12

12

Ми зустрілися з Галиною на вулиці Гамарника. Я знаходився під враженням розмови з директрисою місцевої книгарні. Алевтину Микитівну обурювала моя творчість, вона силкувалася упевнити мене, що у скрутні для держави часи треба писати тільки про все розважливе. Що мої гуморески – це зла сатира на самого себе. Я погоджувався з нею: кращім за суспільство я себе не визначую. Але славити пияку-президента на мою думку – безглузде лицемірство. Отож йшов я, тримаючи в уяві зовні мудре лице Алевтини Микитівни. А під настрій була і моя усмішка, яка не сподобалася Галині. Поміж нами відбувся коротенький діалог.

– Сподіваюся ви не вампір?

– А що є підозра?

– Усмішка ваша мені не подобається…

– Це усмішка диявола над його батьком Богом.

– А в чому відміна поміж дияволом і вампіром.

– Вампір слугує Богові, а диявол перебуває в опозиції.

І раптом наче мені зашморгом шию перехопило, намагаюся вдихнути повітря і не можу. Перехопило горлянку, наче зелену дичку-грушу проковтнув. А очі уп’ялися в щасливу парочку, яка весело базікаючи, посувалася другою стороною вулиці. Звичайно то була Світлана. Спідниця задерта ледь не до стегон, підкреслено випнуті груди. Вчепилася вона двома руками в лікоть якогось молодика, зазирає йому в очі, ледь не цілує на ході. Чесно признатися я ледь не знепритомнів. Якби не Галина, рухнув би на асфальтовий хідник – ото б сміху було. А Галину треба знати, це ще та коза-дереза. Схопила лівою рукою мене від лікоть, два пальці правої засунула в рот, оголосивши розбійничим свистом ледь не весь бульвар. Світлана не тільки почула, але й впізнала хто може так свистіти. Стрімголов відчепилася від свого кавалера, і мабуть таки впізнала мене, бо трохи розгубилася. Тепер вже кавалер намірився втримати її за руку, але Світлана висмикнулася, щось тихо але нервово висловлюючи своєму супутнику.

– Давай перетнемо дорогу, бо бач на яких вона каблуках! Ми перечекали поки пройде подвійна низка машин і похапцем перебігли вулицю. Добре що поряд  не було автоінспекторів: по вівторкам вони не стежать як виконуються правила дорожнього руху.

Мабуть я таки справив на Світлану якесь враження. Можливо, знудилася, бо давно не бачилися, а можливо близькість з Галиною викликала почуття ревнощі. На той час я взагалі знаходився десь поміж уявою й реальністю. Вогняні хвилі ревнощів, смути, нудьги об’єдналися в почуття невгасимої жаги до майже оголеного тіла моєї багаторічної коханки.

– Олежко, ти куди щез, – вона торкнулося лобом моїх вуст. – Хіба ж так можна! Питаю твого редактора, друзів, ніхто нічого не знає…

На Галину вона навіть уваги не звернула, розмовляла зі мною, наче її й не було. Галину це дратувало, вона смикала мене за лікоть, болісно стискувала пальцями. Я розумів в якому незручному стані опиниться жінка, якщо я не означу перед Світланою нашого зв’язку. Я притиснув лікоть Галини до свого тулуба, заспокоюючи її таким чином, і дати можливість довести сценарій несподіваної зустрічі до відповідного кінця. Коли перше хвиля збурювання відхлинула, я звернув увагу Світлани до супутниці.

– Це Галина…

– Світлана не дала мені договорити.

– Тільки не кажи, що вона твоя коханка, Вони тут з Надією з ніг збилися, розшукуючи тебе. Навіть до ворожбитки ходили. Тільки не подумай що це було чисто емоційне зацікавлення твоєю персоною…

Світлана мала гадку приголомшити мене повідомленням, що за пошуки журналіста Коцюби Апостол обіцяв жінкам провідницям добрі гроші. Але такі ж гроші він пропонував і самій Світлані. Це мабуть і викликало таке емоційне піднесення від нашої зустрічі.

Я збагнув що знаходжуся у виграшному стані. Очі Світлани, її вуста, парфуми пропалювали мене до самого шлунка, але я не забув як вона чіплялася до свого нового кавалера. Почуття ревнощі болісно стискувало серце. Я був певен що вона спала і з цим молодиком, і з редактором, а можливо, навіть, з Апостолом, коли він покликав її до себе на таємничу співрозмову. Не знаю вже з якого бісу в мене склалася така гадка про свою першу ще шкільну любов. За довгі роки нашого кохання я, хоча й допікав її іноді своїми ревнощами, але був певен, що жодний мужчина, окрім мене, не тримав її в своїх обіймах. Інша справа – тепер. Так виряджаються жінки коли мають потайне бажання продати себе якнайдорожче. Дуже вона була вразливою, моя Світлана, в своєму напівроздягнені. Не звертаючи уваги на Галину, вона тягне мене за собою, допитливо зазирає в очі, тикається губами в підборіддя.

– Мій дідусь, батько матері, бажає тебе бачити. Йому завжди подобалися твої гуморески. Він дуже хворий і дуже старий. У нього рак легені, і він певен що утримують його в житті саме твої витвори. Будь ласка, Олежко, треба поважити старій людині. Батьки мої вже тиждень як поїхали в Україну, там вмерла мати батька. Такі утворення підносить нам життя. Добре що ми зустрілися. Спасибі тобі, Галино, що ти помітила мене…

Світлана вперше згадала про Галину, навіть озирнулася, щоб подякувати їй, але Галині і слід простив. Мені було соромно за свою поведінку, але близькість рідного чоловіка викликала почуття набагато сильніші за сумління. Я дико ревнував Світлану до мужиків, які супроводжували нас хитливими поглядами. Виникало бажання на кожного наскочити з кулаками, тикати пальцями в зухвало вирячені очі. Мабуть ніколи раніше я не почував такого нездоланного, такого палючого покликання до жіночого тіла. Я ледь втримувався щоб не впасти перед нею навколішки і вимолювати пробачення за все недобре, що було зроблено нами. Але я таки втерпів. Не дав собі занепасти у відчай, бо це була б моя найгірша у житті поразка. Бо знав, Світлана не поважає слабких духом людей.

У квартирі Жаронкіних майже нічого не змінилося. Все ті ж біблейські гасла в рамах за склом, квіти на вікнах, диван, на якому ми милувалися зі Світланою, книжки на полицях. Вона провела мене в дальню кімнату до діда Степана. Раніше він жив у якихось там Жмерінках в Україні, а коли захворів, мати Світлани перевезла його до себе. Він лежав в невеличкій кімнаті під портретом Йосипа Сталіна: примха старої людини! Життя ледь жевріло в його лиці. Вуста чорні, як провалля на теренах застиглої брижами магми. Очей наче й не було: лоб насунувся на перенісся, брови наче опалені вогнем кущики рослин на скам’янілих ґрунтах.

– Сердега, нарешті заснув, – прошелестіла вустами Світлана. – Останнім часом мені доводиться залишати діда одинцем. Мені дорікають що не ходжу на репетиції… Треба ж Степана Петровича покормити, сечоприймач приставити, а він хоч і старий, але все розуміє, соромиться… Не зміркуй тільки, що я скаржуся. Дідусь три війни пройшов, до Вітчизняної чекістом був. Для нього зараз це сама жахлива болячка. Коли розстрілював ворогів народу, вірив що святі справи робить. Бо суди ж не помиляються… А тепер на білий світ дивитися не може. Мовчки переносить пекельні муки за кожне загублене життя. Навіть плаче мовчки. Кличе смерть, а та не приходить. Оце мабуть і є те саме біблійське пекло… Але хто повинен у дідових гріхах… Він пам’ятає як жила його родина при цараті. Не життя то було, а каторга… Тому й пішов воювати за народне щастя. Тому й чекістом був, що поклявся собі захищати народну владу до скінчення життя свого… А народній владі, бач, дулю показали… І вгледів у ній дід безодню…

Ми сиділи поряд на канапі і я вже не палав жагою до тіла Світлани. Я наче втілився в тулуб з’їдаємо хворобою людини. Моє сумління струмками крові било в скроні, боляче віддавалося в серці. В якому б напрямку не пішло суспільство воно обов’язково натрапить на загати, тим же суспільством збудовані. І нічого вже не поробиш. Такими хижаками нас збудувала природа. Сильний поїдає слабкого, нахабник – сумлінного. Ошуканці були, є і будуть. Щасливий випадок непевна людина сприймає як дарунок Бога. А непевність людини від невігластва. Від небажання познайомитися з думками великих людей, від невміння розпізнати хто є хто…

Канапа попала в проміння призахідного сонця, засмаглі коліна Світлани засяяли, як скляні. Я став навколішки і почав їх цілувати, як це робив завжди.

– Посидь трошки… піду переодягнуся, – сказала Світлана, ніжно поцілувавши мене в губи.

 

 – Щось довго сьогодні не чути дзвіночка від діда, – промовила Світлана, лоскотно дихаючи мені на груди.

Ми лежали в її ліжку зовсім голі і нестямно щасливі. У всякому випадку щасливішою на землі людиною був саме я. За вікном темна вереснева ніч, довге волосся Світлани духмяним павутинням оплітає мою голову.

 

– Дід говорив не розчіплюючи очей. Це говорила не людина, а машкара, бо я не помітив щоб на кам’яному лиці хоча б на мить ворухнулися губи. Не все я порозумів з його проповіді, та й не треба було, бо вже першими ж словами Степан Петрович попередив мене, щоб я не слухав і не вірив йому.

– Ти Олег Коцюба-Безрідний, це так? Світлана читала мені твої усмішки. Вони ні до чого нікого не зобов’язують. Я в твої роки не був таким мудрим, як ти. Я вірив людям, які мене обдурювали. І нарешті порозумів, що розумна людина повинна вірити тільки своєму сумлінню. Не вір, синку, ні богові, ні бісові, ні царю, ні вождю, ні людині, яка відзначена суспільством, як розумніша на землі. Все це облуда. Облуда й те, що я зараз тобі раджу. А головне – не лізь до тенет влади. Людина втратила розум, коли навчилася говорити. Говорити можна що завгодно, бо щоб ти не казав, все буде облудою. Природа зробила нас так, щоб ми ніколи не були щасливими. Бо ми перш-на-перш хижаки… Все, що звуть правдою – брехня. Коли тобі кажуть – далі йти непевно, йди далі, бо саме це і є шлях до правди. Правда владу лякає, бо відкриває нам очі на її презирство до народу...

Він говорив багато і довго, але нічого нового мені не сказав. Хіба що – не вірити жодному його слову. А навіщо тоді говорити, улаштовувати цей балаган?

Я ще паленів від палких обіймів Світлани. Смакуючи наперед повторення того, що так швидко закінчилося, я не зводив очей зі Світлани, яка сиділа на канапі у ногах діда, іноді пильно зиркаючи до мене. А я мучився, намагаючись згадати рядки знайомого поета. І нарешті згадав. Згадав і прочитав вірші Степану Петровичу. Не знаю вже, чув він, чи ні, але прочитав, бо дуже сучасними, на мою думку, вони були.

 

Припало в храм Христа ввійти Христу,

Його зігнали геть за срамоту.

Є істина одна на всі літа –

Христос для храму, храм не для Христа.

 

Старик довго мовчав, пережовуючи сказане. Але очей так і не відкрив. У мене майнула думка: чи не сліпий він? Але тут же пролунала відповідь, наче ця людина вміла читати чужі думки.

– В моєму віці, щоб бачити очі не потрібні. Христу люди зробили дурну послугу, вони зробили його опудалом для людства. А він і справді страждав. Страждав за визволення свого народу від  рабства. І треба ж такому статися – став символом рабства ледь не для половини людства… А тепер… тепер ви, Олег, ідіть спочивайте, а ти, Світлана, на хвильку залишися.

Я вийшов з кімнати Степана Петровича певний, що це були його останні слова, останнє побажання знівеченому дикунською історією людству.

Світлана вийшла від діда заплаканою. Я не спитав що сталося, на яке життя напучував він рідну онучку. Вона взяла телефон, але не подзвонила, передала трубку мені.

– Будь ласка… у мене не вистачить духу промовити це слово.

– Заспокойся, люба… Степан Петрович давно чекав цієї розради. Горіти в пекельному вогні розкаяння… страшнішої покути не вигадаєш.

Я не знав куди дзвонити, подзвонив до скорої допомоги, сказав, що помер дідусь, треба засвідчити смерть. Всю ніч ми не спали, лежали мовчки,чекаючи, що ось-ось подзвонять у двері. Сестра дзвонила сестрі Наді, повідомила про смерть діда. Та обіцяла ранком забігти.

Санітари приїхали тільки о дев’ятій ранку. Коли ми зайшли до кімнати, Степан Петрович лежав з широко розплющеними очима, Лице його наче помолодшало, зосталися тільки глибокі жмури на темному осяяному ранковим сонцем лобі. Смерть стариків не викликає в мене глибокого жалю, особливо безнадійно хворих. А смерть Степана Петровича принесла мені навіть полегшення. Уходив з землі ще один свідок, не свідок, навіть, а безпосередній учасник комуністичного терору. Я не засуджував його, ні… християнство принесло суспільству терору не менш, але ж йому за це ніхто не дорікає. Хрестяться навіть учорашні партійці-ленінці. Хтось придумав для них достотне призвістко – підсвічники. Бачив я як моляться по церквах учорашні комуністи. Їхні лиця раптово обросли ленінськими борідками, Свічки вони тримають у лівій руці на папірці, щоб не заляпати долівку воском, правою хрестяться і кланяються, кланяються, кланяються. Ленінцям аплодували, а єврейському проповіднику кланяються, бо, певні що його дух до неба скерував. А може таким чином вони виказують свою лояльність сучасній владі, з надією що їх допустять до свинячого корита… І тоді запало мені в голову відправити Степану Петровичу похорон по церковному обряду. Нехай попи відспівають його великі прогрішення проти тієї ж церкви. Бо попів він, мабуть, теж відстрілював як куріпок. Коли прийшла Надія, а Степана Петровича відвезли до трупарні, я підкинув сестрам таку ідею. Надія допитливо зиркнула на сестру, але Світлана заперечливо похитала головою.

– Ми маємо заповіт діда. Свою хатку в Україні він залишає нам з Надією, а поховати просить в рідному селі, де народився і виріс. Не знаю вже, як сприймуть сельчани таке повідомлення, та й звідки взяти грошів на такий похорон? Спеціальна труна чого коштує! Та й супроводити труну треба.

– А не гріх, зневажати заповіт старої людини. Життя Степана Петровича було не дуже солодким. Не знаю вже, чи відчував він задоволення виконуючи терміни радянського правосуддя, але каяття до нього прийшло…

– Що ти пропонуєш?

– Я знайду гроші на доставку трупа літаком в Україну, але комусь з вас доведеться летіти зі мною. Бо я для небіжчика п’яте колесо у возі…

– Треба повідомити батьків в Україні, відбити телеграму, – якось наче в роздумі мовила Світлана.

– Це вже ваші справи, дівчата. Документи на похорон теж за вами. Цинкову труну я беру на себе, квитки на літака теж. Але спочатку треба надбати грошів.

– Ти що… навчився їх заробляти? – В голосі Надії звучав сумнів.

–Я навчився на собак брехати, – пробурмотів я хрипко, бо віра в те що грошів на похорон мені позичить Апостол після іронії Надії трохи похитнулася.

– Твоя запальність може тебе занапастити, – в котрий вже раз застерегла мене Світлана. – Може не будемо рипатися в зачинені двері. Поховаємо на нашому кладовищі?

Я знічено подивився на свою завжди вперту коханку. Щось з нею сталося, слово «може» я чув від неї вперше. Вона не звикла сумніватися. Я дістав з кишені стільниковий телефон і подзвонив Апостолові.

– По терміновим справам треба зустрітися!

З притаєним диханням я чекав відповіді. Апостол розумна людина, він передбачить навіщо мені потрібен.

–Я зараз на колесах, – застеріг він мене, – відбуваю на тиждень. Якщо негайно, де ти зараз перебуваєш?

Я назвав адресу, сказав що чекатиму на вулиці.

Відразу, як я спустився на вулицю, підійшла машина. Водій зупинив її майже впритул. Першим вийшов щоб поручкатися зі мною, бо років за десять до того як Петро Біденко одержав термін за крадіжку, ми були з ним у добрих відносинах.

Апостол здогадався чого мені від нього треба. Він все знав. Знав про смерть Степана Петровича, знав про мої зв’язки з родиною Жаронкіних. На нього працювала не тільки його приватна, але й державна агентура.

– Бачу, ти й катам вболіваєш…

З машини він не вийшов.

– Заповідав поховати в рідному селі, себто в Україні…

– Присядь на хвилинку…

Я відчув на собі пронизливий погляд його очей. На ньому був білий костюм, білі туфлі і чорна краватка.

Він відчинив дверцята і я сів поруч. Біденко відійшов від машини, щоб не слухати нашої розмови.

Гроші він засунув мені в кишеню, щоб цього не бачили перехожі люди.

– Сховай подалі, бо сьогодні у молоді виробився собачий нюх на зелені…

– Як скоро мені треба повернути борги?

– Це не борги, виконувати заповіт небіжчика святе діло.

Я виліз з машині зі слізьми на очах. Свій термін вісімнадцять років Апостол відбував від дзвінка до дзвінка. За що – чутки були усякими. Хотілося вірити в одну – нізащо!

–Дякую.. . до зустрічі, Володимире…

Але він вже мабуть не почув мене. Машина рвонулася з місця на швидкості. Урешті це була моя ідея – підтримати бажання мерця. Гроші ще в машині я поклав у нагрудну кишеню і зараз відчував як опікають вони мої груди. Десь глибоко в підсвідомості виникла думка, чи не краще тратитися на живих дівчат? Але я тільки всміхнувся у відповідь. Невже і я починаю захворювати сучасною хворобою здирництва. Так і схибнутися можна.

Супроводжувати труп в Україну я не полетів, полетіли Світлана з Надією. Так побажали її батьки.

 

Андрій Модестович зупинив мене питанням: чи можна де купити дешевий ноутбук? Незнайомий літній чоловік бачить на моєму плечі потерту квадратну торбину (не інакше комп’ютер) і, зупинивши, вибачливо прикладає долоню до ділянки серця.

– Онукові? – питаю.

Я повертався від свого приятеля, садовода Володимира Марусича, стежкою обіч соснового бору. День добігав кінця, глибокі очниці перехожого, наче наливані цвілою водою, яскрили легкими брижами.  Він похитав головою.

  Хлопчик мріє. Позбувся обох рук, безбатченко… Помешкання наше тут недалечко… курінь у лісочку…

– А ви йому хто?

– Такий же безпритульний, хірург за фахом… Не знаю, що спонукало Грицька сувати руки до працюючого екскаватора. Одірвало по самі лікті. Добре я завжди поряд, оперував негайно. Тепер він, як птах їсть, губи дзьобиком ростуть. Юшку п’є, хліб з полумиску хапає. Мріє отримати крила…

Очі дідуся зволожніли, він витяг з кишені шматок бинта і почав старанно витирати лице.  Я поцікавився, який біс заніс фахівця-хірурга до смітника.

– Довго розповідати, – він присів на стовбур поваленої сосни. – Оперував жінку, ракова пухлина в неї була. А чоловік жінки новий руський… Зробив все, щоб ні житла ні родини в мене не зосталося.

– Та жінка, вона що… померла?

– На операційному столі. Я попереджував, хірургічне утручання марне, але  чоловік небіжчиці  усе своє майно на будівництво церкви віддав. Розраховував на божу вдячність… Але я, щоб знали, знайшов себе саме в дитячому осередку. Кращий бальзам для душі презирство до ненажерливих невігласів…

Знову легкі брижі по зволожнілих очицях. Щоб не казав Андрій Модестович, але не звик він ще до мандрів по смітниках. Утримується, мабуть, тільки завдяки дітлахам. Я поцікавився, чи не запросить він мене гостем до безпритульного гайвороння.

– Навчу Гриця користуватися ноутбуком, Інтернетом, підтримувати зі мною зв'язок за допомогою електронної пошти. Машина в мене добра, повірте.

Андрій Модестович дивився на мене, наче я спокусився на його кишеню.

– Ви хто за фахом?

– Викладач літератури, але працюю журналістом, Олег Коцюба. 

– Знайоме прізвище, щось десь читав…

Стежина плутала проміж рудих стовбурів соснового бору. Під ногами шерхотіли невеличкі сухі шишки минулорічного врожаю. Скоріше халупчина, ніж курінь, щільний сплетень сухих соснових гілок поміж стовбурами дерев. Покрівля – прошарок фанери під плівкою, потім прошарок руберойду, і знову плівка, прибита стрічками чорної від довгого перебування під дощем драні.

У темному без вікна приміщенні хтось чи то плакав, чи молився кому.

Внизу поміж дерев блищала, осяяна золотим західним полотнищем, річка. На узбережних камінцях декілька хлопчиків палили багаття. Поряд з халабудою прямо на сухому лісному гіллі було розкидано подушки від диванів, на одній сидів хлопчик і читав книжку Густава Майринка «Голем».

– Експресіоністів читаємо, – я присів поряд з хлопчиком. – Подобається?

– Павлик уголос хлопцям читає. Чудернацький роман, є там чому повчитися, – відповів за хлопчика Андрій Модестович.

– Вечеряти будемо картоплею з огірками, –

Грицько прибіг захеканий, приніс від дачниці баби Ніни солодкі трави. Напнута на праве передпліччя рукавичка з двома гачками допомагала йому тягати чималої ваги речі, навіть по деревам лазити. Якщо гачки замінити паличками, Грицько зможе самостійно вправлятися з ноутбуком. Я натякнув про це Модестовичу, а Грицькові подав ноутбука. Хлопчик відсахнувся навіть, злякався мабуть самої можливості отримати те, що було його найсолодшою мрією. Підійшли підлітки з чималим чавунком картоплі, а з ними дідусь – окуляри, довга сива борода, опалені цигарками вуса.

– Прошу до столу горобчики, до столу, до столу. Бульба стигне.

Побачивши мене, зіщулив праве око, наче пригадуючи щось. Потім підійшов, протяг повітатися долоню.

– Я взнав вас, ви…

– У тіточки Ніни газети з вашими гуморесками на дачі лежать, – не дав дідусеві договорити Грицько. – Вона мріє з вами зустрітися, дещо доповісти.

– Дачні справи тема окрема, – чухаючи шию під довгою бородою, підтримав Грицька дідусь. – Я думаю, з часом наш невгамовний знайко буде писати не гірше.

– Ото ж і дарую я йому ноутбука, нехай вчиться…

Бульба на мій смак була надто солодкою.

– Свято ж сьогодні… Зелена неділя. Як ота трава зветься, що тіточка Ніна ростить? Вживає замість цукру. Не пам’ятаєте? І я забув. Дуже солодка рослина.

– Ніна, про яку говорите, вона хто?

– Дачниця-удачниця... Запрошує нас жити своєю хатою. Взимку куди не йшло, будинок у неї двоповерховий, теплий. Пічка з припічком. Але дачники теж різні бувають. Щезне морквина з грядки, кого звинуватять? Попри діточок нікого. Так що влітку ми тримаємося подалі від спокушання чужою огородиною. Вживаємо, що день дасть. Наш бізнес – гриби, ягоди. Чого нам раніше не вистачало – книжок. Але останнім часом по смітниках знаходимо такі книжки – очманіти можна.  Зібрання творів Чехова, Достоєвського, Пушкіна… розумієте… Пушкіна! Велику російську духовність – на смітники! Як дурень зі ступою, носяться з Біблією. Приніс якось Сашко Цебрик Євангеліє, попи подарували, читає: «Ми вкладаємо вудила в рота коні, і коні  коряться нам, ми керуємо тілом коней. Скорити свого язика кожна людина не може – тому язик невтримне зло: він повен  смертоносної отрути.» Вкласти в рота людині вудила, – все, про що мріє сучасна церква. І все це вони називають духовністю.

– Там ще не такі страшилки є, – озвався Грицько. – І народила вона хлопчика, що буде пасти народи за допомогою залізного жезла… Кожен піп бажає пасти стадо живих мерців…

– Ми цією книжкою багаття розбурхуємо. – озвався хлопчина років п’ятнадцяти.

Скиглення в халупчині залунало з подвійною силою.

– Та зацитькуйте ви його, скільки можна слухати це скиглення! – не втерпів Павлик. – Виховали батьки синочка під богом, тепер пиячать, як скоти останні, а воно ні їсти тобі, ні працювати, тільки й вміє молитви мимрити.

Хотів я захистити хлопчика, але раптом у лісі щось загупало, наче хто палі машинною хекалкою в ґрунти вбиває. Підмурок під нову віллу в сосновому бору закладає.

– Все витовчуть, ні грибів ні ягоди не знайдеш, – зітхнув сивобородий.

– Нічого, поки витопчуть ми станемо до керма. А мафіозі оці старими будуть, – з неприхованою жорстокістю виказав свої підсумки Грицько.

 

Подзвонив того ж вечора Апостолові, розповів про діточок, про лікаря, але моєю пропозицією,  влаштувати гурт до «Незалежного містечка», Володимир з презирством знехтував.

– Знаємо ми цього коновала.

Більше я з ним на цю тему не балакав.

Прийшов якось смерками додому, обидві двері відімкнуті, на одну прислинили папірця: «Хотіли вкрасти та нічого». Але дещо вкрали. Чотири томи Кінга, наприклад. З’їли все, що знайшли на кухні. Інше й на думку не спадало – вихованці Модестовича. Коли вже ноутбука подарував, вирішили що ноутбуків у мене сила-силенна. Стромили свій ніс навіть у мого комп’ютера, але, не знаючи паролю, швиденько ретирувалися. Забули навіть виключити.

Подзвонив Модестовичу: чи не твої? Казав що передзвонить, але так і не подзвонив.

 

Тоскно мені було. Як же тоскно мені було, коли вони обидві, Світлана і Надія, полетіли супроводжувати тіло діда. Хвилину-дві після того як літак спрямував на захід, я стояв, чекав, що він обов’язково впаде. Або сполохне червоним вибухом безпосередньо в небі. Настій в мене був гірше не буває. Наче життя виходило з мене, залишаючи брудне нікому не потрібне тіло.

Коли ж літак розтанув десь за небосхилом, коли уляглася в душі тривога за дорогих людей, я повільно рушив до квартири Жаронкіних, бо отримав наказ охороняти їхнє рухоме й нерухоме майно. Коли я підійнявся на третій поверх, в коридорі на підвіконні сиділа Галина з величезним зеленим яблуком в руці. Побачивши мене, сплигнула на долівку, підскочила, охопила руками за шию.

– Це яблуко з райського саду, – прошелестіла вона пересохлими від хвилювання вустами. – Я Єва, прийшла спокушати Адама…

В її очах грали веселі бісенята, а в моїх ще стояли її оголені коліна, які вона так класично демонструвала мені, сидячи на підвіконні.

Вона й спи правді була особливо спокусливою. Не такою як у формі провідниці вагону, або тоді при зустрічі біля кінотеатру. Запаморочливо пахли навіть парфуми. В мене виникла думка, що райське яблучко вона теж обробила якимсь наркотиком. А далі пішло-поїхало. Я відкривав Галину. Як відкривають мандрівники невідомі людству острови. Перш за все вона принесла з собою музичні записи. Галина, провідниця вагону, кохалася в класичній музиці. Галина впадала в безтяму від Бетховена. Галина!?. Чи вона насправді така, чи це тільки бажання зблиснути в моїх очах своїм вихованням? Але чому б нам не послухати Бетховена? Кажуть, під його музики Володимир Ленін в уяві знищував усе світове панство. А потім наказував Тухачевському знищіти тамбовських селян. І знову слухав Бетховена, щоб не чути як проклинають його люди, вмираючи під шаблюками червоних комісарів. Людина на такій посаді втрачає все людське. Навіть слухаючи божественні музики Бетховена. Отож я ніяк вже не міг засуджувати Галину, яка тимчасово зосталася безробітною, і прибігла до мене, розуміючи що тиждень або два буде кормитися біля не зовсім ще змізернілого журналіста. Можливо таке доручення вона одержала від Надії, або, навіть, від самої Світлани. Інакше звідки дізналася що вони відлітають саму о дев’ятій годині ранку?

Такі жахливі роздуми під божественні музики Бетховена. Щось неймовірне писав про музики Бетховена поет Микола Заболоцький. «В рогах бика знов заспівала ліра, співучою флейтою стала кість орла…» Цікаво, про що зараз думає Галина? Які життєві взірці тримає в уяві? Можливо оту нашу ніч у вагоні поїзда. Схаменися, дівчинко! Що в тебе з очима? Ти плачеш? Тебе захльостують почуття? Ти поринула в музичні хвилі, забувши про мене, про своє одиноцтво, про вимушене безробіття?

Коли плівка в магнітофоні закінчилася, Галина піднялася з канапи, підійшла до мене, втерла заплакане лице об моє волосся на потилиці. Обвіяла мене ароматами коштовних парфумів, збережених, мабуть, саме для таких часів. А потім вже рушила до кухні.

– Що тобі приготовити на обід?

Тепер я був певен, що наказ доглядати за мною вона одержала саме від Світлани. Я ледь не сказав «приготов себе», жартома, звісно, але прикусив язика. Райське яблуко спокуси лежало на столі біля магнітофона. Воно й справді було спокусливим. Але гризла мозок думка: чи по-людські це, кохатися з Галиною в ліжку, яке ще не охололо від солодких ласощів Світлани? Мені треба було негайно супроводити Галину куди подалі. Але вона в цій квартирі така ж господарка як і я. А може ще гідніша. До того ж в уяві вже виникла безум тієї бурхливої ночі. Нехай буде, що буде, – заспокоював я себе. Після гречаної каші з січениками і безсонної ночі ми полягали відпочити. Я на канапі в залі, а Галина в ліжку Світлани. Я довго не міг заснути, чуючи як зітхає, ворочаючись у своєму ліжку Галина. Ми змагалися хто перший зробить крок до зближення. До мене долітали її палкі стогони, виникало почуття що вона займається коханням сама з собою. І нарешті вибухнула.

– Ну, мерщій ходи до мене. Думаєш твоя Світлана свята! Знаєш скільки в неї коханців було. Вона заробляла на цьому гроші, сто доларів за ніч…

Мене вщерть переповнювали музики Бетховена. А разом з музиками огидливі почуття до Світлани, до Галини, до себе. Ще одне слово і я її вб’ю! Розчавлю як таргана на долівці! Як муху долонею на віконному склі! Як…

У мене не було сумніву що Світлана таскала до себе в кімнату мужиків навіть при батьках. А коли вже вони від’їхали… Та й від’їхали, безперечно, з думкою, що Світлана занепаде я безтямне блукання по ресторанах… Хіба я забув якою побачив її на вулиці! Як вона вчепилася в свого чергового коханця. Як припадала до нього! Таким чином батьки намагалися назавжди розірвати наші стосунки зі Світланою. Наші не тільки тілесні, але й духовні зв’язки. Напхай краще – повія, аніж дружина журналіста безбожника.

 

Межу переступивши, розв’язала

Той вузол, що утримував її

В почесній самоті… до колії

Багновища з гори вона сповзала.

Але ж минулої ночі ми спали зі Світланою в одному ліжку. Вона була в коханні такою, якою була завжди, стримана, трохи навіть соромлива… У нас з нею були гаразди, і я стану останньою твариною якщо зраджу їй з Галиною. З цією думкою я й заснув.

Але Галина таки прийшла. Коли я вже спав і бачив у вві сні що вона прийшла. Спочатку мені здалося, що все поміж нами відбувається в солодкому сні… Я плакав від її вміння довести мужика до нестями. Галина була солодшою за Кіру. Якщо такою була Єва, спокусивши Адама яблуком, тоді можна порозуміти якого дідька вони збігли від Бога на землю. Збігли самі, щоб Бог не заважав їм кохатися без його батьківських вказівок.

Коли ранком я прокинувся Галина вже кудись пішла. Тільки-но сів за стіл випити склянку кави, як у двері подзвонили. Відчинивши, побачив хлопчика у формі вояки російської армії. Величезні злякані очиці з довгими чорними віями. Я навіть не спитав: чого тобі? Знав, що містом замість фіззарядки солдати ходять в пошуках чогось поїсти. Бо головний командуючий пан Єльцин не знає чим накормити вояків. Всі гроші розкрадають батьки-генерали. Я все ж таки спитав, чи не збіг він з казарми? Вояка похитав головою, його очі зволожнілися слізьми.

– Старшини називають це – блуканням по муках. Втечеш з часті – ти дезертир, помреш з голоду – герой…

Я накормив рядового Василя Романова гречанкою з січениками. Напоїв кавою. Дав трохи грошів, щоб купив собі хліба та ковбаси. Довго стояв біля вікна, дивився як поспішає вояк завчасно вернутися до військової частини, до своїх батьків-командирів. А потім сів і написав презлющу гумореску про дивовижні солдатські сни.

 

Comments