Розділ 4

Сон від шаманки Сини


Вві сні на шосте серпня знову покликав мене до себе Георгій Андрійович Бельди. Я думав, що він спокійнісінько живе в Будинку ветеранів у селищі Інокентієвка, але сестра його, Анна, повідомила, що Георгія умикнули до себе в стійбище Дада родички, де він приглядає за діточками, поки дорослі рибалять на Нижньому Амурі. Бо від кети, яка доходить до столиці Нанайського району,Троїцького, тхне такою гидотною, що її навіть собаки не їдять. Поїхав я до Троїцького, а звідти до Дади йшов пішки. Спека така, що голова обертом йде. Добре що взяв з собою, купленого в Києві, кашкета. Дашок у нього довгий, сам кашкет жовто-блакитний, з тризубцем та написом «Україна» попереду, а позаду – «UKRAINE». Надів я кашкета, виходячи з автобусу, і відразу зрозумів, що зробив це дочасно, і не тому, що золоте віття на капелюсі палахкотіло на сонці привабливими промінцями. Першим зупинив мене водій автобусу, який вийшов на повітря посмалити цигарку.

Де ви взяли таке диво, невже в Україні були?

Він запитав це українською мовою, і я жартома відповів на питання питанням:

Чому був, хіба вся земля не Україна?

Продайте, за будь-яку ціну візьму!

Подумки я вирішив, що з оцим кашкетом на голові до Георгія я дійду хіба що в смерках.

Добре, сказав я водію, обмінюємося, мій на ваш.

Він навіть отетерів від подиву.

На мій!.. Без приплати? Ви жартуєте…

Я зняв з його голови капелюха, надів йому свого, і, помахавши рукою, з радісним серцем, крокував м’яким від пилюки шляхом. А чого мені було не радіти, тепер автобус посуне до Хабаровська під українським знаменом, а вдома в мене є ще один такий капелюх. Коли купував, була підозра, що обов’язково знайдеться на Далекому Сходів українець, який цього капелюха, якщо не віддам, відірве разом з головою.

Прийшов я до Георгія з легким серцем і трохи втомленим від спеки тілом. Він відразу запропонував мені стати під душ, себто під бочку, в яку був умонтований розсіювач води. Чотири стовпи, на котрих стояла бочка, були обтягнуті прозорою плівкою, так що догола, коли навкруги бігає дітвора, не роздягнешся. Хоча вода в бочці була занадто теплою, я вийшов з цього примітивного спорудження поновленим.

Від смаженої риби я відмовився, від горілки теж. Нарізали огірків, посолили, змочили олією, добавили для смаку кропу та петрушки. Але не за цим я приїхав.

У вві сні ти покликав мене приїхати? Що трапилося, Георгію Андрійовичу?

Загадково усміхнене обличчя викликало в мене глибоку симпатію до цієї не зовсім щасливої в житті людини.

Я знав, що ти почуєш мене. Тобі приїхати зручніше, я ще не зовсім відійшов від хвороби. Ліва нога іноді відмовляється служити, правда, є надія що я її приборкаю.

Він не був хвальком, мій друг Георгій, ліва його рука вже давно вилізла з кишені на світ божий, демонструючи її можливості, Бельди декілька разів поклацав вимикачем у вітальні, навіть стільчик мені подав лівою.

Не моє діло вникати в подробиці лікування Бельди від крововиливу в мозок, бо його давнішні нанайські ліки не завжди допомагають європейцю. Але Григорій наполягав, що лікуватися треба, плинучи в мріях до своїх батьків. Вони обов’язково озвуться і допоможуть синові подолати свою хворобу. Але покликав я тебе, Олександре, не на огірки з олією. Минулим тижнем я балакав з дочкою шаманки Забзи, розповів їх про твої письменницькі турботи, дав їй почитати подаровану тобою книжку Багряного «Тигролови», а позавчора Сина прийшла повідомити, що може влаштувати тобі зустріч з Духом Багряного. Що Забза вже зустрічалася з ним, він мені сказав, а якщо виникла така потреба, чого б не зустрітися…

Я демонстрував саму скромність перед вічністю, бо дуже поважав Георгія. А також знав, що дехто з нанайців ще не втратив знань, які передавалися від батька синові на протязі мільйонів віків. Тільки в двадцятому віці, завдяки православ’ю та розповсюдженню сучасної освіти, нащадки народу нані, почали втрачати спадщину своїх талановитих пращурів.

І яким же чином це відбудеться? – запитав я, втримуючи готову вилитися на лице посмішку.

Ти не смійся, зауважив Георгій. – Сина все життя була поряд з матінкою, а Забза за своїм часом була відома не тільки на Амурі. Сам знаєш, які люди навідувалися до неї, і вона їм допомагала.

Сина зустріла нас гарячою кавою з теплими булочками. Була вона лицем, як картоплина, що пролежала всю зиму в теплі, вся в зморшках, але усмішка зоставалася молодою, бо молодими були очі.

Чула, багато чого чула від Георгія про вас. Людина визначається не віком і не громадським статусом, вона визначається пошаною до окремого чоловіка. Костянтин Бельди теж поважає вас, а вони з Георгієм різного світобачення. Вас приваблюють вороги, бо є надія що вони стануть друзями. Георгій якось казав, що відразу після війні ви спілкувалися з німецьким хлопчиком, мати якого була есесівкою, ви захищали його від учорашніх своїх друзів, котрі шукали можливості помститися за загиблих на фронті батьків. Чому ти тоді не жив так, як усі, хай би сидів отой дев’ятирічний хлопчик у зоні, не показуючи носа з-за колючих дротів…

Сина повертала мене в дитинство. Ясна річ, це мені не зовсім подобалося, я прийшов до шаманки з надією, що вона продемонструє щось надзвичайне. Може ж таке бути, що в свій час шаман-ка Забза зустрічалася з Багряним, бо вмерла в сто три роки, по моїм розрахункам вона була ровесницею поета Дмитра Загула.

Забза була не просто шаманкою, – сказав Георгій, – вона була спраглоюдо знань, вивчала навіть Біблію, але у відповідь на моє питання: «ну як?» тільки всміхнулася. А потім вже, незадовго до смерті, сказала, що Біблія – книга жартів, що неможливо ставити людину всупереч з замислом божім. Неможливо називати гріхом те, що підтримує життя, знищувати те, що з таким завзяттям й досі творить природа…

Біблія – книга-ефект перетворення напруженого очікування щастя в нестямне бажання бути розіп’ятим на хресті, – спокійно сказала Сина. – Християни мене лякають своєю уїдливістю, вони ловці душ, бо за кожну, яка попаде в їхні тенета, вони щось мають. Так мені здається. Бо дуже ж вже вони надокучливі… Шаман ніколи не прийде до людини сам, він озветься тільки тоді, коли його покличуть. Бо він збавляв від хвороби не тільки душу, але й тіло.

Раптом Сина відкинулася на спинку крісла, замружила очі, і зробила нам знак рукою, щоб помовчали.

Вам краще сісти на диван, – сказала вона мені так мляво, що я занепокоївся, чи все з нею гаразд?

Я пересів на диван, відчуваючи, як раптово змаліла моя душа перед блукаючими в пітьмі віків очима маленької бабусі-фантазерки Сини. Майнула думка, що подумає мій перший читач і критик Вадим Оліфіренко, читаючи рядки про те, як під керівництвом шаманки я, сидячи на дивані, зустрічався з письменником Іваном Павловичем Багряним. Я хотів засміятися, але раптом відчув, що жваве моє лице перетворилося в кам’яне, і можливо таке ж зморщене, як лице Сини. Голова моя впала на спинку дивана, розколини на стелі почали ворушитися, збігатися в щось спочатку невиразне, хаотичне, але чим далі тим виразніше перетворилося в лице людини. Я аж сахнувся, побачивши лице батька, потім лице брата Йвана, потім замигали, наче в титрах кіно, лиця давно померлих друзів, і раптом, наче блискавка влетіла у вікно, а за нею так вибухнуло, що я з переляку заплющив очі, а коли відкрив поряд зі мною на дивані сиділа людина з лицем Івана Багряного, тільки без окулярів, яким я завжди бачив його на книжках. Незнайомець мовчки дивився на мене, наче вивчаючи, чи є йому сенс витрачатися на мене навіть хвилинами вічності? А я сидів наче закам’янілий, не поворушити язиком, не подати гостю руку. Очами почав шукати Сину щоб допомогла мені перетворитися з каменю в людину, але ні Сини ні Георгія в кімнаті не було. Не було й самої кімнати, був тільки диван, але теж наче кам’яний, а навколо наче скляна куля, матова в розколинах, які не припиняли ворушитися, збігатися в якісь примхливі, чудернацькі фігури, статури, чорно-булого кольору, невиразного малюнку. Чорно-білім був і мій мовчазний співрозмовник, чорно-білим був диван, мої руки, і мабуть моє лице. Скляна куля не пропускала фарби живого світу. І раптом незнайомець заговорив:

На землі, куди не подивишся – все і скрізь зеленіє. У хаті запашна зелень, у кватирку тхне ароматами яблук. Я погодився прийти в надії що вдасться подихати зеленим повітрям. Але мене знову обманули. Я опинився у в’язниці. Мені важко дихати, важко, бо була надія що зустрінемося з тобою в Україні, в тихому садочку під яблунею, або в хатині під солом’яним дахом. Навіщо ти мені здався, отут на Далекому Сході, який обрид мені за п’ять років моїх блукань…

Я мовчав, і не тому, що скам’янів мій язик, а тому, що сам не знав на яке питання бажаю почути відповідь. Там, на землі, я мав багато питань до письменника, але в оцій кулі, в оцій колбі, невідомо якого походження, я почував себе комашиною перед велетом. Він може розчавити мене, щоб бризнула червона кров на чорно-білі розколини, щоб хоча б на якийсь мить незнайомець відчув земний запах, запах живою крові…

Мовчиш? – всміхнувся Багряний. – Твої друзі шанують тебе більше, аніж ти їх, але я не можу тебе шанувати, бо ти метушливо гасаєш поміж двома мамками, боячись втратити смачніші груди…

Раптом незнайомець почав щось бубнявіти, ворушитися в мережеві чорно-білих розколин, іноді втрачаючи риси лиця Багряного, а я все ще не міг висловити свого головного питання – шаман якого народу заговорив його від сокири безжалісної до свавільної людини влади?

Коли це питання визріло в моєму мозку, майоріння в кулі трохи ущухло, Іван Павлович знову сидів поряд і дивився на мене трохи усміхненими очима.

Я зрозумів тебе, сказав він, тебе цікавить питання, яким чином я збіг покарання радянською владою? Все занадто просто, я з дитинства зненавидів зло, ніколи не тримав в душізла до окремої людини. Навіть до катів, бо вони катували і розстрілювали під загрозою влади, яка обіцяла велике щастя їхньому народові. На початок двадцятих років я сам ледь втримався від впливу солодкоголосої серни, слухаючи яку, ледь не з’їхав з глузду Одіссей. Ти втримався, бо така твоя вдача. Але спокуса була, не може бути щоб не було спокуси, стати над ближчим своїм…

Я помовчав, пробігаючи в пам’яті своє довге, але занадто щасливе життя. І твердо сказав:

Ні, не було такого, Іване Павловичу!

Я не зразу порозумів що трапилося. Спочатку почув регіт, потім регіт переріс в гуркіт грому, а далі в очі сяйнуло такою блискавкою, що я з переляку вскочив з дивана, і з полегшенням побачив зосереджені на мені лиця Георгія та Сини. Блискавка блимала у вікна, гуркотіли громи, у відчинені двері було видно, як тупцяються в калюжі струмені, стікаючого стріхами, дощу.

Витріщивши очі, я розгублено дивився на Сину.

Щось запитати забув, сплеснув долонями Георгій, отак ми завжди, гуторимо про що завгодно, головне залишаючи на потім… а потім… чи воно буде оте потім?

Я мовчав, опустивши очі долу, бо так і не втелепав, що таке зі мною було? Невідчепно в мозку сиділа думка: чи не випив я разом з кавою якогось наркотичного нанайського корінню? Чесно кажучи, про головне я посоромився запитати, бо не вірив, що таке й справді можливо – в забутому богом селищі, в убогій хатині на старенькому дивані сполучатися з людиною, яка вмерла майже півстоліття тому… А запитати я хотів про уповноваженого Москви, з котрим нібито в свій час сполучався Багряний в деяких містах і селищах Зеленого Клину. Хотів, але посоромився, вважаючи що письменникові буде неприємно відповідати на таке питання. Бо навіть мені оті тридцяті роки нагадували кулю, усередині котрої, в чорно-білих тонах ворушилася безліч розколин, які перетворювалися в статури людей, в їх лиця, то усміхнено-лукаві, то розгублено-слабкі, а то й в жахливо-погрозливі, зі звірячим вищиром, лиця сполохнутих революцією химер.

Після такої нелегкої подорожі треба повечеряти, натякнула Георгію Сина. – Там в сінцях за шкапою стоїть пляшка горілки,– від сусіда-пияки сховала. Зараз в селищі ніхто майже не працює, не оброблюють навіть свої городи, а пожити на дурничку люблять. Сусідові, правда, вже тиждень як померлу коханку, Настю Пархоменко, на ніч повертати стала. Ранком встає, порається в городі, бігає по сусідам, питає кому наколоти дров, бо треба ж чимось коханку частувати. До горілки він більше – ні-ні, бо Настя попередила – вип’єш, більше мене не побачиш. Я хоч і стара, але молодицею прикинутися ще вмію, він дивиться на мене, а бачить свою Настю.

А нам пити не заборонено?

Сина подивилася на мене ущипливо.

Якщо заночуєш, я прийду до тебе жінкою, яка стояла в твоїх очах, мішаючи зосередитися на бесіді з Багряним. Звуть її, ні-ні, я не помиляюсь… Тетяною. Дехто думає, що ти бабій, а ти в темряві розпуки напомацки шукаєш свою Тетяну і не можеш знайти. І не знайдеш вже, бо за своїм чоловіком вона як за кам’яною стінкою… А ти і від неї будеш бігати, шукати свою Тетяну… Так ти заночуєш сьогодні у мене, чи думаєш повертатися в Хабаровськ?

Що й казати, я упертіший за барана, який чекає, коли стовп відійде в бік, щоб він міг посувати далі. А провести ніч з примарою з лицем і тілом Тетяни Соловйової, це ж пригода на все життя. І сміх і гріх, тільки з умовою, ніяких напоїв в рота не візьму. А то ще зробите наркоманом.

Григорій загадково усміхався. Він, звісно, знав про оті шаманські хитрощі, але умовчував, бо неосвічена в таких справах людина, завжди щасливіша за освічену. Вона вірить в те, що Всесвіту притаманне безсмертя кожної живої істоти на землі, навіть запеченої на багаттях, та з’їденої під виглядом вірменських шашликів.

Щоб не покохатися з Синою, я спав у Георгія на горищі, в духмяному сіні на гумовому матраці, під ковдрою, зшитою з кольорових клаптиків тканини. Як завжди, на новому місті довго не міг заснути, і здалося мені що Тетяна прийшла не вві сні, що я навіть допоміг жінці піднятися до мене по драбині. Я був певен, що до мене прийшла Тетяна. Вона розповіла що приїхала черговим автобусом, щоб переспати зі мною на природі. Як завжди я цілував її духмяне тіло, сував ніс, куди не слід, і плакав від щастя, коли вона шепотіла мені у вуха, що любить тільки мене, і буде любити до скінчення віку.

Ранком я прокинувся весь в сльозах, довго гукав та намацував у сіні Тетяну, але примари не залишають слідів. Я думав, Сина спитає: ну як спалося з Тетяною, але ні вона ні Георгій про вечірню бесіду навіть не натякнули. По дорозі в Хабаровськ мені подзвонила Тетяна Соловйова:

Ти зараз один? – запитала, – мені такий сон снився, такий сон, начебто ми з тобою на горищі, та в духмяному сіні, боже… перший раз зі мною таке було. Знаєш, мені здається, що я тебе й справді люблю.

Я відповів на дзвоник, що сьогодні дружина дома, а завтра… хай тільки натякне, буде їй і горище і духмяне сіно, і оте, чого з нею ніколи раніше не було…


Якщо дозволите, шановні мої читаки та читачки, я ось що вам скажу. Я знаю, у вас багато роботи в буденні і особливо в вихідні дні. Прийшовши додому смерком не читайте книжок, не читайте й ранком, а як знайдеться час, не читайте спочатку, як і з кінця. Книжку треба починати читати з тої сторінки, яка відкриється вам після того як ви її розгорнули. Я саме так і читаю, бо не люблю книжок, які приваблюють захоплюючим сюжетом, тому, мабуть, більше шаную філософів, бо читати їх можна не гортаючи сторінок. Бо дуже вони мудрі, або дуже люблять держати читача за дурня. Читаєш, читаєш і ніяк не можеш втямити, про що отой філософ пише. І що намагається тобі сказати. Отак, мабуть, і я. Бажаю сказати так багато, що не можу вимовити слова. А пишу, як в класики граю, пам’ятаєте таку шкільну гру… в класики. Мені дуже подобалося, як в неї грали дівчатка. Я дивився, намагаючись відгадати в якого з дівчаток, коли воно виросте, будуть найкращі ніжки. Вже в сьомому класі я знайшов собі таку красуню, але, пробачте, щастя мені оті ніжки не принесли. Бо коли мене забрили на Тихоокеанський флот, за п’ять років оті ніжки сподобалися іншим місцевим красеням, і моя красуня залюбки демонструвала їх своїм черговим коханцям. А коли вже нічого стало демонструвати пішла до церкви замолювати гріхи. Розумієте тепер, чому я посоромився спитати у Івана Багряного про московського уповноваженого? Бо був певен, що він спитає мене, чи завжди в житті я робив правильний вибір. Пам’ятаєте зауваження Багряного: «Твої друзі шанують тебе більше, аніж ти їх, а я не можу тебе шанувати, бо ти метушливо гасаєш поміж двома мамками, боячись втратити смачніші груди…». Втративши красуню жінку, я втратив тоді і красуню Батьківщину. І рідну мову знаю на рівні побутовому, так як розмовляла на ній моя мати. А про прикметники та відмінники давно вже забув. Особливо про лексику і фразеологію. Я й досі людина дуже сором’язлива, й нічого не кажу про те, як мені хочеться піти вчитися до школи, щоб знати мову, хай не на рівні, але все ж таки близько до того як її знав Іван Павлович Багряний. Дечому мене вчить український критик та знавець української мови Вадим Володимирович Оліфіренко. Та хіба не сором все життя сидіти на шиї доброзичливої людини. Але така моя врода, тепер ось перескочив на Івана Павловича Багряного. Нагострив вуха, слухаю що говорять про письменника люди, добрі і не зовсім, та ще й пропоную вам прочитати те, що здається мені більш-менш вірним.

Так що пропоную читати відразу про мої мандри шляхами Івана Багряного. Читаючи ви з подивом побачите, що ви в свій час теж пройшли його шляхами.

Бо якою б великою не була людина, його життя це, перше за все, – сон, який комусь уже снився.

Comments