16. Смерть Павлюка з Маліївки

Я подзвонив Марії:

— Ти вдома, можна я приїду?

— Хіба що чаю попити…

— Чаю? Як тебе не розумію, Машо?

— Давай не будемо зустрічатися. Обридло гратися в недомовки. І отой роман твій, хіба самому він тобі не обрид?

Від хвилювання її голос трохи тремтів, і я не витримав:

— На весілля позвеш?

— Скоріше на похорон, — і припинила розмову.

Я ніколи не думав як це буває тяжко втрачати свою найкращу коханку. Думки лягали важкими плямами на серце. «Можливо вона вже спить з Соняшником? Або з Макогоном? Але звідки оте панікерство — на похорон? На що вона натякала?» Я передзвонив ще раз:

— Ти де зараз, на Чорній Річці?

— Тебе це дуже цікавить? Я ж сказала: якщо на чай, будь ласка!

 В голосі Марії гучали сталеві нотки.

Я нашвидку зібрався, але не знав куди їхати. Подзвонив двічі, але вона не відгукнулася. Я не хотів бути настирливим, згоден був попити чаю, але дізнатися таки, що сталося? Чим я їй не вгодив?

Одягнений я стояв і дивився у вікно. Люди сновигали тротуаром, усі кудись поспішали, а я стояв вкінець розгублений, з відчуттям такого одиноцтва в душі, що хотілося плакати. Майнула думка, що межі мною і Марією постала родова ясновидюща Ніна, бо я так і не подзвонив їй після нашої останньої зустрічі. Звичайно, це було нахабством з мого боку, треба було хоча б подякувати. Я набрав номер її салону:

— Завдяки тобі, Ніно, я сьогодні з грішми, чи не посидіти нам в якійсь кав’ярні?

— Зараз ні, я саме працюю, — сказала вона ледь чутно. —Чекаю тебе у себе через годину.

— Нечутно відчинивши двері, ввійшла дружина Настя.

—Я… мені потрібно подзвонити, стільниковий розрядився…

— Візьми мій…

—Але… це вельми приватна розмова.

Настя дивилася на мене як в чомусь провинна дитина.

— Приватна розмова? Ти обростаєш таємницями, Настю?

Вона енергійно захитала головою, проте моя підозрілість від цього не зменшилася. Я раптом порозумів, що втрачаю любих мені людей, і що в цьому повинна саме родова ясновидюща. Мабуть добре таки зачепило Ніну наше студентське минуле. Вирішила обстругати мене, вишколити як прасувальну дошку.

Коли я ввійшов в салон Ніна кинула на мене в’їдливий погляд.

— Не слід так ображати закохану в тебе жінку. Пішов і щез. Чи важко було подзвонити?

—Я думав ти все про мене знаєш, ти ж ясновидюща.

— Жартуєш, як завжди. Добре, проїхали… Нікуди ми з тобою сьогодні не підемо. Я жадаю кохання, не гаючись… роздягайся, я зараз…

Що було далі, кому цікаво, пофантазуйте. Перша любов, вона й справді найсолодша. Повертаючись додому, я вже не думав про приватну розмову дружини. Мені було байдуже з ким вона розмовляла, бо майже весь час подумки повторював одне: «Боже, яка вона гарна, яка іскрометна!..» З незрозумілою самому собі люттю, я думав про її чоловіка, водночас шукаючи можливості стерти його з лиця землі. Знайти Василя Касяновича, щоб напоумив як це краще зробити. Щоб мене не запідозрили вбивцем? Щоб не здогадалася Ніна. Вперше за три роки життя я гримнув на дружину, коли вона повідомила, що з-за клопоту не встигла приготувати вечерю.

 

Андрій Кульбаба приніс мені недільний випуск газети і, ткнувши пальцем у шпальту на першій сторінці, сказав.

— Читай, учора режисера забили… прямо в номері готелю пляшкою шампанського по голові… Що діється, що діється, куди ми крокуємо, на що надіємося… Ти, журналіст битий, просвіщав би народ, куди дивиться прокуратура, що роблять наші суди, чим займається міліція…

Кульбаба так завзято базікав, таким натхненням палало його лице, ніби вбивство режисера пролилося бальзамом на його душевний неспокій. Тепер йому треба було виговорися, почути, що думають про вбивство я, він, вона, вони… Нібито й не п’яний, але здається — трохи не в собі.

Я прочитав журналістське повідомлення про вбивство: «В номері готелю нічого не порушено, режисер мився під душем, коли його вдарили, але відбитків пальців на скляній пляшці не знайдено. Вбивець навіть воду закрив, щоб не наробити зайвої шкоди готелю.»

— Ну що… як? — допитувався Кульбаба, відбираючи і засовуючи газету в кишеню.

— Погано, дуже погано, пане Андрію, почесних митців вбивають, а злодії будують собі палаці, купують яхти та літаки.  

 

Нанайці мешкали тут тисячоліттями,никаючи ослизлими сопками та гущавинами лісів, полюючи на звіра, займаючись рибалкою, співаючи сумних і веселих пісень. Пісні ще де-не-де залишилися, а мову чорти з’їли, прийшли навалами зі своїми облудними богами і не стало духовного надбання народу.

 

Останнім часом, куди б я не йшов, обов’язково наштовхувався на Кульбабу. Я вже не дражнив його, називаючи попереднім ім’ям: бажає людина бути Андрієм, нехай святкує своє нове народження. Якби тільки не чіплявся до мене зі своїми новинами.

— Ви подивіться, пане, що робиться… що робиться в країні. Стріляють серед білого дня. Якби тільки злодії поміж собою, а вчора, чули… яток разом з підприємцем Цукановим спалили. Залізякою підперли, пальним полляли, навіть запальнички не пожаліли, залишили на місці злочину. Зараз я працюю над цією проблемою, як на вашу думку… надрукують?

— Надрукують, пане Андрію, обов’язково надрукують. Ми навчаємо молодь вбивати, не залишаючи сліду. Чув про спортивну мафію: м’язи є, розуму не треба.

Я посував далі, а за мною, ледь устигаючи, важко ступав Кульбаба.

—Я, пане, тут дещо про це написав, чи не допоможете відреагувати?

— Сьогодні в мене обмаль часу, багато роботи.

— Може ввечері зможете?

— Не знаю.

—Але візьміть… на всякий випадок… тут лише чотири сторінки.

Ну, що його поробиш з цією настирною людиною. Вириваю з руки папірці, засовую в кишеню.

— Коли ми зустрінемося?

— Завтра віддам у секретаріат, скажу від тебе…

Кульбаба відразу зник, розчинився в ранковій прохолоді. Він добре знав, що зроблена таким чином його стаття буде обов’язково надрукована в черговому номері. Бо робилося таке ще за часи коли він підписувався своїм справжнім йменням Дім Кульбаба.

 

Писати Кульбаба не вмів, але факти здобував приголомшливі. Так що, обробляючи його писанину, деякі деталі я притримував для своєї повісті. Пономаренко жартував:

— За кожну статтю стребуй од Інтернаціоналу пляшку горілки.

За очі він Кульбабу інакше, як Інтернаціоналом, не називав.

 

Якось, тримаючи в руці черговий номер газети зі своїм нарисом, він сказав:

—Удвох з тобою, ми можемо багато чого досягти. Навіть газету свою заподіяти, наприклад «Кримінальні вісті».

— За які гроші, Андрію, схаменися!

— Була б твоя згода, а гроші знайдуться…

Він явно чогось недоговорював, але я пропускав його балаканину повз вуха. Газет і без наших зусиль розплодилося стільки, що я не встигав перечитувати їхні назви.

 

Наклад газети, коли в ній з’являлася стаття за підписом Андрія Кульбаби, розлітався, як зграя горобців, коли повз неї проходила людина. Цей факт останнім часом особливо цікавив Сергія Пономаренка. Наклад газети зростав, Кульбабу намагалися перехопити інші газети, але я брався за редагування, тільки з умовою, що статтю в газету передаватиму сам. Кульбаба сунувся було зі своєю писаниною в одну із кримінальних газет, але його там не порозуміли. Пішла чутка, що під прізвищем Кульбаби скривається хтось інший. Нашому редактору було байдуже, хто пише чи обробляє матеріали, аби купували газету. Я теж мав чималі вигоди, газетні рядки матеріалів, які я постачав газеті, зараховувалися на мене. Таким чином, не одержуючи гонорару, я одержував преміальні за досконале виконання плану по рядкам власним і авторським.

 

Якось Кульбаба підійшов до мене з проханням.

— Ви, пане, повертайте мені мої чернетки.

Я був трохи шокований заявою, навіщо йому чернетки, які не складуються навіть у підмурок статті?

— Та нізащо, Андрію, чи воно вам треба, щоб одного разу хтось по чернеткам викрив що нариси не вашого інтелекту діло.

—А що ви робите з ними?

— Знищую, пане Андрію…

Звичайно, я не знищував записи,  в надії, що вони знадобляться при написанні оповідань, або повістей на сучасні теми.

 

—А скажіть, пане, звідки вам відомі такі дрібниці про вбивства, можливо ви і є той самий серійний вбивець?

— Звичайно, а хто ж іще. Редактор газети замовник, а я виконавець, і нічого тут не поробиш, бо ж комерція. Треба ж якось наклад газети підвищувати.

—В такому разі я повинен вас арештувати. Ваше признання записано на плівку.

— Іще запишіть, про вибухи в Америці. Замовник — президент, а я виконавець, все що робиться на Північному Кавказі теж валіть на мене. Тільки спочатку треба доказати, найти свідків, щоб все було по закону. А що до нарисів про вбивства, факти мені постачає ваша ж прокуратура. На всякий пожежний тримаю чернетки. Ото буде сміху, коли заказника і виконавця знайдуть поміж вашого загалу, пане слідчий.

Наступного дня все в моїй квартирі було поперекидане догори дном, а в недільному номері вже красувалася моя стаття під заголовком «Як мене прокуратура арештовувала». Ото тарараму було. Довелося мені витаскувати зі схованок і пред’являти прокуратурі скопійовані мною на всякий випадок записи Діма Кульбаби, саме Діма, бо для прокуратури він поки ще, як Андрій, не існував. Прокуратура вимагала з мене первотвір, я показав декілька написаних Кульбабою аркушів, виявилося що писав їх зовсім не Кульбаба, але експертизу чомусь не зробили. На мою думку чернетки було написано не бозна—ким, а людиною вхожою, як у державні, так і в кримінальні кола.

Пономаренко застерігав мене:

— Дограєшся ти хлопче, в Росії злодій на злодії сидить і злодієм поганяє.

 

Темні діла влади

 

Я  тільки-но повернувся з редакції і поставив на плиту чайник, як подзвонила Марія.

— Негайно приїжджай до мене на ділянку, якщо є готівка, бери таксі, і не маєш — бери. Я розплачуся.

Вона була не на жарт схвильована, і, виключивши газ, Не відриваючи від вуха стільникового телефону я почав перераховувати все, що в мене було розштовхане по кишенях.

Що трапилося, Машо, злодії обчистили ділянку?

— Ні… Приїдеш побачиш…

Я птахом злетів з третього поверху, підскочив до хлопця, що сидів у новенькому японському автомобілі.

— Брате, я журналіст місцевої газети, ось моє освідчення. Підкинь, будь ласка, до ланів сільськогосподарського…

— Саме куди, там ланів на безліч гектарів?

Він навіть оком не повів на моє освідчення, просто сказав:

— За п’ятсот поїду.

Я вже знав що буде саме п’ятсот, на таку дорогу грошей у мене вистачало, а назад можна буде доїхати автобусом.

Машина рушила. Водій дістав із портсигара сигарету, але закурити передумав.

— Негайні справи? — спитав.

— Подзвонили, щось трапилося, але не говорять що…

—В таку добу живемо: мовчання — золото… Читаю вашого Кульбабу, таке навкруги діється. Їдеш і не знаєш, повернешся, чи заб’ють по дорозі.

— Сьогодні всі затято тримаються за злочинний світ. Спортивна мафія спеціалізується по малому бізнесу, дачні вартові — по металевому бруку. Ламають все, що на око впаде. Люди пишуть президенту, щоб заборонив приймання бруку, але тому все по фені. Для нього — це зазіхання на малий бізнес. А що познімали дроти з електричних стовпів, порушили електричні підстанції, залізні дахи із будинків познімали, це нікого не хвилює.

— Темні гроші вкладаються в темні діла, аби давали прибуток.

Водій тільки й вспівав кивати головою і знизував плечима: мовляв, я маю рацію, але хіба сам президент не таким же чином заробляв свої перші гроші…

Домчали ми хвилин за двадцять, водій спитав, чи не почекати, але я махнув рукою.

— Якщо знайдуться пасажири, працюй, бо я не знаю наскільки мене тут затримають.

Марія зустріла мене біля вагончика, в правій руці садові ножиці, в лівій — жмуток запашних стебелин смородини. Кивнула головою на двері вагончика.

— Там… на тебе чекають.

Двома сходинками я піднявся у вагончик. На койці напівлежала літня людина, одягнена в бридке ганчір’я, давно неголена, не мита, з синцем майже на всю праву щоку. Майнула думка — забрів на ділянку якийсь шелихвіст, а Марії робити нічого, відірвала мене від бажаної вечері. Побачивши по виразу лиця, що я не зовсім задоволений цією подорожжю, мужчина заговорив першим.

—Я тільки-но виліз з могили, не добивши, поховали, а я, бачте, пробудився… Пощастило, бачте, доля подарувала ще один шлях від могили до могили. Якщо Півень дізнається, мене роздеруть на шматки собакам…

Я не відразу втямив про якого півня йде мова. Мені просвітила Марія.

— Півень… Сергій, голова фірми по охороні дачних об’єднань. Був охоронцем у Макогона, а тепер має свій бізнес, і десятки забитих людей на совісті.

Я не відразу втелепав.

— Про яких людей йде мова?

— Про таких, як я, — намагаючись встати з ліжка, сказав незнайомець. — Працюють у Півня взагалі учорашні вихідці із таборів. Документів вони не мають, вдома їх ніхто не чекає. Працюють за буханку хліба в день, а якщо хто захворіє, його відправляють до лісу, ніби за дровами, а там сокирою по голові і в яму. Я з документами до Півня попав, приїхав з Полтави до брата, а брат, поки я їхав, наказав довго жити. До Півня мене відправив капітан міліції, паспорта в мене відібрали, назначили вартовим якогось садового товариства. Вдень я повинен був обходити ділянки, примічати де що є залізне, а вночі приїжджали на машині люди, трощили дахи, виламували водопровідні труби, вантажили залізні джбани, місткості, висмикували із огорожі шматки залізничних рейок. Навіщо дачникам такий охоронець! Дзвонять Півню, а той мене — в ліс дрова готовити на зиму. Там і поховали. Спочатку, правда, довго били, хто ногами, хто дрючком. Примусили копати собі могилу. На глибоку в мене не вистачило сили. Мені на диво поталанило, очухався, виліз… приповз оце сюди, а далі як бути не знаю…

Микола Степанович Врабій, полтавчанин, п’ятдесят вісім років. Це з його слів, а документами Врабія Півень достовірно давно вже нагородив терориста, якого давно розшукує федеральна служба безпеки. 

Поки я їхав, Марія накормила Миколу Степановича, мені довірила якимось чином помити його, переодягти і доставити в містечкову лікарню. Щоб виграти час і підібрати потрібні слова я трохи помовчав. Те, що пропонувала Марія, на мою думку, було не кращім рішенням. Якщо мені навіть пощастить укласти хвору людину в лікарню, лікарі обов’язково покличуть міліцію. Бо на лиці, тілі І, особливо на потилиці хворого — очевидний кримінал. А що до міліції, звідти Микола Степанович знову потрапить до Півня, а далі — на шмаття собакам.

Треба було їхати укладати угоди з лікарями іншого міста. Найближче село Троїцьке, там живуть знайомі нанайці, але, знов таки, якщо люди Півня натраплять на розриту могилу, він весь Далекий схід переверне, а воскреслого з мертвих знайде. Але як це об’яснити Марії? Почнеш об’ясняти, обов’язково приведе хворого до себе, буде лікувати сама, тоді вже повість свою мені доведеться продовжити пошуком трупів Марії та Врабія. Але такий сюжет мене не влаштовував.

Я подзвонив Олексію Гриздренкові. У нього була своя машина «Нива» і приватний будиночок у селі Польотному. Приїхав він вже в смерках, всі турботи по Врабію взяв на себе, бо виявилося, що батьки його теж з Полтави, а нам з Марією порадив тишком-нишком роз’їхатися по своїм домівкам. 

 

Я — це Абсурд

 

Коли, прочитавши деякі частки мого роману, Ніна спитала, чому я жодного разу не назвав імені і прізвища свого головного героя, я не знайшовся, що відповісти. А справді, оте Я, від ймення котрого ведеться оповідання, що воно таке — оте Я? Це ж не моя постать, хіба я справді такий бабій, яким показує себе розповідач? Деякі рисі свого характеру, своєї долі, я, можливо, дарую літературному Я, але хіба вони не властиві кожному з нас? Ні, шановні друзі, Я — це абсурд! Така собі безтілесна постать, що тільки й вміє язиком молоти. Про що базікає, сама не знає, але пригамувати себе не може. Пиши — не пиши, читай — не читай, життя наше собаче котиться під уклін. Ми вже не люди, ми тільки іграшки в ляльковому театрі. Покажуть нам пальця — регочемо, плюнуть в лице — тріумфуємо від задоволення, ще й показуємо отого плівка друзям, похваляємося: знаєте хто ощасливив! Майстер сучасного гумору! Він опльовує нас, а ми сміємося, радіємо. Бо таке наше життя, радіти більш немає з чого. Заможні люди дітей не заводять, бо переб’ються за батькове майно, а злидарі думають: який в дітках сенс? Їх кормити, одягати, вчити треба!..

Звичайно, я так не думаю. Що сам діточок не маю, так мені ще тільки тридцять три. Ще не знайшов жінки, яка б завагітнівши від мене, відчула себе щасливою. Мабуть доля моя така, або лицем не вийшов! Жінки ж вони розсудливі пішли: дивиться на коханця і думає: які плоди ця рослина принесе? По-перше, заможнім ніколи не стане, вдача не та, по-друге, якщо народиться синок, буде собі байдикувати в мріях, як батько. Ну, напише він роман, один напише, другий, але хто той роман купуватиме? Хіба що оті, про кого він пише? Після першої книжки махатиме крильцями: письменник авжеж! Після другої почне пити, бо нарешті порозуміє, що нікому сьогодні його романи не потрібні. Скільки останнім часом згоріло горілкою молодих талановитих літераторів! Був будинок літераторів, а де він зараз? Віддали членам партії єдинорогів, бо, письменники, бачте, не всі підтримують державну політику. Щось їм, нахабам, не подобається в тій політиці. Вони думають не так, співчувають злидарям, пенсіонерам, безпритульним діткам! Ото ж і зробимо їх безпритульними, нехай знають як відвертатися від дарованої Богом влади…

Ото ж я й кажу: Я — це абсурд. Постать, яка протиставить себе усьому що робиться в державі. І підбурює до заколоту слухняних.

На щастя, таким бачить мого героя, по йменню Я, не кожний читач. Пліснява в країні — найгірше із того, що може існувати в суспільстві. Мій Я — злизує плісняву, язиком злизує, кривлячись і скавулячи від огиди. Але ж хтось таки повинен це робити. Якщо не Я, то хто?

Ось такий він мій сучасний герой — Абсурд.

 

Чоловік Ніни — наш викладач

 

Ніна міряла кроками свій невеличкий салон. Я дивився у вікно, яке виходило на привокзальний майданчик. Там сновигали автобуси, машини, перехожі. Особливо багато було молодих жінок з оголеними по самі груди черевинами. Спідниці ледь приховували сідниці. Не дивлячись на Ніну, я запитав:

З якого бісу молодь напучує себе хворобами, невже оголене тіло вразливіше прихованого?

— Пересторога проти моди — ніщо. Мавпування підтримує теорію Дарвіна.

Ніна одягалася в довгу, по кісточки спідницю і кофтину навипуск. Такою вона була завжди, спокусниця, одягнена так, щоб показати себе трохи недоладною. Але очі парубків помічають саме приховане. Я й досі не втямлю з якого бісу Ніна обрала в коханці саме мене. Я не вродливець, вчився так собі… не гірше й не краще середнячків. А Ніна тільки на відмінно. Щоправда, журналіста з неї так і не зробили. Все що вона писала оздоблювати доводилося мені. Навіть дипломну роботу. Її я написав з блиском, бо сучасну поезію знав як ніхто інший в університеті. Наш зв'язок з Ніною припинився, коли її залишили викладачем при університеті, а мене направили у забутий богом куток Хироманського краю. Листувалися ми з Ніною недовго, не пам’ятаю вже, хто першим не відповів на чергову ластівку. Мабуть таки я, бо мої відрядження від газети тривали іноді два-три тижні, і не всі листи попадали до мене в руки.

Поцятковані осінніми барвами дерева за вікном стояли нерухомо. Ніна безупинно сновигала за спиною від шкапі до стола і зворотно. Чимось вона була занепокоєна. Два тижні ми були коханцями, а прибігав я до неї щодня. Минулої ночі моя дружина Настя не прийшла додому, я оповів про це Ніну, і тепер стояв, чекав від неї будь якої відповіді. А вона дріботіла по долівці каблучками, не звертаючи на мене уваги. Я обережно кахикнув, вона зиркнула на мене, мовби не могла собі пригадати хто я і як тут опинився. Від такої зневаги мене охопило холодним потом. Вона сіла по той бік столу, я — напроти.

— Ти, бачу, звинувачуєш мене, — мовила вона так тихо, що я скоріше довідався ніж почув. — Ти можеш вибачитися перед дружиною, вона, якщо кохає, простить…

— Ніно!

— Не вибачить, ще не пізно повернутися до Марії.

Вона дивилася на мене невидющим поглядом.

—Я не дурень щоб вдруге вчинити помилку. Думаєш я бабій, Ніно, ні… пестуючи іншу, я завжди в уяві тримав тебе.

—Але я одружена…

— Ти його кохаєш, хто він, твій чоловік?

—Атож. Хто він насправді? Людина, яку я потай ненавиджу, бо змушена займатися ось цією гидотною, щоб підтримувати в ній життя. Ти, мабуть, вже забув декана Віктора Семеновича Порохню. Велетня з трухлявими тельбухами. Ти ж тоді від’їхав, наче втік, не знайшов хвилинки попрощатися. А коли не відповів на останні мої листи, листи розпачу і зневаги, Семенович допоміг мені, підтримав у скрутному стані. Але ж скільки років йому було! Три роки він лежить прикутий до ліжка. Захворів відразу як почала рушитися радянська держава. Він що у нас викладав, марксизм-ленінізм. І раптом, все, що було надією людства, перетворилося в щось гидотне. Він не міг пережити поразки, намагався отруїтися. Саме у тому часі заподіяла собі смерть відома ленінградська поетеса Юлія Друніна. Порохня вчився в Ленінграді, зустрічався с поетесою на поетичних вечорницях, любив її вірші, дещо навіть перекладав українською, бо родовою був з Полтавщини. Але перекладав на свій лад, життєву спадщину поетеси знаряджав своїм баченням проблеми, вносив свою особисту поетику. Заворожив мене Порохня глибиною почуттів, та, бач, не думала я, що розумний, добре освічений, накачаний м’язами велетень зів’яне, як видерта з рідного ґрунту рослина, захворіє відлунням минулого, не подумавши на яку долю полишає мене. Навіть отруїтися як слід не міг… Якось, пам’ятаю, він переклав декілька рядків відомого вірша поетеси. Щось там було саме про мене, біла сніжинка що тане на чорних долонях. За яким бісом, думаєш, я зайнялася ворожбою, розчавила себе під буденним навантаженням долі. Ось послухай що він писав.

Ніна встала з-за стола, повільно підійшла до вікна, де декілька хвилин тому стояв я, вслухуючись у легке дріботіння її каблучків. Читала вона повільно, виразно, з глибоким почуванням поетичного малюнку, і вже на третьому з рядків голос її зірвався, на хвилину вона замовкла, давлячись сльозами, але примусила таки себе дочитати вірш до кінця.

 

А сніг все літає, у чорну долоню спіймавши

Білу сніжинку, спалахує деревом ніжність.

Вічності прагнеш, під дерево ніжності впавши,

Щастя жадаєш, вдивляючись в сонячні брижі.

 

Добрим бо важче, натхненно спрямованим важче,

В роздумах духу людину катує безсоння.

Дівчинко люба, які ж ми з тобою ледащі, —

Біла сніжинка зникає на чорних долонях.

 

Біла сніжинка на чорних долонях, звичайно Порохня мав на увазі свою дружину. Але для мене Ніна не була білою сніжинкою на долоні чорної долі. Я підійшов зі спини і почав зривати з неї одяг.

—Я не дам тобі розтанути, чуєш! Ти повинна бути моєю дружиною.

Коли вона повернулася лицем до мене в її карих очах я побачив загрозу наростаючого вибуху. Але мені було байдуже, що буде далі. Я зґвалтував Ніну в прямому значенні цього слова. Прямо на долівці в квадратних плямах сонячного світла. Вона плакала, плескалася в брижах моїх обіймів, я пив її солоні сльози, безперестанно нашіптуючи:

— Під дерево ніжності… сніжинка теж мені… Я здмухну тебе з чорної долоні, чуєш, люба моя стерво!... Здмухну…

Зімліваючи від насолоди в обіймах коханки, я подумки шукав можливість знищення прикованої до ліжка людини. Рослинне існування з гумовим приладдям замість тельбухів. І Ніна повинна все це мити, ладнати, нюхати! Мене сіпало від ненависті. Якби ще на війні, або в аварії якійсь, а то, бач, сам влив собі у шлунок якоїсь отрути. Та, бач, всю висмоктати не вистачило мужності. Вирішив надавити на жалість! Микайся, дружино, зі мною хирявим. Недотепа чортів…

Правда потім вже за чаєм, коли вгамував ласощами розлюченість до Порохні, якого пам’ятав ще досить молодим, завзятим в читанні лекцій, в дружніх зі студентами розмовах, викладачем, потім, після чаю, я вже не бажав йому смерті, не шукав засобів знищення. Коли вже впряглася Ніна в таку долю, будемо тягти її разом. Можна знайти людину, яка за платню згодиться доглядати за хворим: мити, кормити, годити… А нам з Ніною вистачить моєї однокімнатної квартири. Чи погодиться на мою пропозицію Ніна? Можливо не одразу. Але ж поступилася вона сумлінням, підхопила облудний бізнес матері… родова ясновидюща! Але ж їй вже за тридцять, самій час заводити діточок. Сумління — сумлінням, а  життя — життям.

Того ж вечора Ніна запропонувала піти разом з нею, провідати Віктора Семеновича. Все ж таки приклав він свою мудру долоню до мого неосвіченого лоба. Цей афоризм Ніни мені не зовсім сподобався. На сьогодні марксизм-ленінізм Порохні вже нічого не значив. Його поховали разом з радянською владою. Залишилися тільки дрізки, подібні Віктору Семеновичу.

Я відмовився йти негайно, мені треба було трохи підготуватися, а головне, порадитися з Ніною, а можливо навіть з психологом, якого наслідку можна чекати він нашого відвертого зізнання.

Але ж піти треба було таки, треба було якось відновляти втрачене.

 

Знову Марія

 

Три доби минуло і ось тобі на — відчиняю на дзвоник двері, а на порозі Марія.

— Можна? — питає.

— Будь ласка, оце вже чого не чекав, так не чекав.

—А я думала, що забув вже, за три доби жодного дзвоника?

Я не став нагадувати про нашу останню розмову, коли вона на мою пропозицію прийти зухвало відгукнулася: хіба що чаю попити… та ще й запропонувала: давай не будемо зустрічатися. Мужику втрачати вродливу жінку завжди болісно, але ж не упадати перед нею навколішки. Не будемо, так не будемо. Зустріч з Ніною затьмарила не тільки розрив з Марією, але й не зовсім мені зрозумілу витівку дружини Насті. Тільки третьою доби після зникнення прислала листа, що у неї гаразди, просила дати згоду на розлучення. Не життя — фантастика! А тепер ще оце появлення Марії. Я вирішив, що забігла вона по негайних справах. Але, пройшовши на кухню, вона дістала з сумочки пляшку коштовного італійського вина і дві блискучі кінви.

  Надіюсь, ти не дуже гніваєшся на мене. Якось все так сталося, ти одружений, а тут — Соняшник… почав натякати, що… тільки смішно це все, він прийшов сватати мене за Макогона. Розумієш, я — дружина Макогона, головного місцевого авторитета! Соняшнику я вліпила ляпаса, а Макогонові сказала — ні. Ніколи і нізащо, краще я назавжди буду ходити в коханках любої мені людини. Себто, я повертаюсь до тебе, любий. Довго втримувалася, але вгамувати хіть мені не вдалося.

Як тут бути: сидить проти мене жіночка, лице в ластовинні все, наївні блакитні очі, але ж статура яка! Звичайно, я кохаю Ніну, кохаю безтямно… — І раптом вибух сміху: — саме — нестямно, в сенсі — без тями, без здорового глузду, а несамовито бажаю оцю, ледь не втрачену за останній час коханку. Відкупорив вино, розлив по блискучим кінвам.

— За тебе, Машо, за твоє мудре рішення.

— Ти маєш на увазі Макогона?

— Не ти Макогонові потрібна, а мільйони твоїх батьків. Так просто він від тебе не відчепиться.

Марію, бачу, здивувало моє зауваження.

— Звідки тобі відомо?

— Що, Машо, відомо?

— Про мільйони на моєму рахунку.

—Я б міг зараз басувати перед тобою, грати дурня, але про те що в тебе є рахунок і на ньому гроші не вперше чую. Про два мільйони чув, але що для Макогона два мільйони російських карбованців. Це те саме, що для мене — дві копійки. Незабаром ти можеш одержати в спадщину мільйони доларів, Не один,  і не два мільйони. І Макогон про це знає. Але згодою на одруження ти укладеш вирок своїм батькам. І собі теж… Вирок до вищої кари. Твої батьки цього не розуміють…

Марія не дала мені договорити. Вона вскочила на ноги, і зблідла так, що навіть ластовиння на лиці стало білим.

— Ти що несеш… які батьки, які долари! Чи не захворів ти, друзяко!

Десь хвилин з десять я спостерігав як вона босоніж бігає з кухні в коридор, потім в кімнату і зворотно. Коли вона трохи заспокоїлась і сіла за стіл, я запропонував випити.

— Спочатку втопимо себе в кінвах, а потім вже я викладу тобі все що знаю. Я таки зустрічався з твоїми батьками. Вони просили не повідомляти про те та се, але ж… самі того не розуміючи, вони ставлять під загрозу твоє життя. Про їхнє я вже мовчу, вони балансують на лезі бритви… А вино, Машо, й справді смачне. В якому супермаркеті купувала?

— Ти мені зуби не заговорюй, розповідай що знаєш.

Марія пожадливо проковтнула ледь не половину кінви італійського білого вина. Я пройшов до кімнати, взяв з полиці стільниковий і набрав номер Василя Касяновича Гориня. Я повернувся на кухню, присів до столу, а Горинь все ще не виходив на зв’язок. Нарешті пролунав його, як мені здалося, сонний голос:

— Так, я слухаю вас… трапилось щось надзвичайне?

— Ми з Марією у мене… Ви мусите негайно приєднатися. Є недовга балачка…

Я знав що Василь Касянович порозуміє мене і приїде з дружиною. Я на той час ще не бачився зі Світланою Георгіївною, але, чесно признатися, чекав на неї з нетерпінням серця. Бо дуже багато казок начувся про її амурні походження. В очікування гостей, ми з Марією допили вино, закусуючи ми знайденими в мене цукерками. Горині, як я й передбачав, прийшли удвох. Поки батьки зі слізьми і балачками віталися з Марією в коридорі, я стояв у кімнаті біля вікна, пильно озираючи подвір’я. Бо не виключав думки, що за подружжям Горинів можуть слідкувати люди Макогона..Але таксі від’їхало,і жодної машини, яка б викликала в мене підозру, я не побачив.

Я відчув себе багаттям коли очі-в-очі ми зустрілися зі Світланою Георгіївною. Незважаючи на свої під п’ятдесят, вона й справді показувала себе жінкою неземного походження. Мені було соромно перед Василем Касяновичем, бо я тільки й знав, що зиркав на його дружину. Вона притягувала мене як магніт притягує крицеві вироби. Я сказав Марії:

— Викладай все, що є на тему: Макогон у твоєму житті.

Але Марія тільки хитала головою, бо дивилася на батьків ледь не тими ж очима, якими я дивився на її неньку. Тоді я виклав перед ними все, що знав. Розповідав я недовго, хвилин десять не більше, але цього було досить, щоб ґрунтовно освідомити Василя Касяновича та його дружину по суті справи. Як я помітив вони двічі перезирнулися, мабуть дещо з моєї підозри мали вже на увазі.

— Через годину зустрінемося, — сказав Горинь доньці, коли подружжя, подякувавши мені за звістку, рушило з квартири.

Стоячи біля вікна, я спостерігав як Горинь з дружиною неспішно рушили до автобусної зупинки. Мені було цікаво, чи озирнеться Світлана Георгіївна, чи поведе оком на моє вікно. Навіть загадав: якщо зиркне — обов’язково навідається до коханця своєї доньки, інакше вона зовсім не така, яку я завжди тримав в своїй уяві.

— Що ж нам тепер робити? — питала мене Марія.

— Про це нехай подбають батьки, — відповів я.

На душі було тоскно, дуже тоскно. Півгодини ми просиділи мовчки. Я мріяв про вовчі ікла, або про крокодилову пастку. Вовки ті вимруть, або перетворяться в собак, залишаться на землі лише алігатори, чи як там їх сьогодні звуть — олігархи. Вони вже існують на землі мільйони років. Незабаром людство обросте вовною, і знову опиниться на гілках дерев. Правда живитися буде не бананами, а полюючи одне-на-одного. І насолоджуватися, побачивши у воді свої скривавлені пастки.

Марія пішла і ми навіть не поцілувалися. Але ж приходила вона займатися коханням, як це було раніше. Потім подзвонила Ніна, попередила щоб не хвилювався, якщо не застану в офісі.

— Порохня почувається як ніколи гірше. Здається мені, що він доживає останні хвилини. Вибачай, але я повинна бути при ньому…

Звичайно так воно й повинно бути. Мабуть вона оповіла таки чоловіка про нашу зустріч, а можливо й про домовленість. Ото ж йому і погіршало. Порохня буває спокійною тільки у затишку. Щоб ні машин, ні вітру, ні гарцюючої босоніж дітвори. Кожен з нас буває повинен у чиїйсь смерті. Не зайди я в салон родової ясновидющої Марії, так би він і паразитував на особистості молодої жінки.

Ранком наступної доби Ніна подзвонила:

— Віктор Семенович бажає тебе бачити, прийди, будь ласка.

Вона назвала мені вулицю та номер квартири в новому фешенебельному будинку. Відразу виникло питання, за які кошти вони її купували. Вартовий в коридорі навіть не спитав до кого йду, тільки гостро зиркнув, відірвавши очі від книжки. На другий поверх я йшов пішки. По вікнах — квіти, долівка з кольорового кахлю, на стінах мозаїка. Живуть же люди. Тут аромати, а в під’їзді, де я мешкаю, повітря, як на містечковому смітникові. Двері мені відчинила похилого віку жіночка, як я потім дізнався, мати Петра Семеновича, Вероніка Матвіївна. Ми промовисто переглянулись, її очі на поораному роками обличчі, сяяли зовсім по-молодому.

— Ви вже лишку не кажіть синові. Знаєте, який він нервовий. Для нього ви з Ніною лише знайомці.

Я ледь втримався щоб не кинутися Ніні на шию, такою несподівано вродливою вона показувала себе в своєму домашньому убранні. Дивувало мене й те, що мати Петра Порохні в побутових питання підтримувала невістку.

— Посидьмо в гостинній, — вказала Ніна на одну із дверей. — Здається Семенович знову знепритомнів, або заснув.

«Жити слід легко, — подумав я собі. — Салон Марії дає чималий прибуток, усяка омана сьогодні приносить великий прибуток…»

До крах схвильований несподіваним відкриттям, особливо підтримкою Вероніки Матвіївни, я присів поряд з нею на диван, а Ніна тим часом розчинилась в своєму необмеженому двома, або навіть п’яти кімнатами помешканню.

— Бідна дівчина, — зітхнула Вероніка Матвіївна. — Пам’ятаю перші роки їхнього сумісного життя. Збираються викладачі університету на якусь вечірку. Посуваються по вулицях гурбою, але куди б не йшли, Ніна завжди трималася на поштивій відстані від гурту, бо, як казав син, вона не входила до загалу науковців, яким він завжди показував себе. А вона ж — вродливиця. До неї чіпляються перехожі молоді люди. Їй би махнути рукою, та й піти по своїх справах. А вона, що вона… Навчилася вже впливати на причеп презирливим поглядом, а від нахаб відбиватися солоним слівцем. Чимось мого Порохню не влаштовувала молода красуня, іноді, коли вип’є, прасував її огидними допитами про студента, з яким вона зустрічалася останні два роки в університеті. Мабуть тим студентом були саме ви. Петро завжди таким був, нервовим і впертим. А після спроби самогубства, я б сама його добила, якби не Ніна…

Вираз глибокого суму на лиці матері на хвильку змінився гримасою люті, а очі кресонули хижим зблиском. Вона ненавиділа сина за його вчинок, бо покрите жмурами лице матері, очевидно розкривало її багаторічні страждання.

— Як сталося, що ви тоді розминулися з Ніною, вона ж так кохала вас?

—Я писав їй листи, але вона не відповідала.

— Писали на університет, звичайно. А не доходили, бо знайшлися підлабузники, які передавали їх моєму синові. Він зробив все, щоб занапастити життя молодій жіночці. Ваші листи я зберігаю, Ніні їх не показувала, не хотіла, добавити лишку до Петрової отрути. Вони при мені, оті листи, з поштовими печатками. Все як слід. Хотіла віддати їх після смерті сина, але сьогодні повертаю їх вам…

— Добре… тільки так, щоб не бачила Ніна.

— На вашу думку це чесно?

—Я не хотів би щоб ваш син помер. Все ж таки якийсь час він був моїм вчителем.

Охоплена глибоким струсом, Вероніка Матвіївна, відсунулася на кінець дивана і дивилася на мене, як на щось й досі їй невідоме.

— Як так можна… Петро поламав вам життя, і ви жалієте його?

— Завжди залишатися людьми, хіба це погано?

— Релігійне непротивлення злу, ви що… віруючий?

—Я надто люблю життя щоб бути віруючим. Мене виховувала світова література, вона мій Бог.

— Мій Бог — повага до кожної розумної людини. Не люблю фанатизму, особливо релігійного. Усі нещастя людства від облудного виховання. Переляком можна виховати хіба що страхопуда.

Вона витягла з кишені, і, тепер сиділа, тримаючи в руках декілька старих, вже пожовклих конвертів. Вона наче чекала приходу Ніни. Я не міг їй заперечувати, хоча ледь втримувався від бажання схопити листи і викинути геть у розчинене вікно. Правда, це були суперечливі почуття, я вже забув про що писав тоді, про що думав, на що надіявся. Ото ж, було ще одне щемливе бажання — прочитати листи наголос у присутності Ніни і Петра Семеновича.

— Що з вами, мамо? — вигукнула Ніна, спіткнувшись очима на папірцях в руці матері.

— Все добре, доню… оці листи, адресовані тобі, не втямлю тільки кому повертати. Я їх знайшла в теці Петра…

Ніна підбігла і, вихопивши листи, почала нервово переглядати написи на конвертах. Очі її хижо звузилися, губи посиніли, вона ледь втримувалася щоб не швиргонути листи в лице Вероніки Матвіївни.

—І ви й досі мовчали! — вигукнула вона і цей її крик скидався на стогін падаючою в прірву людини.

Я не знав як мені повестися в цьому випадку, я завжди був нечутливим до жіночих сліз, але гнів Ніни зворушував мене. Раптом вона рвучко повернулася до мене, впала головою на груди, і заходилася в такому розпачу, що я вже не знав як її заспокоїти.

Раптом вона підняла голову, витерла долонею сльози.

— Треба кінчати з цією історією, — промовила, карбуючи слова, — Вона тривала так довго, бо про ці листи я нічого не знала. Мені залишається лише плюнути йому в лице. Безсоромна тварина…

Вона схопила мене за руку.

— Ходімо звідси, — нехай він подавиться моїм майном, нехай за ним смерть доглядає, катує його, та щоб як можна довше. Ходімо негайно.

На декілька хвилин вона щезла, а з’явилася одягненою в класичного покрою костюм, з валізою в руці.

— Передайте Петру моє вітання, воно втішить його!

Я нахилився і поцілував Вероніку Михайлівну в холодну як крига щоку.

—Я вас попереджав не поспішати.

Вона втримала мою руку.

— Все добре, синку, саме на це я й сподівалася. Кожна людина сама собі торить шляхи. Мій син вибрав не кращій…

Вже через годину ми були в салоні ясновидющої Марії.

—З цим теж будемо кінчати, — сказала вона. — Все це приладдя, вивіски, реклами… геть-геть все на смітник. Нам з тобою вистачить цієї халабуди, вона краща за ліжко в гуртожитку.

Ніна жодного разу не спитала де та як я живу. Але запрошувати її до себе, в свою занедбану однокімнатну п’ятиповерхового будинку хрущовського проекту мені було соромно. Засипані недокурками східці, тютюновий дим, розмальовані матюками стіни. А головне — сморід, що пробивається навіть в замкову шпарину дверей. Я звик, звикла Марія, яка чималу частину життя мешкала в загниваючій від старості хатині.

Треба сказати що безпритульні бурлаки були в захоплені від викинутих Ніною речей. Дехто визвався допомагати, але я запевнив хлопців, що все це повинен зробити сам.

 

А як же, — спитаєте, — героїня мого роману Марія Горинь? Не поспішайте шановний читачу, все в моєму романі тільки починається.    

   

Світлана Георгіївна назвала мене бридким тарганом тільки за те, що я відмовився від її запрошення перебратися в подаровану квартиру.

—Я певна, що в пеклі так не смердить, як у вашому смітнику. У підвалинах будинку дохлий пацюк на пацюкові лежить і дохлий же за ними стежить. Щоб хирявих діточок не народили.

Світлана Георгіївна була носієм чорного гумору. Грошей у неї було хоч греблю гати. Про себе вона казала: я живу з ризиком для життя, але ж живу, тоді як ви, пане журналісте, тільки побутуєте.

Тоді я теж починав гуморити, пучив на неї очі і, цілуючи руку, в награному розпачі мимрив:

— Порозумійте й ви мене, Світлано, друзі почнуть питати, за що мені такий подарунок? А донька ваша, а, нарешті, Ніна! Теж, мені скажуть, сучасний Казанова. А як плітки підуть, жінки обсядуть, що не продихнути. А як же я без вас, без такої завзятої коханки, без такої дослідниці чоловічих можливостей…

— Казанова хіба не рицарське призвістко? Дурень ти, хлопче. Я не зіпсована жінка, як ти думаєш, я велелюбна пестунка, знаттєлюбна, нарешті. Хворого мужика я за кілометр по його духу впізнаю, а здоровому дарую віру в його можливості. Чи може з донькою моєю тобі краще було?

Розмовляючи, вона неспішно ходила моєю невеличкою кімнатою, від вікна до коридору. Я не міг не любуватися її граціозною ходою, граючим промінцями тілом. Таких вродливиць на світі пошукати. Чого подружжю  Горинів, у житті не вистачає? Що їх так захоплювало в минулому житті, що вони не знаходять собі місця в сучасному. Вечорниці з юними дівчатками по саунах? Чи мрія про велич майбутнього людського суспільства. Хіба це не щастя, коли всі люди на землі мають своє житло, мають своє діло, вищу освіту. Про таке можна тільки мріяти. Особливо сьогодні, коли юрбища людей комахами копошаться по смітниках. Я прекрасно розумів Василя Касяновича, розумів Світлану Георгіївну, але… але неоголошена війна проти хабарників? За що вбили барда Степана Кротова? Цього я не міг порозуміти. Та й спитати у Світлани — за що? — чомусь було соромно. Бо не вірив я, що вона, та її чоловік вбивці. Оця красуня — вбивець! Смішно, навіть, подумати. Якщо це насправді так, то Світлана Горинь прийшла до мене щоб поставити позначку: приречений до смерті! Щоб спокійніше жилося доньці Марії, щоб, не приведи боже, не злетіло з п’яного язика якесь слово про бізнес подружжя Горинів. Нарешті, була ж така цариця, яка знищувала усіх своїх коханців. А хіба Світлана Горинь не цариця…

Я таки спитав її про вбивство Степана.

— Невже й справді він був доларовим мільйонером? За що ви його?

— Перш ніж вбивати, я б віддухопелила твого друзяку за його дурне базікало. На третій день всі відпочиваючи знали, що він зі мною спить, і мріє одружитися на моїй дочці. Докладав яка я завзята в коханні. Я його попереджала, бажаєш жити, тримай язика за зубами, потім попереджав Василь, щоб негайно тікав світ за очі. Але не встиг. Ми з Васильком не знаємо, хто вбиває моїх коханців. На черзі тепер — ти, таким чином ми надіємося знайти вбивця. Але ризик є, тому тобі краще перебратися в запропоноване мною житло. Звідти тобі до редакції недалечко, недалечко до приміщення твоєї нової пасії, Ніни Порохня.

Після промови вона нагородила мене міцним поцілунком, зиркнула своїми запаморочливими очима в мої очі, але я був певен що вона безсоромно обманює мене. Мені спокійніше з нею було, як з вбивцею, ніж підсадною гускою, яка роздратовує справжнього вбивця на нові подвиги в ім’я своєї великої любові.

Як не запевняли мене Горині, як не застерігали від смертної небезпеки, на квартиру, запропоновану Світланою, я так і не переїхав. Та й сама вона перестала до мене приходити. Не думаю — що з-за смердоти в коридорі. Скоріше, трохи знаючи мене, вона, залетівша до мене блискавка, таким чином вбила клин поміж мною і Ніною. Бо приходити до Ніни в її офіс я дбайливо відмовився. Сказав, що нам з нею треба бути обережними, якщо і зустрічатися, так тишком-нишком, я не хотів би щоб з-за мене постраждала вона.

Іноді я прибігав до неї, далеко за північ, темними завулками, попередивши двома телефонними дзвониками. Зустрічаючи мене, Ніна сміялася, жартувала, що я, як маленький, й досі граю в солов’їв-розбійників. Я думаю вона не вірила, що мені й справді загрожує небезпека, але сприймала це, досить таки незворушно. Вона звикла сновигати темними завулками долі, то впадаючи в оману, то проявляючи не дюжину спрагу до визволення з життєвих тенет. Так що в мене була можливість втратити Ніну, яку я, незважаючи на всі примхи мого характеру, справді ніжно кохав. Бо, що не кажіть, вона була в мене першою.

 

Comments