21 частина

Частина двадцять перша

Книжковий досвід поводир не завжди надійний. Та й часу в нас завжди обмаль, щоб поміркувати яким чином зробити так, щоб народні гроші поверталися до того, хто їх заробив. Але власники заводів та пароплавів зі шкіри геть лізуть, доказуючи, що заробляють мільйони не трударі, що, зігнувши спини, виробляють необхідні суспільству речі, а саме вони, олігархи, годівники народу. Ми мріяли про нове життя, про чисте і чесне, але воднораз усі чесні люди перетворилися в злодіїв, шахраїв, убивць, а спекуляція стала правовою нормою життя. Романтики, що їхали до Сибіру не за грішми, а запахами тайги, знищили тайгу разом із її запахами. Бо за бугром за деревину можна було отримати чималі гроші. Думаєте, оті романтики не читали пригодницьких добрих книжок! Читали, але саме вони першими створили загони самозахисту, накупували зброї, і почали відстрілювати своїх конкурентів-романтиків, бо навіть самий що не є, романтичний із романтиків, коли в його кишенях з’являються дурні гроші, обертається вовкулаком.

З такими думками прокинувся я десь вже о дванадцятій годині дня, бо пестила мене Торосова в ту ніч майже до самого ранку. Він насправді володів чудодійним хистом, сухенький дев’яностолітній перевертень, Леонтій Григорович. Торосова обсмоктувала мене, як цукерку, коли я сказав, що маю намір зайти до Гордейчика, вона зі слізьми в очах наполягала, щоб пішли разом. Мені було соромно з’являтися на очі мешканців Будинку ветеранів з жінкою, та й розмова до Гордейчика в мене була суто конфіденційна. Коли справа стосується моєї честі, я не вмію поступатися принципами. Так я і сказав Людмилі:

—У мене до Гордейчика особисті справи, тобі це треба порозуміти, інакше оця ніч буде остання.

Мені здалося, що Торосова злякалася.

—Ми ж ще не обідали, любий…

—Я не надовго, — цілую Людмилу, і в полоні дитячої веселості, кажу що сьогодні вона мені надзвичайно подобається.

Торосова обвиває мою шию руками, і шепоче такі страмні слова, що в мене щезає бажання бігти до Гордейчика. Я підштовхую її до ліжка, вона сідає, підіймає лице, і очима відданої собаки дивиться мені в очі…

***

В Будинок ветеранів я потрапив тільки наступного дня, під вечір. У вартової запитав, чи не від’їжджав куди мій товариш з третього поверху.

— Куди йому, — іронічно всміхнулася горда за свою посаду жіночка. — Сьогодні в пообіддя до нього двічі приходили якісь чоловіки, приносили овочі в пакунках і нову скриньку. Я ще запитала, чи не свято яке у письменника.

—А вони що?

— Ювілей, — посміялися, — сторіччя святкуватиме.

Мені впало в око, що жінка знаходиться начебто в сонливому стані, не впізнає мене, хоча завжди затримувала, щоб перекинутися двійкою слів. Але, біс з нею, з жінкою, може вона святкувала учора свій день народження.

Важко гупаючи ногами по східцям, я підіймаюсь на третій поверх, прямую до знайомих дверей. Як завжди тричі натискую на дзвоник. Довге мовчання, потім лунає трохи осиплий і наче зовсім незнайомий мені голос.

— Кого там ще чорти принесли?

Я навіть відсахнувся. Не було випадку, щоб Леонтій Григорович не впізнав хто стоїть за дверима. Але помилитися я не міг. Тому й промурмотів, не встигши отямитись.

—Я вважаю що нам треба поговорити.

І знову за дверима лунає роздратований незнайомий мені голос.

— Треба так треба, носить тут вас невгамовних…

Двері відчиняються і я бачу перед собою засмагле неголене лице літнього, але зовсім ще не старого чоловіка. Він дивиться на мене, зіщуливши не зовсім тверезі очі. Я почуваю себе трохи ошаленілим. Шкапа, стіл, стільці, фіранки на вікнах, все як завжди. Все як у Леонтія Григоровича. Хіба що пляшка горілки та напівпуста склянка на столі.

— Пробачте, будь ласка, але я хотів бачити пана Гордейчика. Ми тільки позавчора із ним розмовляли…

— Пити треба менше, — гримнув незнайомець, — я тиждень, розумієш, невилазно тут сиджу, чекаю пенсію…

Він зачинив двері із такою силою, що я ледь встиг відскочити.

Я пройшов декілька разів від вікна до східців із надією, що Леонтій Григорович позве, але в коридорі панувала тиша. Коли я проходив біля віконця вартової, жінка із насолодою пила каву. Мене вона не помітила. На вулиці я дістав з кишені стільниковий телефон, номер Гордейчика стояв першим. Натискуючи кнопку я вже не вірив, що пролунає голос Леонтія Григоровича. Так воно й сталося. У відповідь на моє «алло», пролунав дзвінкий дівочий голос:-

— Це ти, Валерик, скільки ж можна ховатися від мене…

Я відключив телефон. Зоставалося одне, бігти додому, пошукати в поштовій скриньці листа, бо не міг же він з’їхати, не простившись. Поспішаючи додому, подзвонив Людмилі, розповів у яку халепу попав, вона запитала, чи не може прибігти до мене, щоб разом поміркувати куди могла щезнути така людина. І я не зміг їй відмовити, стояв біля магазину «Ліхтарик», чекав поки вона не прибігла, захекана але щаслива.

Листа в поштовій скриньці ми не знайшли. Мовчки зайшли в мій холостяцький барліг із полицями книжок та комп’ютером на столі. Поки Торосова готувала каву, я ввійшов на свій сайт в Інтернеті і відразу побачив декілька коротеньких рядків. «Повертаюся додому, всі мої надії полопалися, як пусті пухирі. Якщо Вона виявить себе надмірно настирливою, тобі досить знищити оцей мій звіт. Але запам’ятай, жодна жінка не буде тебе кохати так палко і віддано, як Вона». Я переписав листа на два лазерних диска, третій примірник зостався на сайті. Не знаю, навіть, чому зробив саме так, але на хвильку мені стало лячно, що лист може щезнути. З кухні долинав брязкіт посуду і тихий наспів жінки, яку я завжди шанував, як кращу з полюбовниць, але й думки не допускав, що вона може стати моєю дружиною. Зоставляючи три примірника, десь у глибині душі, я не можу собі цього вибачити. Мені здається що це виявляння моєї слабкості, що згодом я обов’язково знищу цього листа, знищу не тільки із Інтернету, але й із лазерних дисків. З такими думками я йду до кухні, де бачу осяяне радістю лице Торосової. І звідкілясь, із невідомих глибин душі виринає нестерпний біль, біль за Петра Вовчика, за його батька: якому Леонтій Григорович не подарував довгого життя і великого кохання. Не міг, чи не бажав? Виникло бажання негайно повернутися до комп’ютера, і знищите все, швиргонувши комп’ютер разом із дисками на долівку… І раптом чую лагідний голос Торосової.

— Любий, що з тобою? — Вона підбігає, охоплює мене за шию, притуляється щокою до щоки. — Все гаразд, температури немає. Я тебе притомила… пробач… ніколи в житті не була такою щасливою…

Я ніяк не можу повірити, що раніше вона зраджувала мене, мені боляче переконувати себе в цьому, не можу визволитися від думки, що і пеститься вона, і тріпотить бажанням завжди бути поряд, лише дякуючи гіпнотичному навіюванню. Що Торосова спить, а прокинеться й почне сахатися, бо знову вирине в пам’яті дитяче захоплення головою району, Віктором Леонтовичем Гордейчиком. Ми пили каву, сидячи за столом, лицем до лиця, вона мружила від задоволення очі, муркотіла, як мале китеня, не помічаючи суперечних почуттів, які спалювали мене, блискавками відчаю пронизували мозок. Краще б Леонтій Григорович приспав і мене, ходили б ми із Торосовою наче сомнамбули, щасливі, немовлята в колисці і тільки. Але він люб’язно дарує мені замість дружини коханку, і це може обернутися черговою карою для Торосової, коли в мене урветься терпець жаліти її, або спалахну любов’ю до будь-якої місцевої красуні. Таке зі мною вже траплялося.

Торосова дивиться на мене. Моє мовчання її нервує, моя усмішка здається іронічною і вона починає мене ревнувати до моїх думок. Це вже, розумієте, занадто, але я не маю бажання сваритися, бо Торосова не тільки вродлива, але й дуже хтива в коханні. А ще вона лікар-терапевт. Це ж чудово, коли поряд з тобою завжди знаходиться лікар. Я відставляю чашку із недопитою кавою, стаю перед Людмилою навколішки, кладу голову на її засмаглі шовковисті коліна.

— Люба моя дівчинко, — шепочу, відчуваючи як від хвилювання в мене перехоплює вдих. — Не треба бути такою заклопотаною, навіщо тобі дурні думки, коли я нестерпно бажаю тебе. Дай душі спокій, а мені, в нагороду за любов, оці свої коліна, стегна, сідниці… Пальці Торосової на моїй голові, наче проміні сонця, пропалюють мене наскрізь. Я оголюю її стегна, намагаюся засунути поміж них свою дурну голову, бо вона й справді дурна, бо набита думками про коханців Торосової. Що колись і вони саме так, як сьогодні я, цілували її коліна, стегна, а потім… потім… Я шаленію, стілець не витримує мого натиску, ми падаємо на долівку… Мені б тільки забутися, збігти, врятуватися від гидотних думок про минуле… Ще трохи і я почну гаряче наполягати що нам треба одружитися. Не біда що за віком не будемо мати діточок, але навіщо вони нам…

Ночуємо ми у Торосової. Вона зранку біжить до лікарні, де на неї чекає ціла черга хворих пенсіонерів. Я ніколи не був у неї на прийомі, не знаю як вона поводиться з хворими. Кажуть дуже ввічлива, добра, і що важливо, вона талановитий фахівець. Мені завжди було приємно чути про неї, як про лікарку, добрі слова, і гірко, — злосливі про її постільні пригоди. Я не знаю, за що таким чином помстився мені Леонтій Григорович, але помстився таки. Я не мав підстави звинувачувати себе в смерті Петра Вовчика. Щось не зовсім зрозуміле для мене було в його вчинку. Особливо диким, нісенітним здавався мені сміх коменданта із Печерицею. Людина стріляється, а вони сміються!?. Якось вві сні я опинився на березі Охотського моря, і побачив сина Торосової, який, регочучи мені в лице, гойдався на прозорих трохи зеленкуватих хвилях. Я пірнув в море, щоб витягти його на берег, але чим далі плив, тім далі він віддалявся від мене. Так ми пливли і пливли, поки я не прокинувся.

— Ти ледь не зштовхнув мене з ліжка,— сказала ранком Торосова, — чи воював з кимось?

Я не сказав що бачив вві сні її сина, не хотів турбувати жінку недобрими вспоминами. А може й добрими, хто знає. Вона ніколи не говорила про свого сина, навіть натяку не було. Може Леонтій Григорович позбавив її пам’яті про все недобре? Щоб, коли прокинеться, плюхнулась в таку гидотну життя, звідки вже не випливти.

***

Скажемо так, пошуки Сергія Криги не обійшлися без театру. Комендант табору, Осип Йосипович Маланко, оголосив Сергія, як відомого московського артиста-розважальника. Сергій вийшов на очі табірній публіці сповнений енергії, без звичної йому скутості, і, перш за все, блиснув ерудицією табірного кола. Власне кажучи проспівав табірну пісню.

Чи будеш чекати мене,

Листи мої хтиві читати,

Чи станеш волати одне,

Що більше не здібна чекати.

Після пісень, читав гуморески з архівів КДБ, за котрі письменників засуджували до таборів, або до страти. Обідньої пори комендант поцікавився: чи не занадто сміливо Сергій поводиться на кону? У декого із табірних офіцерів очі на лоба лізли, бо зухвалість збуджувала у в’язнів не кращі почуття.

Сергій поставив питання руба.

— Які почуття збуджує у пана коменданта сучасна влада? Хіба вона не кримінальна? Мені, наприклад, завжди було зайвим почуття збагачення, але ж… з вовками жити… розумієте? Сучасні громадяни придбали собі ікла і нахабою рвуться до влади. Що в такому випадку повинна робити сумлінна людина? Підставити свій карк під ікла звіра, чи відрощувати свої? Та, бачте, ходити пробоєм мене не навчили. У молодих моїх підлеглих ікла зростали швидше за мої. Мене звинуватили в тому, що мені й на думку не спадало. Таким чином саме життя підбурювало на не зовсім справедливі вчинки. В таборі сидять хлопці, які вкрали в шинку пляшку горілки, а хтось краде заводи і його не засуджують. Бо украсти сто карбованців це злодійство, а хапнути мільйон — бізнес…

Добре що в пообіддя Сергій Крига щез, бо заступник коменданта подзвонив таки, оповістив декого в Хабаровську, що московський артист підбурює в’язнів на заколот. Поки з’ясовували яким чином та звідки на терені Магадану з’явився московський артист, Сергій Крига відбув на прикордонному катері від материка на острів Туруп, де на нього чекав рибалка із японського сейнера. Не гаючись, вони посідали в човен, і через дві години були вже в нейтральних водах Тихого океану.

***

Майже рік пройшов, коли зненацька я одержав із Америки листа. Глянувши на конверта, ледь не сів на долівку, бо впізнав на конверті почерк Петра Вовчика. Ще дивніше було, коли, розірвавши конверта, дістав фотокартку, на котрій Петро Вовчик, на узбережжі моря стояв в оточенні якихось жінок, а на пісочку, роздягнений до трусів, сидів Сергій Крига, той самий Крига, котрого й досі шукали на місцевих теренах його друзі по співробітництву.

На звороті Вовчик писав: «Нарешті я доплив до свого берега. Леонтій Григорович хворіє, але кланяється вам, і просить пробачення. Передайте вітання Євгену Печериці. До смерті буду пам’ятати добро, яке він мені зробив. Ваш Петро».

Я ніколи не бачив у Торосової таких величезно-прозорих очей. Вони були, як пухирі на воді, коли на землю зненацька падає злива. Ці очі вже не бачили мене, вони були спрямовані за океан, на той золотий пісочок, на якому відпочивав із родиною діда, її добрі знайомі. Вона не помітила, навіть, коли я піднявся зі стільця і мовчки вийшов з кімнати. Потім на вулицю, і далі до будинку, в якому останнім часом майже не бував. Підійнявшись в своє холостяцьке житло, я включив комп’ютер, ввійшов в Інтернет, і, не гаючись, знищив послання Леонтія Григоровича. Потім прийшла черга дисків. Спочатку я постирав із них запис, а потім довго і зосереджено здрібнював, щоб можна було віднести до унітазу.

Я був короткозорим егоїстом, коли почав дзвонити в своє недалеке минуле, точніше обдзвонювати своїх випадкових партнерок по холостяцькому ліжку. На перший дзвоник ніхто не відповів, на другий озвався чоловічій голос, на третій, впізнавши мене, покликала до застілля Вероніка, викладачка літератури із місцевого університету.

—Біжи не гаючи часу, мені сьогодні сорок, Олександре. Ти будеш кращим подарунком на моє свято.

Як коханка, Вероніка була ні те ні се. Я з огидою подивився на себе в дзеркало. Сивий, старий ловелас. Куди тебе заносить? Невже ти не розумієш, що зрадив собі, що ніколи більше не буде в тебе такої певної жінки, якою була Людмила Торосова. Майбутнє здавалося мені жахливішим, за те що я собі уявляв. Треба було негайно дзвонити до Торосової. Хоча б вибачитися за своє несподіване зникнення. Хоча б почути її проникливий голос. А може краще повернутися до неї, розділити із нею радість? Мене охопив жах: а що як вона зараз надумає полетіти в Америку? Виключивши комп’ютер, я вирішив таки бігти до Торосової, а по дорозі подзвонити, щоб нікуди не пішла. Розчинивши двері, я закляк від несподіванки, бо по східцям, майже бігом… зрозумієте… майже бігом, з наляканими очима, із простягнутими до мене руками, підіймалася моя красуня, моя радість, моя образа, моя ненависть, моя… моя… Далі вже я нічого не пам’ятаю, бо вона охопила мене за шию руками і почала цілувати, цілувати в якійсь дикій нестямі, губи, очі, щелепи, навіть вуха, і весь час щось шепотіла, мурмотіла, і заштовхувала мене до кімнати, а потім далі до ліжка, наче побоювалася, що я раптово щезну, як щез декілька хвилин тому із її затишної кімнати…

***

День був погідний, коли я із дорученням від Леонтія Григоровича поїхав в село Троїцьке, до Валентини Гордейчик. Водій поспішав за вітерцем. По телевізору показували американський вестерн, але я дивився у вікно на гарячі осінні барви лісу, що стояв обіч шляху. Моєї уваги не займала навіть літня пані, мовчазніша за верстові стовпи. Її зеленкувато-блакитні очі на якийсь мить перехопили подих. Думав, вона красуня, а насправді майстриня по фарбам. Була ще одна причина: на той час я був захоплений прийдешньою зустріччю з удовицею Віктора Гордейчика. Більш за все мене цікавило, чому Віктор одружився за Валентиною, а не за Торосовою, яка на мій смак була розумнішою і вродливішою жінкою? Щоправда, Валентина на п’ять років молодша, їй ледь сповнилося сорок. Женихів у неї вистачало. Останнім часом, після від’їзду дочки у Москву, Валентина жила одиначкою в квартирі, котра приваблювала не тільки нового голову адміністрації, але й чималий гурт місцевих бізнесменів. Як уміла, Валентина збувалася женихів, котрі приїздили до Троїцького не тільки з сел. району, але й з Хабаровська. Була чутка, що квартира Валентини начинена майном на чималі кошти. Так що візит мій до удовиці був не зовсім небезпечним.

Валентина мала мене за останнього дурня, і я був згоден з нею. Леонтій Григорович пропонував жінці у своєму листі негайно продати квартиру та їхати з ним до Америки. Вона була певна, що я черговий шахрай, бо про свого батька, Віктор нічого їй не розповідав, та й не знав, мабуть, нічого.

Можна зректися усього: батька, дочки, а потім вже й себе, якщо не вірити, що пропозиція родичів йде від щирого серця. Коли я щиросердо розповів Валентині про свою місію, вона відверто призналася, що після смерті чоловіка живе в повсякчасному почутті страху. Ходять чутки що сьогодні за квартиру можуть вбити, але лячно залишитися без свого кутка, опинитися на смітниках сучасності.

Поговоривши з Валентиною біля години, я порозумів, чим вона привабила Віктора Леонтовича. Жіночка була не тільки цікавим співрозмовником, вона була філософом.

— Російська держава, завжди була скелею, прикрашеною обридлими їй шатами, і нарешті вона завалилася, руйнуючі свої часто-густо взірцеві риси. Розсипалася вона не на шматки, в чому запевняє нас сучасна влада, розсипалася на пісок, який невідступно руйнує духовність суспільства. Образ рухомого писку приголомшує мене. Може й справді в його русі є крихтини золота, але вони непомітні поміж іншими кам’яними крихітками. А пісок, що відомо, має переміщуватися від найменшого подиху вітру. Коли бажання перевищують можливості, на пісочок розпадаються навіть камінці, котрі уважалися суспільством зразковими. Свари, а часто-густо навіть бійки виникають усередині родини. Діти, ще при живих батьках, починають ділити надбане стариками майно, учиняючи пекло в їх рідній домівці. Все це наслідок модного сьогодні спортивного виховання, коли амбіції спортсменів, які не стали чемпіонами, а таких мільйони, переростають в хворобу. Немає в світі нічого жахливішого за міцні м’язи при повній пустелі в голові. Церковне виховання це не духовність, а поразка нервової системи. Тільки дурні та боягузі вірять в творця з його єврейським сином Ісусом… Це є треба додуматися до такого: Бог розіп’яв сина, щоб вбивством врятувати живих. Вбивством, шановні друзі, не рятують, вбивством провокують на вбивства. Якщо наш єврейський Бог кат, чого можна від нього чекати?

Якщо ти кат, сидів би мовчки,

Або скавчав собі по-вовчі,

В пустелі неба кам’яній,

Не звав народи на двобій,

Не тьмарячи людей робочих

Страхіттями небесних дій.

Людина втрачає блискавичну реакцію на загрозу, коли звертається за допомогою до церковного бога. Враження таке, ніби людина розпадається на дві частини: одна частина звертається до бога, друга обпирається на свій досвід. Неузгодження дій викликає хвилинну розгубленість, що майже завжди закінчується трагедією. Людина тільки тоді в безпеці, коли сподівається на власний досвід, або на досвід батьків, котрий передається нам генами, як врода або статура. Але релігійні люди дякують за рятування не батьків, а книжкових казкових богів, наче єврейський парубок Ісус їм дорожче рідного батька.

Я ніколи не міг порозуміти релігійного ідіотизму. Якщо його сприймати як національне знамено, тоді, вибачайте, знаменом може бути тільки геній свого народу: у німців — Гете, у росіян — Петро Перший, українці шануватимуть свого героя Івана Мазепу. А з якого біса я, українець, буду молитися Ісусу, коли моя душу опікає мій Бог Тарас Шевченко. Шевченкові й молюся. А Ісусу навіть євреї не моляться, бо ніяк не можуть порозуміти, що він таке. Якби в рідній нашій Україні збудували храм в якому замість «святих» апостолів на стінах висіли поличчя Кобзаря, а замість молитов лунали вірші Шевченка, ви б побачили скільки там було б народу, і, виходячи з того храму, люди злітали б до неба, і ніяка хвороба не спіткала б їх. Не було б смутку в душі, а тільки сльози погорди за свій народ, за свою Україну, за рідну мову…

Поспілкувалися ми отак з Валентиною Гордейчик, але до згоди не прийшли.

Гніздо родинне святе,

Я берегиня в ньому назавжди,

Коли до волі линуть голуб’ята,

Чи довго їм дістатися біди?

Таким чином вчителька російської літератури переклала українською мовою строфу вірша російського поета Бориса Ручйова. Їхав я з селища Троїцького із почуттям, що чогось недоказав, недоробив. Коли ми сиділи за столом, я відчував як дихає мені в потилицю бліда з косою. Я бачив навіть зблиски від коси над головою Валентини. Але упевнити жінку в тому, що життя дорожче за квартиру я не зміг. Не переконав Валентину і Леонтій Григорович, він назвав день і навіть годину, коли її прийдуть вбивати, але вона тільки посміялася у відповідь. Але сталося те, що сталося. Не угледів навіть міліціонер, якому Леонтій Григорович сплатив чималі гроші за охорону жінки. Валентину Гордейчик застрілив разом з продавцем в магазині п’яний мисливець, якому дуже закортіло випити. А грошей, звичайно, у нього не було. Що сталося далі із квартирою та майном Валентини Гордейчик, я не знаю. Знаю тільки, що її дочку, Настю, Леонтій Григорович спровадив із Москви до Америки, подалі від зажерливих бізнесменів, викиднів «святого» президента Єльцина.

***

З’явився я на світ не там, де мені належало. За довге своє життя я майже не чув української мови, але, хильнувши горілки, починав верзти таке, що лісове товариство від сміху за животи хапалося. Про сучасну Росію, наприклад, я верз таке, що навіть кращі друзі починали жахатися. Але я й зараз наполягаю, що Росія, завжди була скелею, прикритою обридлими їй шатами, отож нарешті й завалилася, руйнуючи усі свої часто-густо взірцеві риси. Розсипалася вона не на шматки, в чому запевняє нас сучасна влада, а на пісок, який невідступно руйнує не тільки земну поверхню, але й її надра. Образ рухомого піску приголомшує мене. Якщо й справді в його русі є крихтини золота, вони майже непомітні поміж іншими кам’яними субстанція ми. А пісок, що відомо, має змогу переміщуватися від найменшого подиху повітря. Коли бажання перевищують можливості, на пісочок розпадаються навіть камінці, котрі досі уважалися зразковими. Свари, а часто-густо навіть бійки виникали усередині родини. Діти ще при живих батьках починали ділити родинне майно, вчиняючи старикам пекло ще на цьому світі. Все це наслідок сучасного виховання, коли амбіції діток, які не сталися зірками, а таких мільйони, переростають у хворобу.

Але про це вже я, мабуть, писав. Писав чи ні? Якщо забули, не починайте перегортати сторінок. Я пропоную продивитися по діагоналі прикінцеву частину, а потім запхати книжку куди подалі, А якщо у вас є час і бажання, подужавши мою хаотичну розповідь, не поспішайте вийти з неї парадними дверима. Вікна в цьому будинку, як ви мабуть помітили, завжди відчинені. Визирніть в перше-ліпше віконце. Якщо в лице вам дихне пустелею, подаруйте книжку обридлому сусіду. Головне, спочатку треба впевнитися, чи не вештаюся я довкола. Бо іноді я ще ходжу попід вікнами зі жахливою думкою що чогось недоробив, забув, наприклад, закласти підмурок під цегляні стіни будинку. А такий будинок це вже та сама скеля, яка згодом розсипається не на шматки зцементованої цегли, а на пісочок, котрий любить переміщуватися від найменшого подиху повітря.

Теревені, що праця облагороджує людину. Що, працюючи, ми здобуваємо собі славу, амбіції, і чимало коштовного майна. Подивіться на мене, де гризота амбіцій, заздрощі, злоба,.. Щось людське в мене прокидається, коли випадає нагода поспілкуватися з дотепними жінками. Що до грошей, я їх не поважаю. Особливо зелені… Офіцери державної безпеки, мріють решту свого віку прожити в пошані, відпочиваючи на чорноморських курортах. А курорт, ось він, поруч… Мій батько, відпочивав на тому курорті. П’ять років відпочинку зробили його мудрецем. Учорашній маруда навчився красномовству у лісових пташок. Тепер я розумію його велику пошану до радянської влади. Вона не тільки ходила по п’ятам, вона вчилася читати думки. Не встигнеш подумати, як опинився на Далекосхідному курорті…

—З глузду з’їхав він, чи що? — думав я собі, слухаючи розповіді коменданта про Сергія Кригу. Комендант здавався мені артистом, бо, озброєний, не хапався за зброю, коли втікав Вовчик, а тільки кричав та махав руками. Яким чином він спровадив до Америки Сергія Кригу я так і не порозумів. Ото й добре…

Останнім часом мені не дуже щастить. Зранку — вітер в лице, в пообіддя — сонце в потилицю б’є, а як завечоріє – комарі та мошва спокою не дають. Та воно б нічого, мошву можна приструнити, я проти мошви мажуся жіночими парфумами. Не дуже коштовними. Купую ті, котрі виробляють містечкові підприємці із місцевих рослин. Наліпки на пляшечках — теж їхнього блискучого розуму діло, бо пишуть, що отой парфум виробляють в самому Парижі. Правда назва у парфумів містечкова «Серцевий». Себто пропонується жінкам від щирого серця. До жінок, умащених «Серцевим» мене не дуже вабить, не подобається дух парфумів і мошві. Як вдихне, так і летить від мене під три чорти.

Але Тетяні Зоріній, пам’ятаєте таку журналістку, «Серцевий» подобається. Бо не дуже коштовний. Ми з Тетяною, якби ото правдиво висловиться, одружилися, чи що. Взагалі мешкаємо в моїй квартирі, на житлоплощі Тетяни мешкає родина фахівців з України. Вони працюють у газеті, із котрої нас виштовхнули у три вирви, так що харчуємося ми завдяки невеличкої платні за житло. На ніч Тетяна намащує шию «серцевим», бо знає, що понюхавши, з ласощами до неї не полізу. Закочуся в ковдру, і буду всю ніч насолоджуватися уявою ласощів з Людмилою Торосовою. Вона вже два роки як…

Звуть мою дружину Тетяною, за прізвищем Зоріна, але відома вона містечковому загалу, як Стелла, себто Зірка. Зіркою вона підписує злі гуморески, Стеллою — добрі. Але гонорари зараз самі знаєте які.

Я пишу дурні романи, іноді — вірші, котрі жодна газета не друкує. Кажуть, не вистачає естетичного потягу. А який може бути естетичний потяг, коли шлунок квилить від голоду, а мозок зосереджений на думці, де б мені прихопити автомата з набоями.

Шлунок схопив мене в полон.

Я їв ночами вартового,

Я іклами в’їдався в нього,

Від щастя плачучі крізь сон.

Я з насолодою пив кров,

Солодку, як вино червоне,

А потім віршем про любов

Життя замолював потворне.

Останнім часом до мене настирливо дзвонить місцевий авторитет Джем. Пропонує за добру платню працювати на нього, себто писати роман про його нелегке життя, про бачення часу. Категоричні «ні» я йому не сказав. Відповідаю, що працюю над книжкою під назвою «Заколот». А яке там працюю. Малюю фантазі, щоб не з’їхати з глузду. До Джема я б пішов, але передбачаю кінець, і той кінець мені не зовсім подобається…