13. Марія обростає коханцями

Коли вперше Марія розповіла мені про телефонну розмову з Микитою, у мене відразу виникла підозра, що дзвонив Марії зовсім не Хмелик. Я тоді зауважив: «Ти певна, що дзвонив саме він? Може комусь іншому шлях перейшла, прикинь мозком… Те, що ти розповідала про пана Микиту, ніяк не в’яжеться з отими загрозами. Дзвонило якесь чуперадло, ганчір’я від роду людського…»

Мої міркування були такими: Якщо Микита скористався подарунком долі, так радісно-щиро сприйняв його до серця, якщо у нього насправді було бажання одружитися з Марією, хіба б він дозволив собі так ображати її? Скільки я не просив Марію дати мені телефон Хмелика, вона ледь не розпачливо хитала головою: «ні-ні-ні-ні!» У мене не було часу з’їздити до містечка, в якому мешкали Хмелики, а потім все якось забулося.

У квітні до Євдокії Олександрівни вона так і не поїхала, виправдуючись тим, що Микита замучив її своїми дзвінками до того, що вона вимушена була поміняти не тільки номер стільникового, але й збігти від «Мегафона» до МТС. Але й це не допомогло. Якимось чином Хмелик отримав її новий телефон і останнім часом перейшов до відвертої грізьби. На жаль про останнє нахабство дзвонаря вона мені вже не розповідала. Спочатку закрилася, як мушля в своєму панцирі, а потім махнула рукою на всі загрози і почала жити так, щоб спровокувати Хмелика від загроз до реальних дій. Так у важких обставинах роблять вояки — викликають вогонь на себе.     

 

Неньчине зауваження — не хапатися за те, що низько летить, бо це не інакше як підстава, — Марія запам’ятала надовго, але як не схопити те, що само чіпляється до рук? Звичайно, в пастку насамперед попадають люди довірливі, щиросерді, мало освічені, або натхненно уперті. Марія з дитинства мріяла здобути славу Мічуріна, та ба… на той час мічурінців вивелося  стільки, що не втямиш кого слухати, до якої теорії прихилитися. Тому й обрала вона напрямком у роботі ягідники, бо клопоту більше. Правда був ще один поштовх: якось влітку на практику із Благовіщенського сільськогосподарського інституту прислали студента Петра Скуїня, котрий був просто таки зачарований дикими далекосхідними ягідниками. Він так багато знав про них, і так натхненно розповідав, що незаймане любов’ю серце Марії спалахнуло ледь не втраченою надією знайти титуловане місце саме в селекції ягідників. Підтримав тоді Марію кандидат аграрних наук, фахівець по ягідникам, Андрій Васильович Барабаш. Дослідно-практичним господарством вже тоді повзли чутки, що у Марії зі Скуїнем роман, але то були тільки чутки, бо Петро на той час був ще зовсім молодим соромливим хлопчиськом, лише на три роки молодшим за Марію. Довго потім Петро Скуїнь приходив до Марії в сновиддях. І настільки ті сни здавалися реальними, що вона злякано прокидалася, попавши в його обійми, а потім, зі слізьми на очах, мріяла про можливу зустріч, про палке романтичне кохання, поки знову не засинала.

П’ять років минуло, Марія майже забула про існування красеня Скуїня, коли несподівано зіткнулися з ним у містечку Хироманську на автобусній зупинці. Він впізнав її, соромливо підійшов, вибачився, що відірвав від  солодких думок. Від несподіванки Марія зашарілася, збентежилася, як дівчинка, опустила долу очі, відчуваючи огиду до себе: засоромилася, зіщулилася: гидко, мабуть, в лице подивитися! Зустріч схвилювала, навіть обрадувала Марію, але почуття журливої зневаги до себе не відпускало. Жінка гордої і шляхетної вдачі, не любила виносити на люди свої почуття. Головною причиною тому було розсипане по щоках ластовиння, воно з головою видавало її почуття до людини, якими б вони не були, добрими чи ні. «Хай він не вдає з себе хтозна якого вродливця, — заспокоювала вона себе. —  Цей Петрик такий же розвеза, як усі інші.» Він весело всміхався, жмурив око, даючи зрозуміти що безмежно радий зустрічі. А Марія думала: у нього в голові одне — вдоволити свою хіть, своє мужицьке самолюбство! Але уперто чинити хлопцю опір бажання не було. Потай виникало завзяття: «Але ж вразливий сатана, язиком хмелить не гірше за президента. Знати б що у нього в голові? Чи те що на язиці? Сказати б йому двійку слів зі словника аграріїв, як напучувала робити в таких випадках Харитонівна: «Не чіпляйся бо не прищеплю! Завжди існує суперечність поміж рослиною культурною і дикою».

Марію аж сіпало сказати Скуїню щось гидотне. Але не сказала. Тільки ледь здригнулася, коли він поклав на її плече долоню.

— Може кудись сходимо… погуторимо, га?

Вона дивилася в крижаного зблиску Петрові очі.

— Якщо є пропозиція, кажи куди?

Він зреагував не зовсім дипломатично.

— Куди, та куди, мені вже закудикали. По готелях ходив, там на кожне ліжко черга…

— А комерційні, чи вони теж заповнені?

— Обдзвонив усе, що є в оповіснику прибульця. Ось, бачиш, купив… продають застарілу інформацію, майже всі телефони змінилися.

Тремтячою рукою Марія дістала з кишені стільниковий і подзвонила Белі Харитонівні, донька котрої працювала в готелі при місцевому військовому шпиталі. Привітавши, спитала:

— Петра пам’ятаєте? Практиканта з Благовіщенського…

— Скуїня? Хлопчика в золотавому волоссі, як не пам’ятати. — живо озвалася Харитонівна. — Він що, занудьгував по тобі… об’явився таки. Ти, пам’ятаю…

— Досить, досить, Харитонівна. Нічого ви не пам’ятаєте. Скуїнь давно вже не золотий хлопчик. Парубок на голову вищій за мене.

— Отже приїхав, і що далі?

— Поселитися йому треба. Всі місцеві готелі битком набиті, у політиків, бачте, симпозіум…

— Що за проблеми, Машо! Це ж Петрик Скуїнь, пам’ятаєш як ти по ньому всихала. Запрошуй до себе,годі тобі недосяжною павою ходити.

— До Чорної Річки годину їхати, подзвоніть доньці, га?

— Подзвонити можна, — сміючись, відгукнулася Харитонівна, — але ж ти мою Настю знаєш. Вона такого красеня на ніч одинцем не залишить. Міркуй щоб потім не ремствувати.

В уяві Марії відразу виникла Настя, така ж, як її мати, чепурна, гладка, з очима, палаючими як автомобільні фари вночі. Аж вдих перехопило, як уявила собі Петра Скуїня в обіймах цієї безсоромної нахаби. Вона й сама дивилася на Скуїня із захопленням, милувалася його чоловічою вродою. «Але запрошувати до хати? Залишитися з ним наодинці? Чи не перетворюся сама в нахабу?»

Раптом наче вогник спалахнув десь у шлунку, солодка млосність розповсюдилася тілом. Вона ледь не впала йому в обійми. А Петро пронизує її синіми очима, таке від очей йде навіювання, що паморочиться в голові. Марія відчувала, ще трохи й знепритомніє, упаде долу біля його ніг. На очах бриніли сльози. «Я зраджу собі, якщо позву його до хати» — не давала спокою думка.

А тим часом рука сама по собі сковзнула під лікоть Скуїня.

— Ходімо вже… не діти — попідтинню блукати. На Чорну Річку до мене не поїдемо, не встигаємо на останній автобус. Але попереджаю, в квартирі батьків я не була більше року, там, мабуть, все лежить під шарами пилюки. Не продихнеш.

— Пилюки й по вулицях вистачає, цеберка з водою є, а замість ганчірки… я маю змінну сорочку…

Він, як завжди, жартував. Але сорочка не знадобилася, Марія майже знепритомніла в обіймах Петра, встигли лише дійти до ліжка. Всю ніч захлиналася щасливими слізьми, утримуючи в своїх обіймах щось надзвичайно радісне, наче за якихось давніх часів відірване від тіла, і нарешті, повернуте, невідомо якою доброю силою. Ранком, коли він побіг по своїх  невідкладних справах, вона довго ще ніжилася в ліжку, мріючи про щасливе буття в обіймах Скуїня, хоча десь підспудне, поза її бажанням жила іронічна думка, що для Петра вона ніщо інше, як ще одне тепле озерце, в якому пощастило йому скупатися.

 

Кісточки у виноградинці

 

У нашій демократичній державі шляхетно живеться тільки злодію. Це не я сказав, це сказав губернатор на прес-конференції з журналістами газет, телебачення і радіо. Губернатор ганьбив те, на що сам же й провокував громаду.  Над промовою можна було посміятися, але для мене корисніше було подрімати, бо минулої ночі виспатися як слід мені не дала Мар’яна. Добре що попереду сидів Петро Кульбаба, його широка спина була для мене надійним прикриттям.  Якби ще не Пономаренко, який тільки й робив, що впиняв мене пальцями в боки. Вся справа в тому, всі доповіді губернатора мені привозив почитати Макогон.  Десь щось виправити, вставити цікаву цитату, поетичне порівняння, наприклад: «гроном родзинок ласувати смачніше, але в нашій праці без кісточок у виноградинці не обійтись». Оці кісточки у виноградинці так сподобалися губернатору Берднику, що він включав їх до ладу й безладу. Я натякав Макогону що таким чином губернатор показує себе не в кращому світі, але Петрусь Ярко тільки посміхався у відповідь.  У мене складувалося враження, що Макогон підспівує губернаторові з надією при нагоді вибити посаду з під сідниць В’ячеслава Бердника. На мою думку це буде не краща видозміна. У Бердника яка-не-яка, але вища освіта, а кримінальні університети Петруся Ярка мені не дуже імпонували. 

Після прес-конференції Макогон затримав мене в своєму БМВ, відпустивши водія погуляти. Дістав зі скриньки пляшку коньяку і дві порцелянові чарки, налив по дві бульки. Хильнули не цокаючись.

— Не розумію я тебе, Тарасе, —  почав напучувати мене, наливаючи в чарки ще по ковточку. —  Бердник спить і бачить тебе в когорті однодумців.  Як ти живеш на свої гонорари. Пам’ятаю якими злиднями були твої батьки, невже й тобі подобається перебиватися хлібом з сіллю? Бердник пропонує тобі очолити крайовий відділ мистецтва.  Щороку відпочиватимеш на Багамах, сучасне житло, а скільки вродливиць працює у відділі! Подумай, заради мене…

Ми хильнули ще по ковточку, не гаючись Макогон налив майже по повній.

—Я поміркую на дозволі, Петро Данилович… А коньячок у тебе добрячий, де купуєш такий?

— Посядеш мистецтвом, питимеш щодня.

—А добряче освіченим фахівцям відповідатиму гуморескою Глазового. Пам’ятаєш, про романтику?

— Щоб пам’ятати треба спочатку прочитати.

— Ото ж  і я так думаю, мало посісти культурою, спочатку треба  розширити  круговид.

—А ти знаєш який він у Бердника? Та й не потрібен він йому, на то є досконало освічені замісники… А Глазовий твій, що він там казав?

Я продекламував:

 

Гарну книжечку нову

Читають хлоп’ята.

—Що це значить «романтизм»? —

Питаються тата.

—О, знайшли про що питати? —

Блимнув той спідлоба.

— Це коли кістки болять.

Є така хвороба…

 

— Менше б ти, Тарасе, вивчав Глазових, а більше дбав про своє майбутнє.

Одним ковтком я хильнув третю чарку.

— Лячно мені за тебе, брате… Не сьогодні-завтра повернуться на свої посади фахівці КДБ,  Кремль почне кусатися, отоді вже у вас не тільки кістки заболять… Мені затишно на своєму місці…

— Здається, ти болієш за мене, з якого бісу? Я живу по поняттям…

— По поняттям криміналу, якими потай від вас оволодіває офіційна, обрана народом влада. Я не болію, я боюсь за тебе, Макогон. І за стареньку маму твою, скільки вона вистраждала за своє життя…

Я вийшов з машини і, не вибачившись, рушив уздовж палаючого чорнобривцями газону. На лавочці біли водограю на мене чекав Пономаренко.

— Про що він тобі заливав?

— Скоріше я йому, про сучасний «романтизм».  А в редакцію ми що, не  підемо?

— Мені — треба, а ти йди відпочинь, бо проспав кращі перлини з доповіді губернатора.

— При бажанні, я прочитаю тобі доповідь по пам’яті.  З усіма її гронами родзинок та кісточками винограду по зубах…

Друзяка Пономаренко був суттєво ошелешений моєю заявою.

— Мені доконче потрібно навчитися запам’ятовувати вві сні наукові лекції відомих наших вчених. Скажи, як це робиться, бо з моєю посадою не вистачає часу не те що почитати, погортати сторінки сучасних авторів.

— Якщо сучасних, краще не гортати, гра в жмурки, не більше.

— Якого автора маєш на увазі?

— Учора прочитав «Енциклопедію російської душі» Віктора Єрофієва, є бажання дещо цитувати, та виховання не дозволяє. Червонію, як подумаю.

— Соромно, не читай.

— Про це редактору скажи, він чекає від мене рецензію на книжку відомого телевізійного ведучого.

Пономаренко був чимало здивований.

— Наш редактор, він що, ще й книжки читає!?.

 

                        За що вбили барда

 

 Ледь не опівночі мені подзвонив Степан Юрченко. Довго вибачався за пізній дзвоник, журився що останнім часом ледь не забув свого друзяку-журналіста. Ми й справді не бачились з ним місяців отак шість, од самої зими, коли ми з Настею любили вечеряти в ресторані, де Степан співав під гітару свої вельми потішні татарські і російські пісні. Здається, вірші він складав сам, сам придумував мелодії. Це був талановитий російсько-татарський бард, якого вельми шанували ресторанні завсідники, але не сприймала офіційна місцева естрада.

Степан повідав мені, що негайно збирається покинути місто, повернутися до теренів дитинства, в Маліївку. Я тоді подарував йому нашу батьківську хату, бо їхню хатину сусіди розтягли на дрова. Але справи були не в тому, що йому обрид Хироманськ, або він занудьгував по батьківським могилам.

— Все набагато складніше, — лементував він, наче співав свою прощальну пісню, і я відчував у його голосі якусь напруженість. Бо вже не гітара бриніла в його руках, а ледь втриманні сльози. — Підсів тут до мене один, почав допитуватися хто я та як, чи знаю таку да таку. Я й зморозив чого не треба. Про свої пригоди в будинку передиху від життєвих турбот. Почав він мені локшину на вуха вішати, яку він варту уваги жіночку знає, чи не бачив я її там. І так він підносив ту жіночку, що я не втерпів і розповів яка вона насправді. А той незнайомець, він, як я порозумів, чоловік отої повії. Шукає чоловіків, які з нею спали, щоб помститися. А я, розумієш, я ж не знав хто вона така, казала, що неодружена, що шукає собі надійного чоловіка. Отак я й опинився з нею в ліжку. До мене в неї був коханець, і мене вона кинула, бо закортіло іншого. Я ж про всі її походження виклав  товаришу по чарці, як на духу. І таким холодом тоді від нього майнуло, що я злякався. Кинув на стіл гроші і втік. Але ж він знайде мене, я це зрозумів, побачивши його очі. На мою думку, він ходить стопами своєї дружини і знищує усіх її коханців. Скільки мужиків загинуло останнім часом. Дехто з кримінального загалу, але ж вбивали працівників місцевого уряду, колишніх партійців. Нізащо вбивати не будуть. Ти, вибачай, брате… дуже мене налякав отой рогоносець. Мабуть думає, що вбивши людину втрачає частину рогів. Як би не так. Його благовірна — хвора на передок жіночка, яка мріє перекуштувати усіх місцевих гультяїв. Якщо вже не перекуштувала. Ти теж дивись, будь обережнішим. Світланою її звуть. Приваблива нахаба. Елегантна, освічена, показує себе соромливою, обманутою життям дівчинкою. Хоча дівчинці під п’ятдесят. Отаке наше сучасне життя, друзяка-журналіст. Ну, бувай, можливо ще зустрінемося…

Я не встиг нічого сказати, як Степан відключив телефон. Передзвонювати я не став, бо дуже багато інформація впало на мозок, її треба було переварити. Здавалося смішним, що обманутий дружиною чоловік ходить містом, відшукає і вбиває її коханців. Хіба що божевільний, або дуже ретельний удачливий підприємець, бізнес котрого належить дружині, і він тріпотить за нажите майно.

Я не поділяв трусанини Степана, приверзлося щось під чарку гіркої, ото ж і запанікував. Ніяким чином я не пов’язував на той час паніки Степана з дзвінком і проханням Марії дізнатися про чоловіка, вельми схожого на її батька. Але зв'язок, мабуть таки, був. Правда, така підозра виникла в мене надто пізніше, коли на поминах Степана, Марія доповіла мені про дзвоник матері. Тоді вперше я запідозрив, що Світлана, про яку розповідав Степан, з якою він спав, чи не мати Марії? Про Світлану Георгіївну за часи написання роману я такого наслухався, що джерельце підозри, яка раптово виникла, вже не могло вщухнути.

Марія сама на той час знаходилася в якомусь химерному стані. Одного разу вона запросила мене приїхати, познайомила нібито з нареченим Петром Скуїнем, якого я відразу зненавидів, бо порозумів що цей наречений не сьогодні-завтра дасть від неї деру. Марія, як я помітив, була нестямно закохана в красуня, явно єврейського походження, дивилася на нього як на диво-дивне, а він ховав від мене очі, розповідаючи про свої наукові досягнення в рослинництві.

 

Уїхав Петро навіть не повідомивши про це Марію. Не знаю вже, як вона пережила його зраду, майже два місяці вона не дзвонила мені. Відтоді це була наша перша зустріч, і саме на похоронах Юрченка. Ми з Марією іноді забігали до ресторану послухати пісні мого товариша. Так що відмовити мені прийти на похорон вона не могла.

З ресторану, де відбувалися помини, трохи сп’яніла Марія попросила відвезти її додому на Чорну Річку. Я зупинив таксі, Марія сама розрахувалася з таксистом, заявивши що в такий пізній час вона мене від себе не відпустить. Такою я бачив Марію вперше. На порозі, біля дверей в хатину, доставши з кишені ключа, вона охопила мене за шию і запаморочливо поцілувавши в губи, прошепотіла.

—Я розумію, тобі гидко, але терпець мій скінчився. Я бажаю бути твоєю коханкою. Назавжди. Долею мені написано бути коханкою, я тримала Скуїня за чесну людину, а він, як всі… А ти хоча й одружений, але яка вона тобі дружина. Ти її не кохаєш. Та й вона тебе, як розумію…

Марія відчинила двері, а далі вже все пішло як по писаному. В ту ніч я вперше дізнався що воно таке жіноче милування. Жодна жінка мене так не пестила. Пізнавши неземне раювання, я втратив останні теплі почуття до дружини. Ранком, коли приїхав додому, Настя мені сказала:

— Ти якщо де затримуєшся, дзвони будь ласка. Я ніч не спала, зараз кожної доби когось вбивають…

І все… жодної ознаки ревнощі. Я ніколи не дозволяв собі, зокрема, звичайно, відряджень, не ночувати дома. Повертаючись від Марії, переживав страшенно. Думав буде сварка до неба. А воно, бачте, як: «Якщо затримуєшся, дзвони, будь ласка». Я чекав зовсім другої зустрічі, і, можливо, вперше за наше сумісне з Настею життя зі слізьми на очах обійняв її, сховавши лице в її густому шовковистому волоссі. Подумки я вперше освідчувався дружині в коханні, але тільки подумки. Моє тіло ще тремтіло від подарованого Марією збудження. Я ще був там, в селі Чорна Річка, в невеличкій хатині, у надто вузькому на двох ліжку, в обіймах чарівної жіночки, яку на той час міг порівняти хіба що з білою хмаринкою у високому блакитному небі.

З того часу все в моєму житті почало складатися не так, як я того бажав. Марія жадала ласощів майже щодня, а в мене робота, та й не повертатися додому щоночі я не міг. Таким чином Марія переселилася в квартиру своїх батьків, і дзвонила, дзвонила, дзвонила.

Якось вона сказала:

— Любий, я вмру якщо тебе не буде…

Таке освідчення озвалося в серці не дуже приємним відчуттям. На пам'ять прийшла доля її матері Світлани Георгіївни. З якої такої нагоди буде Марія вмирати. Щезну я, з’явиться інший, бо дуже вона невситима в коханні, для неї чоловік солодше наркотику. Як, мабуть, і для її матері Світлани Георгіївни. Як же я помилявся! Та ба… базікати щось про людину, це одне, а дістатися глибин її психіки, її життєвого напрямку куди складніше. Щось базувати на основі людського базікання — справа безнадійна. Всі твої висновки будуть помилковими.

 

Степан Юрченко ще в школі навчився вилущувати з гітари мелодії популярних на той час пісень. Співав у гуртку художньої самодіяльності педагогічного інституту. Афганську війну пройшов з кулеметом і гітарою, там же почав складати свої оригінальні пісні. Не встиг звикнути до мирного життя, як покликали на чеченську. Добре що доля милувала: вчився і вчив безвусу молодь уникати смерті. А вона, бачте, знайшла його там, де ніхто не чекав. Сам-на-сам з очевидним ворогом битися легше, аніж зі злодієм, якого підтримує влада. Пам’ятаю рядки його не зовсім патріотичної пісні.

 

За те, що ти є, о, рідна державо,

Життя віддамо, ми шануємо твій

Шляхетний клинок,

Не біда що іржавий…

Даруємо, нене, йдучи на двобій,

Шляхетної крові ковток.

То що ж ти соромишся… пий!

 

Манера триматися з гідністю героя, властива людині, певній, що почесне віддала шану державі, викликала у мене іронічну усмішку, яку я по можливості приховував, але передчуття не обмануло мене. Держава віддячила своєму синові, встромивши дерев’яний хрест на його могилу, і ніхто, навіть студенти з кафедри, на цвинтар не прийшли. Надійшли хіба що на сорок днів ми з Соняшником, наповнили пусту на той час чарку мерця, випили за землю пухом. А потім життя завертіло так, що - мені не вистачало часу, а Соняшника спіткала така ж доля, бо рідна держава робила все можливе, щоб кращі її сини загибали від кулі нахабно крокуючих до влади, або вже захопивших владну посаду бандитів.

Останнім часом пісні Степана Юрченка набували відверто антидержавного напрямку.  Запах солдатської крові вдаряв йому в ніздрі, коли він підносів до вуст чарку з червоним вином, його охоплювало почуття ненависті до вищих ешелонів влади, які замість того, щоб шукати двомовність з патріотичними силами поневоленого народу, виставляли їх перед світом ганебними бандитами. Тоді з вуст барда Ющенка починали вилітати рядки, за які одні обіцяли відтяти співаку  голову, а другі жалували тисячні гонорари в доларах.

А гроші Юрченко любив. Більше аніж свої пісні. Коли він починав наголос мріяти про своє забезпечене майбутнє, його серце калатало в ритмі однієї з його кращих пісень.

 

Даруй нам, доле,

Безмежну волю

І нетоптані шляхи.

Доволі

        з братами битися

За щастя далі йти.

Ходімо разом

Плече в плече,

Ми, сумління в’язні,

Дружбою пов’язані,

Любити зобов’язані,

Даруй нам доле волю,

Даруй нам жагу

                  на буття значне.

 

Я розумів, що до цієї римованої і покладеної на музику декларації, люди ставляться так собі.  Вона не торкає  сердець, не викликає захвату, бо надто наївна. Останнім часом плече в плече навіть вовки на полювання не ходять. Як казав колись нанаєць-шаман Макто Заксор — «Сьогодні кожна людина почуває себе водносталь твариною і мисливцем, вона полює на того, хто полює на неї, а перемогу отримують нахабніші…» Кмітливе зауваження до сучасного нашого життя… Нахабнішим чином випнули зі світу талановиту людину. Юрченко відчував себе уособленням історії, бо пройшов дві війни, і не стороннім зівакою був у війні, розв’язаній бандою Єльцина. Він знав, що не вийде переможцем у двобої з багатоголовим змієм, бо символом влади в Росії став двоголовий птах, а дві голови на одній шиї — видовище жахливе. Узаконена виродливість даватиме себе знати, на які б висоти духа не посягала влада. Кажуть у Степана Юрченка була пісня про двоголового птаха, але співав він її тільки у колі найближчих друзів. Сам я її не чув, бо не вмів втішатися посиденьками з хлопцями, що напивалися до білої трясці, а потім тижнями хворіли. Таке блаженство довго тривати не може. Навіть під пісня сп’янілого барда… Коли людина має смак до такого життя, коли відкриває серце кожному стрічному, дійти висновку — кому була потрібна його смерть, вельми не просто. Слідчі прокуратури цією справою майже не займалися. Вбито на вокзалі, речі, що були при ньому — щезли. Вбивця сів на поїзд — шукай вітру в полі! Спрацьовано геть-чисто. Макогон виказував припущення що невгамовному барду рота заткнули місцеві урядовці. Далебі в такому припущенні було зерно істини. Але ж не буде влада ганьбити сама себе, краще все списати на мандруючих залізницею злодіїв.

Журба по загиблому має пікантний присмак. Особливо, коли загибає талановита людина, яку ти, при всій своїй пошані до неї, потай таки недолюблював. Можливо, навіть, заздрячи, і не тільки його поетично-співацькому  хисту, а його нелегкій долі.  Як тут не дорікати собі, що не його обрав героєм свого твору, а якусь нічім особливо не визначну жінку.

Якби я знав скільки трагедій чекає на мене попереду, я б, можливо, і вчепився в цей трагічний епізод, якимось чином докопався до вбивці, або замовника, якщо, звичайно, такий існував. Було ще почуття, що попит слідства може закінчитися трагічно і не тільки для мене. Потай надіявся на Кульбабу: він частенько приносив в редакцію прямо таки приголомшуючи матеріали. Те, що на відстані місяця про Юрченка наче забули, стверджувало мій здогад стосовно замовника. Мовчить міліція, знає собака чиє сало з’їла.

 

Comments