01

Справжня правда – суцільна сумнівність,

Сумнівність у суті речей

І сумнівність у слові,

І сумнівність, що правда існує в природі самій.

 

Чекаючи Настю під тополею, я міркував, чи не прогулятися мені до озера, по той бік котрого, янтарно сяють взірці дощатого тину, а з-за дерев білими плямами очей підморгують мені дачні будівельки Василя Несторовича Іванова. Насті Данилюк, кореспонденту містечкового часопису, дуже хотілося побачити сад ветерана, написати про його нічні вагання, чи добре він зробив, що зостався жити на Далекому Сході, але забарилася Настя вже на півтори години, і тепер я чекав — може вона приїде останнім пароплавом, не встигнувши на попередній. Терпець мій підтримували пташки, вони так невгамовно щебетали в гущавині невеличкого лісочку, що серце моє тьохкало в такті лісового оркестру. Наближувався час прибування останнього пароплава, вже по втопленій в траву стежці вервечкою поспішали на зупинку дачники. Йшли вони бадьоро, наче й не було заповненої працею днини, за плечима у жінок висіли чималі торбини, в руках по важкій корзині з овочами та зеленкою. В такому налаштовуванні завжди повертався додому Василь Несторович, але сьогодні його на дачі не було, хоча наша умова була залізною: приїхати другим рейсом, двадцять хвилин на одинадцяту.

Побачивши мене, жінка в солом’янім капелюсі затупцювалася на місці. Мабуть осяяла її думка натрапити мужика, та заночувати з ним на своїй фазенді, бо хоч і острови навкруг, але одній завжди лячно.

— Ми запізнюємося на останній пароплав, — грайливо повідомила вона. — Чи може ви бажаєте заночувати на острові, щоб зустріти тутешній світанок? Але, це ж дуже скрушно — коротати ніч одинцем?

Знати б що кореспондентка не з’явиться, зайшли б ми з жінкою до хати Василя Несторовича, переконатися, що він так і не приїхав, а потім вже... потім, як діло стане.

Я все ще вагався. Жінка, як спритна левиця, зготувалася до стрибка, навіть капелюха стягла, щоб показати своє й справді шикарне волосся.

„А якщо не з’явиться Несторович, не приїде кореспондентка, — майнула думка, — що я, справді, робитиму. Сидіти одинцем на острові, бо двері хатини Несторовича завжди замкнуті на величезний замок, а блукати по чужим будівлям не в моїх правилах.

Не знаю вже, що на мене найшло. Зиркнувши на годинник, я зрозумів, що жінка в капелюсі не встигне на останній пароплав, а Настя... якщо приїхала за хвилину-другу має прибігти.

Несподівано вітрець вщух, і я почув шерехтіння гілля на стоячих у воді верболозах.

— З-за мене ви запізнилися на пароплав, — голосно сказав я жінці. — Отже, наша доля бідувати ніч вкупі. Може скупаємося?

— Так замерзнемо. Вода в тутешніх озерах джерельна, холодна...

— Замерзнемо, підемо до Несторовича грітися.

У жінки було запалене сонцем, трохи веснянкувате лице. Добра усмішка, а що особливо здивувало мене — її очі. Вона так вразливо лупала своїми очами, синіми, з жовтими крапками, що мені перетинало вдих. На шиї, під очима ледь помітні тенета зморшок: жінка літня, одинока, згідна на недовгий дачний роман.

Знайомлячись, простягла долоню.

— Мене Кірою звуть.

Кіра чи Іра, я відразу не втямив, але перепросити засоромився.

— Ви, як бачу, не місцевий... Приїхали до Несторовича, але сусіди казали, що він раптово захворів. Так що доведеться вам гостювати в моїй халупці. Вона далеко не така, як у полковника Іванова, але пічка без припічка існує. Наваримо бульби, огірки є, помідори... немає, щоправда, чого випити...

Я задоволено всміхнувся.

— Без горілки гостювати не ходимо. Я сюди приїхав за яким бісом. Несторович наполягав бути, бо приїздить кореспондентка... Та, мабуть, вже не приїде. В неї задум написати репортаж... ніч на островах з ветераном війни...

— Приїдуть, хай собі воркують, а може ще й про нас щось напишуть.

І через хвилину:

— Приїхали таки, — зітхнула Кіра, побачивши на стежці Настю з Несторовичем. Вони йшли, жваво розмовляючи поміж собою про сади, котрі ростуть на острові завдяки старанням Василя Несторовича.

Схопивши за руку, Кіра втягла мене за крислатий в рожевих ягодах кущ шипшини.

— Не станемо їх чіпати, хай поговорять. Опівночі погрюкаємо в двері, ото буде сміху.

— Буде про що написати, — погодився я.

Несторович мабуть забув, що звав мене на таємничу вечерю. Ми з ним умовились приїхати другим рейсом, я дурнем проблукав весь день на спеці, а він приїхав останнім. Треба ж було якось помститися.

В те літо на Амурі вода була низька. У високу — вона хлюпає під самим тином дачі Несторовича. Дача Кіри стояла осторонь, метрів отак за сто далі по стежці, під розлогими березами. Ми не стали чекати поки Несторович з кореспонденткою зайдуть до хати, а відразу пішли лісовою стежкою, що обтікала озеро з Півночі. До дачі дійшли коли вже сутеніло. Ввійшли в хатинку. Окрім пічки вузьке ліжко, столик під віконцем, впритул до нього два дзиґлика, порепані, як дині на грядці. На підлозі килимчик, на столі в блюдечку каганець —  скручений в ящірку віхоть вати в олії.

— Якщо запалимо піч, Несторович побачить... може прибігти.

— Нічого він не побачить, буде байки розповідати молоденькій кореспондентці. Я Несторовича добре знаю.

— А що як прибіжить?

— Не сидітиме ж він з нами до світанку, Кіро. Пляшок з горілкою у нього на грядках закопано більше, ніж у тебе картоплі.

Я витяг з торби й поставив на стіл пляшку коньяку, виклав шматок шинка, окраєць сиру і цілу буханку хліба.

— Ото вже попируємо, — всміхнулася Кіра, і я помітив як лице жінки сіпнулося тінню тривоги.

— Не бійся, — заспокоїв я Кіру, — на з тобою цієї пляшки на все літо вистачить. Пияка я ніякий.

Дрова в топці спалахнули відразу, за якихось двадцять хвилин бульба вже здіймала до стелі ароматну пару. Я запалив каганця, прикрив віконце важкою від вологи подушкою. Тепер нас ніякий звір не помітить. Про що ми з Кірою розмовляли? Спочатку про боби, потім про Несторовича, а згодом вже про огірки. Про коньяк в чарках ми навіть забули. Бо дуже тихим й лагідним було наше надвечір’я. Про себе Кіра розповідала мало: п’ять років як розбіглися з чоловіком, донька та син дорослі, правда, зробити її бабусею не поспішають. Бо дуже вчені. Донька терапевт, син викладає математику в школі. Ні я, ні Кіра довго не відважувалися натякнути на те, про що думали. Я запропонував спочатку нанести візит Несторовичу з його кореспонденткою.

Кіра взяла мою долоню в свої гарячі руки.

— А якщо вона напише в газету про наш візит, що скаже твоя дружина?

— Може щось і скаже, — заспокоїв я жінку.

В хатину Василя Несторовича нас майже покликали за дві хвилини до півночі. Не встигли ми дійти хвіртки, коли несподівано в нічній тиші пролунав веселий голос Несторовича:

— Заходьте, відчинено. Думали ми сліпі, та глухі, нічого не бачимо й не чуємо. Бачили ми, бачили, як ви кралися поза озером, навіть вечеряти не стали. На тебе чекали, дорогий наш Олександре. Настя натякала, що не прийдете, а я був певен що опівночі з’явитесь. Бо нашої ти, хохлацької вроди, кумедник одним словом.

Виявилося, Кіру він добре знав, на дичка яблуні прищеплював їй благородний, по далекосхідним міркам, сорт Аборигена. Вона навіть чмокнула його в щоку, і в мене виникла підозра, чи не були вони коханцями коли. Хоча Несторовичу й за вісімдесят, але полковник, що не кажи. Вночі сад мого героя казався непролазною гущавиною. Першим ділом я накачав води з його приватної свердловини, котру, треба сказати, він ніколи не приховував від сусідів. Води вистачало не тільки на поливи, але й на всю зиму. Був у Несторовича такий гріх, всю теплу добу таскав додому в пухирях свою приватну воду, бо не вірив, що міський водоканал забезпечує надійне очищення амурської фенольної води. Набравши цеберку, я заніс її до хати, схопив горнятко, і навіть не привітавши кореспондентку, випив два горнятка холодної, з нетрів Кабельного острова, води.

— Запарилися, Олександре, — засміялася кореспондентка.

Вона витирала рушником посуд, раз у раз поглядаючи на Несторовича, котрій, як півень біля курки, човгав домашніми черевиками біля Кіри.

— Бачу, доведеться тобі, Олександре, бути моїм кавалером, — допитливо поглядаючи на Несторовича, шуткувала кореспондентка. — Господар без ума від Кіри.

— Ні, — засміявся  я, — отак він винюхує, чи встигли ми з Кірою повалятися в ліжку. Я собі думаю: ви тутечки, з нашим нічним героєм, встигли побитися об заклад. І скоріш за все — на пляшку коньяку. Ти, Настя, тривала — ні, а бабій Іванов — напроти. Я не помилився?

— Так воно й було, — озвалася Кіра, — Несторович звик поводитися з жінками, як півень з курками, ото ж він думає, що всі мужики такі стрибкі, без сорому і клею в голові.

— А хіба не так, — від задоволення собою у Несторовича сіпалося праве віко. — Ви книжки оцього бабія читали, якщо — ні, почитайте.

— Він бабій тільки в книжках, а на ділі соромливий, добре вихованій чоловік. Не рівня бойовим полковникам.

Я витяг з кишені й поставив на стіл почату пляшку коньяку.

— Будемо рахувати, що виграла дружба.

Раптом нам почулися приглушені чоловічі голоси. Я підійшов до вікна. За озером, за розлогою тополею, наче з Амуру виринувши, піднявся в небо жовтий, щербатий, схожий на перезрілу диню, місяць. А може то й була диня? Може вихор який налетів, зірвав диню з грядки Несторовича, і підняв у небо. Ту саму диню, яку господар планував зірвати ранком на сніданок.

Я відійшов від вікна. Сидячи на ліжку, Настя з Кірою пошепки обмірковували, як зробити репортаж з острова не тільки цікавим, але й проблематичним.

— Будуть вам проблеми, — помітив Несторович. — В таку добу літа бродять островом не тільки зайці, але й хижаки о двох ногах.  Ви, жінки, не баріться, якщо прийдуть, шмигайте за оті дверці, й сидіть в каморі, як мишки. А ми з Олександром якось одіб’ємося.

Скептична усмішка на лиці Настени впевнила мене в тому, що вона не мишка й ховатися від злиднів по коморам не звикла. На острові часто-густо зустрічаються затоки, протоки, джерельця з холодною чистою водою. Ґедзів теж не так багато, як на застійних ставах правобережжя. На зелених горбах Кабельного острову молодики з дівчатками справляють свої перші шлюбні ночі, залітають сюди на моторних та весільних човнах рибалки, нишпорять чужими будівлями звільнені з в’язниці шахраї, а буває й збіглі злодії, котрим, як кажуть,  втрачати нічого, зокрема своїх ланцюгів. Одного разу зустрів я на острові місцевого Донкіхота: худорлявого, довгого з вусами — він осміхався, коли хтось нахвалював президента. До міста іноді повертався весь в синцях з поламаними ребрами чи вибитими зубами. Проміж дачників йшла чутка, що на острові існують добрі духи, вони стають на захист жінок та дідів. Отим добрим духом був мій знайомий Леонід Нечипорук, вільний митець, фотограф, людина трохи не в собі, але з магнетизмом справжнього артиста. Де він тільки не робив, після того, як перестало існувати книжкове видавництво: вартовим на оптовому ринку, рятівником на водах, вантажником, звідусюди його гнали за невгамовний характер, гострий язик, а деколи й за рукоприкладство. Несторовичу я якось розповів про Нечипорука, але він був певен, що Леонід користується чужою славою. Примарне, дивовижне почуття. Ти розповідаєш людині правду, а вона прихильна вірити байкам.

Непрохані гості прийти не забарилися. Почувши скрип хвіртки, я визирнув у віконце прихожої, що йшла по причілку будівлі. Простір, від віконця до хвіртки, був заповнений квітучими айстрами. ...Їх було троє. Ввійшли, як в приватну хатину. З переляку чи що, вони показалися мені велетнями, а — насправді звичайнісінькі хабаровські бомжі, молодики літ під сорок. Перший був кучматий, худорлявий, в чистій білий сорочці. Мені навіть здалося, що цю сорочку, з вишиванкою на грудях, я вже десь бачив.

Я вийшов назустріч, потис по черзі протягнуті непроханими гостями руки. Слідом вийшов Несторович. Руки він бомжам не подав, що трохи здивувало мене. Але на недовгий час. Майнула думка, що він спеціально провокує людей на свару, щоб добавити в репортаж Настени перцю. Але в хату гостей пропустив першими. Що теж було трохи чуднувато.

Побачивши жінок, бомжі плеснули долонями:

— Послухай, дідуган, позич нам до світанку своїх вродливиць. Ґвалтувати ми їх не станемо, але розважати ми вміємо. Якщо сам сподіваєшся вразити молоду та гарну своїм дідовим їством, це марна затія. Ладно — твій гість, зараз він від гніву щелепами зуби розчавить. А ти людина добра, як бачу.

Я чекав що скаже Несторович.

— Ні, хлопці, жінок ми вам не віддамо, — відповів він.

— Тоді заберемо самі, прийдеться оповити вас, як маляток, однією мотузкою, щоб до світанку не рипалися.

Вони випробували нас на міцність нервів. Мене била колотнеча, того й дивись, піду в рознос, як дизельний двигун, перегодований соляркою. Але Несторовича погрози бомжів наче й не чіпляли. Може йому здавалося, що в коморі, замість миша, сидить добрий дух-захисник? А може сподівався вразити жінок своєю непохитною волею. Все ж таки кореспондентка приїхала писати репортаж, головним героєм якого був саме він, учасник Другої світової війни, полковник Іванов.

— Ні, мужички-здоров’ячки, не станемо ми з вами плюндрувати чужі городи, — озвалася зі свого кутку Кіра. — Та й випити у вас чи є що.

— А коньячок, що стоїть на столі?

— З коньячком ми до Несторовича в гості прийшли, не віддамо.

— Не віддадуть, як ти маєш? — спитав стоячого обік бомжа худорлявий в білий сорочці.

— Коньяк провокує мене на дурні дії, — відповів той, — не думаю, що Несторович приїхав на дачу без горілки, та ще з такою красунею. Ото ж хай відкуп дає... Замість двох жінок — дві склянки горілки.

Несторович гордовито випростався.

— Відкупу не буде. Але десь на картопляному полі я закопав три пляшки горілки. Закопав, коли збирав урожай. Та й забув де. Якщо бажаєте мати горілку, перекопайте це невеличке поле, знайдіть три пляшки горілки, дві візьмете собі, а третю залиште. Бо я не дуже охочий до коньячних виробів. Дуже сумніваюся, що це справжній коньяк.

Худорлявий в білій сорочці повернувся до своїх друзів:

— А що, уважимо діду. Все ж таки герой Вітчизняної, полковник, відомий лікар-травник. Давай-но, господар, лопати, пошукаємо твою схованку.

Картопляне поле було невеличке, бадилля Несторович давно згріб до компостної ями, так що копати можна було не гаючись. Щиро сяяла нічна лампада — повний місяць, що давно вже був не динею, а величезним божим ліхтариком посеред неба. Копати бомжі почали одразу як одержали лопати. Ми стояли осторонь, як судді, гадаючи, кому першому потрапить під лопату пляшка з горілкою. Худорлявий аж рачки став, коли відкопав першу. Я думав він почне обтирати її сорочкою, але — ні, вихованим, я б сказав, добре освіченим був бомж. Другу та третю пляшку знайшли край поля. Раділи мов діти. Несторович пропонував прихопити огірків, але бомжі гуртом замахали руками.

— Дякуємо за роботу, трохи м’язи розім’яли, а теперечки зробимо собі свято в місячному сяйві...

Мене чимало здивувало, що копці відмовились від огірків. Виходило, вони в них були. Майнула думка: а чи бомжі вони, чи не хвацький спектакль розігрував Несторович зі своїми сусідами? А Кіра? Може й вона акторка? Грають, щоб втішити кореспондентку, а заодно дати цікавий матеріал для репортажу. Таким чином вона привабить до газети добрий відсоток населення. „Роби гостеві те, на що він чекає”, — виникла в голові любима приказка Несторовича. Та й копали мужики, як справжні фахівці, наче тільки копкою й займалися все своє життя. Копали з ретельністю людей, які роблять щось занадто кумедне, не за склянку горілки, а за якусь ідею. Вони були гідні своєї аури, аури гумористів, що звикли тримати в напрузі аудиторію.

Вже біля хвіртки Несторович нагородив їх радісною, погордливою усмішкою.

— Хиляйте на здоров’ячко, — проводив він копців якимсь начебто зів’ялим помахом руки. — А теперечки, шановні гості, — повернувся він до нас, — теперечки наша черга святкувати наше вміння робити важкі справи не докладаючи рук.

Проникливе почуття, яке володіло мною коли ми заходили до хатини, зникло ледь я вловив допитливий погляд Кіри. Щось підказувало мені, що я потрапив в казку тисячі другої ночі. Все врівноважується, ніхто не страждає — Несторович крутить Поле чудес. Якщо це так, чи не перегне він палку, чи повірить кореспондентка в достовірність того, що робиться на острові. Що сучасна нічна пригода — звичайнісінька реальність?

Справжню бійку на подвір’ї Несторовича спровокував саме я, коли хвіртку ледь не зірвали з шарнірів два п’яних молодика, невиразних літ, але занадто міцних, щоб поставився я до них з безпечністю п’яного дурня. Першого з них я огрів кілком по спиняці, другий дістав мене. А коли вже Кіра почала лементувати, я прийшов до висновку, що це вже не спектакль.

— Якого біса швендяєте по чужім оселям, ламаєте та хапаєте, що належить старикам...

Ми фехтували дрючками коли на поміч мені прийшла Кіра, а потім звитяжно пролунав полковничий окрик Несторовича:

— Геть звідси, бо стрілятиму!

Він стояв з рушницею, націленою в живіт крокуючого в наступ бійця, і молодик раптово вщух, випустив долу палицю, і, смикнувши за рукав сорочки приятеля, мовчки пішов до відчиненої хвіртки. Спочатку я вирішив, що він злякався дрючка в руці Несторовича, але потім помітив край кукурудзяної грядки хабаровського Донкіхота, доброго знайомця, митця та фотографа, Леоніда Нечипорука. Того самого захисника стариків та жінок, в існування котрого Несторович вперто не хотів вірити. Леонід підійшов, міцно потиск мені руку й мовчки вийшов слідом за бомжами. А тих наче вітром здуло, тільки кущі обіч стежки зашерехтіли.

Ми просиділи за столиком у садку доки не розчинився за озером навколишній ліс.

— Даваймо, Олександре, диню, — запропонував Несторович. — Кажуть цей овоч, чи ягода, дуже велику користь приносить людині саме на світанку.

Мною давно володіла спокуса покуштувати похолоділу за ніч диню. Вона й справді була дивна. А який розлився аромат, коли Кіра її розсікла величезним, наче шаблюка, ножем.

Коли над лісом зійшло сонце, ми з Настею Даниленко, почимчикували на перший пароплав, а Кіра з Несторовичем зосталися займатися своїми дачами. Ступаючи стежкою слід в слід за мною, Настя запитала, чи вірю я в реальність минулої ночі. Чи справді таке буває, щоб одразу стільки самобутніх людей, копці, розбійники і добрий дух острову Донкіхот. Я признався чесно, такий спектакль можна тільки поставити. Якого біса прискіпалася до мене Кіра. Спочатку начебто дихати без мужика не могла, а вийшло — я їй до фені.

Настя зупинилася посеред стежки, повернулася до мене лицем і, сяючи раптово стемнівшими очима, спитала:

— Кажуть, в оцю добу на острові спірея квітне, може пошукаємо? Жінка одна прохала, казала спірея в лісочку росте. А лісочок недалечко, там затишок, і люди не ходять...

Я знав, що спірея любить сонце, отож пожартував:

— А якщо ми в лісі не спірею знайдемо, а хлопчика?

— Можна й хлопчика, — трохи зніяковіло всміхнулася вона.

Comments