличке село, з цегляними хатами на дві родини, було наполовину зруйновано. Жодного деревця, хіба що кущі шипшини та бузьку поза тинами. Село наче вимерло. Де-не-де, правда, ще жевріло життя. Соняшники стояли долу лицями, не знаю вже від смутку, чи сорому за людей. Недбало опрацьовані грядки картоплі. Колись тут цвіло, буяло життя, а тепер… Що тепер?

Перестрибую кювет, грюкаю засувом хвіртки. Чорний крук падає з неба, сідає на стовпчик з умивальником. Дивиться пильно, наче людина, схиливши голову вбік. Наче питає: за яким дідьком з’явився? А може це господар хатини перетворився птахом, - які дива тільки не трапляються в нашому житті. Питаю крука: «Чого витріщився, чи ти не господар маєтку?»

Чекав що заговорить, оголосить своє право на подвір’я. Але – ні, тільки здійняв крила, замахав, щоб утриматися на стовпчику. Потім зиркнув з презирством, і ні словечка, ні півсловечка тобі. А потім чую, наче крізь сон, хтось кличе до мене. Голос дзвінкий, жіночий.

– Не стирчи у воротях. Заходь, коли прийшов…

Мене від несподіванки аж засіпало. Дивлюся на двері, на вікна – нікого. Але якщо запрошують, треба йти.  Відчинив хвіртку, посуваю подвір’ям, зиркаю в усі боки. Край хати подивився, і знову голос:

– Та на горищі я, сліпій, чи що!

Підіймаю очі, в отворі горища – жіноче лице – Настя Касьянова, секретарка редакції «Прапор бізнесу».

– Ба, а ти тут звідки?

Вона пальця до вуст притулила, натяк щоб не кричав.

– Закрий хвіртку на гачок і гайда до мене.

Я зробив, як просила, піднявся драбиною на дах, пірнув у його духмяний затишок. Сів опліч Насті, дивлюсь в усміхнене лице, а вона каже:

– Я місцева, це будинок моїх батьків.

– А що робиш на горищі?

Вона потерла кінчиком вказівного пальця перенісся, стенула плечима.

– В хаті тхне мишами, цвіллю, не можу терпіти запустіння. Намагалася топити піч, всі старі газети спалила, дрова сирі, сичать, а на горищі тепло, затишно. Звідси добре видно як поступово вимирає селянство… Про це й пишу зараз...

 

Озираючись навкіл, йдемо з Настею неораним полем. Йдемо навпростець до голубих сопок на видноколі. Настя, наче кварту дурного пива випила, то голова в неї обертом йде, то нудить її. Зупинить, смикнувши за руку, упаде на хвильку лицем мені на груди.

– Що ж це з нами робиться, Олежку! Чи ми вже й не люди зовсім? Батько зашморг на шию надів, мати горілка спалила… А мені, від того, що пишу, жити не хочеться.

– Пиши так, щоб хотілося.

– Так ніхто ж не надрукує. Всі газети куплені владними структурами.

Я не можу надихатися її м’яким духмяним волоссям. Але бажання оволодіти Настею не виникає. Вона вродлива, дуже вродлива жіночка. Якби не оце здичавіле поле! Мене обурює різноманіття почуттів, від сполохів ненависті, до безмежної туги по минулому, коли по оцих ланах буяли життям кукурудзяні та соняшникові лісі, рівними зеленими хвилями гойдалися озера моркви та картоплі. А що зараз… між кущами полини та лободи, кущики осоту, кульбаби, де-не-де веселі клаптики конюшини, а далі островками - будяки, лопушшя, подорожники. І все таке соковите, таке не в міру велике, бо оселилося на здобреній руками селян землі.

Я не знаю що Насті відповісти. Певен в одному, нам треба якомога швидше дійти до дачних осередків. Там люди, там цивілізація. Туди іноді приходять автобуси… Головне для нас зараз – не зустріти зграйку молоді, яка іноді заходить сюди, щоб грабувати дачні наділи. Але нам щастить. Не люблять, мабуть, пацани бігати будяковими ланами. Віддають перевагу обхідним шляхам.

Нарешті, ось вони і дачні вулички. Чорні дахи приземкуватих хатинок. По околиці на місці будівель – згарища. Цегляні будинки без вікон. З кущів, налякавши нас, з жахливим маяченням вилітає здичавіла кішка. Настя ледь не падає з переляку. Тільки далі, ближче до автомобільної траси знаходимо декілька домиків, де на грядках пораються люди. Здебільше бабусі. Виховують картоплю та деяку городину. Питаю у жіночки, що стоїть обіпершись  на сапу:

– Де люди, де господарі дачних маєтків?

Жінка махає у відповідь рукою, і знову стоїть нерухомо, втупивши очі в землю. На моє питання відповідає Настя.

– Залишають дачники землю. Безпритульні люди, а їх зараз у нас безліч, коять таке, що не завжди витримують серця молодих. Який сенс працювати на вітер…

Ми з Настею підіймалися на шлях, коли на вузькій стежині лицем-в-лице зійшлися з трьома, одягненими в ґноття, мужиками. Настя зробила крок, дати їм дорогу, але я утримав її. Неймовірно дика ненависть опалила мені груди. Мене наче хвилею підняло в повітря, лиця людей перетворилися в білі плями. Той, що йшов першим, шарахнувся вбік, впав, зачепившись за якесь каміння, друга пляма отримала мого кулака… Що було далі пам’ятаю непевно. Коли туман розсіявся, одягнені в ґноття мужики, були вже на дорозі, один сидів навпочіпки, витираючи рукою кров з лиця.

– Що ви тут забули? – гаркнув я, ледь втримуючись від бажання посадити навпочіпки двох останніх. – Здорові мужики грабуєте літніх жінок! І вам не соромно! Ви недолюдки, ви…

Мене знову підхопила хвиля ненависті. Добре що теплі руки Насті лягли мені на плечі, а то б я злетів у повітря і розкидав би оце чоловіче ґноття по хмаринам, які мирно пропливали блакитним серпневим небом. Трохи заспокоївшись, я спитав:

– Вам що… поїсти немає чого?

Один з них, чорний, давно не голений, всміхнувся.

– У дикій державі, щоб вижити, треба когось з’їсти. Хіба не так?

Мою душу опекла безмірна жаль до худих, одягнених в ганчір’я, людей. Я витяг з кишені усі, які в мене були, гроші і сунув їх в руку чорнявому.

– Це все, що в мене є… візьміть, але вибачатися не буду… бо соромно. Соромно за вас…

Я схопив Настю під руку, і швидко, не озираючись, ми рушили асфальтовим шляхом в напрямку міста. Грошів на автобус у мене не залишилося, так що їхати довелося на кошти моєї супутниці.

 

Comments